РОЗДІЛ VII. ЗАХОПЛЕННЯ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ПОЛЬЩЕЮ ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ. ДІЯЛЬНІСТЬ ВЛАДИ ЗУНР У ЕМІГРАЦІЇ

Отож, в результаті потужного наступу польських військ українська армія та влада опинились на невеликій території у південно-східному куточку Галичини, притиснутими до Збруча. Тут вони отримали можливість перепочити і зорієнтуватись, оскільки війська Ю.

27 і 28 травня Верховна рада Антанти знову розглядала питання про становище у Східній Галичині. З інформацією виступав Ж. Клемансо, який, нібито схаменувшись, заявив: “Якщо Польща одержить Галичину, це буде грандіозний скандал, бо це було зроблено за допомогою англійських і французьких бойових припасів”.¹ Це було досить відверте, хоч і запізніле зізнання, бо справді французи постійно підтримували і навіть підштовхували Польщу до активних дій у Галичині. Зокрема, посол Франції у Варшаві Пралон, нагадаємо, постійно запевняв польський уряд, що його країна зацікавлена у наступі Галлера на Галичину і зайняти, отже, всього краю польськими військами.²

На засіданні Верховної ради і Ж. Клемансо, і Ф. Фош всіляко обстоювали план створення щільного бар’єру навколо більшовицької Росії, для чого Польща і Румунія повинні мати спільний кордон, “львівський пролом має бути закритим”, “всякі вогнища поширення більшовизму” позаду цього фронту ліквідовані (мались на увазі Радянська Угорщина та Східна Галичина).

Правда, американський генерал Блісс засумнівався, чи “санітарний кордон” зможе затримувати процес проникнення більшовизму в Європу (більшовицьких армій — так, із цим він погодився). Підтримав Блісса і В. Вільсон, хоча в цілому проти створення єдиного польсько-румунського фронту і “санітарного кордону” не заперечував.³

5 червня Верховна рада знову зібралась для обговорення східногалицького питання.

Характерно, що на це засідання знову не запросили ні представників України, ні Галичини. Правда, на захист останніх частково виступив Ллойд-Джордж. Він наголосив, що Польща ще недавно була “роздерта на частини, перебувала під владою трьох великих сусідніх держав, без всякої реальної надії на свободу”, що її, власне, Польща отримала з рук Антанти. “Але тепер, отримавши абсолютно об’єднану країну”, поляки висувають все нові територіальні претензії, “навіть щодо населення, яке не є їхнім населенням. Домагаються 3,5 млн. мешканців Галичини, хоч наша єдина вимога полягає у тому, що...

12 червня Верховна рада знову повернулася до проблеми Східної Галичини. І. Падеревський цього разу виступив із дивовижною заявою про те, що українці Галичини самі хочуть повернутись під владу поляків, бо “Галичина — це не Україна” і вона повинна належати Польщі.

Верховна рада доручила Раді міністрів закордонних справ країн Антанти ще раз вивчити питання про дальшу долю Східної Галичини і подати свої пропозиції, а та, в свою чергу, зажадала їх від “польської комісії”.⁶ Доповідь комісії була 17 червня надіслана Раді міїїістрів. Основні положення цієї доповіді, до цього часу маловідомі, подає у своїх дослідженнях професор О. Карпенко. Отож, щодо кордонів Східної Галичини, то комісія пропонувала визнати західну частину Галичини з переважно польським населенням етнографічною польською територією, яка повинна належати Польщі. Східний її кордон визначався по лінії “А” - близький до етнографічного кордону між польським і українським населенням (тобто по р. Сян). На схід від цієї лінії, згідно із статистичними даними за 1910 рік, проживало 4 574 тис. осіб, із них 2 924 тис. українців (63 %), 1 млн. 046 тис. поляків (22 %) і понад 500 тис. інших, зокрема євреїв (12%). Інший варіант кордону рекомендувався комісією по лінії “ Б ” — з проходженням кордону на схід від Львова і включенням до складу Польщі, отже, значних українських територій, включно з Дрогобицько- Бориславським басейном.

Французька і американська делегації схилялись до кордону по лінії “Б”, італійська теж — на випадок, якщо б Східна Галичина отримала незалежність, англійська — по лінії “А”. Якщо ж Східна Галичина буде включена до складу Польщі, то всі делегації вважали, що її кордон, як автономної структури, має проходити по лінії “А”.

У протоколі засідань ради, як відзначає професор О. Карпенко, подавалась дивовижна аргументація правомірності лінії “Б” (якщо б Східна Галичина стала суверенною державою): її прихильники заявляли, що оскільки Львів і Дрогобицько-Бориславський басейн мають велике економічне і політичне значення для Польщі, а українці “не зможуть” забезпечити розвиток економіки цих регіонів, вони повинні бути включені до складу Польщі.

“Польська комісія” запропонувала також проект статуту Східної Галичини, вказавши чотири можливі варіанти вирішення східногалицького питання:

1) незалежність Східної Галичини;

2) тимчасова автономія або у формі введення адміністрації воєнного комісара, призначеного Лігою Націй, або під управлінням однієї з великих держав на підставі мандату Ліги Націй, або ж під протекторатом однієї з сусідніх держав — теж за мандатом Ліги Націй;

3) приєднання Східної Галичини до Польщі у вигляді або автономії за мандатом Ліги Націй, або широкої місцевої автономії чи федерації з Польщею, або повне включення її до складу Польщі;

4) виявлення волі населення шляхом плебісциту, який слід провести найближчим часом.

Характерно, що жодна з цих пропозицій не брала до уваги ще одного, може найреальнішого варіанту — приєднання Східної Галичини до України, яке вже фактично відбулось у січні 1919р. Мотиви неврахування такого варіанту вирішення проблеми вказано у самій же доповіді комісії: “Ріїцення про приєднання (Східної Галичини — Т.Б.) до України не було враховане У зв’язку з тим, що справжня українська держава не існує”.⁸

“Польська комісія” проаналізувала кожен із запропонованих варіантів. Щодо першого — незалежності Східної Галичини, то висловилася, по суті, негативно: “Комісія одноголосно вважає, що шкода від такого вирішення не компенсується одержаною користю”. І ось чому: тому, що така маленька територія не зможе забезпечити себе економічно, не маючи виходу до моря і будучи в оточенні великих держав, вона не забезпечила б свою незалежність; політична стабільність такої держави постійно була б під загрозою конфліктів між польською меншістю, яка більш культурна і більш впливова, і русинською більшістю.

Комісія, проаналізувавши й інші варіанти, віддала перевагу тимчасовому включенню Східної Галичинидо складу Польщі за мандатом Ліги Націй на певний період часу, правда, зазначаючи, що це була б акція проти волі місцевого населення, яке вороже ставиться до такої ідеї, тим паче, що Польща веде наступальні операції у Східній Галичині. Але при цьому висловлювалась надія, що “ексцеси і жахи більшовизму... могли викликати у багатьох русинів бажання зблизитися з поляками”, оскільки вони “ кілька століть жили мирно одні з одними ”.

Щодо можливості проведення в Східній Галичині у майбутньому плебісциту, то хоч це, на думку комісії, було б справедливим, але тут крилася й певна небезпека, бо галичани, наприклад, могли б висловитися “на користь приєднання до України, а вона, врешті-решт, буде об’єднана з Росією і вони стали б підданими Росії”.⁹

З цього випливає, що “польська комісія”, як і країни Антанти, аж ніяк не хотіли допустити до возз’єднання українського народу в єдиній вільній Українській державі, у стосунках з якою в них теж могли би виникнути проблеми.

Ця розгорнута доповідь “польської комісії” була передана Раді міністрів закордонних справ Мирної конференції, яка 18 червня приступила до її розгляду.

Між тим, у Східній Галичині відбувалися важливі події.

9 червня у Заліщиках, де опинилися владні структури і керівництво ЗОУНР, відбулось спільне засідання Виділу, наявних послів УН Ради та членів уряду ЗОУНР. На цьому засіданні було вирішено, у зв’язку з надзвичайно критичним внутрішньо-політичним і військовим становищем, що всю повноту влади доцільно зосередити в руках однієї особи — диктатора. З міжнародного державницького досвіду необхідність саме такої концентрації влади у певні періоди вже давно відома—з римської історії, з проголошення у 1793 р.

Отже, диктатором ЗОУНР одноголосно був обраний Євген Петрушевич, — “з правом виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі Виділ УН Ради і Державний Секретаріат”.¹⁰

Диктатуру, як згадує М. Лозинський, було встановлено шляхом тимчасового делегування влади з боку УН Ради і уряду. “ Коли б настали нормальні відносини, Диктатор мав обов’язок зложити владу, яку вони йому передали, знов у їх руки, — відзначає М. Лозинський. — Оцінка, коли се має статися, залежить від Диктатора”.¹¹ Факт встановлення в ЗОУНРдиктатури галицькими політичними колами, партіями і широкою громадськістю був оцінений позитивно — як своєчасний і необхідний.

Інакше поставилась до цього Директорія, де продовжували домінувати лівацько-соціалістичні, псевдодемократичні настрої. Вона не визнала диктатури, вирішивши, натомість зосередити управління Галичиною в руках спеціального міністерства у справах Галичини. Воно справді було утворене при уряді УНР 4 липня під керівництвом С. Вітика (який, до речі, ще раніше виїхав із Галичини до Києва, коли його лівосоціалістичні ідеї не були схвалені керівництвом ЗОУНР, а намагання утворити в ЗОУНР “державу в державі” — тобто у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, де він був “надзвичайним комісаром” ЗОУНР, знайшли різкий осуд). Власне, через Вітика, на думку західного дослідника — українця С. Ярославина, “хотіла Директорія виконувати в Галичині свою владу”.¹²

Крім цього, вона позбавила €. Петрушевича членства у Директорії, яке він отримав після Акту злуки. Була вчинена навіть спроба, можливо, інспірована самою Директорією чи Вітиком, або більшовицькою розвідкою, заарештувати €. Петрушевича.¹³ Її вчинив, за участю кількох підмовлених старшин і стрільців, старшина УСС Іван Сіяк. Після провалу цієї спроби він зумів втекти в Україну, потім перекинувся до більшовиків, вступив до російської комуністичної партії.[‡‡‡‡‡]

Отже, відносини між Директорією і владою ЗОУНР значно ускладнилися, очевидний був розлад. До того ж, Директорія не захотіла в цей критичний для існування ЗОУНР момент подати їй хоч би якусь допомогу, хоча могла, бо з поляками у той час її війська припинили бої, а з більшовицькими — настало деяке затишшя.

Для здійснення виконавчої влади диктатор утворив новий орган (оскільки дотеперішній уряд призупинив свою діяльність) — Колегію головноуповноважених. Вона й виконувала функції уряду. Головноуповноважені мали повноваження міністрів, але без міністерської самостійності та відповідальності. Вони виступали тільки як помічники диктатора. Головноуповноваженим внутрішніх справ став Сидір Голубович, закордонних справ — Степан Витвицький, шляхів сполучення й комунікацій — Іван Мирон, військових — спочатку Віктор Куманович, згодом Карл Долежаль.

Диктатор провів значні зміни у Начальній команді ГА. Не без впливу С. Петлюри, який не забув і не вибачив генералу М. Омеляновичу- Павленку непоступливості у Ходорівських переговорах, €. Петрушевич та інші звинуватили генерала у військових невдачах, неорганізованому і часто безпричинному відступі армії, втраті централізованого керівництва і оперативного зв’язку з бойовими частинами тощо.

Значна доля правди в цих звинуваченнях була. Як пише про генерала відомий закордонний історик Василь Верига, — “генерал Омелянович- Павленко був добродушною людиною. Він жодного разу не одягнув однострою УГА, а ходив без ознак, що від’ємно впливало на вояцтво. Він чувся в УГА чужим і не міг зжитися з новим для нього устроєм та духом армії, в якій панували ще старі австрійські звичаї та дисципліна”.¹⁴ Бракувало йому й твердості, здатності швидко орієнтуватися у мінливій воєнній ситуації, у разі необхідності міняти стратегічні і тактичні плани, напрямки ударів.

Отож, 9 червня генерал М. Омелянович-Павленко наказом диктатора був звільнений з посади Головнокомандувача УГА.

Разом із генералом пішов у відставку з поста військового міністра і начальника Головного штабу армії В. Курманович—але вже з іншої причини. Виснажений працею, він захворів. Після одужання В. Курманович перейшов до штабу Головного Отамана. Це була велика втрата для галицької армії — В. Курманович був енергійним, здібним, талановитим командиром та керівником. До речі, ще 5 червня, коли тільки призупинився польський наступ, він видав наказ військам, у якому зазначав: “Наказую негайно всякий дальший відворот припинити, зате наказую готовитись до рішального наступу-удару. Нехай всі жовніри разом і кожен з них зокрема скаже, чи дійсно є ще у них народна і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останньої краплі крові сей останній клаптик рідної землі, чи рішені наново розпочати похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, матерів і сестер. Перекажіть всім, що я пригадую про присягу, зложену ними рідній Вітчизні... ”.¹⁵

Так, у військових колах УГА визрівало рішення і конкретний план контрнаступу, як виявилось, досить обґрунтований, оскільки поляки частину військ, зокрема, дивізії Галлера, з Галичини забрали, суцільного фронту не створили, взагалі почувалися досить безпечно.

Ініціаторами цього контрнаступу виступили, крім В. Курмановича, полковник М. Тарнавський, отаман А. Вольф, отаман А. Бізанц, командир полку сотник Р. Волощук та ін. До ідеї контрнаступу ще тодішній Головнокомандувач — генерал Омелянович-Павленко поставився негативно, запевняючи, що це абсурд, оскільки УГА налічувала у той час всього біля 25 тис. старшин і вояків¹⁶, а в лінійних (фронтових) українських військах налічувалось, за даними польського дослідника А. Чубинського, не більше 7—8 тис. вояків¹⁷. Це, напевне, занижені дані, бо український військовий історик Л. Шанковський подає цифру у 16 478 старшин, підстаршин і вояків.¹⁸

Але новий Головнокомандувач — генерал Олександр Греков, який прибув зі штабу Головного Отамана і був призначений на цю посаду наказом Є. Петрушевича від 9 червня (як виявилося — рішучий, з “далеким стратегічним зором, енергійний, який скоро здобув симпатії армії”¹⁹), схвалив ідею контрнаступу і затвердив розроблений штабом план. На цей раз польська розвідка про нього не довідалась, а генерал Греков, підтриманий майже всіма командуючими корпусів і бригад, зумів переконати Є. Петрушевича і Колегію головноуповноважених у великій імовірності успіху.

Правда, польські війська у Східній Галичині, навіть після передислокування їх частини на західні кордони Польщі, були досить сильні: налічували, заданими польського військового історика Вітольда Гуперта, 976 старшин і понад 27 тис. вояків, 100 гармат, 586 кулеметів та ін.²⁰ Вони були добре забезпечені боєприпасами, технічним обладнанням, медикаментами, продовольством.

Сліддодати, що В. Гупертне зараховував до цих сил дивізію генерала Желіховського, яка поки що була за рікою Дністер і займалась там пацифікацією українського населення Покуття і Станіславщини.

Отож, 8 червня 1919 р. Українська Галицька Армія рушила у контрнаступ. Слід відзначити, що серед українських військових істориків та колишніх і сучасних дослідників не було й донині немає єдиної думки, хто ж започаткував цей контрнаступ, який став переломним, але, як виявилось, тимчасовим, у ході війни на користь УГА.²¹

Наказ про наступ 7 червня видала Начальна Команда ГА за підписом генерала Омеляновича-Павленка і начальника оперативного штабу сотника В. Льобковіца. Тоді ще генерал Омелянович-Павленко був Головнокомандувачем УГА. Пізніше він писав про це у своїх спогадах, підтвердили це й інші дослідники.²²

Прете генерал пропонував обмежити наступ до ріки Золота Липа, далі не наступати, бо глибинний наступ наштовхнеться на щораз активнішу протидію поляків.

Новий Головнокомандувач — генерал О. Греков планував наступати, доки вдасться, хоч би й під Львів.

Наступ почався успішно. Польські війська були заскочені зненацька і поспішно, а подекуди й панічно відступали. Дивізія полковника В. Сікорського зазнала значних втрат вбитими й пораненими. Бригада полковника М.Тарнавського вже у перші дні наступу захопила біля 200 полонених, 6 гармат, 52 кулемети, багато військового майна. Розбито 13, 36 і 40 піхотні полки поляків. Залишки польської дивізії у паніці відступали до Бучача. 8 червня українські війська зайняли Чортків — важливий стратегічний вузол противника на галицькому фронті.

11 червня було зайнято Бучач, куди перебралася Начальна Команда, 15 червня визволено Тернопіль, згодом — Золочів, Ожидів.

Неподалік Бродів 1-й корпус УГА зустрівся з частинами Червоної армії, з представниками якої командири корпусу почали переговори. В їх результаті радянські частини добровільно залишили Броди, їх зайняли українські війська. У процесі цього наступу 1-й корпус розбив групу генерала Єнджеєвського, а дві дивізії (Сікорського і Львівську) змусив до панічного відступу.²³

Найбільшою битвою на цьому етапі українсько-польської війни була битва під Бережанами, де противник зумів зосередити до 20 батальйонів. Битву виграла УГА, Бережани було здобуто. Противник відступив на Рогатин, бо 11 бригада не зуміла перекрити, як планувалось, йому відступ. Польські війська втікали так швидко, що генерал Зелінський потім представив Головному командуванню рапорт про усунення від командування і притягнення до дисциплінарної відповідальності трьох командирів батальйонів, які без наказу втекли з Бережан.

У битві за Бережани, до речі, загинуло 76 французьких офіцерів, які воювали у польському війську проти українців.²⁴ На лівому крилі, корпус генерала А. Кравса розбив передові польські частини третьої дивізії і відкинув їх до Рогатина. Захоплено великий плацдарм на лівому березі Дністра, північніше від Нижнева.

В українське суспільство та армію вступила нова надія. Як згадують очевидці, “настав час найбільшого підйому духу в Галицькій армії. Хто пережив ці хвилини, не забуде їх ніколи. Все рвалось на фронт, були випадки, що старшини відбирали собі життя, коли командування залишало їх в тилу”.²⁵

Українські війська підійшли під Бібрку, Ходорів, Миколаїв — на 30—40 км від Львова. Зі звільнених територій, скуштувавши польської влади, масово повертались до армії колишні дезертири, вступали добровольці. їх налічувалось до 90—100 тис. чол.²⁶

Проте, як пише Лев Шанковський, “величезне захоплення українського населення, його волю до боротьби за рідну державу, що з такою силою проявилася в дні Чортківської офензиви, не сила було використати, бо бракувало зовсім матеріальних засобів, потрібних для перемоги”, озброєння, боєприпасів та ін. І далі, “трагедія генерала Грекова була в тому, що він не міг дістати зброї, амуніції й воєнних матеріалів ні з України, ні з Румунії (були такі надії)”²⁷, словом, нізвідки. Отже, до війська було залучено тільки 15 тис. осіб, решта була розпущена по домівках, хоч вояків катастрофічно не вистачало.

Налякані успіхом українського контрнаступу, відомого в українській історії і літературі як “Чортківська операція”, польські власті з усіх-усюд почали слати в Галичину нові війська: 23 червня сюди прибула 6 галлерівська дивізія, познанська група, частина військ із більшовицького фронту на Волині, 4 дивізія генерала Желіховського та інші частини.

22 червня до Галичини прибув сам маршал Ю. Пілсудський, щоб розібратись у причинах поразки і підготувати польський контрнаступ. На військовій нараді він констатував, що вину за поразку несуть, перш за все, офіцери і командири, які “дозволили чисельно слабшому і матеріально гірше забезпеченому противникові здобути перемогу... Тільки з приводу неналежної праці офіцерів могли мати місце невпорядковані відступи, моменти паніки, які охопили цілі відділи”. Пілсудський відзначив також численні випадки грабунків і насильств, які чинили польські війська.²⁸

24 червня маршал Ю. Пілсудський відбув на фронт, у наступні дні проінспектував кілька прифронтових частин, що справило на польських вояків велике враження.

До 25 червня польські війська налічували, як подає польський історик А. Нубійський, 38 613 багнетів, 2 144 шаблі, 797 кулеметів, 207 гармат. їм протистояли українські війська, як подає той же Нубійський, у кількості 24 300 багнетів, 400 шабель, 376 кулеметів, 144 гармати.²⁹

Отож, польські війська мали значну чисельну і військово-технічну перевагу, до того ж до них прибуло підкріплення із відновленою після боїв силою, у той час як частини УГА були вкрай знеможені безперервними тритижневими боями.

Після бою під Бережанами Галицька армія аж до 27 червня продовжувала наступ і мала тактичні успіхи під Дунаєвом, Поморянами, Гологорами, над рікою Свірж і на правому крилі фронту. В суботу, 28 червня, вона знову готувалася до наступу, щоб здобути Ходорів, Перемишляни і Красне, але її випередив противник. На годину раніше він почав контрнаступ на всьому фронті — від Бродів до Галича. Українські частини завзято відбивалися. Стрільці залишали позиції тільки тоді, коли закінчувалися патрони.

30 червня галицькі війська залишили Броди, Бережани та ін. Відступ ішов на всьому фронті. Наступ польських військ проходив вже не так стрімко, як у кінці травня — на початку червня. Проте, на 16 липня українські війська знову опинились у невеликому трикутнику біля Збруча, звідки почали Чортківську операцію.

За польськими джерелами, у ході контрнаступу польське військо втратило 78 вбитими, 798 пораненими і 97 без вісти зникло. Водночас було захоплено в полон близько 10 тис. стрільців, а також 50 гармат, 129 скорострілів та ін.³⁰

Однак, український військовий історик Л. Шанковський вважає одні і другі цифри “фантастичними”, тобто цифри польських втрат заниженими, а українських — явно завищеними, бо, другий відворот відбувався без більших боїв, і втрати українських частин були невеликі”.³¹

Чортківська операція була останньою відчайдушною спробою Галицької армії визволити окуповані українські землі і зберегти свою державу—Західно-Українську Народну Республіку. Вона засвідчила перед усім світом незламну волю українського народу до визволення і відновлення своєї державності.

Невдалий кінець операції визначили ті ж обставини, які зумовили загальну поразку Галицької армії у війні. Вже в ході травневого наступу польських військ вона зазнала великих втрат — людських і озброєння. Внаслідок міжнародної ізоляції у травні-червні повністю припинилося повернення в Галичину вояків із фронтів світової війни та з полону, надходження зброї і боєприпасів з Австрії та Чехословаччини. Втягнута в запеклу боротьбу з більшовицькою Росією і українськими більшовиками, які відчували патологічну ненависть до незалежної України, і особисто до С. Петлюри, УНР не змогла реально допомогти Галичині, бо сама опинилася в критичній ситуації.

Відіграли значну негативну роль для ЗУНР також інші обставини, які визначили перевагу збройних сил Польщі, зокрема їх набагато більша чисельність, краще озброєння, технічне забезпечення. Польські війська були озброєні новими зразками французької, американської, англійської зброї і бойової техніки, в той час як армія ЗУНР змушена була задовольнятися застарілою австрійською або російською зброєю. Противнику сприяла наявність розвинутих комунікацій, які дозволяли швидко маневрувати військами, панцерними потягами, автобронетехнікою, зосереджуючи їх на напрямках головних ударів чи контрударів. До того ж, польська дипломатія, пропаганда, преса під час Чортківського наступу УГА здійняли знову галас на увесь світ, що на Польщу разом з українцями напали більшовики, які уклали з владою ЗУНР угоду. В це вірили навіть польські вояки на фронті, коли здаючись у полон, благали: “Paniebolszewiku,podaruj mizycіе” (“Панебільшовик, подаруй меніжиття”).

У ході червневого наступу УГА, коли польські війська панічно відступали, поляки, як завжди у таких випадках, погодились на перемир’я. У середині червня переговори про перемир’я і встановлення демаркаційної лінії між українськими та польськими військами почала вести у Львові (потім у Варшаві) місія УНР під головуванням генерала Сергія Дельвіга. Демаркаційна лінія повинна була проходити від Залозець, рікою Серет попри Тернопіль, який залишався у польських руках, через Острів та Л ітятин до Золотої Липи і далі Дністром. Вона дістала назву “лінія Дельвіга”. В руках українців залишалась би територія, на якій проживало майже 870 тис. населення, ут.ч. 519тис. українців (59,7%).

16 червня місія С. Дельвіга підписала про це відповідний договір із польськими властями. Але його не визнав диктатор Є. Петрушевич, оскільки наступ Галицької армії тривав, і вона зайняла значно більшу територію.

Деякі українські дослідники історії ЗУНР вважають, що українцям слід було погодитися на ці умови перемир’я, що це зберегло би хоч частину території Української держави. Зокрема, Лев Шанковський зазначав, що ця територія “ могла б служити скромною базою для Галицької армії в час її операцій на Наддніпровській Україні проти большевицьких армій” і т.п.³² Проте, це слабкий аргумент.

Є. Петрушевич небезпідставно вважав, що полякам вірити не можна, що вони лише затягують час для стягнення резервів і призупинення українського наступу, бо ніколи не захочуть відмовитися від усієї Галичини, про що повсякчас і усюди говорили й писали.

Той же Лев Шанковський вважав, що українським арміям—армії УНР і УГА — не слід було воювати на два фронти: проти більшовиків і проти поляків одночасно, розпилювати свої сили, бо і армія УН P у Проскурівській

операції, і ЗУНР у Чортківській, незважаючи на успішний початковий наступ, потерпіли поразку; що варто було ліквідувати польський фронт, “замиритись, може навіть деяким тимчасовим коштом” і кинути “всі сили обох українських армій на основному фронті, яким був протимосковський фронт”.³³

Але ж для галичан “протимосковський фронт” не був основним, вони безпосередньо з більшовиками довгий час не воювали. Зате воювали, причому довго й криваво, з ворогом, який уже частково захопив їхні землі, їхню Батьківщину, — з поляками. Віддати свої землі добровільно, без бою чужоземним загарбникам було б, напевно, неприпустимою помилкою, оскільки Польща назад ніколи б їх не повернула. А можливий майбутній спільний виступ проти неї військ ЗУНР і У HP тут же був би оголошений західними країнами актом агресії, і знову ж таки Польщі була б надана всіляка можлива допомога.

З іншої сторони, частина східноукраїнських державних діячів і політиків, навпаки, вважали можливим союз із більшовиками. Мається на увазі перш за все В. Винниченка, який з якоюсь незрозумілою ненавистю писав, уже перебуваючи в еміграції, де почувався зовсім безпечно, про реакційність українських властей ЗУНР, у т. ч. Національної Ради, яка, мовляв, “цілком свідомо не хотіла порушить ні одної основи шляхетсько-буржуазного ладу”, душила галицьких робітників та селянство. Він обзивав керівників ЗУНР “худосочними, паперовими політиканами”, які всією своєю політикою убивали революційний дух, глушили піднесення душі народної... ”.³⁴

І хто це пише?! Той, хто сам довів українську державність на Наддніпрянській Україні до загибелі, хто займався, в основному, лівацько- соціалістичною демагогією, довів до повного розвалу національні Збройні сили, сліпо вірячи в утопічне всесвітнє братство соціалістів, хто у вирішальні часи боротьби за українську державність на початку 1919 р. виїхав за кордон, а згодом повернувся вже в радянську Україну, співпрацюючи з більшовиками.

Так ось, В. Винниченко нещадно критикував керівництво ЗОУНР через відмову укласти союз із більшовиками, вважав доцільним утворити “на всій соборній Україні... один совіцький спільний, соціалістичний, але національний уряд” (цього останнього якраз більшовики не збирались ніколи робити — Т.Б.), бо “петлюрівщина не є українська державність... і рятувати петлюрівщину є річ безпотрібна, безнадійна й навіть шкодлива для дійсно українських народно-державних інтересів”.³⁵

У другій половині червня остаточно запанували негативні настрої щодо української проблеми у Східній Галичині серед керівництва Паризької конференції і країн Антанти. Щоразу частіше лунали голоси про необхідність повної і безумовної підтримки Польщі. Особливу активність у вирішенні долі Східної Галичини на користь Польщі тепер проявляли американці. Державний секретар США Р. Лансінґ застосував типовий для всіх колонізаторів аргумент — мовляв, місцеве населення неосвічене, на низькому рівні інтелектуального розвитку, “нездатне для самовизначення”. “Необхідно мати певний рівень виховання, — доводив Лансінґ,—щоб воно стало зрілим для автономії”.³⁶ Характерно, що подібні “аргументи” висували колонізатори всіх часів. Це, навіть, знайшло певне “теоретичне” обґрунтування у працях таких західних дослідників, як Л. Оппенгейм, Ч. Ч. Хайд, Гельборнта ін.³⁷

Лансінґ, оперуючи такими “залізними” аргументами, запропонував Верховній раді доручити польському уряду окупувати Східну Галичину аж по ріку Збруч. При цьому він покликався і на явну фальсифікацію американського представника Фостера, який доносив Лансінґу з Тернополя, ніби “величезна більшість населення (Східної Галичини - Т.Б.) була рада з приводу прибуття польських військ”. Характерно, що той же Фостер тиждень тому писав зовсім інше — “... українське населення, зокрема селяни, виступають проти поляків”.³⁸

Р. Лансінґа активно підтримав міністр закордонних справ Італії барон Соніно, який на Раді міністрів заявив: “Якщо населення таке темне, як думає Лансінґ, потрібно багато часу, щоб воно змогло провести розумний плебісцит”.³⁹

Міністр закордонних справ Англії А. Бальфур також підтримав міркування Лансінґа про те, що “русинська більшість відстала, неграмотна і зовсім нездатна нині бути самостійною”. T ому лише колись їй може бути надано право висловити свою волю.⁴⁰ Він вніс пропозицію, що оскільки “польські війська в Галичині виконують корисну справу, оскільки зупиняють наступ більшовицьких військ”, то їм треба надати можливість зайняти всю Галичину.⁴¹

Отже, керівники Антанти прийшли до повної згоди щодо необхідності дозволити польським військам дійти аж до Збруча. Сприяли цій одностайності і такі фактори, як майже повне зайняття України більшовиками, наступ радянських військ в Угорщині, які вступили на територію Словаччини і сприяли проголошенню ще й там радянської республіки — Словацької. Так, загроза європейської соціалістичної революції ставала для правителів західних держав щораз більш реальною.

20 червня 1919 р. “польська комісія” надіслала Раді міністрів закордонних справ свою ще одну, більш конкретну пропозицію. У ній визнаючи, що “ворожі почуття проти поляків, безперечно, існують у більшої частини русинського населення”, комісія все ж рекомендувала негайно окупувати Східну Галичину польськими військами. Щодо плебісциту, то комісія вважала можливим його проведення, але колись, у майбутньому. Це рішення підписали Ж. Камбон, Р.Х. Лорд, Е. Kpoy, де ля Toppeira й ін.⁴²

Комісія запропонувала Раді міністрів закордонних справ проект статуту Східної Галичини, в основу якого був покладений статут Закарпаття, зафіксований в проекті договору з Чехословаччиною, з яким остання погодилась. Проектом передбачалось, що Польща погоджується визнати Східну Галичину у кордонах, встановлених Антантою, як автономний край всередині Польської держави.⁴³

25 червня 1919р. Рада міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції розглянула пропозицію “польської комісії”. Дискусія знову виявила одностайність поглядів щодо необхідності окупації Східної Галичини Польщею. Були деякі розбіжності у поглядах щодо долі цього краю, але вони згладилися. Цього разу особливу активність проявив представник Італії маркіз Імперіалі, який обґрунтував необхідність окупації західноукраїнських земель релігійними мотивами — можливістю залучити до латинського костелу нові маси вірних; зрештою, він заявив, що взагалі у цьому краї “найбільша частина населення байдужа до своєї долі” і що “всі хвилювання, безперечно, викликані зовнішніми причинами”. Він навіть висловив сумнів у доцільності проведення плебісциту, виступивши за те, що Східну Галичину безумовно слід включити до складу Польщі.⁴⁴

Отож, було прийнято проект постанови, складений Р. Лансінґом, який запропонували Раді чотирьох на чолі з В. Вільсоном і Верховній раді Антанти.

Обидві ці структури схвалили його у цей же день, 25 червня 1919 року. Ось як звучала постанова Верховної ради:

“ 1. Польський уряд уповноважений окупувати військовими силами Галичину до ріки Збруч.

2. Польський уряд уповноважений використати будь-які військові сили, в т.ч. армію Ю. Галлера, для цієї окупації.

3. Польський уряд уповноважений встановити у Східній Галичині цивільне управління під мандатом головних союзних і асоційованих держав, які повинні будуть забезпечити, наскільки це можливо, автономію цієї території, політичні, релігійні і особисті свободи громадян.

4. Цей мандат буде діяти аж до наступного самовизначення жителів Східної Галичини щодо їх політичної приналежності”.⁴⁵

Цей документ підписали Ж. Клемансо, Ллойд-Джордж, В. Вільсоні В. Орландо.

Рішення Верховної ради одразу було доведено до відома польського уряду, дещо пізніше, 13 липня—до властей ЗОУНР.

Так, правителі СІЛА, Англії, Франції та Італії всупереч волі населення Східної Галичини, всупереч ними же проголошених лозунгів про право раніше поневолених народів на самовизначення, на суверенітет, надали юридичні права Польщі на окупацію одвічної української землі, з корінним, автохтонним українським, а не польським, населенням, і на встановлення у ній щодо українців колоніального режиму, що у наступні десятиліття й сталося.

Отже, саме їх, тодішніх керівників могутніх західних держав, разом із правителями тогочасної Польщі та Румунії, слід вважати душителями української державності на західноукраїнських землях.

Основною причиною саме такого вирішення долі Східної Галичини очевидно було те, що Антанта, як ми зазначали, вважала Польщу стабільнішою, достатньо міцною, вірною Антанті державою, яку належало, однак, зміцнити і зробити здатною до ефективного протистояння більшовикам. Доля українського населення Галичини Антанту цікавила остільки-оскільки. Приєднувати до України, яка у той час опинилася під владою більшовиків, Галичину Антанта не збиралася, а Директорію вона до уваги не брала, бо та практично не мала державної території. Санкціонувати утворення Західно-Української Народної Республіки, яка теж фактично була позбавлена поляками території, і відбирати її у Польщі - вона, Антанта, не збиралася. Отож, як Польща, з одного боку, була значною мірою зобов’язана Антанті відновленням своєї незалежності, так ЗУНР, з другого боку, своїм падінням. Недарма І. Падеревський тоді відверто заявляв, що “Польща своїм відродженням... зобов’язана допомозі переможних і вільних держав Антанти”.⁴⁶

Український народ із гнівом та обуренням зустрів рішення правителів Антанти. Воно викликало рішучий протест української еміграції. Масові мітинги протесту відбулись у СІЛА і Канаді: в Нью-Йорку, Детройті, Торонто, Вінніпегу й інших містах. Федерації українців СІЛА і Канади надіслали сенатові CHIA протест проти ганебного рішення Верховної ради від 25 червня 1919 ρ., у прийнятті якого не останню роль відіграли представники СЛІА—президент і державний секретар. На адресу Мирної конференції з багатьох країн світу надходили телеграми протесту. Як повідомляла преса, лише від української світової еміграції у Парижі було отримано близько 400 телеграм протесту, схвалених на мітингах, в яких взяло участь понад 400 тис. осіб.⁴⁷

2 липня на ім’я голови Паризької мирної конференції була надіслана нота протесту за підписами голови дипломатичної місії УНР Г. Сидоренка, а також представників ЗУНР М. Лозинського і Д. Вітовського, де аргументовано доводилась безпідставність і неправочинність прийнятої постанови.

У ноті було відображено антиукраїнську спрямованість політики Антанти уже з часу діяльності місії Бартелемі, а розмови про “більшовицькі банди” у Східній Галичині були лише прикриттям для використання армії Галлера в окупації української землі і для ліквідації української державності. В ім’я справедливості делегація вимагала відмінити постанову від 25 червня і захистити держаний суверенітет Східної Галичини і України.⁴⁸

Ця нота залишилась без відповіді.

Перебувати галицьким делегатам у Парижі далі не було потреби. Вважаючи своє завдання виконаним, Д. Вітовський покинув Париж і переїхав до Німеччини, звідки з м. Бреслау на Україну перевозили гроші, які там друкувались на замовлення Директорії. Він хотів повернутись на Україну. 4 серпня разом зі своїм ад’ютантом Юліаном Чучманом Вітовський вилетів на схід, до Кам’янця-Подільського. Однак поблизу м. Ратибор, над польською територією, цей великий п’ятимоторний літак через невстановлені причини вибухнув у повітрі. Всі пасажири й екіпаж загинули.

Інші члени делегації—В. Панейко, М. Лозинський та ін. залишились поки що в Парижі.

Оцінюючи діяльність цієї делегації, потрібно відзначити наступне. Незважаючи на надзвичайно несприятливі умови, у неприязному, а то й ворожому оточенні, часто-густо ігнорована представниками західних держав, ізольована, без будь-якої підтримки, представляючи юридично не визнану світом державу, вона робила все доступне і можливе для визнання ЗУ HP, для збереження її державного суверенітету, припинення польської агресії.

15 липня Є. Петрушевич теж надіслав Мирній конференції ноту протесту проти постанови від 25 червня, пояснивши, що раніше нічого про неї не знав, оскільки отримав її текст від польських представників лише 11 липня. Він зазначав, що у Галичині ніколи не було “більшовицьких банд”, а є дисциплінована українська армія, яка боронить власне населення як перед поляками, так і перед більшовиками. А щодо поляків, то вони своїми звірствами над “спокійним українським та жидівським населенням значно переважають більшовицькі банди ”. Далі у ноті наводились численні приклади погромів, арештів і знущань над українським і єврейським населенням, пограбування культурних цінностей товариств, бібліотек, архівів, монастирів, накладання величезних контрибуцій. “Українську мову вилучено з усіх шкіл і урядів, — писалось у ноті, — назва українець є фактично заборонена”. Після цього Є. Петрушевич зазначав: “Маю честь заявити, що весь український нарід і його армія боронити буде перед польським наїздом свою Державу до останнього жовніра всіма способами”.

І все ж нота закінчувалась доволі запобігливими словами: “Числячись з Найвищою радою держав Антанти, як визначника сил, які мають упорядкувати Європу, наказую Українській армії частинно перейти за Збруч на Велику Україну проти більшовиків. Таким чином даємо доказ, що ми мали і маємо протибільшовицьку орієнтацію”.⁴’

Отже, знову Є. Петрушевич, не втрачаючи надії, пробуючи пом’якшити серце правителів Антанти, підкреслював антибіль- шовизм керівництва ЗУНР. Він просив (у цій же ноті) допомоги для армії, яка “буде використана для забезпечення ладу і порядку на Великій Україні”.

Того ж дня, 25 липня, нота протесту була надіслана Верховній раді Антанти урядами УHP і ЗУНР. У ноті підкреслювалось, що таке рішення Верховної ради суперечить принципам вільного самовизначення народів і демократії, проголошених у 14 пунктах президента Вільсона і прийнятих країнами Антанти як програма миру, вкотре доводилась історична закономірність проголошення ЗУНР, яка добровільно об’єдналася з УНР. У ноті цілком справедливо наголошувалось, що жодні гарантії прав і свобод, про які йдеться в постанові й інших документах Антанти, дотримані польською стороною не будуть.⁵⁰

23 липня Є. Петрушевич звернувся з відозвою “До всіх культурних народів і їх урядів”, яка поширювалася у пресі і по радіо. У відозві наводились факти брутального терору і насильства, що чинили поляки у Східній Галичині, виголошувався протест проти дозволу Польщі окупувати цей стародавній український край і містився заклик до всіх народів та урядів допомогти звільнити його від загарбників.

Але повернемось на кілька днів назад. Ще 12липнядоЧорткова, до знову затиснутих польськими військами на невеликій території властей і армії ЗОУНР, на переговори прибула делегація Директорії: Ф. Швець, М. Капустянський, А. Лівицький, М. Ковалевський та ін. Вона почала переконувати Є. Петрушевича у необхідності якнайшвидшого переведення Галицької армії за Збруч. Ф. Швець підкреслював незмінну симпатію всіх членів Директорії до властей Галичини, А. Лівицький доводив, що ще не все пропало в Україні, де хоч і панують більшовики, але проти них почались численні повстання, а тому об’єднання армій УНР і ЗУНР може бути дуже корисним. Наступ об’єднаних армій майже напевне увінчається успіхом, а “всяке інше рішення поведе до загибелі обидві армії”.⁵¹

Вислухавши усі ці аргументи, Є. Петрушевич звернув увагу на те, що багато представників наддніпрянської влади увесь час ведуть демагогічну агітацію проти властей ЗОУНР, а їхні агенти силуються розкласти Галицьку армію, підриваючи довіру вояків до старшин; що в УНР при владі були ліві партії, а праві - в опозиції, у Галичині ж - навпаки; що при уряді УНР було сформовано, без погодження з властями ЗОУНР, міністерство у справах Галичини (його, нагадаємо, очолив лівий галицький соціалісте. Вітик, а до складу уведено Володимира Темницького, Осипа Безпалка, Володимира Старосольського — відомих діячів УСДП, що перебували в опозиції до уряду ЗОУНР — Т.Б.).

Є. Петрушевич також висловив побоювання щодо неприязного ставлення до УГА населення Наддніпрянщини. Справді, на початку липня на прохання Головного Отамана Начальна команда ГА вислала бригаду УСС-ів (біля 2 тис. вояків) для допомоги армії УНР на проскурівському напрямку. Бригада зайняла місто Чорний Острів, але тут галичани зустрілися з ворожим ставленням населення, яке після пропаганди більшовицьких агітаторів вважало їх австрійцями. Бригаду довелося повернути назад, у Галичину.

Не зовсім добре складалися й особисті відносини Є. Петрушевича з С. Петлюрою, якого Петрушевич вважав надто лівим, ледь не більшовиком. До того ж, він сприйняв як особисту образу те, що без погодження з властями ЗОУНР в уряді Директорії було утворене міністерствоусправахГаличинитащейначолізС. Вітиком.⁵² Крім того, Головний Отаман не захотів подати жодної допомоги УГА, яка конче потребувала зброї і боєприпасів під час Чортківської операції, початої всупереч його бажанню. Критичне становище ЗОУНР не наблизило, а віддалило від неї Директорію. І цього не могли забути керівники ЗОУНР.

До речі, при всьому цьому невідомо, чи знав Є. Петрушевич про те, що ще напередодні першого наступу польських військ в Галичині (в травні) Ю. Пілсудський відрядив до штаб-квартири командування У HP, яка тоді ще була на Волині, свого представника Є. Мазуркевича. А з початком польського наступу у Східній Галичині до штабу генерала Ю. Галлера прибули військові представники УНР і запропонували перемир’я на Волинському фронті.⁵³ Йшлося навіть про більше — про налагодження постійних контактів, бо тут військові дії не велися вже кілька місяців, польським військам нічого не загрожувало і їх командування не мало підстав непокоїтись про свій північний фланг.

Але польську сторону більше цікавила позиція УНР щодо Східної Галичини. Як повідомлялось, один з членів делегації — полковник Антончук заявив від себе і від імені делегації, що “для них, як жителів Наддніпрянської України, справа Галичини—нова й маловідома,... якоюсь мірою другорядна”. Польську сторону було проінформовано про бажання властей УНР “якнайшвидше досягти угоди з Польщею, незалежно від Східної Галичини”. На спільному засіданні голова української делегації заявив, що “задля згоди з Польщею український уряд ладен піти на територіальні поступки”.⁵⁴ Все це робилося, напевно, без відома керівництва ЗОУН Р.

У середині травня до Варшави, через Одесу і Румунію, прибув недавній повірений у справах Польщі у Києві Б. Кутильовський, який подав ґрунтовний звіт про ситуацію в Україні і про наміри Директорії. Він доповів, що у Відні залишився чекати його супутник, повноважний делегат Директорії Б. Курдиновський, наділений офіційними повноваженнями укласти договір з Польщею. На підставі інформації Кутильовського та інших даних МЗС Польщі склало меморандум “Сьогоднішнє політичне становище в Україні та шляхи розв’язання української справи”. Серед іншого у меморандумі зазначалося: “Директорія остаточно переконана, що Україна не може здобути власної державності без чужої допомоги. З огляду на це вважає необхідним спертися на Польщу”.

Далі наводились умови, на які, за свідченнями Кутильовського, міг би погодитись, від імені Директорії, Б. Курдиновський. Ось ці умови: “ 1) особам, які входять до нинішнього складу Директорії... гарантуються керівні посади в уряді того чи іншого складу, що його буде створено за погодженням на території України включно з Галичиною. Передбачувана згода на значні зміни у складі уряду не виключає участі у ньому поляків; 2) відмова від будь-яких претензій на частину Східної Галичини, або, в крайньому разі, від усієї цієї території і разом з тим від деяких повітів Волинської та Київської губерній; 3) спільні воєнні дії і система оборони на Сході, з тим, щоб участь польських військ передбачала їхні дії лише по Дніпро; 4) спільна торговельна політика з ліквідацією митного кордону між Україною і Польщею; 5) участь Польської держави у закордонній політиці України; 6) гарантування полякам правових привілеїв у економічній, політичній і культурній галузях”.⁵⁵

Ці умови, на які начебто погоджувалась Директорія, свідчили про дуже великі уступки з її сторони, може, навіть більші, ніж розраховувала сама Польща. Звертає на себе увагу й те, що вже тоді Директорія, заради союзу з Польщею, готова була погодитись на втрату Галичини й Волині - віддати ці віковічні українські земелі під владу чужоземної держави.

Б. Курдиновський прибув до Варшави 23 травня. Цього ждня угода на вказаних умовах була укладена. Її підписали від імені Директорії Б. Курдиновський та прем’єр-міністр Польщі І. Падеревський. Останній з цієї нагоди навіть відклав свою поїздку у Париж, де його очікували на Паризькій мирній конференції.

Вважається, що з боку Директорії це була зрада інтересів ЗОУНР, зрада всього західноукраїнського народу, якого знову ж таки нічого не питаючи, запродувала вже своя, українська влада. Власне тому аж ніяк не можна погодитись з дивним твердженням авторів “Історії України”, виданій у Києві в 1997 р. під загальною редакцією акад. В.А. Смолія, що “угода Падеревський-Курдиновський стала своєрідним проривом у насильницькому розв’язанні проблем західноукраїнських земель”.⁵⁶ Яким “проривом”!? Хіба що явним доказом запроданства українського населення Східної Галичини чужинцям!

Остаточного завершення і правового оформлення ці ганебні щодо Східної Галичини умови набудуть пізніше, у договорі, укладеному 21 квітня 1920 р. у Варшаві між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським.

Про ставлення уряду (“правительства”) Директорії до галичан згодом влучно писав M. Лозинський: “Для боротьби з більшовиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею йому заважало галицьке правительство”.⁵⁷

Незважаючи на особисту неприязнь між Є. Петрушевичем і С. Петлюрою, все-таки співпраця між ЗОУНР і УНР існувала. Недарма ще 5 липня Є. Петрушевич, заради добрих взаємин із властями УНР, зняв з посади головнокомандувача УГА генерала О. Грекова, який, як пише В. Верига: “... серед старшинства Гал ицької Армії... користувався великою повагою, і його усунення болюче позначилося на загальному настрої”. Аусунули О. Грекова тому, щодо “нього вороже ставились... Петлюра і Мартос..., бо Греков свого часу відмовився співпрацювати з соціалістичним урядом”.⁵⁸

МісцеО. ГрековазайнявгенералМиронТарнавський[§§§§§] ^[******],дотеперішній командир II корпусу УГА. Начальником Генерального штабу став полковник Альфред Шаманек.* *

Отож, хоч Є. Петрушевич сумнівався в доцільності переходу армії і властей ЗУНР на територію України, за Збруч, бо це означало крах всіх спроб — військових і дипломатичних - відстояти українську державність У Східній Галичині, проте вибору не було. Польські війська, отримавши санкцію Антанти, поновили наступ.

16 і 17липня 1919р.,після восьмизполовиноюмісяців,або 258 днів героїчної оборони українські власті, цивільні і військові установи і організації ЗОУНР, Галицька армія, численні біженці, які не захотіли залишитись під польською окупацією, покинули галицьку землю. Здатися полякам українські війська не бажали — вони знали, що їх чекає інтернування в концтабори, знущання, голод. Вони заприсяглися, що продовжуватимуть спільну з армією УНР боротьбу за волю України, сподіваючись, що настане час звільнення і для Галичини.

За різними даними, на територію України відступило від 40 до 65 тис. вояків УГА⁵⁹ (остання цифра нам видається значно перебільшеною). Державні структури ЗОУНР, Начальна команда армії та ін. переїхали до Кам’янця-Подільського, де знаходились власті УНР і Ставка Головного Отамана.

Відступ галичан на Східну Україну та їхнє з’єднання із силами Директорії були важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західно- і східноукраїнські політики та державні діячі, які протягом поколінь наголошували на існуванні між ними історичних братніх зв’язків, увійшли в довготривалий і масовий контакт між собою. “Тепер, коли українська революція вступила в свою завершальну стадію, — пише з цієї нагоди О. Субтельний, — виникла нагода пересвідчитись, чи здатні вони до співпраці”.⁶⁰

Затиснені на невеликому клаптику подільської землі, оточені з усіх боків ворогами, обидва уряди, однак, мали надію на визволення України, на остаточну перемогу. Надії ці мали під собою реальний ґрунт. У військовому відношенні українці давно вже не були такими сильними. Галицька армія налічувала близько 50 тисяч бійців. Серед усіх армій, які воювали в Україні — української, більшовицької, білої — вона була чи не найбільш дисциплінованою і дійовою. Сильнішою, загартованою в боях стала і 35-тисячна армія С. Петлюри, з якою узгоджували свої дії численні партизанські загони в Україні.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили сумлінні галицькі службовці, які почали тут працювати. “Вперше, - пише О. Субтельний, —на території Директорії з’явилася подоба права, порядку і стабільності... У цей багатообіцяючий момент... українцям належало виконати дві умови. Вони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а також переконати Антанту в необхідності постачання їм зброї”.⁶¹

Але життя показало, що розбіжності між двома українськими урядами були більшими, ніж здатність розв’язати їх. Директорія та її уряд, як органи всеукраїнські, претендували на верховенство. В той же час західноукраїнські власті мали сильнішу армію і ефективніший апарат управління, а тому не бажали дотримуватись політики, з якою не погоджувались, бо і в державному, і у військовому будівництві наддніпрянський уряд проявив безвідповідальність, щоб не сказати сильніше—бездарність. Як пише у своїх спогадах наддніпрянський генерал М. Капустянський, цей уряд “не вмів організувати влади.не напружував зусиль, щоб своєчасно забезпечити хоч армію одягом, харчами, ліками, він взагалі ставився до армії невиразно”, при організації держави “бракувало інтелігентних сил”, а урядові партії “тримались за свої портфелі та владу і не бажали співпраці з рештою українських партій і відомих національних діячів”.⁶²

Були і значні ідеологічні розходження. Галичани небезпідставно називали наддніпрянців, до складу державних органів яких входили майже виключно представники соціалістичних партій, “напівбільшовиками”, а ті галичан - консерваторами. “Галичани, — пише О. Субтельний, - що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою д ивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схильність до імпровізаторства. Зі свого боку, східні українці вважали галичан провінційними, збюрократизованими... ”.⁶³

“Провід УНР, — як констатує відома західна дослідниця — українознавець Н. Полонська-Василенко, — з самого початку готовий був прийняти програму большевиків за умовою, що на Україні будуть встановлені Ради українські”. А “провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та Совєцькою Росією і готовий був на спілку з Денікіним”.⁶⁴ Отже, на передній план, з усією очевидністю, виступили глибокі культурні, психологічні і політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями протягом століть.

Галичани вживали усіх можливих заходів, щоб знову не потрапити під панування Польщі, що означало б для них економічну деградацію, знищення усіх історично-культурних цінностей, мови і повільну, але неминучу національну смерть. Тому незалежницька ідеологія була у них міцною і популярною.

Вони тривалий час були певні, що Наддніпрянська Україна допоможе їм у визвольній боротьбі. Але остання могла це зробити тільки тоді, коли б відбила нашестя ворогів, створила би власну сильну державу. Для більшості населення Наддніпрянської України, для політиків і державних діячів проблеми відірваної від України впродовж багатьох століть Галичини, про яку загал населення мало що знав, були другорядною справою, якою вони не мали змоги глибоко зацікавитись. Згадаймо, що навіть Б. Хмельницький, викликавши в Галичині протипольські повстання, залишив її напризволяще, бо не мав змоги прилучити до гетьманської держави.

Те саме повторилося й тепер. Директорія не змогла створити сильної держави й армії, втратила майже всю територію і тепер сама очікувала допомоги від ЗОУНР. Для галичан це означало необхідність припинення антипольської боротьби, залишення рідного краю, рідних, близьких під владою жорстокого ворога.

Державницька слабкість Східної України диктувала галичанам потребу йти самостійним шляхом, але глибокі почуття національної єдності, солідарності, історичної спільності з усім українським народом не дозволили порвати зв’язки з Директорією. У травні, наприклад, під час генерального польського наступу влада і військове командування ЗОУНР обговорювали реальну можливість відступити у Карпати і, спершись на допомогу дружньої Чехословаччини, продовжувати боротьбу.⁶⁵

Але все ж таки перемогло почуття національної солідарності, бо такий варіант означав негайну і повну ліквідацію наддніпрянської державності.

І ось тепер між обома властями почались тертя, незгоди. Як пише Сидір Ярославин, “наддніпрянські керманичі, спираючись на галицьких соціал-демократів на чолі з С. Вітиком, почали проти Петрушевича завзяту боротьбу, так як би не було більшого ворога України від нього”.⁶⁶ Велася вона й у наддніпрянській пресі.

Не залишався в боргу і Є. Петрушевич. Правда, на користь його честі свідчить те, що коли до Кам’янця приїхала від радянського уряду делегація з пропозиціями до галичан перейти на бік Радянської влади, повернути зброю проти Петлюри і за це запропонувала допомогу в боротьбі проти Польщі, у визволенні Галичини, то Є. Петрушевич навіть не захотів з нею зустрітись.⁶⁷

Розходження між галичанами і наддніпрянцями виявилися також у ставленні до А. Денікіна, з яким перші під впливом Антанти готові були порозумітися, а УНР воліла знайти компроміс з Польщею, щоб через неї мати підтримку західних держав у боротьбі проти більшовиків і денікінських білогвардійців.

Правда, у цьому аспекті обидва уряди — УНР і ЗОУНР дійшли згоди і 24 вересня 1919р. видали спільну декларацію про боротьбу з Денікіним.⁶⁸

Але попри усі ідейні та політичні розбіжності обидві українські влади готувались до активних дій. На цей час обидві армії зберігали свою окремішність - галицька піддягала Начальній команді, командуючим нею був генерал-четар М. Тарнавський, а наддніпрянська — Штабові Придніпрянської дійової армії (з шефом штабу — отаманом Ю. Тютюнником, потім — полковником В. Сальським).

Для об’єднання операцій обох армій утворено Штаб Головного Отамана, начальником якого призначено генерала М. Юнакова, а заступником — генерала-четаря В. Курмановича. Головнокомандуючим усіх Збройних сил став Головний Отаман С. Петлюра.

На початку серпня 1919 року почався наступ українських військ проти більшовиків.

Наступ йшов одночасно у кількох напрямках. У напрямку Одеси наступали наддніпрянські частини під командуванням генералів В. та Ю. Тютюнників і полковника Удовиченка; на Житомир наступали галичани та січові стрільці під загальною командою полковника Вольфа; на Київ — це був основний напрямок—два галицькі корпуси і Запорізька дивізія — під загальним командуванням генерала А. Кравса. Наступ проходив успішно, більшовики відступали. Не останню роль у цьому відіграв також наступ військ генерала А. Денікіна з Дону і з півдня України.

Населення Наддніпрянської України спочатку з недовірою, а далі з прихильністю зустрічало галицькі війська. Вони нічого не грабували, не крали, поводились дисципліновано й організовано. До них люди почали звертатися навіть для вирішення адміністративних, майнових, судових справ, бо дотеперішні “партійні доктринери не вміли... та навіть не мал и часу наладнати адміністрацію”, — згадує генерал М. Капустянський.⁶⁹

Галичани проводили по селах велику культурно-освітню роботу: організовували вистави, концерти, вечорниці, читали реферати, засновували читальні “Просвіти”, розповсюджували газети та книжки. Були випадки, коли галицька частина покидала якусь місцевість, то до командування звідти негайно з’являлася делегація з проханням залишити цю частину і обіцянкою утримувати її своїм коштом.⁷⁰

ЗО серпня 1919 року галицькі частини під командуванням генерала А. Кравса здобули Київ. Другого дня у столицю мала намір тріумфально повернутись Директорія. Проте, того ж дня у Київ вступили йденікінці. У деяких місцях дійшло до перестрілки. Але галичани в цілому ще у той час не знали, якповодитись із денікінцями, бо на запит у Штаб Головного Отамана (в кінці серпня) вони спочатку чіткої відповіді не одержали, а потім Штаб відповів, щоб з денікінцями “не вдаватись у ворожі акції”.⁷¹

Крім того, як згадує генерал Капустянський, “ні сам Головний Отаман, ні його штаб, ні вищі військові чинники не бажали починати боротьби з денікінцями в момент спільної боротьби з Червоною армією”.⁷²

Отже, галичани, щоб не наживати нового ворога, на вимогу денікінського генерала Бредова відступили з Києва.

Це викликало велике розчарування серед наддніпрянців, які з політичних міркувань відчайдушно прагнули захопити Київ. Ще більше віддалилися один від одного правителі обох частин України, обізлилися одна на одну українські армії. Очевидно, Києва галичанам все-таки справді не слід було віддавати, хоч з цього приводу пізніше у пресі і літературі було висловлено багато різних думок: “за” і “проти”.

Що стосується А. Денікіна, то будучи надто самовпевненим і безапеляційно відстоюючи “єдиную и неделимую Россию”, заявляючи, що “никакой Украины не было, нет и не будет”, він відмовився навіть розглядати кілька висунених С. Петлюрою пропозицій про об’єднання зусиль у боротьбі з більшовиками та віддав у вересні наказ про наступ проти армії УНР.⁷³ Одночасно денікінські дипломати переконували своїх покровителів з Антанти не визнавати української держави, не надавати їй ніякої матеріальноїдопомоги.⁷⁴

Разом з тим Денікін попередив свої війська, щоб вони не воювали, без конечної потреби, з галичанами.

Отож, політичні маневри державного керівництва України не дали результату. Почалась війна і з денікінцями.

Під натиском нового ворога, з невпинними боями відступали українські війська на захід. Правда, в запеклих жовтневих боях галицька армія завдала сильних ударів денікінцям в районі Брацлава, Монастирища, Христинівки. Але більшого через брак сил досягти не вдалось. Незабаром українські війська відтіснили в район Жмеринки — Вінниці. Уряди повернулись у Кам’янець-Подільський. Оточена знову звідусіль ворогами, позбавлена постачання, поповнень, без одягу, взуття, боєприпасів українська армія гинула.

Особливо важко було галичанам. Виснажені, голодні війська вразила ще й епідемія тифу. Не вистачало лікарень, лікарів, ліків. За якихось кілька тижнів велика кількість вояків померла, помирала або була уражена хворобою. В строю залишилось всього біля 8 — 10 тисяч чоловік. Власне тоді майже розпалася горда колись Галицька армія.

Не кращим було становище і наддніпрянської армії. Правда, вона перебувала на своїй території і вихід з її тяжкого становища вояки знайшли легко — почали масово дезертирувати, розбігаючись, як уже не раз було, по домівках. В армії С. Петлюри, як стверджували очевидці, залишилось всього біля 2 тисяч вояків.⁷⁵

Над дніпрянський уряд перестав давати галичанам кошти на покриття витрат і харчування, “хоч гроші були й уряд роздавав десятки мільйонів партіям, повстанцям і різним авантюрникам на організацію військових частин, які ніхто ніколи не бачив”, — згадує С. Ярославин.⁷⁶ Тоді галичани створили так звані “робітничі сотні” і зайнялися збором та обмолотом збіжжя у поміщицьких маєтках, щоб забезпечити себе хоч хлібом, зайняли деякі цукроварні, щоб продажем і обміном цукру покривати “бодай найпекучіші потреби армії”. У відповідь на це піднявся з боку наддніпрянців “страшний крик, що галичани руйнують основи української валюти. Зате наступного року поляки вивозили ці “основи” цілими поїздами, а решта дісталася більшовикам”, — пише той же С. Ярославин.⁷⁷

Все більше тривожили провід ЗОУНР щораз тісніші контакти С. Петлюри з Польщею. Висланий ще у січні до Варшави представник уряду УНР Б. Курдиновський вів там, як зазначалось вище, переговори щодо протекторату Польщі над Україною, “і зовсім відрікся від Галичини”.⁷⁸

У серпні до Варшави була вислана ще одна дипломатична місія на чолі з ф. Пилипчуком, який зайняв щодо Галичини таку ж позицію. Це використали поляки на Мирній конференції у Парижі, заявляючи, що Україна не має з приводу Галичини жодних претензій до Польщі.⁷⁹ 1 вересня український і польський уряди підписали у Варшаві угоду про військове перемир’я. Після цього, у жовтні, влада УНР вирішила послати до Польщі постійну дипломатичну місію для переговорів щодо подальших відносин між обома країнами. Очолив місію А. Лівицький. До неї було включено також трьох галичан, щоб вони відстоювали інтереси свого краю.

А денікінці, між тим, продовжували наступ. 10 листопада вони підійшли під Жмеринку, відрізавши УГА від власного уряду і наддніпрянців. П’ять тисяч галицьких стрільців опинились віч-на-віч із 15-тисячним денікінським угрупуванням. Вони, може, і пробились би до своїх, але їм зв’язували руки кілька тисяч хворих й поранених, які лежали по всіх лікарнях, лазаретах, по всіх навколишніх селах. Залишити їх на поталу жорстокому ворогові галичани не могли. До того ж, галицьке командування “було невдоволене диктатором, що він не переїздить на стало до Вінниці, осідку Начальної команди УГА, та тратить час на безперервні переговори з Петлюрою, що не доводять ні до чого”. Диктатор же, хоч і знав про це все, але, як згадує С. Ярославин, “не мав змоги цьому зарадити...,бо треба було рішитися... на державний переворот, або злучитись з котримсь із дотеперішніх ворогів”. Він же “уважав за свій обов’язок чести витримати з Отаманом Петлюрою до кінця”.⁸⁰

У ставці Головного Отамана в ці дні проходили постійні, зате безрезультатні наради, у них брало участь з боку наддніпрянців щораз менше людей, бо “наддніпрянські керманичі... реагували на надходячу катастрофу... виїздом за кордон, звичайно на державні кошти”. Недарма 12 листопада, на нараді обох урядів у Кам’янці-Подільському галичанин І. Макух, тодішній товариш міністра внутрішніх справ у наддніпрянському уряді, заявив, що “сьогодні на Раді Міністрів говорило вісімнадцять діловодів, бо міністри повтікали за кордон”.⁸¹

Враховуючи критичний стан покинутої напризволяще наддніпрянськими властями і Головним Отаманом галицької армії, її командування вирішило діяти самостійно. Ще 25 жовтня воно послало (без відома Є. Петрушевича) до денікінської армії своїх представників у справі обміну полонених і для неофіційного з’ясування справи щодо укладення перемир’я. Денікінці на це погодились, виставивши свої умови і вимагаючи відповіді до 3 листопада увечері.⁸²

4 листопада у Жмеринці відбулась нарада за участю С. Петлюри, Є. Петрушевича, прем’єр-міністра уряду УНР І. Мазепи, усіх вищих військових командирів обох армій. Від імені усіх військових наддніпрянський полковник В. Сальський заявив: “Пане Головний Отамане, війна властиво скінчилася. Ми переможені ворогами. А вороги ті: тиф, холод, незабезпеченість армії... Мілітарній силі ворогів не багато треба напружень, щоб добити рештки героїв. Тепер політика мусить забезпечити їх від фізичного знищення. Військо зробило все — тепер діло правительства шукати виходу”.⁸³

Під час цієї наради Є. Петрушевич одержав від генерала М. Тарнавського телеграму, в якій зазначалось, що коли нарада не прийме якогось кардинального рішення, то Начальна команда почне діяти самостійно. Обурений Є. Петрушевич, повернувшись у Кам’янець, 5 листопада видав наказ про усунення генерала Тарнавського і шефа штабу УГА полковника Шаманека з посад і призначення командувачем УГА генерала-четаря Йосипа Микитку, а шефом штабу генерала-четаря Г. Ціріца.⁸⁴

Однак генерал М. Тарнавський, не одержавши ще цього наказу, вирішив діяти самостійно. Він послав до денікінців повноважну делегацію, яка 6 листопада 1919 року підписала з ними договір про перехід УГА, не вирішуючи жодних політичних проблем, до складу Добровольчої армії. Галицька армія мала пройти переформування, відпочинок і матеріальне забезпечення у районі Погребище — Липовець. Вона не повинна була використовуватись у боях з військами УНР. Галицький уряд, згідно з договором, а також інші українські власті мали переїхати в Одесу.⁸⁵

Підписання договору викликало велике замішання та обурення в правлячих колах УНР і ЗОУНР. С. Петлюра вимагав розстрілу генерала Тарнавського без суду і слідства. Але Є. Петрушевич віддав його до польового суду. Суд, проте, виправдав генерала, зваживши на ті обставини, які змусили його вчинити такий крок. У вироку було записано, що він рятував армію, яка була вже небоєздатна, від остаточної загибелі.⁸⁶ На таке, порівняно м’яке, рішення суду вплинула, без сумніву, позиція Є. Петрушевича, який за всяку ціну намагався зберегти рештки галицької армії, покладаючи на неї великі надії у боротьбі за звільнення рідного краю від польських загарбників.

Денікінські війська, які на той час потерпіли вже кілька нищівних поразок від більшовиків, відкочувалися на південь. Чи міг бути виправданим перехід УГА саме до них? На це відповів ще на суді сам генерал Тарнавський, якого потім довго різні чинники, преса і т.п. звинувачували у зраді: “Ми знали, що Денікінутойчас вже був політичним трупом...Але цей труп мав ще достатньо сил, щоб нас знищити... Отже, ми ратували себе, знаючи, що Денікін швидко впаде... і ми зможемо ще послужити українській справі”.⁸⁷

Новий командувач УГА визнав договір іздешкінцями недійсним, хоч петлюрівський уряд вирішив все-таки почати з ними переговори про перемир’я. Але денікінці відмовились їх вести з надцніпрянцями. До речі, останні розраховували також на порозуміння з більшовиками, з якими нав’язали контакт за посередництвом швейцарського комуніста Плятгена. На його пропозицію уряд УНР 2 листопада вислав до більшовиків делегацію на чолі з О. Красовським⁸⁸. Отже, це було ще до того, коли стало відомо про переговори УГА з денікінцями.

У такій ситуації правителі ЗОУНР вирішили емігрувати за кордон. 15 листопада під загрозою денікінського полону Є. Петрушевич разом з іншими державними діячами через Румунію виїхав у Відень. Одночасно С. Петлюра з владою і армією УНР перебрався на Волинь, під польський кордон, а 5 грудня виїхав до Польщі.

17 листопада генерал Й. Микитка підписав новий договір із Денікінцями — про входження УГАдо складу їх армії. Галичани зберігали свою військову автономію — організацію, командний склад, мову і т.д. Армія відводилась в тил на відпочинок.

Так, внаслідок трагічного збігу обставин, армія, якадовгі місяці, не жаліючи життя й крові десятків тисяч своїх вояків, боролася за волю рідного краю, українського народу в цілому, опинилась на боці лютого ворога України. Війська УНР незабаром опинились на території іншого ворога України — Польщі, де були інтерновані у спеціальні табори.

Денікінці, між тим, продовжували під ударами більшовиків відступати все далі на південь, так що їм не судилося розпоряджатися Галицькою армією.

На початку 1920 року Червона армія, переслідуючи денікінців, наблизилась до місць розташування УГА. Командування УГА перед її приходом спробувало домовитись з румунами про переведення армії на їх територію, але румуни не погодились. У Бірзулі (нині Котовськ) при штабі армії утворився ревком на чолі з поручником А. Музичкою. Він заарештував і видав генералів Й. Микитку і Г. Ціріца більшовикам та домовився про злуку УГА з XI армією більшовиків.⁸⁹

Командуючим УГАтимчасово став полковник А. Шаманек, а опісля — підполковник Вітошинський. Штаб УГА знаходився у Балті.

Більшовики незабаром прислали свого командувача — галицького комуніста Василя Порайка з шефом штабу M. Івановим. Армія одержала назву Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА). Нараховувала вона в той час уже до 20 тисяч вояків і 1373 старшини, бо одужало чимало хворих і поранених.⁹⁰ Було утворено три піхотні та одна кінна бригади. В усіх частинах було введено інститут політкомісарів, які пильно слідкували за кожним кроком і наказом командирів. Чимало старшин було замінено, ліквідовано відзнаки УГА тощо. Серед вояків розгорнули активну пробільшовицьку пропаганду політкомісари і спеціальні агітатори, намагаючись посіяти недовіру та ненависть до старшин, прищепити свої ідеали.⁹¹

Проте стрільці, старшини УГА слабо піддавались цій агітації. Виник таємний комітет, який підтримував через радіо і кур’єрів зв’язок з українським командуванням у Польщі та українською місією у Румунії. Петлюра, однак, не захотів встановити з галичанами контакт, не давав жодних вказівок.

Коли у квітні 1920 року почалась війна з поляками, усі бригади ЧУГА були кинені на фронт, але кожна у складі іншої більшовицької дивізії, навіть армії. Підпільний комітет намагався тримати з ними зв’язок. Було вирішено, при найближчій нагоді, перейти на бік об’єднаних українсько- польських військ. 23 квітня II і III бригади, які очолювали відповідно сотник Ю. Головінський і сотник Й. Станимир відкрили фронт і перейшли на бік поляків. Поляки тут же інтернували ці галицькі війська. Майже весь особовий склад цих бригад, зокрема, усі старшини, потрапили за колючі дроти польських таборів у Пікуличах, Вадовичах, Бугшопах, Домб’ю, Тухолі. Доля їх була трагічною. Багато стрільців і старшин залишилось там навіки. І бригада (нею командував галичанин — комуніст М. Баран), яка вчасно не отримала повідомлення про виступ IIiIII бригад, продовжувала хоробро битися з поляками, аж поки біля Фастова не була оточена і склала зброю. Її спіткала доля II і III бригад.

Після цих подій більшовики заарештували всіх стрільців і старшин УГА, які ще залишалися з ними — у запасних частинах, резервах, у штабі в Бірзулі і т.п. Частину з них було розстріляно, зокрема старшин, усіх інших вивезено в концтабір Кожухово під Москвою, а далі — в інші концтабори. Саме вояки УГА були першими в’язнями радянського концтабору СЛОН (Соловецьких таборів особливого призначення). Серед них був і колишній начальник штабу УГА Сень Горук. їх масово знищували більшовики у застінках ЧК, топили у морі. Наприклад, група вояків і старшин УГА у кількості 217 чоловік була потоплена на баржі у Білому морі біля Соловків.⁹²

Так закінчила своє існування Українська Галицька Армія, яка довгий час гідно, твердо, жертовно захищала свій край і народ від ворогів. Вона весь час йшла під славним прапором визвольних соборницьких ідей — як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні. В ім’я цих ідей на полях битв і в концтаборах Польщі та Росії загинуло біля 50 тисяч галицьких вояків. Але їх смерть не була даремною. Увесь світ почув про Україну, про її народ — що це не якийсь другорядний етнос, а народ, який хоче здобути від природи і Бога належну йому волю, жити власним державницьким життям, незважаючи на багатовікові спроби сусідів здавити, знищити, денаціоналізувати його.

З ліквідацією Української Галицької Армії боротьба політичних керманичів ЗУНР за українську державність не припинилася, хоч тепер її доводилося вести в ще складніших умовах.

20 листопада 1919 року комісія “у польських справах” Верховної ради Антанти склала проект договору між країнами Антанти та Польщею у справі Східної Галичини. Отже, “бажаючи покласти кінець нещасному конфліктові, який від довшого часу нищить Східну Галичину та завести в сім краю правління, яке...забезпечувало б особисті, політичні і релігійні свободи його населення (а хіба ж ЗУНР їх не забезпечувала? — Т.Б.)... вважаючи, що Польща... є тепер найкраще кваліфікована, щоб завести свобідне і правильне правління у Східній Галичині ”, Антанта пропонувала Польщі мандатне правління цим українським краєм на 25 років. За Галичиною закріплювалась певна політична автономія.⁹³

Кордон Східної Галичини мав проходити колишнім (за часів Австро- Угорщини) західним кордоном Східної Галичини з тією різницею, що чотири повіти (Чесанівський, Перемишльський, Ліський !Ярославський) вилучалися з території краю і передавались Польщі.

Проект цього договору навіть не було доведено до відома делегації ЗУНР у Парижі. Навіщо! Хіба ж Антанту цікавили якісь там українці- більшовики?! Делегація довідалась про нього тільки з газет і гаряче запротестувала, справед ливо підкреслюючи, що перш ніж вирішувати долю якого-небудь народу, треба хоч би запитати про це його самого.⁹⁴ Та все це було марною справою.

Щоправда, цей проект договору не набув законної сили. Не погодилась його підписати сама Польща, домагаючись, щоб Верховна рада визнала Східну Галичину частиною Польщі, а, отже, визначення правового статусу краю стало б внутрішньою справою Польщі. У цьому Польща твердо стояла на своєму: Східна Галичина повинна належати їй назавжди, без усяких “перехідних” термінів, зокрема, без 25-річного мандату. Виступаючи 12 листопада у польському сеймі, І. Падеревський, безапеляційно заявив: “Немає Польщі без Львова. Не може бути польська держава без Східної Галичини сильною і здатною для здійснення історичної (!) місії на Сході”.⁹⁵

У такому ж дусі виступив 20 листопада на Раді голів делегацій у Парижі і міністр закордонних справ Польщі С. Патек. Висунувши цілу низку “аргументів” на користь саме такого вирішення проблеми, він знову ж таки підкреслив, що “Польща не може бути без Східної Галичини”, що без неї вона мало чи не загине.⁹⁶

До речі, американська делегація знову підтримала Польщу, розповсюдивши серед членів Ради спеціальний меморандум, в якому “в інтересах миру і спокою” пропонувала вилучити зі Статуту деякі пункти щодо тимчасового характеру польської влади в Східній Гал ичині.

Виконуючи вказівки з Варшави, відчуваючи підтримку американців і французів, ЗО грудня 1919 року, польська делегація надіслала ноту на ім’я Є. Клемансо з вимогою передачі СхідноїГаличини Польщі навічно. В ноті зазначалося, що нібито це “найбільше відповідає й інтересам українського населення”. Як згодом з’ясувалося, сам же Клемансо й був ініціатором цієї ноти і наперед обіцяв підтримку.⁹⁷

22 грудня Рада голів делегацій на пропозицію Ж. Клемансо прийняла рішення не обмежувати мандат Польщі на Східну Галичину 25-річним терміном і перенести розгляд цього питання на пізніше.⁹⁸

Активні дипломатичні переговори польська влада вела з керівництвом УНР. Як згадує М. Лозинський, “уся преса Придніпрянщини з більшим або меншим натиском вказувала потребу згоди з Польщею, формуючи відповідну громадську думку”.⁹⁹

З жовтня, як зазначалось, до Варшави виїхала постійна дипломатична місія УНР на чолі з Андрієм Лівицьким. Використовуючи критичне становище властей УНР, Польща чинила на неї постійний тиск у справі Східної Галичини.

2 грудня 1919 року дипломатична місія УНР у Варшаві підписала декларацію, у якій зрікалася, від імені Директорії, Східної Галичини та українських земель на північ від неї на користь Польщі.¹⁰⁰ Члени місії — галичани не підписали цієї декларації і на знак протесту вийшли зі складу місії (Витвицький, Горбачевський, Новаківський). Ця декларація послужила правовою основою для укладення 21 квітня 1920 року договору між УНР та Польщею про спільну боротьбу проти більшовиків, підписаного від імені УНР міністром закордонних справ А. Лівицьким, від імені Польщі — міністром закордонних справ Я. Домбським (у літературі часто званим “договором Петлюри з Пілсудським”). Польща визнавала УНР та її власті, взялась оснастити та озброїти армію УНР, а за це Петлюра погодився на нові кордони з Польщею, за якими Східна Галичина, Волинь та інші землі входилидо складу Польської держави.¹⁰¹

Отже, за визнання своєї влади С. Петлюра та інші тодішні керманичі України з легким серцем зреклися Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся на користь Польщі.

Цей крок С. Петлюри викликав хвилю обурення в усій Галичині та широких політичних кіл української еміграції, він мав дуже далекосяжні негативні міжнародно-правові наслідки для Галичини.

Між тим, прибувши у Відень, Є. Петрушевич негайно скликав нараду членів УН Ради, які там перебували, членів уряду, державних урядовців. Прибув сюди і заступник голови делегації УНР у Парижі В. Панейко. Є. Петрушевич і В. Панейко інформували присутніх про стан справ. Характерно, що незважаючи на антигалицьку діяльність властей УНР, зокрема, у Польщі, нарада одноголосно висловилася за “сполучення всіх українських земель в одній самостійній і суверенній українській державі,...бо українці Західної области хочуть ділити долю з Придніпрянською Україною і з нею разом злучитися в тій державно-правній формації, яку виборе собі український нарід...”.¹⁰² Було прийнято і вислано у Варшаву протест з приводу декларації місії А. Лівицького та протест з приводу запропонованого Антантою проекту договору з Польщею щодо Східної Галичини.¹⁰³

У Відні Є. Петрушевич утворив “закордонний галицький уряд” або “уряд диктатора ЗУНР”, який складався з чотирьох міністерств: закордонних справ (С. Витвицький, потім К. Левицький); внутрішніх справ (О. Ганінчак, потім Р. Перфецький); фінансів, торгівлі і промислу (В. Сінгалевич); преси і пропаганди (К. Левицький, потім О. Назарук). До складу уряду входили також Військова канцелярія (Я. Селезінка) та Президіальна канцелярія (Л. Петрушевич).¹⁰⁴

Є. Петрушевич та уряд ЗУНР не лише піклувалися численною галицькою еміграцією. Основним їх завданням було відстоювати справу Східної Галичини, західноукраїнської держави — ЗУНР — на міжнародній арені.

Численні архівні документи, зокрема, Центрального державного історичного архіву у Львові та інші, спогади сучасників, пізніші дослідження тощо свідчать про активну дипломатичну діяльність українського галицького керівництва, спрямовану на боротьбу за відновлення української державності. Вони посилали делегації, ноти, заяви, протести до міжнародних конференцій у Ризі, Парижі, Генуї та ін.¹⁰⁵ Дипломатичні представники ЗУНР у СІЛА, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Чехословаччині, навіть у Бразилії, Аргентині та в інших країнах домагалися відновлення української держави. Це завдання було однією з причин поїздки за океан митрополита Андрея Шептицького у вересні 1921 року.

Слід під креслити, що організатором, душею цієї активної міжнародної діяльності західноукраїнської влади був власне Є. Петрушевич. Він неодноразово надсилав звернення до населення Галичини із закликом продовжувати боротьбу з окупаційним режимом, у різних європейських газетах і журналах публікував матеріали про Східну Галичину та боротьбу її населення за незалежність тощо.¹⁰⁶

Після повернення у Париж В. Панейко, виконуючи вказівки наради послів УН Ради та Є. Петрушевича, оголосив про вихід галичан зі складу делегації УНР і створення окремої місії ЗУНР, яка продовжувала активну діяльність серед політичних чинників країн Антанти, домагаючись визнання і відновлення ЗУНР.

Але весна і літо 1920 року принесли нові ускладнення для України.

Забезпечившись дипломатичною, моральною, матеріально- військовою та фінансовою підтримкою країн Антанти, уклавши, як зазначалось, договір (військову й політичну конвенції) з С. Петлюрою, Польща підготувалась до нападу на радянські республіки. На східному кордоні було зосереджено великі сили — 148,4 тис. солдатів і офіцерів, 4157 кулеметів, 894 гармати, 49 бронеавтомобілів, понад 50 літаків та ін.¹⁰⁷

25 квітня Польща напала на радянські республіки Білорусі, України і Росії. Разом з польськими військами йшли й петлюрівські. 6 травня союзники зайняли Київ. Польські політичні кола, преса були в захопленні — реальними стали мрії правих сил країни, зокрема, голови Польського національного комітету Р. Дмовського та ін. “відновити історичну справедливість”, тобто кордони Польщіз 1772 р. “від моря до моря” —від Балтійського до Чорного.¹⁰⁸

Але незабаром Червона армія перейшла в контрнаступ, у ході якого підійшла до Варшави, а на півдні — до Львова. Вона зайняла 16 повітів Східної Галичини повністю і 4 — частково. 15 липня 1920 р. тут було проголошено радянську владу — утворено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (зі столицею в Тернополі). Найвищим органом влади став Галицький революційний комітет на чолі з українським більшовиком Володимиром Затонським. Галревком проголосив уряд Петрушевича і його самого позбавленими влади, їхнє законодавство — анульованим. Як і в радянській Україні, тут почалось так зване “радянське соціалістичне будівництво”.¹⁰⁹ Довго радянська влада в Галичині не проіснувала — 56 днів, оскільки польські війська, своєю чергою, перейшли у новий наступ, відкинули Червону армію за Збруч, а на півночі — у Білорусію.

У кінці серпня в Барановичах розпочались мирні радянсько-польські переговори. Потім вони проходили у Мінську, а з 21 вересня — у Ризі. Представники УНР у них участі не брали: союзник УНР — Польща їх не запросила, а радянська влада проігнорувала. Але за вказівкою Є. Петрушевича туди поїхала делегація ЗУНР. Її очолював Кость Левицький, до складу делегації входили О. НазаруктаЛ. Мишуга. Поїхали без запрошення і делегати від УНР на чолі з Сергієм Шелухіним.

Прибула у Ригу (за вказівкою В. Леніна і “порадою” наркома закордонних справ Росії Г. Чичеріна) такожделегація Галицької радянської республіки — заступник голови Галревкому Михайло Баран та Нестор Хомин. Делегації РРФСР (її очолював А. Йоффе) та УСРР (на чолі з Д. Мануїльським) намагались протиставити її владі ЗУНР, щоб нейтралізувати її домагання, а при можливості спробувати відстояти “радянську Галичину” від домагань Польщі.

До речі, обидві галицькі делегації — ЗУНР і Галицької CPP — зустрілись у Ризі, вели між собою переговори, які, правда, жодного результату не дали.¹¹⁰

29 вересня відбулась зустріч галицьких дипломатів ЗУНР із кореспондентами американських, німецьких, латвійських і російських газет, а також із делегацією Білоруської Народної Республіки, яка теж прибула до Риги, як і галицька — без запрошення.

Делегацій УНР, ЗУНР, ГСРР і БНР до участі у переговорах між Польщею і радянськими республіками не допустили: щодо першої і другої - цього не хотіли ні Польща, ні делегації РРФСР і УСРР; щодо третьої і четвертої — запротестувала Польща.

Делегація ЗУНР тут же висловила обом договірним сторонам письмовий протест та заперечила їх право вирішувати питання про долю Східної Галичини без згоди її корінного населення. Але договірні сторони не взяли цей протест до уваги.

Однак, слід зазначити, що уряди РРФСР і УСРР пробували відстоювати Східну Галичину (радянську), правда, маючи при цьому свою мету.

Ще 23 вересня ВЦВК РРФСР схвалив заяву про основи мирної угоди з Польщею, виголошену наступного дня на Ризькій мирній конференції. У заяві було підкреслено, що в основу миру повинно бути покладене негайне урочисте підтвердження як Польщею, так і Росією незалежності України, Литви, Білорусії і визнання незалежності Східної Галичини. Далі у заяві йшло уточнення, пов’язане з фактом зайняття Східної Галичини польськими військами: РРФСР погоджувалась, “оскільки радянський лад там ще не встановлений”, провести плебісцит “за звичайним буржуазно- демократичним принципом”.¹¹¹

28 вересня російсько-українська делегація запропонувала польській делегації проект прелімінарного мирного договору, де були й статті щодо Східної Галичини. Отож, у ст. 2 йшла мова про те, що оскільки “національне самовизначення у Східній Галичині ще не вилилось у закінчені державні форми, обидві Договірні Сторони, визнаючи у принципі незалежність Галичини, погоджуються на те, що остаточне вирішення її долі повинно бути встановлене шляхом опитування всього місцевого населення на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування”. Стаття 3 передбачала, що договірні сторони визнають той лад у Східній Галичині, який буде там встановлений “волею народів, що її населяють” і не будуть втручатися у її внутрішні справи.¹¹²

У тих умовах, які склались, російська і українська делегації пропонували польській стороні справедливий, демократичний шлях вирішення проблеми Східної Галичини, за участю і в інтересах її корінного населення.

Правда, при цьому може постати питання, чому влада РРФСР і особисто В. Ленін так цікавилися долею Галичини? А. ЙоффеіГ. Чичерін повинні були систематично інформувати його про стан переговорів, зокрема, щодо Литви, Білорусі та Східної Галичини. Напевно, важливу роль тут відігравали стратегічні інтереси: Галичина лежала на шляху у Європу, була б для більшовиків добрим плацдармом для подальшого походу на захід, до того ж тут діяла місцева компартія, значними були революційні настрої серед мас. Про це, до речі, В. Ленін говорив у вересні 1920 р. на IX конференції РКП(б), зазначаючи, що “беручи Галичину..., ми розвиваємо дорогу революції. За те варто воювати”.¹¹³ Крім того, це була добра нагода з метою пропаганди показати себе у ролі захисників малих поневолених народів.

Радянська делегація разом з проектом прелімінарного миру запропонувала і “Тимчасові умови в справі Східної Галичини на час прелімінарного миру включно до вирішення її державно-правових відносин”.

Це дуже цікавий і важливий документ.

Отже, Польща була б зобов’язана впродовж місяця відновити ті права, які мали громадяни Східної Галичини до її окупації польськими військами, без різниці у національності і віросповіданні; виконувати взяті на себе зобов’язання за 92 статтею Сен-Жерменського договору; звільнити з тюрем всіх політичних в’язнів і припинити репресії; оголосити амністію для всіх заарештованих за політичними мотивами та за злочини проти польської влади в період польської окупації; прийняти назад на службу в цивільних установах усіх осіб, що працювали там станом на 1 січня 1918р. або в період існування ЗУ H P і виплатити їм платню за час вимушеного безробіття; виплатити пенсії вдовам і сиротам; відкрити всі українські та єврейські школи й інші навчальні заклади, які існували у Східній Галичині до встановлення польської влади; відкрити український університет і не обмежувати прийом до вищих навчальних закладів з огляду на національні мотиви, релігію чи попередню військову службу; визнати українську мову рівноправною із польською та ін.¹¹⁴

Це був би, у разі схвалення договірними сторонами, прекрасний документ для українців Східної Галичини.

Але Польща не хотіла на мирних переговорах нічого чути про Східну Галичину: вона ж бо зовсім недавно милістю Антанти отримала у свої руки цей край і не збиралася його віддавати. Про це у Ризі чітко заявили польські дипломати, дивуючись, чого це Росія цікавиться Східною Галичиною, яка, мовляв, “не входила ніколи до складу Росії”. Правда, А. Йоффе досить влучно відповів на цю заяву голові польської делегації Я. Домбському: “Небажання польської делегації внести до порядку денного... питання про Східну Гал ичину... підтверджує імперіалістичний хід думок польської делегації..., бо це є не бажання Червоних радянських армій..., а воля всього галицького населення”.¹¹⁵

Разом з тим, маючи чітке доручення домогтися перемир’я і миру, радянська делегація вела далі переговори і за таких умов, тобто не порушуючи більше проблему Східної Галичини.

Отож, 12 жовтня 1920 р. у Ризі між Польщею та РРФСР і УСРР був підписаний договір про перемир’я і прелімінарні умови миру. Він складався з преамбули і 17 статей. У ньому передбачалося припинення воєнних дій між обома сторонами, Україна та Білорусь були визнані Польщею і Росією суверенними державами. Тобто, Польща визнала Радянську Україну, а не УНР, чим фактично було анульовано Варшавський договір з квітня 1920 р. Договором визначався східний кордон Польщі по східних межах Рівненського повіту й ріці Збруч. Отже, Західна Волинь, Східна Галичина й інші західноукраїнські землі залишались під польським пануванням.

Делегації ЗУНР і БНР, (яку теж не визнали як окрему державу, а тільки Радянську Білорусь), наступного ж дня видали спільну ноту “До всіх” і спільний протест з приводу “ імперіалістичного захвату українських і білоруських земель на основі ризького прелімінарного договору”.¹¹⁶

Остаточний мирний договір між Польщею та РРФСР і УСРР був підписаний у Ризі 18 березня 1921 р. на тих же умовах, що і прелімінарний.

Не виправдали сподівань керівництва ЗУНР і українського населення Східної Галичини на справедливе вирішення східногалицької проблеми також і міжнародні конференції у Cnaa (10 липня 1920 р.) та Севрі (20 серпня 1920 р.). Як відзначав уповноважений ЗУНР у закордонних справах С. Витвицький, “ніяка з держав Антанти в теперішнім політичнім положенню не хоче утруднювати становище Польщі видвиганням галицької справи”.¹¹⁷

Тепер єдина надія керівництвом ЗУНР покладалася на Лігу Націй.

У кінці листопада 1920 р. влада ЗУНР послала уЖеневу, де розпочалися засідання Ліги Націй, свою делегацію.

28 листопада ця делегація, яку очолював особисто Є. Петрушевич, вручила Лізі Націй ноту під назвою “До високого Союзу народів!” з додатком “Мотивування ноти Української Національної Ради Східної Галичини, предложено!' Союзу Народів”.

Покликаючись на ідеї справедливості і всесвітнього миру, права кожного народу на самовизначення і створення своєї держави, УН Рада у ноті домагалася права для українського населення Східної Галичини на національне самовизначення, самостійне державне життя “у своїй давній галицькій державі”; Лігу Націй УН Рада просила “до часу вирішення долі Східної Галичини... узяти в оборону український нарід від постійної екстермінації (винищення—Т.Б.), що її здійснює завойовницька Польща” таін.¹¹⁸

Ноту підписали Президент УН Ради Є. Петрушевич і члени делегації — К. Левицький, С. Витвицький, Е. Брайтер.

“Мотивування” до ноти налічувало 12 сторінок і мало 4 основні розділи: 1) територія і населення Східної Галичини; 2) історичний вивід; 3) сучасний стан речей; 4) окупаційний режим польської влади.

Члени делегації діяли у Женеві активно: зустрічалися з представниками Англії, Франції, Італії та Японії, з головою Ліги Націй П. Гімансом, представниками Генерального секретаріату та ін.

У ці ж дні в Женеві було розповсюджено лист Міністерства закордонних справ УНР за підписом міністра Ніковського та директора департаменту іноземних зносин Кільника про те, що УНР ніколи не зрікалася Східної Галичини, а тільки окремі політики; щофактично З УНР є окремою державою, самостійною і незалежною, долю якої влада УНР не могла вирішувати, бо фактичної злуки обох держав на підставі січневого Акту проведено не було. Отже, уряд УНРдавав Галичині “вільну дорогу” і намагався уникнути відповідальності за антинаціональні вчинки “окремих політиків”.

12лютого 1921 р.УН Рада надіслала Лізі Націй нову ноту, у преамбулі до якої нагадувалося про попередню.

Активність керівників ЗУНР не минула безслідно. 23 лютого 1921 р. Рада Ліги Націй на своєму засіданні у Парижі розглянула проблему Східної Галичини.

З цього приводу було опубліковано офіційне комюніке, де серед іншого, зазначалося, що Східна Галичина, на основі Сен-Жерменського договору, знаходилася під суверенітетом коаліційних і союзних держав, які мали вирішити її державну належність; що Польща, всупереч волі Мирної конференції, окупувала цей край, який в результаті опинився у стані “хронічної безправності”; що польський уряд “систематично проводить зміни в краї у його політичній, економічній і етнічній структурі і акти насильства, які суперечать принципам справедливості і гуманності”.

Була прийнята також постанова Ради Ліги Націй, в якій зазначалося, що Східна Галичина не є частиною Польщі, що Польща не має мандату від Ліги Націй, щоб встановити “адміністрацію тої країни”, бо Польща є “тільки фактичним мілітарним окупантом” Галичини. Сувереном її є держави Антанти. Тому вирішено питання “щодо правного становища Галичини і відносин в тім краю відступити Раді Амбасадорів (послів — Т.Б.).¹”

Це був, безперечно, значний дипломатичний успіх еміграційної влади ЗУНР, в якої знову воскресли реальні надії на відновлення української державності.

Тепер для галичан, у всякому разі, було зрозумілим, у чиїй компетенції перебуватиме їхня справа. І вже 28 лютого 1921 р. Євген Петрушевич надіслав Раді послів від імені УН Ради Східної Галичини свою першу ноту протесту проти окупації цього краю Польщею.

З березня була надіслана друга нота, підставою до якої були Ризькі мирні переговори, де Польща, РРФСР і УСРР знову ж таки вирішували долю Східної Галичини без неї.

Саме у ці дні делегація американських українців відвідала новообраного президента США У. Гардінга з проханням надати допомогу українському народові Східної Галичини в боротьбі за незалежність.¹²⁰

Керівники ЗУНР розробили “Проект основ державного устрою Галицької Республіки”, тобто конституції (у редакції К. Левицького), який ЗО квітня 1921 року було запропоновано Раді послів країн Антанти та Раді Ліги Націй.¹²¹

Цей проект конституції Галицької Республіки складався з 12 розділів (42 статті). Наведемо короткий зміст цього цікавого документа.

Отже, державна її територія мала б включати українські землі до Перемишля включно. Кордон із Польщею пролягав би по р. Сян. “Державними народностями є українці, поляки, жиди, що користуються рівними правами в області публічного життя. Прочі народності творять національні меншості, що їх права і охорону запоручає (гарантує — Т.Б.) конституція”.

За формою правління Галицька Республіка мала бути демократичною парламентарною республікою. Законодавча влада надавалась парламенту —Державній Раді, обраній на 5 років громадянами на підставі загального, рівного, прямого таємного голосування за пропорційною системою виборів без різниці статі, національності, віросповідання тощо.

Вибори делегатів (послів) парламенту проходили б окремо серед народностей, тобто кожна з них обирала би пропорційно до своєї кількості делегатів. І, відповідно, кожна з них мала б своїх представників у парламенті. Парламент обирав свого голову — президента і 4-х заступників — віце- президентів. Президент повинен був бути українцем, а щонайменше один віце-президент — поляком і один — євреєм.

Крім цього, передбачався пост одноособового глави держави — Президента Галицької Республіки. Він повинен був обиратися прямими виборами усім населенням країни строком на 6 років. Він формував уряд, який був вищим виконавчим органом країни. При цьому слід було “увзгляднювати національну проблему”, тобто національні меншості повинні були мати в уряді своїх міністрів. Президент і уряд несли відповідальність перед парламентом.

Внутрішньою урядовою мовою держави повинна була стати українська, а зовнішніми урядовими мовами — українська, польська та єврейська. За національними меншостями закріплювалося право звертатися в усі державні органи та інституції рідною мовою, і обов’язок цих органів — відповідати людям тією ж мовою. Місцевим властям, де компактно проживали національні меншості, було надано право “встановлювати для себе внутрішню урядову мову”, тобто мову цих національностей.

Службовцями державних органів та інституцій могли “ бути іменовані лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома мовами національностей держави”.

Початкові (народні), середні та професійні школи мали бути “зорганізовані зокрема для всіх трьох головних народностей, а науки в цих школах мається подавати у рідній мові учеників”. Щодо вищої школи — університетів й ін. —то “вони є для всіх доступні..., аїхустрійуладжують осібні закони”.

Далі проект передбачав створення для реалізації державної самостійності Галицької Республіки “міжкоаліційної комісії” Антанти та “Адміністративної ради ”, до якої українці делегують 7 своїх представників, поляки Східної Галичини — 3, євреї — 2.

Можна було б наводити також інші положення “Проекту основ”, але й наведених досить, аби ще раз категорично заперечити обвинувачення влади ЗУНР у “буржуазному націоналізмі” та антинародності. Хочеться підкреслити, що такі звинувачення не відповідали дійсності, засновані на політичному кон’юнктурництві і були, по суті, грубою фальсифікацією нашої історії. Навпаки, політика ЗУНР від самого початку і до кінця будувалася на основі демократичних загальнолюдських, цивілізаційних принципів і засад, на основі людяності і поваги до усіх націй, була спрямована на захист національних та релігійних інтересів усіх народів, які проживали на західноукраїнських землях.

Однак, надії керівництва ЗУНР, як і всього українського населення Східної Галичини, не справдились. Ні Ліга Націй, ні Рада послів країн Антанти аж ніяк не поспішала повернути Східній Галичині державність. Правда, держави Антанти, уступаючи домаганням влади ЗУНР, громадській думці, вирішили порушити справу Галичини на міжнародній конференції в Генуї, що мала відбутися навесні 1922 року. Для розгляду і підготовки відповідного рішення ця проблема була передана в окрему підкомісію.

Між тим, керівники ЗУНР продовжували надсилати у Раду послів нові ноти. 12 березня туди було надіслано чергову ноту, на цей раз у справі порушення Польщею міжнародно-правового становища Східної Галичини. Зазначалось, що польська влада вводила в дію на цій “тимчасово окупованій території закони і постанови, ухвалені польським сеймом, котрі не визнаються українським населенням” тощо.¹²²

Tого ж дня у Раду послів було відправлено ще одну ноту про порушення польською владою у Східній Галичині елементарних громадянських прав українського населення. Наводились численні факти самосуду над українцями, побиття громадян, випадки необгрунтованих арештів, знущань, безправних присудів і т.п.¹²³

Таких прикладів знущання над українцями справді було безліч. Про них читач може ґрунтовніше довідатись хоч би з книги Василя Вериги “Визвольні змагання в Україні 1914—1923” (Львів, 1998. — Т. 1. — С. 486-500) та з інших джерел, зокрема, із спеціального збірника, виданого у Відні українською і англійською мовами “ Крівава книга”.¹²⁴

Міжнародний Червоний хрест восени 1919р. подав число українців у польських в’язницях і концентраційних таборах, яке становило 23 тис. осіб. Всього ж кількість українців, які пройшли через концтабори у 1919 і 1920 рр. становила майже 70 тисяч. Там тисячі в’язнів загинули від хвороб, голоду, знущань.¹²⁵

Комісія Червоного хреста, відвідавши у жовтні 1919 р. концтабір у Бресті-Литовську, повідомляла, що з перших днів вересня у цьому таборі помирало в середньому 180 військовополонених та інтернованих осіб щодня. У Вадовіцах біля Кракова, де у таборі знаходилося майже 15 тис. українців, від антисанітарних умов, хвороб, пошесті, голоду, знущань охоронців щоденно помирало кілька десятків осіб.¹²⁶ А такі концтабори були ще у Пікуличах біля Перемишля, у Стшалкові й Тухолі біля Познани, у Домб’ю біля Кракова та в інших місцях.

Польська адміністрація і військова влада, польські урядовці, солдати і офіцери всіляко знущалися не тільки над військовополоненими та інтернованими особами, а й над загалом цивільного українського населення у Східній Галичині.¹²⁷

На підтримку акції екзильного уряду ЗУНР українська галицька Міжпартійна рада оголосила 5 листопада 1922 р. звернення “До всього культурного світу”, вказуючи на трагічну ситуацію українського населення під польською окупацією. У ній зазначалося, що це “безперервний час гноблення і насильства над українським народом, знищення всіх культурних надбань нашої нації, грабіжницька господарка природними багатствами, колонізаціякраючужимелеменгом, перемітукраїнськихшкілнапольські’’ і т.д.¹²⁸

Словом, боротьба української влади, політичних партій, еміграції за відновлення української державності у Східній Галичині тривала.

Активну участь у цій боротьбі брав і митрополит Андрей Шептицький, який неодноразово звертався у Ватикан, до різних церковних кіл і світських чинників, а наприкінці 1922 — на початку 1923 р. відвідав Відень, Лондон, Париж і Ватикан, відстоюючи українську справу.¹²⁹

Генуезька конференція, яка відбулась 10 квітня—19 травня 1922 р. і на яку покладало надії керівництво ЗУНР, теж їх не виправдала. Конференція навіть не завершила свою роботу через взаємні незгоди представників західних держав і Радянської Росії. Галицьку справу знову відклали.

Восени 1922 року в Польщі мали відбутися вибори до сейму. У зв’язку з цим 10 вересня президент Є. Петрушевич опублікував до українського населення Галичини заклик про бойкот виборів. Він знайшов відгук серед широких верств українців.

Польська влада у цей час пробувала через своє міністерство закордонних справ досягти з галицьким урядом згоди. Є. Петрушевич погоджувався на такі контакти, але більшість членів уряду висловилися проти них, небезпідставно вважаючи, що полякам довіряти не можна, як про це вже свідчив історичний досвід.¹³⁰ А, крім того, в українців ще й далі залишалась надія, що Антанта та Ліга Націй, які далі проголошували принцип самовизначення народів, врешті-решт справедливо вирішать справу Східної Галичини.

Але у зв’язку із зміцненням влади більшовиків у Росії, Білорусі, Україні та в інших частинах колишньої Російської імперії, західні держави і далі намагались якнайшвидше створити між ними і собою міцний бар’єр, важливою ланкою якого залишалась Польська держава. І чим вона була б міцніша, тим краще.

Крім того, Польща, маючи вже підписаний у березні 1921 р. Ризький договір, який визначав її східні кордони з Білорусією і Радянською Україною, “натискала на Францію та Італію, щоб вони добивалися прихильного вирішення цієї проблеми рештою членів Конференції Амбасадорів”, —якзазначає В. Верига.¹³¹

Західним державам потрібна була тільки якась вагома підстава, щоб остаточно вирішити проблему Східної Галичини на користь Польщі. Справа для Франції і Польщі полегшувалась тим фактом, що ліберальна партія в Англії на парламентських виборах 1922 р. потерпіла поразку і її лідер прем’єр-міністр Англії Ллойд-Джордж, який до цього часу противився домаганням Франції і Польщі щодо Східної Галичини, був змушений піти у відставку. На цей час відмовився від доволі активної дотепер підтримки уряду ЗУНР і Римський папа Пій XI.¹³²

Отож, незабаром була знайдена така підстава для вирццення питання щодо Галичини. 26 вересня 1922 року польський сейм прийняв закон про воєводську автономію у Східній Галичині та про утворення тут українського університету.¹³³ Той факт, що закон так ніколи й не був втілений у життя західні держави вже не цікавив.

Знову активізували свою діяльність у політичних сферах Європи польські дипломатичні представництва і місії.¹³⁴ Раду послів країн Антанти переконували, що польська влада сповнена добрих намірів створити українцям усі умови для їх культурного та всілякого іншого розвитку.

10 березня 1923 року політичний комітет Ради Міністрів Польщі визначив і відправив Раді послів умови, на яких він хотів затвердження східних кордонів Польщі. В цьому документі писалось, що “Польща... прагне і буде прагнути до врегулювання відносин у так званій Східній Галичині, беручи до уваги національні права і потреби місцевого населення”.¹³⁵

І ось, 14 березня 1923 року на пропозицію спеціальної комісії Ради послів країн Антанти остання визнала Східну Галичину без жодних застережень Польщі. Цей документ підписали: Р. Пуанкере (Франція), Р. Авеззала (Італія), Е. Філіпсон (Англія) та Матсуда (Японія).

Національна Рада ЗУНР тут же надіслала до Парижу, Раді послів Англії, Франції, Італії та Японії ноту протесту. Але знову ж таки — безрезультатно.

Рішення Ради послів про анексію Східної Галичини Польщею з обуренням зустріла демократична громадськість світу. Преса багатьох країн розцінила його як акт насильства над волею українського населення краю, яке, як наприклад писала австрійська газета “Wiener Ring”, постійною національно-визвольною боротьбою дало яскравий доказ небажання визнавати польську окупацію. А відомий французький письменник Ромен Роллан назвав це рішення “одним із тих політичних злочинів, з яких зшиті договори з 1919 і наступних років”.¹³⁶

Рішучий протест висловили також радянські уряди Росії та України, заявивши, що це є акт насильства над волею західноукраїнського 350

населення, і тому рішення Ради послів для Радянських республік не має сили.¹³⁷

Хвиля обурення прокотилась всією Східною Галичиною. Відбулись численні віча і походи протесту. 18 березня, зокрема, грандіозне 40-тисячне віче і демонстрація пройшли у Львові. Присутні поклялися не скоритися іноземним окупантам і продовжувати боротьбу за звільнення рідного краю. Присягу приймав найстарший посол УН Ради 80-річний Юліан Романчук.¹³⁸

Після прийняття Радою послів країн Антанти цього ганебного рішення втратили сенс існування українська влада ЗУНР і її дипломатичні представництва за рубежем.

У травні 1923 року президент Є. Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи і установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР. Цю дату слід вважати конечною в героїчній і одночасно трагічній історії ЗУНР.

Однак, боротьба народу Східної Галичини за національне визволення не припинялась. “Власна держава, хоч і не довго існувала, переродила населення Західних земель, — писав учасник тих подій M. Заклинський у книзі “Дмитро Вітовський” (Нью-Йорк, 1967), — виростила у великій його частині державницьку настанову і уможливила його гідну постанову й опір проти пізнішої польської неволі та дала силу нашим революційним організаціям - УВО, ОУН і врешті найважливішій - УПА”.¹³’

Після припинення діяльності еміграційної влади і органів ЗУНР частина їх діячів повернулася до краю, інші залишились у еміграції. Не склав “зброї”, зокрема, президент Євген Петрушевич. Він вважав, що є уповноваженим УH Ради, яка наділила його певними обов’язками і не звільнила від іх виконання, зокрема—до кінця служити рідному народові. Він і далі вів у Відні велику дипломатично-пропагандистську роботу, видавав друкований орган—газету “Український прапор”. Коли під тиском польської влади спочатку Австрія, а потім Чехословаччина відмовили йому у проживанні, він переїхав до Берліна, де жертовно продовжував свою діяльність — поки вистачило коштів і сил. Помер Євген Петрушевич у злиднях там же, в Берліні, на 77-му році життя (29 серпня 1940 р.), де і був похований.

Вже у наш час, з інщіативи патріотичних сил і організацій України та уряду українське посольство у ФРН добилось дозволу на перевезення праху Є. Петрушевича на рідну землю, до Львова. Перепоховання відбулося за участю широкої громадськості на Личаківському цвинтарі. Одночасно там же було перепоховано прах полковника Д. Вітовського та його ад’ютанта отамана Ю. Чучмана.

Як заповіт, Є. Петрушевич залишив слова, виголошені у 1923 році на засіданні Ліги Націй: “Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чеканням на ласку світу український нарід нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою”.¹⁴⁰

ІДив.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918-1920. - С. 174.

2Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 434.

3Там же. - С. 436.

4 Czubinski Antoni. Walka Jo zefa Pilsudskiego о nowy ksztalt polityczny Europy Srodkowo-Wschodniej w Iatach 1918-1921. - S. 137-138; Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 437-438.

5 Цит. за: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - S. 138.

6 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 437-438.

7Див.: КарпенкоО.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918—1920. - С. 176-177.

8Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 438.

9Там же.-С. 441.

10 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 107.

11 Там же. - С. 107.

12 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918- 1923 роках. - С. 41.

13 Там же. — С. 41.

14Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. - Т. 1. - С. 479.

15Цит. за: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - С. 371.

16Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 192.

17Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... — S. 139.

18Див.: Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Львів, вид. НТШ, 1999. - С. 159.

19Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. — Т. 1. — С. 479.

20Hupert Witold. Zajecie Malopolski Wschodniej і Wolynia w roku 1919. Lwo w-Warszawa, 1928. - С. 87-88

21Див.: Шанковський Л. Українська Галицька Армія. — С. 161-162.

22 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. - Прага, 1928. - С. 69-70; Шанковський Л. Українська Галицька Армія. — С. 162.

23 Hupert W. Zajecie Malopolski Wschodniej... - С. 93.

24 Див.: Верига В. Визвольні змагання в Україні...- С. 482.

25 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... - С. 42.

26 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 199.

27 Шанковський Л. Українська Галицька Армія. - С. 167.

28 CzubinskiAntoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - S. 139.

29 Там же. -С. 140.

30 LukomskiG., PartaczCz., Polak В. Wojnapolsko-Ukrainska 1918-1919. -Koszalin-Warszawa, 1994. - С. 239; HupertW. Zajecie Malopolski Wschodniej... — С. 104.

31 Шанковський Л. Українська Галицька Армія... - С. 169.

32 Там же.-С. 170.

33Див.:тамже.- С. 171.

34Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч. III. - Київ-Відень, 1925. - С. 398-399.

35Там же. -С. 401.

36Цит. за : Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... — С. 177.

37Див.: Оппенгейм Л. Международное право. - Т. 1. - M., 1948. - С. 66.

38Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... — С. 178.

39Там же - С. 178.

40 Тамже. - С. 178.

41 Див.: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego... - С. 140.

42 Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 179.

43 Там же. - С. 179.

44 Там же. - С. 179.

45 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія - С. 447.

46 Там же - С. 449.

47 Див.: там же. - С. 449.

48 Там же.-С. 451.

49 Цит. за: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 182.

50 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. - С. 453.

51 Ди.: Верига В. Визвольні змагання в Україні... - Т. 1, - С. 484.

52 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 220-221.

53 Історія України. Під заг. ред. В.А. Смолія. - Київ: вид. дім “Альтернативи”, 1997. - С. 258.

54 Там же. - С. 258.

55 Див.: там же. - С. 258-259.

56 Див.: тамже. - С. 259.

57 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 192.

58 Верига В. Визвольні змагання в Україні. - Т. 1. - С. 484.

59 Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність. - Київ: Україна, 1995. - С. 95; Литвин М.Р. Науменко K Є Історія ЗУНР. - С. 222.

60 Субтельний О. Україна. Історія. - С. 325.

61 Тамже. - С. 325-326.

62 Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році. — Львів, 1922. — С. 21.

63 Субтельний О. Україна. Історія. - С. 326.

64 Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923. — K., 1951. - С. 117. ⁱ

65 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... - С. 46.

66 Там же. С. 48-49; також: Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу... - Т. 4. - С. 103-105.

67 Там же. - С. 47.

68 Див.: Жуковський C., Субтельний О. Нарис історії України. - С. 97.

69 Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. - Ч. 4. - С. 51.

70 Там же. - С. 51.

71 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях...— С. 58.

72 Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. — Ч. 3. — С. 110.

73 Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923. - С. 121.

74 Субтельний О. Україна. Історія. — С. 327.

75 Див.: Доценко О. Літопис Української революції. Київ-Львів, 1923. Т. 2; кн. 4. — С. 87, 145.

76 Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... — С. 52.

77 Там же. — С. 52.

78 Див.: Доценко О. Літопис Української революції. Т. 2, кн. 4. — С. 65.

79 Там же. - С. 67.

80 Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... — С. 64—65.

81 Там же. —С. 66.

82 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 189—191.

83 Див.: Доценко О. Літопис Української революції. — С. 271-272.

84 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 192.

85 Текст договору див.: ЦДІА у Львові. Фонд 581, опис 1, спр. 148, арк. 1.

86 Там же. - Спр. 149, арк. 1-86.

87 Цит. за: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 201.

88 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка (1918-1923). - С. 103.

89 Обидва генерали, відмовившись від запропонованої їм співпраці з більшовиками, у серпні 1920 р. у Москві в застінках ВЧК були розстріляні.

90 Див.: Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - С. 95.

91 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... — С. 51.

92 Див. КулинякД. Соловецький в’язень. -K., 1991. — С. 71.

93 Повний текст договору див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С. 155-160.

94 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 pp.). -С. 129.

95 “Gazeta Lwowska”, 1919 r., 15 Iistopada.

96 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 465

97 Там же. - С. 465.

98 Там же. — С. 467—468.

99 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. — С. 173.

100 Там же. -С. 200-201.

101 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні... — С. 129—130.

102 Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 203.

103 Там же. - С. 203.

104 Див.: Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу... - Т. 6. - C. 112-114.

105 Див.: ЦДІА у Львові. Фонд 581, on. 1, спр. 99, арк. 1-12; спр. 101, арк. 1-2; спр. 115, арк. 1-10; спр. 116, арк. 1-11; спр. 117, арк. 1-3 та ін.

106 Див.: Лозинський М. Моє співробітництво з Президентом. — Львів, 1925.

107 Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні... - С. 214.

108 Najnowsze dzieje Polski. - Warszawa. 1959. Т. 2. - С. 129; “Dzicnnsk Ludowy”. 1920 r., 29 квітня; “Kuijer Lwdwski”. 1920 r., 5 травня.

109 Докл. див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні... - С. 183-212.

110 Див.: Лозинський М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 325-326.

111 Українська PCP на міжнародній арені: 36. док. (1917—1923). — K., 1966.— С. 185.

112 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія. — С. 478—479.

1 ІЗДив.: Там же. -С. 480.

114 Там же.-С. 480-481.

115 Там же. —С. 481.

116 Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. - С. 215.

117 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 492.

118 Докл. див.: там же. — С. 493—494.

119Див.: ЛозинськийМ. Галичинаврр. 1918—1920. — С.215.

120 Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 505.

121 “Український прапор”. 1921 р., 18 червня.

122 Західно-Українська Народна Республіка. — С. 505.

123 “Український прапор”. 1921 р., 26 березня.

124 Крівава книга. - Відень 1921-1922. -Т. 1,2.

125 Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. - Т. 1. - С. 494.

126 Там же. — С. 492.

127 Там же.-С. 486- 500.

128Тамже. — С. 515—516.

129 Див.: Литвин М.Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. - С. 346.

130 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917—1922). — С. 132.

131 Верига В. Визвольні змагання в Україні. — Т. 1. — С. 516.

132 Див.: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - С. 346.

133 Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - 1922. - № 90; poz. 829. - S. 1553-1555.

134 Див.: Сливка Ю.Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. — K., 1973. — C. 111—114.

135 Там же. — С. 115.

136 Див.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні... - С. 132.

137 Див.: Документи внешней политики СССР. — Т. 6. - С. 241—242.

138 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... - С. 74.

139 “За вільну Україну”. 1990р., !листопада

140 Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... — С. 78.