РОЗДІЛ VI. ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗУНР. ПРОБЛЕМА СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ МИРНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ

Проголошення у центрі Європи ще однієї української держави - Західно-Української Народної Республіки, яка з’явилася між Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею і Україною, на перехресті міжнародних інтересів і шляхів, до того ж без погодження і підтримки з боку могутніх західноєвропейських країн і США, держави, якої не існувало з середини XIV ст., територія якої вже кілька століть перебувала у складі сусідніх країн, влада — в руках панівної верхівки цих країн, а корінне населення було позбавлене своєї землі і засобів виробництва, терпіло політичне і національне безправ’я, злидні, голод, релігійний гніт, попри те, що мало свої державницькі традиції, давню історію, високу національну культуру, широкі міжнародні зв’язки й ін., — міжнародна спільнота зустріла насторожено, а то й вороже.

Особливо завзято проти неї виступили ті сусідні країни, які свого часу загарбали її землі з багатими природними ресурсами, лісами, полями, працьовитим і терплячим населенням, з якого отримували у вигляді податків та повинностей чималі прибутки. Саме вони, ці країни, у першу чергу Польща, Румунія, Угорщина, створювали у Європі і Америці негативний імідж Західно-Українській Народній Республіці, а перші дві виступили проти неї збройно.

До того ж не слід забувати, що свої інтереси мали тут і зарубіжні монополії — французькі, англійські, американські, які вклали значні капітали у різні галузі розробки надр і виробництва та боялися їх втратити.

Отже, ЗУНР виникла на перехресті різноманітних чужих інтересів і вже це передбачало їй великі труднощі у становленні та розвитку. Навіть об’єднання з Українською Народною Республікою, на яке керманичі ЗУНР покладали великі надії, не виправдало їхніх сподівань, бо й сама УНР не була визнана Західним світом, до того ж перебувала у стані війни з кількома сильними супротивниками — зовнішніми й внутрішніми.

Політичний провід ЗУНР, маючи багаторічний досвід парламентської діяльності (у віденському парламенті, галицькому та буковинському сеймах) і міжпартійної боротьби, орієнтуючись на міжнародну післявоєнну ситуацію, не міг не бачити труднощів у політичній перспективі для своєї країни.

Отож, перед У H Радою та урядом із самого початку з усією гостротою постало питання про союзників та міжнародну дипломатичну підтримку. Орієнтуватися на Австро-Угорщину та Німеччину не можна було, оскільки їх імперські реакційні режими самі доживали останні тижні.

Між тим, на світовій арені з’явилася нова могутня сила — Сполучені Штати Америки, які у квітні 1917 року вступил и у війну на стороні Антанти, а президент Вудро Вільсон, як усім тоді видавалось, виступив прихильником укладення справедливого миру і права народів на самовизначення. Власне, у посланні президента Конгресу США були зазначені, відомі на увесь світ, програмні “ 14 пунктів” щодо укладення світового миру і післявоєнної перебудови в Європі. Головними тезами програми були такі: кожний народ має право вибирати собі таку владу, під якою хоче бути; малі держави і народи мають таке ж саме право на повагу свого суверенітету і територіальної недоторканості, як і великі та сильні народи; світ має бути звільнений від будь-якої загрози порушення миру через напад чи неповажання прав народів.¹

Тож не випадково державно-політичне керівництво ЗУН P побачило у президенті і в країні, яку він представляв, опору для української державності, надію на її визнання західними державами.

У пункті 10 програми, на який особливо великі надії покладала політична еліта народів, що перебували у складі Австро-Угорської імперії і боролись за своє визволення та утворення самостійних держав, справді йшла мова про можливість їх майбутнього самовизначення. Однак, як виявилось насправді, не малось на увазі негайний поділ цієї імперії на окремі держави.

Аналогічну позицію займав ще один лідер Антанти — прем’єр-міністр Великобританії Девід Ллойд-Джордж: “Розпад Австро-Угорщини не входить в число наших воєнних цілей... і ми не мали на увазі повного розпаду Австрійської монархії”.³

Тобто лідери Антанти все-таки були готові миритися з існуванням Австро-Угорщини, та коли вона почала розпадатися, то стали переорієнтовуватися на інші, менші, про те достатньо міцні держави у Центральній і Південно-Східній Європі, які могли служити бар’єром проти можливої агресії більшовицької Росії на захід та проникнення туди ідей більшовизму.

Отже, якщо у ставленні до Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії у середовищі провідних західних політиків панувала згода і порозуміння, то проблема прийдешнього західноукраїнських земель, де перепліталися суперечливі геополітичні, економічні, міжнаціональні, військово- стратегічні та інші інтереси, викликала гострі дебати, тут вже не було одностайності.

Основним противником визнання ЗУНР і надання їй допомоги була Франція. Вона всіма засобами підтримувала Польщу. Це була потужна підтримка, бо, за влучним виразом одного з відомих сучасних дослідників В. Ададурова, світова війна “перетворила Францію у наймогутнішу військово-політичну силу континентальної Європи, радикальним чином змінивши її вплив на вирішення актуальних проблем міжнародного життя”.⁴

Після розпаду Російської імперії Франція в особі Польщі намагалася здобути собі сильного союзника насамперед супроти Німеччини, якої обидві ці країни остерігалися. Саме Франція запевняла своїх партнерів по блоку у тому, що тільки міцна Польща може стати надійним бар’єром на шляху більшовиків, вожді яких не приховували своїх намірів поширити полум’я революції на Захід.

Отже, в українсько-польському конфліїсті Франція була однозначно на боці Польщі. Прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо не приховував, що не може пробачити українцям “ганебного миру у Брест-Литовську”. Він вважав, що українську національну ідею підтримує Німеччина, нагадував усім, що Австро-Угорщина та в її складі галицькі українці воювали проти Антанти (але ж воювали і поляки!), дорікав Центральній Раді і Гетьманатові за союз з Берліном і запрошення німецького і австро-угорського війська на Україну навесні 1918 р.⁶

Невизначеною щодо галицьких українців була певний час позиція СІЛА, керівники яких врешті-решт відхилили проект утворення суверенної ЗУНР. Вони на сході європейського континенту віддавали перевагу створенню великих федерацій, що, на думку Вашингтона, з одного боку мало забезпечити право окремих націй на самовизначення, а з другого - запобігти “балканізації” Центрально-Східної Європи, тобто утворенню малих нежиттєздатних держав, які, напевне, будуть постійно конфліктувати між собою. Щоправда, навесні 1918 р. американський експерт з польського питання професор Р. Лорд ще говорив про доцільність відокремлення Східної Галичини від Австрії і приєднання її до Наддніпрянської України з кордоном по Сяну, або ж до Польщі на правах автономії. Про те на відміну від Франції та Англії, які вклали значні капітали у прикарпатський нафтовий басейн, CIITA не виявляли великого зацікавлення економічними аспектами східногалицької проблеми і будували спочатку свою політику щодо ЗУНР, керуючись геостратегічними і національно-політичними інтересами. Але надалі у цьому аспекті своєї політики CUIA потрапили під вплив напористої Франції.

Єдиним винятком в антиукраїнському блоці західних держав була, якоюсь мірою, Великобританія. Як вважає знаний у світі сучасний американський історик українського походження Тарас Гунчак, однією з причин цього прихильного ставлення до української проблеми було те, що на той час радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був сер Льюіс Намієр, пізніше відомий історик Великобританії.

Напевно, це справді так, бо вже 8 листопада 1918р. британський уряд скерував Польському національному комітетові у Лондоні ноту, в якій висловлював невдоволення воєнними діями поляків у Східній Галичині і спробою силовими методами вирішити проблему цього краю перед тим, як її мала розглянути Паризька мирна конференція. Слід додати, що англійські представники у Європі — лорд В. Кілмарнок у Копенгагені та військовий аташе підполковник Г. Вейд теж притримувались думки, яку повідомили у Лондон, що Східна Г аличина повинна належати українцям.⁸

Опублікований у ході підготовки Паризької мирної конференції меморандум міністерства закордонних справ Великобританії рекомендував Антанті вплинути на Варшаву і розглянути можливість визнати самостійність галицьких українців або ж “з’єднати з українцями київськими”.’

Отож, як пише Т. Гунчак, “галицькі українці мали великі надії, що Антанта визнає за ними право на самостійне існування”.¹⁰ Проте ці надії, як виявилося, були даремними. Це з усією впевненістю стверджує професор Т. Гунчак, який, як він сам пише, мав “вільний доступ до англійських, французьких та американських архівів”, оскільки “аргументи українських представництв на Заході про осібність українського народу, який має природне право на самовизначення, їх (тобто керівників Антанти - Т.Б.) просто не цікавили”.¹¹

Інша справа - Польща, про яку у програмних пунктах В. Вільсона прямо зазначалось (п. 13): “Належить створити незалежну польську державу, яка повинна охоплювати території, заселені беззаперечно польським населенням, якій слід запевнити вільний і безпечний доступ до моря і якої незалежність політичну і господарську та територіальну інтегральність належить гарантувати міжнародним пактом”.¹²

До того ж, польські політичні кола ще в роки Першої світової війни діяли дуже наполегливо і активно, використовували будь-яку сприятливу для польської справи кон’юнктуру міжнародної ситуації.

Польські дипломатичні і військові структури за кордоном розгорнули, як зазначає відомий сучасний дослідник Микола Литвин, “тотальну антиукраїнську пропаганду, вдаючись до відвертих наклепів на українців”.¹⁴ Вже через кілька днів після Першолистопадового чину Польський національний комітет у Парижі розповсюдив повідомлення, в якому кваліфікував взяття влади українцями у Львові як акцію “австро- німецького війська” та “австрійську інтригу”.¹⁵ Українську державу (до речі, її назву — “ЗУНР” не вжито в жодному польському документі) та її парламент і уряд називали “збіговиськом авантюристів”, а понад 100- тисячну галицьку армію — “українськими” чи “хлопськими бандами”, які мордують та грабують бідних і нещасних польських громадян.

Отож, за допомогою політичного шантажу Польщі вдалось отримати велику фінансову, військово-технічну та дипломатичну підтримку країн Антанти і добитись прихильного ставлення більшості паризьких миротворців. Це було серйозним успіхом польського державно- політичного керівництва вже під кінець 1918р.

Керівництво ЗУНР теж намагалось використати дипломатичні засоби щодо визнання західним світом Української держави і виходу з міжнародної ізоляції. Вже 1 листопада УН Рада спробувала розіслати телеграфом у різні країни ноти. Проте, як стверджує дослідник Микола Литвин, “засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати у будь- які контакти з урядом “держави, якої не існує ”.¹⁶

Врятувати ситуацію вдалось завдяки шведському урядові і його посольствам, які передали державам світу ноти президента УН Ради Є. Петрушевича, у тому числі і до Києва, в австро-угорське посольство. А вже 21 листопада посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копію ноти гетьманського посла у Відні В. Липинського до Польської ліквідаційної комісії у Кракові з протестом проти фальсифікації подій у Львові польськими політичними діячами і ЗМІ. У цій ноті В. Липинський наголошував, що українці в Галичині утворили свою державу згідно з принципами самовизначення націй, проголошеними президентом США В. Вільсоном.¹⁷

Протягом наступних місяців керівництво ЗУНР неодноразово апелювало до країн Заходу, посилаючись саме на “ 14 пунктів” Вільсона і загрозу поширення радянсько-більшовицької влади, покладаючи найбільші свої надії на Вашингтон, авторитет якого у світі швидко зростав.

26 жовтня 1918р. УН Рада надіслала свою першу дипломатичну ноту безпосередньо Віл ьсону, яка, як вважають деякі дослідники, була взагалі першим її дипломатичним документом.¹⁸ Оскільки він широкому загалу маловідомий, наведемо деякі його положення.

Нота розпочиналася повідомленням про утворення 19 жовтня 1918р. Української держави на землях Австро-Угорщини, населених українцями. Далі йшлося про те, що 18 жовтня державний секретар США звернувся з нотою до МЗС Австро-Угорщини із повідомленням, що їй відмовлено в участі у мирних переговорах, натомість запрошуються чехословаки, південні слов’яни і поляки, і що чомусь “тільки ті народи мають право рішати про свою долю ”.¹⁹

УH Рада звертала увагу президента на те, що Державний департамент США випустив з уваги український чотири з половиною мільйонний народ, і що “ця різниця між народами імперії немило нас вразила”, оскільки це суперечить ідеї самого президента СІЛА про право на самовизначення всіх культурних націй, як і щодо створення союзу вільних народів і тривалого миру в Європі на підставі національної і демократичної свободи. З огляду на це “український нарід має тому певну підставу думати, що може примінити і до себе проголошені Паном Президентом права самоозначення”.

Далі у ноті подавалися найважливіші етапи з історії державності української нації від часів Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Зазначалося, що український народ був позбавлений державності агресивними, міцнішими сусідніми державами, його “будуччина ще непевна, його тяжко і немилосердно гноблять його національні вороги — поляки і мадяри”.

Повідомлялося про територію проголошеної 19 жовтня Української держави, національний склад населення. У ноті викладено чітку позицію Української держави в галузі міжнародних відносин: жити у мирних, приязних стосунках з усіма сусідніми народами, у тому числі з польським. Підкреслювалось, що тільки розмежування території за етнографічним принципом, створення окремих сувереннихдержав для кожного народу може забезпечити тривалий мир.

У ноті застерігалося право західноукраїнських земель на об’єднання з Україною в єдиній Українській державі, що відповідало б прагненням всього українського народу, а також право мати “своїх власних заступників на загальній мировій конференції, щоб бути в силі вповні в цілости виконати право самозначення українського народу”.

Наприкінці ноти зазначалось: “Прохаємо Вас, Пане Президенте, прийняти воскресіння нашої держави до ласкавого відома і взяти демократичний народ України, що перейшов стільки тяжких іспитів, під свою могутню опіку”.²⁰

Нота була виважена, конкретна, аргументована. Якщо б державні керівники Заходу, і в першу чергу США, уважно цей документ прочитали і при цьому дотримувалися ними ж проголошених елементарних демократичних норм державотворення і справедливої післявоєнної перебудови світу, то доля українського народу була б вирішена ними на його користь. Однак, насправді сталося навпаки — його доля була проігнорованою, він був відданий на поталу агресивним зазіханням сусідів - союзників Антанти у перекроюванні карти Європи.

І хоч домагання і претензії українців були цілком закономірними, вони не були взяті до уваги західними державно-політичними діячами, які щодо українського народу керувалися засадами, далекими від демократизму, гуманізму, справедливості і права націй на самовизначення. До того ж, із документів Паризької мирної конференції складалося враження, що керманичі Антанти мали досить відносне уявлення про українську землю, державу та її народ. Офіційна реакція президента США на цю та інші ноти і звертання керівників ЗУН P була (і залишається донині) невідомою, жодної відповіді отримано не було, прохань не враховано.²¹

Очевидно не допомогла й декларація-звернення до президента Вільсона “Українського сейму США”, який відбувся 14—16 січня 1919 р. у Вашингтоні, й скерував до президента це звернення, подібне за змістом до ноти УН Ради.²²

Невдовзі зовнішньополітична активність керівництва ЗУНР значно зросла. У листопаді-грудні 1918 р. було відкрито в іноземних столицях 15 дипломатичних представництв. Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918р. у Відні відкрилось Українська пресова служба (УПС). Працівники служби підтримували постійний телефонний, радіо та авіа зв’язок із краєм, вміщували в європейській пресі матеріали про ЗУНР. За їх участю було підготовлено і видано англійською та французькою мовами кілька брошур: “Українці і війна”, “Війна на Україні і більшовизм”, “Чому йде у Східній Галичині війна між українцями і поляками”, “Українці і мирова конференція” та ін. УПС організовувала прес-конференції і чаювання для іноземних дипломатів і журналістів тощо²³.

Оскільки Антанта не мала у цьому регіоні своїх представників і військових частин (найближчою була французька місія у Румунії (в Яссах), то щоб ознайомитись з ситуацією у Польщі та Східній Галичині й підготувати рекомендації для Верховної ради у Парижі, в рамках Мирної конференції 29 січня 1919 р. було утворено комісію у польських справах під головуванням французького дипломата, колишнього посла Франції у Берліні Жюля Камбона. Крім того, було утворено і скеровано до Варшави міжсоюзну місію на чолі з колишнім військовим міністром Франції, послом в Росії Ж. Нулансом. До місії входили генерали А. Ніссель (Франція),

А. Картон (Англія), Ф. Кернан (США), Р. Лонген (Італія) та ін.²⁴

Водночас була сформованоа велика місія (70 осіб) у справах українсько-польського конфлікту під головуванням французького генерала Ю. Бартелемі. Вона працювала у Польщі і Східній Галичині майже два місяці.

Як бачимо, усі ці антантівські структури (комісії та місії) очолювали представники Франції, що особливо прихильно ставились до Польщі.

З’явились у Галичині й інші представники країн Антанти. Так, вже у середині листопада прибув до охопленого боями Львова із Ясс член французької місії поручник Віллєм. Він не мав жодних офіційних повноважень, але знайомився з ситуацією і брав участь в українсько- польських переговорах щодо перемир’я 18—20 листопада.

13 грудня з Ясс до Тернополя прибули члени англійської місії капітан Джонатан і поручник Бідерман. Як писала газета “Вперед”, вони хотіли довідатись про “відносини і настрій у нашій державі”.²⁵ Через кілька днів до Львова (який перебував вже у польських руках) прибув британський військовий аташе полковник Г. Вейд. Крім польського командування у Львові, він зустрічався з українськими військовиками, зокрема з полковником Галицької армії І. Омеляновичем-Павленком. Потім він відбув у Варшаву, де вів переговори з Ю. Пілсудським, І. Падеревським і начальником Генштабу С. Шептицьким (рідним братом митрополита Андрея Шептицького). Г. Вейд обіцяв полякам поставки воєнних матеріалів з Англії, але наполегливо радив їм порозумітися з чехами (з якими поляки вели збройні сутички за Сілезію) і з українцями у Галичині, пропонуючи в цих останніх переговорах своє посередництво. Він навіть пропонував ввести у Східну Галичину антантівські війська, зокрема, у Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн,²⁶ припинити бої, встановивши демаркаційну лінію по р. Буг—Куровичі—Ходорів-Стрий- р. Дністер.

Це було не на руку полякам, які безапеляційно домагались усієї Галичини. Недарма у листі від 17 січня до Н. Длуського (голови дипломатичної місії Польщі у країнах Антанти) Ю. Пілсудський, проінформований графом А. Скарбеком зі Львова, обурено писав: “Ліквідувати нашу війну з русинами полковник Вейд хотів би у спосіб окупації Східної Галичини військами Антанти, а зокрема окупації Львова і Борислава”, що вважав неприпустимим.²⁷

Отже, можливу миротворчу акцію військ Антанти Ю. Пілсудський називав окупацією. Однак, суттєво “згущуючи фарби” задля тиску на Лондон, Ю. Пілсудський добився того, що вже у січні міністр закордонних справ Великобританії лорд Гардінг відкликав Вейда зі Східної Галичини.

Взимку 1919 р. у Східній Галичині з’явилися й американські представники. Спочатку це були полковник Гроуд і лейтенанти Р. Фостер і Мак-Кормік, згодом, у січні, прибули В. Келлог — член американської адміністрації допомоги Г. Гувера у Польщі та представник військового аташе США у Бухаресті капітан Ендрю. Останній, за повідомленням польського аташе в Румунії, виїхав до генерала Т. Розвадовського із завданням з’ясувати ситуацію у Східній Галичині і доповісти своєму уряду.²⁸ 3 українським керівництвом чи військовими він не вважав за потрібне зустрічатися.

Відомий сучасний дослідник українсько-польських відносин цієї доби М. Литвин відзначає, що американці, які включалися у міжсоюзні місії до Східної Галичини, неодноразово висловлювали незалежну оцінку ситуації в краї, чим часто розлючували польське керівництво.²⁹

Воно ж, по-перше, всіляко намагалося переконати керівників західних держав, що Східна Галичина — це історичні, корінні польські землі, а, по- друге, що проти поляків там воюють “хлопські”, “більшовицькі” банди.

H едаремно ще на початку жовтня, коли доживала останні дні Австро- Угорська монархія, голова Польського національного комітету у Парижі Роман Дмовський їздив у Вашингтон, де 8 жовтня передав президенту США меморандум, в якому містилася вимога приєднати до майбутньої Польської держави більшу частину Білорусії, у тому числі міста Мінськ, Слуцьк, Пінськ, а також Волинь (по р. Горинь), всю Галичину, Проскурівський і Кам’янець-Подільський повіти. Польське панування, вказувалось далі у меморандумі, є єдиним виходом “для нормального розвитку і прогресу цих земель.... Так довго, як довго українська нація буде залишатися в ембріональному стані, як довго рівень інтелектуального розвитку буде занизьким, щоб створити сучасний прогресивний уряд на чолі з русинами, так довго Східна Галичина повинна залишатись невід’ємною частиною польської держави”.³⁰

Польський національний комітет подбав і про те, щоб кваліфіковані й авторитетні науковці підготували відповідний історичний матеріал для Мирної конференції. Це було доручено професору Варшавського університету О. Галецькому і професору Вищої комерційної школи у Варшаві Г. Танненбауму. У підготовленому ними матеріалі “доводилось”, що українські землі взагалі “ніколи не прагнули створити... політичний організм, відокремлений від спільної держави, тобто від Польщі”, відкидалося також історичне і етнографічне поняття “Україна”, а у військовому й географічному розумінні воно зводилось до території степів по обох сторонах нижньої течії Дністра”.³¹

4 листопада національний комітет надіслав країнам Антанти ноту з вимогою негайно перекинути наявні у Європі (Франції та Італії) частини армії Ю. Галлера[*****] ^{[†††††]} до Польщі для боротьби з німецькими військами і більшовиками, у тому числі в Східній Галичині. Цю вимогу Р. Дмовський повторив 13 листопада у своєму виступі на Верховній раді Антанти.³²

У січні 1919, року виступаючи на Раді десяти,* * Р. Дмовський домагався, щоб у вирішенні питання про східні кордони Польщі Рада виходила з кордонів, які існували до 1772 року. Він заявляв, що ще не час думати про Литву і Україну, як про незалежні держави, що українці ще взагалі не дозріли бути нацією, а українська держава є не що інше, як “організована анархія”.³³

Увесь час при цьому вимоги Польщі підтримувала Франція. Ще 2 листопада 1918 р. на Верховній раді Антанти виступив маршал Ф. Фош, який висунув пропозицію зобов’язати Німеччину звільнити території, які до 1772 року належали Польщі, як і забезпечити її “історичні” кордони на Сході. Міністр закордонних справ Франції Пішон на початку листопада обіцяв Польському національному комітету зробити все можливе для включення усієї Галичини до складу Польщі.³⁴

Відомо й те, що за дорученням держдепартаменту США комісія під керівництвом Хауза підготувала малу майбутньої Польськоїдержави, наякій вся Східна Галичина була включена до складу Польщі. Щоправда, в доповідній записці було сказано, що це буде здійснено при умові, якщо там не буде міцної Української держави. Держдепартамент схвалив рекомендації комісії Хауза, а у каблограмі від 29 жовтня 1918р. зазначив, що українцям не буде надано право на самовизначення.³⁵ Отже, доля Східної Галичини і її населення була в основному визначена.

Варто при цьому згадати ще один факт. Отож восени 1918 р. у Європі був створений, як зазначає відомий сучасний дослідник професор О. Карпенко, комітет сприяння нафтовим компаніям у Галичині на чолі з американським промисловцем Ч. Перкінсом. 26 листопада цей комітет надіслав урядам СІЛА, Англії і Франції меморандум про необхідність передати всю Галичину Польщі, “щоб нафтоносні поля були під адміністрацією стабільної держави... тобто були включені в нову Польську державу”. У меморандумі вказувалось, що в галицьку нафту вкладено значні західноєвропейські капітали, в т.ч. англійський — 10125 000 фунтів стерлінгів, французький — 44 800 000 франків, бельгійський — 20 млн. франків тощо.³⁶

Коли ж виявилось, що, незважаючи на значну перевагу у військах, озброєнні та інших матеріальних засобах над галицькою армією, яка завзято оборонялась, захищаючи рідну землю, Польща не в змозі швидко захопити Східну Галичину, вона почала настійливо бомбардувати Антанту проханнями про військову допомогу. Так, 12 січня 1919 р. голова польського уряду І. Падеревський в листі до Хауза, який був дуже близьким до президента

В. Вільсона, повідомляв: “У нас немає продовольства, немає обмундирування, немає зброї, немає боєприпасів. Ми маємо тільки солдатів і то не менше 500 000”. Щодо подій в Галичині, то Падеревський повідомляв Хауза: “Приголомшені зненацьким нападом української більшовицької армії (!!!!)... жінки і діти Львова озброїлись і захистили місто..., але Польща не може сама захищатися...”.³⁷ Він просив якомога швидше прислати артилерію і боєприпаси. Лист І. Падеревського, до речі, був зачитаний В. Вільсономна засіданні Ради десяти.

Польські керівники при цьому наполегливо намагалися виставити себе у ролі захисників Європи від більшовизму. Той же І. Падеревський в одній з нот писав: “Якщо бажано, щоб війна закінчилася на користь людства, необхідно знищити більшовизм. Ця місія випала на долю поляків, які її виконають, якщо союзники подадуть їм у цьому достатню допомогу”.³⁸

Облудна польська інформація про “більшовицьку армію” у Львові та Східній Галичині була підхоплена західною пресою. Французькі, англійські, американські газети під сенсаційними заголовками почали друкувати підготовлені польськими чинниками матеріали про “більшовицьку агресію і діяльність” у Галичині. Французька газета “Le Matin” 5 січня, наприклад, повідомляла: “На днях українські більшовики бомбардували Львів”. А англійська “The Times” у новорічному номері писала, що під Львовом “стоїть більшовицька армія”, що там діють загони “червоної гвардії”, які чинять погроми й грабежі і т.п. “Небезпека більшовизму, — писала газета, — є ніби хмара, яка насувається на всю Польщу... Польща є коридор, через який більшовизм може проникнути в самий центр Європи”.³⁹

Коли врешті-решт антантівські місії і представники виявили, що більшовицьких армій насправді в Галичині немає, то, щоб активізувати допомогу Заходу, Ю. Пілсудський (а за ним й інші державні діячі та дипломати) у заяві кореспондентові газети “ Le Matin” заявив, що “русини (тобто українці в Галичині — Т.Б.) і більшовики (тобто Директорія і УНР)... тепер порозумілися, щоб атакувати нас”.⁴⁰

З іншого боку, як вже зазначалось, деякі, зокрема американські представники, які побували у Галичині, неодноразово висловлювали більш об’єктивну оцінку ситуації. Так, американський генерал Ф. Кенан, після ознайомлення зі станом справ у Східній Галичині, писав В. Вільсону, що правителі ЗУНР ніяк не більшовики, що це є дивовижною дезінформацією. Широкого розголосу набула справа члена американської місії підполковника Е. Казярса, який прибув до Львова. У своїх повідомленнях до Вашингтона він заперечував твердження польських чинників щодо порозуміння галицьких українців з більшовиками, зазначав, що полякам протистоять не “більшовицькі хлопські банди”, а сучасна регулярна українська армія. Казярс відверто заявляв, що поляки навмисне вводять в оману керівників Антанти, з допомогою яких домоглися незалежності.⁴¹ За “антипольську діяльність”, згідно з розпорядженням самого Ю. Пілсудського, командування групи “Схід” вислало Е. Казярса зі Львова.⁴²

Польське керівництво, широко розголошуючи невдоволення “необ’єктивністю” деяких американських і англійських представників, шукало заступництва у Франції. І знаходило. 21 січня 1919 р. маршал Фердинанд Фош, головнокомандувач арміями Антанти в Європі, заявив на Паризькій мирній конференції, що “необхідно реорганізувати всі союзні місії у Польщі... Інформація, що надходить від них, погляди, які вони висловлюють, доволі суперечливі. Бажано сформувати об’єднану місію, котра б зайнялася, зокрема... проблемою перекидання військ до Польщі”.⁴³

Такою місією, яка почала здійснювати цю важливу військово- дипломатичну акцію Антанти у Східній Галичині, стала Міжсоюзна місія (з мандатом Паризької мирної конференції) під керівництвом французького генерала Юзефа Бартелемі. Його заступником був англійський полковник Ф. Сміт. Крім того, до складу місії входили англійці: генерал А. Картон де Віарт, полковник Кінг, майор Фортгем, капітан Моуль; американці: капітан Д. Басе, професор Р. Лорд, поручник Фостер; французи: майор де Летойле, капітан Ламарк; італійці: майор Стабіле, поручник Порголезі та ін. Разом із допоміжним і технічним персоналом і охороною — біля 70 осіб.⁴⁴

Згодом до Львова прибуло ще кілька місій, зокрема американська на чолі з генералом Геккером та італійська на чолі з генералом Гаджіні.⁴⁵

Загалом, місія Бартелемі мала виконати інформативне завдання, тобто досконало вивчити політичне, економічне і військове становище в Галичині, національно-культурні відносини та підготувати вичерпний звіт Паризькій мирній конференції. Водночас їй належало оцінити перспективи українсько-польської війни, чи варто її продовжувати, надавши допомогу Польщі (утому числі перекиданням до Польщі армії генерала Галлера та формуванням 2-ї польської армії з емігрантів), чи, може, домогтися порозуміння між поляками і українцями з огляду на перспективу спільних дій проти більшовицької Росії.

Із Парижа через Відень і Прагу 18 січня місія прибула до Кракова. Цим же поїздом місія привезла до Польщі також 10 тис. рушниць, 100 скорострілів, 18 літаків та інші воєнні матеріали.⁴⁶ Це достатньо красномовно свідчило про прихильність місії і особисто Бартелемі до польської сторони. Не приховував цього і сам генерал, дружина якого походила з польської шляхетської родини. На прийомі, влаштованому на честь місії, Начальник польськоїдержави Ю. Пілсудський заявив, що місія їде у Львів — одвічне польське місто, і він ніколи не допустить, щоб воно потрапило в руки українців, що за всяких умов Львів і Дрогобич мають належати Польщі. А генерал Т. Розвадовський — і в офіційному виступі, і в особистих розмовах з членами місії постійно підкреслював свою ненависть до українців, зокрема, капітанові Джонсону прямо заявив, що всіх українців “ потрібно знищувати”.⁴⁷

Так ось, у відповідь на ці заяви генерал Бартелемі заявив: “Англія і Франція готові надати Польщі всіляку допомогу, щоб розділені її частини (мались на увазі кордони Польщідо 1772 р. —Т.Б.) зрослися знову в єдину цілість”.⁴⁸

Протягом місяця члени місії у супроводі польських офіцерів роз’їжджали по різних місцевостях Східної Галичини, контактуючи, правда,переважно з польськими військовиками та населенням. Зустрічаючись мало не щодня з польськими діячами, Бартелемі, Сміт та ін. відмовилися навіть розмовляти з делегатами У ГА, які прибули у Львів і серед яких був знаний старшина січових стрільців О. Букшований та прелат Ф. Бонн.⁴⁹ Зате, прибувши до Львова, Бартелемі привіз до блокованого українцями міста зброю та боєприпаси для оточених польських військ. У відповідь на протест митрополита А. Шептицького глава союзної місії пояснив, що амуніція призначена “проти більшовиків” (яких, до речі, і близько не було під Львовом).⁵⁰ 4 лютого перекладач місії польський поручник Р. Міхаловський, інформуючи Генеральний штаб про зустрічі і переговори глави місії з генерелом Лєснєвським, полковником Токаржевським та іншими у Львові, писав, що польське військо у Східній Галичині справило на представників Антанти гарне враження.⁵¹

Між тим, у січні — на початку лютого становище польських військ у Східній Галичині дедалі погіршувалося. Львів був блокований українськими військами, нелегким було їхнє становище й на інших фронтах.

2 лютого відбулась, нарешті, перша зустріч Бартелемі з українською делегацією, яку очолював полковник Іван Омелянович-Павленко. За дорученням уряду ЗОУНР і HKTA українські представники заявили, що готові укласти з поляками довготривале перемир’я із встановленням демаркаційної лінії по р. Сян (до речі, переговори відбувалися у Львові в резиденції місії — палаці Потоцьких на вул. Коперніка).

У середині лютого генерал Бартелемі разом з генералом Картоном поїхали у Варшаву, на зустріч з Ю. Пілсудським та І. Падеревським. Після повернення з Варшави, узгодивши з польським керівництвом свою позицію, Бартелемі запропонував обом воюючим сторонам укласти тимчасове перемир’я. Переговори з цього приводу 22 лютого розпочались у Ходорові.

У військовій ситуації, яка склалася на той час, таке перемир’я без сумнівно було на користь поляків. Вони змогли б перегрупувати свої сили, підтягнути резерви, утому числі з Польщі, поповнити боєприпаси, яких, за свідченням польського генерала С. Шептицького, у польських військах залишилося тільки на чотири дні.⁵²

Отож, українські представники спочатку не хотіли погодитись на таке перемир’я. Але представники Антанти наполягали, поводячись при цьому, як згадував пізніше генерал М. Омелянович-Павленко, не надто тактовно. Генерал Картон гостро накинувся на галицьких представників: “Ми просили Вас припинити вогонь, а ви відповіли генеральною битвою по всьому фронту. Це що, виклик Антанті?! Вимагаємо припинити битву. На відповідь даємо п’ять хвилин!”. Не краще повівся й голова місії, обравши диктаторський тон, стукаючи по столу кулаками та вимагаючи негайно припинити наступ.⁵³ Генерал М. Омелянович-Павленко трохи заспокоїв гостей, заявивши, що це власне поляки, а не українці, повели наступ на кількох ділянках фронту (ур-ні Вовчухів, Городка, Рави-Руської).

Так, українська делегація погодилась на це перемир’я. Воно розпочалось 24 лютого і тривало до 2 березня. На всі ділянки фронту були надіслані спостерігачі місії у супроводі польських офіцерів.

25 лютого переговори продовжились у Львові. Сюди прибула повноважнаделегація ЗОУНР, складена переважно з цивільнихдержавних діячів, дипломатів та військовиків. До неї входили О. Бурачинський,

С. Витвицький, М. Лозинський, В. Темницький, полковники К. Слюсарчукі В. Фідлер, отаман Т. Рожанківськийта ін.

Бартелемі від імені Паризької конференції представив проект договору про довготривале перемир’я, який складався з короткої преамбули і 12 статей. Договір передбачав припинення війни до вирішення східногалицького питання Паризькою мирною конференцією і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з договором, українському війську пропонувалось відійти на схід за лінію, що проходила вздовж Бугу, західними межами Львівського, Перемишльського, Бібрського повітів, далі — вздовж ріки Стрий. У такий спосіб у руках поляків залишався б Львів, а також переходив Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн (що перебував дотепер в руках українців) із значною частиною Східної Галичини. Непорушною у Східній Галичині мала залишатись приватна власність на землі, підприємства, шахти, банки тощо. За українцями зберігався коридор на захід, через Стрий—Лавочне. Польща зобов’язувалась продавати ЗУНР нафту.

Словом, як вже тоді писав заступник державного секретаря закордонних справ ЗУНР Михайло Лозинський, договір був “одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям”.⁵⁴ Те, що умови, запропоновані українцям місією Бартелемі, не відповідали ні етнографічному принципу, ні військовій ситуації на фронтах в Галичині відзначав навіть англійський історик Г.В. Темперлі.⁵⁵

Чинячи тиск на українську делегацію з метою підписання договору про перемир’я, Бартелемі підкреслював, що у разі відмови з боку українців Антанта підтримає Польщу, і хоч становище на фронтах наразі є корисне для ЗУНР, та Польща незабаром зможе розпочати великий наступ, маючи допомогу відважної і добре зорганізованої армії Галл ера в складі 6 д ивізій.⁵⁶

Українська ж делегація відстоювала демаркаційну лінію пор. Сян, а на крайній випадок — по тодішній лінії фронту. Але польська делегація, яку у Львові очолював граф А. Скарбек, ні в чому не бажала поступатися.

Оскільки Бартелемі був проінформований українською стороною, що ЗУНР об’єдналася з УНР, що створено єдину Українську державу, то він виявив бажання зустрітись з С. Петлюрою, який у той час перебував у Галичині.

Головний отаман прибув до Галичини 23 лютого маючи намір, зустрітися з урядом ЗОУНР із командуванням галицької армії щодо поповнення армії УНР десятьма тисячами галицьких вояків.⁵⁷ Його урочисто віталиуТернополі полковник Г. Стефанів, почесна варта у складі гуцульської сотні УCC та ударної чоти Тернопільського полку ім. С. Петлюри. Наступного дня він побував у Станіславові, де зустрівся з керівництвом ЗОУНР, а 26 лютого — у Бережанах і Стрию, де увечері відвідав виставу колишнього Львівського українського театру, який тоді гастролював по містах Галичини.

С. Петлюру повідомили, що з ним бажеє зустрітися керівництво місії Антанти. Для цього він 27 лютого прибув до Ходорова. Сюди ж прибуло і керівництво ЗОУНР в особі президента УН Ради Є. Петрушевича та голови уряду С. Голубовича. Приїхав також генерал Бартелемі і ще кілька членів місії. Того ж дня відновилися тепер уже тристоронні переговори.

С. Петлюра погодився підтримати проект договору місії, вплинути на делегацію ЗУНР, якщо Антанта визнає УНР і ЗУНР й надасть їм допомогу у боротьбі з більшовиками. Останні, до речі, оволоділи вже Фастовом, Білою Церквою, Коростенем і наближалися до Житомира. Військо Директорії відходило щораз далі на південний захід.

У розмовах із членами місії С. Петлюра переконував, що за умови визнання і допомоги Антанти УНР зможе разом з Польщею протистояти наступу більшовицької Росії. Він намагався через них вплинути на позицію Заходу щодо України, розуміючи, що Антанта зі своїми величезними людськими, військовими, матеріальними і фінансовими ресурсами є наймогутнішою політичною силою світу.

Отже, С. Петлюра радив галичанам визнати демаркаційну лінію, визначену Бартелемі. Він мав намір, який збігався в засаді з планами Заходу, примирити українців з поляками, для того щоб спрямувати галицьку армію проти більшовиків. Але ні він, ні Захід, не знаючи добре внутрішніх галицьких проблем, не розуміли, що надто непримиренними були обидві сторони, надто багато існувало між ними взаємних жалів, несправедливого відношення, ворожнечі та ненависті, особливо з польського боку, польської нації і держави, які не хотіли визнати за українцями тих же прав, у тому числі на власну державність, що виборювали собі.

І коли українці Східної Галичини, а це була їх власна, корінна, історична земля, добились встановлення своєї незалежноїдержави, то були сповнені рішучості боротися за неї до кінця, не поступаючись ворогові — загарбнику ані клаптика рідної землі. Тому галичан здивувала пропозиція С. Петлюри: “Вже тоді Петлюра був готовий піти на поступки коштом Східної Галичини, — ображено стверджував М. Лозинський, — щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти”.⁵⁸

Переговори Петлюри з місією Бартелемі закінчилися без підписання угоди. Місія вимагала від С. Петлюри тільки поступок, зокрема, переконання галичан у необхідності підписання договору про перемир’я, не обіцяючи йому нічого взамін, бо ж тоді Антанта надавала перевагу могутнішим силам — Польщі і Денікіну — в боротьбі з більшовиками.

Галичан Бартелемі ще пробував переконати, запевняючи: “3 нашою допомогою ви зможете вигнати більшовиків, станете господарями на своїй території і перед Мирною конференцією не постанете з голими руками”. Бартелемі навіть згадав народне прислів’я: “Помагай собі сам — той небо тобі допоможе”. Сьогодні небо—це Антанта. Ваше рішення відкриє в історії нову еру. Ніколи не будете мати такої нагоди”.⁵⁹

Але галичани були непоступливі у справі захисту своєї території. Адже добре розуміли, що добровільно погодившись віддати Польщі половину території Східної Галичини та ще з нафтовим басейном, вони ніколи не повернуть її назад: Польща нізащо не віддасть. І, напевне, мали рацію, бо той же Бартелемі, як свідчать документи і західна та польська преса, постійно запевняв польське керівництво, що Антанта не має наміру “порушувати історичні та політичні права” Польщі на Східну Галичину, в т.ч. й на нафтовий басейн, і що визнання тимчасової демаркаційної лінії не позбавляє Польщу права на зайняття всієї Східної Галичини.⁶⁰ Про це ж запевняв поляків перед виїздом до Ходорова й член місії американець професор Р. Лорд.

Бартелемі, який не зумів добитись підписання договору про довготривале перемир’я, 28 лютого вручив обом делегаціям проект договору з двома пояснювальними записками і картою, скерував обом сторонам спеціальний меморандум із вимогою прийняти рішення до 5 березня, бо в разі відмови, вказувалось у меморандумі, “Ви візьмете на себе надзвичайну відповідальність... супроти Мирної конференції”.⁶¹

Незважаючи на тиск місії Бартелемі і бажання керівництва ЗУНР налагодити добрі стосунки з Антантою, підписати саме такий, вигідний для поляків договір про перемир’я, уряд відмовився.

Болісно переживав невдачу переговорів С. Петлюра. “Галичани за допомогою Омеляновича-Павленко, — говорив він командирові Золочівської бригади отаману С. Шухевичу перед від’їздом на Україну, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я і попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Коли б галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би занята Східну Галичину”.⁶² Як бачимо, С. Петлюра надто просто собі все це уявляв і думав справді тільки про Наддніпрянську Україну.

Зовсім інші почуття висловлювала Галицька армія. Якщо б уряд і Начальна команда погодились на запропоновану демаркаційну лінію, то це могло б привести до катастрофи на фронті, бо стрілецтво категорично не погоджувалося віддавати територію Східної Галичини полякам. Про це в один голос свідчили державні та військові керівники ЗУНР.⁶³

Більше того, галичани мали жаль до С. Петлюри, який, як писав М. Лозинський, “так виразно, як цього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, справи не поставив і не заявив, що вдержання Східної Галичини в етнографічних границях при Українській Народній Республіці є безумовним домаганням цілої України”.⁶⁴

Бартелемі, повернувшись у Варшаву, а потім у Париж, інформував всіх, у тому числі Верховну раду Антанти та “польську комісію”, про небажання українців укладати перемир’я і рекомендував активізувати надання військової допомоги Польщі, у тому числі негайно перекинувши туди армію Галлера. Таку ж рекомендацію Верховній раді висловила “польська комісія” Паризької мирної конференції та особисто маршал Ф. Фош.⁶⁵

Член місії англійський генерал А. Картон, теж настроєний різко антиукраїнську підтримав цю пропозицію, наполягаючи на наданні термінової військової допомоги Польщі. Він пропонував задіяти ще й війська Румунії або самої Антанти.

Правда, “польська комісія” (її, нагадаємо, очолював Жюль Камбон) підготувала проект, яким пропонувала Верховній раді розглянути варіант про розмежування Східної Галичини і Польщі етнічним кордоном (пізніше відомим як лінія Керзона).⁶⁶

Заходами генералів Ю. Бартелемі й А. Картона до Польщі з Франції були відправлені нові партії озброєння — 5 млн. набоїв, 1400 карабінів, 10 000 багнетів, 163 скоростріли, а з Італії — 20 млн. набоїв і 200 автомобілів.⁶⁷ Готувались нові транспорта зброї та боєприпасів.

Засоби масової інформації країн Західної Європи, зокрема Франції та Англії, використали провал місії Ю. Бартелемі для формування антиукраїнських настроїв у суспільстві.

З іншої сторони, чимало прихильних до української справи політиків вважало, що керівництву ЗУНР слід було прийняти пропозицію місії Ю. Бартелемі, зберегти і змінити українську державність хоч би на частині Східної Галичини. Такі міркування властиві частині дослідників і сьогодні. Але їх ще тоді заперечив дипломат М. Лозинський, зазначивши, що прийняття проекту Ю. Бартелемі не врятувало б українську державу ні від Польщі, ні від більшовицької Росії.⁶⁸

Слід вважати, що М. Лозинський мав рацію. За тодішньої військово- політичної ситуації в краї, враховуючи глибокі патріотичні настрої населення та армії, орієнтуючись на усталені норми міжнародного права, проголошені В. Вільсоном демократичні засади перебудови Європи — керівництво ЗОУНР і командування УГА прийняли правильне рішення. Шанси на успіх цієї лінії політики тоді були, тому їх належало використати.

На початку березня голова уряду ЗОУНР С. Голубович надіслав керівництву країн Антанти радіограму, у якій зазначив, що місія Ю. Бартелемі у своїй діяльності і пропозиціях враховувала інтереси лише польської сторони, маючи очевидний намір половину території Східної Г аличини віддати Польщі, яка навряд чи її б колись повернула. У телеграмі зазначалося, що незважаючи на щире бажання українців жити у мирі з сусідами, вони мусять захищатися. С. Голубович пропонував надіслати в Г ал ичину іншу, неупереджену місію.⁶⁹

Тоді ж, 2 березня, українські війська знову перейшли у наступ. Протягом першої половини березня Львів був остаточно заблокований, деякі успіхи спостерігалися й на інших фронтах. Це справило враження на Антанту, викликало серед її керівництва тривогу. Зривався намір Антанти щодо окупації всієї Східної Галичини Польщею. До того ж Червона армія, відтісняючи війська С. Петлюри, наближалася до кордонів Галичини, могла вступити у її межі, тобто міг утворитись союз між ЗОУНР і Радянською Росією.

5, 8 і 11 березня у Парижі одержали тривожні телеграми від місії Нуланса, яка згідно з рішенням Верховної ради від 24 січня 1919 року перебувалау Варшаві. Нуланс повідомляв, що становище поляків у Східній Галичині критичне, особливо в районі Львова.⁷⁰

Про це ж 12 березня доповів “польській комісії” і генерал Ю. Бартелемі, додавши, що коли в найближчий час Польщі не надати допомогу, то Львів візьмуть українці. А втрата Львова, — писав Ю. Бартелемі, — викличе в Польщі надзвичайний ефект і буде сприйнята як поразка Антанти”. Для підсилення враження він наголошував, що втрата Львова “посилить позиції більшовиків і німецьких агентів, які підпільно діють у Східній Галичині”.⁷¹ Ю. Бартелемі, напевне, мав на увазі кільканадцять австрійських офіцерів, які справді служили в УГА. Він знову наполягав на відправці армії Галлера до Польщі.

Керівництво Антанти на той час, відмовившись від демагогічних заяв про безсторонність, справедливість і т.п., які раніше виголошувались для світової громадськості, явно стало на бік Польщі. Маршал Ф. Фош, виступаючи ще 25 лютого на Верховній раді Антанти, розкрив усі карти. Вш висунув розгорнутий план інтервенції сил Антанти проти більшовиків, які являли найбільшу загрозу для Заходу, запропонувавши об’єднати сили Антанти, а в першу чергу польські війська, з російськими білогвардійцями під спільним командуванням. “ Коли б це було зроблено, 1919 рік був би свідком кінця більшовизму, як 1918 рік був свідком кінця прусацтва”, — заявив Фош.⁷²

Отже, на перший план у політиці Антанти знову висувалася загроза більшовизму і німецької небезпеки.

Доповідь Ю. Бартелемі, повідомлення антантівської місії Нуланса, інформація з інших джерел, до того ж наповнена різними вигадками і фальшивками, викликали все більшу тривогу у Парижі. 12 березня голова “польської комісії” Ж. Камбон знову надіслав меморандум Верховній раді про доцільність відправки у Польщу армії генерала Галлера і використання під Львовом (для його захисту) союзних військ.⁷³

Те ж саме рекомендував на “польській комісії”, а потім на засіданні американської делегації, лейтенант Фостер, який щойно повернувся з Польщі. Він переконував своїх колег, що скерування в Галичину військ Антанти справить “належний вплив” на український та інші народи, які “не вірять в силу союзних урядів”.⁷⁴

Великий галас знову зняла західноєвропейська преса, яка повідомляла, що “українці за підтримки німців обложили польське місто Львів”, що під Львовом зосереджені “більшовицькі дивізії”, готується напад на Європу і т.п.⁷⁵

Бурхливе засідання Верховної ради Антанти відбулося 17 березня. У ньому взяли участь глави держав і урядів держав Антанти: Вільсон, Ллойд- Джордж, Клемансо, Орландо, Лансінг, Санокі, Бальфур, Пішон, Соніно, маршал Фош, генерали Вейган, Вілсон, Блісс, Ле Ронд, Камбон та інші. З обширною доповіддю про становище в Польщі виступив маршал Фош. Він, звичайно, повністю стояв на боці Польщі. Спираючись надані місії Нуланса і Бартелемі, Фош залякував учасників тим, що “існування польської нації взагалі опинилося під загрозою”, що “найбільша і найближча небезпека стосується міста Львова, переповненого українцями, падіння якого потягнуло б за собою падіння польського уряду і т.п.⁷⁶

Для порятунку Польщі він запропонував перекинути під Львів, крім армії Галлера, польські частини, які перебували на той час у складі військ Антанти в Одесі, використати для окупації Східної Галичини ще 10-12 румунських дивізій, які перебували “у доброму фізичному і моральному стані”, на що, як повідомив Фош вже отримана згода румунського уряду. “Допомога румунської армії, — наполягав Фош, — повинна бути прийнята без затримки і вагань”. Не забув він згадати і про загрозу з боку більшовицьких військ, які просувалися щораз ближче до кордонів Західної Європи. Фош підкреслив, що об’єднання збройних сил Польщі та Румунії не тільки прискорить окупацію Східної Галичини, а й буде створений “міцний, солідний бар’єр проти більшовизму, який у противному разі восторжествував би”.⁷⁷

Англійський прем’єр-міністр Ллойд-Джордж не зовсім погоджувався із Фошем. Він сумнівався, чи польська і румунська армії будуть достатньо міцним бар’єром для більшовизму, застерігав, що перекинення частини антантівських військ з-під Одеси може послабити позиції Антанти на півдні України. З іншого боку, посилення наступу проти українських військ суперечило б основному завданню — боротьбі з більшовизмом, бо саме проти більшовиків веде боротьбу С. Петлюра. Ллойд-Джордж заперечив Фошу і щодо Львова, оскільки мирна конференція ще не визначила, кому має належати Львів. Тому він запропонував спробувати ще раз врегулювати конфлікт у Галичині мирними засобами, шляхом переговорів.

З ініціативою мирного шляху виступили Пішон, також голова “польської комісії” Камбон. Останній пропонував все-таки перекинути армію Галлера у Польщу, а нафтовий басейн залишити, у разі укладнення перемир’я, за ЗУНР.

Клемансо ж прямо поставив питання, як і коли перекидати цю арміїо у Польщу.

Для глибшого вивчення проблеми “польська комісія” 18 березня зустрілася з членом місій Нуланса і Бартелемі, професором Р. Лордом. Він переконував комісію, що союзна місія Нуланса не в змозі забезпечити перемир’я, що справу повинна взяти в свої руки Верховна рада, забезпечивши, таким чином, контроль Антанти над становищем у Східній Галичині. Зорієнтувавшись, що ескалація воєнних дій у Галичині не отримала підтримки більшості членів Верховної ради, Лорд запропонував свій план дій — запросити до Верховної ради представників делегацій ЗУНР і Польщі, запропонувати їм негайно погодитись на припинення воєнних дій, підписання перемир’я на засадах збереження status quo за умови, що м. Львів і залізниця Львів — Перемишль залишиться в руках поляків. У разі згоди на перемир’я обидві делегації будуть запрошені на Мирну конференцію для погодження остаточного тексту договору. При цьому Лорд не забув застерегти, що повільність у надісланні сторонам пропозицій Верховної ради може призвести до падіння Львова ще до підписання перемир’я. Він також настоював на якнайшвидшому перекиненні армії Галлера до Галичини, а до цього часу слід зажадати від уряду ЗУНР відвести свої війська з-під Львова і звільнити залізницю Перемишль — Львів.⁷⁸

План Р. Лорда був доведений до відома Верховної ради. Маршал Ф. Фош зустрів його без особливого захоплення, заявивши, що перемир’я може бути зірваним, внаслідок чого Мирна конференція була б зганьблена, і далі настійливо лякаючи членів Верховної ради маревом “більшовицької загрози”, ототожнюючи, по суті, галичан із більшовиками.

Наполегливість французького керівництва щодо безумовної підтримки Польщі не сподобалась Ллойду-Джорджу. Він заявив: “Згідно з картами, які я маю, більшість населення Галичини—українська, і, згідно з принципами союзних і асоційованих держав, країна повинна належати українцям. Поки що немає достатньо переконливих доказів для протилежного рішення. Можливо, що українські війська, які напали на Львів, це війська з місцевого населення, яке піднялося на боротьбу за встановлення своєї незалежності. Якщо ми підтримуємо українців на півдні (війська Петлюри — Т.Б), то чому маємо боротися проти них на півночі?”⁷⁹ Ллойд-Джорджа підтримав Р. Лансінґ, заявивши, що Львів — то польський острів, оточений українськими районами.⁸⁰

Нові міркування, що з’явилися у членів Верховної ради Антанти, спонукали її керівників доручити “польській комісії” глибше вивчити проблему східних і південних кордонів Польщі. Наприкінці засідання В. Вільсон запропонував членам ради підтримати пропозицію Р. Лорда і надіслати обом воюючим у Східній Галичині сторонам пропозицію про припинення воєнних дій. Барон Саніно, передчуваючи можливий опір українського населення і можливе посилення його наступу на Львів, виступив проти оголошення рішення ради щодо кордонів Польщі без виявлення думки українців і запропонував обіцяти заслухати українців, якщо вони припинять вогонь. Був змушений приєднатися до пропозицій В. Вільсона, ЛансінгатаЛордаіЖ. Клемансо.⁸¹

Отже, Верховна рада Антанти вирішила запропонувати урядам ЗУН P та Польщі припинити ведення бойових дій навколо Львова і розпочати новий етап переговорів за посередництвом та участю представників Антанти. У відповідній телеграмі, висланій 19 березня за підписами В. Вільсона, Ллойда-Джорджа, Ж. Клемансо і В. Орландо, однак чомусь доНКГА(наім’я М. Омеляновича-Павленка), а недоуряду ЗУНР, де все це й було запропоновано, висловлювалась надія, що припинення вогню завершиться після переговорів укладенням перемир’я.⁸²

Отримавши цю телеграму, уряд ЗУНР дав згоду на припинення вогню і ведення переговорів, хоча деякі військові виступали проти, заявляючи, що це черговий маневр Антанти для врятування загрозливої ситуації польських війську Галичині.

Переговори делегацій ЗУНР і Польщі за участю представника “польської комісії” американського генерала Ф. Кернана почалися 27 березня у зайнятому поляками Хирові. Українську сторону представляли генерал В. Гембачів (командир 3 корпусу), дипломат М. Лозинський, підполковника. Фідлер, майор К. Долежаль і перекладач отець Ф. Бонн. З польського боку — граф О. Скарбек, полковник М. Кулінський, майор В. Мар’янськийікапітанЯ. Розвадовський.⁸³

Події на фронті розгорталися вже не на користь українців. Ще 17 лютого почалася операція, яка ввійшла в історію українсько-польської війни під назвою “Вовчухівська”. її основною метою було перерізання “коридору” з Перемишля до Львова, яким поляки безперестанку перекидали на львівський театр військових дій підкріплення, спорядження, боєприпаси.

Українські війська зайняли Раву-Руську, підійшли до передмість Судової Вишні, зайняли Вовчухи, Бар, Дмитровичі, Стоянці та ряд інших населених пунктів.

Осадний корпус під Львовом зайняв Збоїща, Майорівку, Сихів, Богданівку. Галицькі артилерійські батареї з Винник, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції.

Із виходом 18 лютого українських військ на залізницю Львів— Перемишль повністю було перервано залізничний і телефонний зв’язок між Перемишлем і Львовом. Львів опинився у блокаді. У місті серед польського населення почалася паніка, воно намагалось чимдуж тікати на захід⁸⁴. Власне тоді, отримавши вимогу Антанти призупинити військові дії з метою пропустити місію Бартелемі у Львів, блокада міста була фактично призупинена, а місія, як зазначалося, у своєму поїзді перевезла у Львів багато всілякого озброєння, продовольство та інше.⁸⁵ Тиждень перемир’я, нав’язаний місією Бартелемі українцям, поляки використали ефективно. їх позиції усюди були зміцнені, підтягнуто значні поповнення. Оборона Львова була підсилена групою генерала В. Івашкевича у складі понад 5 тис. солдатів і офіцерів та групою полковника Г. Мінкевича (5,5 тис. вояків), а 21—23 лютого почали контрнаступ з боку Перемишля, зайнявши Раву-Руську. У подальшому їх активність українські війська призупинили.

Підкріплення полякам продовжувало прибувати і далі, особливо після того, як закінчився конфлікт між польськими і чеськими військами на чеському кордоні. Звідти у Галичину була перекинена група підполковника Ю. Бекера (1,5 тис. вояків, 12 гармат), група підполковника В. Фари (4 тис. вояків, 4 гарматні батареї) та ін.⁸⁶

З початку березня закипіли завзяті бої на всьому фронті, особливо гострі - за Городок, Жовкву, Львів. 10 березня до Перемишля прибув генерал Ф. Александрович з трьохтисячною групою легіонерів, туди ж Ю. Пілсудський скерував генерала Вацлава Івашкевича, якому підпорядкував усі частини підтримки і потужне угрупування “Буг”.

13 березня зі Судової Вишні польські війська перейшли у контрнаступ, з метою відновлення залізничного сполучення зі Львовом. Українське вище командування не було готове до цього, намагаючись в цей час за всяку ціну здобути Городок. Інформацію розвідників про зосередження у Судовій Вишні нових польських частин воно

проігнорувало. Генерал М. Омелянович-Павленко вперто не хотів вносити ніяких коректив у розроблений попередньо стратегічний план. Пропозиція полковника А. Кравса припинити безперспективні атаки на Городок і скерувати головний удар на Судову Вишню — Перемишль не зустріла підтримки командування. Характерно, що усі військові історики, які у подальшому аналізували перебіг Вовчухівської операції, і майже всі її учасники у спогадах одноголосно стверджують, що сміливий і перспективний маневр, запропонований Кравсом, не тільки врятував би вовчухівську операцію, а й міг би стати переломним у ході всієї війни на користь УГА.⁸⁷

Між тим, використавши неповороткість Начальної Команди УГА і розбивши два курені групи “Судова Вишня”, які їм протистояли, польські війська розкололи український фронт і рушили вперед. Генерал В. Івашкевич переніс свій командний пункт до цього містечка, ближче до подій. Група генерала Александровича оволоділа Вовчухами, Родатичами і просувалася вздовж залізниці на Городок. Назустріч їй з Городка вдарила група полковника Сікорського. 18 березня вони з’єдналися. Таким чином, польським військам вдалося відбити залізницю Перемишль—Львів. Водночас противник захопив Яворів і Янів. Отож, Вовчухівська операція закінчилася для українських військ невдачею.

Нерішучість у веденні війни, неоперативність і консерватизм командування, зволікання, укладнення частого і невиправданого, зі стратегічної точки зору припинення вогню, що було тільки на користь полякам, — деморалізуюче впливали на українське населення, на армію. Недарма командувач УГАгенерал М. Омелянович-Павленко у квітні писав до Державного Секретаріату: “Вічні вижидання на чужі втручання, та на се, щоб відтягти час, допровадили її (армію — Т.Б) на край пропасті”.⁸⁸

Оскільки у той час підійшла майже до Збруча Червона армія, з'явились, як згадує М. Омелянович-Павленко, думки, що “необхідно — з тактичних міркувань — зв’язати наше національне діло з політикою Леніна”.⁸⁹

Ось цього і боялись західні держави. Тому вони й запропонували керівникам ЗУНР ще один раунд переговорів з поляками, які, як зазначалось, розпочались у Хирові. Не знали ще тоді ні керівники ЗУНР, ні Начальна Команда, що Верховна рада Антанти власне у ці дні дала згоду відправити доПольщі армію Галлера, і що нова пауза у воєнних діях обійдеться українцям дуже дорого.

Уже з першого дня зустрічі українці зрозуміли, як негативно вплинула на їх становище березнева поразка. “З заломанням нашої березневої офензиви, — писав згодом Віктор Курманович, — що була кульмінаційним переломом нашої активності, ставав ворог з дня на день сильнішим, а тим самим перебирав ініціативу в оперативних акціях. Він мав за собою Антанту і допомогу”.⁹⁰

Як попередню умову перемир’я польська сторона тут же висунула вимогу визнати демаркаційну лінію Бартелемі, бо інакше, з армією Галлера вони одразу викинуть українців з Галичини, — заявив А. Скарбек 286

М. Лозинському.⁹¹ Галичани ж запропонували спочатку призупинити воєнні дії, а мирні переговори провести у Парижі під контролем Верховної ради. Генералу Кернану не вдалося схилити обидві сторони до компромісу. 28 березня Хирівські переговори завершилися.

Можливо, власне тоді українцям слід було поступитися, погодившись на демаркаційну лінію Бартелемі, бо провалилась Вовчухівська операція, на яку українська влада і командування покладали великі надії, стратегічна ініціатива перейшла до противника, який невпинно нарощував у Галичині свої сили. Отож, сподіватись українцям на перелом у ході війни не було можливості, на чиюсь допомогу ззовні — теж.

Про результати переговорів у Хирові генерал Кернан доповів особисто президентові В. Вільсону. Варто зауважити, що звіт його був неупереджений. Генерал заявив, що галицькі українці підтримують миротворчі старання Верховної ради, а поляки, за підтримки Франції, їх ігнорують. Ф. Кернан пропонував більш жорстко вплинути на Варшаву.

Проблема Східної Галичини продовжувала, між тим, регулярно виникати у Парижі — на засіданнях Ради десяти, Верховної ради Антанти, Паризької мирної конференції. На них часто запрошували польських делегатів або зачитували їх меморандуми, але жодного разу не запросили українську делегацію, не зачитували її заяв чи інших документів. Цьому категорично противився головуючий Ради десяти французький прем’єр- міністр Ж. Клемансо, як і головуючий Верховної ради Ф. Фош.⁹²

До приїзду окремої галицької делегації у Париж інтереси ЗОУНР обстоювало, як могло, представництво Української Народної Республіки під головуванням Григорія Сидоренка. До його складу входили відомі політичні діячі О. Шульгін, С. Шелухін, А. Марголін, Д. Ісаєвич, а також галичани: С. Томашівський, М. Рудницький, А. Петрушевич (син Євгена Петрушевича). У Парижі знаходився державний секретар закордонних справ ЗОУНР Василь Панейко, який прибув туди після тривалого очікування у Відні на французьку візу, якої йому довго не давали французькі власті. Особливої активності усі ці дипломати не проявляли, бо їх нікуди не запрошували, рідко з ними розмовляли, майже ніхто із західних державних діячів не цікавився їхньою думкою.

Зате делегати Польщі на Паризькій мирній конференції І. Падеревський та Р. Дмовський були особисто знайомі з В. Вільсоном, Ж. Клемансо, Ф. Фошом, Ллойд-Джорджем та іншими, мали доступ до різних антантівських структур, могли впливати на них. Польська дипломатія і пропаганда в Парижі, як пише О. Субтельний, “виявилася більш ефективною, оскільки європейці майже нічого не знали про Україну та українців”.⁹³

Це підтверджують і польські дослідники. Так, сучасний польський дослідник М. Клімецький в одній зі своїх останніх праць “Lwow 1918— 1919” відзначає, що “ більшість інформації про Галичину і її східну частину західні політики черпали з польських та російських джерел. Ставлення урядів і громадськості Франції, Англії і Сполучених Штатів намагався формувати Польський національний комітет, який заперечував право і можливість українців створити самостійну державу” ( підкреслення авторське — Т.Б).⁹⁴

Не знаючи про всі закулісні аспекти і мотиви рішень країн Антанти, що були між собою пов’язані всякими явними й таємними договорами і домовленостями, кожна з яких вела свою політику, відстоювала власні економічні і політичні інтереси, але які об’єднував страх перед більшовиками і революцією, керівники і військове командування ЗОУНР, далі вірячи у справедливість країн Антанти, продовжували важку збройну боротьбу із Польщею.

27 березня у Ходорові під головуванням Є. Петрушевича відбулася розширена нарада вищих урядовців і військового керівництва ЗОУНР і УНР. Було вирішено надіслати у Париж окрему делегацію ЗОУНР і всіма доступними заходами домагатися миру, але не за рахунок територіального поділу Східної Галичини. 14 квітня цю ухвалу підтримав Державний Секретаріат.⁹⁵ До Парижа було відправлено на допомогу В. Панейкові державного секретаря військових справ Д. Вітовського і заступника держсекретаря закордонних справ М. Лозинського. Але й вони довго не могли отримати візи від французьких властей і змогли прибути у Париж тільки 7 травня.⁹⁶

Першим офіційним виступом делегації УНР на Паризькій мирній конференції у справі Східної Галичини була нота від 25 лютого, в якій зазначалося, що Східна Галичина і Буковина є невід’ємною частиною України, і було висловлено протест з приводу агресії Польщі та Румунії.

Наступною політичною акцією, вже з боку самих галичан, стала нота В. Панейка президенту В. Вільсону у зв’язку з ультимативними вимогами генерала Бартелемі. Подібного змісту телеграму 13 березня В. Вільсону надіслав і уряд ЗОУНР. В. Вільсон у відповідь 17 березня надіслав Панейкові, який перебував у Парижі, телеграму, в якій наполягав на припиненні наступу українських військ на Львів і лицемірно заявив про бажання Антанти знайти справедливе вирішення східно-галицького питання.⁹⁷

7 квітня українське представництво в Парижі заявило протест з приводу зриву поляками переговорів у Хирові. 18 квітня це представництво скерувало Верховній раді ще один протест — з приводу її рішення послати у Польщу, а, отже, з можливістю використання у Галичині, армію генерала Галлера. Правда, формально армія Галлера нібито скеровувалася у Польщу “для боротьби з більшовиками”, а не з українцями у Східній Галичині. Як стверджує відомий американський дослідник українського походження доктор Матвій Стахів, це зафіксовано у протоколах засідань Верховної ради Антанти.⁹⁸ Проте це був лише дипломатичний виверт. Недарма і Бартелемі, і Картон де Віарт, і Лорд, і Нуланс постійно залякували галичан армією Галлера, добиваючись у них суттєвих поступок на користь поляків.

У кулуарах Верховної ради Антанти було добре відомо, для чого посилають армію Галлера до Польщі. Ллойд-Джордж пізніше визнав: “Армія Галлера, яка була готова до військових дій, була негайно відправлена в Галичину нібито для того, щоб вигнати звідти більшовиків, а насправді вона повинна була завоювати цю країну і приєднати її до Польщі”."

Верховна рада Антанти не тільки, як зазначалось, погодилась із необхідністю перекинення армії Галлера у Польщу, але й подбала про найкоротший шлях для цього. Було вирішено перекинути її морським шляхом, далі через німецькі порти на Балтійському морі, зокрема Данціг (Ґданськ). Правда, німецький представнику Польщі барон Рехенборгта імперський міністр Ерцберґ у телеграмах на ім’я Фоша протестували проти цього. Ерцберґ, зокрема, повідомляв, що військові транспорта, відправлені з Франції до Польщі, викличуть в усій Німеччині надзвичайне збудження і тривогу. Але це не допомогло. Верховна рада 24 березня зажадала у вигляді ультиматуму від німецького уряду пропустити через Ґданськ війська Галлера, і той був змушений погодитися.¹⁰⁰

7 квітня, як тільки Верховній раді Антанти стало відомо (на підставі інформації Ф. Фоша) про згоду Німеччини на пропуск армії Ю. Галлера, Верховна рада прийняла остаточне ріїиення про перекинення її до Польщі. На цей час армія налічувала біля 80 тис. солдатів і офіцерів, біля 900 кулеметів, 200 гармат, мала літаки, бронепоїзди, вдосталь боєприпасів, продовольства, медикаментів та інше.¹⁰¹

21 квітня генерал Ю. Галлер прибув до Варшави, де отримав від Ю. Пілсудського план наступальної операції у Східній Галичині. ЗО квітня він прибув до Львова, де його урочисто зустріло польське населення. Під час прийому він обіцяв швидко очистити Галичину від українських військ, “звити у Львові гніздо, з якого підемо далі на Схід...”¹⁰². Ю. Галлер заговорив і про створення Польщі “від моря й до моря”, заявивши, що поки це не станеться, він не припинить боротьби. Вслід за командувачем до Польщі почали надходити його війська.

“Польська комісія” Паризької мирної конференції, між тим, далі займалася вивченням питання про східні кордони Польщі. 20 березня вона утворила для цього спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Ле Рондом.

До Галичини прибували все нові місії: 23 березня — італійська, 5 квітня — американська, 16 квітня — сербська, 21 квітня — французька і швейцарська. “Прийняли тут півдесятка місій, — писала у ті дні опозиційна ліва газета “ Республіканець”, — вітали їх, вклонялись їм, стоячи на задніх лапках... і все це, аби запевнити уповноважених держав капіталістично- буржуазної Антанти, що у нас... немає того революційного руху пролетаріату, якого, як чорт ладану, боїться буржуазна Антанта”. Термінологія і мовні звороти, що кидається у вічі, без сумнівно не галицькі, а московсько-пропагандистські штампи.

Явно перебільшуючи і очевидно танцюючи під дудку і, можливо, за гроші Москви, газета далі писала: “Теперішні наші політичні верховоди зробили з нас сліпе орудия в руках буржуазної Антанти, роздуваючи у нас національні пристрасті, які осліпили нас у сфері соціальній. Наші політики вчинили непростимий гріх національний і стали зрадниками соціальних інтересів трудових мас. Вони торгували нашими душами, вони запродували нас буржуазній Антанті.... Вони мріють збудувати Україну для буржуазії....в ім’я свого панування над трудовими масами”. І ось суть справи: “....до нас йдуть більшовики в ім’я соціального визволення.... Виходом є передача влади трудовому народу, який знайде собі союзників.”¹⁰³ Складається враження, що стаття була написана в Москві і за таке паплюження і фальшування політики українських властей газету слід було б закрити, а редактора заарештувати за підривну, в умовах воєнного часу, діяльність. Але цього зроблено не було.

В унісон з “Республіканцем” виступала і така ж пробільшовицька газета “Нове життя”: “Український народ протестує, щоб Антанта робила з нього собі оруддя проти Сходу.... Від Антанти сподіватись нам нічого.... Нам треба порозумітись з другим боком і з ним разом ударити на шляхетсько-консервативну банду, розбити її і аж тоді миритися з польським трудовим народом... Політика Державного Секретаріату і Національної ради приводить наш народ і нашу країну до катастрофи..¹⁰⁴

Польща, відчуваючи повну підтримку Антанти, ставала все агресивнішою. Ще 3—4 квітня у польському сеймі відбулось обговорення зовнішньої політики уряду. Промови ораторів були сповнені агресивними заявами і лицемірними, фальшивими аргументами. Так, голова комісії сейму із закордонних питань С. Грабський, виступивши 3 квітня, заявив: “...діяльність Польщі на східних кресах не є загарбницькою. Наші військові дії, як у Білорусі, так і в Галичині, не є боротьбою, спрямованою проти місцевого населення, а вони спрямовані проти більшовиків Великоросії і України.... за володіння територією, яка всім своїм історичним минулим і цивілізацією, а також і за етнографічним складом, належить до національно-польської території. Нашим обов’язком є добиватися того, щоб ті землі, де місцеве польське населення зробило свій слід, повернути польській державі”.¹⁰⁵

4 квітня сейм схвалив анексіоністську політику уряду і зажадав від нього більш активних дій у її проведенні. Сейм домагався, щоб уряд вжив усіх необхідних заходів для збереження цілісності Галичини і приєднання її до складу Польщі. Звичайно ж, при цьому мали місце і фрази про необхідність захисту життя та інтересів польського населення цього краю від “іноземнихнападів”.¹⁰⁶

26 квітня голова “польської комісії” Жюль Камбон подав на розгляд Ради міністрів Паризької мирної конференції пропозиції у справі кордонів Польщі у Східній Галичині. У них не містилося остаточних пропозицій, а лише рекомендації. Комісія все-таки визнала, що коли дотримуватися етнографічного принципу, то “кордон Польщі ріїпуче проходить на захід від Львова, незважаючи на значну польську меншість у Східній Галичині, якщо не включати до складу Польщі територію з русинською

(українською) більшістю”. Тому комісія пропонувала кілька варіантів вирішення східно-галицької проблеми: або створення незалежної Української держави, або автономної держави під контролем Ліги націй, або розділення Східної Галичини між Польщею і Україною. Поруч з цим комісія рекомендувала Верховній раді Антанти врахувати важливі політичні переваги при встановленні спільного кордону між Польщею і Румунією для ефективної боротьби з більшовизмом.¹⁰⁷ Тобто, фактично усе ж йшлося про включення Східної Галичини до складу Польщі з відповідними гарантіями щодо встановлення місцевої автономії для неї. Це, очевидно, був основний варіант вирішення проблеми, якщо врахувати усе дотеперішнє ставлення керівників Антанти до українців.

Такі рекомендації цілком влаштовували членів Ради міністрів, і державний секретар США Р. Лансінґ тут же запропонував “польській комісії” взяти за основу вирішення східногалицької проблеми два основні фактори: з одного боку — небезпеку тяжіння місцевого населення до Росії (! ?), з другого—доцільність спільного кордону між Польщею і Румунією. Рекомендацію Р. Лансінґа підтримали Камбон, Гардінг, Макіно. Вона була схвалена Радою міністрів Паризької мирної конференції.¹⁰⁸

Враховувався ще й третій фактор: ЗО березня 1919 року в Угорщині було встановлено радянську владу і проголошено Угорську Радянську республіку. Для надання їй допомоги Червона армія Росії посилила тиск на війська С. Петлюри, намагаючись наблизитись до Угорщини. “Маємо, — повідомив голова комісії закордонних справ польського сейму С. Грабський прем’єру І. Падеревському у квітні, — перехоплену радіограму з Будапешта, у якій пропонується більшовиками з Києва і Москви спільний наступ проти Румунії, Польщі, Антанти і пропозицію віддати Україні Східну Галичину аж по Сян. Залишення, отже в руках петлюрівців Східної Галичини у разі довготривалого перемир’я утворило б з неї коридор для з’єднання більшовиків київських і угорських”.¹⁰⁹

За дорученням Ради міністрів Паризької конференції було вирішено для укладення перемир’я між ЗУ H P і Польщею створити ще одну комісію під головуванням члена англійської делегації, прем’єра Південно- Африканського Союзу генерала Луїса Боти. До неї увійшли представники США, Англії, Франціїта Італії — І. Бауман, Ф. X. Кіш, Ле Ронд, Деграй, Брамбіль, Перголані.

26 квітня в Парижі відбулось перше засідання комісії, де обговорювались загальні питання східногалицької проблеми. Було вирішено запросити на комісію делегації Польщі і ЗУНР, які перебували в Парижі.

На наступному засіданні, 29 квітня, виступили з промовами члени польської делегації І. Падеревськийта Р. Дмовський. Вони не наполягали на укладенні перемир’я, бо, як відомо, на цей час стратегічна ситуація змінилася на користь Польщі, більше того, заявили, що перемир’я сприятиме зміцненню більшовизму. Польські делегати висунули свої пропозиції: зайняття Східної Галичини польською армією і встановлення спільного кордону з Румунією, встановлення військового контролю польською армією над територією Східної Галичини, а також контролю антантівських військ над українськими військами; усунення з Галичини “більшовицьких і німецьких агентів”, недопущення об’єднання Радянської Росії з Радянською Угорщиною.

Зрештою, польська делегація, до якої долучився прибулий із Галичини генерал Т. Розвадовський, мала інструкції від польських властей всіляко затягувати переговори, не погоджуватися на будь-яке перемир’я.¹¹⁰ А генерал Т. Розвадовський отримав від Генерального штабу збройних сил ось таку інструкцію (від 26 квітня 1919 року): “3 військової точки зору належить категорично протидіяти будь-якому припиненню військових дій, в т.ч. перемир’ю з українцями, хіба що з умовою повного їх роззброєння, демобілізації і отримання для нас згоди зайняття цілої Галичини і Волині аж до Рівного”.¹¹¹

Проте польська делегація не могла так явно про це говорити. Більше того, І. Падеревський запевняв комісію, що Польща не проти перемир’я. У листі до члена американської делегації у Парижі генерала Т.Г. Блісса від 18 квітня він запевняв про готовність Польщі до прийняття запропонованих Антантою умов, припинення військових дій і укладення перемир’я. Однак, І. Падеревський, як пише сучасний польський дослідник

А. Чубинський, вів подвійну гру, тобто писав і говорив неправду.¹¹²

Польська делегація, заграючи з комісією Л. Боти і роблячи вигляд, що справді хоче перемир’я та припинення війни у Східній Галичині, швидко зорієнтувалася, що генерал Бота не буде так безвідмовно і беззастережно підтримувати Польщу у конфлікті з українцями за Східну Галичину, як це робили французи, зокрема генерали Бартелемі і JIe Ронд. Тому вже 27 квітня І. Падеревський повідомив Генеральний штаб польських збройних сил про необхідність інтенсифікації військових дій проти українців і “створення ситуації доконаних фактів”. Про це ж він інформував також С. Грабського: “Загрожує нам втрата Львова і цілої Східної Галичини, єдиний порятунок в негайному здійсненні доконаних фактів”, !далі: “Прошу о поспіх, про сувору таємність... Вчиніть все, що тільки можливо, для здійснення справи. Ситуація стосовно Східної Галичини хвилево не тільки загрозлива, але й прямо розпачлива... Конференція дуже рахується здоконаними фактами. Рятуйте, що можна, поки ще є час”.¹¹³

Тому, з одного боку, польська делегація всіляко затягувала час у Парижі, очікуючи на уведення в дію у Східній Галичині армії генерала Галлера, яка вже перевозилась у Польщу, а з другого — інтенсифікувались військові дії наявних тут польських збройних сил.

ЗО квітня на засіданні комісії виступили українські делегати Г. Сидоренко і О. Шульгін, які показали зусилля уряду Директорії у боротьбі з російськими і українськими більшовиками, просили допомоги у цій боротьбі. Вони вимагали припинення польського наступу на Україну — у Східній Галичині та на Волині, запевняючи, що після цього усі свої сили кинуть проти ворога Антанти — більшовиків. У зв’язку з цим, ними було запропоновано союз України і Польщі.¹¹⁴

6 травня комісія Боти узгоджувала умови припинення вогню і укладення перемир’я з польською стороною, а 8 травня — з українською.

Польська сторона далі “грала на зволікання”¹¹⁵. Вона запропонувала такі умови: 1) наступ польських військ у Східній Галичині має тривати аж до встановлення контакту з румунською армією (тобто це означало фактичне продовження війни — Т.Б.); 2) встановити контроль Антанти над українськими військами, усунути більшовицькі та австро-німецькі елементи з цих військ; 3) передати нафтові поля під контроль польського війська.

При цьому Р. Дмовський, явно фальсифікуючи події і залякуючи Антанту, заявив, начебто у Східній Галичині вже “встановлено радянський уряд”, який дозволив перекинути через Східну Галичину з Росії в Угорщину 18 тис. угорських більшовиків разом з кулеметами і гарматами”.¹¹⁶

Ця фальсифікація була на зразок тієї, яку ще 26 березня надіслав із Варшави у Париж Нуланс, що нібито уряд ЗУНР підписав угоду з урядом Радянської Угорщини про “вільний проїзд в Угорщину російських більшовицьких військ, розташованих біля галицького кордону”. Hасправді ж все було навпаки.¹¹⁷

9 травня комісія Л. Боти виділила зі свого складу підкомісію (підполковник Ф. Кірш — голова (Англія), полковник Ембік (США), майор Перголані (Італія), генерал Ле Ронд (Франція), яка підготувала проект договору про перемир’я між Польщею та ЗУНР. В основу проекту були покладені пропозиції комісії Бартелемі, але з деякими змінами: Львів мав залишатися у польських руках, однак Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн — під владою ЗУНР; у Східну Галичину для нагляду за перемир’ям пропонувалося прислати два батальйони антантівських військ. Комісія не забула врахувати й інтересів західних монополій — передбачалося послати до Борислава для вивчення всіх питань, пов’язаних з нафтою, окрему економічну комісію Антанти. Половина добутої бориславської нафти мала йти за відповідну оплату для Польщі. Польщі належало скоротити свої збройні сили в Східній Галичині до 20 тис. вояків.

Французькі члени комісії погодилися з цими умовами перемир’я, оскільки 8 квітня була підписана угода між представником французького уряду сенатором А. Беранже і уповноваженим англійського уряду першим лордом адміралтейства У. Лонго, за якою Франції гарантувалися 50 % всіх нафтових родовищ, якими Англія і Франція могли б заволодіти в Галичині, Румунії і Росії.¹¹⁸

Отже, 12 травня комісія Боти вручила проект договору зацікавленим сторонам — українцям і полякам. Згідно з картою, долученою до договору у якості пояснювального додатку, Львів і значна територія, населена українцями (майже 18 тис. км²,2 млн. осіб), знову мали залишатися під владою поляків. Військові сили української і польської сторін мали бути

скорочені до 20 тис. чол. кожна. Приватна власність на території Галичини повинна залишатись недоторканою.¹¹⁹

Українська делегація, враховуючи складну ситуацію на фронті, вирішила, в засаді, пропозиції Боти прийняти, внісши три поправки: не обмежувати кількість УГА, продовжити демаркаційну лінію на північ Галичини, а також передати українцям для зв’язку з Чехословаччиною залізницю Самбір-Сянки.

Проте польська сторона не поспішала погоджуватись на пропозиції комісії Боти. Деякі її поступки українцям занепокоїли польську делегацпо, яка далі всіляко затягувала час. 10 травня генерал Т. Розвадовський телеграфував у Варшаву: “Наші вороги висунули зараз комбінацію передання Східної Галичини з нафтовим басейном під заряд Ліги Націй. Тому треба приспішити акцію через Самбір на Стрий. Французи затягнуть питання, доки не дійдете до Стрия” (тобто поки поляки не оволодіють нафтовим басейном — Т.Б.)¹²⁰. Як пише польський дослідник

A. Нубійський, польська делегація була поінформована про польський наступ, який мав незабаром розпочатися, і тому “не хотіла в’язати собі рук новими зобов’язаннями”.¹²¹ Віце-міністр закордонних справ Польщі

B. Скринський 14 травня інформував з Парижа Міністерство закордонних справ у Варшаві, що “Франція та Італія радять конечно якнайшвидше добитись ситуації “доконаного факту” у Східній Галичині”¹²², не підписуючи поки що перемир’я.

Отож, поляки так і чинили. Не допомогла навіть спроба тиску на польських делегатів зі сторони впливового англійського політика Е. Говарда, який 15 травня зустрівся з Дмовським у Парижі і заявив останньому, що небажання поляків підписати запропонований комісією Боти проект перемир’я може негативно відбитися на долі польської західної політики”.¹²³

Незважаючи на цей тиск, польська делегація проекту договору про перемир’я не підписала, і в цій ситуації комісія Боти передала вирішення проблеми Східної Галичини на розсуд Верховної ради Антанти.

16 травня прем’єр-міністр І. Падеревський поінформував Р. Дмовського про те, що уряд зобов’язує польську делегацію на Паризькій мирній конференції припинити будь-які переговори щодо перемир’я з українцями і припинення вогню — аж до отримання нових інструкцій. Дмовського, окрім того, повідомляли, що сейм не затвердить пропонованих Ботою умов перемир’я і “викроювання з польської території (?!) (підкреслення авторське —Т.Б.) нафтових полів”.¹²⁴

З приводу доволі антипольської налаштованості деяких англійських політиків і підтримки ними позицій української сторони польські дослідники, які аналізували генезис англійської політики щодо українсько-польського спору про Східну Галичину, висловили думку, яку цікаво навести. Власне, її, тобто Східну Галичину, твердять ці дослідники, англійці не хотіли визнавати ні за Польщею, ні за Україною. До того ж, ні УНР, ні ЗУНР вони формально не визнали. Оскільки від Росії було 294

відібране Польське Королівство, а Антанта на Росію зважала, не була проти її відновлення чи то в якості унітарної, чи федеральної держави, лише б не більшовицької — ось за відібрані польські землі їй, можливо, збирались віддати Галичину, яку наразі використовували як об’єкт політичних торгів. Антанта чекала тільки на придушення влади більшовиків і зміцнення влади білих. Отже, до цього часу долю Східної Галичини не можна було вирішувати однозначно.¹²⁵

Так воно було насправді чи ні — сказати важко. Можливо, англійцям не сподобалась надто тенденційна і безапеляційна політика Франції щодо підтримки Польщі, з якої Франція намагалась створити свого надійного і безвідмовного союзника.

Отже, опираючись на підтримку Франції, Італії таСША, польська влада почала реалізовувати політику “доконаного факту”.

Зосередивши у кінці квітня — на початку травня значні військові сили в Східній Галичині, у тому числі кілька дивізій армії Галлера, 14 травня поляки перейшли у рпцучий наступ на всьому фронті. Ще кілька дивізій цієї ж армії польське командування кинуло у наступ на Волині проти військ УНР, які були змушені відступати, хоч полякам прорвати фронт не вдалось.

Що стосується Галичини, то застосовувати війська Галлера проти українців це командування не мало права — заборонили західні держави. Цього не заперечували польські політики та військові діячі, тодішні і пізніші дослідники. “Але,- як вони зазначали,- Пілсудський на це не зважав”.¹²⁶

Проти українських військ польське командування, як стверджують польські історики, зосередило близько 50 тис. свіжих, вишколених вояків і 200 гармат.¹²⁷ Українські дослідники подають подібні цифри, підраховані на підставі польських джерел — 48—49 тис. багнетів і шабель, понад 700 кулеметів та понад 250 гармат, не враховуючи панцерних поїздів та летунських ескадр.¹²⁸ До того ж польські війська були добре забезпечені боєприпасами, обмундируванням, медикаментами та продовольством.

Чисельний стан українських військ, за твердженням українського військового історика Лева Шанковського був такий: 35 тисяч багнетів, 600 шабель, 400 кулеметів, 180—200 гармат, 5 панцерних поїздів і 20 літаків. “До цього слід додати, — відзначає Л. Шанковський, — що стрілецтво і фронтові старшини були зле зодягнені і взуті, що бракувало скрізь технічного виряду, що кількість крісової й скорострільної муніції була дуже мала, - ясно, що ці браки мусіли вплинути на боєздатність армії, яка мусіла ставити чоло переважаючому кількістю й технікою противникові”.¹²⁹

З поданої чисельності українського війська виходило, що на 1 км фронту припадало тільки 123 вояки, трохи більше як 2 скоростріли й менше як одна гармата. Того було вкрай недостатньо, і досить було навіть несильного концентрованого удару, щоб цей фронт прорвати.

Невеликий, порівняно з січнем—лютим, чисельний склад Галицької армії пояснювався, по-перше, значними втратами підчас військових дій — вбитими, пораненими, полоненими; по-друге, втратами від хвороб, оскільки вкрай не вистачало ліків і медперсоналу; по-третє, втратою значної території Східної Галичини, зайнятої поляками, звідки вже не можна було отримувати поповнення; по-четверте, доволі значним дезертирством, ухилянням від військової служби. “Цих галапасів, - згадують сучасники, — ніяка сила не могла стягнути на фронт і навіть сама НКГА не могла нічого вдіяти”.¹³⁰ Що ж сталося, чому почалося дезертирство?

Як зазначалось вище, з приводу створення власної держави серед загалу населення панував ентузіазм, великим був наплив добровольців до армії, а пізніша мобілізація давала значні поповнення. І ось навесні почалося дезертирство. Чому? Сучасники і пізніші дослідники подають кілька причин, думається, обґрунтованих: брак достатньої кількості фронтових старшин; брак достатнього технічного і військового забезпечення; моральна депресія внаслідок постійних фронтових невдач, довгого перебування на фронті без заміни; брак вирізнення і наділення нагородами; безперспективність подальшої боротьби; активна ворожа агітація, брак дисциплінарних і карних санкцій за дезертирство.¹³¹ До цього можна додати ще й таке: настання сезону весняно-польових робіт, оскільки галицька армія в основному складалася з селян. “Була це армія хлопська, — пише про УГА польський дослідник А. Чубінський. — Український вояк був невибагливим і впертим. Але йому бракувало інтелігенції, фантазії та ініціативи”.¹³²

Отже, як відзначив Лев Шанковський, — “армія на фронті розпливалася, дух її падав, а стрілецтво, яке ще стояло на становищах, було обдерте, босе, без відповідного озброєння, перевтомлене, часто голодне і без надії на краще. Ніхто цим станом не журився, ні уряд, ні суспільство... Тривала тільки орієнтація на Антанту, яка визнає Україну, заборонить полякам воювати з нею і дасть усе, чого треба армії. А коли Антанта не допоможе, то й так усе пропало, отже шкода праці і жертви”.¹³³

Л. Шанковський перебільшує, змальовуючи стан розкладу і безнадії серед військ та керівництва ЗУНР, хоч в його словах є багато правди. Це засвідчили наступні військові і політичні події. УГА у той час ще не була зломлена. Але під потужними ударами свіжих польських військ відступала. Вже у перші дні наступу польські війська зайняли Самбір, Рудки, звідки група “Глибока” з дивізії полковника А. Кравса почала панічно відступати у напрямку гір. Там ця група разом з Гірською бригадою, відірвана від решти військ, вважаючи себе оточеною, вирішила відійти на територію Закарпаття, зайняту чехословацьким військом. Тут 19 травня за наказом французького генерала Еннока українські війська склали зброю і були інтерновані.

Це було великим ударом для УГА. Замість того, щоб “упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини й спробувати передертися до головних сил УГА... або вдарити по тилах поляків, що наступали на Дрогобич і Стрий,... рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави”, —пише Л. Шанковський.¹³⁴ Додамо від себе, щоускладі цих частин було біля 4 тис. вояків, які мали майже 20 гармат, достатню кількість боєприпасів.

Продовжуючи наступ, польські війська 19 травня зайняли Дрогобич, Борислав, Східницю, Стебник і Трускавець. За наказом НКГА, який було точно виконано, усі нафтові вежі, збірники ропи і бензину, все технічне обладнання, залізничний парк залишено в догоду Антанті неушкодженими і все це майно потрапило в руки поляків.¹³⁵

20 травня поляки здобули важливий залізничний вузол — Стрий.

Цього ж дня, за порадою французької місії у Яссах, зокрема, генерала Ф. ді Есперея, румунський уряд привів до бойової готовності свої війська і запропонував польському командуванню спільну воєнну акцію на Покутті. Для цієї акції румуни пропустили через Бессарабію польську дивізію генерала Желіговського і розташували її у районі Чернівців.

22 травня Державний Секретаріат отримав від повітової військової команди в Коломиї телеграму, в якій зазначалося, що румунський командант буковинського фронту генерал Н. Пентале повідомляє про початок наступу румунських військ, які “змушені конечністю встановити зв’язок між своїми фронтами” і тому зайняти Покуття”.¹³⁶

23 травня румуни передали галицькому урядові ультиматум, в якому зажадали протягом 24 годин залишити Покуття. 24 травня румунські війська перейшли кордон, без бою зайняли Снятии і Городенку, в наступні дні — Коломию та все інше Покуття, зокрема Коломийський, Снятинський, Косівський, Городенківський, Печеніжинський, Делятинський повіти. Це був новий акт агресії проти українського народу. У наступі взяли участь 8 піхотна дивізія та перша кавалерійська дивізія під загальним командуванням генерала Задіка.

Поява нового ворога — румунів була несподіваним і тяжким ударом для уряду ЗОУНР і НКГА, адже протягом березня делегація ЗОУНР на чолі з С. Витвицьким вела у Бухаресті переговори із румунською владою про союз проти більшовизму. Дезорганізовані українські війська, які оперували між Дністром і Карпатами, змушені були поспішно відступати на лівий берег Дністра. 25 травня, скориставшись панікою і хаосом, станіславівські боївки ПОВ (Польської військової організації) зайняли Станіславів та неушкоджені мости через Дністер. Відрізані курені Крукеницької групи під командуванням підполковника Федоровича вирушили до Осмолоди і там теж перейшли на Закарпаття, де склали зброю.

Поспішно відступаючи на усіх ділянках фронту, українські війська залишили полякам і румунам, не знищивши і не вивізши, значні запаси харчів, спорядження і боєприпасів — у Коломиї, Калуші, Бродах та ін.

Врешті на початку червня у трикутнику між Збручем, Дністром та Стрипою зібралися всі уцілілі українські війська. Отже, оточити їх і змусити капітулювати, як планував польський Генеральний штаб, не вдалось. Особливо мужньо захищалися і організовано відступали частини IiII корпусів, у той час як II 1-го - здебільшого втікали.

Послабився також польський наступ. Перед загрозою війни з німцями

13 галицького фронту було знято 2-гу галлерівську дивізію та 10 піхотних батальйонів і 3 батареї, які відправили до німецького кордону. Правда, за цей час поляки зуміли ліквідувати Волинський фронт, де війська Галлера розбили армію УНР, зокрема — корпус Сірожупанників, зайняли Луцьк, де полонили командира корпусу генерала Мартинюка і двох командирів дивізій, з яких складався корпус. Рештки українських військ відійшли на південь.

Незважаючи на військові дії, саме у цей час УНР нав’язала доволі міцні стосунки з Польщею, яка теж шукала союзника в антибільшовицькій боротьбі. Відтак, 1 червня Головний Отаман

С. Петлюра ліквідував український фронт на Волині, віддавши цей край, таким чином, у руки поляків. Із залишків Холмської та Північної груп були сформовані Сіра дивізія і Волинська група під командуванням полкокника В. Петріва, які були скеровані у бій на більшовицькому фронті. Отже, значну частину польських військ із Волинського фронту польське командування дістало змогу перекинути до Галичини.

“Польська сваволя”, як пишуть самі польські дослідники¹³⁷, тобто самовільний наступ, всупереч спробам Антанти встановити перемир’я в Східній Галичині, викликав у деяких її колах невдоволення. 17 травня це питання було поставлене на так званій Раді чотирьох (керівників Англії, СІЛА, Франції та Італії). Ллойд-Джордж зачитав лист генерала JI. Боти, у якому той писав про “легковаження поляками рекомендацій Антанти щодо укладення перемир’я”. Він поінформував членів Ради про польський наступ і поставив вимогу про припинення надання Польщі будь-якої допомоги. Ж. Клемансо і В. Вільсон “спробували пом’ягшити цю гостру критику”, але й вони змушені були констатувати факт ігнорування Польщею рекомендацій Антанти. Винним у цій акції було оголошено Ю. Пілсудського, якому вирішили скерувати офіційне звернення.

• Міжтим, 19 травня до Ради надійшов лист від І. Падеревського від

14 травня, в якому той звинувачував українців у фальші, різноманітних злочинах, провокаціях і обґрунтовував неминучість війни з ними, оскільки нормалізувати становище в Галичині мирним шляхом ніяк не вдається.¹³⁸ Його інформацію підтримав представник CIIIAy Польщі посол Г. Гібсон, який у цей же день скерував В. Вільсону з Варшави повідомлення, що Падеревський робить все, що може, для встановлення миру, але ж українці чинять всілякі злочини, самі активізують воєнні дії, що призводить до зростання у Польщі антиукраїнських настроїв.¹³⁹

Отже, звернення до Ю. Пілсудського поки що не було вислано, а польський наступ продовжувався.

Тим часом чехи поінформували англійців про участь кількох дивізій Галлера у наступі проти українців. Ллойд-Джордж виступав проти поляків щораз гостріше, підкреслюючи, що Галлер не мав права скеровувати свої війська для участі у боях за Галичину, що українці там виступають за мирне врегулювання відносин.

21 травня об’єднана українська делегація у Парижі звернулася з нотою протесту до Міжнародної мирної конференції. У ноті делегація відзначала, що “поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав Антанти, своїм наступом проти українців... дали ясний доказ не тільки свого легковаження принципів, проголошених Антантою, але навіть для формальних рішень Мирної Конференції”. У ноті країни Антанти запитувались, чи вони “мають змогу і волю спинити польську офензиву, чи вони не є байдужідо українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів”, що він дотепер “не знаходить в державах Антанти реальної і успішної помочі”.¹⁴⁰

Нота зробила відповідне враження. Отримавши її зранку, Рада чотирьох вже опівдні запросила українську делегацію на своє засідання. Делегати зустрілись із В. Вільсоном, Ллойд-Джорджем, Ж. Клемансо і міністром закордонних справ Італії Соніно, який замінив Орландо. Була запрошена у повному складі і комісія JI. Боти. Г. Сидоренко і В. Панейко виклали всю правду про ситуацію в Галичині, заявили про неприпустимість агресії Польщі проти Украінськоїдержави, проголошеної з волі народу, також про відмову польської влади укласти перемир’я.

Ллойд-Джордж поставив делегації багато запитань: про ставлення українців до більшовиків; чи буде УГАу разі миру з поляками воювати із більшовиками; якщо Україна не стане самостійною, то з ким Східна Галичина хоче бути — з Росією чи з Польщею?; чи справді ЗУНР бажає миру і т.п. На ці запитання делегати дали вичерпну відповідь, рішуче заявивши, що Галичина бажає бути у складі УНР, і аж ніяк — у складі Росії чи Польщі. Тому разом із усім українським народом буде обстоювати незалежність своєї держави і буде боротися проти зазіхань на неї як проти поляків, так і проти більшовиків.¹⁴¹

Як зі жалем свідчить польський історик А. Нубійський, після довгої дискусії Рада чотирьох визнала українські аргументи слушними і “виступилапроти Польщі”.¹⁴²

Рада чотирьох, а за нею Верховна рада Антанти висловилися за припинення війни в Східній Галичині. Пілсудському було вислано підготовлений ще 19 травня лист, а Вільсон доручив державному секретареві СІЛА Лансінгу висловити Падеревському стурбованість подіями у Галичині та сподівання, що армію Галлера тут не буде використано, які передбачалось.

Ж. Клемансо наступного дня запросив українську дел егацію до своєї резиденції, вів із нею переговори і сказав, що зроблено запит Пілсудському щодо ведення бойових дій та участі в них армії Галлера. Але при цьому дивує ось що: і В. Вільсон, і Ж. Клемансо безумовно знали про наступ військ Галлера в Галичині — як зі своїх джерел, зрештою, з повідомлень європейських газет, так і з уст самої української делегації та з повідомлень комісії JI. Боти. Зокрема, у Парижі було добре відомо, що вже з двадцятих чисел квітня деякі частини армії Галлера брали участь у боях під Львовом. 7 травня сам В. Вільсон доповідав на Раді чотирьох, що армія Галлера вже воює під Львовом. 17 травня на цій же Раді Ллойд-Джорж зачитав телеграму від генерала Картона, де сповіщалось, що армія Галлера розгортає успішний наступ у Східній Галичині. Для чого ж було грати цю комедію, показувати нібито свою непоінформованість і слати запити Пілсудському? Недарма ж Вільсон кілька разів висловлював на Раді чотирьох та Верховній раді побоювання, що призупинення наступу поляків може призвести до падіння уряду Падеревського і розвитку більшовизму у Польщі. “А Польща — бар’єр проти більшовиків”, — казав він.¹⁴³

Клемансо справді вислав до Пілсудського ноту, текст якої в українській історико-правовій літературі ще не був опублікований, тому його наводимо нижче:

“Верховна Рада союзних держав вважає за свій обов’язок звернути увагу польського уряду на факти, що викликають глибоку стурбованість Ради і можуть спричинити для Польщі негативні наслідки. Кордон між Польщею і Україною є станом на нинішній день предметом розмірковувань і, отже, невизначений, а Рада неодноразово інформувала польський уряд, що будь-які спроби з боку Польщі чи українських властей самостійного встановлення цього кордону з допомогою сили Рада вважає порушенням самого духу сьогоднішньої Мирної конференції і втручанням до її безпосередніх завдань, якій сама Польща виразила довіру і згоду на прийняття рішення у таких власне справах”.

Стверджуючи факт порушення Польщею засад мирного врегулювання спірних територіальних проблем, її попередили, що коли польська влада “не погодиться з керівною роллю і правом прийняття рішень у тих справах Мирної Конференції, то країни представлені у Верховній Раді союзних держав не будуть мати ніяких підстав для подальшого надання Польщі будь-якої допомоги, у тому числі продовольчої. Якщо ж Польща свідомо буде легковажити рекомендації, що їх дає Конференція, може виявитись, що авторитет Конференції вже не буде служити Польщі при вирішенні її проблем”.¹⁴⁴

Ця нота була передана Ю. Пілсудському через французького посла у Варшаві Пралона.

Ю. Пілсудський, однак, із відповіддю не поспішав. Правда, у розмові з Пралоном він заявив, що готовий виконати вимогу союзників і зупинити наступ, оскільки його головною метою було створення спільного кордону з Румунією (але, питається, чому за рахунок території української держави?!). Проте цю проблему остаточно, мовляв, повинен вирішити сейм.

Між тим, 25 і 27 травня Державний Секретаріат ЗОУН P надіслав до Парижа нові ноти Мирній конференції з проханням про перемир’я і припинення наступу польської армії, знову підкресливши, що воно може сприяти спільній справі — боротьбі з більшовиками.

Зрештою, 27 травня Ю. Пілсудський надіслав до Ж. Клемансо ноту- відповідь. Він повідомляв, що наступ розпочався у відповідь на безперервні атаки українців (чергова неправда) та у зв’язку із загрозою боротьби на два фронти (український і німецький; німецького фронту, однак, ще не існувало, але якщо б німецький уряд не прийняв умов миру, нав’язаного Антантою, то, боялись поляки, міг би виникнути). Отже, писав Пілсудський, він був змушений розбити українців, щоб змогти перекинути війська на захід. Висував він й інші аргументи — такі ж непереконливі.¹⁴⁵

У листі до І. Падеревського від 31 травня Ю. Пілсудський розкрив карти: “Свою відповідь (Жоржу Клемансо — Т.Б.) я звів тільки до вияснення чисто воєнних факторів. Політичні справи я свідомо відклав на пізніше під приводом обов’язкового дотримування всіх конституційних засад”.¹⁴⁶ Щоб затягнути час, він виніс це питання (призупинення наступу) на обговорення сейму.¹⁴⁷

Справді, 22—23 травня відбулось пленарне засідання польського сейму, де з довгою промовою виступив прем’єр-міністр І. Падеревський. Деякі місця з його промови варто запитувати:

“У закордонній пресі, у різних політичних колах можна зустрітись з закидами, що Польща веде загарбницьку політику і має імперіалістичні цілі і плани. Загарбницької війни ми ніколи не вели і не будемо вести. Чужого добра не бажаємо, нічиєї землі захоплювати не хочемо. Жодному народові нашої віри, нашої мови, наших звичаїв накидати не прагнемо. Польща не забороняє Литві і Україні права на незалежність... Польща готова до надання їм сердечної і ефективної допомоги. Вслід за польським вояком, який власною кров’ю визволяє ці землі від жорстокого більшовицького режиму і не менш жорстокої української анархії, услід за польським військом їдуть поїзди, наповнені продовольством для зголоднілого населення... ”.¹⁴⁸

Як бачимо, це була лицемірна, блюзнірська щодо українського і литовського народів заява. Хто ж кликав цього “доброчинця”, польського вояка, на українські чи литовські землі? Яке благо, яку владу він туди ніс на своїх багнетах і шаблях? Чию кров проливав і за що? Не доброчинцями, рятівниками були польські війська і влада, а загарбниками, окупантами.

Правда, відносно Литви сейм прийняв резолюцію про визнання щодо неї “засади самовизначення народів колишнього Великого князівства Литовського”, але, одночасно заявив, що буде добиватись “звільнення” цих земель “від чужого засилля і створення можливості до волевиявлення щодо своєї долі і взаємовідносин з польською державою”.¹⁴⁹

А ось цікава резолюція сейму з “української справи”: “Сейм, вітаючи з симпатією прагнення народів, звільнених з російського ярма (але не австрійського! — Т.Б.) до незалежності і не маючи наміру заперечувати прагнення українців до створення власної державності на території російської держави (підкреслення авторське — Т.Б.), однак переконаний, що Східна Малопольща, з огляду на віковічну історичну спільність з Польщею, багатовікову її культурну діяльність (читати — насильне ополячування і окатоличення — Т.Б.), а також необхідність спільного кордону з Румунією (чому ж це — “необхідність”? — Т.Б.), повинна належатидо Польської держави”. В резолюції зазначалось, що “руському населенню” (неукраїнському, однак—Т.Б.)будуть надані “такі самі права, які будуть надані польському населенню в Україні”. Отож, Польща, “глибоко поважаючи і визнаючи засади про право кожного народу на незалежність, проголошені В. Вільсоном, буде гарантувати національним меншинам рівноправність, а також національне і культурне самоврядування”.¹⁵⁰

Усе це було облудою, політичною грою. Йшлося лише про те, щоб “не зашкодити Польщі відвертим признанням до імперіалізму у період напередодні остаточних рішень версальської конференції”.¹⁵¹ Одна з найпотужніших на той час у сеймі Народно-демократична партія аж ніяк, як стверджує А.Чубінський, не відмовилась від своїх інкорпоративних планів, тобто від наміру безумовного включення всіх спірних територій, у тому числі Східної Галичини, до складу Польщі. Зрештою, і сам Ю. Пілсудський, який не завжди ладив з ендеками, “створював доконані факти, замасковуючи їх федералістськимилозунгами”.¹⁵² Про це свідчить і вся його тогочасна практична діяльність.

Правда, враховуючи побажання Верховної ради Антанти, Паризької конференції та щоразу частіші звинувачення Польщі західноєвропейською пресою і політиками у мілітаризмі та імперіалізмі, 27 травня Ю. Пілсудський видав наказ про припинення наступу польських військ у Східній Галичині.¹⁵³.

Верховна рада “із задоволенням” сприйняла офіційну заяву Ю. Пілсудського про припинення наступу¹⁵⁴, хоч усі добре знали, що наступ тривав. Про це писав 31 травня у Париж і французький посол у Варшаві Пралон. Зрештою, саме того дня у польських газетах було опубліковано наказ генерала Ю. Галлера про продовження наступу на схід. До того ж, за минулі 12 днів територія ЗУНР майже повністю була зайнята польськими військами, українські війська і влада були затиснуті на невеликому клаптику в районі Чорткова площею біля 35 км². Так само і рештки армії С. Петлюри займали невеликий район на північ від Тернополя площею 60 на 90 км, затиснуті там польськими і більшовицькими військами.

Проте, наказ Ю. Пілсудського чомусь не зупинив наступу польських військ. Чи то його авторитет був недостатній, чи наказ був виданий лише “про людське око”. Отож, польські війська наступ продовжували. 27 травня поляки зайняли Броди і Радзивилів, 28 травня — Золочів, ЗО травня — Бережани, 2 червня — Тернопіль. Кільце навколо українських військ продовжувало стискатися.

У цій ситуації, що виникла у зв’язку з українсько-польським конфліктом на Паризькій мирній конференції, заслуговує на увагу ще одна, до того ж малодосліджена в історико-правовій науці проблема: історія взаємин ЗУНР і більшовицької влади Росії та України.

Зініційовані ці контакти, як видається, були зі сторони УСРР. Взимку

1918 — на початку 1919р. подіями в Гал ичині у Радянській Росії та Україні майже не цікавилися. Але, як мовиться, до пори до часу. Так, у лютому

1919 р. в Галичину був посланий представник комуністичної партії (більшовиків) України В. Сірко, який допоміг провести організаційний з’їзд компартії Східної Галичини у Станіславові. Було обрано її центральний комітет, і вже навесні у краї діяло 8 партійних осередків, які налічували 182 члени.¹⁵⁵ III з’їзд КП(б)У, який проходив 1—6 березня 1919 р. в Харкові, у резолюції “Поточний моменті завдання партії” записав: “Беручи до уваги розгортання революційного руху в Галичині, з одного боку, і зміцнення там Д иректорії—з другого, треба перед партією поставити завдання поширювати свій вплив і на Галичину”.¹⁵⁶

У першу чергу це “ поширення впливу” проявилося у тому, що як до цього з’їзду, так і після нього в Галичину систематично засилалися групи галичан-комуністів, яких завербували більшовики з-посеред майже ЗО тис. військовополонених колишньої австрійської армії та біженців, що перебували на території Росії й інших радянських республік.¹⁵⁷ Вони розпочали серед населення і війська вести більшовицько- пропагандистську роботу.

У квітні при ЦК КП(б)У для організації цієї роботи в Галичині та серед галичан на території України було утворене Галицьке комуністичне бюро. Тоді ж, у квітні — ще й Тимчасовий комітет комуністів Східної Галичини, який почав видавати газету “Галицький комуніст”.¹⁵⁸

1 червня на загальних зборах галицьких і буковинських комуністів у Києві цей комітет був переобраний і перетворений у Крайовий комітет комуністичної партії Східної Галичини та Буковини. Активною більшовицькою діяльністю відзначалися у той час члени комітету — галичани-комуністи М. Левицький, М. Баран, В. Порайкотаін. Одним із головних завдань комітету була організація більшовицької агітації у Східній Галичині. У червні сюди знову була послана велика група більшовицьких агітаторів, роботу котрих координував М. Левицький, який перебував у Волочиську. Особливо активно агітатори діяли серед стрільців УГА, переконуючи їх не слухати старшин, кинути воювати, переходити на бік Червоної армії. Дехто переходив. З них навіть був сформований окремий загін, що брав участь у бойових операціях і мав бути використаний як зародок галицьких більшовицьких військ при вступі Червоної армії на територію Галичини.¹⁵⁹

Відновлення і розбудова УНР, проголошення ЗУНР аж ніяк не вписувалися у більшовицькі плани розгортання комуністичної революції в Європі. Недарма 3 листопада 1918 р. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів видали відозву “До народів колишньої Австро-Угорськоїдержави”, у якій закликали ці народи, у тому числі “русинів”, до боротьби проти “іга поміщиків і капіталістів”, проголошення соціалістичних республік, створення Рад робітничих і солдатських депутатів, до створення урядів робітників, солдатів і селян, які “заключать братерський союз вільних народів і об’єднаними силами переможуть капіталістів... Допомогу і хліб вам можуть дати тільки російські робітники (які, до речі, самі голодували — Т.Б.), які взяли владу в Росії у своїруки... Ви вступили на шлях революції, ідіть по цьому шляху сміливо вперед до перемоги ”.¹⁶⁰

Однак, народи колишньої Австро-Угорської імперії не сприйняли демагогічних гасел більшовиків, за складних внутрішніх та зовнішніх умов, іноді навіть воєн, розгортали національно-державне будівництво.

Внаслідок міжнародної ізоляції, громадянської війни, інтервенції західних держав, кризового внутрішнього становища більшовицька Росія не мала можливості активно втручатися у політичні процеси галицько- волинського регіону і обмежувалася певний час лише ідеологічною експансією.

Починаючи з перших чисел листопада 1918 р. у газеті ЦК РКП (б) “Правда” регулярно почала з’являтися інформація про перебіг подій у Галичині — менш або більш об’єктивна, де українців переважно називали “русинами”. Згодом, із січня, їх вже називали українцями. Скажімо, газета “Правда” за 5 січня 1919р.писала: “Вся Галичина, за виключенням Львова і Перемишля, в руках українців. У Львові йдуть сильні бої. У них беруть участь українські літаки, які кидають на місто бомби”.¹⁶¹ Долею Галичини почав щораз більше цікавитись особисто В. Ленін. У постанові Політбюро ЦКРКП(б) від4лютого 1919 р. за його підписом зазначалося: “Польські імперіалісти хочуть забрати у свої руки не тільки всі провінції російської, австрійської та німецької Польщі, а й такі місцевості, які населені малими народами, утому числі Галичину і частину Білорусії”.¹⁶²

Про місію Бартелемі та її пропозиції українцям газета “Правда” писала як про образливі для українців польські пропозиції, що справді було близьким до істини, писалося також про провал місії і вимушене рішення “Галичини залізом і кров’ю вирішити вікову ворожнечу між польським і українським народами”.¹⁶³ У квітні на вимогу В. Леніна йому було надано представником КПСГ докладну інформативну довідку про внутрішнє становище у ЗУНР, результати більшовицької агітації, “революційні настрої населення”.¹⁶⁴

У зв’язку з антибільшовицькою політикою Антанти і Польщі, намагаючись швидше прибрати до своїх рук Україну — постачальника продовольства, сталі, вугілля та ін. для Росії, більшовики намагались якнайшвидше розбити військо Петлюри і ліквідувати УНР.

Особливо це стало актуальним після проголошення 21 березня 1919р. Радянської республіки в Угорщині на чолі з Бела Куном. До того ж, 13 квітня у Баварії було проголошено Баварську радянську республіку (уряд очолив Курт Аскер). Дещо пізніше, у червні, на частині словацьких земель була проголошена ще й Словацька радянська республіка). Все це створювало реальні перспективи для омріяної російськими більшовиками загальноєвропейської соціалістичної революції. Більшовицьке керівництво, захоплене можливістю близького торжества соціалістичних ідей у Європі, заходилося розробляти плани військового походу на захід, для того, щоб Червона армія надала “братську допомогу” поневоленим поміщиками і капіталістами народам.

У кінці березня тодішній командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко отримав від головнокомандувача Й. Вацетіса наказ вирушити на допомогу Радянській Угорщині “для створення об’єднаного фронту революції радянських республік Росії, України, Угорщини і Баварії”. Анародний комісар військово-морських сил радянської України М. Подвоський 8 квітня 1919 р. видав наказ, у якому з властивим більшовикам пафосом і демагогією писав: “ Весняний потік пролетарської революції широко розливається, і хвилі Червоної армії б’ють у підвалини буржуазних урядів Румунії, Галичини, Польщі, Австріїта Німеччини”.¹⁶⁵

Проте виконання цього стратегічного плану залежало від результату польсько-української війни. Польща та Румунія, між якими йшли переговори про спільний фронт проти більшовиків, і яких явно підтримувала Антанта, поки що не були, на думку більшовицького керівництва, благодатним ґрунтом для соціалістичної революції. А ось ЗУНР — інша справа. Вона стояла порівняно невеликим бар’єром на шляху до Європи. “Без Галичини ми не можемо встановити зв’язки з Угорщиною, що дуже потрібні нам і Угорській радянській республіці”, — писав у ті дні відомий державно-політичний і військовий діяч радянської України Г. П’ятаков..¹⁶⁶

Тому, серед більшовицького керівництва щоразу частіше обговорювалась доцільність “радянського повстання в Галичині”, висловлювалось сподівання, що між Польщею і Україною, утому числі Галичиною, до примирення не дійде, хоч Антанта цього й прагне, щоб використати обидві країни проти більшовиків. Про це писала також і “Правда” в кінці березня у своїй передовиці.¹⁶⁷ Отже, Москва чекала слушного моменту для безпосереднього втручання у польсько-галицький конфлікт й розвиток подій у Галичині. Її стривожило повідомлення з Києва від 9 квітня про швидке зближення УHP і ЗУНР, військо яких “під гаслом боротьби за незалежність України і ліквідації Другої Української радянської республіки виступає проти Росії”.¹⁶⁸

Більшовицьке керівництво Росії і України знало про військово- політичний, дипломатичний союз та воєнну взаємодопомогу УНР і ЗУНР, про орієнтацію проводу ЗУНР на Антанту і США, його сподівання на справедливе вирішення долі українського народу, припинення українсько- польської війни. Тожу Москві і Києві не відкидали можливості організації “визвольного походу” Червоної армії в Галичину, звичайно ж “на заклик поневолених робітників і селян”. Про це засвідчують документи, зокрема, як подає дослідник М. Литвин, з Російського державного військового архіву, де в одному з агентурних донесень із Галичини серед іншого писалося, що місцеве населення з нетерпінням чекає приходу більшовиків.¹⁶⁹

Навесні 1919р. Червона армія, витіснивши війська Петлюри в район Кам’янця-Подільського, як зазначалось, вийшла до р. Збруч, тобто до кордону з Галичиною. І зупинилась, щоб ніхто не міг звинуватити ЇЇ в агресії. У Польщі ж це сприйняли як порозуміння галичан із більшовиками, про що Варшава негайно повідомила Париж. Більше того, польське Головне командування ЗО квітня поширило повідомлення про “переговори між галицьким та українським більшовицьким урядами ”, внаслідок яких було “припинено наступ червоних” на лінії Збруча. Мова йшла також про встановлення дружніх стосунків ЗУНР з угорським радянським урядом.¹⁷⁰ Цікавим є те. що представники уряду ЗУНР справді були у Будапешті, де вели переговори щодо поставки в ЗУНР зброї, боєприпасів, медикаментів. Про це вже писалося. Але мова аж ніяк не йшла про якийсь міждержавний чи військовий союз.

Просування радянських військ через територію ЗУНР до Угорщини 22 квітня санкціонував голова Раднаркому РРФСР В. Ленін, який зазначав, що цей похід слід провести “швидко і потужно”.¹⁷¹

Уряд радянської України тут же ухвалив відповідну постанову, і більшовицькі війська почали готуватися до операції в напрямку Угорщини через територію ЗУНР і Румунії.

Щоб забезпечити їх вільний прохід, радянський уряд України спочатку вдався до дипломатичних засобів. Ось як з цього приводу на засіданні ЦВК УСРР 5 травня зазначалося у доповіді “Про міжнародне становище”: “Радянські війська підійшли до Галичини, де розвивається революційний рух... Влада там знаходиться в руках дрібнобуржуазного уряду Голубовича, а тому, хоч Українська радянська республіка і є визволителькою всіх робітників і селян і готова подати їм братерську допомогу, до наступу на Галичину потрібно відноситись обережно, бо до вияснення волі галицького населення наступ радянських військ може бути сприйнятий як загарбницька дія”.¹⁷² Тому ЦВК доручив Раднаркомові УСРР звернутися до уряду ЗУНР з пропозицією про взаємодію у боротьбі проти зовнішніх ворогів.

7 травня Раднарком УСРР надіслав урядові ЗОУНР ноту, у якій заявляв про свою готовність підписати перемир’я і встановити демаркаційну лінію. “ Робітничо-селянський уряд України, — зазначалось у ноті, — відмовляється від всяких військових дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що Галицький уряд припинить всякі ворожі дії проти Радянської України”, а “питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників та селян”. Пропонувалось вислати делегатів для визначення демаркаційної лінії.¹⁷³

Одночасно Рада оборони радянської України доручила В. Антонову- Овсієнку, В. ЗатонськомуіО. Шумському домовитися з галичанами про потрібну їм допомогу, зокрема, озброєнням. Але звернемо увагу — на яких жорстких умовах: “1) повний розрив з Петлюрою, сприяння його ліквідації; 2) реорганізація галицької армії з вигнанням контрреволюційного офіцерства; 3) передача нам вантажів, евакуйованих петлюрівцями в Галичину; пропуск наших військ проти румунів”.¹⁷⁴

Як бачимо, ці умови вже докорінно відрізнялися від доброзичливо- нейтральної ноти радянського уряду.

Крім того, 9 травня було оприлюднене “Звернення ЦВК УСРР до трудящих мас Галичини і робітників усього світу”, яке, по суті перекреслювало дипломатичні ініціативи уряду радянської України. У ньому галицьке населення запевняли, що Червона армія “підійшла до кордонів Галичини не як ворог галицьких селян і робітників, а як їх друг і помічник”, що вона ”не зробить жодного кроку вперед без запрошення робітників і селян Галичини..., бо ми не маємо ніяких завойовницьких намірів, не будемо навіть пробувати силою зброї приєднати Галичину до Української Радянської Соціалістичної Республіки”. Але тут же галицькі робітники та селяни закликались “скинути кайдани”, “скинути владу поміщиків та капіталістів”, “створювати Ради... та загальну робітничо- селянську Українську республіку”, об’єднатись з Угорською радянською республікою. Відозва намагалась вбити клин між галичанами і петлюрівцями, яких обзивала “тричі проклятими”, “лютими ворогами українського народу” і т.п.¹⁷⁵ Всупереч запевненням, зазначеним на початку “Звернення” про те, що Червона армія не ступить ні кроку на територію Галичини без заклику галичан, далі у “Зверненні” зазначалось зовсім інше: “Пам’ятайте, якщо наші війська і перейдуть у деяких місцях кордон Галичини, то виключно для того, щоб добити петлюрівську банду, відібрати все майно, награбоване нею на Україні... Військову базу петлюрівців (це на території Галичини, в районі Тернополя — Т.Б.) ми повинні знищити, і ми робимо це...”

І далі: “ Повставши проти своїх гнобителів... поміщиків, капіталістів, банкірів і багатіїв... Ви маєте повну можливість зажити новим вільним життям..., з’єднатися з нами у великій боротьбі за визволення трудящих всіх країн.

Хай живе світова революція!...

Хай живе всесвітня Радянська Соціалістична Республіка! ”¹⁷⁶

Ось такою двозначною, непевною була політика більшовицької влади стосовно ЗУНР: на урядовому, дипломатичному рівні — спокійна, ділова, миролюбна; на ділі — військово-політична, агресивна, підбурююча населення, експансіоністська.

9 травня нота уряду радянської України була зачитана на засіданні Державного Секретаріату ЗОУНР. З огляду на ідеологічне протистояння та недовіру до більшовиків, у яких слова дуже часто розходилися з дійсними намірами, уряд ЗОУНР сприйняв цю ноту з підозрою щодо їх істинних цілей. Дехто розцінював її як слабкість радянської влади. Так, полковник В. Курманович говорив на засіданні: “Коли більшовики просять перемир’я, це доказ того, що з ними зле”. Прем’єр-міністр С. Голубович та ще дехто теж виступили проти перемир’я.¹⁷⁷ їх можна зрозуміти—державні та військові діячі ЗУНР увесь час запевняли Антанту про своє бажання воювати з більшовиками, захищати від них Європу.

Правда, лунали й голоси за доцільність такого перемир’я, проте, що вояки УГА не хочуть воювати з більшовиками, що Антанта “нічого не хоче нам дати, отже нічого її триматися”, тому треба розпочати переговори з більшовиками.¹⁷⁸

Можливо, тривкий союз з більшовиками й справді не варто було укладати, оскільки добре відомою була їхня зовнішньополітична кон’юнктурність, нестабільність і непевність: вони всюди шукали свою вигоду, і добившись свого, могли кардинально поміняти політику. Хоча, зрештою, так чинили й усі інші країни — сусіди ЗУНР. Тому, можливо, варто було розпочати з ними хоч би переговори, пробувати домагатися домовленості на своїх умовах.

Натомість нарада відхилила пропозиції радянського уряду України.

Характерно, що хоч галичани не прийняли радянських пропозицій і не вели на державному рівні з більшовиками жодних переговорів, нота радянського уряду тут же в усіх польських часописах почала трактуватися як беззаперечний доказ змови галичан з більшовиками, про це негайно була повідомлена й Верховна рада Антанти. У Парижі та перед усім світом поляки розгорнули широку пропагандистську акцію, зображаючи галичан як союзників та прихильників більшовиків. Це, звичайно, не могло не відбитися на постановах і рішеннях Паризької мирної конференції.

Червона армія так і не була тоді уведена в Галичину, навіть для придушення “лютого ворога” С. Петлюри. Справа в тому, що 9 травня в Україні вибухнув антирадянський заколот повстанської армії отамана М. Григор’єва. Опанувавши південь України, він рушив на Київ. Радянська влада була змушена кинути проти нього наявні війська, у тому числі ті, які готувалися для походу в Угорщину.

Генеральний наступ польських військ у середині травня на Волині і в Галичині стурбував Москву. Наступ на Волині — проти військ С. Петлюри, їй був вигідний. Але надалі, коли польські війська безпосередньо відкрили фронт проти більшовиків, ситуація змінилася. Інформаційно- розвідувальний відділ радянського Українського фронту 20 травня інформував московське й харківське керівництво про наступ потужної армії Галлера, “у якій 97 тис. солдатів і офіцерів і близько 5 тис. французьких льотчиків. Щоденно до Варшави прибуває п’ять ешелонів з військовою допомогою. Польське військо розгорнуло енергійний наступ на Східну Галичину; як наслідок - деякі галицькі елементи висловлюються за союз із Радянською владою”.¹⁷⁹ А один з бюлетенів наркомату зовнішніх справ РРФСР від 28 травня повідомляв: “Становище в Галичині дуже тяжке. Внаслідок зростання революційності мас її уряд полівів. Посилився вплив соціаліста С. Вітика. У Зборові виникли селянські Ради”.¹⁸⁰

У зв’язку з воєнними невдачами Галицької армії, коли польські війська притисли її до Збруча, радянський український уряд припускав, що тепер керівництво ЗУНР зважиться на дипломатичні переговори. З червня Рада оборони України схвалила постанову “Про переговори з Галичиною”. Однак, вони теж не були реалізовані. Справа у тому, що 8 червня українські галицькі війська розпочали Чортківську наступальну операцію, про яку мова піде далі.

1 Див.: Юридична енциклопедія. - Київ: вид-во “Українська енциклопедія”, 1998.-Т. 1 - С. 477.

2 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 378.

3 Там же. - С. 378.

4 Цит. за: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 257.

5 Ллойд-Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - Москва, 1957. - Т. L- С. 270.

6 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 257.

7 ГунчакТ. Україна: перша половина XX ст. - Київ: “Либідь”, 1993. - С. 163.

8 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 256.

9 Ллойд-Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - Т. 1. - С. 124-128.

10 Гунчак Т. Україна... - С. 163.

11 Там же,- С. 163.

12 Kallas Marian. Historia ustroju Polski X-XX w. - Warszawa: Wyd-wo naukowe PWN, 2003. - S. 293-294.

13 Там же.-C. 294; 300-301.

14 Литвин M. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — С.258.

15 Kozlowski M. Miedzy Sanem a Zbruczem: walki о Lwow і Galicje Wschodnia 1918-1919.- Krakow, 1990. - S. 117.

16 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 258.

17 Див.: Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917—1923). - Київ:Асагіетіа, 1996. - С. 45.

18 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія - С. 379

19 Див.: “Діло”. 1918,14 листопада.

20 Там же, 14 листопада.

21 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. — С. 381.

22Стахів М. Західна Україна... - Т. 3. - С. 168-171.

23 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 259.

24 Там же.-С. 259.

25 “Вперед”, 1918 р., 17 грудня.

26 Klimecki M. Polsko-Ukrainskawojna о Lw6w. - S. 175.

27 Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918-1920. — Львів: вид-во Львів, ун-ту. - С. 155.

28 Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. - С. 261.

29Тамже.-С. 261.

30 Akty Idokumentydotyczacesprawygramcpolsldnakonferencjipokojowej w Paryzu 1918-1919. Cz. І. - Paryz, 1920. - S. 69.

31 Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 147-148.

32 Там же.-С. 148.

33 Див. там же. - С. 148.

34 Najnowsze dzieje Polski. - Warszawa: 1959. - Т. 2. - S. 138.

35 Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 149.

36 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 397.

37 Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні...- С. 151, 153.

38 Там же. - С. 151

39 Там же. - С. 154.

40 Там же. - С. 154.

41 Лив.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 261.

42Тамже.-С. 261.

43 Цит. за: Історія України/ Під заг. ред. В.А. Смолія. - Київ: вид.дім “Альтернативи”, 1997. - С. 255.

44“ Kuijer Lwowski”. 1919, 21 лютого.

45 “Kuijer Lwowski”. 1919, 25 лютого.

46 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 262.

47 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. - С. 403.

48 “ Kuijer Lwowski”. 1919 р, 21 січня.

49 Див.: Історія України/ Під заг. ред. В.А. Смолія. - С. 255.

50 Там же. - С.255.

51 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 262.

52 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 102.

53 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. — Прага, 1929. - С. 45-46.

54 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 81.

55 Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція... -С. 160.

56 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 77.

57 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 266.

58 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 77.

59 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 408.

60 Див.: там же - С. 408.

61 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 268.

62 Див.: там же. - С. 268.

63 Там же. - С. 268; Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. - С. 80-82.

64 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 82.

65 Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 161.

66 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 269.

67 Там же. - С. 270.

68 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 84.

69 Там же. - С. 82.

70 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 411.

71 Цит. за: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 161.

72 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 411.

73 Там же.-С. 411.

74 Там же.-С. 412.

75 Див.: там же. - С. 412.

76 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 412.

77 Там же.-С. 413.

78 Див.: там же. - С. 415.

79 Там же. - С. 416.

80 Тамже.-С. 416.

81 Тамже. - С. 416.

82 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 84.

83 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 271.

84 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 163-164.

85 Див.: там же. — С. 165.

86 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 332—337.

87 Див.: там же — С. 337.

88 ДАЛО. Фонд 257, on. 1 спр. 23, арк. 17.

89 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — С. 61.

90 Цит. за: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 180.

91 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920.- С. 86-88.

92 Див.: Нагаєвський І. Кров народу і митарства Паризької Конференції//“За вільну Україну”. - 1991, 1 листопада.

93 Субтельний О. Україна. Історія. - С. 324-325.

94 Klimecki М. Lwo w 1918-1919. - С. 27-28.

95 ДАЛО. - Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 21.

96 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 pp.). - С. 122.

97 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 418.

98 Стахів М. Західна Україна та політика Польщі... - Т. 4. - С. 160-168, 176.

99 Ллойд-Джордж. Правда о мирных переговорах... — Т. 1. - С. 271-272.

100 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 419.

101 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1918-1921 pp.). - С. 123.

102 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 182.

103 “Республіканець”. 1919,17 і 20 квітня.

104 “Новежиття”. 1919,18 квітня.

105 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 422.

106 Там же. — С. 422.

107 Там же.-С. 423.

108 Там же. — С. 423.

109 Цит. за: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego о nowy ksztalt polityczny Europy Srodkowo-Wschodniej w Iatach 1918-1921. - Torun, 2002. - С. 125.

ПО Там же.-С. 124.

111 Тамже. - С. 125.

112 Там же. - С. 125.

ПЗТамже. — С. 126.

114 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 424.

115 Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego о nowy ksztalt polityczny Europy Srodkowo-Wschodniej w Iatach 1918- 1921.-C. 126.

116 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 424.

117 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 103.

118 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 425-426.

119 Там же.-С. 425.

120 Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 274.

121 Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego.... - S. 126.

122 Там же.-С. 127.

123 Dmowski R. Polityka polska і Odbudowanie panstwa. - Warszawa, wyd. 2, 1926. - S. 401-402.

124 Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - S. 128.

125 Там же.-С. 128

126 Там же.-С. 129.

127 Там же.-С. 129.

128 Див.: Шанковський Л. Українська Галицька Армія. - С. 148-149.

129 Там же.-С. 149.

1 ЗО Там же.— С. 144.

131 Тамже. - С. 142.

132,HHBjCzubinskiAntoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - S. 129.

133 Шанковський Л. Українська Галицька Армія. - С. 144-145.

134 Там же. - С. 151.

135 Там же. - С. 151.

136 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 105.

137 Див.: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - S. 130

138 Там же. - С. 128.

139 Там же. - С. 129.

140 Цит. за: Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. - С. 274—275.

141 Див.: Лозинський М. Галичина врр. 1918-1920. - С. 131-132.

142 Див.: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego...- S. 131.

143 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1919. Історія. — С. 431.

144 Цит. за: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... — S. 131.

145 Див.: Там же. - С. 131-132.

146 Там же. - С. 132.

147 Там же. - С. 131.

148 Там же. - С. 133.

149 Там же. - С. 134.

150 Там же. - С. 134.

151 LeinwandA. Polska PartiaSocjalisty czna wobecwojny polsko-radzieckiej 1919-1920. — Warszawa. 1964. — S. 76.

152 Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pisudskiego... - S. 135.

153 Там же. - С. 132.

154 Там же. - С. 133.

155 Галушко Є.М. Нариси історії КПЗУ (1919-1928). - Львів, 1965. - С. 24.

156 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій. — Київ, 1958. — С. 41.

157 Див.: Волянюк M., Маланчук В. Поширення марксистсько-ленінських ідей на Західній Україні. - Львів, 1960. - С. 98.

158 Галушко Є.М. Нариси історії КПЗУ. — С. 24-25.

159 Там же. — С. 27.

160 Під прапором Жовтня. Документи і матеріали. - Львів, 1957. - С. 97—99.

161 “Правда”. 1919,5 січня.

162 “Правда”. 1919, 5 лютого.

163 “Правда”. 1919,29 березня.

164 Див.: Ярошенко А.Д. Під ленінським прапором. — Львів, 1961. - С. 52.

165 Гражданская война на Украине. - Київ, 1967 - Т. 2. - С. 315.

166 Цит. за: Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. - С. 281.

167 “Правда”. 1919,26 березня.

168 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 281.

169 Там же.-С. 282.

170 Там же.-С. 282.

171 Ленін В.І. Повне зібр. тв. — Т. 38. —С. 522-523.

172 Цит. за: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 427.

173 Під прапором Жовтня. - С. 103—104.

174 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С.428.

175 Під прапором Жовтня. — С. 104-105.

176 Там же.- С. 106.

177 ДАЛО. Фонд 129, on. 1. спр. 15, арк. 26-27.

178 Там же. - Арк. 27-28.

179 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — С. 284.

180 Там же.-С. 285.