висновки

Які ж висновки можна зробити з усього сказаного вище, чого вчить досвід 1918—1923 років? Перш за все виникає запитання: чому у період, коли почали розпадатися багатонаціональні імперії, так звані “тюрми народів” й майже всі нації Європи, включаючи зовсім невеликі, як фіни, литовці, латиші, естонці й інші добились незалежності, а 30-мільйонному українському народові не вдалось цього зробити?

Розглядаючи основні причини поразки українського народу у його національно-визвольних і державницьких змаганнях, необхідно розрізняти внутрішні і зовнішні, об’єктивні і суб’єктивні, а також становище східних і західних українців.

На сході України основними причинами поразки були, очевидно, внутрішні — це відставання і нерозвиненість процесу національного відродження народу, прихід до влади ідеалістичних, патріотично настроєних, але практично недосвідчених інтелігентів, які почали діяти, перш ніж зрозуміли, чого вони прагнуть; що ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Далі, це слабкість соціальної бази українського руху 1917—1920 рр. Це численні помилки, прорахунки або й пряма практична бездіяльність вождів українського народу у той час та ін.

І до цього всього — пряме збройне втручання зовнішніх антиукраїнських сил: російських і українських більшовиків та білогвардійців. Правда, якби українська держава на Наддніпрянській Україні була міцна і організована, то, як нам здається, вона змогла б захиститися від цього нашестя.

Інакше виглядали справи на західноукраїнських землях. За розмахом національного руху, за розвитком національної свідомості і патріотизму західні українці, як відзначають дослідники, вт.ч. зарубіжні, не поступалися іншим східноєвропейським народам, які завоювали незалежність.¹ До того ж, вони вирізнялися організованістю, виконавською дисципліною.

Створена на західноукраїнських землях держава — Західно-Українська Народна Республіка — була в державно-правовому розумінні належним чином організована, з налагодженим, доволі чітко діючим законодавчим, адміністративно-виконавчим, правозахисним апаратом, збройними силами тощо.

Словом, в цьому відношенні ЗУНР майже ні в чому не поступалася іншим новоствореним країнам Східної та Південно-Східної Європи. В основі всієї її діяльності лежали засади Закону, Правди, Порядку і Справедливості. Встановлювали ці принципи в республіці не насильством і терором, який у деяких її сусідів був введений в ранг державної політики, ачерез взаємне порозуміння, згоду, переконання, тобто через демократичні суспільні механізми.

Усі державно-правові акти та документи ЗУНР проголошували принципи народного суверенітету, народовладдя, намагалися встановити національну рівність та справедливість, вказували конкретні шляхи їх досягнення.

Звісно, чимало рішень і законодавчих актів мали тимчасовий характер, були обумовлені факторами війни. Бо ж остаточно вирішувати засади майбутнього державного та суспільно-економічного ладу мав або сейм Західної України, або Всеукраїнські Установчі збори.

При цьому хочеться ще раз категорично заперечити проти фальшивих звинувачень влади ЗУНР у буржуазному націоналізмі, антинародності і т.п., які ми не раз чули у минулі часи. Нічого подібного тут не було. Навпаки, у всіх дотичних нормативних актах, у практичній діяльності постійно фігурувала не показова, а реальна турбота про національну рівноправність, забезпечення і гарантування усім національним меншостям, які населяли Західну Україну, тих же прав, що й самим українцям. Кричущих випадків насильства над людьми інших націй, національної дискримінації, єврейських погромів або чогось подібного — не було, навіть щодо поляків, з якими йшла війна і які щодо українців, зокрема щодо полонених і цивільного населення, поводились брутально, нещадно.² Даремно польська влада після зайняття тих чи інших місцевостей запопадливо опитували польське населення, чи чинили українці “морди і гвалти”, тобто терор, вбивства і розбої щодо поляків — таке траплялося рідко (якщо не рахувати, звичайно, поодиноких випадків, які є неминучими у час війни та “акцій” кримінальних злочинців).³ Не був закритий жоден костел, жодна синагога, бібліотека, не була заборонена жодна польська газета, організація чи товариство.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголошений законодавством ЗУНР — це й свобода слова, друку, мітингів і зборів, недоторканність особи, свобода організації і будь-яких союзів, товариств і партій, свобода преси і видання будь-якої літератури; це встановлення загального, рівного, прямого виборчого права, таємного голосування, пропорційної виборчої системи тощо. Хіба навіть тільки ці права, проголошені і дотримувані у воєнний час, не дають нам підставу назвати ЗУ H P справді народною, справді демократичною республікою? А безпрецедентний у світовій державно-політичній практиці факт гарантування кожній національній меншості на виборах вищих і місцевих органів влади певної, пропорційної до її чисельності, кількості депутатів? А пропозиція влади ЗУНР кожній національній меншості утворити у складі українського уряду свої національні міністерства — секретарства? Таких прикладів в ЗУНР можна назвати багато, в історії державності інших країн Європи, а то й світу — обмаль.

Не було також між різними верствами населення ЗУНР гострих та складних соціальних протиріч. Як пише у своїх спогадах наддніпрянець М. Капустянський, “галицький нарід не був розбещений революційними гаслами... Народні маси й інтелігенція йшли поруч один одного, підтримуючи і борючися спільним фронтом..., тому галицький уряд мав глибоке коріння в населенні...”.⁴

Звичайно, керівництво ЗУНР припустилось і багатьох серйозних помилок.

Це в першу чергу певна політична нерішучість, політика вичікування, відкладання на пізніші часи вирішення гострих соціально-економічних проблем, неенергійне, нерішуче ведення війни, військово-стратегічні прорахунки, невдале командування військами на перших етапах війни, коли вже тоді можна і слід було добитись серйозного успіху, що послужив би міцною запорукою боротьби за державність; це - м’якотілість, зайва толерантність до нещадних ворогів. А головне — майже сліпа віра у всемогутність і справедливість Антанти, тобто надія на когось, а не на свої власні сили, на свій народ.

З другого боку, хоч у багатьох працях колишніх і теперішніх дослідників гостро критикується ця “сліпа віра” керівництва ЗУНР у справедливість західних держав, але критикувати легко, бо всі ці дослідники вже знали результат саме такої політики ЗУНР. А як же тоді, коли ще не було відомо про цей результат? Про це правильно пише О. Субтельний: “3 огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн.

галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які у шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у політичному і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну і матеріальну підтримку, і від Антанти, яка гучно зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, принаймні, визнання законності українських прагнень”.⁵

Все правильно сказано. Так, керівництво ЗУНР добре розуміло, що Східна Галичина, де до того ж було чимало місцевого польського населення, сама у боротьбі проти Польської держави не встоїть. Нагадаймо собі, скільки вояків налічувала Галицька армія? — 100—120 тис. А за

свідченням польських істориків на весну-літо 1919 р. польська армія налічувала близько 500 тис. чол., до того ж була значно краще озброєна, технічно оснащена, з достатньою кількістю досвідчених офіцерів.⁶

Отож, оскільки надії на якусь значну допомогу з Наддніпрянської України не справдились, то на допомогу кого ж іще, крім Антанти, могла сподіватись ЗУНР? Вибору ж то іншого не було. Тим більше, що Антанта все-таки допомогла у відновленні і зміцненні державності Польщі, Румунії, Чехословаччини й ін. То чому ж, напевне думали-сподівались керівники ЗУНР, не мала б допомогти Східній Галичині?

Але “сталось так, що Захід віддав перевагу Польщі, — пише О.

Можливо, як дехто з дослідників твердить донині, слід було орієнтуватися на радянські Росію і Україну. Так, як це пропонував для УНР В. Винниченко та ін. Але тоді це довелось би зробити шляхом відмови, отже зради союзу з УНР, з С. Петлюрою. І власне тоді довелось би вибирати: йти з більшовиками проти Антанти чи з Антантою проти більшовиків. До того ж, союз з більшовиками, які зовсім не думали про встановлення національної української державності, видавався дуже сумнівним.

Отже, поза всяким сумнівом, можемо зазначити, що головними причинами поразки ЗУНР були не названі вище, а агресія набагато сильніших ворогів — Польщі й Румунії, тобто зовнішні причини. Якби не ця агресія, то доля не тільки Західної, а й, напевне, Східної України склалась би цілком інакше і українці вже давно мали б свою державу, яка гідно і гордо стояла б у ряді, сміємо думати, найрозвиненіших демократичних держав Європи.

Атак, у черговий вже раз, міцніші, агресивні сусіди — Росія, Польща, Румунія — позбавили наш народ державності, за яку він боровся довгі віки.

Одначе,порядз гіркотою тяжкої поразки, цей час, 1918—1923 роки, приніс українцям і певні здобутки. Значно зросла, особливо на Східній Україні, національна свідомість, яка поширилася на усі верстви суспільства. Народ здобув упевненість у власних силах, почуття поваги до себе, почуття самоцінності. Словом, за ці роки і після них здійснилася якщо й не переможна соціально-політична, то хоч національна революція — і це був великий крок вперед, крок до державності. Цей період, притаманні йому події створили реальну базу для наступного періоду боротьби, для появи цілої плеяди відданих борців-патріотів за національне визволення, за відродження Української соборної держави. Боротьби, яка закінчилася блискучою, безкровною перемогою у наші дні — прийняттям 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, 358

24 серпня 1991 року — Акту проголошення незалежності України та 1 грудня 1991 року, коли на всенародному референдумі 90,32 % виборців проголосували за омріяну віками незалежність Української держави.

1 Див.: Субтельний О. Україна. Історія. — С. 330.

2 Див.: ДАЛО. Фонд 274, оп. 1, спр. 66, арк. 31-32; спр. 29, арк. 8-9; 15, 25; Фонд 257, оп. 2, спр. 1066; арк. 390 і ін.; Крівава книга - Ч. 1 і 2 та ін.

3 Див.: “Вперед”. 1918 р., 3,5 грудня. Під прапором Жовтня. - Ч. 1. - С. 157-162.

4 Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році. — Ч. 3. — С. 22.

5 Субтельний О. Україна. Історія. — С. 325.

6Див.: Czubinski Antoni. Walka Jozefa Pilsudskiego о nowy ksztalt polityczny Europy Srodkowo - Wsehodniej w Iatach 1918-1921.-С. 137.

7 Субтельний О. Україна. Історія. - С. 325.