VlI Господарський список Лит. Статута 1529 р.

і

„О борти и озера о сеножати, хто маетъ

х

Лат.

Фирл.

Дзял.

Вил., Слуц.. Польсък.

з 11-м,

з попсре з 12-м, з

13-м.

э 11-м,

³) В 1-му Статуті розділ десятий, а по всіх инших Статутах розділ сьомий.

І. Виникнення заставного права.

1. Особи, що беруть участь у заставній угоді.

Особа, яка віддає своє майно, щоб забезпечити зобов’язання, зветься „хто речь заставную заставилъ", а особа, котра бере чуже майно в заставу, — заставоемець, за Литовським Статутом, зветься „хто маючи оть кого в заставе именье", „хто заставу держить", „заставникъ"^,). Заставодавець повинен бути власником заставлюваного майна, — на це вказує вислів, що часто-густо трапляється, „дедич" або „дедичъство" ^a).

Зокрема вдова, що одержала чоловіків маєток як „віно", має право пустити його в заставу, але жити в межах вартости цього „віка". Так само й заставоемець мав право пустити в заставу майно, йому вже за­кладене, себ-то вчинити перезаставу, хоч так само з умовою, щоб подібну перезаставу було зроблено в тій-же (основній) сумі, а не вищій, і на тих самих правах.

Хто-ж являється заставоємцем?

За загальним правилом визнається, що право брати в заставу на­лежить шляхті. А втім, землевласники („князья", „паны") віддавали своє майно в заставу не тільки шляхтичам, а й особам не шляхетського походження, а саме: купцям, міщанам християнської віри й жидам. Останні могли володіти землею й на повітах на праві власности, а вища класа (князі, шляхтичі) завсіди потрібувала грошей і, за браком органі­зованого кредиту, знаходила його в них. Але й з цього погляду Литов­ський Статут запроваджує певну умову: пускаючи свій маєток жидам у заставу, землевласники звичайно виконання військової повинности на час застави брали на себе³).

2. Предмет застави.

За об’єкт заставного права правлять усі предмети, які тоді могли підлягати праву власности. Отже, заставі насамперед підлягали нерухо­мості й рухоме майно. Серед перших годиться відзначити землі, ліси, води, рибні лови, промислові заклади, будівлі та господарчі будови⁴). Що-до рухомостей, то до їхнього складу треба зарахувати коні, товар, птицю й узагалі предмети, які мають характер рухомих речей госпо­дарства. Щоб визначити заставні стосунки оцих саме речей, уживають вислів „заклад" ^ь).

’) Див. crop. Ill покликання 2-ге. Пор. AdamuS₁,,Zastaw w prawie Iitewskicm XV і XVi wieku“, crop. 14 й дал.

’) Ibidem.

*) Арт. 4, роад. II, 2-го Статуту й арт. 7, розд. VII, 3-го Статуту; пор. арт. 26, роад. VII, 2-го Статуту.

9 Арт. 6, розд. V]}, 3-го Статуту; пор. арт. 11, роэд. X, 1-го Статуту.

^β) Арт. 13, 16, 20, 21, 22, розд. VII, 2-го Статуту й арт. 26—29, розд. VII, 3-го Статуту.

Незалежно од цього, за предмет для застави були й права. Нарешті, як заставляли селян, заставоємець діставав право на здійснення повин­ностей, що їх селяни мусіли відбувати свойому державцеві ’)• Зокрема право брати мито, що становило приналежність землеволодіння, зви­чайно, уніходило до предмету застави.

3. Форма складання застави.

Застава, як угода несамостійна, набуває чинности в звязку з дого­вором позики: умова про заставу є разом з тим і умова про позику; як підставу, в ній наводять позику певної суми й обов'язок довжника ви­платити її.

Щоб виникла застава, Литовський Статут вимагає складання фор­мального запису й показу його судові (щоб записати до судових книг).

За загальним правилом, записа повинен був підписати заставода­вець і прикласти свою печатку та поставити трьох або чотирьох свідків.

Певного терміну записа треба було показувати й записувати до книг земського суду.

Литовський Статут постановляє: „кождый таковый, хто бы xoτfcΛ* имінье свое отчизное продати або заставити, тогды маеть прійти пе­ред* нас*, Господара, або перед* вряд* земскій, в* котором* πoβtτ⅛ тое имінье лежит*, об*явити перед* судом* земским*, которая продажа за таковым* обычаем* будет* моцна и b⅛4h⅛ держана, хотя бы на то и потверженья нашего господарскаго не было^{14 2}). А що „межы роки судовыми, без* которых* суд* земскій не звыкл* эаседати", себ-то між сесіями земського суду книги судові не були відкриті для показу, то дозволялося, як траплялася потреба, спочатку записувати акт до книг гродського суду, з тим, щоб першої-таки сесії земського суду акт було записано до земських судових книг³). Як запис уписано до книг земського суду, заставодавцеві видається випис з судовою печаткою. Разом з тим і заставоємець повинен видати посвідку за своїм підписом і печаткою як своєю, так і двох чи трьох свідків; у цій посвідці заста­воємець зазначає, що, од кого, за яку суму взяв він у заставу майно; таку посвідку передається заставодавцеві. Коли по заставі надходить завдоволення, заставодавець повертає посвідку заставоємцеві, а той, і собі, повертає заставодавцеві запис, а тоді свідчить перед судом факт одержання боргу.

Як заставоємець відмовиться повернути такий заставний запис і не схоче визнати на суді, що він дістав цілковите завдоволення, його при-

^,) Арт. 6, розд. VII₁ 3-го Статуту: пор. арт. 20, розд. Vlll, 1-го Статуту й арт. 68, розд. IV. другого-таки Статуту.

¹) Арт. З, розд. VII, 2-го Статуту, арт. 2, розд. VII Лит. Статуту 3-го.

^s) Ibidem, арт. 2. Пор. Проф. 8. И. П нчет а, „Зямельнос право у статутах 1529 и 1566 гадоу* (Працы Беларускага Дзяржа^кага Універсьітзту; № 11, 1926 р., crop. 102).

8. 3r∙. ∏pa*jb Ком. >aχ.-p. тл ужр. прям. n∙ 6. J

мушує до цього суд у призначений строк, а, окрім того, він повинен повернути заставодавцеві збитки, заподіяні отакою відмовою. А втім, іцо заставоемець визнав факт цілковитого завдоволення по записові, ро­биться відповідна зазначка в книзі; за силою такої зазначки запис утра­чає юридичну силу'). Тільки на підставі таких записів, законним по­рядком вчинених, могли здійснювати свої вимоги за зобов’язаннями купці, мііцани й жиди. Так само неподання запису, вписаного до книг гродського суду, до земського. — у призначений строк, — суду тягне за собою недійсність останнього²). Тільки в особливо виключних випад­ках (війни чи якої пошести) неподання запису, вписаного до книг грод­ського суду, до суду земського не тягло за собою жадних наслідків для сторін; одначе, як минуться ці обставини, вищепоказаного порядку треба додержати.

Ті самі наслідки настають і тоді, коли взагалі запис зроблено не згідно з вимогами, встановленими в законі³).

Отже, формальний порядок складання заставних записів уважали за необхідну умову дійсности останніх.

При встановленні кожної застави переводять увод у володіння з такими самими формальностями, як і тоді, коли передають власність. Підчас уводу складають інвентар заставленого майна, куди заносять спис двору й рухомих речей, що там е, землі й селян. Недодержання обряду вводу в володіння спричиняло невигідні для заставоємця наслідки геть аж до втрати прав ⁴).

Литовський Статут передбачає випадки, коли запис знищиться (ви­падки „згинутія") через пожежу та инші причини. Про такий випадок „гибели" — втрати документу належить заявити „предъ урядом-ь", а як справа доходить до суду, свідки повинні під присягою засвідчити факт існування й знищення документа й тоді „маеть оную речъ, на што листы згинули, одержати" ^s).

За істотну частину змісту заставного запису є визначення строку виплати боргу. Встановити термін застави надається згоді сторін; зде­більшого строк призначається не більш як рік; дозволялося строки й довші— дворічний, трирічний. Не завсіди строк був календарний; иноді його визначало настання певної події⁶).

И. Чинність заставного права.

Основна чинність застави, що відповідає меті її встановлення, по­лягає в тому, що заставоємцеві належить, у межах його вимоги, право на вартість закладеної речи, хоч-би в чиїх руках і хоч-би на якій під­ставі вона була. Право це, охоплюючи річ у повному її складі, поши­рюється й на всякий приріст речи. З другого боку заставне право не­ділиме й завдоволення кредитора частиною його вимоги не позбавляє його права застави на всеньку річ.

Чинність застави, отож, виявляється в тих юридичних наслідках, що настають для сторін як у той період, коли існує заставна угода між ними, так і по її закритті.

Погляньмо, які-ж юридичні наслідки для сторін викликає застава (злстачне володіння) за Литовським Статутом усіх його редакцій. Инакше кажучи, в чому полягає суть застави за Литовським Статутом. Тут треба відрізняти заставу нерухомости й застакову рухомости.

а) До настання строку застави.

Що-до юридичних наслідків, які виникають для сторін на той час, коли існує заставний договір про нерухомість, то заставоємцеві насам­перед належить право володіння заставленим майном. Тому й за­става— застанова майна з передачею права володіння кредиторові. Ми вважаємо за безсумнівне, ⅛o за Литовським Статутом застава нерухо­мости иншого значіння й не має, що заставне володіння відносно неру­хомого майна не мислиться инакше, як у формі передачі майна креди­торові на праві володіння.

Ми не можемо погодитися з думкою декотрих дослідників, буцім Литовському Статутові відома форма застави нерухомого майна й без передачі володіння кредиторові, тоб-то з залишенням його в руках довжника ’).

їхнє покликування на відповідні постанови статутів, чим вони га­дають підперти висловлену думку, видається нам не доводливим.

Отож, згідно з першим Литовським Статутом, розділ X містить правила „о именіяхь которые въ долзехъ, и о заставы", причому арти­кул І його передбачає випадки, коли „хто бы коупилъ именье должное, а тотъ, хто долгъ мЪлъ, десять летъ молчалъ".

Текст-же зазначеного артикулу каже: „иж коли бы хто купилъ ка­кое дедицство и держалъ с покоемъ, заплатившы або недоплативши, а на том жебы именья хто иншый долгъ мелъ, первей записаний, поки еще было не продано, а молчалъ бы о тот долгъ десять летъ через дав­ность земскую, а правом нс искалъ; тот не маеть того долгу на том именьи смотреть" ^a)... Зміст цього артикула статутів такий: коли хто

^,) Проф. М. Ф. Владимірскій-Буданові,,,Заставное владініе' (Архивь Юго-Западной Россіи, ч. 8, т. VI, стор. 3—5, вид. 1911 р.).

*) Продовження:...але маеть истца у своих пенезяхъ искати. А естли бы тот истец не мелъ чим платити; тогды в том долгу мает его за шию прнняти. А «стли бы о тот

купить маєток, причому з продавця є довжник за зобов’язанням, а кре­дитор його промине строк на доправку свого боргу, то він утрачає право доправляти цей борг з маєтку, що його довжник продав третій особі. Наведена постанова передбачає ті наслідки, які настають тоді, коли кре­дитор не пред’являє доправки боргу за зобов’язанням протягом певного строку (десятьох років од дня продажу за першим і другим статутом і трьох років за третім статутом ’)•

У такім разі він утрачає право на доправку боргу й маєток лиша­ється за покупцем. Передусім навряд чи можна вважати за доведене те запевнювання прихильників висловленого вгорі погляду, наче-б поняття „должное** визначає „заставлене" й цитований артикул має на увазі виключно довг, забезпечений заставою маєтку. Ми, навпаки, га­даємо, що мова тут швидше за купівлю-продаж маєтку, при наявности взагалі тієї чи иншої особистої доправки боргу кредиторового відносно прохавця, який має змогу завдовольнити таку доправку продаваним маєтком, а зовсім не про купівлю-продаж маєтку, обтяженого заставою. 1 перший статут у розділі X торкається питання не виключно про заставу, а вза­галі про борги, инші-ж статути в артикулі 10 мають на увазі „именье долъжное" й „давность земъскую", а не випадки продажу маєтку, що перебуває в заставі.

Підстав до висновку протилежного не можна вбачати ще й тому, що, з погляду Литовського Статуту, давність не поширюється на до­правки боргу за претенсіями, які повстають із застави. Принаймні, ста­тути перший і другий містять категоричне правило про те, що заставне володіння не підлягає давності')• А що-до третього статуту, то, прово­дячи взагалі начало вилучення заставного володіння з чинности дав­ности, зазначений статут категорично наказує прикладати це начало відносно не тільки довжника (заставодавця), ба й кредитора (заставного державця)³).

долгъ до права позвалъ того, который тос именіс держить, давности земское не омеш* каошы, тому, подлуп» запису его першого, маетъ держанья охого дедицства в том же долгу мети присужоно, абы тот, который в держаньи того дедицства, тот долгъ мает заплатити, а тотъ державця, на том в кого купилъ, мается тыхь пенезей и кождому накладу доиски- вати. а наболей, естли бы того долгу и инших накладовъ которыхъ колвскъ на себе не принялъвтотъ часъ, коли тое дедииство записалъ*. Пор. арт. 10, розд. VII, 2-го Статуту, причому кінець артикула каже так: „’..тому подлуп» запису его першого тотъ долгъ на томъ же першомъ именью маетъ быти держань, а тотъ, который нъ держанью того дедицства, оный долгъ маеть заплатити тому, хто первшый запись масть, а самъ маетъ тыхъ пенезей и кождого оного накладу на истцу доискивати". Пор. арт. 10. розд. VII, 3-го Статуту:....а молчалъ бы по продажи о тотъ долгъ три лета...'

^,) Ibidem.

^l) Артик. 5, розд. X, 1-го Статуту: „кождая застава давности мсти нс может*. — Арт. 14, розд. VII. 2-го Статуту. Пор. проф. В. И. Пичета. н. τ_o стор. 101.

³) Артик. 12, розд. VIl_r '3-го Статуту: „кождая застава и долъгъ позычоный, дав­ности мети не мають"; —він каже: „...уставуемь, абы кождая застава и долъгъ позычоный, давности земъекое не мели, и вольно будеть всякому дедичу отъложывши суму пенезей передъ правомъ за заставу дедичъстяа своего дойти, такь за правомъ своимь прирожо- 6

Тимчасом, коли виходити з того тлумачення цитованих постанов, наче в них мова мовиться про претенсії, засновані на заставі, довелося-б визнати прикладання давности й до таких вимог, що живовидячки супе­речило б правдивому розумінню закона. Звідси аж надто очевидно, що в розглядуваному випадкові давність і прикладається власне через те, що мається на увазі борг особистий, а не речова доправка, себ-то зо­бов’язання особистого, а не речового характеру.

А якщо в зазначених артикулах Литовський Статут передбачає угоду купівлі-продажу, якщо продавець боргує за особистим зобов’язан­ням, то, здавалося-б, що, коли так, як ми, витолковувати їхнє розуміння, жадної непослідовности в конструкції самого правного стосунку та юри­дичних наслідків, що він їх спричинив, не повстає. Справді, які можуть у данім разі трапитися непорозуміння між сторонами через те, що такий маєток покупить стороння особа? Коли є борг за особистим зобов’язан­ням, маєток на праві власности вважається за власником-довжником, що він і має право продати його третій особі.

А втім, коли навіть припустити, як гадають декотрі дослідники, неначе-б зацитовані постанови Литовського Статуту передбачають випа­док купівлі-продажу власне заставленого маєтку, то видається незрозу­мілим, чом, через отаке тлумачення, треба відкидати можливість того, що заставлений маєток залишиться в володінні заставоємця, як нормальний наслідок застави за Литовським Статутом? 1, справді, маєток міг, з ог­ляду на заставу, бути в володінні заставоємця, але разом з тим таке володіння і трохи не перешкоджало переходові його документально на власність до сторонньої особи (через продаж). Адже право власности залишалося за заставодавцем. І тому немає підстав відмовляти йому в праві вивласнити належний йому маєток, хоча-б цей маєток він заставив був третій особі й добро перебувало у фактичному володінні заставоємця. За таких умов заставодавець завсіди мав право продати свій заставлений маєток, не порушуючи тим, звичайно, заставоємцевих прав. Принаймні, третій статут визнає за заставодавцем, як власником, право відчужити маєгок третій особі, незалежно од прав заставоємця, що володіє таким маєтком. Отож, остання частина артикула 4, розд. Vll 3-го стат, каже: „...такъ же и такое именье которые бы сам заставилъ... волно ему мимо того хто в заставе... держати будетъ, инъшому кому вечъ- н остью пустити и право свое вечное на кого хотелъ в взнести и влити" ^,)∙ Вислів „мимо того, хто в заставе держати будегь" дає нам підставу запевняти, що в данім разі сам факт володіння маєтком з боку заставоємця, як спеціяльна ознака застави за Литовським Статутом, не перешкоджав праву заставодавця порядкувати, як хоче, своїм застав­леним маєтком.

нымъ, и яко кольвек* набытым*, тымь-жс способом* исякому стану долъгов* своих* поэычоных* за описами водле ссго статуту, справеными на истъцу и потомкох* его до­ходити вольно будете», хотя бы и через* давность земскую нс упоминалъся".

^,) Артик. 7, розд. VII₁ 2-го статуту не містить п собі такого твердження.

Нарешті, всупереч висновкові тих самих дослідників, заставоємець, володіючи заставленим маєтком, хоч-би його було продано третій особі, міг за силою тих чи инших обставин проминути строк, щоб пред'явити доправку боргу (капіталу) за заставною. Нічого неприпустимого з погляду життьових умов добачати в цьому не можна. І Литовський Статут пе­редбачає наслідки, що повстають тоді, коли кредитор промине такий строк на доправку боргу.

Одне слово, на підставі вищенаведених постанов навряд чи можна запевняти, що, з погляду Литовського Статуту всіх його редакцій, уста­новлення застави не завсіди сполучалося з заставоємцевим володінням заставленим маєтком. Навпаки, на нашу думку, точне цих постанов ро­зуміння приводить до висновку, що в данім разі перед нас типова форма застави: заставлений маєток перебуває у фактичнім володінні не заста­водавця, а заставоємця. Далі не то що не стверджує, а швидше збиває висновок дослідників, наче Литовський Статут визнає й заставу без пе­редачі володіння майном кредиторові, і покликання їхнє на артик. 12» розд. Vll 2-го Литовського Статуту „о долги двох, або колко, на од­ному им!нью“. В перекладі артикул оцей визначає: „коли хто володіє маєтком закупним у якій-небудь сумі, а инший зявився-б, допомина- ючись свого боргу з того самого добра, (кредитор), запевняючи, що йому на тому самому маєткові забезпечено суму грошей..., а той маєток коштував-би обох сум, тоді той, що має право на більшу суму, повинен сплатити другому, або обидва, оддавши маєток у заставу сторонньому, поділять гроші між собою згідно з вимогами. А коли-б скілька кредиторів з рівними (однаковими) вимогами (борговими пре- тенсіями) зібралося на той-жс самий маєток, а маєток був-би не вартий сукупности їхніх боргових вимог, тоді маєток повинен одійти до того, в кого запис (борговий) давніший, або хто володів маєтком („хто будеть міти первшій записъ. або-бы въ держанью именья былъ“). а всі инші кредитори з иншими записами можуть правити свої гроші з довжника ’)•

Безперечно, під поняттям „закупное имінье" наведений артикул розуміє „имінье заставлене⁰ й він передбачає множественість прав кре­диторів супроти одного довжника')• Коли порівняти його зміст з арт. 2.

^l).Коли бы хто имінье закупное у которой сумі держалъ, а другій бы ся долгомъ своимъ ку тому жъ имінью приповідаль, менечн ижъ тежь ему на томъ же имінью сума есть описана, и съ права бы тую ему перевелъ, и давность бы земская не замолчана, а тое бы имінье обои сумы стояло; тогды тогь который мавгь большую суму повинень заплатити, або обадва тое имінье иншому въ обоей сумі зоставити, а тые пенези межи себе водле записовъ розділити. А пакли бы колько должниковъ ровными долги до одного именья збіглося, а имінье бы вже за тые долги не стояло; тогды хто будеть міти первшій записъ, або бы в держанью и м 1 н ь я быль, а имінье тежъ боль­шое сумы не стоить, тогды (тоть при таковомъ имінью зостати маеть, а тые зъ) ©стат­ным і записи мають тыхъ пеиязей своихъ на истцу доходити".

^,) Неволин ъ,.Истор. Рос. Гр. Зак.“, т. Ul, стор. 339, прим. 124. У ди и це в ъ..Исторія займа**, стор. 152—153.

роэд. X першого статуту, то виявляється, що останній не дозволяє ви­падків сутички так званих рівних (однакових) боргових прстенсій. Разом з тим у третьому статуті знаходимо істотну що-до цього зміну. Отож, кінець арт. 11, розд. VH цього статуту каже: „...А пакъли бы колько долъжников-ь зъ розън ы ми дол-ьги до одного именья збеглися, а именье бы вже за тые долъги не стояло, тогды хто бу деть мети первъ- ший слушный и правный записъ, и въ деръжанью того именья за ты мт» перъшимъ записом?» былъ, а тое бы именье большое сумы не стояло, тогды тот?» за перъшымъ записом?» своим?» при таковом?» именью зостати маеть, а тые з остат?»- ними записи мають пенезей своих?» на ист?»цу доходить, а гдебы, истец?» умер?» тогды на иньшой маетности его“. Ми ладні гадати, що в першому пункті арт. 12 статуту другого мова про'конкурс прав заставоємця й зви­чайного кредитора за особистим зобов’язанням, себ-то застава за зви­чайним забезпеченням (не речового характеру) боргу, хоча-б і ствер­дженого на суді. Цього не досить: ми гадаємо, що й у другій частині зазначеного артикула послідовно проводиться значіння такої самої су­тички прав заставоємця й особистих кредиторів, причому переважає власне кредитор за заставою та до того ще й той, котрий володіє нею. Стверджує цю гадку і артикул 11 третього статуту, що має на оці „розные дол?»ги“, а не виключно конкурс кредиторів за заставою на ту-ж саму річ, як запевняють деякі дослідники, і що надає право иншим кредиторам, на випадок довжникової смерти, доправляти свої борги зо всього иншого (себ-то незаставленого) його майна, тоб то за особистими зобов’язаннями, а не виключно заставоємцям, тим більше, що заставна вимога забезпечується тільки заставленим майном *)•

А втім, коли навіть припустити, — як гадають деякі дослідники, — що зацитований (12) артикул передбачає конкурс кредиторів за заставою, себ-то множественість заставних прав, на той-же самий маєток, і що перевага може виявитися на боці не того заставоємця, котрий володіє маєтком за заставою, а того заставоємця, що має передше складений борговий запис, то звідси, нам здається, не можна ще робити висновку, буцім Литовський Статут має на оці власне заставу в формі залишення заставленого майна в заставодавцсвих руках. Точне розуміння цитова­ного артикулу не дає підстав до такого висновку. Адже заставлений маєток не міг перебувати заразом у фактичному володінні всіх заставо- ємців, а, природня річ, володіти ним міг тільки основний (перший) з них, а всі инші заставоємці гарантували свої права актами-записами, які спри­чиняються до однакових юридичних наслідків.

Нарешті, третій Литовський Статут виразно оддає перевагу,— коли визнати в данім разі справді конкурс заставних тільки прав на той-же самий маєток, — тому ааставоємцеві, чию заставну складено ра-

^,) Пор. Jan Adamus. Zajtaw w prawie Iitewskum XV і XVl wieku. Lwow 1925, cτop. 92 і далі.

ніше й до того сполучено з володінням заставленим майном („хто бу- деть мети первъший слуижый и правный записъ, и пъ держанью того именья за тымъ паръшымъ эаписомъ былъ...“). Скоро-но вимагали двох оцих умов, то вже саме це стверджує властивість самої тогочасної за­стави— заставоємцеве володіння заставленим маєтком: таке володіння нерозривно звязано з записом; запис ставить перед собою гадку про володіння.

Цього не досить: установлюючи заставу, як свідчать постанови Литовського Статуту, заставоємця вводили у володіння заставленим майном. Коли обряду вводу в володіння не додержувано, заставну угоду вважали за недійсну. Безперечно, необхідність такого вводу стверджує й суть форми застави, яка зводиться до того, що заставоємець, а не заставодавець, ставав за фактичного володільця заставленого майна.

Отже, Литовський Статут визнає форму застанови — заставу, що за неї заставлене майно переходить у заставоємцеве володіння ’) і, щоб визначати таке право, вживає термін „держати" ⁱ). Инакше кажучи, Литовському Статутові властивий інститут заставного права у формі виключно застави. Иншої форми застанови Литовський Статут не знає^{[30] [31] [32] [33]).}

Далі, незалежно од права володіння, заставоємцеві при заставі за Литовським Статутом належить право користуватися заставленим майном. Так, згідно з Литовським Статутом усіх редакцій, відколи за­ставоємця буде покликано до суду, через те, що він одмовився взяти гроші, які вносить заставодавець у строк, щоб виплатити борг за за­ставною, він не має права плюндрувати заставлені добра, одержувати доходи з них та користуватися якими-небудь вигодами; в противнім разі він повинен відшкодувати заставодавця за все, що одержав з маєтку: „...оть того ж часу не маеть болше казити именья ани вживанья доходов-ь... штож бы колве после положенья позву из оного име:VII₁ 2-го Статуту = артик- 14, розд. VII, 3-го Статуту.

’) Арт. 7, розд. X 1-го Статут... каже: „коли бы позвалъ тот, в кого застава (тоб-то заставний володілець), того, хто ему зтетавилъ". Арт. 8, розд. X. 1-го Статуту — арт. 17, розд. VII, 2-го Статуту — арт. 27, розд. VII, 3-го Статуту. Арт. 20, розд. VII. 2-го Статуту („а тоть бы маючи заставу призвэлъ того, абы заставу свою выкупил-ь*...) — арт. 28, розд. Vll₁ 3-го Статуту. Пор артик. 21, розд. X, 2-го Статуту = артик. 29, розд. VII, 3-го Статуту.

⁴) Арт. 6, розд. X. 1-го Статуту арт. 16, розд. VII, 2-го Статуту - арт. 19, розд. VII, 3-го Статуту.

ставлены (заставоємець), будеть моцен обернути куды хотечы" ’)■ А втім, коли, з погляду 1-го Литовського Статуту, правке становище сторін, коли заставу прострочено, видається невиразним, то Литовські Статути другої й третьої редакції встановлюють цілком точні юридичні наслідки отакої прострочки, до того ще й дуже відмінні од тих наслідків, які має на увазі перший Статут ²). Згідно з другим статутом, скасування застави за силою прострочки боргу (не викупу) не настає, а власник (заставо­давець) та його наступники мають вічне право викупу; заставоємець-же (заставний володілець) та його наступники зберегають за собою таке саме право володіти й користуватися заставленим маєтком. Так, коли заставодавець не виплатить боргу у строк, то заставний володілець (заставоємець) „...тую заставу маеть держати, ажъ до другого року не можеть окуповати boλλ⅛ запису на то даного"; инакше кажучи, останній володіє й далі заставленим майном протягом строку, записом установ­леного (річного, дворічного і т. ин.); в цей період часу („ажъ до дру­гого року'⁴), викуп не дозволяли. А втім син і близькі померлого заста­водавця (його спадкоємці) могли вимагати повороту заставленого маєтку (викупити) й серед строку, себ-то не чекаючи, аж поки він закінчиться: „...а сынъ заставим, або близкіс тогдм того року не мають смотріти, але кгды будеть припозвань, без року маєть тотъ пенези взяти а за­ставы поступити” ’). Правда й перший статут забороняє викупляти за­ставлений маєток до строку, але ставить таку заборону в залежність од згоди довжника: „...и написал бы в листе своем, иж мают на тот рокъ окупити, а коли на тотъ рокъ не окуплю, тогды до того ж року мает держати; ино таковые мают быти держаны подлуг записи”⁴). В другому-ж статуті подібну заборону запроваджено як загальне правило. Що-до третього статуту, то й цей статут установлює подібну форму застави в розумінні правних наслідків, спричинюваних прострочкою. Цс видно з змісту OcramtbOi' частини артикулу 14, розд. VII, котрий в пе-

') Наведемо його в оригіналі: „Коли бы справа была кому о которую реч ведич­ную, то есть яко о долгъ позыченый або о речъ рухомую заставленую, тотъ который ку виправенью тых речей его заставлсных на первом и на другом и на третей року не сталъ; тоть свою реч тратить, а тотъ, которому бы тые речи заставлены, будеть моценъ обернути куды хотечы". — Пор. Владимірскій-Буданов-ь. „Заставное владініе", стор. IOO—102. — Пор. проф. В. И. Пи чета, crop. 101.

^,) Проф. 8. І. Пичета тут при ззетаві „подъ страчсньемъ" не одрізняв 1-й та 2-й Статути. Ibidem, cτoρ. 102.

’) Артикул 15, розд. VII: „...Пакли бы такому заставилъ на рокъ; тогды есть-ли тотъ жывъ, а рокъ пришолъ, а онъ на рокъ не выкупилъ. тогды онъ тую заставу маеть держати, ажъ до другого року не можеть окуповати вода+, запису на то даного. Нижлн бы тотъ. хто заставилъ, умеръ свое заставы не выкупнвшы; а сынъ заставцы, або близкіе тогды того року не мають смотрЪти, але кгды будеть припозванъ, безъ року маеть тотъ пенези взяти а заставы поступити".

⁴) Арт. 10, розд. X:.Ест ли бы хто заставилъ на рок именье, и в листе описал без року не окупати".

рекладі звучить ^,)?.,коли запізнаний до суду з приводу застави речи з'явиться у призначений строк, то, по встановленні застави, повинен прийняти належні йому гроші, і, не вимовляючися давністю, зараз-же повернути позовникові заставлений маєток; вийняток в той випадок, коли один одному заставив іцось на визначений в угоді строк і в цей строк заставленого майна не викупив, тоді заставоємець має право володіти тим майном до иншого такого строку, згідно з записом. А втім, на ви­падок заставодавцсвої смерти й коли заставодавець не викупить застави, його діти, брати чи инші найближчі родичі мають право викупити цюю заставу, не чекаючи, аж поки закінчиться термін".

Отже, рік од року, строк од строку заставне володіння може тяг­тися віки, вся повнота користування маєтком залишається в руках за­ставного володільця, а в заставодавця тільки jus nudum, тільки по- тенціяльна упевненість повернути собі користування за умовою виплати показаної в заставному записові суми й до того тільки в точно визна­чені строки. Инакше кажучи, коли характерна риса заставного володіння під той час, коли чинний заставний запис супроти нерухомого майна, є заставоємцеве володіння й користування заставленим маєтком, то те саме володіння й заставоємцеве користування й після прострочки про­довжується на той самий первісний строк, але „серед строку¹⁴, аж доки остаточно не закінчиться певний період часу, виплата боргу не дозво­ляється. Принаймні, Литовський Статут другої й третьої редакції не визнає юридичних наслідків застави, скоро-но буде прострочка ин­шого виду²).

В одному тільки випадкові прострочка в виплаті боргу, побіч про­довження заставоємцевого володіння заставленим майном, могла викли-

’) Наведемо артикул цей в оригіналі: „...А где бы хто будучи до суду позван* о заставную речі., а на року приладом* за позвы стал*, тогды за доводом* заставы взявши тые пенези свои оную заставу именье лежачое. жалобнику ниякою давностью нс вымов- ляючися, тогож* часу поступити и с* того се врядовъ нс выречи маеть окромъ вынемъши то где што хто кому заставил* на рок* в* листе помекеный а на тогь рок* в* листе хазначоный у него не окупил*, тогды он* тую заставу маеть держати аж* до дру­гого року водлугъ запису его на то даного, а ведь же сстли бы τoτt> хто што кому заставил*, а не выкупившы тос заставы своес умер*, тогды дети або братья або близъ- екие кому бы то правомт. слушным* яыкупити приналежало такового року нъ листе опи­саного не мають смотрети, але скоро бы о тос были Познань*... — Пор. Л!топись заиятін Археография. Комиссіи за 1915 г. (Литовскій Статугь вт» Московском* переводі — ре­дакцій И. И. Лап по, вид. 1916 р., арт. 7, гл. 14.), crop. 252—253.

^,) Ті самі наслідки прострочки, що їх передбачав перший статут, на практиці не одбувалися. Ті акти застави, які збереглися, не встановлюють їх. (Див. В л а д и м і р с к і й- Буданов*..Заставное владініе*. стор. 89—107). — Пор. акти, надруковані в Архив! Юго-Западной Россіи, з 1527 по 1598 р. (ч. 6. т. І, 8 частина, т. JV і VI). Цього не до­сить: і в першому Статуті швидше можна знайти вказівку на продовження заставоемцс- вого володіння заставленим маєтком, на випадок заставодавцевої прострочки; хоча такий наслідок нсвикупу встановлює згода сторони, а не виникав він з загальної норми (,...а коли на тот* рок* не окуплю, тогды до того ж року мает держати: ино таковые мают быги держати подлуг запису", арт- 10, роэд. X: пор. раніше).

кати ще подвоєння боргу або так звану „совитость". Коли-ж уживали зазначену „совитость"?

Відповідь на порушене питання дає лиш третій Статут. Так, арти­кул 18, розд. VlI цього Статуту відповідальність заставодавцевих спад­коємців за борг за заставною встановлює в тому чи иншому обсягові, залежно од того, чи помер заставодавець (спадкодавець) після того як відбувся вирок суду про доправку боргу, для завдоволення якого за­ставодавця й було викликано до суду, чи він, бувши запізваний до суду, помер, а саме: тимчасом як у першому випадкові спадкоємці відпові­дають за всі втрати й зобов’язання, що їх узяв спадкодавець за запи­сом (у тім числі „заруки" й т. ин.), в другому випадкові вони зобов’я­зані виплатити борг „з совитостью" („истизну из совитостью заплатити"), але звільняються од виплати всяких инших штрафів, витрат, невстойки („а шкодь накладов*, зарук* вин*, и инъшихъ обовяэков* в томъ листе описаныхь ничего за тое платити вже не будуть повиньни“) ’)•

Всі вищепоказані наслідки прострочки швидше доповнювали заста- воємцеві права; але в жаднім разі не були за підставу, щоб оберн^тл на власність володіння його й користування. Принаймні, така застави форма за Литовським Статутом — звичайна, нормальна.

Та коли прострочка викликає зазначені наслідки, як нормальні, для сторін, що беруть участь у заставному записові, то не пошкодить відзначити, що Литовський Статут знає й особливу форму заставного володіння, яке викликає юридичні наслідки виключного характеру, а саме таку, за якої прострочка встановлює для заставного володільця право власности на заставлений маєток. Ми маємо на увазі заставу „под страченьем", „на упад*", себ-то за умовою, що власник (заставодавець), коли своєчасно не викупить свого добра, зобов’язується надати застав­ному володільцеві право порядкувати заставленим майном. А втім і в цім разі таке право заставоємця обмежено інтересами дітей або близьких (родичів) заставодавця^{[38] [39]). Останні мають право викупити за­ставлений маєток і по тому, як закінчиться строк, зазначений у застав­ному записові. Так, артикул 9, розд. X, 1-го Статуту звучить: „Также именье естли бы хто кому заставил на рок* под страченьемъ, тогды б естли бы рок пришол, а тот* хто заставил* именья, на тот рок* не мог викупити; тогды тот, хто закупил*, мает обослати ближних*, абы ближній тое именье окупили. Пакли бы и ближнии не могли потоми обослани до году того именя окупити; тогды тотъ хто закупил вечне тое именье одержить".}

Таку постанову містить і 2-ий Статут, але особливість його по­лягає в тому, що він заводить умову окрему, щоб наслідок прострочки був дійсний, а саме — доповідь урядові: „и по ономъ року в рядовий обослати маеть ближних" ’).

Нарешті, артикул 21 розд. VlI₁ 3-го Статуту передбачає той самий наслідок прострочки. Наведемо його в перекладі: „коли-б хтось комусь заставив нерухомий маєток, під умовою позбутися його за невикуп у строк, і в цей строк не міг його викупити, то по закінченні строку маєток зостається на віки в того, кому його було заставлено. А втім, коли-б той, хто заставив маєток, помер перед закінченням строку, призначеного для викупу, то після цього дозволяється дітям або родичам його, хоч-би й по закінченні строку, призначеного в записові, внести належну суму грошей (борг) і здобути заставу" ²). Неточність наведеного артикулу по­лягає в тому, що він не з’ясовує, чи на завсіди зберсгається за роди­чами померлого заставодавця право викупу, чи його треба здійснювати негайно після заставодавцевої смерти. Особливість першого й другого статутів, рівняючи до зацитованого вище артикулу третього статуту, супроти умов вежливости викупу, полягає в тому, що, коли-б настав строк і заставодавець не викупив був маєтку, заставний володілець по­винен сповістити заставодавцевих родичів і запропонувати їм викупити маєток, і тільки тоді, як родичі не викуплять добра протягом року, він залишається власником маєтку. З другого боку, особливість 3-го статуту, порівнюючи з першим і другим статутами, полягає в тому, що він, на­перекір останнім, визнає за дітьми й родичами заставодавця, на випадок його смерти, право викупити маєток навіть по тому, як строк уже за­кінчивсь.

Такі основні моменти учення про чинність заставного права за Литовським Статутом що-до нерухомого майна.

') Арт. 18, розр. VII:.Такь тежъ HMtHbe если бы хто кому заставилъ на рокъ подъ страненьсмъ на упадъ; тогды если бы рокь пришолъ, а топ», хто заставили именье, на тотъ рокъ не могъ викупити; тогды тотъ, хто закупил?,, и по ономь року врядовн% обослати маеть ближнихъ, а ближніе не могли бы по ономъ обосланью до году того HMtHbH окупити, тогды тотъ, хто закупилъ, по ономъ году, еегьли такій не выкупить, маеть вічні держати*. — Пор. проф. В. И. Пнчета. н. τ., стор. IOl й 102.

^,) В оригіналі він звучить:.Естьли бы, хто кому заставилъ имеиье на рокъ подъ страченьемъ и на упадъ, тогды естлибы рокъ пришолъ а тотъ хто заставилъ именье а на тотъ рокъ немогь выкупить, тогды тогъ хто закупилъ по ономъ року при томъ именью водле права своего эостати маеть вечне. Ведъ же естлибы тотъ истецъ который именье заставилъ передъ рокомъ на выкупенье оного именья записаннымъ умеръ, тоїдьі потомъ хотя бы и оный рокъ записным минулъ вольно будеть потомъкомъ або близіскимь его, отложившы суму пенезей, тую заставу одержати". — Пор. Літопись занятій Археографи­ческой Комиссии за 1915 г., вип. 28, вид. 1916 р. (Лиговскій Статутъ въ Московскомъ переводі-редахціи, арт. VII, гл. 21), стор. 258.

Які-ж правні наслідки настають тоді, коли заставодавець не вику­пить заставленої рухомої речи у строк, призначений у заставній угоді?

Перший Литовський Статут, як і два инші Статути, насамперед пе­редбачає той випадок, коли сторони обумовили в заставному записові наслідки прострочки, позбавляючи заставодавця права на річ, коли той не викупить застави в строк: невиплата боргу у призначений строк призводить до того, що застава обертається на власність — рухома річ закріплюється за володільцем заставним „на вечность". Так, артикул 8, розд. X першого Статуту має таку назву: „хто бы што запродал на рок под страчене м“; він каже: „тежъ естли бы хто заставил кому реч рухомую на рокъ под страченьемъ, а коли бы рокъ пришолъ, а тоть хто заставила не выкупилъ: тогды тот, хто закупил, может тые речи обернути ку своей потребе на вечность".

Особливість другого й третього статутів цією стороною полягає в тому, що вони, щоб справді закріпити права заставного володільця, вимагають окремої умови — доповіли про те урядові: „оповідавшися вряду", себ-то заяви до суду ’)•

Незалежно від цього, другий і третій статути запроваджують іще й иншу форму застави рухомого майна, що утворює особливі правні наслідки прострочки. Отож, коли сторони не передбачили наслід­ків такої прострочки, а саме того, що заставодавець, не вику­пивши рухому річ у строк, втрачає на неї права, то, за загальним пра­вилом, заставоємець має право, хоча-б і за дозволом од суду, продати заставлену рухомість, а лишок од уторгування (Kyperocha) видати за­ставодавцеві.

У Литовському Статуті немає постанови про те, що, на випадок недовторгування, заставоємець має право правити недовторговану суму з усякого иншого заставодавцевого майна. Инакше кажучи, з погляду Литовського Статуту, заставу рухомого майна позначає характер спе- ціяльности; заставодавець повинен завдовольнятися вартістю самої лиш заставленої речи, але, з другого боку, надлишок од уторгування передати заставодавцеві. Инакше кажучи, застава дає заставоємцеві спе­ціальне право переважно завдовольнятися з вартости певної рухомої речи. В цьому й полягає реальне забезпечення кредиторового права; право це охоплює річ у повному складі й поширюється на ввесь її

') Артикул 17, роад. VII, 2-го Статуту: „теж* если бы хто кому заставила» рухомую речь на рокъ подъ страченьемъ, а коли бы рокъ пришолъ, а тотъ, хто заставил?», нс вы- купилъ; тогды тотъ, хто закупил**, оповідавшися вряду можеть тыс речи обернути, КГДЫ XOMCTb_lKy своей потребі на вечность*. Йому цілком відповідає артикул 27, ро*д VII, 3-го Статуту. Пор. Летопись занятій Археографической Комиссии за 1915 годъ. вип. 28, вид. 1916 р. (Литовсхій Статутъ въ Московскомъ ∏eρ∣- яоді-редакціи, aρτ. VII, гл. 27), crop. 261: „Кто бы какую вещъ эаложилъ на срокъ“- • Естьли бы хто кому какую вещъ эаложилъ на срокъ, а ис выкупить на срокъ, и ему и тому, у кого в закладе (себ-то обидві сторони, тимчасом як за виданням Ста­туту, іцо ми цитуємо, один заставодавець), объявить и записать то ня уряде, и тЪмъ эакладомъ въ в!къ вольно ему вл а діть что своимъ*.

приріст. Цією стороною застава рухомого майна нічим не відрізняється од застави нерухомости. Нарешті, коли застава безстрокова, суд при­значає заставодавцеві певний строк для викупу — чотири тижні, а як за цей строк він не викупить заставленої речи, — настають ті самі наслідки ¹)∙ Закінчуючи питання про чинність застави супроти рухомого майна, не пошкодить зазначити, що Литовський Статут останніх двох редакцій окремо передбачає юридичні наслідки, які виникають для сторін із за­стави рухомости — коняки чи вола, коли вони загинуть, перебуваючи в володінні заставоємця.

Безперечно, за розглядуваної доби, з худоби був один із найпоши­реніших предметів застави й тварини швидше наражалися на небезпеку загинути, ніж предмети неживі. Ось чому в Литовському Статуті другої Й третьої редакції питанню про наслідки застави тварин присвячено окремий артикул.

А втім, другий статут, проти третього, має особливості. Подамо артикул 21, розд. VII, 2-го Статуту в перекладі: „коли-б хто заставив кому коняку чи вола без строку чи на строк, і підчас застави коняка чи віл загинули без заставоємцевої вини — не од биття, не од роботи й не від голоду, то заставоемець не повинен платити за тую коняку чи вола, але повинен показати заставодавцеві шкуру (тварини) й тоді „тые пе- нези, въ чомъ быль закупилъ, тратить", себ-то втрачав усю позичену суму грошей *). Що-ж до третього статуту, то, згідно з точним

^,) Артикул 20, розд. Vil, 2-го Статуту. Через те, що цей артикул тотожній з ар­тикулом 28, розд. VII, ‰ro Статуту, наводимо в оригіналі оцей 28 артикул: _ИО речь рухомую в заставе до часу певного, а не на упадъ*. —.Уста вуєм ъ, кгды бы хто кому якую речъ рухомую заставила до часу певного а не на упадъ, а но тоть бы часъ назначоный не окупилъ. а тоть бы маючи заставу и поэвалъ бы того, абы заставу свою выкупилъ. А онъ бы тое застави окупити не хотелъ, тогьды врядъ маеть ему допустити тые речи рухомые продати и што бы звышъ надъ оную суму свою за тую заставу взял?» тогды вытрушивъши и с того собе за накладъ свой што будеть поэываючи его наложылъ, остатокъ тому чыс были рсчы отьдати масть, а тоть нспрыводячы сто­роны саоее до присеги на томъ што ему дасть повиненъ будеть перестати и большей ся за тые речы свои неупоминаючы, а где бы бсзъ року тая застава была заставлена, тогды врядъ маеть рокъ зложыти чотири недели, на который маеть заставу свою выкупити. А нсвыкупит ли на тоть рокъ, тогды по ономъ року тымъ-же способомъ яко вышей опи­сано мають в тую заставу росправитися". — Пор. Літопись занятій Археографической комиссіи за 1915 г., вип. 28, вид. 1916 р. (Литовскій Статуть въ Московскомъ переводі- редакцік, арт. VII₁ гл. 28. стор. 201: »О закладной какой нибудь вещи до времени* — _w..Λ онъ бы закладу своего выкупить не хотЪлъ, тогда урядъ нашъ повиненъ указать тому, у кого въ закладе; тую вещь продать, а что сверхъ саоихъ де- иегъ возметъ, и ему вычесть не того убытки свои, что ему станетъ тягаючися, достальные деньги тому отдать, кто заложилъ былъ...*

^,) В оригіналі він звучить: „Уставуемъ, если бы хто кому эаставилъ коня або вола беэъ року або и на рокъ, а въ томъ часЪ оное заставы конь альбо волъ здохкеть безъ причины ображеня, имъ робечы им не порэалъ, або голодомъ не вморилъ; тогды та­кового коня або вола платити не повиненъ, тому скуру показати, итыепенезн, въ чомъ былъ закупил ъ, тратить*. Деякі дослідники вва­жають, що артикул оцей запозичено з Саксонського Зерцала Speculum Saxonum, де теж

9. Зб. праць Кой. ∙αx.-ρ. та укр. права, в. 6. /9

розумінням артикулу 29 цього статуту, коли тварина (коняка чи віл) за­гине у заставоємця не з його вини, а випадково,--його звільняється од обов’язку платити винагороду за неї; а втім він повинен показати заста­водавцеві і дати йому до рук шкуру тварини. Коли цієї умови до­держано, заставодавець виплачує заставоємцеві тільки половину боргу. („А тоть (заставодавець) взявши скуру повинень будеть только поло­вицу тыхъ пенезей позычоныхь стороне своей отдати") ’)• Отож цей статут одрізняється од другого тим, що, щоб звільнитися од обов’язку платити винагороду за тварину, яка загинула, заставоємець повинен не тільки показати заставодавцеві шкуру тварини, ба Й віддати йому цю шкуру („скуру указати и отдати ему маеть"), і в такім разі він зберегає право на одержання од заставодавця половини суми, що він був позичив. Тимчасом другий статут не вимагає, щоб шкуру тварини дано було заставодавцеві до рук, а, коли вона є, надає цьому заставодавцеві право не платити боргу заставоємцеві ^а).

А втім, коли заставлена річ (рухома) загинула (наприклад од по­жежі) чи її вкрадено одночасно з річчю, що належить як власність за­ставоємцеві, останнього звільняли од будь-якої відповідальности за зобов’язанням, скоро той, сповістивши за це суд, доведе, що не скори- став з заставленої речи й не привласнив її. Инакше кажучи, в данім разі риск за випадок (periculum геі) несе хазяїн — власник речи — casus sentit dominus; з заставоємця тільки володілець оцієї речи.

Та инші наслідки настають, як буде доведено, що покрадено або загинули тільки ті речі, котрі взято в заставу, тимчасом як речі, що належать заставоємцеві як власність, залишилися цілі: останній повинен повернути заставодавцеві речі, що загинули од пожежі, або їхню вар­тість³). У цьому разі periculum геі несе заставоємець, через те, либонь, що не виявив потрібної уважливости й сумлінності!, володіючи застав­леною річчю.

згадується про видачу шкури тварини на довід того, що вона загинула. (Кас co, Понятіе о залогЬ вь совремснномь праві,, crop. 66). Пор. Тарановскій, Обзорь паыятни- ковъ магдсбургскаго права зап.-русскихъ городовь, стор 24.

') Арт. 29, розд. VII: „Тежь сстлибы хто кому заставилъ коня або вола безь року н на рокъ, а въ томъ часЪ поколь оное заставы не окупить, тотъ конь, або воль эдох- неть безъ причины обряженья, ижъ бы робечы имъ нспоръвалъ и не забилъ, або голо- домь его не уморилъ тогды такового коня, або вола платити не повикекъ, толко скуру указати и отдати ему маеть. А тотъ взявшы скуру повиненъ будеть только половицу тыхъ пенезей позычоныхь стороне своей отдати*.

Пор. Летопись занятій Археограф. Комиссіи за 1915 г., вип. 28, вид. 1916 р. (.Литовскій Статутъ въ Московскомъ переводі-редакціи*, aρτ. VII, гл. 29, стор. 262).

’) Уложеніе 1649 poxy (гл. X. арт. 197) нідтяорюв цілком зазначений артикул і він став за підвалину для примітки до арт. 1677, п. 7, т. X, ч. 1 кодексу законів, що вжива­лася на Україні. Деякі дослідники з'ясовують появу цього артикулу запозиченням із Саксонського Зерцала, а зміни в його редакції, порівнюючи з другим статутом, впливом римського права. На їхню думку, він — компроміс між чинним тодішнім правом і правом римським (К а с с о, Понятіе о залогЬ, стор. 67).

^,) Арт. 22, розд. VII, 2-го Статуту = Арт. ЗО, розд. VII, 3-го Статуту.

III. Захист заставного права.

Литовський Статут передбачає насамперед судовий захист застав­ного кредиторового володіння проти заставодавця. Так, коли заставле­ний маєток силоміць буде захоплено у заставоемця перед закінченням строку заставного володіння, заставодавець, згідно з другим і третім статутом, виплачує певний штраф—12 грошей „гвалту" на користь заставоемця, а так само й усі штрафи, в заставному записові показані ’)• Незалежно від цього, винний порушник володіння повинен відшкодувати заставного володільця за кожен тиждень, що прогаяли без роботи за­ставлені йому люди, в розмірі шости грошей за кінного робітника й по три гроші за пішого²), а так само повернути всі доходи й прибутки, що мали надійти за цей час на користь заставоемця з одібраного в нього маєтку.

Отож, коли заставодавець порушував умови заставного запису, з того повставали певні правні наслідки. В цьому й полягає суть судо­вого захисту заставоемцевих прав проти власника-заставодавця.

Але Статут Литовський містить у собі правила про судовий за­хист заставоемцевих прав і проти кожного (стороннього) порушника.

Як порушник єсть особа стороння, то, згідно з 1-м Статутом, обов’язок захищати володіння заставного володільця — „очищать" поля­гає на заставодавцеві. А коли заставодавець такого обов’язку не вико­нає, то повинен сам відшкодувати заставоемця за той збиток, що запо­діяла стороння особа; на випадок його смерти, обов’язок такий пере­ходить на його спадкоємців.

За силою-ж постанов 2-го Статуту, коли заставоємець не хоче сам вимагати захисту од стороннього порушника, то має право вдатися по такий захист до заставодавця через суд; останній повинен у такім разі очищати заставоемця; в противнім разі, на Його обов'язку лежить відшкодувати заставоемця за порушення заставного володіння. Инакше кажучи, 2-й Статут надає заставному володільцеві право вибирати форму судового захисту, тоб-то чи до порушника безпосередньо чи до заста­водавця.

І тільки в тому разі, коли заставодавця не буде, заставоємець по­винен сам захищати свої права безпосередньо проти стороннього по­рушника: „съ тое заставы маеть доходити на томъ, кто заставу в него отымуеть" ³).

¹) Арт. И, розд. X, 1-го Статуту — Арт. 19, розд. VH, 2-го Статуту = Арт. 22, роза VII, 3-го Статуту.О отнятье именья заставного*: „...тогды маеть тому коалту за­платити дванадьуать рублен грошей и яси заруки в листе своемъ описание...** Одначе, згідно з 1-м Литовським Статутом, штраф у цім разі (12 грошей) виплачує заставода­вець і на користь влади: „и государю столько же", а зарук заставодавець не платить.

*).Тогды за каждый ты день на служоный маегь заплатити огь кождое службы людей зуполное ПО шести грошей AHTOBCbXHXTi...* Згідно з 2-м Стаїугом „по шести грошей за полную службу*. Пор. п р о ф. В. И. Пичета, н. т., стор. 102.

’) Артик. 19, розд. VII.

Нарешті, 3-й Литовський Статут теж залишає на волю заставо­ємцеві — доправляти з заставодавця чи безпосередньо з стороннього порушника повернення прав, що він порушив ’)•

із сказаного виявляється, що всенький тягар захисту прав застав­ного володільця спадає на заставодавця. Чи порушує він сам умови за­ставного запису або віднімає безпосередньо у заставоємця майно чи такий порушник — стороння особа, він повинен повернути заставоємцеві порушені права. Тільки в першому випадкові захист прав останнього гарантується невстойкою („заруками'⁴), що виплата її може повторюва­тися що-разу, як буде знов порушено володіння; а в другому випадкові заставоємцеві дозволяється вільно вибирати чи то порушника прав (сто­ронню особу) чи то заставодавця (власника).

Самий порядок, як захищувано права, має особливий характер. Отже, покривджений від того, що порушено права, скаржиться на поруш­ника до земського або гродського суду. Коли-6 порушник заперечував і не визнавав факту, що він майном заволодів силоміць, позовних, повинен подати до суду писані доводи й покликатися на свідків (не менше, як на сімох) та присягти, щоб підперти свої права на майно; коли позовник доведе свої вимагання, — він знову дістає право володіти забраним у нього і тепер поверненим майном, а порушник підпадає штрафові й усім наслідкам, передбаченим у заставному записові²). Вза-. галі-ж позви про повернення порушеного володіння не мали складних форм, що через них в инших випадках звичайно повставала нескінченна тяганина. Суд перевіряв тільки факт, що володіння, мовляв, справді по­рушено, й повертав права заставоємцеві новим уводом у володіння. Инакше кажучи, заставоємець мав проти порушника володільницький позов, що його розглядали спрощеним порядком, без права відповідача одмовлятися ставати на суд за першим викликом з тієї чи иншої причини ³).

IV. Кінець заставного нрава.

Застава закінчується тим, що заставодавець-довжник виплачує в призначений у записі строк усеньку суму боргу, що забезпечувати його її було встановлено, і до того „со всеми накладами и перешко­дами⁴⁴. Виплату треба переводити встановленою монетою. Нарешті, за­ставодавець звичайно попереджав заставоємця про свій намір виплатити борг завчасу (за скілька тижнів), бо, через складність провадження сільського господарства, заставоємцеві потрібен був час, щоб зліквіду-

’) Артик. 22, розд. Vll.

∙) Ibidem.

^,) Артик. 42, розд. IV, 3-го Статуту — „роки завитые вт» которыхъ речах-ь мають быти складань! у суду земъского*.

§ 21...о выбитье або отънягъе эдеръжанья по увезанью". Пор. арт. 22, розд IV, 2-го Статуту, § 2 „О отнятье нміней и выбитье спокойного мешканья*.

вати справу й перевести розрахунки по маєткові. Але що повинен був робити заставодавець тоді, коли заставний володілець одмовлявся з тих чи инших причин прийняти од заставодавця капітальну суму боргу й повернути заставлене майно? Згідно з точним розумінням постанов Литовського Статуту, заставодавець повинен у такому разі внести грошг в суд. Суд викликає заставного володільця — „роком завитым", щоб узяти гроші, а після того, хоч-би останній не з’явивсь у призначений строк, уводить заставодавця-власника в володіння маєтком, а гроші пе­редає заставоємцеві ^,)∙

Відтоді, як заставного володільця викликано до суду, щоб узяти гроші, що вніс заставодавець, щоб сплатити борг за заставним записом, він, — володілець, — втрачає право на доходи з заставленого майна³). В противнім разі заставодавець, після вводу у володіння маєтком, має право судовим порядком доходити втрат, які заподіє йому заставоємець, і далі користуючись заставленим майном після виклику до Суду.

А. „Свод ъ правъ, по которымъ судится малоросе і йск і й народ ъ“.

Правну природу застави за Литовським Статутом можна з'ясувати, визначивши суть цього інституту за т. зв. „Сводомъ правъ, по которымъ судится малороссійскій народъ"³). Безперечно, „сводъ“ оцей мав за своє джерело постанови Литовського Статуту; з нього було запозичено матеріяли для складання Своду й тому, хоч він і не дістав сили закону, висвітлення основних його начал у розглядуваному питанні дасть нам змогу рельєфно відтінити основну форму заставного права за Литов­ським Статутом і таким способом перевірити той висновок, який ми зробили за зазначеною пам’яткою права, про властивість оцього інсти­туту ’) У Своді є постанови, що визначають суть застави супроти ру­хомого й нерухомого майна.

Зміст оцих постанов підказує такий висновок. Свод, як і Литов­ський Статут, знає тільки одну форму застави нерухомости: заставоємець володіє заставленим майном і користується ним. Инакше кажучи, застава нерухомости звязана з безпосередньою передачею нерухомого майна заставоємцеві, що разом з тим користае з плодів заставленого майна.

Стаття 2 артикулу 19, глави XVI каже: „когда какие HMtHin, на- примір-ь, село, деревня, хуторъ, винокурня, мельница, прудъ и пиво­варня, поле пахатное, садъ, огородъ, лавка купеческая, домъ и иншее, изъ которыхъ п р и б е л ь извістная приходить, заложени отъ него будутъ въ долгъ безъ срока и безъ всякого о тЪхъ прибылехъ дого­вора и изятія по урядовой записи, или безъ записи, тогда вЪритель тую прибель и користь въ сумму долговую не зачитая получить им!етъ, еслижъ би при уговор! поставлено било именно, чтобъ TtMH имініями, которые въ заёмъ дани, заимодавцу владіть, зачитая получаемые изъ нихъ привели въ столповую сумму, то по такому дого­вору непремінно и бить HMterb_l когда же тую прибель эъ оного заклад­ного HMtHJfl за свою столповую сумму BtpHTeAb получитъ, то и оное имініе закладчику уступить иміеть" *)•

Саме заставоємцевс володіння заставленим майном звичайно ви­дається терміновим. Разом з тим доходи з заставленого майна, як за­гальне правило, зараховуються тільки у відсотки од позиченої суми; кредитор здобуває одночасно володіння,й користування маєтком, аж поки заставодавець поверне борг. Цією стороною застава нерухомого майна за Сводом нагадує форму давньогерманської застави,,Unabnies- scndes Pfand" або середньовічної французької „mortgage".

А втім, як свідчить зміст зацитованого артикулу, збірник („Свод' ) знає й иншу, за давньонімецької доби вживану, форму застави, а саме т. зв.,,Todtsatzung", коли економічну вигоду (зиск од користування маєтністю), що її в вигляді прибутків з маетности здобував кредитор, зараховували до суми боргу²).

Але-ж таке значіння користування (зарахування до вартости капі­талу), з погляду збірки, могло бути тільки за згодою сторін.

Такі правні наслідки застави в період чинности запису. Яку-ж силу мае прострочка запису? На це запитання дає відповідь ст. З артикулу 20, гол. XVI, а саме: як бува заставник прострочить і не викупить застав­леного маєтку, заставоємець має право й далі володіти цим маєтком протягом терміну зазначеного в заставному запису, коли, звісно, того захоче: „то оный, кому заложено тое закладное, иміеть держать до другого-ж-ь такого срока, который в записі означенъ, ежели оный ві­ритель т1мъ будетъ доволенъ...“

У противному разі, якщо заставоємець вимагатиме, щоб довжник виплатив суму позики, і передаватиме йому заставлений маєток, уже суд призначає термін, коли заставник має виплатити позику й викупити за­ставлений маєток. Цей термін буває різний: борг у сумі близько 60 карб, належить до виплати протягом двох тижнів, у межах 120 карб. — чо­тирьох тижнів, близько 600 карбованців — протягом дванацятьох тижнів, а близько 1200 карб. — протягом двацяти чотирьох тижнів ’). Які-ж на­стають наслідки, коли заставник не виплатить позики на призначений від суду термін? Гадаємо, що згідно з ст. 2, артикулу Il₁ гол. XVI, заставлений маєток залишається в такому разі в заставоємця назавсіди: „однакожъ когда віритель станетъ бить челомъ на оного должника о уплаті долга, по прієм! закладного имінія, тогда судъ иміеть его къ тому платежу принудити или срок крайній ко уплаткі оноЙ опреділить, на который если-бы уже тотъ, кто въ семъ должен-ь, викупить своея вещи не могл, то оною віритель вовся владіть имеетъ“ ²). Отож перший і головний наслідок того, що заставник прострочить та не викупить за­ставу за маєток, полягає от у чому. Заставоємець, коли хоче, і далі володіє заставленим маєтком протягом визначеного в записові терміну³), або-ж, коли боргу не виплачено на термін, що його остаточно призначив суд, таке володіння стає безперервним, до того-ж повнота користування маєтком (майном), звичайно, залежить від заставоємця.

От такі нормальні наслідки заставної прострочки. А втім, збірник знає форму застави нерухомого майна „на срокъ, на упадъ, то есть подъ потеряніемь", що спричинює певні наслідки. Стаття 1 артикулу 23, роз­ділу XVI каже: „ктоби заложив!» кому недвижимое собою набитое имгЬніе до определенного оть себе сроку на упадъ, то єсть подь поте- ряніемь, если на томъ срок! не викупить, и за прошествіемь оного срока викупить би не моглъ, таковому надлежать вь суді означить три сроки по две неделе до викупу, буди же оной должникъ и до шести недель не викупить, вь ту пору поступать, как о томь вь следующемь артикуле, пункте первомь показано".

А пункт 1 зазначеного артикулу (24) додає: „Когда би чиє имЄніє иэъ суда било дано в закладъ до именного срока подь потеряніемь за долгь напримерь в двадцяти рубляхь, а тое имЄніє стояло-б большой сумми, напримЄрь шестидесяти рублей, оный-же должник не токмо на положенний в записі срокь, но сверхъ того по шести неделях не вику- пиль, то после уже того имЄнія викупить не можетъ, однакожъ кредиторъ долженъ ему доплатить столько денегъ, сколько то имЄніє по оценки судовой долговую сумму превосходить будеть".

Порівнюючи текст наведених постанов, треба визнати, що коли заставу нерухомости буде прострочено „на срокь, на упадъ — подъ поте- ряніемь", заставник втрачає право викупити заставлений маєток. Коли заставник, як закінчаться ті шестеро тижнів, що їх суд призначив на викуп, не викупить заставленого маєтку, його позбавляють права на такий викуп, а маєток переходить на заставоемцеву власність. А втім, особливість цієї форми застави, за збірником, полягає в тому, що за­ставлений маєток припадає як власність заставоємцеві в даному разі з певним обмеженням: він йому передається й укріплюється (записується) за ним у сумі боргу.

Отож, коли вартість заставленого маєтку, згідно з судовою оцінкою, перевищує суму боргу, лишок, що належить від різниці між судовою оцінкою та сумою боргу, повергається заставникові. Инакше кажучи, предмет застави, коли умову складено „на упадъ — подь потеряніемь", переходить на власність заставоємцеві в сумі боргу, до того в кожному разі береться на увагу й його цінність. Незалежно від цього, спадкоєм­цям заставниковим належить у цьому випадкові право викупу застав­леного маєтку навіть, як скінчиться вказаний у записові термін на викуп ’).

Зокрема що-до викупу заставленого маєтку підчас чинности застав­ного запису, то, за загальним правилом, коли настає строк цього запису, заставоємець не має права далі затримувати маєток в свойому володінні; а бува заставоємець не поверне маєтку, заставник вдається до суду, і той примусово передає маєток заставникові; а суму боргу, що її вніс заставник у суд, передається заставоємцеві. Окрім того, коли за-

Суть застави за Литовським Статутом 137

■■■ ?-. •>. — — ж[§§§§§§§§§§] «в ∙-β^-— — •

става „на срокъ подъ потерянісм-ь“, заставоємець, що не повернув застав­леного маєтку, як настав строк, повинен з власних коштів відшкодувати заставникові або його спадкоємцям ті прибутки (зиск), які він, заставо­ємець, одержав за час прострочки: „и какую получалъ прибель, за то изъ собственного его имінія оному должнику или его наслЪдникам надлежащая по доводам должна бить отправа и награждение'*.

Нарешті, в цьому випадкові заставник має право вимагати, щоб суд наклав заборону на гроші, що їх на покриття боргу він уніс, і припинити видавання їх, аж поки заставоємець відшкодує прибутки, що він їх одержав ^,)∙ Саме право викупу заставленого маєтку, коли настане термін, належить безпосередньо заставникові, а коли він помре, спадкоємцям; вони проте мають право викупити маєток навіть перш, як вийде зазна­чений у записові строк²).

Коли є декілька спадкоємців заставника, що заявили про своє ба­жання викупити маєток, він, як посплачують вони борг, переходить до них на спільну власність „вт> обці и держать иміють[***********]; якщо-ж між ними не буде згоди, то питання про те, хто має володіти маєтком, розвязу- ється жеребкуванням, а саме: маєток записується за одним із спадкоємців, а всі инші дістають од нього відповідні сплати³).

Викупляючи спадкоємці сплачують заставоємцеві ту суму боргу, яку в самому записові означено, коли тільки „тотъ закладъ на уряді» сознанъ и записан бил-ь-би**; якже-ж запису не має, вони повертають суму, що її розмір буде доведено¹).

Коли заставоємець відмовляється повернути маєток спадкоємцям, що приставили гроші на сплату боргу, тоді застосовується вищезгаданий загальний порядок примусового відібрання маєтку через суд із заставо- ємцевого володіння і передання його заставникові.

А втім, коли через порушену з боку заставоємця справу про пе- редання маєтку заставниковому спадкоємцеві, цей маєток згорить або взагалі зазнає тієї або тієї шкоди, то від волі заставникового спадкоємця залежить, чи здійснити належне йому право викупу заставленого маєтку чи взяти внесені від нього на покриття боргу гроші назад; у кожному разі і викупляючи він має право відлічити з цієї суми збитки, йому завдані, і тільки остачу відшкодувати заставоємцеві, а маєток одержати⁴). Разом з тим право викупу спадкоємець може здійснювати відносно всенького заставленого маєтку, а не виключно тієї або тієї частини його на вибір викупника. Так, наприклад, ' заставників спадкоємець вирішив

викупити дохідніші вгіддя маєтку, залишивши бездохідні частини його без викупу, себ-то в володінні заставоємця: за таких умов право викупу не допускається ')•

Одне а породжуваних заставою істотних юридичних наслідків є заставоємцеве право встановити на заставленому майні (нерухомому або рухомому) дальшу заставу.

А втім, збірник що-до перезастави встановлює певне обмеження: сума, що в ній майно перезаставляється, не повинна перевищувати тієї основної суми боргу (цілком), яку позичив власник (заставодавець). І справді, всеньке право заставоємцеве, рівновартно відповідне його во­лодінню, вичерпується позиченою сумою і саму цю суму повинен ви­купляючи власник майна йому або його правонаступникам виплатити^[42]). Звичайно, така перезастава мусить бути убрана в установлену в законі форму^{[43] [44] [45]). Нарешті, заставоємцеві належить право на будівлі, що він їх вивів у заставленому маєтку тоді, як маєток перебував у його володінні*).}

Що-до правних наслідків, що їх спричинює, коли запис є чинний, застава рухомости, то, згідно з збірником, рухоме майно переходить тільки в заставоємцеве володіння. Ст. 1, артикулу 36, гол. XVI каже: „если би кто кому хотіл-ь вещи движимие в закладъ или в сохранение дать... а хозяинъ би тое на урядЪ немедленно объявилъ, тогда иміегь самъ на томъ присягнуть, что оними вещами не користовался я въ свою прибель онихъ не употреблялъ и не утаеваетъ" ⁱ).

Коли-ж настане строк виплачувати позику під заставу рухомости, заставник повинен викупити заставу в цей строк, принаймні-ж протягом шістьох тижнів по скінченні строку; а бува заставник не викупить за­стави на зазначен їй термін, заставоємець дістає право продати застав­лене майно, у присутності свідків, а потім покрити борг із уторгованої від продажу суми: „...сумму должную денгами отобрать, а что сверхъ долгу за ту вещъ озметь... остальние деньги оному должнику отдать им%етъ“... ^[46]). Лишок повертається заставникові, який тим самим уже позбавляється права заявляти будь-які претенсії на своє майно. Коли-ж уторгована від продажу сума не покриває боргу, тоді заставник повинен поповнити недоторговану суму (недоїмку)^[47]).

Подібні наслідки прострочки настають і тоді, коли заставлено ру­хомість без строку, а саме коли заставник не викупив її протягом чо­тирьох тижнів, що їх на заставоємцеве прохання призначив суд ^,)∙

Зокрема Збірник передбачає наслідки, що повстають тоді, коли загине заставлена тварина (кінь або бугай). Так, коли загине кінь або взагалі худобина, заставлена без строку або на строк без викупу, і ста­неться це не з заставоємцевої причини, а випадково, заставоємець не повинен винагороджувати заставникові цю втрату; він, проте, повинен повернути заставникові шкуру тварини й поступитися половиною боргу; здобувши шкуру й уважаючи її за половину боргу, заставник повинен внести ааставоемцеві другу половину боргу і через те саме позбавля­ється права заявляти будь-які претенсії з приводу втраченої тварини^{[48] [49] [50],'.}

Так само, коли тварина зазнала ушкодження („было охромлено") не з заставоємцевої вини, то в такому вигляді передається заставникові, але заставоємець повинен поступитися останньому з суми боргу четвер­тою частиною тієї вартости, що її мала тварина перед ушкодженням; коли-ж тварину ушкоджено з заставоємцевої вини, то зварина зали­шається в заставоємця, який проте повинен відшкодувати заставникові вартість, що її мала тварина перед ушкодженням, або зарахувати її на покриття боргу ^{[51] [52]). Як-же тварина загинула з заставоємцевої вини („з при­чини поврежденія и недосмотру"), то він повинен доплатити заставни­кові суму боргу, а так само й лишок між вартістю тварини, згідно з оцінкою тямущих осіб, і сумою боргу, якщо такий був. Коли-ж вар­тість тварини, що загинула, була нижча за суму боргу, то заставоєм- цеві надається право справити з заставника той надлишок суми боргу, який залишивсь після зарахування *)• Нарешті Збірник, подібно до Литовського Статуту, однаковісінько визначає наслідки, що повстають тоді, коли заставлена річ (нежива) взагалі буває знищена5) Все сказане доводить, буцім Збірник не дозволяє збагачуватися заставниковим кош­том і навпаки. Заставлене майно являє собою джерело, що з нього має бути завдоволено заставоемцеві вимоги що-до позики, але разом з тим лишок уторгованої від проданої речи суми повертається заставникові; так само і в тому разі, коли вартість заставленої речи буде недостатня, щоб нею покрити позику, на заставникові лежить обов’язок поповнити непокриту частину боргу. Зарівно і в тому випадкові, коли тварина за­гине з заставоемцевої причини, додержується засади співвідношення між вартістю заставленої тварини і сумою боргу. Особливість застав­ного права, з погляду Збірника, полягає ще в тому, що воно не відзна­чається властивістю спеціяльности. В одному тільки випадкові, коли за- ставоємець погодивсь, щоб договір позики забезпечено було виключно заставленим майном, він позбавляється права справляти позичену суму з усякого иншого майна, що його знову набув заставник, хоч-би застав­лене майно й не покривало своєю вартістю суми боргу [53] [54]). У всіх-же инших випадках (коли такої згоди не було дано) вимогу, що виникає з договору позики, забезпеченої заставою маєтку, можна обернути, в частині незавдоволеній, на всяке инше майно заставника2). Що-до оборони заставного права на суді, то цією стороною Збірник дослівно відновлює правила, що їх містить у собі Литовський Статут і до того третій: одрізняє заставникове порушення від порушення з боку сторон­ньої особи: в цьому випадкові надає заставоемцеві право вибирати: чи звернутися з вимогою про оборону до заставника або здійснити її безпосередньо3). У такому самому вигляді Збірник сприйняв і правила, що їми розвязує ті випадки, коли збігаються претенсії — забезпечені заставою майна, з вимогами, що повстають з звичайних зобов’язаннів *). а так само й правила, як розвязувати суперечки про заставний харак­тер майн i).}

Б. „Збірник місцевих законів західніх губерень". („Сводъ м1стныхъ законові» западныхъ губерній[55]).

З’ясовуючи істоту інституту заставного права за Литовським Ста­тутом, ми не можемо, дослідивши пам’ятку права „Збірник прав", обми­нути й другу стародавню пам’ятку, а саме: „Сводь мЪстныхъ законовъ западныхъ губерній". Дарма що цій пам’ятці права і не судилося стати за кодекс чинного під той час права, проте цей збірник эберегае свое значіння для сьогочасної науки й зокрема для дослідів над інститутами Литовського Статуту. Він певною мірою відзеркалює в собі постанови останнього. А тому на підставі цієї пам’ятки ми можемо перевірити істоту інституту застави, як його визначається в Литовському Статуті. Збірник відрізняє заставу („залогь") нерухомости і заставу („закладі?') рухомости ’). У першому випадкові нерухоме, що забезпечує зобов'язання, майно бере в своє володіння заставоємець, і йому надається право ко* ристуватися замість відсотків з виданої суми прибутками з маєтку, аж доки він буде на певний термін викуплений. Ця т. зв. „заставна сума" повинна відповідати прибуткам з маєтку, в противному разі заставода­вець маєтку може застерегти собі право на додатковий платіж — адди- тамент. До того заставникове право порядкувати заставленим маєтком не обмежене: він може передати право власности на цей маєток иншій особі, не порушуючи тим права заставного володільця протягом того строку, поки має силу заставний договір.

Коли складено заставний договір і заставникові передано заставну суму, заставоємець ув’язується в посідання заставленим маєтком на термін, зазначений у заставному договорі. Разом з тим збірник припускає цесію заставного права. Заставоємець має право переписати окремим актом заставне володіння на иншу особу. Коли заставник допуститься про- строчки, заставоємець дістає право справити належну йому суму судом. У збірникові немає правил про застави на „упад“, себ-то з умовою втратити маєток, коли не буде його викуплено в строк. А проте той са­мий збірник констатує, що давніш існували такі застави, що повиходили з уживання, як обтяжливі для довжників'). Отже і за збірником місцевих законів західніх губерень застава нерухомости не має характеру відчу­ження. Вона відтворює форму заставного права, визнавану від Литов­ського Статуту й відому иншим стародавнім законодавствам: заставоємець дістає на той час, поки була чинна застава, право володіти й користу­ватися заставленим майном, хоч-би й замість відсотків, але жадною мірою не право власности на нього. Володіння за договором застави не пере­творюється на право власности навіть через задавнення. А втім заставу рухомости збірник відрізняє з умовою, що заставник її втратить, коли він не викупить у строк („на упад" і без такої умови). За тієї й тієї форми застава сполучена з володінням заставоємця: він не мав права користуватися маєтком. Вийняток зроблено для самої тільки робочої худоби, її можна використати для роботи; коли-ж вона загине і не з по- зикодавцевої причини, заставник має право на зниження суми довгу до половини, а незалежно від цього заставоємець повинен передати йому шкуру здохлої тварини, тоб-то настають передбачені і в статуті наслідки. Разом з тим збірник встановлює різні наслідки від про- строчки боргу, в залежності від тієї або тієї форми застави рухомости. Так, у разі застави з умовою втрати (на upad), невикуплення в строк призводить до того, що заставоємець дістає право власности на заставлене майно на підставі, зрештою, відповідного дозволу суду. Навпаки, коли заставляється рухомість без такої умови, заставоємець, як бува довжник не викупить заставленої речи в строк, дістає право вимагати, з дозволу суду, продажу речи, щоб завдовольнити свої претенсії ¹)∙ Таким чином і застава рухомости, згідно з Збірником, призводить до тих самих на­слідків, що й застава нерухомосги. Заставоємець має право володіти заставленим майном, а инколи і користуватися їм; право-ж власности настає для нього, як наслідок винуватцевої прострочки і до того тільки тоді, коли є така умова в договорі. Все сказане переконує нас заразом у тому, що Збірник являє собою що-до цього дуже важливу пам’ятку права для дослідів над істотою постанов Литовського Статуту.

В. Пам'ятки магдебурзького права.

Нарешті, не можна не згадати й про пам’ятки т. зв. магдебурзького права, чинного протягом декількох сторіччів у польських, литовських містах і на Україні [56]). Вони, безперечно, являють собою цінний матеріял для досліджування Литовського Статуту, чинного і на Україні. В XIX сто­річчі магдебурзьке право, що пішло в непам’ять на Україні, було скасо­вано й замінено на Литовський Статут³). Можна гадати, що вплив маг­дебурзького правагзмінив деякі основні засади Литовського Статуту.

„З найдавніших—іасів", каже польський історик Морачевський, „у Польщі осіло багато німців. Од XIII сторіччя з німецьких країн сунули цілі селища, що купували або безплатно діставали ґрунти або ліси, щоб корчувати, з обов’язком платити чинш. Осадчі принесли з собою свої звичаї і допоминалися від князів, щоб ті накладали на них не загально­прийняті в Польщі податки, а ті, що відбували селяни в землях німецьких. Вони хтіли мати над собою урядовців з-поміж себе і до того вибраних. Ґрунтуючись на цьому, князі й пани світські та духовні у Великій і Малій Польщі, Мазовії та Шлезьку давали оцим осадчим привилеї на управ­ління правом німецьким або магдебурзьким ‘). З XUI аж до XVI сто-

річчя магдебурзьке право поширилося по всенькій Польщі і Литві ^,)∙ І Україна по тому, як Ті прилучено до Росії, довго збсрегала магде­бурзьке право^[57]). Ті книги, в яких було викладено магдебурзьке право польською мовою, і далі були за ті законні книги, що їми судді тієї доби керувалися і що на них вони покликалися. Згодом почала заходити неминуча потреба зробити зміст ручних книг магдебурзького права при­ступним або через систематичний виклад у звязку з змістом статуту, або через переклад, або окреме скорочення книг магдебурзького права. Одна з таких законних книг, складена на те, щоб нею керуватися, виучуючи магдебурзьке право, і є Porzqdek Sqdow у spraw miejskich prawa magde- burskiego. Ця книга є не що иншс, як збірник різних творів, що в них польські правники виклали магдебурзьке право^{[58] [59] [60]). Одна з складових її частин — це:,,Artykuty Prawa Magdeburskiego, ktoro zowiq Speculum Sazonum z Iacinskiego iςzyka па polski przeiozone, у znowu drukowane roku panskiego 1629“ ,)∙ У цій книзі розвязується питання і про застав­лені речі. Друга з складових частин — це твір:,,Tytuly Prawa Magde- Burskiego do Porzqdku у do Artykulow, pierwey ро polsku wydanych. W sprawach tego czasu naywiςcej kiopotnych, z tegoz Prawa Magdebur- skiego przydane" s). Цей широкий трактат з різних питаннів, що становить продовження до вищенаведеного трактату,,Artykuiy Prawa Magdebur- skiego". В ньому здибаємо і відділ про заставу.}

Беручись з'ясовувати істоту застави за першою з зазначених па­м’яток права, ми робимо висновок, що і з погляду цієї пам’ятки магде­бурзького права за істотну рису заставного права і що до нерухомого і що-до рухомого майна є володіння заставника заставленим майном. Ця засада випливає з оцього визначення заставоємцевих прав: „gdyby kto maiqc imieπie w zastawie, budowai: tedy gdy imienie wykupuiq, ten co budowai, moze ono zniesc chceli iako swe. A ten kt∂by wykupowai, nie ιnoze mu tego bronic“⁶).

У даному разі мова про заставоємцеве право залишати за собою (знести) будівлі, побудовані в заставленому маєткові. Заставоем^ць не може пере­шкоджати заставоємцеві здійснювати таке право. А коли заставоємець бу­дував будівлі, то таке становище може бути тільки за тієї умови, що самий маєток перебував у фактичному заставоємцевому володінню. Такий самий характер має і застава рухомости.,,Pozyczy kto albo zastawi konia,...albo ktorekolwiek rzeczy ruchome_t і esli ten копій zastawq, albo pozyczq, przeda_l zastawi, albo przegra, alboby mu tez ukradziono: tedy ten kto zastawii, swych

rzeczy patrzyc a upominac siς ma, nie u kogo innego, iedno temu u kogo zastawil^w ’)• Подана постанова передбачає випадок, коли рухому річ за- ставоємець продасть, заставить або її в нього вкрадуть; заставник має право вимагати свою річ від одного тільки заставоємця. Очевидячки, річ підчас застави передається в заставоємцеве володіння. Такий висно­вок випливає і з иншої постанови того самого джерела права*). Zasta- wiiby kto u kogo bydlq takie, konia, albo mu naiql: gdy zdechnie, tedy ten kto ie chowai, gdy przysiqze, ze nic iego winq zdechio. ani temu dal przyczyny: tedy go nie powinien ptacic: tylko to traci, co na nie dal, albo za co ie naiqΓ*. He важко бачити, що тут мова мовиться про виздих скотини, коня, коли він перебував у заставоємця. І коли кредитор доведе, що тварина здохла не з його вини і не через його недбайливість, то він не повинен відшкодовувати довжникові вартість здохлої тварини (платити), але втра­чає позичену під заставу тварини суму³). Безперечно наводжувана по­станова позначається подібністю до відповідного артикулу Статуту *).

Переходячи до дослідження істоти застави за другим джерелом, що становить частину порядку (Porzqdek), а саме до,,Tytuly prawa Mag- deburskiego", треба відзначити, що вчення про заставу викладено у ви­гляді запитаннів (17) та відповідів на них, до того його розроблено безперечно докладніше й систематичніше, як учення про заставу за артикулами, проте істота заставного права за титулами виглядає так само, як і за артикулами ^{[61] [62]). Насамперед і титули відрізняють заставу не- рухомости й рухомостие). Що-до нерухомости, то за істотну рису за­стави за титулами є володіння заставленим майном від заставоємця. Саму цю форму заставного права вважають за нормальну з погляду титулів. До такого висновку приводять різні місця розглядуваних джерел права. Отож, насамперед за цим промовляє загальне визначення застави, що йде попереду викладу 1-го запитання (Pytanie pierwsze), а саме:,,Jesliby kto dobra swoie zastawil w pewney summie do czasu naznaczo- nego, a zas ie mialf∣wykupic. Wierzytel mialby ie iuz w swoim dzierzeniu. Tedy ten ktory ie zastawil, nie moze onych dobr przcdac, ani zastawic inemu daley bucz woley onego ktoremu ie pierwey zostawil. A choc by one dobra wierzyciel mial w swym dzierzeniu, wszakze iesliby sie w tym czasc poki nie bedq wykupione₁ jaka szkoda w onych dobrach stala, krom przy­czyny albo niedbalosci dzierzawce: dzierzawca szkody nie winien, szkoda przy dobrach zastawnych ma zostac!u У перекладі це є: Коли-б хтось заставив добра свої в певній сумі на певний терміє, а згодом мав їх викупити, а заставоємець вже володів їми (mial іе juz w swoim dzierze- niu), то він (заставник) не має права ані продати, ані заставити ці добра знову иншій особі, не маючи згоди того, кому вперше заставив. Як-же заставоємець мав у свойому володінні, то, поки їх не викупив заставник, за всяку шкоду, що сталася в добрах (втрата) не з володільцевої при­чини, володілець не відповідає, а вона залишається на заставлених добрах.}

Звідси виходить, що заставоємець, безперечно, з моменту застави ставав володільцем заставленого маєтку (державцем — dzierzawiec) і без його згоди не могла відбуватися дальша застава, а заставоємець не міг продати маєтку. Але які-ж наслідки такого продажу, коли тільки він відбувся? На це ми маємо відповідь в окремій засаді, а саме в,,Pytanie osme^0,).,,Iesliby, Ido zastawii dobra swoie,' a przedai іе zas innemu bez wo!ey Onego ktoremu przerzeczone dobra zastawne w dzierzeniu ma, jako mowiq, jest w possesyey, habet optionem, to jest wo!no mu obeierac. chceli swoiego dlugu szukac, abo na osobie Onego Idory imienie przedai, abo na dobrach zastawnych^,1. Инакше кажучи, коли хто заставить свої добра, а потім продасть иншому без згоди того, кому раніш їх заставив, то заставоємець (той, хто має у свойому володінні зазначені добра), може правити свій борг, як захоче, з боржника, що продав добра, або з заставлених дібр (переданих иншому). І згідно з наводжуваним місцем джерела, заставоємець — possessor (habet optionem — w dzierzeniu ma) є безпосередній володілець заставного маєтку.

Чи не обмежується заставоємець одним володінням заставленим маєтком? В одному титулі (Pytanie czwarte) ми знаходимо виразне роз- вязання правного становища заставоємця:,,Jesliby kto zastawii dobra swoie takie, z ktorych pozytek idzie, jako sq role, winnice, chmielniki, sady... pod tym sposobem, iz ie chce wykupic na pewny czas, z ktorych dobr za- Stawnych pozytek na kozdy dzien idzie. A nie byloby to przy zastawie mowiono iz dobr onych ze wszyskimi pozytkami ma uzywac az do wy- kupenia. Pytanie iest. Jesli one pozytki na glownq summς malq bydz wyra- zone: Odpowiedz: Iesli dobra, z ktorych jaki pozytek idzie, byly zastawione: tedy on pozytek na glownq summς ma bydz wyrazony. Wyiqwszyby przy umowie wymowiono byio, iz dobr onych w tey summie wolno uzywac ma. Albo wiem iesliby pozytek bral, a to w wymowie wyrazono niebylo. Lichwa to iest'[63]. Розуміння наведеної засади дає підставу визнати, що коли за­ставлено маєтки, які дають прибуток (земля, виноградники й т. ин.), заставоємець дістає право користуватися прибутками заставленого маєтку, якщо тільки є спеціяльна про те умова в заставному записові. Навпаки, якщо заставний запис таке право що-до заставоємця не передбачав, то прибутки з маєтку йдуть на покриття стовпа позики, і коли, якщо в за­писові немає такої вказівки на право користуватися такими прибутками, заставоємець здійснював таке користування заставленим маєтком, то його вважали за лихвяра. Отже, за загальним правилом, прибутки з застав­леного маєтку йдуть на покриття стовпа позики. Титули що-до цього нагадують про стародавні германські норми права, що за силою їх за­стосовували т. зв. Todtsatzung: прибутки з маєтку зараховували до суми боргу ^,)∙

І тільки, як вийняток, особливою спеціяльною умовою запису могло бути надане заставоємцеві право користуватися заставленим майном; у такому разі, треба гадати, прибутки заміняли собою відсотки. Але які права заставоємця що-до заставленого маєтку, як, бува, заставник не викупить його на призначений у записові термін (прострочить)? Пи­тання це пояснювати треба одним титулом (Pytanie wtore)^{[64] [65] [66]). В зазна­ченому саме титулі порушується питання про те, чи має заставоємець право, коли заставник на певний час заставленого маєтку не викупить, залишити його за собою.}

І відповідь дається виразна: в такому разі заставоємець маєтку за собою на власність залишити не може, бо він держить маєток тільки в володінні: tedy zastςpowac onego imienia nie moze, bo іе tylko w Fancie swoim mial, у owfem on ktory іе zastawil..., wykupic іе moze, chocby fez wyszedt rok у szesφ niedziel".

Заставоємцеві належить одно тільки право продати за дозволом од суду заставлений маєток, хоч-би таке право надано було йому в са­мому записові. Инакше кажучи, і згідно з „титулами" застава не є від­чуження, а являє собою спосіб забезпечити позику, має характер речо­вий, до того сполучується з заставоємцевим володінням. Ця пам’ятка права відрізняє заставу й продаж:,,Zastawa у przedanie w tym roznosc ma⅛, iz rzecz przedana nie moze zas bydz wykupiona. Zastawna moze bydz wolno wykupiona"^[67]); річ продану не можна викупити, тимчасом як заставлену річ викупити можна. Звідси виходить, що заставоємець не має права про­дати заставленої речи без заставникової згоди: „А ztqd siς pokazuie, iz ten, komu iest rzecz zastawiona, nie moze iey przedac bez woli onego ktory i⅞ za­stawil" «). Нарешті, заставоємцеві, коли в заставленому маєткові буде зроб­лено будівлі, належить право вимагати, щоб заставник повернув вартість цих будівель, — оскільки вони для маєтку потрібні, — хоч-би в формі відра­хування її з суми, що мав виплатити заставник. Що-до рухомости, то й застава її сполучується з володінням заставоємця заставленою річчю ^,)∙ В запитанні десятому (Pytanie dziesiqte) передбачається випадок зни­щення заставленої речи, що перебувала в заставоємцевому володінні, за- рівно випадок будь-якого пошкодження її; відповідає за це заставоємець тільки тоді, коли доведено, що він винен або був недбайливий; у про­тивному разі він вільний геть від усякої відповідальности:,,Jesli komu jaka rzecz zastawiona byla₁ a Strzegl iey pilnic у wiernie: przydalaby siς szkoda na oney zastawie, jako iesliby Zgorzala albo ukradziona byia z in- nemi iego dobrami і iesliby tego smial dowiesc przysiςd¾, iz siς ona szkoda bez iego winy a niedbalosci stala, tedy zadnego w tym nagabania nie wi- nien miec wcdle Prawa^{u 2}). За єдину з умов такої вільности від відпові- дальности править либонь вимога, щоб заставлена річ або була згоріла або була вкрадена разом з иншим заставоємцеві належним майном.

Разом з тим зацитована пам’ятка передбачає й наслідки, що по­встають, коли заставник не викупить заставлену рухому річ на певний час. У такому разі заставоємець має право вимагати, щоб заставлена річ була продана, але він повинен попереду оголосити про умови продажу. Коли продаж відбудеться, остача від продажу повертається заставникові.

Ось така істота розглянутих постанов або роз’ясненнів т. зв. „ти- тулів“ у питанні про заставу.

З’ясоване вгорі розуміння їхнє стверджує нашу д^мку, що магде­бурзьке право визнає володіння за необхідний елемент застави.

Инакше кажучи, застава за джерелами магдебурзького права знана в вигляді заставоємцевого володіння заставленим майном. Право кори­стуватися їм заставоємцеві не належить; воно може бути застережене на заставоємцеву користь у вигляді особливої лиш умови, та й то тоді тільки, коли заставлено.нерухомість. А такий висновок цілком підпирає нашу загальну думку про істоту застави за Литовським Статутом.

Г. Джерела стародавнього руського права.

Розглянені тут джерела права впевнюють нас у тому, що Литов­ський Статут знає заставу („залог*’) тільки в одній формі застави, тоб то, коли заставлене майно передається заставоємцеві, що їм володів і користувався; Литовський Статут, на нашу думку, не містить у собі вказівок на те, що могла вживатися инша форма застави, хоча-б сполу­чена з залишенням заставленого майна в заставникових руках на час, поки чинна була заставна оборудка, до того заставник має право кори­стуватися предметом застави, а кредитор дістає відсотки на позичений капітал.

Тимчасом останню форму застави знало стародавнє руське право. І справді, на підставі заставних грамот, що заціліли з давніх часів, а так

') Pytanie pi(замість відсотків) майном на визначений час, а право власности в одному тільки випадкові, коли зайде прострочка. До цього характеризує дану форму застави те, що заставоємцева відповідальність поширюється на одне за­ставлене майно, до иншого майна не стосуючись.

Зарівно й тоді, як заставляється рухомість, заставоємець безпосе­редньо обнімає посідання заставленою річчю, але не набуває ані права порядкувати, ані навіть права користуватися нею; він повинен повернути річ у такому, як і одержав, вигляді. Право-ж власности на предмет за­стави він набуває тільки тоді, коли утвориться прострочка.

Що-ж до нової форми заставного права, то, згідно з законодав­чими пам’ятками, суть її полягає в тому, що заставоємець не дістає ані права володіти, ані права користуватися заставленим майном; вони на­лежать заставникові, заставоємець-же має право на відсотки.

Коли заставляли рухомість, майно, якщо зобов’язання не буде ви­конано, не переходить на власність кредитора, а він дістає завдоволення з суми, вторгованої підчас продажу заставленого майна з прилюдного торгу. На підставі сказаного передню не можна визнати за правильне твердження декотрих дослідників, буцім-то руське право застави вида­ється єдиним, неподільним ¹)∙ Навпаки, законодавчі пам’ятки стародавньої доби показують, що обидві з’ясовані форми застави чергувалися підчас уживання на практиці.

Так, давня форма застави нерухомих маетностей виявилася у всій своїй силі за доби Уложення 1649 року; нова-ж форма залишалася не застосованою.

За царювання Петра 1-го заставу нерухомих маетностей було забо­ронено, через що, звичайно, і стародавньої форми не могли вживати. Причина такої заборони була та, що Петро 1-ий уважав перехід неру­хомих майн з одних рук до других через заставу за шкідливий для ін­тересів держави. Безперечно, коли економічні стосунки життя розвинулися і потреби суспільства ускладнилися, така заборона не могла мати сили. Одколи її скасовано, давню форму застави знову відновлено, і вона проіснувала аж до року 1737. Замість неї наказ 1737 року відновив форму застави нову, вживану за давнього часу.

А втім, наказові 1737 року судилося не таке вже складне завдання, як гадають декотрі дослідники ²). На нашу думку, цей наказ нічого нового

') Мейср-Ъ, Древнее русское право залога, стор. 48.

’) Й о г о - ж,.Древнее русское право залога", стор. 48. Победоносцев ⅞_l „Курсі, Гражд. Права, часть первая. Вотчинныя права", стор. 586, вид. 1892. не запровадив, а тільки зібрав усе, що до нього було, до купи, уклав у струнку систему. Цей наказ запроваджує володіння заставленим майном до строку заставної для заставника ’).

Коли борг не буде виплачений на визначений час, або-ж заставник та його родичі виразно відмовляться викупляти заставлене майно, то його продають з прилюдного торгу, де заставоємцеві надається право переважної купівлі й залишення майна за собою; остача від продажу застави (Eyperocha) повертається заставодавцеві, а втім відповідальність його простягається на один тільки предмет застави й не торкається ин- шого майна²).

За причину такої (нової) форми застави, що з’явилася на зміну стародавньої форми, сталися руїнницькі для сторін Т» наслідки. Отож, з одного боку, заставоємці, зловживаючи неписьменність довжників, ча­стенько вписували до заставних записів умови, що на їхній підставі на­бували, коли заходила прострочка, право власности не то що на застав­лене, ба й на все инше майно довжникове. З другого боку, заставники, зловживаючи довіру кредиторів, часто ошукували їх що-до справжньої вартости застави. Цю (нову) форму застави застосовувано аж до р. 1744 ³), коли знову відновлено стародавню форму з тією особливістю, що за­ставлене майно, в разі прострочки, оберталося на власність заставоєм- цеву тільки тоді, як закінчувавсь рік після строку; цю умову встановлено на те, щоб родичі заставоємцеві мали змогу викупити майно. У такому вигляді стародавня форма далі існувала аж до Статуту про банкрутів 1800 року. Останній не запровадив нічого нового, порівнюючи з наказом 1737 року. Отже, суть заставного за цим статутом права полягає ось у чому: коли не відбудеться платежу на призначений час, заставоємець ув’язується у володіння заставленим майном, що доти залишається в заставника. Одколи це відбулося, заставоємець здобуває ще й право користуватися прибутками з заставленого маєтку, замість річних відсотків. Коли скінчиться шестимісячний термін з дня ув’язання заставоємця в во­лодіння, маєток, коли його не викупить заставник, продається з прилюд­ного торгу, причому остача вторгованої від продажу ціни передається заставодавцеві. Коли на торгу буде дано ціну меншу за належну заста­воємцеві суму, то маєток записується за ним навіть усупереч його волі. Разом з тим Статут про банкрутів, відновлюючи нову форму застави, подібно до наказу 1737 року, уможливлює скупчення застав на тому са­мому майні, але тільки на те, щоб завдовольнити заставоємця, до того вимагає, щоб належну заставоємцеві суму було внесено в те урядове місце, що заставоємця ув’язало в посідання й користування простроченим маєтком *). Пряма заборона закону, що стосується до встановлення де-

') Вони-ж визнають і аа встановлюваної наказом 1737 р. форми застави за заста- вовмцем право володіти заставленим майном до строку (ibidem).

’) Указъ 11 августа 1737 р. (∏.∙ С. 3. № 7339).

^,) Указъ 11 мая 1744 р. (П. С. 3. № 8935).

⁴) 1800 г. декабря 19 (19692), ч. 2, п. 10, 35—50.

кількох заставних прав на те саме майно, з'являється за десять років по тому, як видано Статута про банкрутів і виявляється у всій своїй силі наступними часами ’).

Ось у чому полягає нова форма заставного права на нерухомості. Така вона залишається і стосовно до рухомости. Нова форма застави рухомости за доби Уложення 1649 року поступилася місцем стародавній формі, а в XVllI віці її знову відновлено. А що стародавня форма, за якої заставлена річ, в разі прострочки, оберталася на заставоємцеву власність, незалежно від її цінности,— була сполучена з тяжкими для заставників наслідками, то наказ 1737 року надав сили саме новій формі, що її знав ще наказ 1557 року²); відтворювано заставні записи того­часні. Порівнявши обидві наведені накази, бачимо, що встановлювана в кожному з них суть форми заставного права залишається та самісінька; різняться вони між собою формальностями що-до справляння за про­строченою заставою. І тут і тут—заставлену річ, коли боргу не пла­титься, продається з прилюдного торгу, і остача від продажу застави (hypcrocha) повертається заставникові. Проте завдовольнити заставоєм­цеву вимогу треба безпосередньо з заставленої речи, незалежно від усього иншого довжникового майна; цієї засади (спеціяльности) не знає наказ 1557 року. Хоч наказ 1737 року і мав був поліпшити становище застав­ників, навіть більше — покласти край зажерливості заставоємців, що часто-густо всупереч вимогам заставників, які давали на сплату гроші, залишали за собою річ, своєю вартістю далеко ціннішу за суму боргу, проте мети цієї не було досягнено. Через такі зловживання й було від­новлено стародавню форму застави рухомих майн ^ft); вона мала виключну силу аж до Статуту про банкрутів 1800 року. Цьому статутові судилося серйозне завдання — погодити давню й нову форми застави рухомих майн. І справді, Статут про банкрутів уможливлює спільну чинність обох форм *), але не визнає за кожною з них самостійного, безумовного значіння. Цей Статут стародавню форму визнав за нормальну, дарма, що й дуже змі­нену, а нову форму за умовну. Так, авкційний продаж, коли заставляють рухомість, не є обов’язковий: він залежить від винуватця. Коли він не вимагатиме продажу, то заставлена річ передається на заставоємцеву власність, але не ipso jure, як за давнього часу було, а тільки за дозво­лом суду. Якже заставлену рухомість буде продано з прилюдного торгу, остача вторгованої суми передається заставникові; коли-ж уторгованих грошей не вистачить, заставоємець має право доправляти суму, що не вистачає на покриття боргу, з усього иншого винуватцевого майна.

’) Ук. 1811 г. февраля 9 (24516); 1821 г. декабря 28 (28850); 1825 г. февраля 17 (30235) і 1826 г. 'поля 27 (495). Сяодъ Зак. Гражд., изд. 1-е, ст. 1039, п. 1; изд. 2-е. ст. 1368, ∏. 1.

^a) Ак. Истор., т. 1, 154, прим. Татіщева (Укази 1557 г. декабря 15).

’) 1744 г. мая 11. п. 2 (8936).

') всупереч думці Победоносцева, що запевняє, буцім-то нова форма остаточно закоренилася в законодавстві ие раніш од 1800 року, і ке згадує про стародавню форму (Вотчин, права, crop. 586).

Дальший розвиток нової форми заставного права на нерухомості й рухомості спирається на тверді засади Статуту 1800 року, і коли від­булися деякі зміни, то тільки через життьові потреби, що утворювалися з плином часу. І справді, збірник законів прийняв т. зв. нову форму заставного права, суть якої що-до нерухомости зводиться до того, що нерухоме майно, яке перебуває в заставі, залишається в посіданні й ко­ристуванні заставника, причому заставоємець здобуває самі тільки певні відсотки на позичену суму, але права власности на предмет застави він не дістає. Та такого права він не має і тоді, як предмет застави-—майно рухоме. В цьому випадкові заставоємець має одне право — володіти річчю, відколи встановлено заставне право. Одно з істотних, сполучених з заставою прав полягає в тому, що заставоємець може, як настане термін, платити капітальну суму боргу, вимагати завдоволсння з застав­леного маєтку через прилюдний продаж; але перед прилюдним продажем ув’язували заставоємця в посіданню заставленим майном од того часу, коли подано заставний запис до справляння; наслідком цього заставо­ємець дістає право користуватися прибутками з заставленого майна за­мість відсотків. Відповідальність з заставної вимоги поширюється на саме лиш заставлене майно, решта-ж винуватцевого майна їм не підлягає. Коли буде продано заставлене майно, то остача від уторгованої суми повертається заставникові, звичайно якщо немає инших кредиторів. До тих самих наслідків призводить заставне право на нерухоме майно ’).

Коли-ж удатися до тепер чинного по радянських республіках зако­нодавства, то треба визнати, що й Цивільний Кодекс запроваджує нову форму заставного права, як нормальну; особливість постанов Цивільного Кодексу полягає тільки в тому, що заставникова відповідальність з за­ставної вимоги не обмежується заставленим майном, але поширюється й на все инше його майно; сама-ж застава має характер речового права ²).

А втім, коли передреволюційне російське законодавство, а за ним і законодавство пореволюційної доби, знає одну форму застави, то инше треба сказати про право звичаєве радянських республік. Звичаєве право України, а разом з тим РСФРР затримало форму заставного права, властиву Литовському Статутові. Застава встановлює володіння на за- ставоємцеву користь, а що-до нерухомости — і користування, і призво­дить до тих самих правних наслідків³).

*) Скоро настав час виконати заставний запис, заставоємець не пізніш як по двох місяцях повинен подати заставний запис до справляння й вимагати продажу заставленого манна. Остача від продажу (Hyperocha) повертається власникові заставленого майна (арт. 1677, т. X. ч. 1; арт. 629—636. Зак. про судоч. цивільне, т. XVJ, ч. 2, вид. 1892 р.). Пор. нашу працю „Сущность залога вт> историческом-ь развитіи по русскому граждан­скому праву" (Жур. Мин. Юст. 1898 р., № 9, стор. 193—195). «

ⁱ) Арт. 85, 92, 96, 100 Цив. Кодексу.

’) Див. нашу працю: „Розуміння застави в звичаєвому праві України* (ст. 58—61). Праці Комісії для виучування звичаєвого права України", вип. 2, 1928 р.

Висновок.

Історія права свідчить, що застава і за римським правом, і за за­конодавствами західньо-европейськими не видається єдиною, неподільною. І всі історичні народи, перед тим як спинитися на новій, сучасній формі застави, пройшли путь розвитку заставного права в декількох формах цього інституту і до того або в вигляді одночасного діяння декількох форм або вилучення одної і заміни її на иншу форму, в розумінні пев­ного чергування.

Так. усі знають, що Римське право визнавало три форми застави: 1) найдавнішу форму — fiducia, за якою з того моменту, коли складено заставну оборудку, право власности на заставлене майно переходило до заставоємця, який проте був повинен відновити це право за заставника по тому, як виплатив він свій борг; 2) pignus, коли винуватець передавав заставоємцеві заставлене майно тільки в посідання, залишаючи за собою право власности, і 3) найновішу форму — гіпотеку (hypotheca), коли за­става зводиться до того, що певне майно спеціально відповідає за даний борг, без одночасного перенесення на кредитора власности або воло­діння, але з наданням йому права, як настане час платежу, а договору виконано не буде, одержати майно з заставодавцсвих рук; инакше кажучи» зберегаючи володіння заставленим майном, заставодавець за цієї форми не обмежується і в праві порядкування їм.

Зарівно й застава за німецьким правом розвивалася в двох фор­мах— т. зв. altere Satzung і neuere Satzung, до того тільки за першої з них заставоемець дістає володіння й користування заставленим майном, а власником його визнається давніший володілець — заставник; отже за стародавнім правом застава сполучена з переданням заставоємцеві маєтку, але це не призводить до того, що заставник утрачає права власности.

Не робить вийнятку що-до цього й французьке право з його дав­ньою формою engagiere ').

Нарешті, заставне право розвивається в двох формах і в старо­давньому руському праві, що, як ми бачили, являє собою цією стороною яскравий зразок то одночасного діяння т. зв. давньої й нової форм, то заміни однієї з них на иншу.

Все вищесказане впевняє нас у тому, що застава за Литовським Статутом — заставне володіння надто одрізняється своєю істотою від заставного („залогового") права инших законодавств. І справді, заставне право Литовського Статуту іде в парі з передаванням володіння заста­воємцеві; за прострочки, застава для нього не встановлює права влас­ности на заставлене майно і не призводить до продажу маетности, а за­лишається „заставою” вічно, тоб-то аж до викупу. Такі наслідки настають за застави нерухомости й рухомости з умовою під „страченьемъ”, „на упадъ”, хоч і *в цьому випадкові спадкоємці заставодавця мають право здійснити викуп протягом, здавалося-б, певного часу.

') Kacco, „Понятіе о залогі в* современном* πpaa⅛*, cτoρ. 29, 244 і 286.

Різниця між заставою („залогом") нерухомости і заставою („за­кладом") рухомости полягає в тому, що, тимчасом як заставний володі­лець не то що володіє, ба й користується заставленим маєткомза застави („закладе") рухомости кредитор тільки володіє рухомістю.

1 якщо, справді, володіння рухомістю без користування — важке, то володіння без користування рухомістю легко здійснюване: окрім того — надання заставоємцеві права користуватися заставленою рухомістю су- перечило-6 основному правилу, що кредитор повинен був повернути річ винуватцеві в тому вигляді, в якому і взяв її. Тимчасом, коли припустити, що він міг носити заставлену одежу і взагалі користуватися з застави („заклада"), то річ, безперечно, від такого вжиткування погіршає, а, зна­чить, і втратить свою попередню цінність. І якщо декотрі дослідники права¹) вбачають, що за стародавнім правом кредиторове користування обмежується істотою заставленого майна (рухомости) і повинно бути помірковане, а за руїнницького його впливу, і зовсім повинно бути за­лишене, то годиться завважити, що взагалі важко, а в деяких випадках неможливо встановити більше-менше точний критерій, щоб визначити помірковане користування. Ось чому й не дивно, що римське право ви­знавало заставоємця винним у крадіжці (Iurtum), коли він дозволив собі користуватися річчю, не маючи заставодавцевої згоди:,,Sive creditor pig∩ore", говориться в § 6 Inst, de oblig∙. ex del. 4, 1, „sive is apud quern res deposita est ea re utatur... furtιιm committit" ³) — або „si pignore cre­ditor utatur, Iurti tenetur" ^,)∙ Нарешті, тільки тоді, як буде заставлено рухомість без особливої умови про позбавлення заставника права на річ, як цю річ не буде викуплено на певний час (тоб-то не „под-ь стра- ченьемь"), заставоємець, за прострочив має право продати річ, але лишок (остачу) від уторгованої суми повинен повернути заставникові. Отже, істотна риса литовського заставного володіння полягає насамперед у тому, що заставоємець дістає не право власности, а тільки володіння й кори­стування заставленим майном на час, поки чинна заставна оборудка. Инакше кажучи, заставне право Литовського Статуту і трохи не скеро­вано на те, щоб зберегти за заставником право володіти й користуватися майном, зарівно не встановлює права відшкодувати для заставоємця; застава Литовського Статуту не є відчуження. Вона не наближається, всупереч твердженню декотрих дослідників, і до оренди. Вона має ха­рактер речового права і має за свою мету забезпечити договір позики. І ті загальні елементи, що на їхній підставі дехто намагається ототож­нити ці два інститути (об’єкти й суб’єкти договорів), аж надто не до­статні для того, щоб визнати „застави" Литовського Статуту т. зв. економічною формою оренди. Кредиторові, справді, належить право во-

') Пор. Adamus н. тв.. crop. 45:,.Prawa zastawnika ujmowali Wspotczcsni w for- mulkς: moie dzierzenic і wzywanic*.

^j) Мейеръ, „Древнее русское право залога-, crop. 32.

ⁱ⁾ Inst., ibidem.

«) L. 55 pr. D. de furtis 47, 2.

лодіти заставою, але таке володіння, всупереч твердженню цих дослід­ників. і трохи не наближається до купівлі-продажу, а так само йому не належить і право власности — порядкування заставою, що його, право отеє, ладні проте за ним визнати^,). 1 хоч, справді, сторони в заставі називано possessor’aMH, але саме це не дає ще підстави на те, щоб ото­тожнювати заставу з орендою. А втім, з погляду цієї особливости, за­ставне володіння не видається самобутнім, своєрідним інститутом, що йому немає прикладу по инших законодавствах. Навпаки, що-до цього воно космополітичне. Так, насамперед, воно взагалі відповідає давній формі римської застави — т. зв. pignus. 3 ним споріднена так само давня німецька altere Sataung. Воно нагадує собою про давню французьку форму застави — engagiere: воно, нарешті, збігається з т. зв. старо­давньою формою застави права московського.

Але коли застава є вид застанови, що забезпечує договір позики, з передаванням кредиторові права володіти й користуватися заставленим маєтком^[68]) і через те мов-би не відрізняється від вищез’ясованих форм застанови по инших законодавствах, то, иншою стороною, вона збе­регла другу типову рису, що, навпаки, цілком одрізняє її від зазначе­них форм.

Таке відзначення виявляється на наслідках прострочки, тоб-то коли чинність заставної оборудки закінчується. І коли за римської форми — pignus прострочка призводила до продажу заставленого майна (distractio pignoris), з переданням винуватцеві вторгованої остачі (hyperocha), то в праві московському заставлене майно, як траплялася бува прострочка, переходило в володіння на заставоємцеву власність, оберталося мов-би на покуплене „а не будуть денги на срок и ся кабала — и купчая гра­мота" або „до вотчины діла н1ть“ ^[69]).

1 коли за стародавньої німецької „altere Satzung" спостерегаємо той самий наслідок — т. зв. Nutzungpfand переходив у Verfallpfand, то й за французької engagiere, за згодою сторін, обертали користування на власність або продаж застави ^,). Нічого подібного ми не здибаємо в за­ставі за Литовським Статутом. Власне за другу й останню істотну рису заставного володіння, що надає йому оригінальности і відзначає його з-поміж усіх попереду згаданих форм застави, є не обертання заставле­ного майна за звичайної прострочки на заставоємцеву власність, як того вимагають одні законодавства, не продаж його, як встановлюють инші, а одно лиш продовження користоволодіння заставного володільця на попередніх умовах і до того хоч на завсіди, in infinitum, аж до виплати боргу²). Одна лиш окрема умова між сторонами „подъ страченьемъ", „на упад-ь"³) могла змінити таку типову рису заставного володіння, зробити ухил від нормальної форми і тим наблизити її до західньо-ев- ропейських форм застави і стародавньої руської застави. Що-правда, і московське право икколи визнавало, що за прострочки кредитор на­буває не право власности, а одно лиш володіння заставленим майном „по старині", „по прежнему" ^{[70] [71]); так само й у стародавньому німецькому праві трапляються випадки залишення in infinitum, з настанням про­строчки, заставленого майна в заставоємцеве посіданняi), а права влас­ности за заставодавцем.}

Але всі наведені випадки виключні і за підставу собі мають волю сторін, а тому є з них не що инше, як ухил від нормальної форми за­стави взагалі та заставного володіння зокрема й користувалися оборо­ною на суді остільки, оскільки мали виправдання в законі і не супере­чили йому.

Нормальний-же вид застави — заставне володіння, з установленням заставоємцевого права володіти й користуватися заставленою річчю на час, поки чинна застава, і з продовженням такого користоволодіння in infinitum за прострочки знав один Литовський Статут. На нашу думку, він визнає одну лиш оцю форму застави. І коли народи поволі зрозу­міли, що нова форма застави доцільна, то Литовський Статут дав засаду, що литовське право згодом застосовувало її послідовно й неухильно. Єдність форми, прикмета Ті неподільносте безперечно, надають застав­ному володінню значіння інституту sui generis. Але коли заставне воло­діння, з погляду форми, є єдине й неподільне, то суттю своєю воно видається своєрідним, самобутнім інститутом, і литовсько-руське право поки існувало, додержувалося заставного володіння з такими оригіналь­ними рисами. В цьому його заслуга, а може й хиба.

В чому-ж виявлялися хиби заставного володіння, як правного інсти­туту, що проте глибоко пустив коріння в житті народньому відповід­ної доби?

Насамперед подібна форма застави, як і взагалі т. зв. давня форма (altere Satzung) у инших народів, отже й за московським правом, була невигідна для заставника через те, що за неї кредиторові прибутки, мо­жуть бути надмірні, а иноді навіть перевищувати суму боргу, про зара- хування-ж цих прибутків до стовпа (капітального боргу), хоч-би за особ­ливою згодою сторін, вказівок у Литовському Статуті немає ’)• Окрім того, позбавлений можливости одбирати прибутки з заставленого майна, заставодавець втрачає джерело, що з нього він міг-би черпати кошти, щоб завдовольнити заставоємця.

Незалежно від цього, заставоемці здебільша використовували своє становище кредиторів і як могли ухилялися від ліквідації заставного володіння^{[72] [73]), не бажаючи розлучатися з заставленими їм маєтками, від­волікали з тих або тих причин приймання грошей, що їх вносили за­ставники на виплату боргу, покликаючись на дрібну з їхнього боку несправність[74] [75]). Коли-ж і повертали вони заставлені маєтності заставо­давцям, то в аж надто зруйнованому вигляді ’)•}

Все сказане показує, які заставні записи вигідні були для креди­торів і невигідні для винуватців^[76]).

А втім, заставне володіння може правити за яскравий приклад жи- вучости правних інститутів, що відповідають потребам людности і через те пустили глибоко коріння в її житті.

Дс-ж причинд такої сталости і життьовости застави?

Безперечно, за тієї доби господарство було переважно натуральне, а не грошове й не кредитове. Доки землеволоділець жив у свойому маєткові, він нічого не потрібував, але скоро він заходжувавсь був коло якої праці, він натрапляв на потребу в грошах ’). Зокрема й служба (у війську та инша) спричинювалася до видатків для нього. Потрібувала, звичайно, грошей шляхта, потрібувала їх і вища класа („господарі⁴*). Разом із тим продавати свою маєтність, що становила головне багатство обох клас людности, було надто недоцільно. Насамперед далеко не за- всіди заставник утрачав надію заплатити борг, а з другого боку втрата права власности на маєтність позбавляла того соціяльного й уприви- лейованого становища, що їм тішився шляхтич-землевласник, осілий шляхтич ²). Коротко кажучи, треба було погодити брак грошей і зберегти маєтність за заставником; за спосіб перевести отаке погодження й є за­става: гроші на покриття заставного запису не вношено, наставала про­строчив; заставоємцеве право володіння й користування тривало далі, а за заставником вічисто зберегали право власности; це право він міг відновити викупом.

Незалежно від цього, за кредиторів тоді частенько були особи, позбавлені права набувати на власність шляхетські маєтності, як на­приклад міщани, жиди ’); їм було заборонено купувати такі маєтності, приймати-ж у заставу цим особам дозволялося. Коли такі особи бажали покласти капітал до господарського підприємства, то їм залишався один шлях: узяти маєток у заставу. Нарешті, розвиткові заставного володіння сприяла й постанова Литовського Статуту про право продавати родові маєтки в ^,∕₃ тільки частині і про право заставляти їхні всі инші Уз частини *).

Коли до вище викладеного додати й те, що за розглядуваної доби не існувало правильно зорганізованої гіпотеки і належних кредитових за­кладів, то стане ясним, чому заставне володіння проіснувало так довго. ^{[77] [78]}

По-при всеньку свою оригінальність, цей інститут відповідав по­требам свойого часу. Заставне володіння з усіма своїми характерними рисами повинно було зникнути, як тільки остаточно змінивсь соціяльний лад, що породив цей інститут.

І справді, тільки 1827 року зроблено спробу обмежити чинність цього інституту. Отож, відстрочка чинности т. зв. контрактів заставних більше як на 9 років з дня, як їх складено, не допускалася ^l)∙ А в 1842 р. ухвалено остаточно зліквідувати заставне володіння^{[79] [80]).}

Здавалося-б, після таких заходів, треба було вважати, що заставне володіння зникло з царини стосунків економічного життя. Проте, ще на­прикінці XiX віку заставне право вживано в північно-західньому краї. Принаймні, про те промовляють джерела судової практики передрево­люційної Росії^[81]).

Проф. Микола Товстоліс.

Еще по теме VlI Господарський список Лит. Статута 1529 р.: