§5. Жовтневий переворот у Росії. Проголошення Української Народної Республіки та творення її правової основи. Зміни в системі центральних і місцевих органів влади й управління.

Після лютневої революції у Росії, повалення самодержавства і створення Тимчасового уряду Центральна Рада, сподіваючись на швидке надання Україні національно-територіальної автономії, повністю підтримувала, як зазначалося, цей уряд, вела з ним постійні переговори.

Деяке охолодження відносин не завадило Центральній Раді й далі підтримувати Тимчасовий уряд, його внутрішню й зовнішню політику, сподіваючись на мирне врегулювання українсько- російських питань. Окрім того, українські політичні лідери й соціалістичні партії навіть у думках не мали відділятись від Росії, сподіваючись лише на автономію. Через це партії не працювали в народі, не прищеплювали національної і політичної свідомості. Пізніше В. Винниченко напише про це так: "Ми, українці, довірливо, безхитрісно і простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з руськими. І оті століття нашого поневіряння, великі сили стягнені з України на утворення "Великой России", жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом, - усе це давало нам право на цю простодушність та довірливість... І ми детально і діловито, але простодушно до наївності вичисляли, що нам треба. А саме: самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму автономії України. Формальність, урочистість, проголошення..., законність ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути поставлена і оголошена федерація всіх народів Росії, яким теж без усякого сумніву буде дано автономію..." І далі: "ми нелукаво, з побожним серцем, з чистим захватом вітали Велике Нове.

Що ж до цього ще додати? Правильно пише відома дослідниця, історик Р. Іванченко: "Така політична свідомість, така обеззброюча непідготовленість свідчили про те, що наші тодішні політики були ще дуже далекі від вирішення найскладнішого завдання історії - українського державо­творення."(92)

Коли 18 червня 1917р. Тимчасовий уряд розпочав вкрай невдалий наступ на фронтах (хоч 6 травня видав декларацію про прагнення до закінчення війни, до загального миру), то Центральна Рада активно підтримала і цю його непопулярну у народі акцію. В результаті провалу наступу, антидемократичної внутрішньої політики у липні ще три міністри-кадети пішли у відставку, в т.ч. прем’єр-міністр князь Г.Львов. Уряд очолив О.Керенський, посились репресії та арешти політичних опонентів. На фронті поновлено смертну кару, запроваджено на зразок колишніх царських військово- польових судів військово-революційні суди. Жорстоко, так, як поводяться у чужому завойованому краї, поводила себе російська військова влада в Галичині й Буковині. Тут чинились погроми, арешти, репресій, як правило, щодо українського населення. Про це повідомляв у липні телеграмами і особисто на засіданні Малої Ради комісар Тимчасового уряду в Галичині й Буковині Д.Дорошенко.

Змінилося ставлення Петроградського уряду й щодо України. Він надіслав своєму київському комісарові наказ не слухатись Генерального секретаріату, розпочав через контррозвідку інтенсивні пошуки у складі Центральної Ради і Генеральному секретаріаті “державних злочинців”, прихильних до Німеччини та Австро-Угорщини, звинуватив ці органи у перевищенні влади, зокрема, у справі створення “Вільного козацтва” та ін.

13 мусульман, 2 грузини, 6 поляків, 6 козаків та ін.)(93)

Солідарність і підтримку з’їздові висловили народи Північного Кавказу, Сибіру, якути. З’їзд ухвалив резолюцію “Про федеративний устрій Російської Республіки”, висловився за оптимізацію державного управління, будівництво справді демократичної держави і суспільства. Тимчасовому урядові це вкрай не сподобалось, і він приступив до рішучої і повної розправи з українськими національними органами.

Нарешті все стало на свої місця. Політичні лідери України, розчарувавшись у можливості створення “вільної, демократичної” федеративної Росії, почали прозрівати і реально думати про незалежність, самостійність України, вживаючи заходи щодо створення власної державності та армії. У Києві, Харкові, Полтаві та інших містах України, у Петрограді, Москві, Казані починають формуватись українські військові частини, зокрема, курені “вільного козацтва” і гайдамаків. У всіх губерніях створюються військові ради, основне завдання яких - організація збройних сил України. Було прийняте рішення про оподаткування населення єдиним національним податком, усунення з місцевої адміністрації ворожих щодо України елементів.(94)

Однак прозріння наступило надто пізно. Дорогоцінний час було втрачено. Варто, однак, віддати належне проводові ЦР: з цього часу вона починає діяти енергійніше, дійовіше, конкретніше, хоча протиріччя і серед її членів, лідерів, членів ГС все ж залишались. Наприклад, делегати від росіян, поляків, євреїв та й деякі з українців як у ЦР, так і в ГС зовсім не були прихильниками незалежності України.

Енергійну протидію національно-державним домаганням ЦР розгорнули й антиукраїнські сили. За розпорядженням Тимчасового уряду до Києва введено декілька полків донських козаків, полк кірасирів. Почали організовуватись різні праві, шовіністичні товариства, групи, які підняли страшний галас і засипали Петроград протестами проти “примусовоїукраїнізації Малоросії”. “Союз малоросів імені Гоголя” прямо оголосив свою мету - “борьбу за Россию против Украины”. Рада професорів Київського університету теж послала урядові протест, в якому зазначалось: “...Для розв’язки питання у цьому дусі (відокремлення України. - Автори) нема грунту в попередній історії Малоросії... Такий напрям розв’язання... Рада університету вважає суперечним з найбільш життєвими, найсвятішими інтересами російської держави і російського народу”. (96) Було обеззброєно єдину реальну військову силу ЦР у Києві - полк ім. Б.Хмельницького, під час чого декілька десятків “богданців” було вбито і поранено.

Не гаяли часу в цей складний період в Україні й більшовики. Вони активно займалися створенням все нових Рад і посиленням впливу у вже існуючих. Серед робітників та селян діяли сотні їхніх агітаторів, присланих з Росії та місцевих, масово розповсюджувалась різна пропа­гандистська література.(97) Особливо успішною була для більшовиків діяльність у Донецько- Криворізькому басейні, де робітничий клас становив більшість населення, а самі робітники були значною мірою зрусифіковані або “чисті” росіяни. Українські національні проблеми їх не цікавили, недарма дещо пізніше, у грудні 1917 р., на з’їзді рад басейну було порушено питання про утворення окремої республіки і наступне її об’єднання з Росією.

Під впливом більшовицької та й есерівської пропаганди влітку 1917 р. у селах і містах розпочалися масові 'заворушення: громили заводи, підпалювали поміщицькі економії, грабували інвентар, рубали ліси тощо. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчих зборів не впливали на маси. Чогось же більш дійового, радикальнішого ЦР запропонувати народові не змогла, оскільки як у самій ЦР, так і в Генеральному секретаріаті майже з кожного питання, з кожного приводу точились гострі, бурхливі дебати, спори, панували мітингові настрої і форми роботи.

Анархію та безпорядки в Україні поширювали й великі маси солдатів-дезертирів, які тисячам- покидали фронт і переміщалися в глибину України, в Росію, по дорозі чинячи єврейські погро* * плюндруючи поля, грабуючи населення.

Незабаром для України настав час нових великих випробувань. 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. внаслідок підготовленого і здійсненого більшовиками збройного повстання у Петрограді владу Тимчасового уряду було повалено.

Перемога Жовтневої соціалістичної революції у Росії (чи - відповідно до нових оцінок -

39 перевороту) докорінно змінила розстановку політичних сил у Росії, відкрила нові перспективи в історії боротьби поневолених народів. Вона поставила Центральну Раду перед вирішальним вибором. Зауважимо, що після бурхливого обговорення жовтневих подій у Росії Центральна Рада негативно віднеслася до захоплення влади більшовиками. На засіданні 8 листопада Мала Рада прийняла таку резолюцію: “Визнаючи, що влада у державі... повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук Рад..., які являються тільки частиною зорганізованої революційної демократії..., Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами піддержати бунти на Україні".(98)

У постанові 10 листопада ЦР заявила, що, не визнаючи Раднаркому як уряду багатонаціональної Росії, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які виникли на території Росії, з метою створення нового, загальноросійського політичного центру.

10 листопада з подібною заявою, а, точніше, з відозвою "До всіх громадян України" виступив Генеральний секретаріат. У відозві зазначалося, що частина населення Петрограда, керована більшовиками, повстала зі зброєю проти Тимчасового уряду та прагне нав’язати свою волю всій Російській Республіці, тож Генеральний секретаріат разом з іншими революційними силами України буде рішуче боротися проти будь-яких спроб підтримати Петроградське повстання. Відозва закінчувалася закликом, пророцтво якого підтвердив увесь дальший історичний розвиток: "Громадяни України! Проявіть себе вірними захисниками революції й ворогами анархії, котра може віддалити скликання російських і українських Установчих зборів і призвести до загибелі рідний край".(99)

З падінням Тимчасового уряду, втратою влади і виїздом з України його чиновників і комісарів, вірних йому військ вся повнота влади, природно, перейшла до Центральної Ради. Вона одержувала з різних місць України заяви, телеграми, резолюції мітингів і зборів, що саме її визнають за єдину національну владу в Україні.(100) Вагатись далі не було потреби, але й тут проблема незалежності спочатку довго дебетувалась на засіданнях ЦР та її партійних фракціях. Було, накінець, вирішено проголосити Українську республіку, обов’язково наголосивши на її демократичному і соціалістичному характері.

Отже, 20 листопада 1917 р. був прийнятий і опублікований третій Універсал Центральної Ради.(101) Ним проголошено утворення Української держави - Української Народної Республіки, до території якої входило усі дев'ять губерній України. Питання про долю Холмщини, Воронежчини та Курщини, де більшість населення було українським, мало розв’язати саме населення. Універсал проголошував такі важливі положення:

1) Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і перехід цих земель у власність всього трудового народу (без викупу). Генеральному секретареві земельних справ доручено негайно підготувати проект закону про порядок передачі конфіскованих земель обраним селянством земельним комітетам, які, в свою чергу, повинні були розділити землю серед селян.

2) Встановлення у промисловості 8-годинного робочого дня і робітничого контролю над виробництвом, “пильнуючи інтереси як України, так і цілої Росії”.

3) Запропонувати воюючим сторонам негайно розпочати мирні переговори з метою припинення війни, але щоб Україна не була звинувачена Росією у дезорганізації фронту, в Універсалі зазначалось: “Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях як на фронті, так і в тилу”.

4) Оголошення повної амністії за політичні виступи і ліквідація смертної кари як міри покарання.

5) Введення справедливого, “відповідного духові народу суду”.

6) Закріплення і розширення прав місцевого самоврядування і встановлення його найтіснішого зв’язку та співробітництва “з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя”.

7) Забезпечення за населенням України всіх прав і свобод: слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, права й можливості користуватись рідною мовою у “зносинах з усіма установами”.

8) Визнання за усіма народами, які проживають в Україні, “національно-персональної автономії для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя”.

Населення закликалось до рішучої боротьби “з усяким безладдям і руїнництвом” та до “дружнього будівництва нових державних форм”. Врешті, Універсал визначив 9 січня 1918 р.

днем виборів до Українських Установчих зборів, а 22 січня - днем їх скликання.

Отже, знаменний факт відбувся: проголошено Українську державу. Але тогочасні вожді українського народу - М.Грушевський, В.Винниченко й інші все одно діють несміливо, рішення їх половинчасті, боязливі. Вони ніяк не насміляться обійтись без Росії, без думки Москви. Федералістські стремління й далі є вершиною їх політичної програми у той час. На кожному їх кроці, майже в кожному рішенні - реверанси в бік Росії. В Універсалі читаємо: “Центральна Рада діє в ім’я творення ладу..., в ім’я рятування всієї Росії” і т.д. Хоч Україна і проголошена державою, але “не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність всієї Росії, щоб вся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

Росія з Тимчасовим урядом на чолі як держава вже не існувала. Більшовицької Росії Центральна Рада не визнавала. То ж з якою Росією хотіла вона і далі бути “у федеративному, нерозривному союзі”? Що мав на увазі М.Грушевський, пишучи у “Народній волі”, що “Україна повинна рятувати цілісність і єдність федеративної Росії”? Певне пояснення дають ті акти, з якими Центральна Рада зверталась до всіх народів Росії - творити соціалістичні республіки, які були б об’єднані у Російську федерацію. Але не більшовицький соціалізм вона мала на увазі.

Керівники Центральної Ради помилково вважали, що жовтневі події у Петрограді - це лише заколот, який незабаром буде придушений. Тому вони продовжували покладати надії на утворення демократичної Російської федерації, де всі її члени, в т.ч. Україна, будуть рівноправні, їх об’єднають братерські відносини.

Як же ставились самі більшовики до Центральної Ради, до факту проголошення Української держави? В.І.Ленін, як відомо, неодноразово наголошував, що всі народи Росії мають право на відокремлення, вільний розвиток. Раднарком РРСФР теоретично визнавав і за українським народом право на відокремлення, навіть утворення самостійної держави, як це проголосила “Декларація прав народів Росії”. Але все це було на словах. Ось що зазначав нарком оборони Росії Лев Троцький: “...не намереваясь навязывать свою волю украинскому народу, Совет Народных Комиссаров... всеми зависящими от него средствами готов поддержать Советы... в их борьбе против Центральной Рады”.(102) Ось це і є “ненав’язування своєї волі” в розумінні одного з вождів російського більшовизму.

Ще одвертішим був у 1917 р. майбутній голова (!) радянського уряду України Г. П’ятаков: “Й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це - вигадки націоналістів”.(103)

Більшовики, поки не зміцнились при владі, відносились до Центральної Ради дуже обережно. Але щодалі - то чимраз більше почало виявлятися їх вороже ставлення до Ради. “СНК, - пишеться у звіті про перший Всеукраїнський з’їзд Рад, - исходил из стремления взорвать ЦР изнутри и... расколов антипролетарский национальный фронт, значительно облегчить... победу пролетарской революции”.(104)

Позицію Раднаркому, більшовиків можна пояснити. Одна справа - визнати незалежність Польщі чи Фінляндії, де широкі верстви населення були налаштовані патріотично й антиросійськи, і зовсім інша - України. Що ж без українського вугілля, чавуну, хліба могла зробити Росія?! Недарма дещо пізніше, 3 березня 1919 р. Я. Свердлов, виступаючи в дебатах по звіту ЦК КП(б)У у Харкові, однозначно заявив: “Вы знаєте, что спасение всей революции - не только российской, но и международной - находится в руках Украины?!”(105)

Прийняття третього Універсалу, який до того ж був компромісним, нечітким документом, більше подібним на декларацію, основні положення якої мали втілюватись у життя після прийняття відповідних конкретизуючих законів, не полегшило становища Центральної Ради. Універсал критикувався зліва і рправа. Ним було невдоволено селянство, бо вважало встановлену земельну норму в 40 десятин, яка не підлягала конфіскації, надто великою. Депутати від селян заявили, що вони не будуть підтримувати ЦР, якщо вона залишить таку велику норму.(Юб) У селян-бідняків більші симпатії викликав більшовицький “Декрет про землю”, який скасував приватну власність на землю взагалі, тому сприяв переходові селянської бідноти на сторону більшовиків.(107)

Усі російські, польські, єврейські організації теж, звичайно, виступили проти Універсалу самої ЦР. Українська держава їм не була потрібною. Представники київських банків, підприємг поміщики та інші крупні земельні власники, наприклад, церква, на спільній нараді заявили протест проти скасування їхніх прав на землю, обмеження приватної власності тощо.

Генеральний секретаріат розгубився, давав пояснення, що Універсал ще не закон, а питання стосовно землі та промисловості будуть остаточно розв’язувати Установчі збори. Таке ж рішення прийняла і ЦР.(108)

У зв’язку з прийняттям Універсалу зі складу Генерального секретаріату на знак протесту вийшло декілька його членів ■ М.Савченко-Більський (земельні справи), О.Шульгін (міжнаціональні справи), О.Зарубін (пошта і телеграф), М.Туган-Барановський (фінанси), М.Міцкевич (польські справи) та ін.

Помилки і нерішучість Центральної Ради активно використовували більшовики, розгортаючи серед робітників і селянства щораз дійовішу агітацію і пропаганду. Незважаючи на заклик української влади берегти національне добро, продовжувалися погроми поміщицьких маєтків, нищення промислового устаткування, запасів продовольства, товарів, вирубування лісів.

Більшість рад в Україні, зокрема очолених більшовиками, визнавали владу Раднаркому, Росії і відповідно не визнавали влади ЦР. Вони формували свої збройні сили - загони Червоної гвардії, робітничі дружини тощо, які вступали в сутички з нечисленними військами Центральної Ради, розганяли її місцеві органи. Допомагали їм російські радянські війська, які знаходилися на території України.

Центральна Рада видала наказ своїм військам роззброювати ворожі частини і висилати їх за межі України. В деяких місцевостях між радівськими і більшовицькими загонами виникли гострі військові сутички, наприклад, у Полтаві, Конотопі та ін. Центральна Рада видала також наказ військам не пропускати на територію України більшовицькі частини, в тому числі й ті, що від­правлялись на Дон. Такий крок негайно був використаний Раднаркомом РРФСР, який давно уже чекав сприятливої нагоди, щоб мати змогу втрутитись у події в Україні.

17 грудня 1917 р. Раднарком надсилає у Київ “Маніфест до українського народу з ульти­мативними вимогами до Центральної Ради”, заявляючи: “...мы, Совет Народных Комиссаров, признаем Украинскую Народную Республику, ее право совершенно отделиться от Росии”. Одночасно УНР пред’являлись різні звинувачення: “Рада,...прикрываясь национальными флагами...ведет двусмысленную буржуазную политику, которая выражается в непризнании Радой Советов и Советской власти на Украине...Это - дезорганизация фронта: Рада перемещает и отзывает односторонними приказами украинские части с фронта” (але ж за десять днів до цього нарком оборони РРФСР Л.Троцький у розмові з командувачем радянськими військами в Україні М.Кри- ленком по прямому зв’язку сказав: “Вполне одобряю вашу политику: не чинить никаких препятствий передвижению украинских частей с севера на юг, поскольку это допускается общим положением фронта и состоянием транспорта”.(109) “Во-вторых, Рада приступила к разоружению советских войск на Украине”. Далі - що Рада посміла не пропускати через територію України радянські частини і τ.π.(110)

Звертає увагу той факт, що всі “звинувачення” стосувались дій Центральної Ради і її уряду на власній території, в Україні, які не подобались Раднаркомові.

Цей ультиматум був прямим'і цинічним втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Бо, наприклад, пропускати чи ні радянські війська Росії на Дон через свою територію або ж затримувати чи ні донських козаків, які повертались додому на Дон, як це вимагала PHK, було дійсно внутрішньою справою України. Не Україна вводила свої війська у Росію, а навпаки. Від Ради вимагалось також “содействие революционным войскам”, припинення роззброєння більшо­вицьких частин, які, до речі, не визнавали, перебуваючи в Україні, влади ЦР і вели проти української влади ворожу політику, прямі воєнні дії.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретаріат надіслав Раднаркомові ноту, в якій справедливо наголошував: “Нельзя одновременно признавать право на самоопределение и в то же время грубо покушаться на это право навязыванием своих форм политического устройства”. Роззброєні червоні частини “получили возможность безпрепятственного проезда в пределы собственного государства”, а “Генеральный секретариат...не желает братоубийственной войны и... предлагает приостановить враждебные действия,...поскольку избегает кровавых способов разрешения политических, государственных вопросов”, і сісти за стіл переговорів.(111)

Це була спокійна, врівноважена, миролюбна відповідь на агресивний ультиматум радянської Росії. Проте відповідь вже не відігравала жодної ролі, бо Раднарком твердо вирішив відкласти будь-які словесні загравання і приступив до активних дій. Вся політична акція була заздалегідь підготована і спланована більшовиками та проходила одночасно у декількох напрямках.

17 грудня у Києві відкрився 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад, старанно підготовлений більшовиками. Зокрема, оргбюро з’їзду, утворене більшовицькою Обласною радою робітничих і солдатських депутатів, розробило такі норми представництва, які забезпечували явну перевагу збільшовизованим Радам, зрусифікованому робітничому класові (112), котрий становив тоді в

Україні меншість населення.

Не погодившись з таким тенденційним підходом, оскільки з’їзд монопольно готували більшовики, а значення він міг мати велике, ЦК селянських спілок послав на місця директиву вислати на з’їзд більше делегатів від селян - спілок і рад: від губернських - за кількістю повітів (за більшовицькими “нормами” - по 4), від повітових - за кількістю волостей (було по два від повіту). В результаті більшовики опинились на з’їзді у меншості.

Глибоке обурення делегатів викликав зачитаний на з’їзді ультимативний Маніфест Раднаркому. З’їзд більшістю голосів (2 - проти, 19 - утрималось) постановив відкинути цей ультиматум як необгрунтований.

На з’їзді була прийнята відозва до народів Росії, яку частково зацитуємо: “Чого ми хочемо? Ми хочемо всеросійську федеративну владу... від більшовиків до народних соціалістів включно. Ми домагаємось негайного демократичного миру... Отже, питаємо, чи за цю програму ви згодитесь приборкати нас гарматами і багнетами? Спиніться, брати й товариші. Щоб ні одна рука селянина, робітника чи солдата не замахнулась на свого брата. Щоб жодної краплі крові не пролилось у братогубній війні”.(113)

Більшовицька делегація, зорієнтувавшись в ситуації, вирішила покинути з’їзд. 127 делегатів (з присутніх на з’їзді біля двох тисяч), які представляли 49 Рад, переїхали в Харків, де в ці дні збирався Ill з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. Серед інших питань він повинен був проголосити “незалежну” Донецько-Криворізьку республіку, яка, на думку місцевих більшовиків і, зокрема, їх лідера Ф.Сергеева (Артема), повинна була якнайшвидше прилучитись до Росії.

Після прибуття до Харкова групи київських делегатів було вирішено цей з’їзд перейменувати у 1-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів (він проходив 24-25 грудня 1917р.). Загальна кількість делегатів становила близько 200, переважно більшовиків. Селянських делегатів майже не було, інтелігенції - теж.(114)

Отже, чи представляв цей з’їзд інтереси всього українського народу і чи був він правомочним вирішувати долю України? До речі, не знайдено офіційних даних стосовно національного складу делегатів. Але немає найменшого сумніву, що це були здебільшого росіяни або зрусифіковані українці, для яких слово “Україна” означало лише географічне поняття для визначення південно- західної частини “единой и неделимой” Росії.

З’їзд оголосив про входження України до складу Російської Федерації, поза законом - Центральну Раду та її органи, поширив дію всього російського законодавства на Україну. Україна проголошувалась Республікою рад. Найвища влада належала тут З’їздові рад, а в період між з’їздами - ЦВК України, який був обраний на з’їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю.Медвєдєвим.(115) Було утворено також Радянський уряд України - Народний секретаріат. Він складався з очолюваних народними секретарями 13 колегіальних секретарств. До його складу входили В.Ауссем, С.Бакинський, Є.Бош, В.Затонський, Ф.Сергеев, В.Люксембург, Г.Лапчинський, В.Шахрай та інші. Головою уряду став М.Скрипник.

Що становив собою Радянський уряд України? На це питання хоч би частково дає відповідь такий факт. Як згадує народний секретар цього уряду Г.Лапчинський, йому скаржився секретар військових справ В.Шахрай: “Що це уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користується жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ... коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти зі мною на оборону Радянської влади. За єдину військову підпору ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов, що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”^ 116)

Оскільки ні серйозної опори серед населення, ні достатніх збройних сил радянська влада в Україні не мала, то для її підтримки з Росії тут же була послана так звана братня допомога - добре озброєні війська, переважно робітники і матроси, латиські частини, які, одурманені біль­шовицькою пропагандою, ненавиділи українців. (117) Командував ними В.Антонов-Овсієнко. 1 січня 1918 р. Раднарком призначив надзвичайного комісара України - С.Орджонікідзе. У ці ж дні В.І.Ленін шле телеграми їм обом у Харків з вимогою “вжити якнайнещадніших революційних заходів...’’, щоб “усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод". (118)

Для цього (серед усього іншого) й потрібна Україна. Ось ще один характерний документ, який засвідчує про спроби розколоти, дезорганізувати Центральну Раду з середини: “Поскольку план... внутреннего переворота в Центральной Раде, который должен был передать власть ЦР в

43 руки мелкобуржуазных украинских левых с переходом последних на сторону большевиков не удался, - читаемо у матеріалі “К отчету о первом Всеукраинском съезде Советов Р.С. и К.Д.”, - и национальный фронт расколоть не удалось, Российской республике пришлось помочь советизации Украины военной силой (підкреслення наше. - Автори). (119)

Офіційний привід для втручання Росії у внутрішні справи України був легко знайдений - нібито підтримка Центральною Радою Каледіна на Дону. З’явився ще й інший - необхідність надати “братню допомогу” новоствореному Радянському урядові України, про яку той постійно просив. До речі, як тільки PHK РРФСР одержала з Харкова повідомлення про утворення там ЦВК України і Народного секретаріату, вона тут же їх гаряче привітала і повідомила про постійне фінансування. (120)

Але одних фінансів було мало для втримання в Україні радянської влади. В.Антонову-Овсієнку, штаб якого знаходився в Харкові і основним завданням військ якого була боротьба з Каледіним, віддано наказ про наступ на Київ. Це було у січні 1918 р. Саме у ці дні В.Ленін послав у Харків уже цитовану телеграму. Тоді ж він, який на словах неодноразово визнавав право українського народу на волю, незалежність, свою державу, який, очолюючи PHK, нібито визнав Українську Народну Республіку, пише до Морського революційного комітету у Петрограді (15 січня): “Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради”. (121) Отже, у визначенні ставлення до Центральної Ради починають фігурувати терміни, які в очах народу - свого і українського - повинні виправдати агресію - “буржуазна”, “контрреволюційна”, “націоналістична” і т.п. Вже згадуваний член Радянського уряду України Г.Лапчинський, “обгрунтовуючи” початок наступу збройних сил Росії проти Центральної Ради, писав: “Наша концепція була така: проти буржуазної влади на Україні йде війною Українська радянська влада, Народний секретаріат за братньою допомогою від Ради Народних Комісарів”. (122)

Чому ж такі ганебні ярлики більшовики начепили на українську владу?

По-перше, щоб був привід почати воєнні дії проти неї з метою повалення. По-друге, щоб виправдати своє воєнне втручання у внутрішні справи України, зобразити себе захисниками інтересів народу України, на шию якому, бачте, знову хочуть посадити поміщиків та капіталістів. Хто ж його захистить, як не російські більшовики?

Чи були підстави називати Центральну Раду “буржуазною”, “націоналістичною”, “контрре­волюційною”? Звичайно ж ні! Більшість депутатів Центральної Ради, членів Генерального секретаріату були соціалістами. Не більшовиками, але все-таки соціалістами. Ні про жодну реставрацію капіталістичних і поміщицьких порядків вони й не мислили. Навпаки, у законодавчих актах ЦР постійно простежується напрям на обмеження і повну ліквідацію цих форм власності, їх націоналізацію і навіть соціалізацію. Інша справа, що це іноді робилось недостатньо послідовно, конкретні способи, шляхи і форми націоналізації відкладались до Російських чи Українських Установчих зборів, бо сама ЦР не вважала себе компетентною без чітко вираженої волі народу конкретно розв’язати подібні архіважливі проблеми. Як уже зазначалось, це було помилкою ЦР, що, однак, не дає підстав оголошувати її ’’буржуазною”. Як зазначає у своєму грунтовному дослідженні Н.Полонська- Василенко, “Центральна Рада, у більшості соціалістична, не приховувала своїх пробольшевицьких настроїв. Один з її впливових діячів прилюдно заявив: “Якщо Україна не буде соціалістичною, то нам не треба ніякої!”. Між ідеологіями Центральної Ради та більшовиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла вести з ними боротьби”. (123)

Що ж тут говорити, коли сам голова Генерального секретаріату В.Винниченко, постійно заперечуючи потребу в українських збройних силах, говорячи тільки про соціалістичний шлях розвитку України як єдино можливий, про солідарність, братство українських трудящих з російськими, пропонував створити у Києві керівний орган рад - Раду Робітничих та Солдатських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. (124) Недарма дещо пізніше значна частина лідерів лівих есерів, бачачи нерішучість ЦР щодо поєднання з більшовиками, покинули її і перебрались у Харків. Це М.Полоз, М.Любченко, В.Елланський, С.Бачинський та ін. Складається враження, що й В.Винниченко постійно гальмував розвиток незалежницьких, самостійницьких тенденцій у той час. Навіть коли вже стала очевидною ворожість більшовиків щодо проблеми незалежної України, української влади, коли, як зазначалося на засіданні Генерального секретаріату 28 грудня1917 р., не було війська, не було грошей, нічим було платити робітникам, службовцям, солдатам, коли М. Порш і М. Шаповал пропонували негайно випустити українські гроші, конфіскувати капітали банків і ощадних кас, коли повідомлялись численні факти антиукраїнської діяльності

44 більшовиків в Україні, зокрема у Харкові, пропонувалось почати рішучу боротьбу з більшовиками, то В.Винниченко все це “спускав на гальмах”, заявивши: “всі ті засоби, які пропонують Генеральні секретарі - занадто серйозні, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Раніше треба запитати Совіта Нар. Комісарів, чи воює він, чи ні; тільки тоді можна зважитись на такі рішучі засоби боротьби. Крім того, треба зробити учот військових сил і зброї”. Порш на це відповів: “...більшовики організували польовий штаб і почали проти нас війну, а ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні...”. (125) Ось так!

Більшовики справді вже не тільки почали військові дії проти ЦР, а й повели проти неї завзяту агітацію серед населення України. Як згадує М.Грушевський, вони заявляли людям, що ЦР - це “зборище реакційних елементів”, що вона виступає проти життєвих інтересів трудящих, а в Генеральному секретаріаті - самі царські генерали, тому й він “Генеральний”. Значну роботу повели вони в українських військових частинах, агітуючи солдатів кидати все, йти додому тощо. (126) Видавались і розповсюджувались численні більшовицькі газети, листівки, плакати. Тільки у листопаді та грудні у їхній пресі було надруковано близько 60 статей та інших матеріалів проти Центральної Ради, що “прискорювало, - як пише “Історія держави і права Української РСР”, - процес більшовизації мас”, а “націоналістичний чад почав розвіюватись”. (127)

Про поширення серед селян, робітників та інтелігенції України більшовицьких ідей засвідчує немало джерел. Це був факт. Причини такого явища чітко розкрив видатний російський філософ М. Бердяев у книзі “Источники и смысл русского коммунизма”. Він пише: “...Більшовизм скористався всім для свого торжества. Він скористався безсиллям ліберально-демократичної влади, непридатністю її символіки для скріплення маси, що збунтувалась. Він скористався об’єктивною неможливістю далі вести війну,... небажанням солдат продовжувати війну, і він проголосив мир. Він скористався невлаштованістю і невдоволенням селян і передав усю землю селянам, зруйнувавши залишки феодалізму і панування дворян. Він скористався російськими традиціями деспотичного управління згори і замість незвичної демократії, для якої не було навичок, проголосив диктатуру, більш схожу зі старим царизмом...”. Цікаво, що про це ж писав свого часу М.Грушевський: “Народи і області Росії не важились творити федерації...,до якої закликала Україна..., без участі найбільшого з членів-Великоросії, а та не виявляла своєї волі в сім напрямі. Почасти і більше - тому, що все-таки не могла відірватись від своїх централістичних навичок”. (128)

Проголошення Української держави, хоч і не самостійної, а бодай як автономної в складі Російської Федерації, привертало з самого початку увагу західних країн - як Центрального блоку, так і Антанти. Ліквідація російського фронту, про яку щораз реальніше говорили на Заході, могла дуже суттєво вплинути на дальший хід війни і її результати. Зокрема, французькі та англійські військові місії, журналісти, що були в Росії, почувши про події в Україні, зацікавились “українською проблемою”. У французькій та англійській пресі почали регулярно з’являтися матеріали про українські проблеми, діяльність Центральної Ради. Вже у вересні 1917 р. у Київ прибула французька військово- санітарна місія, яка увішла в контакт з генеральним секретаріатом військових справ на чолі з С.Петлюрою. У жовтні знову прибули французькі представники - генерал Табуї і полковник Перльє. (129)

Після захоплення у Росії влади більшовиками з Петрограда у Київ переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії, Бельгії.

У листопаді 1917 р. французький посол у Росії Нуланс звернувся до генерального секретаря фінансів УНР Х.Барановського з пропозицією французьких фінансистів і промисловців виділити молодій Українськійщержаві позику, за яку вона змогла б купити воєнне спорядження і зброю для оборони. (130) Однак українські соціалісти у ЦР почали підозрювати “якусь нечисту затію французьких капіталістів” і відкинули цю рятівну пропозицію. Зрозуміло, що французькі фінансово-промислові кола мали власні інтереси: вони хотіли врятувати свої величезні капіталовкладення в Росії, хотіли втягнути Україну у продовження війни з державами Центрального блоку і т.д. Але ж пропозиція була вигідною і для України, вона давала їй змогу бути в колі західних європейських країн, західних демократій, в яких багато дечого можна було повчитись і які б, можливо, не дали т?л марно Україні невдовзі загинути як державі. Проте хіба ж могли українські соціалісти, котр керували ЦР, піти на змову з капіталістами?! Вони ж свято вірили у торжество соціалізму, в братерство всіх трудящих, передусім українських і російських!

Пропонували Україні військову й технічну допомогу місії Сербії, Чехо-Словаччини, Румунії. Сербські та хорватські частини, організовані з військовополонених (24 тис.), виявили готовність увійти до складу української армії, зрештою, як і чеські легіони.

Генерал Табуї від імені французького уряду знову запропонував ЦР фінансову і технічну допомогу у листі 18 грудня 1917 р. З січня 1918 р. він був іменований Генеральним комісаром Франції при уряді УНР, а 9 січня Франція офіційно визнала Українську державу. Незабаром це зробила і Англія. Вірчі грамоти її уряду представив консул П.Багге.(131)

На пропозицію англійського уряду 23 грудня у Парижі було проведено англо-французьку конференцію у справі України. Конференція виявила, що британський і французький уряди недо­статньо поінформовані про ситуацію в Україні, не можуть її належно оцінити. Все ж вирішено надати матеріальну та іншу допомогу Українці32)

11 січня Табуї знову послав до ГС запит, якої допомоги негайно потребує Україна. (133). І знову цей шанс не був використаний керівництвом УНР. Запит залишився без відповіді. Вина за ці втрачені можливості порятунку повністю лежить саме на них - Винниченкові В., Грушевському М. та інших, які свято вірили у “соціалістичне братерство” України і Росії, “братерство” більшовиків. А без допомоги західних країн Україна, оточена звідусіль ворогами, обійтись у той час не могла. Це підтвердив дальший розвиток подій.

Однією з причин, чому ЦР відкинула рятівні пропозиції західних держав про допомогу, була ще й та, що уряд Радянської Росії почав мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. До цих переговорів вирішила приєднатись і ЦР, яка повідомила про свій намір представників Антанти, заявивши, що Україна прагне миру і братерства всіх народів. У відповідь на це генерал Табуї надіслав Генеральному секретаріатові офіційну ноту, в якій повідомив, що укладення миру України з країнами Центрального блоку стане причиною негайного відкликання визнання України як держави Францією і розірвання дипломатичних відносин з нею.

Проте Україна вирішила йти спільним шляхом з Росією. На початку січня до Бреста, де проходили мирні переговори, прибула делегація Центральної Ради на чолі з В.Голубовичем. Членами делегації були М.Любинський, М.Полоз, О.Севрюк, М.Левитський та С.Остапенко (майже всі есери). Делегація Радянської Росії на чолі з Л.Троцьким спочатку визнала законність представництва України делегацією ЦР, але після вказівки з Москви швидко анулювала це рішення, ввівши до свого складу представників Народного секретаріату - Ю.Медведева і В.Шахрая. Але делегації країн Центрального блоку продовжували ставитись до делегації ЦР як рівноправного партнера у мирних переговорах.

Більшовики у відносинах з Україною йшли в той час давно продуманим шляхом. Беручи до уваги настійливі прохання Народного секретаріату (134) і одержавши дозвіл з Москви, Ahtohob- Овсієнко у січні дав наказ частині своїх військ під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова почати наступ на Київ. Присутність Г.Лапчинського і Ю.Коцюбинського з кількома українськими (переважно за назвою) радянськими частинами повинна була спростувати, як пише Г.Лапчинський, “наклепи Центральної Ради, що нібито на Україну наступає військо “червоних імперіалістів з півночі”. Однак Г.Лапчинський суперечить сам собі. У “Зверненні” Народного секретаріату за підписом того ж народного секретаря Лапчинського до робітників, селян і солдат України чітко сказано:"... Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины...” і т.д. (135)

18 січня 1918 р. наступ військ Муравйова почався. До них прилучились донецькі робітничі загони і частини свіжоорганізованого т.зв. Червоного козацтва, харківські червоногвардійці.

Що могла протиставити їм Центральна Рада, яка зовсім не допускала війни з “робітничо- селянською” Росією і відповідно не мала достатніх збройних сил? У її розпорядженні було декілька невеликих регулярних частин, у т.ч. курінь українських січових стрільців, сформований здебільшого з полонених галичан під командуванням Є.Коновальця, декілька загонів гайдамаків та 20 сотень “вільного козацтва”. Тепер тільки, в останні дні, гарячково взявся ГС за організацію армії. Але час було безнадійно втрачено.

Ці події зробили Центральну Раду рішучішою. Розвіялись ілюзії щодо мирного врегулювання відносин з Росією, створення демократичної Російської Федерації, куди на рівноправних засадах увійде й Україна, і т.п. Зрозумівши суть російського більшовизму, інакше заговорили керівники Центральної Ради, в т.ч. М.Грушевський. Ось що він, врешті, говорить у ці дні: “Не розриваючи з федералістичною традицією як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло - самостійність і незалежність”. (136) Зрештою, й держави Центрального блоку у Бресті вимагали від української делегації чіткого визначення державно- правового статусу України - або вона є у складі Росії і тоді її інтереси представляє російська делегація, або не є у складі Росії і проголосить державну самостійність.

У зв’язку з цими обставинами під кінець 1917 - на початок 1918 р. Центральна Рада роз­горнула незалежнішу, рішучішу, енергійнішу державницьку діяльність. Саме в цей час були прийняті Постанова про поширення влади ГС на всю територію України, Закон про громадянство, Закон про виключне право Центральної Ради видавати закони для УНР, Закон про Генеральний суд, Закон про упорядження прокураторського догляду в Україні, Тимчасовий земельний закон, Закон про національно-персональну автономію, Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів, Закон про утворення українського народного війська та ін. Відбулися зміни у персональному складі Генерального секретаріату.

Проте найважливішим законодавчим актом цього періоду було прийняття Центральною Радою 22 січня 1918 р. четвертого Універсалу (137), на якому зупинимось докладніше.

“Народе України, - пишеться в Універсалі, - твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих!... А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська,...які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство”.

В Універсалі зазначалося, що Центральна Рада не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території, а хоче вести “свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення... волі вашої”. І оскільки у складі Росії справжньої волі, а не словесної, Україні не бачити, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу!”

Отже, Україна врешті-решт була проголошена незалежною, суверенною державою. Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Стремління до свободи, незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не жити під владою і за волею чужинців - це природне, невід’ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятій Раднаркомом Росії 2 листопада 1917 р.

В Універсалі йшлося також про те, що Україна хоче жити у мирі і злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя України. До скликання парламенту - Установчих зборів - влада тимчасово буде здійснюватись Центральною Радою і її виконавчим органом Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було доручено вести самостійно переговори про мир з державами Центрального блоку і домогтися укладення справедливого миру. Щодо нашестя “петроградських большевиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними”. Після підписання миру приписувалось розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію, ’’щоб військо наше служило обороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств”.

Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані коштом держави. На всій території України після повернення додому демобілізованих солдатів повинні пройти перевибори всіх місцевих органів влади - міських, сільських, волосних та повітових народних рад і міських дум. До перевиборів “слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір’я і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу”. Пропонувалося всім існуючим радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співробітництво на благо українського народу.

Щодо вкрай наболілого аграрного питання, в Універсалі повідомлялось: “земельна комісія...вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності (очевидно, приватної. - Автори) і соціалізацію землі”. Проект закону має бути розглянутий і прийнятий на найближчому засіданні Центральної Ради, “щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт”. Усі ліси, води і всі надра конфіскувались у попередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки “війні наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення всіх заводів і фабрик н ? мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам”.

В Універсалі наголошувалося також на необхідності вжиття PHM “термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни. Далі тут проголошувалась націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалась монополія держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень урядові приписувалось якнайшвидше подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про “монополію держави на вироб­ництво заліза, шкур, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів”.

Встановлювався контроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи". З цього часу кредити банків повинні були надаватись головним чином на "піддержку трудового населення та розвиток народного господарства на Україні”.

Раді Міністрів приписувалось також “рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу - карати, як за державну зраду!”

Ось ще дуже важливі положення Універсалу: “Всі демократичні права і свободи громадян потверджуються. Всі нації в Українській Народній Республіці користуються рівними правами і національно-персональною автономією”.

Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими сусідами, Центральна Рада зазначала: “Все, чого...не встигнемо зробити ми,...те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори”.

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз “з народними республіками бувшої Російської держави”. Народ України закликали "непохитно стати на сторожі добутої волі та прав і всіма силами боронити свою волю від усіх ворогів”. (138)

Ось таким був цей відомий документ - четвертий Універсал Центральної Ради. Без сумніву, прогресивний, без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, історично значущий. Він завершив складний і важкий процес становлення у ті революційні роки Української державності.

Зауважимо, що проголошення Української Народної Республіки викликало значний міжна- родниий резонанс. Її визнали у 1918 р., крім Франції та Англії, Румунія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Іран, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія і ін.

Проте внутрішня ситуація Центральної Ради все більше ускладнювалася. Радянські війська, які почали наступ з півночі та зі сходу, швидко просувались вперед, оскільки серйозного опору їм ніхто не чинив, і наближались до Києва. На довершення 29 січня вибухнуло збройне повстання робітників заводу “Арсенал”, підготовлене місцевими більшовиками. Після шестиденних завзятих боїв повстання було придушене. Багато арсенальців, як стверджує радянська література, загинуло в боях. Цей факт подавався радянськими істориками і пропагандистами (до нинішнього дня включно) як найхарактерніший приклад контрреволюційності Центральної Ради. Але подумаймо логічно: чи могла вона поступити в той час інакше? І чи не розправлялися самі більшовики нещадно з ворогами? Прикладів можна наводити безліч. Ось деякі з них: розстріл без суду і слідства понад 300 бійців загону Ю.Тютюнника, захоплених у полон біля с.Базар на Житомирщині влистопаді 1921 р. (139); нещадне криваве придушення повстання селян у Тамбовській губернії в 1920-1921 рр., коли масово репресували не тільки самих учасників повстання, а й членів їхніх родин: батьків, жінок, дітей; обіцянка зберегти життя всім офіцерам, які здадуться радянській владі у Криму після розгрому Врангеля 1920 р. і поголовний розстріл декількох тисяч цих беззбройних людей, котрі повірили запевненням Радянської влади; (140) повстання кронштадтських моряків у 1921 р. проти радянської влади, що теж з нещадністю було придушено, а тисячі - не сотні, а саме тисячі моряків, які здались владі - без суду і слідства теж розстріляно. (141) Таких прикладів можна навести дуже багато.(142) Кривавим був шлях більшовицької диктатури, і її захисникам не варто робити закиди Центральній Раді за 300 розстріляних більшовиків, якщо це й правда. До речі, ще жодна цивілізована держава світу не підносила терор до рангу державної політики. А більшовики це зробили...

Впродовж січня більшовицькі війська зайняли всю лівобережну Україну, почали оточувати Київ. У нерівному бою під Кругами загинуло близько 300 українських юнаків, переважно студентів, посланих у бій із завданням хоч на деякий час зупинити наступ більшовиків. У Києві поширювалась паніка, дезорганізація.

8 лютого після багатогодинного артилерійського обстрілу міста більшовицькі війська М.Муравйова зайняли Київ. Численні українські фронтові частини, які у різний час повернулись з фронту і дислокувались у Києві без всякоїуваги і турботи з боку Центральної Ради, розпропаговані більшовицькими агітаторами, заявили про свій “нейтралітет” і пасивно спостерігали за ходом боїв у столиці. (143)

Центральна Рада, уряд, всі їхні органи та установи, близько 3 тис. вояків покинули Київ і переїхали у Житомир. На вулицях Києва україноненависницькі війська М.Муравйова вчинили справжній погром: знущалися над людьми, розстрілювали багатьох прямо на вулицях, часто тільки за те, що ті розмовляли українською мовою чи ходили у вишиванках або офіцерській формі. Кількість розстріляних українців подається від 3 до 5 тис. (144) Почали закриватися українські школи, гімназії, палилися українські книги, нищилися пам’ятники, портрети Шевченка та ін.

У Бресті, між тим, після 10-денної перерви поновились мирні переговори, на які українська влада покладала великі надії, оскільки з Антантою контактів вона так і не встановила. Центральні держави після проголошення IV Універсалу визнали незалежність України і повели з її делегацією окремі переговори.

9 лютого 1918 р. у Бресті був підписаний мирний договір між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією - з другого. Брестський мирний договір налічував 10 статей: перша визнавала самостійність України; друга визначала її кордони; третя - порядок евакуації союзних військ; четверта - про дипломатичні зв’язки з державами Четверного союзу; п'ята розв’язувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; шоста вре­гульовувала проблему обміну військовополоненими; сьома регулювала господарські справи (взаємне постачання продовольчих і промислових ’’лишків’’, поставка Україною 1 млн. т зерна, м’яса, круп, цукру тощо - до Ілипня 1918 р.) і т.д.(145)

Брестський мир, як стверджує М.Грушевський, “дав Україні мир гідний і почесний”. По- перше, були встановлені західні кордони України, їй повернено західні землі, не тільки окуповані під час війни, а й відірвані раніше, як Холмщина, Берестейщина, Пінщина; по-друге, Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли Україні у випадку потреби військову допомогу та позику в сумі 1 млрд. крб. (147)

Щодо спірних територій з Польщею, то їх доля мала бути вирішена пізніше мішаною комісією на підставі “етнографічних відносин і бажання населення”. Між УНР і Австро-Угорщиною після тривалих зволікань з боку останньої був укладений окремий таємний (так вимагала Австро- Угорщина) договір у справі української Галичини. Вона повинна була бути об’єднана з Буковиною в окремий український коронний край. (148) Проте згодом Австро-Угорська влада анулювала цей договір, так і не приступивши до його виконання.

Центральна Рада, підписуючи Брестський мирний договір, не дуже вигідний для України, оскільки Україна повинна була поставити Німеччині та Австро-Угорщині величезну кількість продовольчих товарів, причому країнам, які програли війну і не могли у майбутньому суттєво вплинути на долю України, сама знаходилася у безвихідному становищі. Вона, безумовно, розуміла небажаність такого кроку. Тому безпідставно звинувачує її радянська політологія у “продажництві” німецьким імперіалістам. “З різних причин це не була приємна перспектива, - писав тоді М.Грушевський. - Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації проти ЦР..., може викликати тривогу і невдоволення серед широких кіл людності, серед селянства. Але з другого боку було б у великій мірі небезпечним залишати Україну на довший час під владою більшовицької анархії і чекати...” (149)

Не маючи з приводу своєї ж недалекоглядної політики достатніх збройних сил, щоб захистити рідну землю від нашестя ворогів, Центральна Рада була змушена шукати допомоги ззовні. Ось як писав з цього приводу В.Винниченко: “де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії)?...думки поділились і одна частина стояла за те, щоб шукати в народі,... зробити гасло “Вільна Україна без хлопа і пана”, щоб з’єднати всі прагнення в одне.... Але друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, вона великою більшістю висловилася за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська”. (150)

Отже, 12 лютого 1918 р. ЦР звернулася до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки була на той час більшовицькими військами вигнана вже й із Житомира та перебувала на Волині, у Сарнах. 19 лютого німецькі війська вступили у межі України і почали наступ проти більшовиків. Останні панічно відступали, у більшості випадків навіть не вступаючи в бій з німцями. Погодилась ввести свої війська в Україну і Австро-Угорщина. Ввела вона, однак, не українські частини, зокрема українських січових стрільців, як просила ЦР, а угорські, чеські, польські, що почали грабувати населення, у зв’язку з чим розпочалися численні конфлікти. (151)

2-го березня український уряд повернувся у Київ, а згодом і ЦР. Однак життя і далі нічого не

49 навчило політичних правителів та парламентаріїв України. На засіданнях ЦР, в уряді знову почалися гострі сутички, розгорілась справжня ворожнеча. Домінували партійні амбіції. Будь-яке рішення якщо і приймалось, то в процесі тривалих суперечок, дебатів, взаємних звинувачень. Соціал- демократи та неукраїнські партії відкликали представників з уряду. Почалась урядова криза. Щораз голосніше протестувала опозиція неукраїнських груп населення, яка виступала проти заборони демонстрацій і мітингів з нагоди річниці російської революції 1905 р., проти прийнятих ЦР законів про українське громадянство, українську державну мову, проти розпорядження щодо вивісок, назв вулиць і оголошень українською мовою і т.п. Серйозні конфлікти викликав серед депутатів ЦР та в широкій громадськості закон ЦР про націоналізацію землі (див. далі). Буржуазно- поміщицькі кола повели завзяту агітацію проти нього, української влади загалом, всіляко намагаючись її дискредитувати, особливо в очах німецьких та австрійських правлячих кіл. Зокрема, польські поміщики Волині та Поділля звернулись до австрійського уряду з вимогою провести повну окупацію цих земель, скасувати в них селянські організації і земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіння й завести примусову селянську працю. Вони організували польські збройні загони, які почали відбирати в селян поміщицькі землі та реманент, роздані селянам земельними комітетами.(152)

На лівобережжі російські й українські поміщики, об’єднуючись із заможними селянами, ухвалювали резолюції з вимогами відставки уряду, розпуску ЦР, відміни земельного закону. їхні депутації постійно з’являлися до німецьких і австрійських властей.

Усе це вкрай ускладнювало ситуацію ЦР, яка повинна була одночасно вести боротьбу проти більшовиків, налагоджувати повністю зруйновану економіку, приборкувати анархію, організовувати адміністративний апарат в умовах безперервної внутрішньої боротьби та постійної урядової кризи. “Її зривали зсередини, - згадує М.Грушевський, - її бойкотували, полишаючи без засобів, їй кидали всякі перешкоди, в надії, що вона десь спіткнеться, впаде, і вернеться власть буржуазна, імперіалістична, відновиться єдність Росії й російська стихія візьме наново під ноги відроджене українство”. (153)

Відсутність своєї армії (бо декілька тисяч солдатів армією назвати не можна) теж значно послаблювала внутрішні і зовнішні позиції ЦР. Зате по всій Україні почали виникати різні повстанські загони, навіть банди зі своїми “отаманами” на чолі, які нікого й нічого не визнавали. Вони чинили бешкети і насильства над населенням, єврейські погроми, грабували майно, вбивали людей, і чинили це часто “від імені української влади”, під виглядом якої діяли. (154)

Все це відбувалось в умовах жахливої економічної розрухи. Ось як описують господарську ситуацію в Україні того часу сучасники: “Залізничний транспорт був зруйнований, мости - висаджені у повітря або пошкоджені, паротяги та вагони - знищені або вивезені до Росії. Заводи стояли за браком робітників та палива, вугільні копалини Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнації електричних машин не випомповувалось з них воду. Головне ж - наступала весна, а величезні поміщицькі лани залишались не зорані, не засіяні і не було надії на налагодження сільського господарства. Більшовики вивезли грошові запаси банків і різні коштовні речі, що пограбували у населення”. (156)

Вся ця картина анархії і руїни спостерігалась на фоні постійної боротьби українських соціалістичних партій між собою, а також українських і антиукраїнських сил. Щораз більше розчаровувався у конструктивності, ефективності діяльності ЦР загал українського населення. Жах перед новим більшовицьким терором, розчарування у життєвості соціалістичних ідей, безпорадність ЦР у справі захисту України від окупантів викликали у населення зневіру, розчарування у силі і спроможності своєї, української влади. Тому в різних регіонах України виникає власна адміністрація, яка майже не рахувалася з Центральною Радою, її розпорядженнями і законодавством. Так сталося в Одесі, Полтаві, Катеринославі та ін. (156)

Що ж довело Центральну Раду до такого критичного стану, причому у себе, на рідній землі, в середовищі рідного народу? Передусім її власні, причому дуже серйозні помилки. Зокрема, у військовому питанні. Зупинимось на цьому докладніше.