§6. Воєнна політика і організація Збройних сил

Як уже зазначалось, територія майже всієї України знаходилась у сфері воєнних дій або була безпосереднім тилом фронту. На території України вже після лютневої революції дислокувалась майже половина всієї діючої російської армії (близько 4 млн.

Оскільки у збройних силах Росії, зокрема на Південно-Західному фронті було багато українців, у т.ч. національно свідомих, патріотично налаштованих, то з виникненням Центральної Ради, українського уряду серед них спостерігається велике збудження, спроби організації; проходять солдатські та офіцерські віча, збори тощо. Ми вже згадували про зібрання в Києві у перші післяреволюційні дні військовослужбовців-українців, створення Військової ради, військові віча у Харкові, Одесі, Луганську, Житомирі, Катеринослащині та ін. У березні 1917 р. з ініціативи відомого патріота, громадсько-політичного діяча, адвоката, поручника Миколи Міхновського (“соціаліст” М.Грушевський називав його потім незаслужено “українським фашистом”) було засновано Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка та Військовий організаційний комітет (очолений полковником Глинським), які мали на меті формування українських військових частин і пропаганду українських національних ідей у війську. (157) У квітні була створена Українська фронтова рада Південно-Західного фронту на чолі з С.Петлюрою. Українці інших фронтів створювали у військових частинах ради і комітети, вимагали перевести їх на Південно-Західний фронт для охорони України. Це була серйозна й активна національно-свідома сила: за деякими даними кількість дивізій на фронтах війни, де українці становили більшість особового складу, дорівнювала 27, а кількість українців-військовослужбовців - 4 млн.

У квітневі дні 1917 р. відбулося велике віче українців діючої армії, яке прийняло резолюцію про необхідність приєднання до України Галичини, Буковини і Кубані, виникли Українські військові клуби або ради у Москві, Петрограді, Мінську, Одесі та ін.

Невдовзі (у квітні-травні) у Києві була сформована перша українська військова частина - полк ім. Б.Хмельницькокго, який налічував близько 3,5 тис. вояків. Очолив його сотник П.Плутник- Гребенюк, згодом підполковник Ю.Капкан. (159)

Відчувалася потреба в єдиному військовому центрі, який взяв би на себе організацію армії. Про це йшлося на першому Всеукраїнському з’їзді (конгресі) у квітні 1917 р. Через декілька днів після його закінчення організаційний військовий комітет розробив і розіслав у війська повідомлення про скликання Всеукраїнського військового з’їзду та норми представництва на нього.

Цей з’їзд зібрався у Києві 18 травня і тривав чотири дні. У роботі з’їзду взяло участь біля 700 делегатів, які представляли понад мільйон українських солдатів і офіцерів. З’їзд привітав Центральну Раду як єдиний і найвищий орган національного представництва в Україні, висловився за необхідність негайного укладення миру без анексій і контрибуцій, за право самовизначення націй. Було визнано за доцільне створення національної армії, яка стане свідомою, єдиною з народом, дисциплінованою.Тимчасовому урядові запропоновано негайно дати дозвіл на створення окремих українських частин, але проводити цю операцію слід обережно, щоб не дезорганізувати фронт. (160) Активно і неодноразово виступав на з’їзді С.Петлюра, підтримуючи цю ідею, Мах­новський та ін. Для практичного проведення названої роботи з’їзд обрав Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. Керувала роботою комітету президія на чолі з С.Петлюрою. Комітет мав при ЦР відати військовими справами і працювати у тісному контакті з російським Генеральним штабом.

Ці події, наголосимо, відбувалися за активної протидії ворогів українського національного і політичного руху взагалі та противників творення українських збройних сил зокрема.

51 військових, що проявилося з усією повнотою на Всеукраїнському військовому з’їзді, де домінувала думка, що регулярне військо - це “засіб панування буржуазних класів”, які “в своїх інтересах втягують народи у криваву братовбивчу сварку”. Ось чому й вирішено відразу після закінчення світової війни перетворити українізовані частини в невелику за кількістю “народну міліцію”. (161) Гарячі протести М.Міхновського та нечисленних його прихильників, відстоювання ним ідеї проголошення незалежності України, взяття ЦР всієї повноти влади в Україні викликали відверте роздратування лідерів Ради, соціалістів взагалі, яке потім переросло у відкриту ворожість. Недарма влітку 1917 р. за наказом Винниченка Міхновського заарештовано і відправлено на Румунський фронт, подалі від Києва. (162)

Однак українські частини, оскільки ще йшла війна, продовжували формуватись. Так, в Умані формувався полк ім. !.Гонти, в Житомирі - полк кінних гайдамаків ім. К.Корнієнка та ін.

У червні, не зважаючи на заборону О.Керенського, вирішено скликати другий Всеукраїнський військовий з'їзд. Визначено й норми представництва: кожна військова частина, яка налічувала менше 500 вояків-українців, посилала по делегату, понад 500 - по два. Делегатами на з’їзд було обрано близько 2400 осіб, які представляли понад 1700 тис. солдатів і офіцерів-українців.(163)

З’їзд розпочав роботу в Києві 18 червня 1917 р.

З’їзд, як уже зазначалось, обрав Раду військових депутатів (132 представники), яка у повному складі увійшла до Центральної Ради. Головою Ради обрано Д.Березняка. Дообрано склад Гене­рального військового комітету, який став налічувати 27 осіб. При ньому створено 8 відділів: організаційний, агітаційний, мобілізаційний та ін. На з’їзді було зачитано підготовлений перший Універсал Центральної Ради, який делегати вислухали, стоячи на колінах, та одноголосно схвалили, проспівавши після цього “Заповіт" та “Ще не вмерла Україна”. (165)

Через декілька днів після цих подій за наказом Тимчасового уряду на фронті розпочався новий наступ. Проте він закінчився невдачею. Противник відбив наступ, прорвав російський фронт, зайнявши знову Галичину і Буковину. Солдати, в т.ч. з українізованих частин, масово покидали фронт, дезертирували. Народ втомився від війни, не хотів воювати. Тисячі дезертирів російської армії знову посунули з фронту на схід, спустошували села, поля, на яких якраз почалися жнива, грабували, гвалтували населення України.

Центральна Рада, Генеральний секретаріат, які підтримували в той час Тимчасовий уряд, його політику, намагались зупинити дезертирів, просили повертатись на фронт, писали звернення, заклики. Секретарство військових справ терміново почало формувати чотири батальйони “Спасіння України” (від німців, дезертирів).

Відмовився відправитись на фронт за наказом Головковерха О.Брусілова і полк ім. Б. Хмельницького. У відповідь Брусілов розпорядився увести в Київ вірні урядові війська, у т.ч. донських козаків, почав готуватися до розправи з “неслухняними” українськими частинами. Наприкінці липня О.Брусілова на посту головнокомандувача замінив Л.Корнілов. Він домігся відправки обох українських полків на фронт. Центральна Рада дала на це згоду. На фронті українські частини воювали добре, хоробро, це зазначив сам Корнілов.(166)

Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді у Києві відкрився третій Всеукраїнський військовий з’їзд (2 листопада) за участю близько 3 тис. делегатів. Делегати з’їзду звернулися до ЦР з такими пропозиціями: 1) Проголосити створення Української демократичної республіки; 2) боротись за перетворення Росії у федерацію суверенних демократичних рівноправних республік; 3) терміново скликати Українські Установчі збори; 4) до цього Центральній Раді взяти всю повноту влади; 5) вжити рішучих заходів до недопущення поділу України, об’єднання всіх українських земель; 6) усунути з посад реакційне, підвладне Тимчасовому урядові керівництво KBO; 7) негайно передати всі землі у відання земельних комітетів, передати без викупу землі тим, хто їх обробляє; 8) скасувати смертну кару як вид покарання; 9) українізувати війська, у т.ч.

Військові питання почали займати в діяльності уряду щораз помітніше місце, в чому неабияка заслуга особисто військового секретаря С.Петлюри. Саме він на початку листопада призначив, не питаючи згоди Тимчасового уряду, замість реакційних командувачів KBO полковника Оберучева і ОдВО полковника Маркса, нових людей - відповідно підполковника М.Павленка і генерала А.Єльча- нінова.

23 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат прийняв постанову про перейменування фронтів Південно-Західного і Румунського в Український фронт і перехід всього їх військового майна у власність УНР. Щоправда, і надалі в офіційних українських документах ці фронти називалися найчастіше по-старому.

23 грудня 1917 р. уряд УНР прийняв рішення “Про відпустку солдатів-великоросів”, який мав на меті прискорення українізації військових частин шляхом вилучення з них росіян. Ще раніше, у серпні, українізований 34-й корпус російської армії, яким командував генерал П.Скоропадський, перейменовано у Перший український корпус, а у вересні з 6-го російського корпусу сформовано Другий січовий запорізький корпус (командир - генерал М.Мандрико). Проте значна частина українських військ (близько 16 дивізій), яких після жовтневого перевороту вчасно не знято з Західного фронту та інших регіонів Росії, були при спробі повернутися в Україну розігнані більшовиками або в атмосфері всезростаючої анархії самодемобілізувалися. (168)

У листопаді комендант KBO М.Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві з найвідданіших українській справі, національно свідомих вояків дві т.зв. Сердюцькі дивізії - “синьо-” і “сірожупанну”.Наприкінці 1917 р. з колишніх полонених галичан і буковинців сформовано “Галицько-Буковинський курінь січових стрільців”, незабаром перейме­нований у “Курінь січових стрільців”, який вирізнявся чіткою дисципліною, організованістю та хоробрістю. (169) Очолив його один з командирів Українського січового стрілецтва в Галичині, який прибув до Києва з російського полону, полковник Є.Коновалець. (170)

Після утворення Українського фронту фактичним командувачем українськими військами на Правобережжі став генерал П.Скоропадський, на Лівобережжі - генерал Ю.Капкан. Між ними, однак, панували неприязні стосунки, не існувало нормальної співпраці їх обох з урядом та особисто з С.Петлюрою. Це ускладнювало справу військового будівництва в Україні, до якої, до того ж, майже байдуже, якщо не негативно, ставилися керівники ЦР, зокрема В.Винниченко, М.Грушевський та ін. Через це П.Скоропадський у грудні подав у відставку, Ю.Капкан був усунений з посади.

Не облишало військове секретарство і надії українізувати Чорноморський флот. У жовтні в Одесу був відряджений представник уряду соціал-демократ Д.Антонович. 22 грудня його призначено міністром морських справ України. Проте суттєвих успіхів він не домігся. Севастополь, Миколаїв, Херсон, Одеса опинились у більшовиків, судна флоту - теж, хоч деякі з них спочатку підняли українські прапори (напр., лінкор "Воля" та ін.)(171).

Отже, до кінця 1917 р. серйозних регулярних збройних сил, боєздатної армії в Української Народної Республіки не було. Створено лише окремі розрізнені частини. Більше того, наприкінці грудня ЦР утворила при уряді Комітет з демобілізації армії.

Щоправда, 16 січня на засіданні Малої ради прийнято рішення про створення “народного війська” (міліції) для оборони краю від зовнішнього нападу. Воно, однак, через опір значної частини членів ЦР, зокрема пробільшовицьки налаштованих, фактично у життя не втілювалося.

Це діялось у той час, коли на прохання радянського уряду України з Росії, як зазначалось вище, прийшов наказ командувачеві російськими радянськими військами на півдні Антонову- Овсієнку виділити частину цих військ для “допомоги” радянській владі в Україні.

Навіть будучи змушеною тікати з Києва, бо достатніх для опору більшовикам сил у неї не

53 було, Центральна Рада у військових справах і далі проявляла дивну пасивність. На початку лютого військовий міністр (ним був тоді М.Порш, бо Петлюра ще у грудні подав у відставку) один за одним видав накази про демобілізацію діючої армії, ліквідацію органів оборонної системи, звільнення військових посадових осіб замість того, щоб використати це все для оборони і потреб України. Всюди створювались т. зв. ліквідаційні комісії. 13 березня оголошено розпущеними всі добровільні національні військові формування, потім видано наказ про звільнення в запас усіх вояків, які відслужили свої терміни військової служби. 25 квітня прийом новобранців до армії було припинено, всім призивникам видавали посвідки про звільнення від військової служби у зв’язку з демобілізацією армії. Щоправда, в цей час в Україні знаходились уже німці та австріяки, більшовики були вигнані. Та чи надовго? Центральна Рада, видно, про це не думала. Зрештою, і німцям українські війська зовсім не були потрібні. Дивізія “синьожупанників” була за їх наказом демобілізована, “сірожупанників” - різко скорочена, згодом роззброєно також полк січових стрільців, зупинено наступ українських військ на Крим.(172) Як кадрові частини українського війська залишились лише піші полки ім. П.Дорошенка, ім. С.Наливайка, ім. Б.Хмельницького. Вони були введені до складу Запорізької бригади (потім корпусу) під командуванням генерала З.Натієва. Був ще кавалерійський полк ім. К.Гордієнка, інженерний полк, броньовий дивізіон та ін. Отже, ці сили становили навесні 1918 р. майже всю армію УНР. Налічувала вона всього 15 тис. вояків, 60 гармат, 250 кулеметів, 12 броньовиків, 5 літаків. (173)