РОЗДІЛ IV. ОБ’ЄДНАННЯ ЗУНР І УНР В СОБОРНУ НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ

Проголошення на західних землях України окремої незалежної держави— Західно-Української Народної Республіки аж ніяк не було самоціллю місцевих політиків, державних діячів, політичних партій і організацій.

Виходячи з цього, Державний Секретаріат вирішив негайно нав’язати тісні стосунки з Українською Державою у Києві, призначив свого уповноваженого представника — професора Григорія Микитея і розпорядився терміново виїхати до Києва з відповідними вірчими грамотами. Державний Секретаріат дав йому доручення просити уряд Української Держави вислати у Львів повноважну комісію для переговорів.¹ Правда, тоді до цих переговорів справа не дійшла, бо поки Г. Микитей прибув у Київ, то там 14 листопада Гетьман П. Скоропадський оголосив про федерацію з Росією та сформував новий уряд. У цих умовах посол ЗУНР вирішив не ставити негайного питання про возз’єднання, а чекати дальшого розвитку подій у Києві.

Зі свого боку Київ був добре поінформований про розвиток подій у Галичині. Як зазначалось, вже 1 листопада 1918 р. до Києва була надіслана телеграма про взяття українцями у Львові влади в свої руки. Її отримали в австро-угорському посольстві і вістка про це швидко рознеслася по Києву. Так, відомий український актор М. Садовський перед початком вистави у театрі оголосив зі сцени: “Галицька Українаосвободилася - здобула свою волю”. У відповідь на це пролунали вигуки “Слава!” і зал заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”.² Київські газети широко рознесли вісті з Галичини.

Вже 6 листопада київська газета “Нова Рада” опублікувала звернення “Головної ради галицьких, буковинських і угорських Українців” (м. Київ) до населення. У ньому серед іншого писалося: “... В українській частині Галичини ллється вже кров. На галицьких полях має рішитися одна із великих подій в життю цілого українського народа... До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо. Злітайтеся сизі орли на поміч братам-галичанам. Покажіть ще раз, як за часів Богдана, що всі ви одною душею, одним тіл ом з віками гнобленими галичанами..., прохаємо о негайну поміч як жертвами крови, так і допомогою матеріальною для тих, що їдуть на фронт, бо Східна Галичина знищена війною гірше других країв... ”. Звернення від імені Головної ради підписали членнії Виконавчого комітету Дмитро Левицький, Григорій Давид, Павло Волосянко, Євген Коновалець.³

Через день, 8 листопада, схоже звернення опублікувала президія опозиційного до Гетьмана П. Скоропадського Українського Національного Союзу:

“Громадяне! Західна частина рідного краю, серце України — Галичина, в своїх змаганнях за волю переживає критичний момент.

Зруйнована війною, стоптана, окровавлена, вона напружує останні сили в боротьбі з поляками за створення своєї державної влади... Громадяне! Треба допомогти рідній Галичині.

За президію Головної Ради Українського Союзу голова В. Винниченко, за секретаря Н. Шаповал”.⁴

9 листопада схоже звернення опублікувало й київське товариство “Батьківщина”.

Така натхненна підтримка громадськості з Наддніпрянщини додавала наснаги галичанам. Водночас вона вселяла надію на реальну допомогу з України, передусім військову.

Як зазначає сучасний дослідник історії ЗУНР, відомий науковець М. Литвин, більшість керівників ЗУНР, зокрема національні демократи і радикали К. Левицький, Л. Бачинський, І. Макух, В. Стефаник, Л. Цегельський та інші, спочатку були прихильниками Гетьмана Павла Скоропадського і не сприймали соціалістичних політичних і державницьких концепцій керівних діячів Центральної Ради, утому числі щодо автономії України в складі Росії.

“Групіевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, Микиту Шаповала, Ніковського, Єфремова й ін. уважали ми нездатними до продуктивного державного будівництва, — писав у своїх спогадах Л. Цегельський, —... вони вміли лиш бунтувати бідніше селянство та кидати демагогічні гасла, не маючи ніякого політичного досвіду,... ніякого впливу на збольшевичений міський пролетаріат... Це були доктринери, що ніби висіли у повітрі, без будь-якого відчуття реальності.”⁵

Отож, 5 листопада, як зазначалось, YH Рада вислала до Києва своїх представників, які наступного дня прибули у столицю, де їх запросили до резиденції Гетьмана. Гетьман прийняв делегатів дуже прихильно, розпитував про становище у краї, ситуацію у Львові. До прохання про військову допомогу він віднісся обережно, бо у цей час виник вже польський уряд у Варшаві, який навіть обмінявся з гетьманом, як згадує проф. П. Чубатий, дипломатичними представниками. Щоб не входити явно в конфлікт з польським урядом, гетьман заявив, що він вишле до Галичини на допомогу корпус СС-ів, який був у нечиннім стані у Білій Церкві”.⁶ Гетьман обіцяв також фінансову допомогу у розмірі 10 мільйонів крон, ескадрилью літаків, два броньовики, батарею гаубиць, кілька вагонів амуніції, обмундирування.

Гетьман, як писав у своїх спогадах Л. Цегельський, прихильно ставився до галичан, “приймав їх сотками до державної служби”, передбачав використати корпус січових стрільців полковника Коновальця як залогу Києва. Крім того, проводив уперту дипломатичну боротьбу з Австрією щодо надання Галичині, поки вона була у складі Австрії, широкої автономії.⁸

Однак, до реалізації військової допомоги і до приїзду дипломатичної місії до Львова справа не дійшла. Український Національний Союз на чолі з В. Винниченком, готуючи повстання проти гетьмана, переконав січових стрільців не їхати у Львів, бо, як уперто твердив В. Винниченко, “Київ важливіший за Львів”. Не було вислано й іншої військової допомоги, бо проти гетьмана вже 16 листопада почалось повстання.

Отже, до Львова, як пише український історик І. Нагаєвський, “повернувся з порожніми руками лише В. Шухевич”, бо “д-р Осип Назарук, замість того, щоб вплинути на СС-ів, щоб ті їхали до Львова, погодився з їх рішенням і залишився допомагати протигетьманському повстанню.... Безсумнівно, добре навчений, ідейний !дисциплінований легіон СС-ів разом з УСС-ами приєдналися б до ліквідації польського опору у Львові і усунули би польську диверсію за кордонами молодої держави”.⁹

При цьому І. Нагаєвський висловлює ще одну небезпідставну й важливу думку: без участі січових стрільців “хтозна чи Союз наважився б почати повстання проти гетьмана, тому без них зростала можливість порозуміння між партіями і гетьманом (проти якого гостро виступали всі українські соціалістичні партії—Т.Б.) в останні хвилини, коли більшовики просувалися на Україну”. І далі: “Дуже часто буває, що від однієї малозначної події залежить довгий ланцюг трагічних подій. Такою подією можна було вважати відмову СС-ів їхати під Львів”.¹⁰

Тобто І.

Такої ж думки, до речі, притримувались і притримуються інші дослідники. “Я не гетьманець, — пише в одній із своїх праць професор П. Чубатий, — і не вірю, щоб у модерних часах династичний монархізм... міг відповідати потребам нації на майбутнє. Де ще нині збереглися конституційні монархії, то тільки з огляду на традицію довгих століть (Британія, Швеція). Одначе в часі творення Версальського порядку тільки гетьманська держава Скоропадського могла врятувати українську державність. Ніхто другий не міг того зробити”.¹²

Проте, повернімось до подій у Галичині. 10 листопада 1918 року, як вже зазначалось, Українська Національна Рада після доповіді Романа Перфецького, майже без дискусії, ухвалила доленосну резолюцію: “Українська Національна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдину державу”.¹³

Однак, зайнятий, в основному, складними проблемами оборони перед польською воєнною агресією та державного будівництва, Державний Секретаріат зміг повернутися до питання возз’єднання з Україною тільки у кінці листопада. До того ж, галичан спочатку відлякувала пронімецька орієнтація гетьмана, а потім ще більше — федералістсько-проросійська спрямованість політики П.

Коли до влади в Україні прийшла Директорія на чолі з В. Винниченком, керівництво ЗУНР налагодило з нею більш тісні контакти. Питання про об’єднання обох частин України знову було поставлено у ЗУНР на порядокдня. Розуміючи, що це возз’єднання могло реалізуватися тільки на грунтовних правових, конституційних засадах, Державний Секретаріат виробив проект попереднього договору і з цим проектом послав до Директорії, яка перебувала в той час ще у Фастові, свою делегацію у складі Дмитра Левицького і Лонгина Цегельського.

Після детального обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р., у Фастові підписали “Передвступний договір”, основними моментами якого були:

“§ 1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією і населенням як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку.

§ 2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитися в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою....

§ 3.Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоби... обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

§ 4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами окремі цравні інституції та культурні й соціяльні окремішності життя... як будуча частина неподільної УНР дістає територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки... окрема спільна комісія.... Тоді також будуть установлені детальні условини злуки обох держав”.¹⁴

Цей договір від імені Директорії підписали В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, від імені уряду ЗУНР— Л. Цегельський і Д. Левицький.

Отже, як випливає зі змісту цього “ Передвступного договору”, мова йшла не про федерацію обох держав - УНР і ЗУНР, як твердили деякі політики і дослідники,¹⁵ а про повну ліквідацію ЗУНР як держави і її входження до складу УНР. З іншої сторони, це був акт в першу чергу Декларативний, політичний. Він мав проголосити перед усім світом неподільність української землі, єдність і солідарність всього українського народу. Він також давав можливість обом державам взаємно легально собі допомагати — матеріально, у військових питаннях, дипломатично тощо.

Із Фастова делегація ЗУНР поверталася вже “не з порожніми руками”. Директорія передала ЗУНР 10 млн. корон, ешелон з гарматами, скорострілами, набоями, обмундируванням, взуттям, кожухами, борошном і цукром. Разом із галичанами з Білої Церкви до Тернополя 7 грудня виїхали запрошені до Галичини військовики — генерал М. Омелянович-Павленко, полковник Є. Мишковський і ін.

Вістка про підписання “Передвступного договору” з УНР схвилювала все західноукраїнське населення: з’явилась, стала реальною перспектива об’єднання більшої частини українських земель, надія на взаємну підтримку і допомогу у боротьбі за зміцнення української державності.

Коли в кінці грудня державна влада ЗУНР переїхала з Тернополя до Станіславова, який став тимчасовою столицею держави, 3 січня 1919р. тут була призначена перша у новому році сесія УН Ради, на якій основним питанням, як вважалось, мало стати питання про злуку ЗУНР і УНР.

Напередодні сесії станіславівська газета “Нове життя” у передовій статті “Витайте!” писала: “Нашпарламент, Українська Національна Рада, має сказати своє важне слово про важну і актуальну справу — злуку обох українських держав в одну Народну Республіку. Весь український нарід... звернув сьогодні очі в сей бік і з нетерпеливістю чекає рішення. Одна певність твердо засіла у всіх на серці: що Українська Національна Рада мусить дати нашому народові своє авторитетне запевнення, свою згідну заяву, що соборна Україна творитиме одну Народну Республіку”.¹⁶

Першою сесією УН Ради у Станіславові керував голова Ради Є. Петрушевич. У президії були С. Вітик, М. Лагодинський, Т. Старух і О. Попович.

У вступній промові Є. Петрушевич висловив “вдячність за поміч Київської України”, наголосивши, що одним із найважливіших завдань сесії є рішення про злуку з Наддніпрянською Україною. Новий голова уряду С. Голубович повідомив послів, що “ціле правительство стоїть на становищі злуки”, що й “угорські українці бажають злуки із Україною”, повідомив про прибуття і зустріч з делегацією Антанти, якій вручено ноту протесту проти агресії поляків і румунів.¹⁷

За злуку обох держав на сесії виступило з промовою кілька послів — С. Вітик, Д. Вітовський, Т. Старух, П. Шекерик-Доників (селянин з Косівщини), Л. Цегельський. Отож, щодо необхідності злуки сумнівів ні в кого не виникало. Але були різні думки і пропозиції щодо правового статусу ЗУНР після злуки, системи її державних органів тощо.¹⁸

У зв’язку з цим, Державний Секретаріат повідомив послів, як і все громадянство, що він “приготовляє проект оконечного устрою держави на плятформі злуки з Придніпрянською Україною і свої внесення у тім напрямі предложить Всенародним Установчим Зборам”.¹⁹

Отож, 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла Ухвалу “Про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою”. Подаємо повний текст цього історичного документа, який, правда, нині є опублікованим, але за радянської влади був недоступний і переховувався цілі десятиріччя у спецфондах архівів.

“Ухвала Української Національної Ради з дня 3 січня 1919р. про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Українська Національна Рада постановляє:

Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єдинене з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі Збори з’єдиненої Республики, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республики виконує Українська Національна Рада.

До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконуючий орган”.²⁰

Після одноголосного прийняття цієї Ухвали президент УН Ради Є. Петрушевич сказав: “Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих сторінок... Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!”²¹

Вістка про прийняття Ухвали про злуку ЗУНР і УНР швидко облетіла край: про неї повідомили усі центральні і місцеві газети, телеграф, кур’єри. З приводу омріяного віками єднання українських земель і народу відбувалися святкові багатотисячні маніфестації у багатьох містах й навіть селах краю: у Дрогобичі, Тернополі, Стрию, Золочеві, Жовкві, Коломиї, Калуші й ін. Всюди вивішували синьо-жовті прапори, герби — тризуб і лев, портрети М. Грушевського, С. Петлюри тощо.²²

Історичний документ радо зустріла і галицька армія. Настрої стрілецтва відобразила відозва військового міністра Д. Вітовського до вояків УГА від 4 січня 1919 р. У ній, говорилось: “Жовніри!... вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... За що гинули батьки, діди і прадіди наші, за що проливали кров століттями... — те присуджено діждати нам під' велику годину народження нового світа”. Військо закликалось до твердості, стійкості, до посвяти у боротьбі за землю і волю. “Тепер або ніколи — приналежати нашим землям до Великої України, де буде усьому народові земля і правда і воля. Або рай на Вкраїні, або пекло в Польщі. Що буде з нами — рішиться кров’ю і залізом... Радуйся, радуйся, з’єдинена Українська Земле!”²³

Це були глибокі, знаменні слова.

По різдвяних святах до Галичини прибув міністр земельних справ уряду УН Ради Микита Шаповал. На його честь у Золочеві відбувся парад військ, мітинг населення, гарматний салют.

У січні УН Рада утворила спеціальну посольську делегацію у складі 65 осіб[‡‡‡‡], яка мала виїхати у Київ і урочисто нотифікувати Директорії й усьому українському народові Ухвалу про злуку ЗУНР і УНР та вручити ноту-звернення УН Ради і Державного Секретаріату до Директорії.²⁴ Очолив делегацію перший віце-президент У H Ради Лев Бачинський. До її складу увійшли видатні державні діячі і політики: Д. Вітовський, Л. Цегельський, Р. Перфецькиш, С. Вітик, Т. Старух, В. Стефаник, І. Мирон, О. Бурачинський та ін. Йшлося також про виділення зі складу цієї делегації спеціальної комісії для узгодження заходів з реалізації злуки.²⁵

16 січня повноважна делегація ЗУНР виїхала до Києва. Її зустріли з оркестром, з вітальною промовою на вокзалі виступив прем’єр-міністр В. Чехівський. Увечері командування січових стрільців влаштувало для делегатів святкову вечерю. У наступні дні Галицька делегація зустрічалася з київською інтелігенцією в Українському клубі, відвід увала різні партійні наради, мітинги. Під час попередніх зустрічей з керівниками Директорії було домовлено, що проголошення Акту злуки має відбутися 22 січня на Софіївській площі, у святковій обстановці.

22 січня 1919 р. Софіївська площа, святково прикрашена, була заповнена народом. Прибув увесь склад Директорії, уряду УНР, вище духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапієм та черкаським єпископом Назарієм, іноземні дипломати, різні офіційні делегації.

Перед зібраними виступив державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський, який зачитав Ухвалу Української Національної Ради від З січня та передав її текст голові Директорії В. Винниченкові. Опісля французькою мовою той же текст зачитав галицький делегат Ярослав Олесницький.

Відтак член Директорії Федір Швець зачитав Універсал Директорії, текст якого, оскільки є мало відомим, наводиться повністю:

“Універсал Директорії Української Народної Республіки.

Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в однопільну суверенну Народну Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку приняти і здійсняти на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього її трудового народу.

22 січня 1919 року у м. Києві

Голова Директорії Члени Директорії

Член-секретар

B. Винниченко

C. Петлюра

О. Андрієвський

Макаренко

Ф. Швець”²⁶

Ухвалу й Універсал було зачитано по чотирьох кутах площі спеціальними окличниками. Багатотисячна урочистість завершилася молебнем.

Цього ж дня, пополудні, в оперному театрі відкрилось засідання Трудового Конгресу України — вищого тимчасового законодавчого органу у період Директорії, обраного від робітників, селян і трудової інтелігенції. На момент відкриття Конгресу, 22 січня, з 528 делегатів прибуло до Києва біля 400. На прохання Директорії делегація ЗУНР взяла участь у роботі Конгресу як представництво від Західної України, про що був виданий спеціальний універсал²⁷, затверджений Трудовим Конгресом.

Першим питанням, яке заслухав Трудовий Конгрес, було питання про злуку. Голова президії Конгресу Семен Вітик проінформував делегатів про злуку, зачитав текст Ухвали й Універсалу. Від галичан виступив Лев Бачинський, потім — ще кілька делегатів Конгресу. Семен Вітик провів голосування — вставанням з місць. Встала більшість делегатів, крім групи лівих есерів та комуністів. Однак, почувши вигуки обурення, піднялись і вони, крім двох комуністів.²⁸

Отже, історична проблема злуки обох частин України була юридично вирішена: повноважний представницький орган всієї України прийняв відповідне рішення. Хай цей знаменний “Акт злуки” не був закріплений наступними конкретними державно-правовими кроками і практичними діями, хай невдовзі обидві частини України — західну і східну — знову захопили вороги, інтервенти—але він все одно відбувся, був конституційно оформлений і узаконений. Це було величне національне свято возз’єднання, соборності українських земель, які довгі століття були розірвані, розшматовані чужинцями.

З цього приводу не так давно вірно писав відомий сучасний письменник і політик Михайло Косів, що тільки нашою малодушністю, покірливістю можна пояснити той факт, коли на догоду тоталітарній, імперській, фальшивій комуністичній ідеології ми довгий час намагались вдавати, що ані цих юридично правомірних документів, ані цього найвеличнішого свята соборності України у нас, в історії нашого народу взагалі не було.²⁹

Здійснивши все, що було можливо в тих складних умовах у справі возз’єднання українських земель, обидві сторони вирішили, що договір про возз’єднання повинен ще бути ратифікований Установчими зборами об’єднаної республіки, які належало утворити на основі всенародних виборів і скликати найближчим часом.³⁰ Це був ще один прояв глибокого, справжнього демократизму в діяльності, у суті влади обох республік.

22 січня у другій половині дня відбулось розширене засідання Ради Народних Міїїістрів УНР за участю членів Директорії і делегації У H Ради. На ньому з пропозицією щодо негайної ліквідації окремих державних органів ЗУ H P (Національної Ради, Державного Секретаріату й ін.) виступив міністр земельних справ M. Шаповал, якого підтримав галичанин С. Вітик. Вони пропонували утворити спільний уряд у Києві, єдині збройні сили, призначити губернатора з наддніїтрянців на західні землі і т.д. Але Шаповала тут же піддав гострій критиці міністр внутрішніх справ Ол. Мицюк, який висловив здивування, що М. Шаповал, хоч і визнає себе прихильником суспільно-політичних поглядів М. Драгоманова, виступає проти його основної ідеї—федералізму і самоуправління, бо “саме ці принципи і повинні бути визначальними в будові української державності, у збудженні всіх сил народу”. Пропозиція М. Шаповала і С. Вітика навіть не ставилась на голосування, оскільки ніхто з присутніх її не підтримав.

Як бачимо, у керівництва УНР і ЗУНР не було ще ясності і чітких позицій щодо майбутнього державного устрою, форми єдиної української держави. Тому до часу, коли ці всі проблеми будуть узгоджені, “до часу, коли зберуться Установчі збори з’єдиненої Республіки”, вирішено (на пропозицію делегації ЗУНР) не міняти організацію влади в Галичині.³¹ Зрештою, історичні обставини в обох частинах України справді не сприяли реорганізації, для цього не було ні часу, ні організаційних засобів і можливостей.

Крім того, між галичанами і наддніпрянцями були певні розходження у політичних міркуваннях. Провідні політики Галичини вважали, що ЗУНР, як колишня складова частина австро-угорської монархії на підставі “14 пунктів” президента В. Вільсона, покладених в основу діяльності Паризької мирної конференції, має багато шансів на визнання. А Наддніпрянська Україна, як складова частина колишньої Російської імперії, багатьма західними впливовими політиками розглядалася тільки в аспектах відбудови “всеросійської держави”. Незалежна Українська держава, до того жіз невизначеною соціально-економічною та політичною суттю і орієнтацією, їх зовсім не цікавила.

Крім того, коли Галичина змушена була почати і вести війну з Польщею, то державні діячі УНРякраз не хотіли цієї війни і розраховували на допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків, навіть коштом територіальних уступок.³² Цього якраз боялися галичани, знаючи, що Польща насамперед заявить свої претензії саме на галицькі землі. До того ж, військова допомога з України, на яку вони дуже розраховували, виявилась марною надією: Директорія сама потребувала війська.

Існували й інші політичні фактори, які викликали взаємну недовіру й обережність: серед проводу УНР, як відзначає Н. Полонська-Василенко, не було єдності, “не було певної думки — ні політичної, ні соціальної... Більшість його стояла за радянську платформу, за союз з більшовиками проти Антанти”. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал, М. Грушевський та ін. Вони навіть погоджувались на встановлення в Україні радянської влади, правда, “не московської, а української”. Проти цього якраз й заперечував провід ЗУНР, стоячи “на антисоціалістичних позиціях, ставлячи подвійну мету: боротьба з Польщею та Совєцькою Росією”.³³

Тому збереглася і окрема дипломатична служба УНР і ЗУНР, тобто після проголошення “злуки” обох українських держав, своїх посольств і закордонних місій вони не об’єднали. Але вирішили створити об’єднану делегацію на Паризьку мирну конференцію, для щоб провадити спільну, єдину закордонну політику.

Остаточна домовленість про це, як і про основні принципи та напрямки спільної закордонної політики, була досягнута обома урядами в кінці березня. Власне тоді ними була підписана спеціальна угода, у якій, зокрема, говорилось: “Українська дипломатична місія для участі в Мировій Конференції в Парижі є спільною для обох частин України і називається Делегація Об’єднаної Української Народної Республіки”. До її складу входило 5 чоловік—Г. Сидоренко (голова), В. Панейко (заступникголови), О. Шульгін, М. Матюшенко і А. Марголін. У цій же угоді стверджувалась окремішність інших дипломатичних представництв: “Аж до дефінітивного об’єднання обох частин України на загальноукраїнських Установчих Зборах подвійність дипломатичного представництва обох частин заграницею допускається... наскільки цього вимагають інтереси цеї чи іншої частини...”.³⁴

Що ж все-таки змінилося у державно-політичній системі і правовому полі ЗУНР після затвердження Акту злуки Трудовим Конгресом?

По-перше, назва західноукраїнських земель. Вони формально вже не творили окремої держави, а називалися Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР). Щоправда, виявити якийсь правовий акт, де було б зафіксовано зміну назви західноукраїнської держави, нам не вдалось. Можливо, про це була домовленість міждержавними керівниками УНР і делегацією ЗУНР під час перебування останньої у Києві. До речі, Михайло Лозинський, заступникдержавного секретаря закордонних справ ЗУНР та історіограф республіки, відзначав, що він не знав правового акта, який би встановлював нову назву — ЗОУНР. “Всі акти про з’єднання, — писав М. Лозинський, — не утворили з’єдиненої, з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народної Республіки, тільки проголошували утворення її і намічали шлях до її утворення ”.³⁵

Про заміну назви “ЗУНР” на “ЗОУНР” пише і відомий зарубіжний дослідник історії України Василь Верига, але знову ж таки не називаючи джерела, тобто акта чи якогось офіційного рішення.³⁶

Він, крім того, погоджується з думкою багатьох інших дослідників, у т.ч. сучасників тих подій, про декларативне значення об’єднання ЗУНР і УНР, “бо остаточну ратифікацію актів з’єднання обох республік, згідно з постановою Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в Станиславов!, мали провести лише Українські Національні Збори, скликані з території цілої України”.³⁷

Змінили і герб ЗУНР. Замість Золотого Лева на синьому полі, гербом ЗОУНР став тризуб — герб УНР. Правда, часто використовувався й попередній герб. Уведено єдине громадянство, єдині українські гроші — гривні та карбованці тощо (знову ж таки, не вилучалася з обігу й корони). Євгена Петрушевича — голову УН Ради — уведено до складу Директорії. Державний Секретаріат ЗОУНР щораз частіше в документах називався Радою Державних секретарів. У його засіданнях часто брали участь міністри УНР, кілька разів брав участь й сам С. Петлюра, який на засіданні 25 лютого запропонував виділити представника Державного Секретаріату при уряді УНР — “для координації дій у військових справах, фінансових, шляхів сполучення і заграничних”. “Я хотів би, — зазначив С. Петлюра, — щоб якнайбільше вашого елементу перейшло на нашу сторону. У ваших старшин більше дисципліни в роботі і почуття обов’язку. Треба, щоби й наші військові інституції були пересякнуті націоналістичним духом... ”.³⁸

Крім С. Петлюри, у Галичині після злуки побували В. Винниченко (20-23 лютого), М. Грушевський (5—8 квітня) та інші керівники УНР.

Проте, повторюємо, до справжньої, фактичної злуки західноукраїнських земель з Україною тоді справа не дійшла. ЗОУНР зберегла свій центральний (також місцевий) апарат державної влади, управління, свою армію, яка продовжувала вести війну з Польщею, тоді як армія УНР була зайнята боротьбою із російськими і українськими більшовиками, своє законодавство і дипломатичну службу.

ЗОУНР тепер могла опиратися на авторитет і силу України (правда, доволі символічні у той час). Недарма Рада Державних секретарів ЗО березня 1919 р. на своєму засіданні, де були присутні члени Директорії П. Андрієвський і Ф. Швець та деякі міністри уряду УНР, прийняла ухвалу повідомити зарубіжні держави про об’єднання УНР і ЗУНР: “Нотифікувати всім державам світу об’єднання обох частин України”.³⁹

Прийняття Акта злуки хоч і не призвело до отримання ЗУНР військової допомоги від УНР (вояками і офіцерами), але все-таки матеріальна допомога була отримана велика. Ще до злуки — 17 листопада до Львова приїхала військова місія УНР під проводом полковника Захаріна, у складі якої був відомий громадський діяч І. Луценко. Вона, ознайомившись із станом справ у Львові, негайно відправила у Київ і Одесу кілька телеграм із проханням якнайшвидше прислати вояків і озброєння, залізничників і шоферів.⁴⁰

У Києві почав створюватися Корпус оборони Галичини, в Одесі — Комітет допомоги Галичині та Одеський гайдамацький загін. Голова Одеського Національного Союзу Іван Луценко діяв у справі надання допомоги Галичині дуже активно.

Заклики про допомогу було почуто, і вже в листопаді до Львова прибув гайдамацький загін ім. Гонти на чолі з отаманом А. Додудом, згодом — козятинська стрілецька бригада. У грудні галицька армія отримала 20 тис. гвинтівок, 80 млн. набоїв, 300 кулеметів, 80 гармат, згодом — 20 літаків.⁴¹ УНР систематично надавала ЗОУНР фінансову і продовольчу допомогу. Так, 16 січня 1919 р. було виділено 5 млн. гривень на перешивання вузькоколійних рейкових шляхів Галичини; 28 лютого —17 млн. гривень на “експлуатацію залізниць, заготовку палива і металу”; у березні — 0,5 млрд. гривень для відбудови зруйнованих домівок і будівель; 80 млн. гривень одноразових компенсаційних виплат у зв’язку з подорожчанням; 2 млн. гривень —товариству “Сільський господар”; 120 млн. гривень для одноразового виділення родинам стрільців УГАта на ці ж цілі з 1 квітня — по 30 млн. гривень щомісяця і т.д.⁴²

Отже, підводячи підсумок, можемо, поза всяким сумнівом, ствердити, що злука обох частин України — західних земель зі східними, була визначною, знаковою подією в історії розірваної на шматки і експлуатованої століттями чужинцями країни. Вона зблизила досить відмінні, через історичні обставини, дві гілки колись одного українського народу, дала їм змогу відчути себе єдиною нацією, що має право самостійно вирішувати свою долю. Правда, знову ж таки через ряд об’єктивних і суб’єктивних обставин до створення єд иної чи то унітарної чи федеративної держави практично справа не дійшла. Обидві частини України, обидві, по суті, держави — УНР і ЗОУНР, продовжували жити своїм життям, продовжували власне державне будівництво, творення правової основи, власну боротьбу проти різних зовнішніх і внутрішніх ворогів. Однак, тепер їх зближували як сам факт проведення злуки, так і постійні, значно тісніші, взаємозв’язки і взаємодопомога.

Правда, у наступні роки і десятиріччя, зокрема, при комуністичному тоталітарному режимі, День злуки на офіційному рівні не відзначався, навіть замовчувався. І лише у 1990 році Україна вперше відзначила річницю прийняття акта злуки.

1 Див.: Стахів М. Західна Україна... - Т. III. - С. 92.

2 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - Коломия, 1993. — С. 381—382.

3 Цит. за: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 294-295.

4 Там же. - С. 295.

5 Цегельський Л. Від легенд до правди. — Львів: Свічадо, 2003. - С. 75.

6 Чубатий П. Перший листопад на переломі української революції. У зб. “Перший листопад 1918 року на західних землях України”. Михайло Гуцуляк. — Київ: Либідь, 1993. — С. 166.

7 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - Київ, 1993. -

С. 187; також:

Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 125-126.

8 Цегельський Л. Від легенд до правди. - С. 77.

9 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 187.

10 Там же. - С. 187.

11 Див.: Полонська- Василенко Н. Історія України. — Київ: Либідь, 1992. — Т. 2. — С. 476.

12 Цит. за: Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року. - С. 167.

ІЗДив.: Тищик Б.Й., Вівчаренко OA Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. - С. 25.

14 Див.: Лозинський М. Галичина в 1918-1920 рр. -С. 67.

15Тамже. - С. 70.

16 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 298.

17 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 384.

18 Див.: там же. -С. 384—385.

19 ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 14, арк. 2.

20 “Вістник державних законів і розпорядків Західної области УНР”. Вип. 1. - Станиславів, 31 січня 1919 р. - С. 1.

21 Цит. за: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 68.

22 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. -С. 127.

23 Там же.-С. 128-129.

24 Див.: Макарчук С.А Українська Республіка галичан. - С. 67; також: Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. Т. 1. - С. 423.

25 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. - С. 386.

26 Цит. за: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. — С. 133-134.

27 Довідник з історії України /За ред. 1.3. Підкови і Р.М. Шуста. - К.: Генеза, 1999. Т. 3. - С. 356-357.

28 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 134—135.

29 Косів М. Воскресають лиш там, де є могили... “Дзвін”. - 1990. - № 6. - C 95.

30 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. - С. 65.

31 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917- 1922 рр.). —С. ПО.

32 Див.: Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — С. 95—96.

33 Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923. — С. 106-117.

34 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 72-73.

35 Лозинський М. Галичина врр. 1918-1920.— С. 69.

36 Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. - Т. 1. - С. 424.

37 Там же. - С. 424.

38 Див.: Макарчук С.А Українська Республіка галичан. — С. 68.

39 Там же. - С. 69.

40 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 305-306.

41 Там же.-С. 306.

42 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 135-136.