§7. Діяльність Центральної Ради у галузі економіки, освіти, культури, соціального захисту громадян

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Україна, тобто усі її 9 губерній, була в економічному відношенні, як зазначалось, дуже важливою інтеграційною частиною у складі Російської імперії.

Сільське господарство України напередодні світової війни давало понад 23 млн. т зернових, 9,3 - цукрового буряка, 23,2 - картоплі, виробляло 1,1 млн. т м’яса, 4,7 - молока, 3 млрд. яєць, 14,8 тис. т вовни і т.д. У сільському господарстві, до речі, була зайнята переважна більшість працюючого населення - понад 12 млн. Майже 40 відсотків експортованої з Росії пшениці, половина ячменю, понад половину жита, майже увесь цукор вироблялись в Україні. (174)

Війна суттєво вплинула на стан всієї економіки Росії. З липня 1914р. по липень 1917 р. Росія витратила на війну понад 35 млрд. руб. - вартість майже половини всіх матеріальних цінностей, які створювались у країні. Нечуваних розмірів досяг рівень інфляції: 1914 р. щомісяця друкувалось банкнот на 219 млн. руб., у 1916 р. - 290 млн. руб., у другій половині 1917р. - 832 млн. руб.

З України до армії та воєнного виробництва було призвано 4 млн. осіб. З цього приводу та гострої нестачі сировини закривались промислові підприємства, зростала кількість безробітних. Майже 200 шахт та понад 200 підприємств закрились в Україні тільки у жовтні 1917 р. До кінця першого півріччя вибули з ладу 5200 паровозів, 51 тис. вагонів. Робітники місяцями не одержували заробітної платні, голодували, жили в жахливих антисанітарних умовах, без елементарного медичного обслуговування.

З села до армії було забрано третину коней. 45,5% селянських господарств не мали робочої худоби, 35,7% - корів. Скорочувались посівні площі, знижувалась урожайність. Влітку 1917 р. в Україні налічувалось 625 тис. безпосівних селянських дворів, 647 тис. - з посівом 1-2 десятини. Зберігалось поміщицько землеволодіння. У середньому на поміщицьке господарство припадало 1740 десятин землі, куркульське - 25,4, бідняцьке - 2,2 десятини. З 44 млн. десятин сільсько господарських угідь 16,2 млн. десятин перебували у руках поміщиків, промисловиків, держави та церкви, 13 млн. - у т.зв. куркулів, 9,1 - середняків і 5,1 - малоземельних селян. (175)

Отже, економіка України у роки війни, зокрема наприкінці її, перебувала у плачевному стані. Все було зруйноване, розвалене, закони не діяли, влади не слухали. Поширювалися в Україні

54 після лютневої революції масові самочинні захоплення поміщицьких та державних земель, маєтків На селі панувало безладдя, сваволя, криваві бійки за землю.

Тому з самого початку перед Центральною Радою виникло безліч соціальних, економічних та політичних проблем. До того ж у перші місяці існування вона переважно займалася мітингуванням, політичними питаннями.

Тільки в травні для підготовки розгляду економічних питань була створена спеціальна комісія, їй надавалось право кооптації будь-яких експертів, спеціалістів тощо. Змусила Центральну Раду повернутися обличчям до економічних питань передусім фінансова проблема: відсутність коштів на власне утримання та інші справи. У травні 1917р. вона проголосила про перший “вільний громадянський податок на українську справу". Він мав вноситись добровільно всіма свідомими громадянами, органами, організаціями, установами. Перший Універсал установив, що на всіх “організованих громадян сіл і городів”, всі “українські громадські управи і установи” з 1-го липня (за ст.ст.) накладається “особливий податок на рідну справу”, який належить “точно, негайно, регулярно пересилати в скарбницю Української Центральної Ради”.

Отже, фінансова проблема для ЦР достатньо тривалий час залишалася аморфною, невре- гульованою. З утворенням генерального секретарства фінансів справа набула чіткіших обрисів. У його складі було утворено важливі організаційні підрозділи: департаменти митних зборів, простих податків, Державної скарбниці, експедиція державних цінних паперів, комітет народних заощаджень і страхування та ін.

Після лютневої революції в Україні відновили діяльність філії російських банків, яких тут у великих містах налічувалося близько сотні, приватні комерційні банки. У вересні ЦР створила спеціальну фінансову комісію, яка мала виробити пропозиції щодо організації фінансової справи.

Проте податки і всілякі мита з населення і місцевих органів, страхові збори поступали дуже нерегулярно. Коштів не вистачало ні для державного, ні для господарського будівництва, ні для оплати праці робітникам та службовцям, ні на освіту. На 20 грудня державний банк мав у своєму розпорядженні всього 40 тис. κp6.(178) Не вистачало банківських грошових знаків, оскільки з Росії припинилось їх постачання. В обіг замість грошових знаків були запущені білети ще царського Російського державного казначейства, облігації і купони попередніх воєнних позик, “позики волі” 1917 р., інші цінні папери, яким надано силу грошей.

У другій половині грудня ЦР проголосила, що всі державні податки, мита і прибутки, які збираються на території УНР, стають державним скарбом України. Пересилання їх в Росію припинилося.

22 грудня засновано Головну скарбницю УНР, а всі губернські та повітові казначейства стали її місцевими органами. Київську контору Російського Держбанку перетворено в Український державний банк, а місцеві її філії стали його відділами.

23 грудня Держбанку доручено підготувати випуск перших українських грошей на суму 500 млн. крб. кредитовими білетами по 100 κp6.(179) Оскільки для їхнього забезпечення золотого запасу в Україні не було, то забезпеченням слугували надра, ліси, залізниці та прибутки держави від монополій. Новий карбованець містив 17,4 частки чистого золота і поділявся на 200 шагів. Українські гроші повинні були ходити нарівні з царською золотою монетою і російськими грошовими знаками. їх взаємообмін був обов’язковим для громадян і установ. Підробка грошей і цінних паперів каралась позбавленням прав і каторгою. Тимчасово, для пом’якшення дефіциту грошової готівки, банку надано право випустити в обіг чеки, які разом з російськими облігаціями і купонами воєнних позик, що ще залишалися в обігу, повинні були прийматись усіма нарівні з українськими грішми. Після 1 березня 1918 р. вони підлягали обміну на гроші.

20 грудня Генеральний секретаріат зобов’язав усі міські торговельні заклади, кооперативи, ресторани, готелі, театри, клуби вносити до Держбанку та його філій не менше 75% денної виручки. Половину касової готівки вимагалось здати від товариств взаємодопомоги, кредитних кас, ломбардів, позичкових кас та ін. Винні у порушенні цих вказівок притягались до кримінальної відповідальності.

Для того, щоб роздобути побільше грошей, збільшено тарифи за поштові послуги, телеграф, обкладено одноразовим податком телефонні апарати та ін. Отже, було зібрано у Державному банку певні суми. Але скористатись ними Центральна Рада і уряд так і не встигли. Ці кошти чомусь були залишені у Києві при відступі української влади і військ під натиском більшовиків 8 лютого 1918 р. У свою чергу, коли більшовики залишали під натиском німців 1-го березня Київ, то £ИВЄЗЛИ зі столиці, поруч з великою кількістю іншого майна, мистецькими цінностями, промисловим устаткуванням ще й усі гроші та цінні папери (на суму 500 млн.

Основною грошовою одиницею стала гривня, яка вміщувала 8,7 частки чистого золота. Грошові знаки мали випускатись у купюрах вартістю 2, 5, 10, 20, 100, 500 і 1000 гривень. Передбачався випуск золотих (вартістю 20 гривень) монет. Дрібною, розмінною монетою стали шаги (вартістю 1, 2, 5, 20 і 50), що виготовлялись зі сплавів.(181)

Крім того, ЗО березня ЦР прийняла постанову про випуск знаків Державної скарбниці на суму 100 млн. крб., що мали б платіжну силу впродовж п’яти років і курсували нарівні з грішми. Силу розмінноїмонети надано маркам Державної скарбниці, які мало право випустити міністерство фінансів на суму 60 млн. крб. (по 1, 2, 4, 10, 20, ЗО, 40 і 50 шагів).

Бюджету України при Центральній Раді так і не було складено. Складались лише щомісячні кошториси витрат і прибутків. 11 квітня 1918 р. ЦР ухвалила закон "Про тимчасові розписи видатків на 1918 рік", згідно 3⅛_tκ∏M державні видатки складалися відповідними міністерствами на кожні чотири місяці.(182)

Після перших місяців ейфорії і політичних дискусій Центральна Рада приступила до розгляду важливих економічних проблем, зокрема до гострих і вкрай актуальних проблем відбудови народного господарства. Значна роль у цьому відводилась секретарству (потім міністерству) торгівлі й промисловості. У його складі утворено фабрично-заводський, технічний, гірничий, паливний, зовнішнього і внутрішнього торгу департаменти, відділи металообробної промисловості, хімічно-мінеральний, фінансовий, мір і ваги та ін. Це секретарство, яке очолював В.Голубович, у зв’язку з гострою нестачею електроенергії ввело жорсткий режим її економії у побуті, на виробництві, в обслуговуючій сфері. Розпочато процес демобілізації промисловості. Однак вона тут же потягнула за собою стихійний процес закриття, розпродажу обладнання і майна приватних і земських заводів, фабрик, майстерень, власники яких не були впевнені у завтрашньому дні.

Державною власністю проголошено всі торфовища, здатні до промислового видобутку цього вкрай потрібного палива. Дуже жорстко регулювалися ціни на значну частину товарів широкого вжитку, зокрема тютюн, сіль, мило та ін. Заборонено без дозволу міністерства торгу і промис­ловості або уряду вивіз будь-яких товарів за межі України. Товари чи майно, що незаконно вивозились, підлягали конфіскації на користь держави, винні особи карались у кримінальному (арешт) або адміністративному (штраф) порядку. Це, однак, не стосувалося вивозу продовольчих товарів до Німеччини чи Австро-Угорщини. Вони, згідно з наказом уряду, могли вивозитись туди безперешкодно, позачергово і, навпаки, до відповідальності притягався всякий, хто чинив цьому перешкоди. (183)

Характерно, що незважаючи на нелегке становище з продовольством у містах України, ще тяжче - з залізничним транспортом, де не вистачало паровозів, вагонів, палива, машиністів і кочегарів, уряд України закликав селян і залізничників допомагати Росії. “Навіть тоді, коли прий- деться стиснути зуби від страждання..., ми врятуєм країну (читай Росію. - Автори), врятуєм волю, коли не для себе, то для майбутніх поколінь. За нас хапається остання надія умираючої країни, армії і людності”, - писалось в одній з телеграм секретарства шляхів. (184). І це, звернімо увагу, писали та й робили ті, кого більшовики незабаром оголосили ворогами українського і російського народів, “буржуазними націоналістами” і т.д.

Вживались заходи, спрямовані на налагодження роботи пошти, телефонно-телеграфного зв’язку. Створено Всеукраїнську поштово-телеграфну спілку всіх працівників зв’язку на чолі з Головною радою. На місцях діяли її окружні, повітові, міські комітети. Уряд неодноразово приймав постанови про збільшення посадових окладів працівників зв’язку, виділення їм одноразових допомог тощо. Зв’язківцям при виявленні недозволених продовольчих посилок за межі України дозволялось конфіскувати їх на свою користь.

Однією з найважливіших проблем в Україні того часу була земельна. Наболіла віками, неврегульована, гостра. Знаходилася вона в центрі уваги й першого Всеукраїнського селянського з’їзду, що проходив у Києві 10-16 червня 1917 р. Поруч з розглядом низки актуальних політичних проблем, зокрема щодо вимог автономії України, з’їзд основну увагу, зрозуміло, приділив питанням про землю та самоврядування на селі. Доповідь з цього питання виголосив есер М.Ковалевський. Він наголосив на тому, що Україна піде соціалістичним шляхом, тут буде скасовано приватну власність на землю і вона надійде в Український земельний фонд, який буде у розпорядженні Українських Установчих зборів та місцевих земельних комітетів. Земля надаватиметься у користування, але тільки тим, хто сам її оброблятиме та за встановленими нормами. Основою майбутнього соціалістичного господарства на селі він оголосив великі зразкові господарства, хліборобські товариства, які матимуть відповідний інвентар, техніку, зможуть піднімати земельну культуру.

Ці пропозиції есерів були в цілому підтримані делегатами з’їзду. Обрано Центральний земельний комітет у кількості 48 осіб, склад якого повинен був затвердити Тимчасовий уряд. Селянський з’їзд зажадав від уряду видання відповідних законів про землю, скасування всіх актів про'продаж, оренду, роздрібнення землі, укладених після 1 березня 1917 р. Запропоновано визнати загальнонародною власністю ліси, води, шляхи, земельні надра. Вирубки лісу могли відбуватися тільки за дозволом земельних комітетів. Усі встановлені раніше податки на землекористування мали бути скасовані, натомість належало ввести єдиний прогресивний податок. На з’їзді, як уже зазначалось, були обрані рада селянських депутатів та ЦК Української селянської спілки, які активно приступили до роботи.

Обидва названі органи відразу взялись також за впорядкування харчової справи, постачання селу в обмін на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію промислових товарів, забезпечення села необхідними йому спеціалістами-ковалями, колісниками, землемірами тощо. Селянські органи вимагали встановлення твердих цін на сільськогосподарську продукцію, промислові вироби.

Влітку 1917 р. в Україні почався сільськогосподарський та поземельний перепис з метою подальшого ефективного проведення земельної реформи.

Проте майже усі побажання і звертання українських селян до Тимчасового уряду залишились на папері. Єдине, що робив цей уряд на селі в Україні, - це посиленими темпами, часто за допомогою війська "викачував" хліб та інші продукти. З цією метою Тимчасовий уряд 25 березня видав закон про встановлення хлібної монополії держави, згідно з яким все збіжжя, окрім невеликої кількості для харчових і господарських потреб селян, належало здавати за твердими цінами державі. Ціни ці підвищено на 50-60%, хоч на ринку вони зросли у 1916 р. на жито - на 200%, пшеницю - 230%, овес - 450%. На промислові товари ціни зросли ще більше: на залізо - на 800%, сірники - 700%, швейні вироби - 900% і т.д. (185) Звичайно ж, селяни перестали здавати хліб державі та на потреби армії і продавати його в містах. Вони продавали його перекупникам, які масово приїжджали з Росії і платили за пуд не 3 крб., як держава, а 12-15 крб.

Прохання Центральної Ради до Тимчасового уряду змінити земельну політику, провести земельну реформу ні до чого не приводили. Отже, і тут вона діяла непослідовно, запобігаючи перед Тимчасовим урядом, закликаючи, зокрема, українських селян поставляти хліб та інше продовольство фронтові. (186)

Після взяття у Петрограді влади більшовиками створене у Києві генеральне секретарство продовольчих справ розіслало на місця директиву з попередженням щодо загрози голоду і вказівкою взяти всі продовольчі запаси під найсуворіший контроль та облік. Категорично заборонялось продавати зерно приватним особам, воно оголошувалось власністю держави. Секретарство вимагало продовжувати поставки продовольства фронтові, не ліквідувало створені ще Тимчасовим урядом реквізиційні комісії, які продовжували тероризувати селян. Продовольчі справи погіршувались з дня на день. Селянство хвилювалось, перебувало у непевності, поширювалась анархія.

Справу могла поліпшити негайна земельна реформа, але вона зволікалась. Щоравда, нг восьмій сесії ЦР була прийнята чергова резолюція про соціалізацію землі. Але ніхто чітко не міг витлумачити селянству про неї. Це ж саме писалось у третьому Універсалі: “земля переходить у власність всього трудового народу без викупу", тобто “у руки обраних селянством земельних комітетів". А що далі?

Через декілька днів Генеральний секретаріат видав декілька конкретизуючих універсал нормативних актів стосовно земельної справи. У них зазначалось, що конкретні закони про землю

57 мають прийняти Українські Установчі збори. Як наголошувалось, “загальнонародне право на землю” означає, що землю забороняється продавати, купувати, заставляти, дарувати. Поки що порядкувати на землі мають виборні земельні комітети. Самовільне захоплення земель заборонялось, як і лісів, водоймищ, живого і мертвого інвентаря та ін. Всі трудові селянські та козачі землі мали залишатись недоторканими, як і землі міст, містечок, дачних, садових, городніх ділянок. Установчі збори, роз’яснював уряд, подбають про бідноту, сільськогосподарських робітників, визначать порядок сплати боргів та ін. (187)

Категорично заборонено самовільну вирубку лісів. їхню охорону, охорону від розграбування економій, колишніх поміщицьких маєтків, покинутих підприємств та ін. повинне було здійснювати “вільне козацтво”.

Отже, земельна проблема чітко не розв’язувалась, реквізиції хліба та іншого продовольства у селянства продовжувались навіть і після того, як Центральна Рада стала господарем становища в Україні. До справи реквізування хліба у селах приєднались, крім секретарства продовольчих справ, ще й секретарство земельних справ, яке через губернські, повітові і волосні комітети забирало в селян зерно, картоплю, буряк і ін. На забій відправлялась навіть робоча худоба селян, домашня скотина. У майбутньому селянству за все обіцялось сплатити грішми, що невдовзі мали видрукуватись. Потім справді ЦРада асигнувала у розпорядження міністерства продовольчих справ для видачі продовольчим органам на місцях велику суму - 500 млн. крб. Але не всі ці кошти дійшли до селянства.

Оскільки справа із скликанням Українських Установчих зборів відкладалась, 31 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Тимчасовий земельний закон.(188) Його суть загалом відповідала вимогам Всеукраїнського селянського з’їзду і положенням універсалів. Верховне управління землями, водами, лісами й надрами взяла на себе Центральна Рада. Розпоряджатися землями надано право: на селі - сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам; у містах - органам міського самоврядування.

Земля відводилась цими органами для державних чи загальногромадських потреб, під житло і будівлі як окремим особам, так і організаціям, товариствам, громадським установам, під­приємствам, а також для “трудового господарювання”, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім’ями чи товариствами. Наймана праця могла використовуватись тільки у виняткових випадках, відповідно до правил, встановлених земельними комітетами. Приватно-трудові та колективні господарства повинні були одержувати землю за нормами, встановленими земельними комітетами і сільськими громадами, але під керівництвом і з відома центрального органу державної влади. Для виділення земель окремим особам і сім’ям “у трудове користування” сільські управи складали і вивішували списки бажаючих (малоземельних і безземельних) селян, після цього сільський сход вирішував справу наділу їх землею і рішення надсилав до волосного земельного комітету. Впродовж двох тижнів будь-який селянин міг це рішення оскаржити. Остаточно таке рішення затверджував повітовий земельний комітет і воно вступало в силу. Норми наділу вирішував сільський сход.

Користування землею проголошувалось безкоштовним. Оподаткуванню підлягали лишки землі (понад встановлені норми), а також надприбутки, одержувані від кращих земель, їх розташування (близько до шляхів, торговельних центрів) тощо.

Право користування землею могло переходити у спадщину. Передача права користування землею здійснювалася лише громадами і земельними комітетами. Вилучення земель на державні і громадські потреби у разі необхідності проводилось державними органами без викупу, попереднім користувачам надавались землі в іншому місці.

Землі поміщиків, церкви, монастирів підлягали конфіскації теж без викупу, як і будівлі, живий і мертвий сільськогосподарський інвентар тощо. Колишнім власникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися необхідний інвентар, ділянки, які вони могли обробити своєю працею. Конфісковані землі за рішенням земельних комітетів мали розділятися на дві категорії - землі для громадського господарства і землі для особисто-трудового користування. З цих останніх задовольнялися потреби місцевих безземельних і малоземельних селян, а потім місцевого нехліборобського і немісцевого населення. Конфісковані висококультурні господарства не підлягали розподілу, а передавались у користування колективним товариствам або сільським громадам. Це стосувалося й садів, виноградників, хмельників тощо. Безпосереднє керівництво проведенням земельної реформи здійснювало міністерство земельних справ. У його складі діяли загальна канцелярія, три департаменти - земельний, лісовий та сільськогосподарський, і низка

58 відділів. На місцях існували його органи - губернські, повітові і волосні земельні комітети, комісари і головні комісари з тих чи інших питань, уповноважені міністерства. Волосні комітети вибирало населення, повітові складалися на дві третини з представників волосних, на третину - з представників урядових установ.

Всього в Україні на початок 1918 р. створено 9 губернських, 94 повітових і 1528 волосних земельних комітетів. (189) На Волині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині утворювались подекуди ще й сільські земельні комітети.

Значну увагу приділяв уряд УНР цукровій промисловості, що, як тютюнова та “алкогольна”, була важливою статтею державних прибутків. У березні 1918 р. цукрову монополію, яка раніше належала Росії, ЦР передала до виключного відання міністерства харчових справ, у складі якого було створено департамент виробництва і постачання цукру з декількома відділами. Ціни на цукор встановлювались урядом. Він розподілявся по губерніях названим міністерством. У складі міністерства були ще департамент постачання продовольчих і фуражних продуктів, м’ясний департамент, юридичний, транспортний відділ, відділ заготовок, інформаційний та ін.

На місцях його органами були губернські та повітові продовольчі комітети, створені ще у березні 1917 р. Тимчасовим урядом. У квітні 1918 р. український уряд утворив Державне хлібне бюро з місцевими хлібними конторами.

Зазначимо, що після окупації України німецькими та австро-угорськими військами як сама Центральна Рада, так і її виконавчі органи, зокрема обидва згадані міністерства реальної влади майже не мали. На місцях з ними рахувались мало. Окупанти діяли в Україні на свій розсуд, реквізували у населення все, що їм було потрібно, зокрема продовольство, худобу, птицю, видаючи людям т.зв. реквізиційні квитанції, за якими українське міністерство харчових справ беззастережно виплачувало гроші. У західних повітах УНР хазяйнували ще й поляки, які дуже часто вдирались на українські землі, реквізуючи продовольство, фураж, худобу, захоплюючи військове майно колишнього Південно-західного фронту та ін. Польські вояки знущалися при цьому надлюдьми, арештовували, били їх, повертали поміщикам відібрані у них землі, будівлі, інвентар. ЦР реагувала на це “попередженнями” й “суворими попередженнями”.(190)

Не додавали авторитету українському урядові й такі рішення, як березневе 1918 р., коли він розпорядився негайно повернути німцям-колоністам в Україні всі землі, маєтки, майно, конфісковані в роки війни і передані для тимчасового користування населенню, переважно біженцям з Галичини та Буковини. Таке рішення поставило цих біженців у критичне становище, вони знову опинились без засобів до існування.

Ще одним непопулярним кроком уряду були численні циркуляри місцевим органам про повернення захопленого людьми майна: живого і мертвого сільськогосподарського інвентаря, речей, меблів, різних будівельних матеріалів з колишніх поміщицьких маєтків, економій, монастирів тощо. Якщо захоплене було розпродане, то належало стягнути з винуватців гроші. Намагання уряду зберегти маєтки, їх майно та інвентар було нібито правильним: планувалось організувати на їх основі зразкові господарства, сільськогосподарські школи, науково-дослідні господарства. Але ворожа (більшовицька насамперед) пропаганда зображала таку діяльність уряду як спроби відновити, зберегти поміщицьке землеволодіння в Україні, повернути владу поміщиків і капіталістів, яких ЦР та її уряд, мовляв, захищають. У це повірило й чимало селян, які почали відноситися до ЦР насторожено, а то й вороже.

Не додавала популярності Центральній Раді й політика постійних конфіскацій та реквізицій продовольства, худоби у селян, яку вона посилила у зв’язку з необхідністю утримувати багатотисячні окупаційні війська та ще й постачати продовольство у Німеччину та Австро-Угорщину. Цю політику постійно проводив царат, потім - Тимчасовий уряд, тепер - Центральна Рада (а далі гетьман Скоропадський та більшовики). В усій Україні з 15 березня почали діяти численні особливі комісії, що вилучали лишки сільськогосподарської продукції. Вони не минали жодного села, жодного господарства.

Уряд визначив навіть жорсткі харчові норми як для людей, так і для годування худоби та норми засіву. Наприклад, на одну особу в господарстві залишалось на місяць по 9 кг пшеничної муки або по 10 кг - житньої. На кожен пуд муки, залишений у господарстві, можна було мати ще по 5 пудів картоплі, певну кількість круп, бобових. Селяни мали право тримати корм для годування не більше трьох коней і корови на господарство, по 6 пудів картоплі на місяць на свиню і т.п. (191) Лишки продовольства у селян вилучалися за твердими цінами. Усе конфісковане про­довольство зосереджувалось у місцевих продовольчих органах, частково у Києві і йшло на потреби

59 міського населення, бідноти, армії (своєї та окупаційної), установ, організацій, лікарень, для відправки згідно з угодами за кордон.

Оскільки селяни часто відмовлялися здавати харчі добровільно, то у розпорядження продовольчих особливих комісій поступали військові загони. А у села, які відмовлялися від поставок, не поставлялися нафта, мануфактура, залізо, цвяхи та ін.

Так діяла тоді в українському селі своя, українська влада, а ще гірше поводились окупанти.

Непродумана, насильницька політика у продовольчому питанні, затягування у проведенні земельної реформи, інші помилки поступово підривали довіру до української влади у селян, руйнували їх ще не міцну національну свідомість, одностайність. Зауважимо, що селянство спочатку, з перших же днів встановлення української влади, відносилось до неї прихильно, підтримувало її. У селах виникали різні селянські спілки, товариства ’’Просвіти", гуртки, хори та ін. Активну роботу на селі проводила інтелігенція, студентство, діячі "Просвіти". Потім на село теж масово посунули солдати демобілізованої армії з більшовицькою літературою і духом, більшовицькі агітатори. Інтелігенцію не хотіли слухати, її витісняли назад у міста. На українську владу зводили численні наклепи, її очорнювали, поширювали різні чутки, вигадки щодо її намірів, зокрема про те, що влада УРН хоче відновити старі порядки, ліквідувати всі здобутки революції та ін. Культурно- просвітні товариства по селах і містах з приводу браку коштів, відповідної літератури, преси гинули. Селянство перебувало у непевності, навіть посівна кампанія 1918 р. проходила мляво, на селі панували хаос, зневіра. Намагаючись врятувати становище, Центральна Рада запланувала скликати другий Всеукраїнський селянський з’їзд, але це так і не було реалізовано.

З іншого боку, як на місцях, так і в центрі різні службові особи українських властей проявляли бездіяльність, зловживали службовим становищем, шкодили українській справі й державі (зрештою, як і зараз). Наприклад, у березні-квітні товарна станція у Києві була вщерть забита ешелонами з продовольством, але їх ніхто не розвантажував, київська міська управа бездіяла, а люди у столиці голодували.

Говорячи про намагання ЦР і уряду відбудувати народне господарство, згадаємо і справу організації державного контролю. Після проголошення УНР робота контрольних органів над випуском продукції промисловими підприємствами та її розподілом почала набирати силу. Існуючі ще з часів царату та Тимчасового уряду контрольні органи були реорганізовані, розроблено план їх перебудови на демократичних засадах, який почав втілюватись у життя.

Розпочались вибори контрольних комітетів на підприємствах та в установах. Очолював контрольну службу Генеральний контролер, який затверджувався ЦРадою і входив до складу уряду. Він же очолював і Генеральну раду контролю, до складу якої входили заступник (товариш) Генерального контролера, директори контрольних департаментів і радники. До її компетенції належало регулювання ревізійної діяльності всіх контрольних органів, розгляд скарг на їх рішення, участь з дорадчим голосом у роботі уряду та його комісій, висновки з господарських та фінансових проектів.

Замість колишніх російських “департаментов государственного контроля” створено три нові. Перший контрольний департамент (з відділами ревізійної звітності, кредитового, ревізійного та центральної бухгалтерії) виконував контрольно-ревізійні функції з усіх галузей економіки за винятком військової, морської і шляхової. Другий контрольний департамент відав військовими та морськими справами, третій - справами шляхів, маючи ревізійні відділи із залізничного господарства, водних, грунтових та шосейних шляхів.

Створювалися як постійні, так і тимчасові, місцеві контрольні органи. До постійних відносились вісім губернських контрольних палат (Київська, Полтавська, Одеська і т.д.), три контрольні палати залізниць (Південно-Західної, Катерининської та Північної), одна - з контролю портів Чорного моря та ін. Контрольні палати на чолі з контрольними радами й інші місцеві органи контролю здійснювали контрольні та ревізійні функції щодо діяльності урядових, громадських і змішаних органів та установ, які займалися продовольчими справами, земельною реформою, заготівлею сировини, палива, споживчих товарів, залізничними, водними перевезеннями, допомогою біженцям та ін. Особлива увага зверталася на правильне використання державних і громадських коштів. Часто контролери входили безпосередньо до складу різних органів - земельних, продовольчих комітетів та ін. Існували ще контрольні ради, які створювались замість колишніх “общих присуствий”.

Держава дбала про незалежність контрольних органів, їх службовців. Представники контролю могли вносити протести на рішення будь-якого державного чи громадського органу (до вищестоячих інстанцій).

60 Не залишалися поза увагою Центральної Ради й проблеми освіти, культури, соціального захисту людей та ін. Шкільна освіта в Україні при царській владі була в організаційному відношенні розпорошеною, зрусифікованою. Існували нижчі початкові школи, куди входили парафіяльні школи, сільські однокласові та двокласові школи. Далі йшли вищі початкові та середні заклади: реальні школи, духовні семінарії, комерційні школи, кадетські корпуси, єпархіяльні школи, середні хлопчачі школи, дівочі гімназії, вчительські семінарії та ін. Просвітні заклади підлягали різним відомствам: освіти, опіки, духовному, військовому, земельному, залізничному, торговому і ін.

Отже, школу, як і саму систему освіти, належало в українському суспільстві докорінно пере­будувати. Велику роль у цій справі відіграли перший Всеукраїнський педагогічний з’їзд, що відбувся у квітні 1917 р., та Всеукраїнський вчительський з’їзд (серпень 1917р.). Згідно з рішенням першого з”їзду при Центральній Раді почала працювати шкільна рада, а при Комітеті ЦР - шкільна комісія. Цей з’їзд прийняв рішення про відкриття літніх вчительських курсів з українознавства, підготовку підручників на українській мові, розробку української термінології в освіті, відкриття українських бібліотек та ін. Прийнято рішення про звільнення зі шкіл осіб, котрі виступали проти українізації. Водночас вводилася як обов’язковий предмет російська мова у школах, починаючи з третього року навчання. Вчителю надавалось право вибору підручників, методів навчання.

У початкових школах, гімназіях, інших середніх закладах навчання мало вестися за рахунок держави. Українізації підлягали лише ті з них, які знаходились у місцевостях з переважно українським населенням. Українізація інших передбачалась тільки через два роки. В усіх середніх навчальних закладах належало ввести вивчення української мови, літератури та історії України. В українських гімназіях за бажанням батьків дозволялось відкривати російські класи і навпаки: в російських - українські.

Це було виважене і демократичне рішення. Ще скромнішим воно було щодо вищої школи. Вчительство, зібране на з’їзді, тільки звернулось до ЦР з проханням заохочувати викладачів вищої школи вести заняття українською мовою. У вищих школах рекомендувалося відкривати кафедри історії України, української мови та літератури, у спеціалізованих - українського права, етнографії, історії української науки.

Важливим було й рішення зїзду про необхідність вжиття ЦР заходів щодо повернення українських історичних та інших документів з чужоземних архівів і зосередження їх в єдиному державному архіві, предметів української історії, мистецтва, старовини, вивезених за межі України.

На серпневому вчительському з’їзді одностайно підтримано пропозицію про право всіх громадян на безкоштовну (за рахунок держави) освіту, із забезпеченням учнів підручниками, одягом і харчами, про обов’язковість і світський характер освіти. Для підготовки сучасних вчительських кадрів передбачалось відкрити в Києві Науково-педагогічну академію, у великих містах - 9 вчительських вузів, відновити у селах і містах діяльність “Просвіти” та ін.

З утворенням генерального секретарства освіти справа перебудови системи освіти набула чітких, конкретних обрисів.

У кожному повіті призначено комісара з народної освіти, виділено штат інструкторів, створено шкільні ради з представників державних органів і громадськості. Комісар керував не тільки роботою шкіл, а й позашкільних та дошкільних навчальних закладів. При багатьох школах створювались українські дитячі садки, відкривались книгарні, бібліотеки, читальні, вчительство організовувало інтернати для селянських дітей, гуртки самоосвіти, клуби, курси з ліквідації неграмотності. Деякі земства і міські управи виділяли кошти на навчання та стипендії дітям бідних батьків. Цю ініціативу гаряче підтримало секретарство освіти на чолі з І.Стешенком. Він звернувся через пресу з закликом до педагогів і вчених-українців у Росії та інших країнах повернутися в Україну для праці в рідних школах, гімназіях, вузах. Багато вчителів і викладачів, зокрема з Росії, справді повернулись в Україну. (192) Появились і меценати, які виділяли кошти, приміщення, обладнання для налагодження освіти.

Секретарство освіти оголосило про підготовку до проведення шкільної реформи. 5 грудня 1917 р. видано розпорядження про шкільне управління, згідно з яким безпосереднє керівництво більшістю просвітніх установ генеральне секретарство освіти взяло на себе (духовні, військові, залізничні, медичні та юридичні навчальні заклади залишались у підпорядкуванні відповідних секретарств).

Учительська спілка почала видавати журнал “Вільна українська школа”. Товариство “Просвіта” скликало український вчительський з’їзд на Курщині - у регіонах, де мешкало чимало українців (17 грудня), але більшовики цей з’їзд розігнали, багатьох його делегатів заарештували. (193)

61 Наприкінці грудня 1917 р. у Києві проведено нараду з питань організації шкільної справи з участю представників від усіх губерній, повітів, міст. На ній жваво обговорювалися наболілі проблеми просвітянської справи, висловлено чимало ділових, цікавих пропозицій.

Однією з таких гострих проблем була проблема фінансування системи освіти, оскільки фінансування з Росії, безумовно, припинилося. Уряд України намагався відшуковувати кошти, але їх постійно не вистачало, через що справа українізації шкіл йшла повільно, зокрема у південних та східних губерніях, де місцеві органи влади й управління не хотіли виділяти на це гроші.

Територія України до кінця грудня 1917 р. поділялась на три регіональні просвітні структури -шкільні округи - Київський, Харківський та Одеський. В них діяли шкільні попечителі, їхні помічники, окружні інспектори та ін. Наприкінці грудня ці округи були скасовані, на їх місці утворено комісаріати, де діяли комітети у складі семи осіб кожен (чотирьох українців і трьох неукраїнців). Ці службовці призначались генеральним секретарем освіти і мали штат дрібніших урядовців. Очолювали комітети комісари освіти, посада яких прирівнювалась до посади заступника директора департаменту секретарства.

Секретарство (потім міністерство) освіти теж стало складною й достатньо громіздкою структурою. До нього входили департаменти вищої і середньої школи, нижчої освіти, дошкільної і позашкільної освіти, професійної освіти, загальних справ. Департаменти поділялися на відділи, підвідділи, комісії. Тут зосереджувалось і керівництво театрами, бібліотеками, архівами, мистецтвом тощо. Діяло це секретарство активно. Так, волосним управам, сільським комітетам, міським органам наказано вжити негайних і рішучих заходів щодо збереження пам’яток і пам’ятників старовини і мистецтва, які проголошено власністю українського народу; створено українські видавництва, які почали видавати твори класиків української літератури та українські переклади класиків російської літератури. Видано близько 1200 назв українських книжок. Нагадаємо, що при цараті це було заборонено взагалі. Наприклад, у 1847р. вийшла тільки одна українська книжка, 1850р. - 1, 1860р. - 24, 1865р. - 5, 1870р. - 5 і т.д.

5 грудня рішенням ЦР засновано Українську академію мистецтв, ректором якої став видатний художник Ф.Кричевський.

Наприкінці квітня 1918 р. міністерство внутрішніх справ звернулося до всіх місцевих органів з повідомленням про створення Української національної бібліотеки й архіву та з пропозицією надсилати до них по п’ять примірників всіх книг, брошур, газет, плакатів, що видавалися на місцях.

Стосовно релігії, то вона як предмет викладання у школах заборонялась, оскільки церква в УНР була відокремлена від держави. Церковними справами, які виникали, відав департамент віросповідань міністерства внутрішніх справ. До речі, українська влада неодноразово висувала ще перед Тимчасовим урядом питання про усунення від керівництва українською церквою ієрархів- великоросів та про визнання її автокефальності, але марно. Виховані в проросійському дусі, не тільки ієрархи, а й багато священиків в Україні не підтримували української влади, створювали відчутні перешкоди на шляху становлення української національної державності. Більшість священиків у церквах України молились і проголошували здравиці лише “за владу російську”, “за державу російську”, поширюючи чутки, що ЦР і її уряд зрадили народ, хочуть запровадити унію з Римом, відмінити православ'я і т.д. Прогресивне духовенство, щоправда, підтримувало ЦР і на соборах у Києві вимагало автокефалії. Але цих голосів було мало, вони губилися у хорі противників української влади. Проти автокефалії церкви в Україні рішуче виступила не тільки РПЦ на чолі з патріархом Тихоном, а й українські ієрархи на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Володимиром (Богоявленським).

Департамент віросповідань неодноразово звертався до українських єпархій, духовних консисторій, рядових священиків із закликами взяти участь у створенні та зміцненні української національної державності, національної ідеї, не сіяти серед населення розбрату, наклепів. Однак це не дало бажаних наслідків. (194) Не останню роль у ворожому ставленні керівництва церкви до української влади відіграли, звичайно, рішення цієї влади конфіскувати церковні землі та маєтки, про збір даних щодо церковних маетностей, прибутків, кількості прихожан та ін.

Департамент зобов’язав усе духовенство виконувати всі обов’язки громадян України, запропонував консисторіям призначати на духовні посади тільки громадян УНР. Всі зв'язки з церковною владою іноземних держав могли відбуватися тільки через згаданий департамент. Духовенство зобов’язали брати участь у влаштуванні і проведенні українських національних свят.

Невдовзі після проголошення УНР була створена Всеукраїнська православна церковна рада

62 на чолі з архієпископом О.Дородницьким та протоієреєм В.Липківським. (195) Вона скликала у Києві в січні 1918р. Всеукраїнський церковний собор, робота якого була перервана у зв’язку з наступом більшовиків.

Центральна Рада займалася також і питаннями охорони здоров’я. Для цього була створена Головна медично-санітарна управа при секретарстві (потім міністерстві) внутрішніх справ, а також відділ опіки над інвалідами. Діяла Спілка військових інвалідів, у губерніях і повітах - її виконавчі комітети.

Загалом охорона здоров’я перебувала у поганому стані. Не вистачало коштів, лікарів, медперсоналу, медикаментів. Окрім того, умови війни призвели міста й інші місцевості до жахливого санітарного стану, що зумовлювало епідемії, пошесті. Ускладнювали ситуацію численні біженці, які не мали постійного притулку, тисячі солдат, які кидали фронт і йшли по домівках.

Характерно, що коли у перші місяці існування ЦР закликала всіх українців, які проживали за межами України, повертатись на Батьківщину, то влітку 1917 р. вже навпаки - просила переселенців з Росії не поспішати з поверненням, бо "немає вільної землі, приміщень, коштів" на їх влаштування. Все ж таки деяку матеріальну допомогу біженцям уряд надавав, зокрема сім’ям військовослужбовців (продовольчі пайки, гроші), ут. числі загиблих і полонених ворогами. В деяких містах створювалися дешеві їдальні для бідноти, молочні пункти, дитячі притулки і дитячі будинки для сиріт. Розпочало діяльність товариство “Дитяча хата”. Воно відкривало дитячі садки, їдальні та ін.

Гострою була проблема безробіття, оскільки основна маса підприємств у зв’язку з різними причинами не працювала. В травні 1917 р. при генеральному секретарстві праці почало діяти Бюро праці. Воно вивчало потребує робочій силі, скеровувало на вільні робочі місця безробітних, інших забезпечувало в міру можливостей харчовими пайками. Одним зі шляхів скорочення безробіття стало звільнення з роботи колишніх військовополонених, які від’їжджали додому, і надання цих робочих місць безробітним. На початку березня 1918 р. міністерство праці одержало 200 млн. гривень для боротьби з безробіттям. Утворено Раду з організації необхідних для держави і суспільства робіт. Для їх фінансування створювався спеціальний державний фонд.

Інтереси робітництва, яке перебувало в дуже тяжкому матеріальному становищі, представляла й захищала Всеукраїнська рада робітничих депутатів, створена на першому Всеукраїнському ро­бітничому з’їзді (липень 1917р.). Але сама Центральна Рада цим проблемам приділяла недостатньо уваги. Щоправда, дещо йшлося про справи робітників в Універсалах ЦР, а 25 січня 1918 р. був прийнятий "Закон про 8-годинний робочий день".(196) У цьому законі встановлювався 48-годинний робочий тиждень, неділі оголошувались обов’язковими вихідними днями. Встановлювалось 17 святкових днів (Новий рік, 6 січня - Богоявления, різдво, 9 січня - день прийняття четвертого Універсалу, 27 лютого - день російської революції, 1 травня - інтернаціональний день і т.д.). Охоронялась праця жінок та дітей. Жінки не могли працювати у нічний час, на понаднормових і підземних роботах, як і юнаки до 18 років. Для них та дівчат до 18 років встановлювався 6- годинний робочий день. Діти до 14 років на роботу не приймалися. Детально регламентувалися понаднормова праця, яка оплачувалась у подвійному розмірі. Вона дозволялась лише за згодою інспекції праці та фабзавкомів. Закон передбачав створення Головної ради праці. Він був грунтовним, і деякі дослідники прирівнюють його до "Трудового кодексу УНР". Цей закон вступив у дію з дня його прийняття.