РОЗДІЛ V. ПРАВОВІ ЗАСАДИ І СУТЬ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИХ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ, КУЛЬТУРНО- ОСВІТНІХ ТА ІНШИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У ЗУНР

Напружена зовнішньополітична ситуація, все масштабніша і завзятіша війна з Польщею, складні відносини з Антантою не перешкодили У H Раді та Державному Секретаріатові продовжувати активну діяльність щодо організації державно- політичного життя країни, створення її правової основи, вирішення наболілих соціальних, економічних, культурно- освітніх та інших проблем.

У першу чергу, слід звернути увагу на два важливі закони.

Отже, 15 лютого 1919 р. УH Рада ухвалила закон “Про державну мову”.¹ Встановлювалося, що державною мовою в ЗОУНР є мова українська. Цю мову, пишеться в законі, “вживають у внутрішнім і зовнішнім урядуванні всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства”. А далі фіксується ще одне важливе положення, яке, серед багатьох інших фактів, спростовує звинувачення правителів ЗУНР більшовицько-комуністичною пропагандою в “буржуазному націоналізмі”: Так, у § 3 записано: “... національним меншостям полишається свободу уживати як устно так і в письмі їх рідної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами”. Отже, національним меншостям країни гарантувалося право не тільки вільно користуватися рідними мовами, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все це було записано в “Тимчасовому основному законі” і низці інших правових документів, про які мова йшла вище), але й користуватися ними в державному житті, в усіх офіційних зносинах із владою.

Залишалося чинним рішення Державного Секретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати чотирма мовами — українською, польською, єврейською і німецькою.²

8 квітня 1919 р. УН Рада ухвалила ще один важливий закон — “Про право горожанства (громадянства — Т.Б.) на Західній Области Української Народної Республики”.³

Згідно з цим законом, кожна особа, яка на день його оголошення мала “право приналежності до однієї з громад краю”, вважалася громадянином УНР.

Якщо хто-небудь з дорослих осіб не хотів набувати українського громадянства, то повинен був до 20 травня подати про це заяву від свого імені та імені неповнолітніх дітей у відповідні адміністративні органи. Однак, такої заяви державні органи могли не прийняти, якщо “заявляюча сторона сею заявою хоче лише ухилитися від громадянських обов’язків”. Якщо ж заява прийнята, то така особа одержувала правовий статус “чужинця” і при бажанні у будь-який час могла виїхати за межі ЗОУНР. У випадку залишення у краї, чужинці “повністю користають з оборони й опіки права ЗОУНР”.

Всім особам, які автоматично (за станом належності до громади) не набували прав громадянства, а хотіли його набути, надавалось право звернутись з відповідною заявою “до політичної власти 1-ї інстанції”, їм також слід було мати згоду будь-якої громади про їх прийняття до складу громади) та подати “заяву вірності Українській Народній Республиці”.

Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити його у разі відмови можна було до Виділу УН Ради (§ 4). В окремому параграфі закону (§ 2) зазначалось, що громадяни Наддніпрянської України — УНР — є повноправними громадянами в ЗОУНР.

10 квітня Державний Секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цього закону.⁴ Так, заява чоловіка і батька про надання громадянства автоматично поширювалася на дружину і неповнолітніх дітей. Державні службовці, які до цього часу не склали службової присяги, повинні були з одержанням громадянства скласти присягу вірності ЗОУНР в державному повітовому комісаріаті. Однак змусити їх до складання присяги ніхто не міг; Повітові комісари лише виготовляли списки службовців, які відмовились від такої присяги, і надсилали їх до уряду, а той приймав рішення: допускати їх до державної служби чи ні. У розпорядженні також вказувались документи, які слід було підготувати (крім заяви) для отримання громадянства.

18 березня державне секретарство внутрішніх справ видало “ Розпорядження для урядників в державній адміністративній службі”.⁵ У ньому містився перелік спеціальних вимог щодо службовців “в державній адміністративній службі”. Зокрема, вказувалось, щодо служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, “бездоганного поведения, що володіють українською мовою в слові і письмі і не переступили сорокового року життя”. Ця остання вимога, однак, не стосувалася тих службовців, які вже працювали до видання розпорядження.

Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини, проступки проти публічного порядку, моралі чи за користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушено судову справу; особи, що своєю поведінкою “викликають публічне згіршення”.

Поміж начальником і підлеглим на державній службі не могло бути “споріднення, ані посвоячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня”.

Усі прийняті на державну службу особи повинні були після однорічного стажування скласти перед відповідною комісією спеціальний іспит — письмовий і усний: щодо знання законодавства, та вміння ним користуватися, на вміння складати відповідні документи, знання своїх повноважень і обов’язків тощо. Кандидат, який двічі не здав таких іспитів “має бути зі служби звільнений”. Навіть канцелярські працівники мали відповідати певним вимогам: “знати признані в державі мови; поправно читати і писати, знати канцелярійну маніпуляцію”.⁶

І ще одна важлива подія державно-політичного значення мала місце у березні 1919 р., асаме: Юберезня Виділ УН Ради на пропозицію державного секретарства судівництва оголосив амністію.⁷

Амністії, згідно з розділом І, підлягали особи, засуджені до 1 листопада 1918р. судами колишньої Австро-Угорської монархії за державні злочини: образу “маєстату” (імператора та його родини), державну зраду, бунт, повстання, шпигунство, образу релігії і церкви, розповсюдження шкідливих чуток, участь у таємних товариствах тощо — всього 33 види злочинів.

Припинялися усі кримінальні справи за вищевказані злочини, не завершені до 1 листопада, як і слідство за ними, за винятком бажання потерпілого чи підсудного закінчити ту чи іншу справу.

Особи, які не підпадали під амністію, могли звернутись зі скаргами і проханнями у трибунали 1 інстанції ЗОУНР. Ці скарги трибунали розглядали у складі трьох суд дів. Відносно цих осіб, а також щодо тих, справи яких були порушені вже у ЗУНР, тобто після 1 листопада, можна було теж застосувати амністію чи помилування, але у кожному конкретному випадку — на пропозицію державного секретарства судівництва.

У випадку засудження громадян ЗОУНР закордонними судами, на їх прохання справа про амністію розглядалась трибуналом у місці знаходження державного секретарства судівництва. Якщо особа була засуджена за декілька злочинів, амністії підлягала тільки за ті з них, які були вказані у розділі І і II Закону про амністію. Державні секретарства військових справ та судівництва законом зобов’язувались у межах їхньої компетенції видати необхідні підзаконні нормативні акти на виконання закону про амністію.

Державне секретарство судівництва 20 березня 1919 р. видало розпорядження “Про виконання амністії”, у якому було детально визначено порядок проведення амністії.⁸

З ініціативи державного секретарства судівництва 15—18 квітня у Станіславові були скликані збори правників, які прийняли рішення про створення товариства правників ЗОУНР.⁹ Його завданням була організація юридичної освіти в країні, поширення юридичних знань серед населення і підвищення ролі юристів у державно-політичному житті країни.

Помітну роль у законотворчому процесі республіки, зрештою у її державно-політичному житті, відігравали тогочасні видатні представники української юриспруденції, як наприклад, професор Станіслав Дністрянський.

Це була визначна подія в історії українського законодавства. Цпіним є також те, що у цьому виданні вперше було розроблено і застосовано українську юридичну термінологію, вироблену на основі загальноукраїнської літературної та народної мови.¹⁰

Не менш гострими й важливими, крім державно-політичних, були соціально-економічні, культурно-освітні та інші проблеми у ЗУНР, які українська держава отримала у спадок від старого ладу й австрійської держави. Вирішенням їх слід було теж терміново зайнятися, бо на це чекали мільйони людей.

Зокрема, однією з найболючіших у Східній Галичині вже декілька століть була земельна проблема. Як уже зазначалось, майже половина орних земель та пасовищ, більша частина лісів, водойм за Австрії належали поміщикам і церкві, а понад дві третини селянських господарств були дрібноземельними (до 5 га) або безземельними.

Тому проблема земельної реформи у краї завжди стояла гостро. Безземельне і малоземельне селянство весь час боролось за переділ землі, за ліквідацію поміщицького землеволодіння, а особливо ця боротьба посилилась з початком епохи революцій в Європі 1917—1918 рр. (у Росії, Австро-Угорщині, Німеччині).

Керівники ЗУНР добре розуміли актуальність і значимість цієї пекучої проблеми. Як згадують сучасники, “земельна справа займала найбільше праці Української Національної Ради. Над нею працювали усі політичні партії і окрема комісія в УН Раді”¹¹, яку очолив Лев Бачинський.

Різними політичними діячами, послами, їх групами, партіями було складено ряд проектів закону про земельну реформу, які детально обговорювалися у земельній комісії та на засіданнях УН Ради.¹²

Члени УН Ради, в основному обережні, досвідчені політики, але ще старого, “австрійського” виховання, не хотіли діяти у цій справі поспішно.

Ця позиція газети була віддзеркаленням гострих дискусій та суперечок, які точилися вже багато тижнів у парламенті й уряді з приводу суті та способу проведення земельної реформи, зокрема, щодо надання селянам землі за викуп чи без викупу. Ось що, наприклад, говорив на засіданні УН Ради 3 квітня депутат С. Данилович: “ Мусимо дати народові землю за викупом. Хто говорить, що маємо вивласнювати без викупу, той хоче, щоби ми робили революцію проти цілого світу, який може нас повалити... Ми повинні збудувати новий лад дорогою еволюції, нав’язуючи до старого ладу”.¹⁴

Таких поміркованих, консервативних поглядів притримувалось також чимало інших політичних діячів. Навіть делегат Гуцульщини, активний діяч Української радикальної партії селянин Петро Шекерик- Доників одного разу заявив: “Ми, селяни, не знаємо восьмигодинного робочого дня, ми працюємо по шістнадцять годин, але этого не виходить, щоб ми, на зразок великоукраїнських політиканів, хотіли зруйнувати державу анархічним розбором дідичівських маєтків! Землю мусять дістати селяни, але так, щоб від того вони мали хосен (користь — Т.Б.), і держава не потерпіла. Вивласнення землі для соціалізації зруйнує державу і не дасть нічого селянам. Ми мусимо землю мати у власність і хочемо за неї заплатити, бо знаємо, що доки не заплатимо, доти нашою вона не буде”.¹⁵

Безконечні дискусії, затягування у вирішенні земельної проблеми, тривала відсутність конкретних кардинальних рішень з інших наболілих питань, зокрема, щодо негайного покращення матеріального становища селянської бідноти і робітництва — дуже шкодили загальній справі зміцнення української державності в Галичині. Недарма колишній державний секретар військових справ Д. Вітовський (12 лютого він подав у відставку з цієї посади) на засіданні УH Ради 27 березня був змушений заявити, що “Національна Рада дотепер нічого не дала ані робітникам, ані селянам, тому викликала незадоволення. Вона повинна розв’язатися, проголосивши восьмигодинний робочий день праці для робітників,... порішивши, що земля великих власників переходить у власність селян ” 16

Характерно, що навіть сам Головний отаман УНР С. Петлюра 25 квітня 1919 року скерував до Державного Секретаріату телеграму такого змісту: “Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях, а особливо по земельних. Це може скінчитись катастрофою і розвитком більшовизму... Соціальні реформи, а особливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків... мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу..., щоб не було... неминучих конфліктів в житті населення Західної України”.¹⁷

Такі побоювання були небезпідставними. Знетерпеливлене довгим лихоліттям та очікуванням реформи галицьке селянство збиралось на сходи, які самочинно виносили рішення щодо розподілу поміщицьких земель. Так було, наприклад, у Яворівському, Дрогобицькому, Калуському й інших повітах. У Яворівському повіті на селянських сходах вирішили давати “по 15 моргів землі українцям, які служать у війську, а іншим селянам-українцям —тільки чотири”.¹⁸

Селяни деяких сіл громили поміщицькі маєтки, ділили худобу, реманент, продовольчі запаси. Часто у цьому їм допомагало військо, яке перебувало уданій місцевості.¹⁹

Нетерплячість галицького дрібного селянства легко зрозуміти: крім гострого земельного голоду, воно у той час терпіло (зрештою, як і міська біднота, робітництво) великі злигодні, часто голод. Адже багаторічні військові дії, безконечні реквізиції воюючих армій дощенту підірвали економіку, господарство краю. Про це свідчать і численні просьби про матеріальну допомогу, які надходили від різних сільських і міських громад до властей ЗУНР. Так, Бродівська повітова національна рада 25 березня телеграфувала урядові: “...прохаємо вислати свого відпоручника познайомитися із страшними обставинами нашого повіту, який, зданий виключно на власні сили, умирає з голоду. Всякі наші дотеперішні прохання (до) Держсекретаріату не мали, або мали дуже малий успіх. Все кінчиться досі на обіцянках”.²⁰ Із Тернопільського повіту (1 квітня): “...Ми всі мешканці громади Дітківці єстесьмо дуже бідні... всі наші господарства в часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ані картоплі..., не осталось ні одної хати... Діти наші умирають з голоду і холоду... Дайтенампоміч...”.²¹ Аналогічні скарги і прохання надсилались зі Зборівського повіту, Дрогобича, Борислава та ін.

Комісар м. Дрогобича А. Рудницький, наприклад, доповів 7 квітня урядові: “...населення міст Дрогобича і Борислава стоїть перед найстрашнішою голодовок» катастрофою... Польські легіонери, відступаючи, безпощадно ограбили і знищили у селян все..., підпалили військові і харчові магазини..., відтак переходила через Дрогобиччину повінь російських полонених, повертаючих домів..., все реквізують фронтові відділи... Селяни є зовсім винищені... населення міст голодує... нема ні одного грама муки... поширюється в застрашуючий спосіб тиф голодовий плямистий, а цілі десятки умирають денно з голоду. А голод є лихим дорадником ”.²²

Роки війни, безкінечні військові дії на території Галичини спричинили не тільки голод, пошесті, епідемії, а й масове знищення селянських господарств. Були майже дощенту зруйновані десятки міст і містечок, майже повністю спалено 650 сіл, знищено понад 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських будівель. У Бродівському повіті, наприклад, із 13 644 хат уціліло 6231, без житла залишилось 3 тис. старців, жінок та дітей. У селі Буцневі Тернопільського повіту війна знищила 239 хат із 421, у Купчинцях — 450 із 644, Острові — 163 із 363, у Людвіківках - 157 із 186 і т.д. Десятки тисяч людей були змушені жити в землянках і куренях. Всього, заданими різних експертних комісій, збитки, завдані війною господарству краю, сягнули 1—3 млрд. крон.²³

До цього часу не було нічого суттєвого зроблено і в інтересах робітництва. Правда, ще у “Зверненні до українського народу” та в інших документах У H Рада обіцяла робітникам встановити 8-годинний робочий день, підняти їх матеріальний рівень життя тощо. Але конкретних правових актів, які б узаконювали ці обіцянки, поки що прийнято не було. Не були також націоналізовані промислові підприємства, шахти, банки тощо. УН Рада не насмілилась посягнути на підвалини економічного життя всього західного світу — священність і недоторканність приватної власності, боячись звинувачень з боку західних держав, на підтримку яких вона дуже розраховувала, у “нігілізмі”, “більшовизмі” і т.п. А більшовизм, якого боявся весь західний світ, боялися й правителі ЗУ HP, завдяки своїм актуальним та всепритягуючим гаслам потрохи укорінювався в усіх близьких до Росії державах. Протиставити ж його популярним гаслам — “Мир народам”, “Земля селянам”, “Фабрики робітникам”, “Геть визискувачів — поміщиків і капіталістів” — нічого ефективного і настільки ж заманливого ні правителі ЗУНР, ні УНР не змогли.

Правда, на західноукраїнських землях такого поширення, як в Україні, більшовизм ні тоді, ні в майбутньому не набув. Цьому перешкоджав цілий ряд факторів, в першу чергу антиукраїнська політика більшовиків у Східній Україні, що проводилась під маскою інтернаціоналізму, русифікаторська діяльність, намагання знову прилучити Україну до Росії, вкорінені з поколінь у свідомість населення Східної Галичини любов до свого народу, мови, історії, повага до закону, правопорядку, віра у непорушність приватної власності тощо.

Але і тут більшовицькі ідеї та гасла серед частини (хоч і невеликої) населення знаходили уважних слухачів. В першу чергу, серед робітництва, невдоволеного бездіяльністю УН Ради і уряду в соціальних питаннях. Активно поширювали їх деякі колишні військовополонені, які повертались з Росії і України та спеціальні агітатори-більшовики, яких систематично посилали до Галичини (як і в інші країни Центральної і Південно-Східної Європи) ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У.²⁴ Вже в листопаді 1918 року у робітничих центрах—Львові, Дрогобичі, Стрию, Станіславові, Стебнику — виникли невеликі прокомуністичні гуртки, а в деяких містах — ради робітничих депутатів, декілька солдатських рад.

У лютому 1919 року в Станіславові на конференції комуністів і лівих соціал-демократів була утворена компартія Східної Галичини.²⁵

Під впливом більшовицької агітації 14 квітня 1919 року у Дрогобичі збунтувались робітники, до яких примкнула частина “народної міліції” міста й деякі солдати військового гарнізону. Під проводом комуністів В. Коцка, Г. МихацятаІ. Кушніра вони утворили робітничо-солдатську раду, а владу повітової національної ради оголосили поваленою.²⁶

Керівництву ЗУНР не вдалося вмовити повсталих припинити бунт і мирно врегулювати всі проблеми. Отож, проти них була застосована сила. Вже наступного дня, 15 квітня, заворушення було придушено, винних у його розпаленні арештовано. Слід сказати, що незважаючи на воєнний, надзвичайний стан, ніхто не був страчений. Навіть слідство за цією справою — бунт проти існуючої влади, держави — не було закінчено.

Заарештовані, яких погано охороняли, втекли, а інші були незабаром звільнені. Здатних до військової служби відправили на фронт. Тому нічим іншим як наклепом та злісною інсинуацією можна назвати оцінку цих подій їх учасниками-комуністами та пізнішими радянськими дослідниками.[§§§§]²⁷

Інших серйозних виступів проти влади ЗУНР, якщо не брати до уваги різних дрібних інцидентів, не було. Більшість населення, розуміючи важливість того історичного часу та об’єктивні труднощі свого уряду й парламенту, терпляче зносила злигодні, тягар війни та розрухи. В тому числі робітництво і селянство. “Мотиви, якими керувалася більшість УН Ради, — згадує М.Стахів, — дуже добре розуміла селянська маса. Вона виявила максимум політичного розуму, бо не піддалася розпоясаній демагогії групи “ліваків”, які за всяку ціну хотіли викликати рух селянства за негайний забір великої земельної власности і розділ її на подобу часів жовтня-грудня у Росії. Село розуміло мотиви УН Ради і прийняло їх з повним довір’ям”.²⁸

Михайло Стахів, очевидно, мав на увазі те, що ще у грудні 1918 р. представники лівого крила соціал-демократичної партії (К. Устиянович, О. Безпалко, В. Гадзінський і ін.) виступили організаторами Селянсько- робітничого союзу (CPC) — легальної опозиційної до уряду організації. Націонал-соціалістичну платформу цей союз поєднував з ліворадикальними вимогами націоналізації промислових підприємств, конфіскації великої земельної власності (поміщицької та церковно- монастирської) без викупу, встановлення 8 годинного робочого дня та ін.

Прийнята 16 лютого 1919 р. на конференції повітових представників програма CPC проголошувала метою організації “перетворити капітало- демократичний лад на лад соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний та релігійний гніт і економічну експлуатацію”.²⁹ Сучасний дослідник Микола Кугутяк вважає, що, напевне, саме ця конференція і стала поштовхом до організації Компартії Східної Галичини,³⁰ бо власне навколо CPC гуртувались усі ліві, соціалістичні елементи, включаючи комуністів. Газета CPC “ Республіканець” постійно пропагувала пробільшовицькі соціальні гасла, виступала проти політики У H Ради і Державного Секретаріату. “Агітація ведена була головно між військом, — згадував пізніше віце-президент Ради Лев Бачинський, — і вносила замішання в армії”.³¹

30—31 березня 1919р. CPC скликав у Станіславові з’їзд представників усіх місцевих робітничо-селянських союзів, на який прибуло біля 1200делегатів із 33 повітів краю.³² На з’їзді гостро було поставлено питання про негайний розподіл поміщицьких земель, тривалість робочого часу у промисловості, покращення матеріального становища робітників, санітарних умов праці, житлових умов.

Було прийнято також політичну резолюцію, правда, доволі помірковану: “3 уваги на тяжкі міжнародні відносини нашого народу з’їзд рішає парламентським способом дійти до впливу як на законодатність, так і на владу нашого краю. Тому з’їзд вибирає зі свого тіла 61 представника до Національної Ради як заступників малоземельних і безземельних селян і робітників”.³³

Однак, 4 квітня 1919р. сесія УН Ради відхилила вимогу з’їзду CPC про введення цих осіб до складу парламенту, мотивуючи тим, що вони не обрані загальним голосуванням.

Поява селянсько-робітничого союзу свідчила, разом з тим, про зростання ролі соціально-економічного фактора у житті ЗОУНР, активізацію народних мас, пробуджених і залучених до активного політичного життя національно-демократичною революцією. Вона була реакцією на пасивність соціальної політики галицьких політичних партій і державного керівництва.

Наслідком цього була глибока організаційна криза більшості партій. У радикальній партії дійшло до організаційного розколу. К. Трильовський, Г. Дувірак, П. Шекерик-Доників та інші, звинувативши керівництво партії (М. Лагодинського, Л. БачинськоготаІ. Макуха) у бездіяльності, консерватизмі та втраті політичного обличчя, 14лютого 1919 р. утворили в УН Раді “Селянсько-радикальний клуб” і виступили з ідеєю докорінної реорганізації партії, яка спиралась би на “освідомлених клясово й національно українських селян та інтелігенцію”.³⁴

На конференції УРП, проведеній 16 лютого у Коломиї, було переобрано управу партії, яку очолив К. Трильовський. Однак, спроба К. Трильовського, Г. Дувірака та інших взяти керівництво УРП у свої руки зазнала невдачі. Скликаний 22—23 березня 1919 р. у Станіславові з’їзд УРП виключив його з партії, а обрану на з’їзді управу очолив Л. Бачинський. Правда, була переглянута партійна програма 1905 р., її доповнили рядом нових положень, зокрема, щодо “вивласнення” великого поміщицького і церковного землеволодіння та “соціалізації” всіх великих промислових підприємств, банків і торгівлі.³⁵

Загальне полівіння суспільно-політичних настроїв широких верств населення позначилось і на діяльності Української національно- демократичної партії. 28-29 березня на з’їзді у Станіславові на пропозицію Є. Петрушевича партія змінила назву на Українську народно-трудову партію (УНТП). Було прийнято нову програму, яка передбачала “вивласнення земель великої посілости, усуспільнення здатних до праці галузей промислу, торгівлі, кредиту” з державним забезпеченням “мінімуму екзистенції” для кожного громадянина.³⁶

Прийняття нової програми, за словами К. Левицького, було зумовлене прагненням об’єднати партії, “споріднені з трудовою партією Наддніпрянщини в одну”, центристського характеру партію, навколо якої згуртувались би всі політичні сили Галичини і Наддніпрянської України, що виступають за соборну незалежну Україну.³⁷

Що стосується Української соціал-демократичної партії, то за час існування ЗУНР вона свого з’їзду не проводила. Лише напередодні з’їзду Селянсько-робітничого союзу УСДП провела партійну конференцію. Керівні діячі УСДП в особі О. Безпалка, К. Устияновича й ін. підтримували CPC, відігравали в його керівництві та діяльності важливу роль. Особливої активності в соціально-економічній ділянці УСДП не проявляла.³⁸

Отже, соціально-економічні проблеми набирали в ЗОУНР все більшої гостроти. Забила тривогу преса, критикуючи неповороткість властей в галузі економіки, боротьби з голодом і розрухою, вимагаючи енергійно взятись до відбудови народного господарства.³⁹

Все це змусило уряд і УН Раду, які не хотіли довгий час брати на себе відповідальність, вважаючи себе органами тимчасовими і відкладаючи вирішення глобальних проблем, наприклад, земельної, до закінчення війни або хоч би до скликання Сейму — повноважного законодавчого органу, діяти рішучіше. Так, в усі сільські громади була розіслана спеціальна анкета із запитом щодо способу розв’язання земельного питання.⁴⁰

Активізувалась робота в цьому напрямку і в самій УН Раді. Врешті, 14 квітня 1919 року був ухвалений Закон про земельну реформу.⁴¹ Він нараховував 23 параграфи. Ось його основні положення:

“§ І. ЗОУНР бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім не мають або посілість яких не вистачає для проживлення їх родини...”

З цією метою конфіскувались землі (§ 2):

1) поміщицькі;

2) всі “посілості мертвої руки, фондаційні, монастирські, єпископські, церковні”;

3) землі, які дотеперішні власники набули для спекуляції;

4) “посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би вони не підпадали під припис перший”;

5) “всі посілості, які своїм простором переступають означену границю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілости”.

Усі конфісковані землі “творять Земельний фонд ЗОУНР, яким до часу розділу” між селянством мали управляти обласна, повітові та громадські земельні комісії.

Далі в законі регламентувався порядок утворення і склад вказаних комісій. Громадські комісії, які мали безпосередньо зайнятися розподілом землі, обиралися у складі 6 членів і 3 їх заступників усіма мешканцями даної громади загальними, рівними, прямими і таємними виборами. Сьомим членом був за посадою комісар (голова) громади. Але не він очолював, як здавалося би, комісію, а той, кого виберуть члени комісії.

Із створеного таким чином земельного фонду належало наділити землею всіх бажаючих, “які займалися рільництвом”, у такій послідовності:

1) “жовнірів-інвалідів, що втратили своє здоров’я у війнах, ведених Українською Народною Республікою;

2) вдів і сиріт по тих, що полягли у цих війнах або внаслідок них;

3) жовнірів-інвалідів зі світової війни 1914—1918 рр.; сиріт і вдів, що їх батьки або мужі втратили життя в цій війні або внаслідок її;

4) сиріт і вдів невоєнних осіб;

5) інших безземельних і дрібноземельних рільників”.

Частину земель Обласній земельній комісії належало залишити “на цілі земельно-громадського господарства держави, громад та загальнокорисних економічних, культурних і добродійних заведень, для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл” тощо.

Пасовища і полонини, які не були до цього часу власністю селян чи церкви, “переходять у власність громад”.

Щодо лісів, то вони не підлягали розподілу, а переходили у “власність і безпосередній заряд ЗОУНР”. Лише ті ліси, що “не творять комплексу, який надається до раціональної або охоронної лісової господарки ”, могли залишитися в руках приватних власників.

Водойми (ставки, озера, болота) ставали теж власністю колективною - громад, за винятком судноплавних і лісосплавних рік.

У § 20 закону зазначалось, що вказані у § 2 категорії земель “вже тепер переходять у заряд Держави, яка через свої органи передасть цей заряд громадським земельним комісіям”.

У § 21 населення попереджалося, що “за самовільне захоплення, ділення вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земних плодів, оскільки це не становить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою арешту до 6 місяців, з якою може бути получена грошова кара до 10.000 корон”.⁴²

Отже, закон був доволі прогресивним і земельну проблему можна було б, у цілому, вважати вирішеною. Проте він мав і суттєві недоліки.

По-перше, згідно з § 18, наділення селян землею не могло розпочатися перед закінченням війни й поверненням “жовнірів і полонених додому”. Таким чином, це наділення відкладалося на невизначений час. По-друге, в законі не було сказано про те, як конфісковувались вказані землі — з відшкодуванням їхнім попереднім власникам чи ні. Це питання закон (§ 19) відкладав до вирішення майбутнім парламентом (сеймом). По-третє, в законі було сказано, за викуп чи без нього наділялися нові власники землею. Це також мав вирішити сейм.

Позаяк складається враження, що земельний закон в цілому був детально і старанно розроблений, то чим же пояснити такі явні його недоробки, на які щойно була звернена увага? Очевидно, знову ж таки непослідовністю, “дипломатичними міркуваннями” більшості членів УН Ради. Як вважає Матвій Стахів, це робилося для того, “щоб ці питання були продискутовані ширше..., щоб... Сейм у цій справі був висловом виразної публічної опінії”. А головне, напевно, полягало в тому, що “ухвала про просту конфіскату нетрудової землі і передання її негайно в руки наділених селян безплатно означала б в очах Антанти, що ЗОУНР — це півбольшевицька держава...”, а це неминуче “сталося б при допомозі рухливої польської пропаганди. Якщо не було б тих міркувань зовнішньо­політичного характеру, — пише М.Стахів, — то УН Рада рішила б напевно земельну реформу відразу інакше”.⁴³

Видання земельного закону саме у такому вигляді викликало вже в ті часи його критику, особливо в УHP, з боку українських есерів та автора земельного закону Директорії (січень 1918 р.) Микити Шаповала. Цим законом земля була конфіскована у поміщиків і церкви без компенсації. Селян наділялося нею безплатно.

Що стосується промисловості, то як вже зазначалось, провід ЗУ H P не наважився, враховуючи в першу чергу зовнішньо-політичні обставини, націоналізувати промислові підприємства, шахти, нафтові родовища тощо. Але їх діяльність була взята під контроль державним секретарством публічних робіт. Як пише М.Чубатий, “йому піддягали всі гірничі уряди по цілій области, управи державних салін, державна рафінерія нафти,... до нього належав також нагляд над приватними гірничими підприємствами, як вугілля, копальнями нафти і т.д.... він наглядав над правильним їх функціонуванням”.⁴⁴

На колишні державні підприємства були послані для керівництва і організації їх функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували тільки під контролем держави.

Секретарство публічних робіт взяло під своє управління всі колишні державні магазини і склади різних матеріалів, машин, сировини. Спираючись на цю невелику матеріальну базу, воно приступило до організації господарської відбудови краю. Були взяті на облік усі державні й приватні запаси будівельних матеріалів, налагоджено виробництво цегли, заготівлю лісу, щоб з початком весни приступити до відбудови.

Розпочались ремонт шосейних і залізничних шляхів, мостів тощо.

У повітах були утворені “технічні уряди”, які підлягали державному секретарству публічних робіт і безпосередньо займалися усіма питаннями економічного будівництва. При них діяли так звані “будівельні експозитури”.⁴⁵

Секретарство також взяло у своє управління всі державні ліси. Заготівля лісу на будову йшла під чітким контролем, за спеціальними дозволами. За вирубку лісу у приватних власників держава платила їм відшкодування. Ліс під будову сім’ям військовослужбовців і бідноті відпускався безкоштовно.⁴⁶

У Дрогобичі був утворений спеціальний “нафтовий комісаріат”, який встановив суворий контроль над виробництвом і відпуском нафти.

Здійснювались перші кроки у справі покращення соціального становища робітників. 12 квітня 1919 р. УН Рада прийняла закон про запровадження з 1 травня 1919 р. восьмигодинного робочого дня та святкування Першого травня як дня міжнародної солідарності трудящих.⁴⁷

Дуже гострою і складною у ЗОУНР, як уже зазначалося, була харчова проблема. Населення багатьох міст і сіл голодувало. Почастішали випадки голодної смерті, особливо у найбідніших гірських повітах. Не вистачало харчів для армії ЗОУНР, для лікарень, лазаретів, сиротинців, будинків перестарілих тощо. “В Галичині, — як згадують сучасники, — була велика недостача харчів і повний брак промислових виробів”.⁴⁸

Всі державні органи республіки займались вирішенням цієї проблеми. Проте безпосередня відповідальність за неї лежала на державному харчовому уряді, який, нагадаємо, очолював Степан Федак.

Після реорганізації у січні 1919р. харчовий уряд увійшов як окремий відділ до складу державного секретарства внутрішніх справ. У повітах йому підлягали повітові харчові управи, створені за вказівкою УН Ради вже в перші дні після взяття влади.

Часу гаяти не можна було. В першу чергу було взято на облік всі склади і запаси продовольчих товарів, а також товарів першої необхідності. Вони стали власністю держави, приватним власникам за них виплачувалась компенсація. Були відкриті державні магазини, через які населенню продавалися продовольство і промислові товари. Правда, їх вистачило ненадовго, бо запаси були невеликі. Вже взимку відчувся великий брак харчів, особливо борошна, картоплі, цукру.

Продовольча ситуація різко ускладнювалася, оскільки через Галичину проходила велика кількість колишніх військовополонених, які у зв’язку із закінченням війни поверталися додому: із заходу на схід і навпаки. Це був нескінченний потік десятків тисяч людей, яких, голодних і виснажених, слід було хоч би нагодувати. Вони, крім того, часто припускалися на території краю розбоїв, грабежів, насильства щодо місцевого населення, були розповсюджувачами різних інфекційних захворювань, передусім, тифу.⁴⁹

Отож, боротьба не тільки з голодом, а й з пошестями та епідеміями набувала все більшої гостроти.

Певну допомогу у забезпеченні населення Галичини харчами надала Директорія. Сюди був призначений “Головноуповноважений українського уряду по харчуванню Галичини і Буковини”, який прибув до Станіславова. Він відповідав за організацію і доставку продовольства з України в ЗОУНР, а також здійснював посередництво між кооперативними спілками Наддніпрянської України, харчовим урядом та кооперативними спілками ЗОУНР.

Крім торговельних зносин (ЗОУНР поставляла в Україну нафту, деревину й інше, а одержувала гроші, продовольство, зброю, боєприпаси), уряд УНР надавав добродійну, безкоштовну продовольчу допомогу, яка скеровувалась, перш за все, у голодуючі гірські та деякі інші найбільш бідні й розорені повіти Галичини. Зокрема, до середини березня тільки для Гуцульщини безкоштовно було доставлено 90 вагонів харчів. Всього до початку квітня в Галичину із України було послано 233 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 вагонів інших продовольчих товарів тощо. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню ЗОУНР грошову допомогу у розмірі 5 млн. гривень.⁵⁰ Спираючись на цю допомогу, місцеві органи ЗОУНР відкривали в містах і містечках спеціальні їдальні і “роздаточні пункти”, де міській бідноті, людям похилого віку та дітям видавались безкоштовні обіди, виділялись продовольчі пайки та інша допомога.⁵¹

Проте, всі ці заходи виявились недостатніми. Тому державне секретарство внутрішніх справ, взявши на облік і під контроль усі запаси продовольства, суворо регламентувало їх витрати. Було введено два безм’ясні дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, виготовляти печиво, до хліба належало додавати четверту частину картоплі.

Заборонили вивіз “предметів поживи” за межі держави. Навіть перевезення більших партій харчів із повіту в повіт здійснювалось тільки за дозволом повітових харчових управ.

Заборонявся також вивіз за кордон промислових товарів, машин, сировини, зокрема нафти, бензину, мастильних матеріалів.⁵² Якщо такі пересилки були виявлені, то цивільним чи військовим властям належало їх затримати, але аж ніяк “не конфісковувати на власну руку”. Справу належало вияснити в державному секретарстві торгівлі і промислу. Це, до речі, теж може служити ще одним прикладом намагання створити правову державу, прикладом поваги до порядку, закону, припинення будь-якої сваволі, беззаконня.

Оскільки наближалася весна, пора посівної, а наділення селян конфіскованими поміщицькими й іншими землями передбачалось тільки після закінчення війни, “коли повернуться додому жовніри, полонені” та інші розкидані по світі війною громадяни, то державне секретарство земельних справ 21 лютого видало розпорядження “ В справі примусової управи землі на рік 1919”.⁵³ Цим розпорядженням встановлювалося, що “всі ґрунти, придатні до рільництва, мають бузи оброблені і нікому не вільно лишити такого ґрунту облогом”. Орні землі, які власник не міг сам обробляти (в першу чергу поміщицькі маєтки) переходили “під заряд Держави”, івона через рільничі повітові комісії здавала їхворенду, впершу чергу, безземельним і малоземельним. Аналогічно належало вчинити з непотрібним власникам живим і мертвим сільськогосподарським інвентарем.

Власники і орендатори, які не могли чи не хотіли обробляти своїх земель і не зголосилися про це або не здали землі в оренду, підлягали штрафу у розмірі від 200 до 500 корон за кожен гектар землі. Хто ж навмисне залишав свою землю без обробітку, приховув запаси насіння чи інвентар або навмисне чи в злісний спосіб унеможливлював обробіток і засів землі - ніс кримінальну відповідальність: міг бути засуджений до ув’язнення на строк від 1 до 6 місяців та, як додаток, до грошової кари від 100 до 50.000 корон.⁵⁴

З іншого боку, уряд намагався допомагати найбіднішому селянству у проведенні посівної. Так, 5 квітня урядом було прийняте рішення про виділення “найбіднішому населенню на закупку збіжжя на насіння” суми у 10 млн. гривень. Ці кошти були розділені серед найбільш знищених війною повітів і роздані селянській бідноті.⁵⁵

Усі ці заходи трохи полегшили, проте не ліквідували продовольчої кризи в державі.

Дуже складною була й проблема забезпечення харчами війська. Населення, в першу чергу сільське, ділилось з військом, чим могло, добровільно та ще й часто безкоштовно поставляючи для нього харчі. Але їх було мало. Тому українській владі довелось вдатися до реквізицій. Цей непопулярний захід постаралися обмежити до мінімуму, поставити в чіткі правові рамки. Так, військовим відділам і заготівельникам наказувалось тільки купувати, і то на добровільних засадах, у населення “харчі, пашу і средства щоденного вжитку”, причому за дозволом інтендантури і повітового комісара. “Там, де не можна буде згодитися на продаж або ціну, переводиться реквізиція (займ)”, причомутільки за попереднім дозволом інтендантури Головної або окружної військових команд. Господареві (власникові) реквізованих харчів чи худоби видавалась спеціальна посвідка встановленої форми, завірена печаткою військової частини за участю і з підписами двох свідків. Власнику реквізованого майна окружним комендантом виплачувалась його вартість (якщо цього не зробила військова частина).⁵⁶

В іншому розпорядженні ДСВС (від ЗО січня 1919р.) підкреслювалось, що у будь-яких випадках населенню “треба лишити збіжжя, потрібне для прокормления і на засів”. У зовсім знищених війною громадах цілого ряду повітів — Богородчанського, Бродівського, Зборівського, Золочівського й ін. (всього 10) будь-які реквізиції заборонялись.⁵⁷

Коли ж на практиці, при проведенні реквізицій, почалися різні зловживання, які допускались військовими від ділами, 16 березня ДСВС видав ще одне розпорядження, згідно з яким винні військовослужбовці притягались до суворої відповідальності. Для того, щоб не допускати різнобою у цінах за реквізовані товари і худобу, що призводило до непорозумінь і конфліктів з власниками, розпорядженням від 6 квітня було встановлені єдині тверді ціни на продовольство, худобу, дерево, сірники, нафту і бензин.

Разом з тим, владі майже нічого не вдалось зробити із забезпеченням населення товарами першої необхідності, промисловими товарами. Не виробляли їх ні зруйновані галицькі підприємства, не було їх і на Великій Україні. Правда, з деякими державами — Чехословаччиною, Австрією — у лютому-березні були підписані торговельні угоди, але через несприятливі події на фронті до їх реалізації справа не дійшла.

Влада займалася і питанням охорони здоров’я населення. Ще в грудні Державний Секретаріат наказав усім повітовим комісарам призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити всіх заходів для відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це, наскільки можливо, і було зроблено.

Керував організацією та діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ, який очолював доктор Іван Куровець. Була збільшена оплата праці медичних працівників, їм видавались продовольчі пайки.

Проте лікарів, санітарів, медсестер не вистачало, як і не вистачало найнеобхідніших медикаментів. Незважаючи на це, медична служба зробила багато для надання медичної допомоги населенню краю і десяткам тисяч військовополонених, які переїжджали через Галичину. Ось як про це пише зі слів очевидців Василь Верига: “У другій половині листопада (11 листопада формально закінчилася Перша світова війна — Т.Б.) почали цілими потягами повертатися полонені, колишні вояки Російської армії, з полону. То були нелюди, а самі кістяки, виснажені, обдерті. Вони їхали в неопалених товарних вагонах, а деякі на дахах вагонів тощо. Багато з них вмирало по дорозі від холоду й голоду, й на галицьких станціях деяких, що ще животіли й не зовсім замерзли, залишали у шпиталях... За деякими підрахунками, через Галичину 1918 р. та січень-лютий 1919 р. в обидві сторони перейшло до двох мільйонів осіб...”.⁵⁸ До того ж, вони були розповсюджувачами різних пошестей, зокрема, тифу. Ця грізна пошесть, яка стала поширюватись й у Галичині, була ліквідована завдяки відчайдушним зусиллям галицьких медиків.⁵⁹

Не залишались поза увагою влади, незважаючи на багато інших важливих проблем, і питання освіти та культури.

Насамперед, вимагало демократизації й українізації шкільництво. Це почало робити стихійно вже у перші дні української влади саме населення. Далі справу взяла у свої руки держава. В кожному населеному пункті були відкриті українські народні (початкові) школи.

Національні меншості — поляки, євреї, німці — могли відкривати або залишати (якщо вже діяли раніше) свої школи. Ніякого спеціального дозволу на це не вимагалось, тільки слід було таку школу зареєструвати у секретарстві освіти. В неукраїнських школах із 3-го класу вводилася як обов’язковий предмет українська мова. В усіх школах знято як обов’язковий предмет німецьку мову.⁶⁰

Серйозних змін зазнала середня шкільна ланка. За австрійської влади у Східній Галичині ( 1918 р.) функціонувало всього 5 українських державних гімназій, декілька приватних, не було жодної української реальної гімназії, вчительської семінарії, ремісничої чи господарської школи. Проте діяло багато польських середніх шкіл та гімназій. Тому у повітах, не чекаючи вказівок згори, їх почали перетворювати в українські. Цей стихійний рух узаконив уряд та його секретарство освіти. Однак уряд попередив повітових комісарів, що там, де є національні меншини, належить зберегти щонайменше одну середню школу чи гімназію для них. А де до цього їх не було —належало відкрити, для того, щоб неукраїнське населення могло вчити дітей своєю рідною мовою. Вчителі цих шкіл повинні були скласти обіцянку на вірність Українській державі.⁶¹

Цим дозволом негайно скористалися євреї, яких за австрійської та польської влади не визнавали за націю і які не мали жодної державної школи, а також німці. Єврейські гімназії були відкриті у Станіславові, Тернополі, Стрию і Коломиї, німецька — в Станіславові. Поляки не захотіли скористатись цією можливістю. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку бути лояльними щодо української влади.⁶²

Українських середніх шкіл за часів ЗУНР було відкрито ЗО, з них 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій.⁶³ Проте різко відчувався брак досвідчених вчительських кадрів. Почали приймати на роботу вчителями “навіть людей без повних університетських студій”. У деяких гімназіях не відкривали старших класів, бо, як пише очевидець, майже вся молодь записалася добровольцями у військо.⁶⁴

Оскільки до українських середніх шкіл і гімназій записалось чимало єврейських дітей, які погано володіли українською мовою, то з ними частково велись заняття польською і єврейською мовами.

13 лютого 1919 року УH Рада прийняла закон “Про удержавлення українських шкіл”,⁶⁵ згідно з яким всі школи — громадські, середні, гімназії, реальні, рільничі та інші оголошувались державними, а вчителі — державними службовцями. Мовою викладання і навчання стала українська. За національними меншостями офіційно було закріплено право створення шкіл з рідною мовою викладання. В неукраїнських школах вводились, як обов’язкові предмети, історія та географія України, українська мова. Всі педагоги державних шкіл повинні були скласти “службове приречення” на вірність українському народові і державі.

Наступного дня, 14лютого, був виданий закон “Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих учительських семінарій”.⁶⁶

Згідно із законом, дозволялося відкривати й приватні школи, але за погодженням з державним секретарством освіти, а також при умові, що засновник і вчителі будуть громадянами Української держави та виконуватимуть усі вказівки шкільної влади.

Для полегшення вступу дітей у середні фахові школи, гімназії, для відповідної їх підготовки, згідно з розпорядженням державного секретарства освіти від 1 травня, в усіх повітових містах відкривалися підготовчі курси для дітей. Уряд виділяв для них відповідні кошти і запаси харчів.⁶⁷

Українська влада оголосила вчителів народних шкіл державними службовцями, їм почала видаватися заробітна платня (до цього часу їх наймала на роботу і утримувала сама громада).

Розпорядженням Державного Секретаріату від 16 лютого усім вчителям була підвищена заробітна платня. Також встановлено (а хто утримував — підвищено) пенсії вчителям-пенсіонерам, вдовам і сиротам вчителів. Розміри заробітної платні і пенсії встановлювалися залежно від кваліфікації, стажу роботи та кількості членів сім ’ї-утриманців.⁶⁸ 7 квітня УН Рада видала закон про ще одне підвищення зарплати вчителям.⁶⁹

У зв’язку з ростом цін на товари першої необхідності і продовольство, усім державним службовцям, у тому числі вчителям, пенсіонерам, вдовам і сиротам декілька разів виплачувалась так звана “одноразова надзвичайна запомога”.⁷⁰

Розпочалась підготовча праця над серйозною реформою шкільної справи, необхідність якої для української влади була очевидною. При державному секретарстві освіти було створено відповідну компетентну комісію, до складу якої залучались досвідчені фахівці та представники громадськості. Комісія розробила детальну анкету, яку розіслано в усі повіти, щоб місцеві вчителі і широка громадськість — “від робітника і селянина до адвоката” — могли висловити свої міркування і пропозиції.⁷¹

Почалась робота з підготовки нових шкільних підручників. 7 квітня УН Рада видала закон “Про утворення державного видавництва шкільних книжок”.⁷² Усім школам запропонували користуватись лише підручниками і книжками, виданими цим видавництвом.

Розпочалась підготовча робота до відкриття українського університету. Оскільки Львів, де знаходився університет, перебував у польських руках, то тимчасово в Станіславові було відкрито університетські філософське і правниче відділення, щоб дати змогу студентам старших курсів закінчити навчання.⁷³ А уряд УНР, своєю чергою, 19 лютого прийняв рішення, згідно з яким українським громадянам, що закінчили Львівський, Чернівецький та Віденський університети і Львівську політехніку, підтверджувалися права дипломів вузів УНР, а педагоги із “бувшої Австро-Угорської України” були прирівняні у правах до прав наддніпрянських вчителів.⁷⁴

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку й справи культури і мистецтва, виділивши субсидії і вживши заходів щодо відкриття театрів, бібліотек. Воно видало розпорядження збирати і зберігати в бібліотеках і архівах зразки всієї друкованої продукції, яка видавалася в ЗОУН Р.

УН Радою, урядом, окремими державними секретарствами приймалось багато різних нормативних актів з усіх галузей життя, вживались організаційні заходи для їх реалізації. Так, був налагоджений залізничний рух на території краю, для чого було відбудовано і відремонтовано мости і переїзди, залізничні станції, рухомий склад залізниці. Через брак вугілля паровози часто опалювались дровами.

Оскільки не вистачало машиністів, бо поляки відмовились працювати на Українську державу, звернулись за допомогою до Києва. Міністерство шляхів УНР прислало в Галичину декілька десятків машиністів та інших залізничників, а також кілька разів виділяло значні кошти: 16 січня — 5 млн. гривень на перешивку вузькоколійних рейкових шляхів Галичини; 28 лютого — 17 млн. гривень на “експлуатацію залізниць, заготовку палива і металу” та ін.⁷⁵

Залізничникам було суттєво збільшено заробітну платню. У Станіславові відкрили тримісячні залізнично-технічні курси, що дозволило дещо згладити кадрову проблему на залізничному транспорті. При державному секретаріатстві шляхів була створена Залізнична дирекція, у повітах і містах - “начальні уряди залізничних шляхів”.

Відновлено, хоч з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, телефону. На телеграфі ввели українську мову і азбуку. У Станіславові утворилась Дирекція пошт і телеграфу.⁷⁶

У березні були прийняті закони “Про заборону продажу, здачі в оренду і закладу великих земельних володінь (табулярних)” та “Про заборону конфіскацій майна під час війни ”, у квітні — розпорядження Державного Секретаріату “Про створення західноукраїнського товарообмінного бюро (біржі) ”. Був розроблений і затверджений статут цього бюро та ін.⁷⁷

Важливою проблемою державного й економічного життя була також справа фінансів. Державне і господарське будівництво, відбудова промисловості, сільського господарства, освіти й культури, а особливо організація і оснащення збройних сил, ведення війни — все це вимагало великих коштів. Але власної валюти ЗОУН P не мала — не було ні де, ні за Що її надрукувати. Отже, перед урядом, зокрема перед державним секретарством фінансів постало дуже складне завдання.

У грудні на засіданні уряду було вирішено залишити в обігу австрійські гроші — корони. Довго дискутували: штемплювати їх, чи ні. Зрештою, постановили, що не треба.⁷⁸

Із встановленням тісних контактів з Наддніпрянською Україною, а особливо після об’єднання ЗУНР і УНР, вирішили, одночасно з коронами ввести в обіг українські гривні і карбованці. В січні 1919р. УН Рада видала про це відповідний закон — “ Про впровадження в ЗОУ H P у законний обіг гривень і карбованців УНР”.⁷⁹ Був встановлений такий курс грошей: одна корона дорівнювала одній гривні; один карбованець дорівнював двом гривням чи двом коронам. У законі наголошувалось, що гривні і карбованці є офіційною, разом з коронами, валютою на території ЗОУНР і “всі державні органи, установи, інституції і приватні особи зобов’язані їх приймати нарівні з коронами”.

Але грошей потрібно було значно більше, ніж їх було в наявності. Не було чим виплачувати заробітної платні службовцям, військовим тощо. Правда, вони терпіли, розуміючи складність ситуації. Як згадує М. Чубатий, “загал українських державних службовиків бідував, а працював в надії, що се лиш перехідний стан — прикрий для держави, прикрий і для них”.⁸°

Основних джерел державних прибутків було два — нафта і грошова допомога з УНР. Заводи і фабрики майже усі були знищені війною, обладнання їх поламане або вивезене, отже, промислова продукція майже не випускалась і не продавалась. Навіть з таких “традиційних”, вигідних для держави джерел прибутку, як виробництво тютюну і алкоголю, не можна було скористатися, бо, як згадує М. Чубатий, — “тютюнові фабрики у Монастирисках і Винниках переняли ми знищені і нечинні, а гуральні стояли з приводу браку картоплі”.⁸¹

Залишилась нафта, яку продовжували добувати і при можливості вивозили за кордон (в Угорщину, Чехословаччину) та на Наддніпрянську Україну, вимінювали на військове спорядження, озброєння, харчі, медикаменти. Зрештою, її було небагато, бо більшість нафтових джерел і вишок не діяли. “У нас, — згадує М. Чубатий, — по суті не було ніякого фінансового плану, ніякого навіть провізоричного бюджету, а зробити його було неможливо. Дотеперішні видатки робилися з дня на день”⁸², в міру появи грошей чи матеріальних засобів.

Фінансова комісія УН Ради і державне секретарство фінансів рятували ситуацію, як могли. Був розроблений проект створення “Рахункового департаменту”, проект бюджету на 1919 рік та ін. З самого початку було взято під суворий облік всі грошові запаси в банках і ощадних касах, у повіти скеровано розпорядження про “перекинення готівки з тих кас, де її багато, до державної скарбниці та до порожних кас у сусідніх повітах”.⁸³

Важливим джерелом державних прибутків могли б стати податки з населення. Однак влада ЗУНР розуміла, що зі збілованого, знедоленого, пограбованого дощенту чужинцями населення було б аморально їх стягувати, а тому не робила цього. Правда, згідно з рішенням УН Ради від 19 листопада 1918 р., була спроба стягнути хоч би частково “залеглі податки” та заборгованості.⁸⁴ При цьому теж виявлено почуття справедливості: стягувати належало їх так, щоб “не переслідувати податковими жаданнями найбідніших верств і знищених війною власників”.

Спробували випустити внутрішню державну позику, але цей намір не реалізували, як і низку інших, через несприятливі для ЗУНР зовнішньополітичні і воєнні обставини.

Словом, у західноукраїнській державі кипіла державотворча робота — в усіх галузях життя, в усіх сферах діяльності. Коли зважити, що праця тривала всього декілька місяців, у часі, коли майже навкруги був фронт, йшли завзяті бої, то можна сказати, що результати її були надзвичайно великі. Український народ на західноукраїнських землях наочно довів усьому світові, що незважаючи на багатовіковий гніт і неволю, довготривалу, ще з часів Галицько-Волинської Русі, відсутність державності — він зберіг свою національну гідність, організованість, політичну зрілість, що він — повноправний європейський народ.

Звичайно, як у державотворчій, так і в соціально-економічній та іншій діяльності керівництва ЗУНР, її представницького органу — УН Ради та уряду, військового командування не все йшло гладко, траплялися серйозні упущення і помилки, про які вже частково велася і надалі буде вестися мова. Ці серйозні помилки та усунення призвели до тяжких негативних наслідків.

Хотілося б відзначити ще й такий безперечний факт: в усьому державотворчому житті, в усіх соціально-економічних, політичних, культурних, освітніх перетвореннях у перших рядах будівників української державності йшли священики Української Греко-Католицької Церкви. Біля 20 священиків УГКЦ і 3 єпископи були членами УН Ради (у київській Центральній Раді не було жодного священика). Священик о. С. Юрик входив до складу Виділу УН Ради, член УН Ради отець П. Філяс опрацював проект конституції Української держави. Священики були членами, а іноді й головами повітових національних рад. Кількадесят польових духовників діяли в рядах армії. Усі вони допомагали людям у біді, підтримували їх морально, виховували у вірі в справедливість їхньої боротьби, у в.ірі в перемогу, допомагали, чим могли, в тому числі матеріально, потребуючим та знедоленим. Велика їхня заслуга і в тому, що, як пишуть сучасники, “панував у тих часах повний лад і спокій в Галичині”.⁸⁵

I “Вістник державних законів і розпорядків Західної области Української Народної Республики”. - Вип 3. - 3 березня 1919 р. - С. 12.

2“Діло”. 1918 р., 11 листопада.

3 “Вістникдержавних законів...”. - Вип. 10. - 5 травня 1919 р. - С. 69-70.

4 Там же. - С. 70.

5 Там же. - Вип. 7. 26 березня 1919 р. - С. 46.

6 Там же. - С.47.

7 Там же. - Вип. 5.19 березня 1919 р. - С. 35-37.

8 Там же. - Вип. 7. 26 березня 1919 р. - С. 50-51.

9 “Република”. 1919 р., 9 травня.

10 Див.: “Юридичнаенциклопедія”. - Київ: “Українськаенциклопедія”, 1999. -Т.2. -С. 219-220.

II Див.: Стахів М. Західна Україна...- Т. IV. - С. 75.

12 Див.: ЦДІАу Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 26-43.

13 “Република”. 1919р., 2 квітня.

14 Там же. 6 квітня.

15 Цит. за: Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914—1923. Т. 1, — С. 425.

16 “Република”. 1919 р., 29 березня.

17 ДАЛО. Фонд 257, оп. 2, спр. 17, арк. 2—3.

18 Тишик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 pp.).-C. 112.

19 Там же. — С. 112.

20 ДАЛО. Фонд 257, on. 2, спр. 1441,apκ.2.

21 Там же, арк. 7.

22 Там же. Опис 1, спр. 47, арк. 4—6.

23 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. — С. 91—92.

24 Див.: Галушко Є.М. Нариси історії КПЗУ (1918—1928). — Львів, 1965. - С. 25—26.

25 Там же.-С. 26-27.

26 ДАЛО. Фонд 257, оп. 2, спр. 1404, арк. 1.

27 Див.: Михаць Г. Дрогобицьке повстання // “За владу Рад”.— Львів, 1957. — С. 86 й ін.

28 Стахів М. Західна Україна.... - Т. 4. - С. 81.

29 Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 148.

30 Там же. — С. 148.

31 “Громадський голос”. 1928р. 7 січня.

32 Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С.149.

33. “Республіканець”. 1919 р., 2 квітня.

34 Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — С. 149-150.

35 Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923 рр. — Скрентон, 1960. — Т. 4. - С. 92.

36 “Република”. 1919 р., З квітня.

37 Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - С. 150.

38 Див.: Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва... — Т. 4. - С. 94-95.

39Див.: “Нове життя”. — 1919 р., 18 квітня.

40 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко OA Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923 рр. - С. 75.

41 Лозинський М. Галичинаврр. 1918-1920. - С. 92-95;такожЦДІАуЛьвові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 42—47.

42 Там же. - С. 95.

43 Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772—1918). - Т. 4. -

С. 80-81.

44 Чубатий М. Державний лад на Західній области... — С. 39.

45 Там же. — С. 39.

46 Там же. — С. 39.

47 Див.: Макарчук С.А. Українська республіка галичан. — С. 73.

48 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 роках. - С. 114.

49 Див.: ДАЛО. Фонд 257, on. 1, спр. 47, арк. 4-6.

50 Див.: Чубатий М. Державний лад на Західній области...— С. 29.

51 Там же. - С. 29.

52 Див.: Тишик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 рр.). —С. 116.

53 “Вістник державних законів і розпорядків...” - Вип. 3. — 1919 р., 2 березня. — С. 18-20.

54 Там же. - С. 19.

55 “Република”. 1919 р., 9 квітня.

56 “Вістник Державного секретаріату військових спрак..”—4.6.—Станиславов. 1919 p., 15 лютого.— C 2—3.

57 Там же. - С. 3.

58 Верига В. Визвольні змагання в Україні 1918-1923. - Т. 1.-С. 457-458.

59 Див.: Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923. - С. 81.

60 Там же. - С. 81.

61 Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 роках. — С. 117.

62 Там же. — С. 117.

63 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. - С. 217.

64 Див.: Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народ ної Республики. — С. 34.

65 “Вістник державних законів і розпорядків...” - Вип.З. — 1919 р., 2 березня. — С. 15.

66 Там же - С. 16.

67 Чубатий М. Державний лад на Західній области... - С. 35.

68 “Вістник державних законів і розпорядків...”. Вип. 3. — С. 15—16.

69 Див.: ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 53.

70Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. С. 218.

71 Тищик Б.Й., Вівчаренко OA Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 рр. С. 83.

72 ЦДІА у Львові. — Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 54-55.

73 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях

в 1918-1923 роках.-С. 117.

74 Див. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. — С. 136.

75 Там же. — С. 135-136; Чубатий М. Державний лад на Західній области... - С. 32.

76 Чубатий М. Державний лад на Західній области... — С. 33.

77 ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 61 -64.

78 Тишик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923. — С. 84.

79 Див.: ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 96, арк. 48.

gθ Чубатий М. Державний лад на Західній области.... - С. ЗО.

81 Там же. С. - ЗО.

82 Там же. С. - 31.

83“Діло”. 1918 р., 19листопада.

84 Там же.

85 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918—1923 роках - С. 34.