VI. Аналіза коротких та поширених списків Литовського Статуту 1529 р.

Навіть позверховий огляд шістьох списків Статута дає змогу роз­поділити їх на дві групі. Перша група охоплює списки Дзялинського, Фирліївський та переклад латинський (—порицько-пулавський).

Характерніша риса списків Статута широкої редакції полягає в тому, що вони містять у собі ке тільки деякі артикули з явно зміненим зміс­том, порівнюючи з короткою редакцією, але, головне, низку таких арти­кулів, що їх у першій групі списків і зовсім немає.

Отож виникає питання, як оцінювати пропуски оцих артикулів? Відсутність артикулів, сама по собі, ще не доводить, що списки першої групи ранішого походження; адже-ж можна легко припустити, що пере­писувачі могли з своєї волі випускати ті артикули, що вийшли з ужитку, то-що. З другого боку можна вважати й так, що навпаки, коли коротка редакція в свойому змісті матиме норми близькі до часу видання Ста­тута, то широка редакція повинна мати зміни, додатки, переробки ре­дакції короткої. Єдиною методою, що може підперти погляд на коротку редакцію, як на ранішу, може бути тільки хронологічна перевірка відпо­відних артикулів судовою практикою.

Порівняймо передусім такі артикули двох редакцій, зміст яких без­перечно свідчить про пізніше походження широкої редакції Статута ^,).

^,) Ми наводимо артикули в порядкові їх внутрішньої довідности.

ЗО

І. — Надзвичайно важливі одміни містить артикул у роэд. VI, що встановлює терміни судових сесій панів-рад у Вильні.

Сп. Дз. І ФирА. Cri. Вил. і Слуц.

Заголовок арт. 4: Заголовок арт. 5:

„А для кривд судити паном, „А для кривд шляхты судити зъезджатися у двух неделях, паном зъЬзжъчатися на местцо по* вступивши в пост". ложоное до Вилни на два роки:

первы рок-ь о семой суботе, а другий рок о светом Покро­ве".

Відповідно до заголовка, і зміст артикулів не однаковий:

Сп. Д. і Ф.

Теж уставуем, для кривд шлях­ты, которые ся от панов деють або от врадников наших и пань- ских, в землях, и в грабежах, в розбосх, в кгвалтех, и в голов­щиках, або теж и межи паны са­мими и их поддаными; для чого ж уставуем на зъеханье таковых дел, рок на году на который панове повинни будуть зъезджа- тися на местце положоное до Вил­ни; а жадне ся не маеть ничим пымовляти, кром одно хоробы: вступивши в пост две не­дели, на котором року, яко на завитом кождый пан маеть быти один одному прав...

Сп. Вил. і Сл.

Теж уставуем для кривдъ шлях­ты, которые ся от пановъ деють або урадников наших панских в землях въ грабежох у кгвалтех и вголовщинах, або теж и межи па­ны самыми и их поддаными; для чого ж уставуем на зъехане та­ковых делъ два роки на год-ь, на которые панове повинни бу­дуть зъежчатися на местце поло­жоное до Вилни, а жаден ся не мает ничимъ вымовляти кром од­ной хоробы о семой суботе а о светом покрове на ко­торых же речах (роках?), яко на завитых кождый пан один од­ному мает быти правъ...

I по инших артикулах у зазначених списках Статута дотримано оцих термінів.

Арт. 5 сп. Дз і Ф.

...Естлиж бы ся на том сойме справедливость не стала: тогды оный позваный маеть стати перед паны радами на тот. рок, кото­рый есмо паном радам нашим кождого году положили зби­рати ся до Вилни для тых судов, вступивши в пост великий у двух неделях. А панове на тот рок собравши ся до Вилни, повинни будуть вси дела тыс су­дити и им досыть чинити, не розъ- еждчаючи ся, которые на т о т рок будут позваны..

5. 36. прауъ Ком. ∙aбуло записано до книг.

Оцей судовий рок був дійсний аж у 1539 році.

„а потомг» иншии позвы в насъ оземши противъ князя Андрея и сына его, князя Федора Санкгушковичовъ, под страченьемъ всее речи своее на сеймъ, который бываеть кождого року у князстве н а ш о м ъ в е л и к о м ъ Литовском ъ, вступивши в постъ великий, о двохъ неделяхъ до Вильни перед панов-ь радъ нашихъ позвали" *).

Але вже в 1540 році сталася зміна: один рок судовий був замі­нений на два. Так, в судовому процесі 1540 р. між п. Юрієм Остико- вичем та дворянином господарським п. Мик. Врелевським господар ухва­лив вирока, де згадується судовий строк „о семой суботе", запровадже­ний в сп. Вил. і Слуцькому:

„И рачил былъ его милость положыти на томъ, ижъ мелъ панъ Юрей перед его милостью без жадныхъ вжо позвовъ и ли­стов стати по окончанью сойму виленьского, который о семой суботе бываеть, в шести неделях"²).

Далі, що-року в Вильні відбувалися вже дві судові сесії панів- ради. На практиці перша судова сесія тягнулась увесь великий піст з найпершого аж до останнього тижня. Друга-ж сесія визначалася не святом Покрови (1-го жовтня), як у сп. Вил. і Сл., а днем святого Михайла (ЗО вересня).

Так, р. 1546 з приводу справи між бискупом Жомойтськии Венц- славом з конюшим Троцьким п. Іваном Гринькоэичем про землю Га- нусовіцину, король казав до книг записати „отложенье року" на ин- ший час:

„ижъ который рокъ за преложеньемъ короля его милости с первшихъ роковъ судовыхъ великого прошлого посту на теперешъним роки судовым день светого Михала прошлого римъского свята припалъ... рачил его милость... тую реч отъложити на другий роки судо- вы и, вступивъши в постъ великий на первую неделю инъдикта пятого" ’).

У 1547 р. було відкладено багато справ за чергою на ввесь вели­кий піст¹). Те-ж саме було і в 1548 р. Приїхавши з Коруни Польської з сойму Петроковського і бувши в Вильні р.

„з роковъ судов ыхъ великого посту отъклада- ючи его милость рачил тые справы на первсй: отложил справу Яновой Ириковича Ядвиги Юндиловны з войскою Городенскою

^,) Arch. ks. Sang-., IV, стор. 183. CXLV.

’) Лит. Метр. j∖ а. 42.

^j) Лит. Метр. -⅛^∙, а. 1.

29 ^[****]

Миколаевою Юндиловою о некоторые скарбы, — на другие роки судовые светого Михала пришлого римс кого с в я га которое будет в ынъдикте семомъ" ’)•

На Виленському соймі 1551 р. господар у свойому „отказе" шляхті знову встановив один строк для з’їздів панів-рад:

„А кому бы ся оть пановъ воеводъ альбо отъ старость ви­дело быти съ кривъдою, тотъ можеть по сказанью отозвати ся до господаря его милости, альбо до пановъ радь на роки су­довые вели к і е; а роки судовые великіе господар­ські е для тыхъ росправъ, которые ся деють межи паны хоругов- НЫМИ и тежъ межи ТЫМИ, KOTOpie въ поветехъ не седять, мають быти одинъ разъ на годъ сужоны, то есть на Светы и M а ръ т и н ъ“...

Цей термін був установлений і для инших справ за апеляцією.

2. — Арт. 4 розд. VI, за сп. В. і C., містить текст, що відрізня­ється від відповідного арт. З за сп. Дз. і Фил.— „О кривды какъ мают позвы господарскими панов воевод и старост и инших врядниковъ ку праву позывати“.

Одміна торкається засобів позивання до суду.

Cn. Да. і Фирл.

...А веджо инакшим обичаем не маеть поэывати, толко о з е м ш и в и ж а у дворе нашом, который бу- деть наближей именя того пана, або земянина, которого позывати будеть и ктому ещо сторону людей добрых и перед вижом и сто­роною, масть позывати ку T ы м роком, которые есмо праву подданы м нашим по­ложили.

А оные речи подле ста­рого обычая, то ест, естлибы чиєму человеку, от чиего человека злодейство стало, або бой, або гра­беж стало ся, або головщина межи мужики або иные некоторые речи, которые ся часто кроть пригодають у суседетве: тогды маеть обо- с лати оного пана, просячи справедливости, раз и два, а естли на то справедливости не вчинит, тогды маеть также его припози- вати, перед судью, в котором повете мешкаеть.

Сп. Вил.

... А вшакже панов, которые не судется у поветех, мает позывати позвы нашими або па­нов за четыре недели н а кож- до м у м е с т ц у, ижъ не толко в дому але где колве его найдет, воземши сторону людей добрых двух або трех шляхтичов, а он мает позвы взяти и на тому року стати, и повинен отказывати, яко на року завитом.

Также и земль далеких яко Киевское так и Волынское Полоц­кое Витебское Жомоцкое мает по­зывати перед тыми роки, пото­му ж за чотыри недели для дороги далекое.

А шляхту которые сут у поветах, маеть позывати стороною на который рок усхочет подле старого обычая, то ест яко и о именя и о реч рухомую, так и о вси ре- чы, естли быся чиєму человека от чиего человека злодійство ста-

*) Лит. Метр, -ςjjj~∙ ^a∙ 61.

ло, або бои або грабеж стался або головщина межи мужики або иные некоторые речи, которые ся часто крот пригожаютъ у суседстве; тогды мает обослати оного пана просячи справедливости раз и два, а естли на то справедливости не вчинить, тогды мает его также по­звати перед воеводу, у котором повете мешкает...

Отже одміни в цих списках досить змістовні:

1) Сп. Вил. відрізняє „панов которые не судятся в поветех" та „шляхту, которые сут в поветех". — Cn. Дзял. цієї відміни не мае.

2) Сп. Вил. встановлює отакі роки позивання: а) для панів непід­леглих повітовій юрисдикції — за чотири тижні на будь-якому місці; б) для повітової шляхти — будь-який строк. — Сп. Дзял. встановлює взагалі позивання на ті роки „которые есмо праву подданым нашим положили".

3) Сп. Вилен, містить пільгу для кресів позивати до господар­ського суду „за чотыри недели, как и панов, которые не судятся в по­вете".— Сп. Дзял. цієї норми зовсім не мае.

Отже, сп. Дзял. встановлює загальну норму, а Сп. Вил. вносить низку конкретних поправок та доповнень.

За такий вийняток, між иншим, е привилей що-до позивання з кресів. Безперечно, практична потреба в більших строках позивання „для до­роги далекое", повинна була з'ясуватися незабаром після видання Ста­тута.

Опріч наведених вище одмін сп. Вил. містить ще надзвичайно важ­ливу для нашого досліду приписку, що її зовсім немає в сп. Дзял. і Фирл. Мова тут:

1) про відстрочку відповідачеві, коли він не має відповідних доку­ментів, потрібних щоб судитись.

„А естли хто кого позовет на который рок о имене, а он по­велит, иж маеть листы, а для короткого року положити их не мо- жеть; тогды мает ему рок быти положон две недели"...

^,) I. M а л и н о в с к і й. Сборы, матер., относ, къ ист. Паноаь Рады вел. кн. Лит. ill. 1906, с. 364.

2) Установлюється право позовника вручити позви і ие особисто (не на місці перебування) відповідачеві, якщо цей ховатиметься. Але це є норма, що її первісний текст Статута не знав, як це видно з заяви 1540 р. пана Щасного Юревича Іллінича старостина Берестейського. Він скарживсь королеві, що п. Іван Богушевич прислав до його маєтку Білого, що він держить у Берестейському повіті, позиваючи його позвами господарськими.

„И тые поз*вы на томъ именю пометал, жебы он* ку росправе ему перед* господарем* королем* его милостю стал, в который жо час он* в том* именю своем* не был, ниж*ли у другом* именю своем* Намири мешкал". Отож пан Щасний такий спосіб позивання уважав за велике пору­шення права і покликавсь на правну норму, що діяла в Литовському князівстві:

„Ижъ того николи в панстве его милости господаръском* князстве великом* Литов*ском* не бывало, жебы мел XTO кого у кривъдах своих не объличне позы вати и позвы на именю класти“.

Як казав п. Щасний, отакий порядок існує тільки в повітах До- рогицькому, Більському та Мільницькому за польським правом, що згідно з ним:

„ижъ которого бы именя кому кривъда ся деяла, а того бы пана в именю не было, тогды позвы на том* именю его бывают кладены, а водле права великого князства Литовского тот* обычай ся не эаховываеть".

Король у свойому рішенці не заперечував, що за польським і ли­товським правом е різні порядки позивання, а тільки наказав перевірити, чи справді маєток Біле, де покладено позви, міститься в Берестей­ському повіті ’).

А втім, литовський порядок позивання давав змогу несумлінно ухилятися від суду, надто, коли у відповідача було декілька маєтків. Отож, польське право було вигідніше і тому шляхта на Берестейському соймі 1544 року піднесла перед урядом прохання, щоб можна було позви покладати просто на відповідачевому дворі, а не давати йому до рук обов’язково особисто. Уряд підтвердив це прохання. Співставляючи зако­нодавчий акт 1544 р. з останньою частиною арт. 4, розд. VI, за сп. Вил. і Слуцьким, бачимо, що цей акт був дописаний до оригіналу сп. Вил. і Слуцького.

„Отказ от господаря короля* Сп. Вил.

А што ся т*кнеть прозбы ва- шое о вижи, ино его милость госпо­дар* на том* тую реч* зоставуеть, жебы вижы водле старого обычая

’) Лит. Митр, а. 196 ав.— 197.

позывали, а тым, который ся о т ъ п о з в о вт> криють, або до себе не пущають, альбо тежь тыи въ тыхъ именьяхъ, съ кото­рыми ся кривъда дееть, не часто бывають, тогды мають позвы черезъ вижа и пры шляхте явне и xt врядникомъ альбо ти­вун о м ъ ирикуньемъ бы ти да ваны, а естли бы они не хо­тели ихъ прыймовати тогды ма­ють за осветьченьемъ к л а д е н ы б ы т и у дворехъ ИХЪ, СЪ KOTO- рыхъ ся тыи кривъды будуть ко­му деяти“ ’)■

...„Вшакже естли быся хто крыл перед позвы, а в дому было бы его не найдено; тогды мает позвы дати тивуну, а не бу­дет ли тивуна ино рикунь и а л- бо хто в том дворе будет, и рок положити мает оный, кого позовет ку праву стати"...

Оця нова встановлена на Берестейському соймі р. 1547 норма, яка основа, увійшла й до Статуту 1566 р. (роэд. IV, арт. 9).

3. — Арт. 28-го розд. XIlI за сп. Вил. і Слуц. в списках Дзял. і Фирл. зовсім немає. Отже гіпотетично можна було-б уважати цей артикул за норму пізнішого походження, що її в первісному тексті Статута не було. Але й фактичні дані стверджують наше припущення.

Арт. 28-й встановлює для двору панського, князівського або-ж господарського обов’язок безоплатно повертати принесене туди „лицо“, покрадену річ у тому випадкові, коли лице дуже цінне — „а было бы тое лицо речь важная, албо шаты або сребро або кони добрые", а зло­дій був-6и неспроможним вишкодити потерпілого.

Порівнюючи цей арт. з арт. 17 і 18 того-ж розд. (сп. Вил.), можна побачити деяку суперечність у долі лиця принесеного на двір.

За передстатутового періоду, коли панував сепаратизм звичаєвого права, в кожній окремій землі діяли різні та суперечні одна одній норми, що регулювали питання про „лицо". Так, напр., у Витебській землі лице завсіди повертали скривдженому та аж ніяк не залишали в дворі господарському. У Київській землі лице йшло на двір лиш тоді, коли злодій був спроможний вишкодити скривдженого. У Волинській землі діяло правило: „поличное тому, на чысмъ иміньи злодія иэымають"^a).

Статут 1529 р. встановив такий порядок. За загальним правилом, той, у кого виявлено покрадену річ, повинен довести, що він здобув її сумлінно, — або зводом або виказами баришівників учасників акції, че­рез яку річ перейшла до нього (арт. 17, сп. Вил.). У крайньому разі він мав право подати свідчення звичайних сторонніх вірогідних людей, які-б доводили, що він сумлінно здобув річ. У такому разі відповідач повинен повернути спірну річ справжньому власникові, а свої гроші втрачає, зберегаючи, звичайно, право позову до продавця (арт. 18).

*) Рус. Ист. Библ., т. XXX. Лит. Метр. Отд. Первый — Второй. Часть третья: Книги Публ. Діл. Томи первый. Юрьсвъ 1914, с. 128.

^,) Я с и н с к і й, Уст. земск. грам. Лит.-рус. госуд. К. 1889, стор. 177—179.

Але-ж, якщо він жадних доводів не подасть, то повинен заплатити скрив­дженому збитки з нав’язкою. Коли лице було принесено чи приведено до врядника господарського:

„то мает у дворе нашом остати, нижли бы тот винова­тый тое лицо во врадника нашого ценою выкупил" (арт. 17). Звичайно покрадену річ забирали на двір того володільця, що на Його терені було захоплено з лицем злодія (арт. 4, розд. XIII). Разом із тим Статут дозволяє й викупати лице, тільки-ж за справжньою вар­тістю вкраденого — „ценою". Тимчасом арт. 28 примушує двір, коли злодій неспроможний, „даром" віддати лице, надто цінне.

Порядок, установлений в арт. 17 й 18, безперечно, був невигідний для людности. Розуміється, публічний момент тут виявлявсь, бо-ж зло­дія вішали, але приватні майнові інтереси скривдженого зазнавали шкоди. Отож, зреформувати цей порядок і намагалася шляхта на Виленському соймі 1551 р. Вона прохала короля:

„абы лицо злодейское великое з двора выкупано полъ- тиною грошей, а малое лицо шацунъком, чого бы стояло".

Отож, за Статутом (арт. 17) треба було викупати всяку річ „це- н о ю“, а шляхта домагалася, щоб установлено викуп за собівартістю тільки для нецінних речей.

Господар завдовольнив жадання шляхти, встановивши такі норми:

„Ижъ кожъдое лицо великое, которое бы стояло ста копт» грошей и болъшъ, тогды таковое лицо маеть быти окуповано полътиною грошей; а тое лицо, которое бы стояло меньшей десяти копъ грошей, тогды маеть быть выкуповано дванадцатьма грошъми“...

Опріч цього встановлено спеціяльну норму на той випадок, коли-б злодій був неспроможний. Наведімо її текст поруч із 28 apτ., XIII розд.:

Арт. 28:

„К тому уставуем, естлибы ли­цо было принесено до двора на­шего або князекого и панского, а было бы тое лицо речъ важная, албо шаты або сребро або кони добрые, а того элодея маст­ност не змогла бы чым з дому его шкодному запла­тити; тогды таковое лицо важное э двора нашего также и князского и панского маеть даром вернено быти тому, чые будет, а тот злодей на шибеницу, в кого тое лицо за- стато будет"...

.Отказъ" короля:

„...а естли бы злодей не мель чымъ платити, тогды лицо з двора маеть даръ- мо выдано быти, а злодей нехай висить"...¹).

’) Р. И. Б. XXX, crop. 192.

Отже, складач оригіналу Вил. та Слуц. списків вніс до XIII розд. не всього законодавчого акта 1551 р., а тільки частину його, зробивши з неї окремого артикула.

4. — Арт. 27, розд. VII, за сп. Дзял. і Фирл. (аналогічний арт. 28 за сп. Вил. і Сл.) трактує про давність, установлюючи різні строки за різні правопорушення. Згадуються такі злочини: ґвалт, злодійство, гра­бунок, бій. Опріч цих, не зовсім до речи, згадується давність у таких випадках: 1) якщо „чий человек за кого зашолъ⁴⁴, 2) якщо „хто по ком ручил⁴⁴.

Одміна по суті поміж текстами двох редакцій Статута полягає в тому, що давність за „бой“ у сп. Дз. і Фирл. установлено —10 років, тимчасом як у сп. Вил. і Сл. — 3 роки.

Сп. Дз. і Фирл.

Сп. Вил. і Сл.

„Теж естли бы хто кому кгвалт вчинил, або злодейство, або чий человек за кого зашол, або хто по ком рачил або кому бой, або грабеж вчинил; а будеть тот мол- чати десять лет: тот о тые ре­чи маеть теж молчати вечне.

А кому ся от кого кгвалт стал, а до трех год молчал, от маеть вечне молчати⁴⁴.

„Теж естли бы хто кому кгвалт ъ учинил або злодейство, або чи й человекъ за кого зашол, або хто по комъ ручилъ, або кому граб е- жи вчинил, а будеть молчати д е- сет лет, тот о тые речы мает те ж молчати вечне.

А кому ся от кого к г в а л т стал або бой, а до трех год молчалъ, тот мает о том вечне молчати⁴⁴.

А втім є підстави гадати, що тут немає ані суперечности, ані якоїсь помилки переписувачів. Що-ж до Статуту 1566 р., то в ньому трирічна давність гасить усі зазначені правопорушення:

„Уставуем, кгды бы хто кому кгвалтъ учинилъ або злодій­ство, шкоду або який грабежъ, а тотъ бы молчалъ отъ того часу, яко се то стало три годы, вжо о то будеть вічні молчати⁴* (арт. 32, розд. XI).

Коли припустити, що автентичний текст Статута 1529 р. містив тільки 10-річну давність, а трирічна давність почала втілюватися посту- пінно, то тоді сп. Вил. і Слуц. відбили частково цей процес заміни давнісних строків за добу від 1-го до ll-го Статутів. Цікаво відзначити, що, як каже Дзялинський, у кодексі Фирліївському слова: „а кому ся от кого кгвалт стал, а до трех год молчал...⁴⁴ починається з другого рядка з великої червоної літери ^l)₁

Артикул 27, розд. Vll (сп. Дз.) про давнісні строки (27, розд. VII, сп. Дз.) згадує про ґвалт двічі. У першій частині артикула ґвалт визна­чає широке поняття злочину, що в нього ввіходять злодійство, бій, гра­біж. Для цих видів ґвалту встановлюється 10-річна давність. У другій

^,) Zbior praw Iitcwskich, стор. 296, прим. 22. частині артикула ґвалт має значіння самовправства, що для нього вста­новлено 3-річну давність. Пояснити, чом у тому самому артикулі вмі­щено різні строки за ґвалт — инакше не можна. Це стверджує і судова практика господарського суду.

Р. 1541 скарживсь на господарському суді боярин Здитовський Ba- лентій Білий на бояриню Ганну Крупську, що вона, наславши своїх лю­дей на його поле, жито й коней ґвалтом побрала. Що-до коня, то пани- рада питали Білого, коли саме вона у нього коня взяла. Він сказав, що вісім років тому. Отже, пани-рада вирішили:

„А такт» кгды тому давност через три годы ми­нуло, а о то ся он не припоминал, в томъ ихъ милость нашли паню Анну праву[14] [15]' ’).

Року 1542 боярин Троцький Якуб Семенович скарживсь на паню Ганну Олехновую Скорутину, що вона ґвалтом побрала на сіножаті його табун коней та свиреп; потім вона всього табуна з свого двору вигнала, а одного коня-валаха у себе й досі залишила. На це повіре­ний пані Скорутиної п. Жебридовський запитав: „яко то данный кгвалт и грабеж'*. Якуб відповів — щось із п’ять років. Тоді п. Жебридовський прохав:

„абы сторона его захована во спокои в томъ за давностю земскою водлугъ статуту, кгды ж к гвалтъ до трехъ лет замолчан ый гаснет давностю"²).

Якуб не міг довести, що він справді перервав давність. Тим-то суд вини паню Cκofyι∏Hy за правую.

Року 1542 скарживсь господареві Крозький олтариста Андрій на жомойтського боярина Гришка Миколайовича, що цей чоловіка, наданого на костьол, на ім’я Беняша Можойтя, безправно піймавши, казав пові­сити. Гришко відповів, що він спіймав того Беняша з лицем, як злодія, а судив його в присутності людей добрих, знов-же й повішено Беняша вже аж піість років тому. Андрій і сам ствердив, що того чоловіка по­вішено п’ять років тому, тільки-ж певних доводів перерви давнісного строку не подав. Отже суд, того вислухавши:

„казали есмо статута эемъекии отворыти, гдеж стоитъ опи­сано: „хто бы кгвалътъ тры годы в молчаньи былъ, тот мает веч не м о л ъ ч а т и“...^а).

На цій підставі визнали того Гришка за правого.

До Статуту 1529 р. певних для всієї держави давнісних строків взагалі, і для втікачів панських людей, зокрема — встановлено не було. Це видно з листа королівського р. 1525 до старости Луцького кн. Фе­дора Чарторийського з приводу скарги міщан міста Луцького на князів і панів землі Волинської, неначе-б ці хочуть виводити з Луцького, як отчичів, своїх людей, що сидять по двацять та трицять років. Міщани покликалися на те, що:

„в земли волынской тотъ обычай есть: за кимъ коли с них заседит который человекъ десет летъ, то вже будеть за от- чича мети".

Отже, на підставі цієї норми звичаєвого права волинської землі господар заборонив панам волинським виводити з місць своїх людей, коли змине 10-річний давнісний строк. Але цікаво для нас те, що господар визнав за доцільне цю місцеву юридичну норму застосувати в усій державі:

„а мы, господарь, и овшем можемъ собе такъжо право в местех наших вчинити"¹)-

І справді, Статут 1529 року запровадив 10-річну давність як раз у тому випадкові, коли „чий человекъ за кого зашол", поширивши, ра­зом із тим, цей строк і на инші правопорушення, зазначені в арт. 27, розд. VlI (сп. Дзял.).

Проте, на Берестейському соймі р. 1547 шляхта скаржилася, що Виленські міщани не видають утікачів людей панських, очевидно вва­жаючи 10 років за занадто великий строк. Це видко з „отказа" госпо­даря, який встановив 3-річний давнісний строк, але тільки для тих отчизних людей, що:

„зашли до места Виленьского оть того теперешнего валного сойму назадъ отъ трехъ летъ и заседели вжо тыи три лета во въ покон" ').

На всі-ж майбутні випадки встановлюється звичайні 10 років дав­ности.

Хоча всі списки одностайно встановлюють 10 років давнісного строку „за грабежъ", а втім, за кілька років після видання Статута для цього злочину, 10-річний строк зменшується на 3 роки. Про це свідчить та-ж судова практика господарського суду.

Р. 1541 скарживсь п. Григорий Григорович Остиковича, крайний господарський, на брата свойого п. Юрія, що той не хоче виплатити йому двох тисяч кіп грошей, своєї дільниці батьківщини, та „накладовъ", що їх витратив, правуючись 3ξi майно небіжчика брата їх, захоплене од п. Радивила. Пан Юрій що-до „сумъ оных пеняжных двух тисячей" чи­нив опір, боронячися давністю та кажучи, що „делъ" між ними був ще за небіжчика брата їх Станіслава, „а вже, дей, тому минуло лет двад­цать и чотыри". Чому-ж п. Григорий проминув не одну земську дав­ність, чому „припоминанья" не чинив ані тоді, ані згодом? Отже, пан Юрій прохав:

„абы за давностью земъскою а за замолчаньемъ пана край- чого заховай от него во спокои, и бралъся ку Статуту, где напи-

’) Лит. Метр., Kx. Зап. 14, стер. 249—250.

²) Р. И. Б., т. XXX, стор. 152.

сано: ижъ кождый дел, давностью умоцненый, мает бы ти держанъ вечне“.

Покликавсь п. Юрій на Статут вірно, бо, справді, арт. 20, розд. VIH сп. Дз. (арт. 24 сп. Вил.) встановлює непорушність розподілу майна між братами, коли зминула 10-річна давність. Але Статут передбачає роз­поділ тільки нерухомого майна (»и м е н е сумесное не раз делно е“), а не грошей. Тому п. Юрій уважав за недостатнє покликатися тільки на цього артикула, а висунув ще додаткову аргументацію. Він вказав, що:

„досыть давности и трех лет о реч тую, яко о рухомую, а яко о грабеж, бо, дей, хто держыт чые рухомое, заделивши его, то, дей, грабежу ся ровняет".

Отже, як гадав п. Юрій, поділ рухомого майна теж повинен мати трирічну давність, що її узагалі застосовували і до рухомих речей, і до грабіжки. Якщо взятися перевіряти аргументи п. Юрія за відомими тепер списками, то довелося-б їх цілком відкинути, бо, 1) грабіжку га­сить не 3-річна, а 10-річна давність, а по-друге, 3-річної давности на рухомі речі і взагалі в жадному з відомих списків немає. А втім, п. Юрій усе-ж-таки був правий. За його часів 3-річну давність на рухомі речі справді було запроваджено до Статуту. Про це довідуємося з судового вироку Городенського земського суду р. 1541 в справі мураля Миклоша Вешевича з боярином господарським Іваном Рацом про вісімдесять гро­шей. Суд визнав Раца за правого на підставі Статута:

„водлугъ Статуту правъ писанныхъ, якъ въ книгахъ опи- суетъ:— хто бы рухом ой речи въ молчаньи 3 годы были, тотъ м а на веки молчати**²).

Що-до давности за „бой“, то акти подають дані, які яскраво ха­рактеризують розбіжність уживаних тоді списків Статута.

Р. 1540 на господарському суді відбувсь судовий процес між кня­зем Юрієм Слуцьким та Менським городничим п. Гринашкою Шолухою. Цікавий він тим, що сторони ввесь час провадили формально-юридичне змагання. Між иншим, позовних Шолуха казав, що хоч відколи князь Слуцький вчинив правопорушення зминуло чимало часу, він усе-ж-таки не мовчав, і на довід подав судові позовні листи, писані рр. 1529, 1535, та ще инші позви. На це повірений князя одповія, що та скарга п. Шо- лухи що-до Гвалту та боїв не має бути заслухана на суді тому:

„штожъ дей замешкана естъ черезъ давност эемъскую нс одну, бо дей хто кгвалъту або бою до трех летъ за мол ъ- чытъ, тотъ вжо в праве мовити о томъ местъца не мает ь“.

Повірений одзначав, що між першим позвом п. Шолухи на князя (1529 р.) і другим (1535 р.) не одна давність минула. Зазначений 3-річ- ний строк давности за бій відповідає текстові як-раз списків Вил. і Сл. Якщо-б цю норму було визнано, то господарський суд мусів-би був

’) И. M а л и и о в с к і й, Сборн. Maτep., crop. 357—360.

⁴) А. В. K., XVI!. № 673.

на ню зважити. Але пани-ради вирішили, що п. Шолуха давности не пропустив:

„ижъ давность земъская ему в томъ шкодити не маеть, а повинъна ему сторона противная на жалобу его отъ- казывати^[16] ’)•

А втім, у цій справі не ясно, чи визнав господарський суд саму норму, що навела сторона? На це знаходимо відповідь в иншому акті.

Року 1546 перед господарем і панами-радою скаржилася Ганна Лав- рінівна Тальвотівна, за першим чоловіком — Павловая Салогубовая, про те, що виленський господарський боярин Ян Зелепуга найшов на її двір та саму її збив. Спочатку Зелепуга виставив усякі формальні за­перечення, щоб зірвати справу, а по тому добровільно в право вступив і одказувати почав:

„Сама сторона посветча, — казав він — же тот бой за живота мужа ее сталъ ся, чому вжо три года; а хто бою молчить до трех год, тотъ его не маеть поискивати".

Супротивна сторона на це показала позов, що ним чоловік її пан Павло позивав Зелепугу. Цей позивання того не визнав.

Отже і в даному випадкові зустрічаємо знову покликання на 3-річну давність за бій, що знову відповідає текстові сп. Вил. і Сл. Але-ж су­довий вирок був протилежний. Він звучить:

„Тотъ позов за припоминанье при моцы зоставленъ, а хотя бы того позву не было, тог д ы давносто бой не зашла, бо в статуте описано — давность бою де сеть лет-ь*⁴²). Таким чином, оцей вирок розвязує питання про різночитання спис­ків Статуту що-до терміну давности. Коли сторони покликалися на 3-річну давність за бій, вони робили це свідомо, маючи списки подібні до оригіналу списка Виленського, де так і було написано. Але-ж змен­шення давнісного терміну було запроваджено очевидно в провінційній судовій практиці. Господарський суд її не визнавав і ще в 1546 р. до­держувавсь 10-річного давнісного строку. Цей строк встановлено в Ста­туті 1529 р. і він-же зберігся в списках Дз. і Фирл. Отже, оригінал сп. Вил. і Сл. пізніший як той, що з нього списано сп. Дз. і Фирл.

5. — Коротка редакція не має норми, вміщеної в арт. 17, розд. IV за списками Вил. і Сл., де встановлюється право вдови не відповідати на суді протягом року після чоловікової смерти:

„Теж уставуем, иж которая вдоса по смерти мужа своего зо- станет без детей, або з детми малыми або дорослыми не летными не повинна будет отказывати в суду по смерти мужней до году в жадных речах".

За передстатутової доби подібна норма діяла тільки в Більській землі і знаходилася у Більському привилею:

„По вмерлому мужу, жона вмерлого земенина, презъ жданья едного року и неділя, оть права ма быть о покою захована, хиба бы невЪста, не ждучи того року, пошла бы замужъ ’)• Хоча ця норма мала чинність тільки в одній частині Литовської держави, проте вона була дуже зручна взагалі і користатися з неї було вигідно і не самим удовам. Отже, незабаром після того, як видано Ста­тута, 13 січня 1530 ρ., воєвода Новгородський п. Ян Забєрезинський звернувсь до вел. кн. Жигимонга указуючи, що після того, як померла невістка його пані Миколайоаої Юріевича Заберезинської залишилися дрібні діти, а маєтки всі спустошені та розібрані, і прохав, щоб за-для послуг небіжчика брата його і його самого:

„тых дольговъ, которые ся по пану Миколаю и по паней его остали с тых именей платити ему не казали до тых часовъ, поки бы по смерти невестки его год вышол и поки бы сяонътежъ этих и менях О C M О T P е Λ√'. Господар уволив його прохання і звільнив, „яко опекуна", від по­винности платити борги до року.

„Не мает его милость никому жадных долгов с тых именей брата своего платити, почонъ от сего прийдучого свята от гро м ниц аж до того ж ъ року до гром ниц ъ, которое святомаетьбыти в ындикте четвертомъ".

Після-ж того пільгового строку п. Забєрезинський повинен був платити борги з тих дітей по записах брата й невістки „водлугь правъ писаныхъ" ²).

Отже, в зазначеному проханні, як і у відповіді господаря зовсім не згадується про Статут. Але через три роки зустрічаємо вказівки в актах, що цю норму запроваджено до Статута.

Р. 1533, жовтня 8 дня скарживсь пан Оникій Горностай на паню Громичиную, що вона найпотрібніших привилеїв на отчизну дружини його віддати йому не хоче. Замість відповідати йому, п. Громичиная прохала господаря:

„абы захована была водле статута и абы до року се­дела на въдовъемъ столцы с покоемъ, а на право не была но­во л о к а н а“.

Не зважаючи на пряме покликання на Статут, господар її прохання відхилив і вирішив, щоб п. Громичиная на другий день поклала листи, а він, розглянувши їх, учинить так, „яко будет пристояло" ³).

Проте, того-ж-таки дня пані Громичиная знову з’явилася до госпо­даря з великою „суплекацыею" і прохала вислухати того списка. Ско- ряючися волі господарській, вона поклала перед господарем листи і твер­дості, що мала на свої маєтки, проте з застереженням:

') Я с и н с к і й. Уст. земск. грам., стор. 188. ’) Лит. Метр. —' —, а. 294 звор.—295.

4

’) Лит. Метр. І¹’Д а. ЗО.

O

„не в тот обычай, абы ся через положенье тыхъ моихъ ли- стовъ мел быти который вступъ либо початокъ права, поневажъ естемъ певные надеи, иж ваша милость господарь нашъ ми­лостивый а пан хрестиянский рачиш мя милостиве, ласкаве при той уф але заховати, с которое вси вдовы въ здешъ- н е м ъ паньстве веселять, иж по смерти мужовъ своих до году у праве никому отказы вати не мають, леч у тот обычай, абы ваша милость господарь нашъ милостивый сам толко з некоторыми радами огледал"...

Пані Громичиная вимагала, щоб цьому оглядові документів не було надано значіння розгляду справи по суті, і тому прохала, щоб до „огле- данья и виденья тых то правь" не була припущена сторона супротивна ’)• Але красномовна, що склав її напевне якийсь юрист, „суплекацыя" нічого не допомогла. Суд таки відбувсь 7 листопада того-ж-таки року. Справу не вирішено і відкладено до 14 листопада, але пані Громичиная з’явитися не захтіла ^г).

За деякий час після цієї справи, господарському судові знову до­велося розвязувати подібний казус. 17 січня 1534 р. скаржилася коро­леві бояриня повіту Новгородського Василевська Понка і оповідала, що чоловік її тих часів помер, а багато людей позивають її листами по­зовними та судом її безвинно поволокають. Отже, вона прохала короля: „абы водле статуту праваземъскогов томъ была захована, жебы нихто с поддан ых ее милости до року ее не позывал".

На цей раз король рачив зважити на її прохання „водле права земъског о“.

„не мает она никому у в отказе быти почон от крещенья, которое свято было в ындикъте семомъ, аж до другого кре­щенье, которое свято будете в индикте осмомъ" ^[17]).

Але нс тільки господарському судові була відома ця норма. Є вка­зівки, що її застосовували і в місцевих судах, і, між иншим, в Городні. Р. 1540 скарживсь в Городенському земському суді боярин господар­ський Новицький на Мацковую Святохну, удову небіжчика брата його, що вона, дітей не маючи і маєток брата поступити не хоче йому, як близькому. Святохна відповіла, що вона сидить на тому маєткові, як на віповному, і до того додала:

„Я вашей милости,-панове судьи, прошу, ижъ бы ми ваша милость той кривды чинити не рачили, а рачте мя водлугь статуту правь земских судити".

Отже судді:

„на ее докуку то вчинили, статутъ отворили, ино вь ста- тутехъ такъ описуетъ, ижъ кождая вдова маетъ до году

∙ ∙ —∙ W""*

^,) Лиг. Метр. а. 32 звор.—33.

8

’) Лиг. Метр. !L^. а. 57-53; а. 64.

8 на вдовьемъ стольцы во впокой седети, а не м а е т ъ ее них то ни о што до году ку праву позы ват и. поки олижъ годъ выйдетъ"¹).

Отже, здавалось-би можна було-б зробити висновок, що справді- таки Статут уже з самого початку свого видання містив цього арти­кула про пільговий строк для удов. Але-ж це не так.

24 січня 1541 р. на господарському суді Сесицький плебан Адам покладав позви проти боярині виленської Левонової про десятину. Від неї виступив брат її Матей і заявив:

„ижъ яко эостала она вдовою еще году и шесть недель нетъ, а такъ дей неповинъна она до того часу отказ ы- вати в праве нико м у“.

. До того він додав ще таке:

„штож суди поветовые от господара его милости выса- жоные зоставили ее в томъ водлугъ статуту".

Він спиравсь на Статут, як це робили й инші в багатьох анало­гічних справах. Що справді були списки Статута, де цей артикул був записаний, свідчить наведена попереду цитата з справи Городенського суду. Відповідач Матей, навівши норму, вказав ще, що й повітові судді дали відстрочку, як удові. Але-ж вирок панів-ради був несподіваний: „Панове их милость, выслухавшы их в томъ з обу сторонь и бачачы, ижъ в статутехъ нетъ того, абы не мела вдова отказы вати в праве до часу которого, а кгдыжъ она зо- ставена водлугъ статуту, кгдыжъ позвана ест властне, прото по- винъна отъказывати не отъкладываючы того"^{[18] [19]).}

Тому Матей одержав рок у речі сестри „вступившы в постъ у двух неделяхъ“, на який сестра його, Левоновая, мала стати на суд і одка­зувати на позов плебана Адама.

Отже, маемо два твердження. Одне виходить від сторони, яка заявляє, що пільговий строк для вдови є норма Статутова. Друге ка­тегорично протилежне, — що в Статуті цієї норми нема. А як це висло­вив найавторитетніший суд — панів-ради, та ще й довів це своїм виро­ком, то цьому твердженню доводиться вірити.

Але-ж не зважаючи на вказівку про відсутність у Статуті зазна­ченої норми, вона (норма) ще й далі не виходить із судового ужитку. Так, 11 березня того-ж 1541 р. п. Миколай Войтехович Нарбут, висту­паючи від ім’я пані Миколайової Ґезґайлової проти дворян господарських Івана Сеньковича Харитоновича та Ванька Бокея, теж покликавсь на ту-ж норму:

„...водлугъ права неповинъна бы пани Кгезкгайловая на вдовъемъ стольцы седечы отказывати" ^[20]).

У тому-ж 1541 році княгиня Федя Богдановая Подберезинська одержала таку-ж відстрочку:

„листомъ господаръскимъ... вызволена есть она ото всих позвовъ по смерти мужа своего до году и шости недель"’). Таку-ж відстрочку мала і княгиня Беата Острозька ²).

Коли пани-рада в судовому вирокові за 24 січня 1541 р. з’ясували, що артикула про жалібний строк для вдов у Статуті нема, то трохи пізніше король ще далі пішов у цьому питанні.

Того-ж року била чолом пані вилснська пані Барбара Юрієвая Ни­колаевича Радивиловича з сином своїм Николаем, що, як помер нещо­давно Ті чоловік, то багато князів і панів, земян і дворян, маючи на пана її „вазнь⁴⁴, трудність велику їй чинять і до права її поволокають. Отже, вона прохала господаря:

„абыхмо з ласки нашое в томъ ее милости узычили а воль­ность до року от всяких правь и позвовъ ей дали, поки бы рокъ жалобе пана ее вышол, по тому яко и иньшые пани того обычаю в панъстве нашомъ князстве ве­ликою литовъском за ласкою нашою вживали"... За-для великих послуг чоловіка її пана виленського Юрія Ради- вила, удова його в листі од 24 червня 1541 р. одержала таки жалібного строка, але-ж у надто обмеженому обсязі, а саме що-до позвів тільки віновних маєтків, а не всієї спадкової маси. Прохання пані виленської стало за привід, щоб оцінити взагалі доцільність цього судового звичаю. У листі до пані Радивилової зазначається шкідливість жалібної пільги:

„Ино ачъкольвекъ часовъ недавных за прычынами пановъ радъ нашыхъ некоторые пание таковые волности и листы нашы на томевали, за которыми до року и до шести недель от всяких правовъ и позвовъ волни были и спокойне на йменьяхъ седели, а никому до оного не были повинъни, — нижли то было з великимъ обътяженьем и шкодою подданЫX иншых панъетаа нашого князства великого литовъекого, о што есмо многое набеганье от подъданых к а ш ы х прыймо- в а л и⁴⁴...

Зважаючи на такі негативні сторони жалібної пільги, господар ви­рішив зовсім її скасувати:

„Гдеж есмо бачачи таковую реч противную а шкодъливую тому панъетву и подданым нашымъ от того часу вжо оный обычай умыслили вы стан овит и, якож его и выставу- е м“...³).

Характерно в цьому листі те, що ані словом не згадується про те, що жалібний строк є Статутова норма. Навпаки, цілком виразно опи­сується, як цей порядок затвердивсь шляхом судової практики. Це був

') Лит. Метр, ~iij-> а. 211 звор.

*) Лит. Метр. "-A ^β∙ 136 звор.

і Z

’) Лит. Метр. a∙ 81—82.

47

6. 36. праць Кой. зах.-р. те укр. прана. ■- 6.

звичай, а не закон; отож пани-рада мали рацію, коли зазначили, що в Статуті, як законодавчому кодексові, цієї норми немає. Коли вияви­лося, що цей звичай занадто шкідливий, уряд його скасував.

Навіть і терплячи чималий час цей судовий звичай, суд проте ні­коли не вбачав у ньому безперечної для себе обов’язковости. Про на­дання жалібного строку сторона могла тільки прохати суд, а цей „за докукою" сторони, „з ласки своей" міг дати таку „фолькгу", а иноді й відмовляв.

Як звичай, жалібний строк не був певним та визначеним. За одними актами, як і за сп. Виленським, він тягнувсь рівнісінько один рік. За другими — тривалість його була рік і шість тижнів.

Отже, список Статута, що його вживав господарський суд, не мі­стив у собі цієї норми. Це не заваджало тому-ж судові до деякого часу визнавати її. На підставі цього приватні особи, що мали свої примір­ники Статута, поприписували норму про жалібний строк удов у вигляді окремого артикула. Те-ж саме робили і деякі судді, як от Городен- ський суддя. З подібного списку був скопійований список Виленський, де оцю норму вміщено в розділі IV, арт. 17. По инших списках норма ця могла бути в иншому розділі і за иншою нумерацією.

Скасований в 1541 р. звичай процесуальної відстрочки удовам не ввійшов і до Статута 1566 року.

Зрештою відсутність у сп. Дзял., Слуц. та лат. свідчить про близь­кість їх до списка Статута, що вживавсь на господарському суді та про раніше походження їх самих або-ж їхніх оригіналів, порівнюючи до спи­сків Вил., Слуц. і Остробрамського.

6. — Арт. 27, розд. І „Устава давности земское" за сп. Вил. та Слуц. не мають сп. Дзял., Фирл., лат. переклад.

З приводу цього редактори,,Zbiora" кажуть:,,Rςkopisma Dzia!. і Firl. па tym rozdzial koncz¾. Przeklad Iacinski podobniez tym rdzdzial ten zamyka. Jeden tylko Slucki (та ще Виленський) dodaje niesto- sowny 27 artykul w slowach: „Устава давности земское"*). Треба зго­дитися, що завважекня це цілком слушне. Саме місце арт. 27 вказує на приписку його в кінці розділу в оригіналі, що з нього були списані сп. Вил. та Слуц. ²). Автентичний список Статута запровадив 10-річну давність у багатьох артикулах, але, як це видко із сп. Фирл., Дзял., окремо ця давність не була формулована.

Оскільки відомо, 10-річний строк законодавець зафіксував тільки в Статуті 1529 р. Але є вказівки, ніби-то цей строк вже існував і пе­ред Статутом. Р. 1558 на господарському суді точилася справа між панами Нарушевичами та бискупством Виленським за маєток Віди, що

’) Zbior, стор. 166, прим. 9.

^г) Редактори Статута 1566 р. помітили цю неправильність і вмістили цю норму до розд. IV, арт. 66.

його дядько Нарушевичів Якуб Ганусовим колись записав у 500 копах грошей попередньому бискупові Табору Войтехові. Пани Нарушевичі доводили, що вони давности не упустили. Але бискуп Виленський вка­зав, що „листи впоминальные" про спірний маєток одержано вже по Статуті, а бискупство за привилеем володіло маєтком „безъ кожъдого преганабанья и упоминанья ку бискупъству болшей нижъ отъ трыдцати лет". Причому бискуп додав:

„а перед Статутом то гъ д ы дейтакежъдавъность земская с обычаю стародавного была, яко и теперъ в Статуте описаная десеть летъ“ ¹).

А втім надруковані „Акти Лит. Метрики" до Статутової доби не дають підстав прийняти це твердження²).

У пізніших суд. актах Городенського земського суду зустрічаємо покликання на окремий артикул про давність. Р. 1541 намісник Горо- денський п. Войтех Кимбар розглядав скаргу татарина господарського Богдана Чортковича на кривди в земельній справі від татар господар­ських Мискевичів. Відповідачі спиралися найбільше на те, що батько їх за життя свого від часів короля Олександра землю „во впокой дер- жалъ" та й вони сами по батьковій смерті тримають землю вже п’ятна- цять років. Тимчасом ані Богдан, ані батько його ніколи „припоминанья" не чинили. Суд допитувавсь у Богдана, де він жив увесь час, та:

„естли бы пакъ онъ вжо отъ выданья ухвалы правъ земскихъ припоминанье которое от господаря, або отъ врядниковъ Городен- ских о той отчизне своей мелъ".

Богдан не міг довести, що він давність порушив.

Отже суд, на підставі зізнання самого Богдана, що він „припоми­нанья листового жадного" ані самим Мискевичам, ані їх батькові не чинив, присудив їм маєток „на вечность держати" на підставі Статута: „не отступаючи уфалы правъ земскихъ» ижъ яко у вуфале зем­ской описано стоитъ: — хтобы кольвекъ речи свои о име­нье, о земли отъ выданья той уфалы правъ земскихъ черезъ десетьлетъ молчалъ и припоминанья зъ ураду до противней стороны, на кого жалуетъ, не мелг, тотъ завжды речъ свою тратитъ и о то вечне мол- чати маетъ".

Судді остільки мали почуття законности, що, не зважаючи на на­ведений цілком текст артикула, вважали за потрібне наприкінці вироку ще раз зазначити:

„бо мы есмо ничого отъ статута ухвалы правъ земскихъ от- ступати не смели, нижли яко у вуфал! правъ земскихъ значитъ, такъ ся есмо справовали, то- пакъ будетъ на воли господарьской" ³). Наведений вище про давність артикул із того примірника Статута, що його вживав Городенський земський суд, текстуально підходить під арт. 27, розд. І, за сп. Вил. і Слуцьк. Проте немає певних даних ува-

') Лит. Метр. ^a∙ ^θ∙

^,J Р. И. Б., т. XX. ^,) А. В. K., XVIl, № 898.

жати, що цей окремий артикул про давність був записаний по всіх чисто списках, що тоді вживалися, а головне в тому спискові, що був на господарському суді. Не аби-яке значіння має тут і те, що: 1) цей артикул приписаний у сп. Вил. і Сл. саме в кінці розділу і 2) до Ста­туту 1566 р. цей артикул не увійшов.

Р. 1541 княгиня Ганна Федіровая Дмитровича з дітьми і з зятем п. Роським скаржилися на господарському суді на князя Івана Горського, що той на себе взяв землю Рилівщину, яку господар дав йому і братові його, чоловікові княгининому. Князь Іван на те одповів, що він тую землю давно спокійно тримає:

„далей нижли черезъ давность эемъскую, а мне под давъно- стью земъскою припоминанья о тую землю не было ни от кого. — А такъ просилъ, штобы заховай и вперод при той земли во впокой водлугъ статуту".

Отже, цікаво відзначити, що пани-рада в свойому вирокові покли­калися не на окремий артикул відповідний до 27 арт., роэд. І сп. Вил., а на инші артикули :

„порозумевшы тому, ижъ княз Иван держалъ во впокой зе­млю тую черезъ давность земъскую, то есть черезъ десеть леть и вглянувшы в статута земъские, яко стоит в р о з- деле первомъ в члонъках семнадцать и двадцат четвертомъ, зоставили князя Ивана пры земли той Чурыловъ- ской во впокой за давностью земскою" ¹)∙

Р. 1548 п. Ян Юрієвича Глібовича воевода Виленський разом з п. Олександром Ходкевичем воеводою Новгородським розглядали з наказу господарського скаргу підданого господарського Яна Юрієвича на земянина господарського Василя Роконтиського, що цей землю його отчизну тримає. Василь відповів, що цю землю він тримає більше як сорок років, і прохав суддів:

„абы ме ваша милость рачили водлугь статуту заховати, яко пишет в статутсхъ: — „иж хто бы чого был в держаньи от десети леть, а нихто се ему не припои иналъ, тогды таковый, который ищеть, хотя бы ему отчызна была, тот речъ свою тратит и вжо о то вечне молчати м а е т ь“ ²),

Наведена цитата з тексту не підходить точно ані до 27, ані до 18 арт. Очевидно, це є вільне формулування статутової норми про 10-річку давність. Ми гадаємо, що з таких саме формулувань і виник артикул 27 в оригіналі сп. Вил. і Сл., як і в списку Городенського суду.

7. — Арт. 10, роэд. IV, сп. Вил. і Слуц. містить значну одміну від аналогічного арт. 9 за сп. Дз. і Фирл. За предмет цього артикула е регулювання майнових прав дівчини, яка віддається за чужоземця. Для Литовського князівства це було питання не тільки приватно-правне,

*) Лит. Метр. ~, a. S9 звор. —103.

*) Лит. Метр. \ а. 73 звор.— 74.

18

але й політичне. Ще перед кодифікацією 1529 р. траплялися судові процеси між родичами таких жінок, які через одружіння з чужозем­цями — головне поляками — виводили нерухоме майно з кола родового володіння. Вже тоді утворилися певні норми звичаєвого права, що за­безпечували права родичів. Про це дізнаємося з судового процесу, що точивсь на початку 1529 р. на господарському суді. Скаржилася земянка з Мазовш Яновая Оборськая на матку свою маршалковую пані Лита- воровою Хребтовича паню Ядвигу і на зятя свого державцю Оникш- тенського п. Юрія Григорієвича, що вони не хочуть їй рівної дільниці дати в отчизних маєтках. Заперечуючи її права на батьківщину, пан Юрій навів відповідну до цього норму звичаєвого права:

„иж у панстве нашем великомъ князетве Литовском вси под- даные нашы от предкові» наших и от нас (тоб-то великого князя) мають права: — которая бы девка без воли отца и матки своей пошла замужъ заграницу, таковая от части именей своих и от выправы отпадывасть. А которая волею отцовъекою и мат- чыною заграницу замуж поидеть, тая вы праву з ы меней бе­рет, а к именьям отчизны м не приходит"^[******]).

Рівняючи оці норми з Литовським Статутом 1529 р., бачимо, що вони стали за предмет двох окремих артикулів: арт. 9 сп. Дз. (арт. 10 сп. Вил.) — „О девки которые будуть выдаваны до чужое земли" та арт. 10 (11) — „О девки который без воли отцовское и матчины зася­дут за муж своволие".

Порядок що-до майнових взаємин між дівкою, яка віддалася за чужоземця, та її родичами, за сп. Дзял., Фирл. та латинським пере­кладом, такий. Коли батько або мати віддали дівчину до чужої землі, до Польщі або до Мазовш, маючи дідизну, отчизну або материзну свою, а тая дівчина мала-б братів, а не було-б братів, то сестер, — тоді ті брати або сестри мають оцінити („ошацовати") ці маєтки і грішми їй заплатити, чого її спадкова дільниця („тая часть") коштуватиме, а тую отчизну або дідизну маєток, власність її, мають ті брати та сестри до рук своїх взяти. А якщо-б рідних братів або сестер у неї не було, „толко братья стрыечная або иншіе которые ближніе", тоді:

„тые ближніе або братья ее мають также ее за и меня заплатити, чого именя ее стоять будуть, и до ее земли, где она пошла, в посагъ то дати, яко иншимь дЪвкамъ посагу дають у великомъ князстве ЛиТОВСКОМЪ*...

Що-ж до отчизни або материзни дівчининої, то всі маєтки її спа­дають на тих родичів, „которые ей бы выправу за нею вчинили". Після того тая дівка й чоловік її до. тих маєтків „вжо прійти и жадное близ- кости к тому мети не могут".

Справність текста арт. 9 за сп. Дз., Фирл. та лат. стверджується гучною справою пані Богушової в 30-х рр. XVI ст., що віддала свою дочку за поляка Тончинського всупереч волі свого чоловіка і „без ведо- мости опекуновъ”, та віддала за дочкою в посаг отчизні маєтки. Справа ця притягла увагу панів-рад, які заборонили пані Богушовій під зару­кою десятьох тисяч кіп грошей передавати землі, а коли вона пору­шила заруку, то в неї взято декілька великих мазтків. Пани-рада діяли на підставі закону, а втім вони добивалися санкції і від короля Сигіз- мунда. Р. 1538 посольство від панів-ради нагадувало королеві про ті „права и вольности ихъ”, що їх король рачив обдарувати „при подне- сеньи сына своего, пана нашого милостивого, на великое княженье всее земъли”. В тих „правах” господаря особливим артикулом „широце” описано:

„ижъ, естъли бы которая паньна, маючи именья отъчиэные або материстые въ Великомъ Князстве, а пошла бы замужъ до чу­жое земли — до Польски або до Мазовишъ, тогды таковая съ тымъ мужомъ своимъ чужоэемъцомъ въ тыхъ имсньяхъ своихъ не маеть дедичити, лечъ мають именья ошацованы быть — чого четверътая часть тыхъ и мен ей ее стояти будет ь, то повинъни ей стрыеве альбо близкіеотьложити и по­сагом?» пеняжнымъ ее выпосажити, а именья лежачіе спадывають на ст р ы е въ або на близких ъ” *).

Господар у свойому „отказе” визнав, що пани-рада в тій речі слушно та добре справували, але наказав панам-радам призначити тер­мін, до якого повинні були близькі п. Богуша його маєтки „ошацовати”. Якщо вчасно п. Тончинському грошей не виплатили-б, то він має маєтки тримати, поки йому „сума пенежная” за Статута буде виплачена^{[††††††]}).

Звертаючись до сп. Вил. та Слуц., бачимо, що текст відповідного артикула 10-го коротший та ще й відмінний у головному пункті. Згідно з ним, коли-б якась дівчина віддалася за чужоземця, маючи маєтки отчизні та материзні в князетві Литовському:

„тогды тая девка с тым мужом своим чужоземцем не м а е т дедичити в тых именяхъ своихъ, тыя имене ее отчизные и материстые мают прити на стрыевъ рожоныхъ, а не будет ли стрыев, ино на близких ее”...

Отже, тут ані слова про те, що всі маєтки треба „шацовати", щоб виявити грошову цінність дільниці дівочої, як це зазначено в сп. Дз., Фирл. і лат. та в цитатах з листування р. 1538 між панами-радами та королем. Навпаки за сп. Вил. та Слуц.:

„они неповинни ей будуть посагу дати, яко в тых правех описано девком зыменей и четвертое части давати”. Але в спорідненому польському перекладі Остробрамського списка аналогічний арт. 10 не має отого самого „н е”, що є в сп. Вил. і Слуц. і що цілком змінює юридичний зміст артикула:

,,Aony р о V і n п у іеу bςdq posag dacz, iako w tich prawiech dziewk¾ opis¾no z imienia z czwartcy czтому Яну Матеевичу, абы тотъ Балтромей ему тое жито поддуть свядецтва тыхъ светъковъ заплатилъ, под­дуть статуту, за кождую копу жита по десети гро­ні е й...“ *).

Артикул про ціну збіжжя був теж і в пізнішому спискові госпо­дарського суду. Так, у справі 1552 р. Василя Ососка з Семеном Kon- тем про безправне засіяння поля сказано таке:

„сказали есмо на Семене за тое жито Василию Ососку, а от кождое бочъки по пети копъ, то есть петнадцать копъ жита, за которое казали платити водле Статуту кожъдую копу жита по десети грошей..."*).

10. — Списки Дз., Фирл. і лат. не мають у розділі IV артикула: „естли бы хто хотел вено записати жоне своей**, уміщеного в сп. Сл. і Вил. під № 1-м^ь). Як слушно зазначають редактори,,Zbioru praw Iitewskich**, артикул цей мало не дослівно збігається з арт. 2, розд. V, Статута 1566 р.

В основі цього артикула лежить закон, ухвалений од господаря з панами-радою ще в 1509 році: „Уфала або постановенье: якимъ спо- собомъ оправу жонамъ каждый на именью своемъ чинити маеть*'. Тоді саме було запроваджено обмеження записувати віна жінкам на маєтках

^,) А. В. K.. XVlI, № 487.

’) Що правда, ця термінологія не завсіди витримується. Проте, акти одрізняють Статут від „ухвал і устав". — Див. А. В. K., XXVJ, crop. 369.

») А. В. К. т. XXVI, № 453.

Il А

⁴J Лит. Метр η^-∙, а. 379.

^j) Тексти рук. Слуцького і сп. Виленського сливе цілком збігаються.

мужніх не більш, як на ^l∕_a всіх оцінених маєтків ’). Судові процеси на ґрунті порушення цього закону були такі поширені, що можна тільки дивуватися,,що його немає в сп. короткої редакції Статута 1529 року. Тимчасом, є доводи, що арт. цей уживали під той час, як був чинний Статут 1529 р. Так, у справі 1541 р. про спадщину поміж п. Яном Мар­тиновичем та його мачухою, цей заперечував духівницю, складену на користь мачусі, і казав, що „не водлугъ права" той тестамснт справ­лено з тих причин:

„напервей, ижъ отписано ест в тестаменте томъ именье Гли- тишки с челядю волною и неволною, а водлугъ права дсй не годится никому отдавати або отписывати челядина волного. И к тому што отписано теж стадо коней на-полы и зброю теж на-полы, и н о дей тое обое стадо и зъброя залежит ку нерухомому именью и не может дей быти отдалено болшьодно т р е т е ю ч а с т ю, яко и н е р у х о м о е" ²).

Мотивування це збігається з текстом арт. 1, розд. V за сп. Вил. і Сл. „А волно теж будет мужу отписати жоне своей вси свои ру- хомые речы злато и сребро шаты и иншые ремы, кром зброй а стада и челяди неволное ибыдладворноготретюю часть, бо то не ест речь рухомая, але при именьи л е ж а ч о с“.

Із ранішої справи 1533 р. поміж бояринею Троцькою Томковою Доротою із своїми пасербами Білевичами довідуємося, що невдовзі після того, як видано Статута, зазначеного артикула ще не було. Дорота Том- ковая скаржилася, що її пасерби забрали в неї маєток, що їх батько, а її перший чоловік, тестаментом своїм записав їй двір Понєвєж у віні. Пасерби її Білевичі відповіли, що вона чотири роки з ними на тому маєткові жила, а потім з доброї волі за другого віддалася. Про теста- мент вона ніколи не казала, та й до того, тестамент не є слушний, бо свідки „недостаточный и не годный веры", а так само тому:

„иж тое имсне Поневеж в нас головное есть и на таковом имени не мело вено ей писано быти, бо то вышей третєє части всее отчызны нашое стоить"...

Отже, Білевичі прохали короля:

„абы водле права посполитого в томъ были заховань:".

Якщо-б під той час артикул про записання віна був виданий, то треба було вчинити так, як він каже, а саме:

„...естли бы хто хотел вено жоне своей записати, тогды маеть ошацовати вси именья свои и на третей части, чого стоит, маеть совито противъ внесеня записати вено жоне своей так, якъ бы сума не не переносила тое третєє части, чого стоит" ³). Але король вагавсь розвязати за Статутом це питання:

„король его милость речей их с обу сторон и оного теста- мента Петра Белевича выслухавшы с паны радами их мило*

^,) Р. И. Б. XX. л. M с. 595. див. u_jc: crop. 34. 622, 962,1106. 112, 984, 450.1098. стю на то обмову мел и то знаходил, якобы (тоб-то, яким способом) таковая реч водле статута права земъ- ского могла заховата [быт и]“...

Отже, Статута не застосували до цього тестамента, і суд звернув увагу, що тестамент був справлений до „прав писаных⁴[§§§§§§], яких король рачив дати всьому великому князівству:

„А перед тымъ стародавна в таковых речах тот ся обычай заховывал, иж кождому было волно тре­тюю часть и меня своего, не токмо пр ы рожон ы м своимъ, але обчому человеку, кому хотячы, отпи- сати; и кому што за третюю част отписано, таковы и эаписы и тестаменты моцне были держан ы“ ^,). Господар, зважаючи на цей давній звичай, — „иж то ся до права писаного справило⁴⁴, — рачив ту річ залишити між ними „водле старого обычаю⁴⁴. Маєток Понєвєж мав бути за мачухою коли-б він коштував ’/з всього нерухомого майна. В противному разі тестамент мав бути недійсний. ______

11. — Списки Вил., Слуцьк. і польськ. Остробрамський містять у розд. V, артикулі 14 норми про переважну силу акта ранішого перед иншими, що відчужує якесь майно (маєтки, люди). — „Естли бы хто кому записал имене або землю по своем животе, а тотъ бы кому записано того смерти нс дождал и сам наперед умреть⁴⁴. Кінець артикула каже (не так то й до речи) про продаж того-ж самого маєтку двічі різним особам. Отже, цього артикула в сп. Дз., Фирл. і лат. — нема. Судова практика стверджує існування цього артикула.

Р. 1533 скарживсь господареві дворянин Данило Семенович на дворянина Карпа Єсифовича про те, що цей Kapno тримає службу лю­дей його власних, що їх покупив він у жінки убрусного Васка Здар- божця, на що й листи купчі має. Карно визнавав, що справді він три­має цю службу людей, але-ж тому, що купив її у самого Васка і в його жінки Феді, на що і лист їхній „под свсдомомъ и печатми⁴⁴ урядників господарських та ствердження господарське має. Але той Данило лю­дей ґвалтом винув і грабежі учинив. В цій справі вже судив їх воєвода Троцький п. Ян Заберезинський і в тім його, Карпа, правим визнав та при купівлі його залишив. На довід Kapno пред'явив листа купчого і ствердження господарське, а також листа судового. Всі ці документи було прочитано перед суддями. В листі судовому було сказано, що п. Ян Заберезинський, «бачивши, що купівля Карпова є раніша, ухва­лив „водле Статуту земьского⁴⁴ ту службу людей Карпові тримати, при­чому в судовому вирокові воєводи Троцького наведено й текст відпо­відного артикула:

„А в статутех права земъекого так описуеть: — хто бы што у кого купил и на што бы листы купъчыи мел, а по- томъ бы тот, хто кому наперед продаст, засе повторе иншому тую реч продавати хотел, тогды тот, хто на­перед што купит, тую куплю свою одерживает^'.

Таку норму містить і арт. 14, розд. V, сп. Вил. і Сл., дарма що в иншому трохи формулуванні:

„Такъ тежъ хтобы кому имене або люди або земли продал, а потом тот же иншому продал, тогды хто первей купилъ, тот мает то одержати, а тотъ который опослс купилъ, мает пенязей своих на истцех смотрети" [*******]).

Ми добачаємо в цьому артикулі приписку до первісної редакції Статуту 1529 p., але дуже ранню, іце не пізніш початку 1533 р., а може й раніш, бо господар розглядав зазначену угорі справу 24 лютого 1533 р., а розгляд її в першій інстанції очевидно треба віднести до 1532 р. У справі 1546 р. між кн. Василем Острозьким і невісткою його кн. Беа­тою Острозькою господар зазначив, що ця норма є стародавній звичай: „З выроку нашого господаръского водле права и старо­давнего обычаю и теж статуту земского такъ есмо знашли и сказали, ижъ листы датою перъвшии мають бы ти эавжды деръжаны и при моцы заховай ы“ ^a).

Отже, не важко було оцю норму стародавнього звичаєвого права внести до Статута. Артикул цей увійшов і до Статуту 1566 р. (р. VII, арт. 8).

12. — Сп. Вил., Сл. і польський Остробр. містять артикула в розд. V, за числом 15, що його не мають сп. Дз., Фирл. та лат.: „Хто колве на которую реч доброволне запис дасть, тот мает при моцы зостати запись". Арт. цей дослівно увійшов і до Статута 1566 р. (р. VII, арт. 9). Акти судової практики господарського суду доводять, що цю норму застосовували після видання Статуту 1529 р.

Р. 1541 скарживсь королеві врядник господарині королеви Довгов- ський і Перелайський Федір Вардомський на старосту Жомойтського п. Яна Радивила, що, зважаючи на його настирливі намагання, він му­сів продати п. Радивилові свій дворець Вежки. Але п. староста, одер­жавши купчого акта, грошей йому не заплатив і силоміць забрав у нього дворець. Пан Радивил надто покривдивсь таким обвинуваченням і подав судові доводи заплати грошей, а так само і самий документ. Король з пани-радами, сторони вислухавши, • продажний запис залишили в силі й присудили п. старості маєток Вежки тримати, мотивуючи тим:

„ижъ хто листом або записомъ своимь доброволне во што се подъдаетъ и обвяжеть, тогды то мает держано быти, около чого жъ и у статуте права земъекого описує т: — ижъ таковые речи запись:, которые ся слушне а явне под сведо- мом-ь и псчатми людей добрых справуют при моцы захованы быт и м а ют“ ^,).

Є вказівки на те, що цей артикул був у господарському спискові Статута досить рано. Так, у 1533 році писар і державця Мідницький п. Михайло Васильович скарживсь на князя Василя Ковельського, що той, продавши йому два маєтки та видавши відповідні документи,.маєтків не передає. Господар ухвалив передати покупцеві маєтки, стяг­нувши з кн. Василя неустойку (заруку) на підставі того:

„таковыи листы и эаписы вод ле статуту права земъ- ско го мають моцне а непорушне держати быти, бо и тепер тымъ тот обычай стародавне эаховываеть, ижъ хто ся кому через листы опишеть и псчатми своими у м о- цнить, тогды не токмо листы паркга меновым, але и кождый записы моц-ьно бывають заховай ы “ •)• Отже, цю норму звичаєвого права було дописано до первісного списка Статута. _________

13 — Арт. 18, розд. Vl за сп. Вил., Сл., і Польськ. не збігається з тотожнім артикулом у коротких редакціях Статута (арт. 14 — за сп. Дз., арт. 17 за Лат. сп.): „В позвех мает жалобу выобразити".

Сп. Дз.

— Естлибы хто мел кого поэвы позвати, тогды маеть жалобу с в о ю в позвех выобразити.

Сп. Лаг.

— Cittaturus quis altcrum Citta- cionibus debet proposicionem su- а m, in Cittacionibus exprimere.

Списки Вил. Сл. і Польськ. містять у тексті додаток, що розвиває основну думку цього артикула:

— Естли бы хто кого мелъ позвы позвати, тогды жалобу мает всю в позвех выобразити; а чого въ позвехъ не вы- образить того на праве не маеть искати.

Цей останній текст і справді був у господарському спискові Ста­тута. Р. 1541 скаржилися господареві п. Ганна Миколаєвая, п. Настася Миколаєвая, Дорота Войтеховая Носиловська, панна Олена Немирівна Вацловівни „братаны рожоные" небіжчика п. Андріїві Немировича, воє­води Київського на п. Станіслава Довойну, що він „нетъ ведома для которое прычыны“ тримає їхні маєтки й рухомі речі, які мали перейти до них від їхнього рідного дядька Бутрима Немировича. Пан Довойно не хотів відповідати через те, що Немировні позвали Його про такі маєтки, котрих він у руках своїх не має. Спір було розвязано на користь Немирівен, до того-ж вирок було ухвалено на підставі Статута:

„Гдеж-ь король его милость казал статутъ перед собою от- ворыти, в котором описано: — хто бы кого ку праву позыва л, тогды мает всю жалобу свою достаточке у позве вы образити; а чого бы на позве не описал, на то сто­рона позваная не повинна отказовати" ^{[†††††††] [‡‡‡‡‡‡‡]).}

Отже, текст цього артикула містить теж додаткові останні слова, як і в списках широкої редакції Статута. Первісна редакція була не­повна, бо не вказувала наслідків од того, коли неправильно зазначувано обсягу судового намагання, — на суді можна вимагати тільки те, що зазначено в позві. Судова практика доповнила цю прогалину в законі. Що таке припущення імовірне, свідчить судова справа 1540 р. поміж свирським олтаристою Яном Липною і з Роським Курейшею. Роський не хотів відповідати тому:

„ижъ у позве имяни его не написано, бо имя ему Левъ, а в позве написанъ Иваномъ.

Позов цей визнано за недійсний:

„маеть знову позивати его Олътарыста другим позвомъ" ²).

Закон не передбачав саме такого казуса, але практика не визна­вала таких позвів. Отже зазначена вище приписка в артикулі про позви була припискою, що її утворила теж судова практика.

14. — Cn. Вил. і Слуц. та Остробрамський в розд. ІХ-му містять артикули 18, 19 й 20, що їх не мають сп. Дз., Фирл. та лат. переклад.

Дзялинський зазначає, що арт. 18 та 19 є скорочені артикули 15 та 16 розд. X Статута 1566 р. і арт. 20 відповідає арт. 68., розд. IV, хоча й із змінами³).

Пізніша по-статутова судова практика свідчить про вживання 18 арт. розд. IX. Р. 1540 намісник Городенський п. Войтех Кимбар розглядав справу міщанки городенської Тарасової Рафини з людьми господар­ськими Камінчанами про землю, сіножаті, порубання гаю, прокладання нових доріг. Суд визнав камінчан за винних. Що-до шкоди, якої за­знала міщанка Рафина з своїм сином Матвієм через порубання дерева, то суддя наперед надіслав слугу свого розглянути порубки, а по тому, згідно з оглядом, ухвалив:

„ино водлугъ ухвал ы и права за тое дерево за кожное которое ся годило на бервно, присудилъ на них Тарасо­вичу по дванадцати грошей, а за тое дерево, которое годилося на жерды, с кожное присудилъ есми на тыхъ Дома- шовцовъ по шести грошей"’).

Ця розцінка збігається з розцінкою арт. 18, розд. IX:

„А естлибы самого не поймано, а лицо было вынято ^s); тогды за кождос дерево, которое бы годилося на бер- венье яко на плеть такъ на избу, по двенадцать грошей, а которое будет ся годити на оглобли такъ и на дрова, по шести грошей".

Наведені передше дані цілком доводять:

1) що оригінали (а може це був один оригінал), з яких спи­сано списки широкої редакції (Вил., Cл., польськ.) е до­повнені та виправлені примірники Статута.

2) що ці оригінали аж ніяк не були примірниками господарськими. Це — праця приватна, оскільки вміщених у них артикулів у господарському спискові не було.