§4. Правоохоронні органи

Перемога лютневої революції в Росії, повалення самодержавства і становлення нового ладу супроводжувалися, як і в будь-якій іншій країні, законодавчим хаосом: ліквідовано значну частину старого законодавства, з’являлося нове, а оскільки його було мало і численні прогалини у правовому регулюванні суспільних відносин не могли бути відразу заповнені, то на перший план вийшла так звана “революційна свідомість”.

Прийшовши до влади, Тимчасовий уряд усюди, в т.ч. і в Україні, розпорядився ліквідувати військово-польові суди, станові “особливі присутствія”, посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів, скасованих в Україні ще 1889 р., привів судові установи у відповідність із судовими статутами 1864 р. Отже, дрібні кримінальні та цивільні справи мали розглядати дільничі мирові суди, а вищою інстанцією для них були з’їзди мирових суддів (складались з голови, обов’язкового члена і всіх мирових суддів округи). Мирових суддів обирали повітові земські збори і міські думи з наступним затвердженням Першим департаментом Сенату. Мировий судця повинен був обиратися з місцевих жителів, мати щонайменше середню освіту і землю - від 400 до 1600 десятин.

Судами загальної підсудності були окружні суди, що створювались один на кілька повітів і розглядали справи у складі трьох суддів, а найважливіші - ще й 12 присяжних засідателів. Вищою інстанцією для окружних судів були Київська, Харківська, Новочеркаська та інші судові палати, які розглядали апеляційні скарги. Вищим касаційним судом вважався "Правительствующий сенат” у Петербурзі.

В Україні діяли також селянські волосні суди, які обирались волосними сходами у складі голови і трьох суддів. Розглядали дрібні цивільні (до 300 крб. суми позову) та кримінальні справи. Існували ще й т. зв. верхні сільські суди (складалися із запрошуваних по черзі голів волосних судів під головуванням мирових суддів) для розгляду скарг на рішення і вироки волосних судів.

У травні 1917 р. розширено компетенцію мирових суддів: вони могли розглядати справи з покараннями до 1,5 року ув’язнення, а цивільні позови - до суми 1 тис. крб.

З кінця травня у повітах стали призначатися адміністративні судді. Вони розглядали спірні справи міждержавними органами, установами, громадськими організаціями. При окружних судах створювалися особливі адміністративні відділення.

Навесні 1917 р. у деяких губерніях стихійно почали виникати тимчасові суди у складі мирового судді, представника від селян і представника від робітників. їх вироки і рішення не оскаржувались, виконувались негайно. Скасувати їх міг тільки міністр юстиції Тимчасового уряду. В деяких містах виникли революційні трибунали (наприклад, у Луганську), судові функції виконували іноді й Ради робітничих чи солдатських депутатів. Проте у травні Тимчасовий уряд розпорядився ліквідувати всі судові органи, створені стихійно населенням, а у липні - всі тимчасові суди.

У губерніях і повітах існували посади судових інспекторів, а при судових палатах, окружних і апеляційних судах - судових приставів, старших прокурорів, прокурорів і їх товаришів. У повітах діяли дільничні судові слідчі. Функції захисту виконували присяжні адвокати. Нотаріат перебував у підпорядкуванні апеляційних судів.(72)

13-14 червня у Києві відбувся з’їзд українських юристів, на якому з доповіддю “Про державний лад України на підставі вимог життя і теорії державного права” виступив сам М.Грушевський.(73) З’їзд схвалив основні положення тільки що опублікованого першого Універсалу і пропозиції голови ЦР: про визнання принципу національно-територіальної автономії України, створення демократичної Російської федеративної республіки та їн.

З’їзд прийняв рішення про необхідність провадження судочинства на мові того народу, серед якого суд відбувається. В судах і нотаріаті, отже, належало запровадити українську мову, на судові та нотаріальні посади призначати українців або осіб, котрі володіють українською мовою, знають місцеві умови; вжити заходів щодо повернення в Україну юристів-українців з Росії, розпочати негайну роботу, спрямовану на розробку української правничої термінології. З’їзд доручив Українському правничому товариству створити з юристів і філологів редакційну комісію для складання словника цієї термінології. При цьому рекомендувалось використовувати історичні традиції, народну мову, галицьку правничу мову і термінологію. Визнано необхідним створити при Центральній Раді спеціальну комісію для видання всіх сучасних нормативних актів українською мовою.

З’їзд довів до відома Центральної Ради не тільки пропозицію про те, що судові установи в Україні по своїй суті мають бути українськими, але й бути незалежними від російської влади та очолюватися Вищим краєвим судом. Центральній Раді запропоновано створити на місцях “окремі судові комітети” або хоч би тимчасово призначити українських судових комісарів. Теж тимчасово, до створення вищої судової інстанції України, з’їзд обрав Київський краєвий судовий комітет, який повинен був підтримувати постійні зв’язки як з Центральною Радою, так і з місцевими судами, контролювати діяльність останніх.

Українізація суду й судочинства, створення сучасної, чіткої української судової системи справді було актуальною проблемою, оскільки суди залишалися дуже важливою ланкою державно-політичної системи, “третьою владою” у будь-якій державі. Недарма Тимчасовий уряд ретельно стояв на сторожі цієї справи, вилучивши з компетенції Генерального секретаріату судові справи і не дозволивши навіть створити генеральне секретарство судових справ.

Проблеми судової влади неодноразово порушувались на сесіях Центральної Ради, зокрема, на п’ятій сесії, коли обговорювалась Декларація Генерального секретаріату. Йшлося про українізацію судових органів, насамперед мирових судів, шлях до якої депутати вбачали передусім в українізації земств і міських дум, про відкриття кафедр українського цивільного і карного права при університетах та ін.

10 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла постанову про здійснення судочинства на території України від імені Української Народної Республіки (див. далі). Це сталося невдовзі після створення генерального секретарства судових справ (7 листопада) на чолі з М.Ткаченком. Воно розгорнуло активну діяльність, намагаючись пристосувати старе законодавство до нових умов, демократизувати його, переробити на засадах рівності й справедливості, активізувати боротьбу з анархією і злочинністю, припинити тенденцію до вседозволеності та безкарності. Суди орієнтувались на те, щоб не дотримуватись суворо букви закону, коли цей закон є застарілим, архаїчним. Поки буде вироблено основи нового, українського права, судам належало керуватися, за вказівкою секретарства, “колективною волею свідомого народу”, “революційними ідеалами соціальної справедливості”, “революційною демократією”.(74) Така вказівка, до речі, така тенденція у судочинстві майже не відрізнялася від подібних більшовицьких гасел. Щоправда, у зверненні до керівників судових установ і прокурорів генеральний секретар (18 листопада) наголошував на необхідності побудови правової держави в Україні, “організації правового устрою”.

Генеральне секретарство судових справ складалось з двох департаментів - цивільного і карного (які, в свою чергу, поділялись на відділи), кодифікаційної комісії, головної тюремної управи, канцеляріїта інших підрозділів.

Постановою ЦР 2 грудня 1917 року був створений Генеральний суд УНР, який складався з трьох департаментів: цивільного, карного та адміністративного. 15 його членів обирались ЦР за поданням Генерального секретаріату на термін до прийняття Конституції УНР.

Генеральному суду разом з секретарством судових справ доручено розробити докладний регламент його роботи і подати на затвердження ЦР. Тимчасово залишалися чинними і були обов’язковими до виконання всіма судовими установами України декрети і постанови “Пра­вительствующего сената”.

При Генеральному суді створювалась прокуратура України. Очолював її Старший прокурор, який призначався секретарством судових справ.

Тоді ж, у грудні, законом ЦР (17 числа) передбачено створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася й на сусідні території - губернії, повіти.(75) Нові апеляційні суди діяли згідно з правилами, встановленими раніше для судових палат, хоч з деякими відмінностями. Вони складалися з голови і декількох суддів. Суддів обирала ЦР, голову і заступника - вони самі (на 3 роки). При апеляційних судах створювалися посади старших прокурорів і прокурорів. їх призначав генеральний секретар судових справ.

У другій половині грудня генеральне секретарство судових справ оголосило конкурс на заміщення посад суддів Генерального суду і апеляційних судів, яких мала обрати Центральна Рада. Бажаючі могли подавати заяви до секретарства. Кандидати мусили, як правило, мати вищу юридичну освіту, практичний досвід. На посаду могла претендувати людина і без вищої освіти, але тоді вона повинна була набрати 3/5 голосів членів Ради. Голосування було таємним. Надалі Генеральний суд і апеляційні суди могли на вакантні місця рекомендувати Раді свої кандидатури.

2 січня 1918 р. не Центральною, а Малою Радою були обрані члени Генерального суду України. Серед них - П.Ачкасов, О.Бутовський, М.Радченко й ін. (всього 15). У той же день сформовано і Київський апеляційний суд у кількості 20 суддів, 4 писарів, 2 судових виконавців, скарбника.

Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.

Старшим прокурором Генерального суду призначено Д.Марковича, а Київського апеляційного суду - К.Товкача.

У грудні 1917 р. генеральне секретарство судових справ, одержавши повідомлення, що деякі суди проголошують вироки і рішення “по указу Временного правительства”, категорично заборонило їм це робити, пригрозивши позбавити фінансування.

14 лютого 1918 р. запроваджено посади головних губернських комендантів, яким надавалось право для термінового розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, згвалтування та розбійництво, створювати революційні військові суди. Вони діяли на підставі спеціальної інструкції, виданої 5 березня, і складались з професійного судді, двох представників від громадськості та чотирьох - за призначенням військового коменданта. Суд формувався відразу після скоєного злочину, після розгляду справи розформовувався. До участі у розгляді справи допускались захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання проводили слідчі, теж призначені губернським або повітовим комендантами. Слідство мало бути закінчене впродовж 3 діб. Ці суди розглядали справи як військових, так і цивільних осіб.

Для розгляду карних справ і проступків військовиків спочатку діяли Київський та Одеський військові суди (згодом вищі військові суди у Києві та Катеринославі) і 17 штабних судів - у Харкові, Полтаві, Рівному, Луцьку, Вінниці, Житомирі та ін. Судді вищих і штабних судів призначалися наказом генерального секретаря військових справ (потім міністра).(76)

На початку березня 1918 р. Центральна Рада ліквідувала волосні суди і верхні сільські суди, а наприкінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де засідателів мирових судів ще не обрано або не затверджено, справи могли вирішуватись мировими суддями одноосібно.

Рада в міру можливостей дбала про матеріальне забезпечення судових установ, встановила достатньо високу оплату для суддів і допоміжного персоналу (судді і прокурори отримували по 750-1000 крб. місячно). У березні 1918 р. ухвалено постанову про продовження на два роки, починаючи з 1 січня 1918 р., чинності законів Російської імперії про підвищення судових оплат та касаційних застав по судових справах.

Продовжувалися роботи по складанню і виданню словника української правничої термінології, своєчасного перекладу діючих російських законів українською мовою, видання правничого часопису та ін. На ці цілі асигнувалися значні кошти.(77)

Зазначимо й те, що судові установи не всюди були створені, а ті, що існували, діяли здебіль­шого незадовільно. Не вистачало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів судово- прокурорських працівників, оскільки переважна їх кількість була росіянами, котрі вороже або неприхильно ставилися до української влади, не бажали на неї працювати.

Щодо правової основи, на підставі якої здійснювалось судочинство, то це було ще царське цивільне і кримінальне законодавство зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом (чи навіть окремими наказами його міністрів). Так, діяло в Україні майже у повному обсязі Кримінальне уложення 1903 р., царський в’язничий статут та різні додаткові інструкції до них. Діяла постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917р., яка передбачала позбавлення волі до 3 років за публічні заклики до вбивства, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів, до насильства над населенням.

34 Особи, котрі закликали військовослужбовців до непокори владі, невиконання її законів, розпо­ряджень і наказів, підлягали карі як за державну зраду. Діяла постанова уряду від 2 серпня 1917 р. щодо притягнення до відповідальності осіб, які загрожували обороноздатності держави, її внутрішній безпеці та “завоюванням революції 1917 року”.

Видавалися в галузі кримінального права й різні нормативні акти в Україні. Так, військовому міністру УНР у погодженні з міністром внутрішніх справ надано право видавати накази про ув’язнення осіб, винних у скоєнні названих злочинів, а також висилати таких осіб за межі України. Особи, винні у насильницьких посяганнях на зміну існуючого ладу УНР, відірвання від неї будь-якої частини території або на повалення існуючих органів державної влади чи позбавлення їх можливостей здійснювати цю владу, карались безстроковою каторгою (на практиці таких присудів не було. - Автори).

У законодавстві УНР, актів якого з’являлося щораз більше, застосовувалося й таке покарання, як позбавлення громадян певних політичних прав, зокрема, виборчих. Наприклад, у законі про вибори до Українських Установчих зборів 16 листопада 1917р. зазначено, що права голосу не мають не тільки душевнохворі та глухонімі, які знаходяться під опікою, а й особи, засуджені до каторжних робіт, доки не минуло 10 років після відбуття цієї кари, а також засуджені до заслання, виправних робіт, в’язниць, арештантських рот з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, доки не минуло 5 років з дня відбуття покарання. Це саме стосувалося громадян, котрі відбули покарання за крадіжки, шахрайство, присвоєння довіреного їм майна, переховування краденого, підробку грошей і документів, лихварство, звідництво, фальшування підсумків виборів й ін. Не мали також права обирати чи бути обраними особи царського дому, члени царського уряду, особи, які прийняли чуже громадянство, також жінки, котрі вийшли заміж за іноземців. Закон про вибори передбачав доволі широке коло покарань за порушення встановленого порядку проведення виборів, зловживання в період передвиборчої кампанії та ін.(78)

25 листопада 1917 р. Мала Рада прийняла закон про правонаступництво, згідно з яким майже всі російські закони, видані до 27 жовтня (8 листопада за н.ст.), залишались у силі, а ЦР мала право видавати від імені УНР нові закони і скасовувати старі. При цьому зроблено цікаву примітку, що це положення діє до створення Російської Федеративної Республіки і прийняття її конституції. З цього приводу генеральні секретарства (а потім міністерства УНР) неодноразово звертали увагу виконавчих, правоохоронних та інших органів на те, що законодавство царської Росії і Тимчасового уряду, не скасоване ЦР, діє, лише за зміною в ньому у відповідних місцях назви “Росія” на “Українська Народна Республіка”.

5 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про покарання учасників війни і повстань проти Української держави. У ньому зазначалось, що коли якась особа після 22 січня 1918 р. (тобто після проголошення четвертого універсалу (див. далі) брала участь чи допомагала у війні та повстаннях іншій державі проти України і це було доведено у судовому порядку, то ця особа втрачає право на українське громадянство і карається висилкою за межі України. У випадку недозволеного повернення вона каралась ув’язненням до 5 років.

Складним було становище з громадським порядком в Україні, особливо у Києві та інших великих містах. Царська жандармерія та поліція Тимчасовим урядом була розпущена, а створена міліція фактично своїх функцій не виконувала. Скрізь, як зазначалось, поширювалась анархія, майже безкарно діяли численні злочинні банди, групи, різні кримінальні елементи. Грабежі, розбої, вбивства, крадіжки, згвалтування, самочинні обшуки, незаконні конфіскації стали повсякденним явищем. Почались і.щораз загрозливіших розмірів набирали єврейські погроми, зрештою, не тільки єврейські. Як засвідчував В.Кедровський, колишній головний інспектор армії УНР, перший великий погром учинили на Поділлі в листопаді 1917 р. вояки російського 2-го гвардійського корпусу. Тоді було спалено або дощенту зруйновано 17 сіл.(79) Далі почалися інші, зокрема єврейські, погроми.

Характерним у цій ситуації був той вплив, який мала ескалація насильства на радикалізгцію рушійних сил революції та на позиції українського і єврейського таборів. Українці з підозро дивилися на зростаючі симпатії євреїв до “єдиної і неділимої Росії”, вважаючи це невдячніст щодо України, яка визнала їх за націю і наділила повним рівноправ’ям. З? свого боку єсрч з підозрою стежачи за зміцненням української державності, зростанням національної свідомості українського народу, залишалися певний час нейтральними, особливо на початку українсько- російського протистояння, але незабаром щораз частіше, масово переходили на бік ворогів української державності. Особливо чітко це спостерігалося після приходу до влади у Росії

35 більшовиків, чимало посад при яких у центральному та місцевому державному й партійному апаратах обіймали євреї.(80) До того ж рішучість більшовиків, їх революційне завзяття, актуальні гасла багатьох дуже приваблювали, особливо молодь. “І навпаки, - писав видатний єврейський правник і громадсько-політичний діяч тих часів Арнольд Марголін, - український рух майже не приваблював євреїв”.(81)

Ось і почалися в Україні єврейські погроми, спровоковані не стільки політичними, скільки кримінальними, анархічними елементами, спалахи антисемітизму. Євреї стали тим “козлом від­пущення”, на якого виливалися всі образи, болі, кривди місцевих жителів, відживали застарілі забобони щодо них. Тепер, у роки революції, знаходив свій вихід роками розпалюваний у царській Росії антисемітизм, який був невід’ємною ознакою імперської внутрішньої політики. А саме в Україні євреїв було найбільше.

Тодішня єврейська громадськість звинувачувала в цьому УНР, її керівництво. Такі звинувачення мають місце й донині. Вони безпідставні. Сам тодішній лідер Бунду Мойсей Рафес писав, що “однією з найулюбленіших ідей Петлюри та багатьох інших українських націоналістів було створити союз української та єврейської демократій, переконати єврейську інтелігенцію та торговельний клас у доцільності ідеї української державності...”(82) А професор Марк Вішнітцер, відомий єврейський історик та журналіст, писав про ті часи: “Українські євреї мають широкі, гарантовані законом права. Єврейська мова є однією з офіційно визнаних мов, єврейське міністерство стежить за забезпеченням їхніх прав, вільно функціонує іудаїстська церква, чимдалі більше з’являється єврейських шкіл. У новоствореному Кам’янець-Подільському університеті уряд постановив утворити кафедру єврейської історії та літератури. Отже, єврейський народ дістає дедалі більше прав і можливостей для свого національного розвитку.” (83)

Однак зусилля української влади не увінчалися у цьому напрямі успіхом через мізерну, а точніше, майже повну відсутність євреїв у лавах борців за українську державність. Зате у більшовиків їх було багато. Але, незважаючи на це, українська влада й далі у цій справі робила, що могла. Так, вона всіляко підтримувала створення загонів єврейської самооборони, нещадно карала зачинщиків погромів і грабіжників, боролася з антисемітською пропагандою в Україні, матеріально допомагала жертвам погромів. Уряд та міністерство військових справ видали чимало антипогромних наказів, а згодом, вже при Директорії (див. далі), 27 червня 1919 р. було прийнято закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. До складу комісії та її органів на місцях вводилися представники єврейського населення.(84) Справи учасників погромів передавалися на розгляд спеціально створених військових трибуналів. Характерним у цьому аспекті є наказ С.Петлюри українським військам 26 серпня 1919 р., в якому він закликає вояків “не спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю”.(85)

Влада не зупинялася перед стратою винних у погромах осіб, у т.ч. військових, навіть офіцерів. Так, у Райгороді було розстріляно за участь у погромі офіцера Міщука та кількох вояків, потім прикрозвісного отамана Семесенка та ін. (86)

Але повернемось до більш ранніх подій. Отже, владні структури, зокрема уряд, з самого початку чинять енергійні спроби припинити хвилю беззаконня, численних правопорушень, борються з кримінальними елементами. Військовим, окрім патрулів, заборонено носити зброю поза розта­шуванням своїх частин, необхідно постійно мати при собі особисті посвідчення. У Києві право перебування надано лише трьом категоріям населення: корінним мешканцям Києва і його околиць у радіусі 25 верст; всім, хто в’їхав у місто до 1-го січня 1915 р.; особам, які обіймали державні і громадські посади, у т.ч. лікарям, адвокатам тощо. В’їзд до столиці без посвідчення особи заборонявся.

Секретарству шляхів, власникам готелів і квартир наказувалось не перевозити і не пускати на проживання нікого, не перевіривши належних документів. Винуватці карались штрафом до 3 тис. крб. або тримісячним ув’язненням. Для контролю документів Київ був оточений на залізничних, шосейних і грунтових шляхах мережею застав.

На місцях організація охорони громадського порядку була спочатку покладена на місцеві органи влади і самоврядування - земства та міські муніципалітети. Але вони мало що робили у цій справі. Злочинність продовжувала зростати. “У городах, - писала преса, - можна не знайти жодних ознак міліції, можна вільно пограбувати цілий квартал... і злочинці не будуть затримані... Трупи..., купи сміття лежать неприбрані неділями”.(87)

У листопаді 1917р. при секретарстві внутрішніх справ з представників різних відомств утворено Особливу комісію, яка взяла на себе керівництво всією справою охорони громадського порядку. Генеральне секретарство юстиції почало створювати позасудові слідчі комісії, наприклад, комісію у справах свавільних арештів та обшуків, комісію по зловживаннях при конфіскаціях і реквізиціях та ін. Створено й комісію з формування окремого корпусу прикордонної охорони, але і після того, як він почав діяти, проникнення на територію України різних грабіжників з Румунії, Польщі, Росії не припинялося.

У березні 1918р. ЦР утворила анкетнослідчу парламентську комісію у складі 25 членів для запобігання випадкам анархії, ліквідації самочинно створених неправомірних цивільних і військових органів на місцях, вжиття заходів щодо усунення порушень закону. Всі державні, громадські, військові органи й особи повинні були давати членам цієї комісії відповідні пояснення, документи, допускати їх до в’язниць, змогу допитувати затриманих і заарештованих. Комісії надавалось право усувати службових осіб з посад, передавати справи до суду.

Важлива роль у боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями могла би належати міліції, яка була утворена Тимчасовим урядом у березні 1917 р. Створено губернські, повітові, волосні, міські управління міліції, у складі яких переважали колишні жандарми, пристави, городові, поліцейські та ін. Проте у багатьох місцевостях міліція діяла неактивно.

Весною 1917р. на місцях для боротьби із злочинністю стихійно стали виникати озброєні загони “Вільного козацтва”, започатковані на Звенигородщині, які складалися переважно із селян і робітників. Урядові комісари Тимчасового уряду та й багато членів ЦР, Генерального секретаріату ставилися до них негативно, виступали проти озброєння “стихійної, некультурної людності”. Але “Вільне козацтво” існувало й далі. У квітні в Києві відбувся перший з’їзд ’’Вільного козацтва’’. Кошовим атаманом на ньому було обрано селянина Семена Гризла.(88) У жовтні в Чигирині відбувся другий з’їзд “Вільного козацтва” України. На ньому підкреслювалося, що в країні зростає злочинність, тому населенню слід гуртуватись у загонах козацтва, озброюватись, рішуче боротись з ворогами народу, не допускати братовбивчої війни, підтримувати республіканський федеративний устрій у Росії, створювати у селах сотні, в повітах - курені, в губерніях - полки. На з’їзді було обрано Головну козацьку раду з 12 осіб. Головним отаманом “Вільного козацтва” був обраний нащадок старовинного українського роду, випускник Пажеського корпусу в Петрограді, великий землевласник, командувач 34-м армійським корпусом Південно-Західного фронту, який у серпні 1917р. став Першим Українським корпусом, генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Щоправда, обрали його заочно, бо на з’їзді він не був присутній. Почесним отаманом козаки обрали М.Грушевського, а наказним отаманом - І.Полтавця-Остряницю. За деякими даними, козаків у той час налічувалось біля 60 тис.(89)

Наприкінці жовтня 1917р. секретарство внутрішніх справ зобов’язало земські та міські управи навести порядок у питанні вироблення штатів міліції міст і повітів. Передбачалося створення не тільки піших, а й кінних міліцейських загонів, резервів міліції і системи навчання кадрів. На вимогу міліції перед урядом постало питання про переведення міліції з-під підпорядкування Київської міської управи у безпосереднє відання генерального секретарства внутрішніх справ. З’явилась пропозиція щодо перейменування міліції у “Державну варту”.

Наприкінці січня 1918 р. ухвалою уряду засновано “Вільне реєстрове козацтво’’. Воно відпо­відало за безпеку і правопорядок у повітах і набиралось з мобілізації військовими органами за територіальним принципом. Приймались на договірних засадах й добровольці.

Загони “вільного” і “реєстрового козацтва” залучались також до ведення бойових дій.

Зауважимо, однак, що у житті не все складалось так, як бажали члени ЦР і уряд. У багатьох регіонах “вільні” та “реєстрові” козаки, в рядах яких було чимало випадкових, ненадійних людей, самі ставали на шлях правопорушень, чинили незаконні обшуки, конфіскації, іноді просто грабували населення. Це засвідчують скарги, які надходили до ЦР і уряду.(90) Тому вже наприкінці березня уряд припинив організацію “Вільного реєстрового козацтва” і передав асигновані на неї кошти для розбудови органів міліції. У столиці міліцію очолював начальник, який призначався генеральним секретарем (потім міністром) внутрішніх справ, у губерніях - інспектори, у повітах і містах повітові та міські начальники міліції і їх заступники, у волостях і містечках - дільничні начальники та їх помічники.

37