Паланкова організація Запорозьких Вольностів.

Двір—двором, але не менше важило й те, що було в тому дворі. Звертаючись до статистичного матеріялу, можна побачити, що на Про- товщі р. 1770 в 701 посполитого було 737 хат і при них 274 коня, 804 голови рогатої робочої й 1630 неробочої худоби та 3572 вівці^б). Отже на двір припадало 0,4 коня, 2,5 робочої й 5 неробочої худоби та по 9 овець. Це визначає, що посполиті могли хліборобити й візникувати, але, напр., харчових продуктів від скотар­ства для них було замало. Звісно, робити висновок, подібний до допіру оце наведеного, на підставі даних зібраних тільки для Про- товщі ніби не випадає. Не випадає через те, що пересічні статистичні дані хибують у бік збільшення від менших пересічних, взятих для по-

’) Сенат. Архив-ь, Vll!, 661, 664. 667. ²) Изслід. о козакахъ, 74, 117.

’) Оч. южно-рус. артелей. 9, 27. ¹) Ист. зап. коз., 1, 464.

^s) Пор. Зварницкін, Запорожье, II₁ 45.

∙) C к а л ь к о в с к і й, op. c.. I, 196,

рівняно невеликих місцевостів. Справді. У Курилівці, напр., на 96 поспо­литих господарств тільки 2 мали коней, в Чаплинці на 40 — жадне, в Чорноухівці на 41 — жадне, в Половещині на 58 посполитих коні були лиш у 22, в Галушківці з 31 посполитого тільки 14 мали коней, в Могилеві (над Біловодкою) на 88 посполитих хазяїв мали коней 24, в Шумівці усі 32 посполиті двори коней зовсім не мали. А підрахунки по всіх цих місцевостях дають на посполите господарство пересічно по 0,4 коня, 1’/₇ робочої й 2’/з неробочої худоби та 5 овець¹)- Отже, висновок лишається в силі.

Отож слобідську людність засуджувано тільки на певні промисли: рільництво й транспортування. Про ремества немає й мови. Але, можливо, в слобідської людности усе-ж лишався час на якісь сторонні роботи й, таким чином, могли згуртуватися хоч злиденні гроші, що сприяли-б розвиткові обробної, нехай примітивної, промисловости. Від­повідь дістанемо, з'ясувавши тії повинності, що їх одбувала людність військових слобід.

Повинності були різні.

На першому місці, як і слід було сподіватися, була військова по­винність, що спадала на січовиків та гніздюків. Переводжено її на під­ставі надісланих з Січи наказів. „Посылаемые с Коша ордеры в своей силе всегда быть должны, равно по оным единственно принадлежит исполнять" *). Таке загальне правило висовує усяка центральна установа в усіх справах, а зокрема й особливо в справах військових. За остан­ньої турецької війни, яку провадило Запоріжжя, самарські гніздюки ви­ставили 417, кодацькі — 350, протовчанські — 214 козаків, набираних по одному з козачого двору.

Далі йшла ординарська служба, що значно розгорнулася після 1734 р, коли запорозькі козаки так чи инакше звязувались з росій­ськими арміями й начальники цих останніх дуже „мотали" козаків. Для ординарської служби новокодацькі гніздюки, напр., що-місяця ставили до окружного центру по ЗО чоловіка й „в Кош на ординарские (по­силки) 10 козаков". Відслуживши в окрузі, гніздюків додому не звіль­нювано, але полковники надсилали їх до Січи. Через це службу одбу- вано сливе безперервно й вона відтягувала жонатих од госпо­дарства, як це визнавала й сама Січ¹).

З ординарською повинністю звязувалася поштова. Гніздюки, за наказом од полковника, стояли на варті „для возки писем по пошті". Спочатку поштові пости запроваджувано тільки підчас військових дій, але згодом їх вже не знімано, хоч кількість їх за мирного часу й змен­шувано. Поштову повинність одбувано по черзі терміном на три місяці *).

’) Запорозьк. Архів, № 101, арк. 22—23.

^,) Истор. записка о Пустынно-Никол. самарском?» монастыр!, 32.

^t) Запорозьк. Архів, № 107, арк. 111.

⁴J Запороаьк. Архів, № 66, арк. 80.

Я

На кожному посту стояло від 4 до 10 чол., а взагалі поштову повин­ність на рік одбувало 380 чол. ’).

Оці три роди служби не давали спромоги жонатим козакам еконо­мічно стати на тверді ноги. Гніздюки без краю нарікали й шукали ви­ходу з скрути. Щоб не впасти в невилазні злидні, жонате козацтво дійшло до системи виборних. У військових слободах складалися по кілька чоловіка для відбування служби за одно й, таким чином, сяк- так могли утримуватись ^[130]). Становище гніздюків було тим тяжче, що їх не хтіли підтримувати „холості" чи десяткові козаки. Коли місцеве чи окружне начальство зверталося до останніх з відповідними пропози­ціями, то „холості" відповідали, що „всі наряди несть готовя з холо­стими козаками, а з поженившимися, имея от них отличность, бить (в одній й тій-жс) команди не желают"^[131]).

Крім суто військових прямих чи підсобних служб на гніздюків спа­дав ще обов’язок одбувати службу поліційного характеру. Тут насам­перед їм доводилося обороняти подорожніх купців, що запорозькими шляхами пробиралися через безкраї степи до Січи і дорогою втрачали через гайдамак „весь имеющийся у них товар и деньги" ’). Потерпілі недвозначно заявляли в Січі: „луче б било нам сюди за покупкою не ехать"ⁱ). Щоб не зазнати втрат від припинення торгу, Кіш і посилав так звані роз’їзди „для осторожности воров"^{[132] [133] [134]).}

Роз’їзди — не варта. Варта то привилей січовиків, бо була платна. Од Гарду, напр., до Січи плачено за конвоювання по 8 карб., до Ко­дака — 6 карб.'). Ділитися заробітками з жонатими, видима річ, січовим козакам не було рації. Так само січовики, здається, відкинули пропози­цію Криму завести обопільне безкоштовне вартування “).

І взагалі підтримувати внутрішній мир мало жонате козацтво. На ньому лежала боротьба з гайдамаками, що заваджали спокійно жити у Вольностях^[135]), „искоренение всякого бездільства" ^[136]), воно мало за­тримувати й арештовувати непевних людей, секвеструвати знаряддя їхніх лихих учинків і награбоване добро, шукати втікачів'¹)» виганяти з січових дач сторонніх чабанів, ловити дезертирів з російських пол­ків, перевіряти видані від січових і окружних інституцій пашпорти, то-що ^,2).

Посполиті своєю чергою знали цілий шерег усяких поиинностів, звязаних з військовою службою. Не одбуваючи її особисто, вони допо­магали, щоб правильно вона відбувалась. Насамперед на посполитих спадала уборка луків: сіно було конче потрібне для січової й округової (паланкової) кінноти. Р. 1770 з цього приводу писалось: „Войска Запо­рожского Низового подчиненные, жительствующіе по-надъ Орслью и въ дру- гихъ мЪсгахъ, благоуспЪшно свои зкономическіе въ полі дни отправляли съ хозяйственнымъ раченіем-ь... въ самихъ сінокоснихь мЪстахъ и сель­ских царинахъ“ ^,)∙ Давши косарів, посполита людність мусіла ще „снаб­дить оних деньгами и всим нужним з громадской сумми" ^{[137] [138]).}

Друга тяжка повинність то були постої чи стація. P. 1771 полков­ник Гараджа присланих 114 запорозців мав „раставить по квартирах слободи Штоксевой, сл. Булацелевой, в хутори Ковалевського, в слоб. Мочабиловки, в хут. Богуцького, в Дмитровки... через всю зиму... под продовольствием тамошних обитателей, которые Козаков тою харчью, что и для себя употребляют, без вимислу довольствовать, лошадям же каждому козаку на 2 толко сено весом по 2 пуда в сутки давать должно*^{[139] [140] [141]). Той фураж иноді доводилося приставити ще в якесь дальше від даної слободи місце. До стації входило ще й опалення, що його треба було десь взяти ,)∙ Для російського війська стацію так само від- воджувано, причім перехожі військові частини самовільно розташовува­лися й вимагали собі всього по власній уподобіs). І нічого не можна було з ними вдіяти. Та не краще поводилися й постійні, що жили п ретраншементах російські війська, хоч, здавалося-6, вони й могли перебутися без того, щоб тиснути слободи, адже-ж чим легше жилося-б слободам, тим довший час вони були-б спроможні прислужитися росій­ським військовим частинам[142]).}

Те саме можна сказати й про підвідну повинність. її призначувано на те, щоб перевозити вагу та людей. Після даного наряду, напр., для перевозу скарбового провіянту посполиті повинні були виставити певне число підвід. У вересні 1769 р. з самарської, протовчанської й орель- ської паланки посполиті вислали по 50 підвід, щоб возити провіянт од Кодака до Січи ^{[143] [144]). Давано підводи й на те, щоб возити дерево, жорна, то-що. Давано їх і під різне січове начальство6). Сторонніх Січі осіб, що правда, перевожувано за гроші: платити мали по 1 коп. від верстви, але de facto ніколи не плачено більш за ,∕₂ коп. 9).}

Окрім того на поспільство покладалось робити греблі й гаті, „яко в том общественная и необходимо нужная надобность состоит". Ця по­винність ішла „э десятков людей" посполитих ’) і віл неї нікого HC одзволювано, тому на таких роботах зустрічаємо не тільки чоловіків, а й жінок^{[145] [146]).}

Нарешті, посполиті мусіли провадити й фортифікаційні роботи. Коли, напр., будовано Новий Кодак, то людність Старого мала приста­вити по 2 кошелі й привезти волами для виведення фортеці^{[147] [148] [149] [150]).}

На всякі роботи для війська посполиті йшли „с волами и надле­жащими потребностями" не відволікаючись *)• Уже й самих цих повин- ностів було більш, ніж могло їх поспільство підняти. Та тягар їхній збільшувавсь, попри все инше, ще тим, що ніхто не знав сезону праці. Не відомо було ані дня, ані години, коли начальство потурбує поспо­литого. Додайте до цього ще й те, що ніякі умови не звільняли люд­ність від повинностів. Звідси зрозуміло, що посполиті кидалися на всі боки, щоб уникнути повинностів військового типу. Инколи вони доду­мувалися радити округові# старшині систему підрядів, як те, напр., зу­стрічаємо р. 1770, коли провіянт від Кодака до Новосіченського ретран­шементу приставлено підрядним способом „по договоренной доброволь­ной ціни" ⁱ). Заможнішим дозволялося ставити замість себе когось иншого, як то було з Г. Щербиною, що „посилал от себе пароконного козака в число Козаков Войска Запорожского" ^δ). За декого могли всту­питися впливові родичі іі домогтися пільг ^[151]). Такий щасливець діставав „в общем войсковом собрании приговор" чи ухвалу. „Приговор" віль­гота прибирав письмової форми й був строго іменний. Давано його, здається, тільки на один рік: принаймні Саражинові, що клопотався про свого швагра, доводилося повторювати свої прохання перед Ко­шем ^[152]). Отже тут маємо справу не з скасуваннями, а хіба з відстроч­кою. Скарги подавано без краю. Але Січ нічого не могла вдіяти. Тоді посполитим лишалося одне — забунтувати. З отаким заколотом зустрічаємось в кодацькій паланці, де розлючені посполиті заявилися до ©кругового начальства „азартно" й зовсім неввічливо загрожували по­бити старшин’). А втім, такі випадки траплялися дуже рідко. Поспо­литі призвичаювалися до свого важкого становища й терпляче зносили ярмо січового козацтва й отаманії.

§ 3-а.

Тут були не тільки військового типу повинності. Поруч з ними були й инші, що розпадалися на два роди: натуральні й грошові.

Є відомості, що рибальство являло собою певну регалію й було приступне самому тільки січовому козацтву. І таки справді в великих рибних ріках рибалили найбільше січовики. Та промисел цей, скільки можна покладатися на Е. Лясоту, не заборонювано й иншим групам людности Вольностів. „Ланд-козаки“ повинні були тільки поступатися частиною влову на користь Січі. Для XVH в. я не знаю актів, що були-б підпирали думку Е. Лясоти. Для XVlII в. знаходимо невиразні вказівки, що людність Вольностів рибалила, а від влову давала ©кру­говому начальству 20% з усієї кількости, „сколко оной риби будет⁴⁴. А втім, п’яту рибину у 2-й половині XVIII в. можна було грошима за­міняти, без огляду „на крайнее оскудение обивателей^44,)∙

Од продуктів пасічництва збирано „бджоляну десятину⁴⁴, що надхо­дила в розпорядження Січи²).

З млинів збирано „розмір^{44 3}), приставлюваний до Січи вже як го­тове борошно, а так само на округову адміністрацію „к прокормлению паланкових слуг и содержачихся при оной арестантов⁴⁴. Розмір цього збору, здається, точно не встановлювано. Въ актових даних є вказівки, що його „по малой части давалось⁴⁴, хоч рівночасно маємо окремі дані, що „розмір⁴⁴ збирано з кола по 7 мірок ')•

Трапляються вказівки й на те, що в Вольностях існувало скатне чи скутнє ^ь).

За користування військовою землею плачено десятину. В одній справі 1758 р. говориться: „за то даное позволение на войсковой земле... владение имеют они прежнюю десятину на Войско давать, как и на паланку дават"⁶). Питання про обкладання землі приводить до одного з найтемніших пунктів в економічно-фінансовій правній історії Запоріжжя: чи знало Запоріжжя хліборобство? За періоду, коли Запоріжжя ще не являло собою держави, про можливість рільництва говорити не випадає. Тоді зручніш було провадити роботи, що не відбирали часу. Мислимі були такі промисли, що їх зацікавлені особи вмить розгортали і так само хутко могли „згорнути⁴⁴. Отже, міркуючи логічно, рільництво можна припустити лиш од часів, коли вже сконструювалася чи бодай почала складатися запорозька держава. У дослідника, однак, дуже мало безпо­середніх фактів і тому в цій царині доводиться (частенько) мати справу з історичним „преданіем⁴⁴. З другого боку рільництво можливе лиш на певному ступеню густоти людности. За Шмолеровою схемою за люд­ности з 0,02—0,05 чол. можливе полювання та рибальство. Коли до цих

промислів додається ще й обробіток землі, то це визначає, що густість людности зростає. Коефіцієнт її за цього раннього періоду виражається цифрою 0,2—0.7 і все підноситься при переходах до вищого шабля господарювання, що потроху відсовує на задній план ранні промисли. Для XViI в. виходячи з цифри польських істориків-мемуаристів, які припускали в Вольностях аж до 200 тис. д. людности, коефіцієнт що-до можливости різних промислів виражався цифрою 0,2. Отже в по­ловині XVII в. за економічними вирахуваннями можливе раннє хлібо­робство. Беручи на увагу загальну кількість людности в Вольностях (за округленням Потьомкінських даних) в XVIIl ст. в 1 міл. д., матимемо високий коефіцієнт 8,9 —10. За такого коефіцієнта, як вираховує Шмол- лер, існує екстенсивно-переложне хліборобство з ухилом в бік три­пілля. Одночасно показаний коефіцієнт промовляє за тим, що людність живе осіло. Теоретичні висновки, т. ч., за те, що рільництво в Вольно­стях було не тільки знане, а й потрібне та необхідне. До сказаного слід додати, що коли період перманентної бійки в Вольностях закін­чивсь і після бахчесараЙського миру Запоріжжя дістало визнання на більш-менш тверді кордони, деякі промисли мали занепасти й поступи­тися иншим, що давали прибутки не менші, як ті, котрі відпали чи під­упали. Здобичництво, між иншим, звузилося до того, що далі не можна було його провадити. О. Гермайзе без жадних підстав заявляє, ніби навіть за 60 p.p. XVIII в. „економічну основу життя запорожського становило степове здобичництво"’)• Здобичництво XVIIl в. то — анти- правне явище, проти якого боролося Запоріжжя, зовсім не базуючись на ньому. Як легальний спосіб здобувати блага воно саме й пере­стало існувати в XVIIl в. Hc вистарчало, що правда, запорозцям платні. Гетьмани дуже неохоче погоджувалися на неї. Виговський у листі до Лісницького р. 1658 визнавав „жалования[153] просто кинуте на вітер³). А Самойлович та Мазепа посилали жалування тільки полаявшися по­переду з запорозцями³). „Милостивого царского жалования" раз-у-раз не вистарчало. Р. 1746, діставши те жалування, як свідчив Никифоров, запорозці усе-ж відчували, що воно недостатнє. Усе це приводить до висновку, що без рільництва Вольності не могли пере­бути ся. Після повороту „з-під турка" рільництво уже так розгорну­лося в Вольностях, що історик Міллер, знавши запорозців особисто, ви­разно визнавав, що хліборобство в них існувало ‘). Инші відсовують дату рільництва в Вольностях тільки на половину XVIIl в., коли „зем- лед-Ьліе водворилось эдЪсь и сдЪлалось постоянною отраслью хозяй­ства**Нарешті висловлено було й таку думку, буцім тільки по тому, як скасовано Січ, „запорожські землі почали чорніти під плугом" ⁶).

Наведені думки не суперечать одна одній, а лиш одна одну доповнюють: після 1734 р. хліборобство починається, від 50-х p.p. XVIII в. твердо увіходить до господарчого укладу Запоріжжя й після 1775 р. з його вже пануючий по всій території Вольностів промисел. По-при все те дослідники відчували, що наведені історичні віхи не з’ясовують попе­редніх етапів в економічному розвиткові Запоріжжя. Що-до цього, то тут висловлено два погляди. Російський погляд полягає в тому, що „в об­щем и целом хозяйство Запорожья в течение всего времени его существования носило на себе печать той примитивности, какая наблю­далась в периоды до феодальный, в эпоху родового (в Запоріжжі?) и племенного (в Січі?) быта'* ^,)∙ А втім ця теорія хліборобства не від­кидає, а тільки визнає дуже малі його розміри²). Друга російська тео­рія зовсім дитяча й економічний розвиток пояснює... настроєм козаків: „Надоело пахать или торговать, можно было отправиться и козаковать: кто был помоложе и попредприимчивее, тот это и делал**³). Образ­ність, певна річ, справи не з’ясує, хоч і не відкидає, що рільництво в Запоріжжі могло бути. Таким чином російська історична думка при­пускає, що рільництво могло бути й перед 1734 р. Инша група думок звязується з серйознішими дослідами над запорозьким життям. Старо­винні письменники показували, що власне січовикам заборонювано хліборобити. Хліборобство бо на довший час відривало-б козацьку масу від військової справи, а з другого боку обмежувало-б саме козацтво що-до земельних просторів. Що рільництво й людність сковували зе­мельні простори запорозців, обмежували волю маневрування, то з огляду на це не вільно було розвинути хліборобство. Отже січовики й му- сіли лишатися при добувних промислах. Саме в такій площині і роз­цінює можливість хліборобства в Вольностях автор дуже гарної брошури про Запорозькі Вольності М. Комаров. Він виразно каже, що хлібо­робство знали як промисел поодаль від Січи, а пояснює це тим, що десь в самарській чи орельській паланці хліборобити було безпечніше, бо татари менше загрожували ’). Цілком слушно. Січовики справді захо­джувалися коло хліборобства. Навіть там і тоді, де й коли рільництву ніщо не заваджало, запорозці його уникали, дарма що знали ціну землі. Полковник самарський, напр., віддавав землі, що їх могли-б обробляти січовики, стороннім людям в оренду й діставав „за пахание земли 16 руб. с обнадеживанием, что за ту землю пахать и хлеб сеять позво­ление дается", инакше „к паханю не допустят" ^s). ∙ C і ч о в и к и далі од луківництва — косовиці сіна не йшли⁶) і, як свідчить Гайден-

') Рожков, Рус. история, VI. 37. ²) Ibid., 34.

³) Покровский, Рус. история, II, 150.

♦) Комаров ъ, Запором. Вольности, 15. Здається, тут Комаров пішов за поль­ським істориком Чарновським. Пор. Hist. koz.. I, 52

”) Зварницкій, Сбор, матеріалові». 5.

^βj Пор. Новицкій, Матер.. 27; Истор. зап. о самар. мон., 19-20. штейн, і від віку коло хліборобства не заходжувалися. А те що звя- зувано з січовиками, історики Запоріжжя перенесли на всеньку людність Вольностів і подбали, щоб обґрунтувати цей зовсім неправдивий факт ’)• Навіть такий вдумливий і виключно обережний дослідник, як акад. Багалій не уник впливу подібних думок²). Чужинці підійшли до справи тонше. Вони, напр., знаходили рільництво по-за ме- жами Січи³). За довід на те, що запорозці мали замислитися над спра­вою рільництва й узялися до нього, править той факт, що з XVIII в. починаючи припиняються виходи з Січи в „малороссійскіе города", а запорозці безвихідно сидять у себе вдома, а цього без рільництва не можна було-б зробити. Нехай оброблювано „только самую ничтожную часть земли" ')» зле таки оброблювано. Про р. Орель серед людности Вольностів ходила така легенда. Орели не існувало доти, поки запоро­жець не впряг змія в плуга і не провів ним борозни-річища’). Легенда свідчить, що початки рільництва в Вольностях доводиться віднести до дуже старих розмірно часів, а зовсім не до того часу, коли січові до­тепники, запобігаючи ласки в останнього кошового, вихваляли були його безсоромно на всі заставки: „як був кошовим Лантух, нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли паляниці, корж, книш"^с). Забороняючи січовикам обробляти ріллю, Кіш рівночасно чудово розу­мів, яку вагу має хліборобство. Тим-то напр. оголошувано щось на взірець засівної кампанії. З цього погляду цікавий ордер, надісланий від Січи до низки полковників у Вольностях 16 лютого 1770 р. В ордері зверталося увагу на те, що наближається весна й наказувано „всякому хлибопахатарю... на пыщу всякому чоловику, обивателем і поженившимся козакам заходитись над оранкою. И так бы оного насивали, чтоб не только самим хлибопахатарям достаточно было, но еще чтоб могли в продажу завести довольное число". Kiui передбачав, що дехто з по­сполитих не впорається з оранкою за браком реманенту. На такий ви­падок січове начальство радило позичати чи наймати волів⁷).

Щоб обробити землю, її треба було насамперед окупувати. Проф. Яворницький гадає, що окупації підлягали лиш садибні та городні місця ^l)∙ Така думка неточна. З похідного журналу Кошового, що роз’їздив по Вольностях, видко, напр., що новокодацькому мешканцеві Пикинеру дано „до разсмотрения“ цілий „байрачок“ з 13 щепами²), чаплинський посполитий М. Роботник дістав право на хутір; половиць- кому обивателеві А. Безсталку дозволено „зделать пристанище и в оном надобное к хозяйству содержать, толко чтоб не утеснял Козаков хо­лостых"³). У цих випадках красномовні ота точність нерухомостів, не­обмежений строк користування й оформлення у вигляді ордера, заадре­сованого до місцевого начальства. Ще більшу вагу мають отакі випадки. Р. 1774 Кіш дозволив старокодацькому козакові Садачкові „построить хутор в байраце Гащевом"Самарський мешканець Н. Донець на р. Козацькій „с позволения кошовского, а не собою" збудував млин⁴). Того-таки року Кіш дозволив козакові Різникові користуватися лісом на протязі „как можно докинуть палицею и завести одне ступне коло" ⁶). Або кол. запорозький писар Чернявський в с. Дичковій покупив собі хутір ⁷). На такі нерухомості Кіш видавав відповідного ордера, „чтоб в оном (володінні) ни от кого никакого препятствия чинимо не было", як сказано в виданому козакові Таранові листі. На вічну власність дістав собі землі й самарський манастир"). Цікаво, що Січ визнавала й набувальну давність. Отож, р. 1774 Кіш за Г. Силихою визнав власність на садок, уважаючи на те, що „ея муж тем через 13 лет владел, обзаведши своим трудом"³). Та по-при все те право на нерухо­мості виникло не відразу. Досить пізнє його походження з’ясовано тим, що Вольності в свойому розвиткові пережили два етапи хліборобського господарства. Перший можна назвати етапом татарського чи бродячого рільництва. Характеризувавсь він тим, що не було точного терміну користування, тоб-то користування було не окре­слене в часі і в пайці, що, за татарською термінологією, звалася паєм. Розсолода свідчить про таке рільництво так: „де хто обере собі місце, де кому охота припаде, там і сіда" ^,0). Така тимчасова заїм ка до­волі довго мала назвисько „жак“ ^,l) і що-до розмірів, була нерівна в за­лежності від того, скільки даний господар міг обробити окупарної землі.

') Исгор. аапорож. коз., І, 23^е; Оч. по ист. запорож. козак., 82.

’) Запор. Архів, № 72, арк. 4 й 11. ³) Ibid, арк. 9 й 10.

⁴) C к а л ь к о в с к і й, op. c., І, 193—194.

^s) Зап. Од. О-ва Ист. и Др.. XIV, 386.

⁶) Скал ьк о а ск і й, op. c., I, 193.

^т) Летопись Екатерин. Учен. Архиин. Ком., II, 35.

’) Ист. зап. о Пуст.-Никол. самар. мои., 5—6; А. А. А н д р і е в с к і й, Историч. матеріали. И, 66; Tp. Xlll археолог, съезда, II, 179.

°) Кіевская Старина. 1886, III, 614.

”1 Зваркицкій, Запорожье, II, 9-Ю. Пор. Сбор. Харьк. Истор.-Фил. О-ва, IX, 181 й Со. стат, свідіній по Екатерин, губ., II, 97.

") Сб. стат. ca⅛AtHiπ по Екатерин, губ.. Ill, 56.

Сучасник писав про пайове хліборобство:,,всякий зажиточный козак засевал хлебом столько удобного к тому в долинах поля (ибо высокая и открытая степь не везде к тому способна)**, скільки мав можливости, „и продолжал оное обрабатывать до тех пор, пока обезпеченная земля более плодов производить не переставала**. Тоді господареві доводи­лося переїздити „на другую реку или на другую балку, а нажатой в том месте... хлеб зарывал в землю в изготовленные к тому нарочно на подобие подземных погребов ямы** ’). Очевидячки, пайове хлібороб­ство проваджено на землях, фактично освоєних. За такого становища nudum jus не мало місця. Воно могло повстати тільки при етапі „ма­лоросійського** рільництва й землеволодіння. Протягом доволі дов­гого часу переходити на ступінь „малоросійського** господарства не було раціональним. І без нього жито й пшениця родили сам 9—IO^{[154] [155]). Обробляти землю удосконаленій! можна було тоді, колк-б хліб мав широ­кий збут, тимчасом до 1734 р. ледві не єдиний ринок для збуту була Січ, куди довожувано хліб „на потребу сичовихъ козаковь, остальная же масса оставалась на пропитаніе гниэдюковъ и ихъ се- мействъ** [156]). А раз так, то, очевидна річ, не ставилось питання про пра- вихьний сівооборот, що потрібує поліпшеного господарювання; отже в збільшенню продуктів, яких не було куди збувати, не було заці­кавлення. Та Січ Запорозька знала обкладання землі. 10% врожаю, що йшли на військо, не рахуючи внесків на округову адміністрацію, можна було здирати лиш з стабільованого господарства. Стабільність-же утво­рювалася тоді, коли умовна власність ставала безумовна, тоб-то, коли вкладена праця давала новий титул. Факта окупарности було вже не досить. Окупарність простішого типу зводилася, власне кажучи, до освоєння продуктів природи. Той, хто захопив ці дари, ставав їхнім розпорядником. Сіяння злаків, зерно яких було вже окуповане, протягу­вало, продовжувало право не тільки на dona naturae, а й на самий ґрунт, що теж підлягав овласненню. Оскільки-ж стиснуте з усіх боків Запоріжжя мусіло замислитися над справою розвитку продукційних сил і це досягалося зусиллями окремих хазяїв, то Січі й довелося визнати право повної індивідуальної власности окре­мих осіб на землю'). Захоплення землі мали дістати визнання і суб’єктивне і об’єктивне від третіх осіб. Доводилося в звязку з цим вживати тих самих заходів, що знала їх і Гетьманщина. За один з та­ких заходів був пам’ятковий прочухан, якого дотримувалися сами за- порозці, що практикували обряд биття дітей лозинами на певному, обраному чи призначеному місціь). Але за такого становища можна було-б сподіватися, що 10% врожаю, що збирала Січ, зменшилися б для податкодавців, які могли-б розгорнути иной види господарства й збільшити площу своїх полів. Навсправжки людности в Вольностях було геть не густо. Через це доводилося яко мога заощаджувати ро­бочу силу. Заощаджуючи доводилося йти лінією найменшого опору. Отож, насамперед, цілину доводилося піднімати як найрідше. Узяти чи підняти її можна було тільки „малоросійським" плугом, що про нього згадується не тільки в запорозькому „Не любо — не слухай", а що його знала й повсякденна практика *)• Коли взяти на увагу недостатнє забез­печення посполитих робочою худобою, то стане зрозуміло, що посполиті на Вольностях піднімати цілину могли аж надто не часто. Через це набирає величезного значіння коротенька замітка статистика Кузнецова: „будучи не въ состояніи распахивать цілиньї, они переходили то въ одну сторону селенія, то въ другую на толоку" 2) Й далі. „Весьма вероятно, что первые поселенцы (Катеринославщини) послі; истощенія вновь рас- паханнаго міста по праву первоначальной заимки, переносили свои по- с!вы на прежнія міста, успівшія отдохнуть пока вспахивалась новая цілина"3). Подібні-ж відомості подав в особистому листі до мене лиза- ветський археолог П. Рябков. Отож, перед нами, власне кажучи, однопільна-двохпільна система хліборобства, що за неї й 10% за 8-літньої експлоатації ґрунту мусіли лягати важким тягарем на господарство посполитого. Означивши збір хліба першого року і взявши 12% падіння урожайности на рік, після поплаток 10%, матимемо решту для господарства 90—79,8—68,4—59,6—46,8—36—25,2—14,4, що визна­чало голод. З браку рівноваги між кількістю земель і робочих рук випливала неминуча екстенсивність хліборобства. А втім остання й собі переходила певні етапи культур, що їх визначали вимоги ринку (Січи) й кількість робочих рук. На підставі досвіду й агрономічної науки, овес обробляти найлегше. На його обробіток треба тільки 19,7 день. За ним іде жито, що для обробітку його треба 41,1 день. Отже випадало-б чекати, що саме ці культури (до речи з жита буває найбільша й пада­лиця) прийнято в Вольностях. На таку думку пристає проф. Яворниць- кий; він пише: „изъ вс!хъ видовъ хлібной растительности въ большемъ количеств! засівались у эапорожскихъ козаковъ греча, ячмень и овесъ, въ меньшемъ рожь и еще въ меньшемъ пшеница" *). Давній російський географ пшеницю ставив навіть на чільному місціi). Очевидячки, дослід­ники кажуть про різні смуги Вольностів і про різні часи. Для проф. Явор- ницького Вольності з’являються переважно в північній частині і в ра- нішу епоху, для Зябловського — в південній і в епоху пізнішу. До цієї останньої стосуються і вказівки на те, що в Вольностях культивували}

’) Літ. Екат. уч. арх. ком., II, 78₁∙ Шиидтъ. Матеріали, II. 39.

²⁾ Сб. стат. свід. по Екатср. губ., Ill, 58. *) Ibid., II, 98.

9 Э о а р н и ц к і й, I,.6^,. За Краіиеиським — яра пшениця. Див. Wspomnienia г Odcssy, І, 253.

') 3 я б л о н с к і й. Землеопис. Рос. имперіи, V, 340. кукурудзу, що правда, в невеличких розмірах ^,)∙ А втім кліматичні й надто ґрунтові умови разом з невеличкою зацікавленістю люд­ности й неможливістю широких сільсько-господарчих промислів за­тримували розвиток хліборобства. Ґрунт у Вольностях в’язкенький і обробка його „даже при у міренно* сыром* состоянии затруднительна", як кажуть ґрунтознавці. Ці умови погіршувалися ще через часте без­дощів’я, безсніжжя, тумани, сарану, то-що. Отож, тільки в північ­ній частині Вольностів хліборобство себе виправду­вало. Та й експорт продуктів до Січи тут був доцільніший, ніж у пів­денній частині, річковий транспорт коштував дешевше, то-що. Нарешті, з економії витрат можна з’ясувати прив’язаність слобід до певного рельєфу (фалди землі й байраки в войовничій обставі сприяли безпечному провадженню карликових господарств і простішому встаткуванню цих господарств, карликових ще й через те, що обмаль було живого й мер­твого реманенту) й довгопілля: землі оброблювано (приклад дає с. Крим­ське) „поблизу селища—у верству, у дві", а за полями тяглася в глибину маса земель випасних та вільних *). З довгопілля й вузької смуги ріллі з’являлася змога розмірно легко обороняти пору­шені правні інтереси. Корж свідчить, що прстенсії за спаш чи потолочений хліб легко виявляла окружна влада: вже „через* нисколько часов*" спеціально вислані слідчі „объясняли судьям, чего шкода стоить⁴*³). Як мало все-таки земель було під хлібом, видко з даних за 1781 р.: за ними, напр., у межах пізнішої Херсонщини під оранкою було тільки 8,5% усієї землі *).

За браком правильного збуту й через фактичну неможливість під гнітом усяких инших натуральних повинностів провадити господарство, ріденька людність Вольностів, зібрана в військових слободах зазнає багато лиха. Це становище в звязку з зростанням січового козацтва все гіршало. Посполиті не могли витримати гніту натуральних повинностів.

Тоді перед січовим урядом стало питання, як планово заселити Вольності. Ця нова смуга колонізації починається від ЗО ρρ. XVIII с. і йде поруч з домаганнями Гетьманщини та Росії. Перша після того, як січовики попереходили до Олешок, почала дбати за те, щоб просуну­тися в глибину Вольностів. На подібну політику знаходимо вказівки вже в „просительных* пунктах*** Скоропадськогоⁱ). В дальшому нади­буємо, напр., на такі факти. Р. 1744 запорозці скаржились, що „пол­ковник* миргородскій Капнист* стал* заводить на сей стороні Дніпра слободы и футорами его-ж* полку люди стали влізать в* Вольности" ^t)∙

¹⁾ Пор. Gliszczynski, Znacz. і wcwn. zycte Zapor., 152.

²⁾ Сбор. стат. свід. по Екатер. губ., 1ІІ, 57.

³⁾ Изустное повіствоеаніе, 14.

♦) Матеріали для оцінки земель Херсон, губ., VI, 290.

⁴⁾ Маркевичі». Исторія.Малороссіи, IV, 309.

⁴) Э в а р н и ц к і й, Источники, II, 1380.

Що-ж до Росії, то й царський уряд не кривсь із своїм бажанням при­брати Вольиості до рук. Р. 1741 Сенат наказав Кошеві „принимать и селить выходящих* из* польских* міст* малороссіян* и біглецов* всликороссіян*" ’). Або р. 1764 цар. Катерина II наказала „пребыва­ющими уже жителям* запорожских* земель дать жизнь порядочную и спо­койную, а остальныя запорожскія обширныя и безлюдный степи заселить способным* христіанским* народом* к* земскому хозяйству и к* военной служб! равно устроенным*^{0 а}). Січ рабськи виконувала накази росій­ського уряду. Вона не подумала не послухатися їх, а тільки використала на свою руку, тим більш, що практично Кіш задовго перед останнім наказом ступив на такий шлях. Ще напр. 1741 р. Кіш запропонував своїм членам заходитися коло заселення „окраин* собственных* вла-.ιtHi8^,*. Те-ж саме повторив він і р. 1756^{[157] [158] [159] [160] [161] [162]) і 1761 *). Особливих пере­шкод для операцій що-до заселення не було. Контингент охочих осели­тися в Вольностях був достатній, надто після того, як у Гетьманщині пішли поголоски про майбутню панщину. „Многіе в* страх!, предчув­ствуя панщину, бtжaли в* Запорожье; сельскій люд* — хліборобьі в* Запорожьи значительно стали увеличиваться именно с* того времени", каже один з описувачів Запоріжжя s). Коли р. 1764 запроваджено Ново­російську губерню, туди вільно було переходити селянам. Отож Ко­шеві лишилося тільки перехопити цей рух і, як цілком слушно каже г.роф. Яворницький, забрати до себе®), не вважаючи на вказівку цар­ського уряду, що такий захід з боку Запоріжжя зможе болюче вдарити по поміщиках '). Мужики, що сунули на південь, дуже добре розуміли становище. Гупалівці заявляли в 70 р.: „в* здішних* Mtcτax* по Воль­ностям* Запорожским* земля никому не возбранна и переход* с* міста на Mtcτo всякому свободен*'*β). Запорозці вживали різних засобів, щоб залюднити свої степи. За одну з принад було оголошення „воль“. Не дарма-ж р. 1747 старосамарський сотник скаржився, що „из* староса­марской сотни обыватели болшею половиною сошли в Кодака и живут* по Дніпру, Самари, Килчані, и в пр. містах*, коих* запорожцы со­держат* в* своем* відомств! и от* податей всіх* защищают* и оные потому никаких податей не платили и платить не хотят* да и взыски­вать за защищеніем* запорожцев*, весьма невозможно'*[163]). За инакший спосіб були примусові згони людности з инших місць. Так р. 1774 за­порозці захопили 18 чол. з всршино-каменецької роти, 5 чол. з Чорного Ташлика, 6 родин з молдавського полку, 40 жінок з пікінерського полку й т. д. ’)• Російський уряд обвинувачував запорозців у тім, що вони до своїх слобід вивели до 8.900 д., „включая тутт», и т1хъ, кто отъ приті- сненія козаковъ въ собственных?» своихъ жилищахъ принуждены были переходить къ нимъ и подчиняться их?» самовластію" [164]). Нарешті Січ пересовувала свою людність у межах Вольностів з місця на місце. Акад. Багалій переказує такий факт 1769 р. „для ловлі риби було по­слано в місцевість, де потім появилась слоб. Миколаївка, 500 жонатих козаків, але вже влітку того-ж року вони оселились там на завжди**[165] [166]). Будь-що-будь зазначеними трьома шляхами залюднувалися Вольності. „Малороссійскіе выходцы, каже письменник XVlII стол., распространя­лись помалу до р. Буга и Дністра и по всей той страні, которая на­ходится между сими ріками и Дніпром?» и завели... селенія и деревни** *)• Так з’явилися слоб.: Андріївна, Крилівка, Кримське чи Кримська Яма, Нижнє[167]), Лозоватка, Чаплі[168]), Тритузне, Зелена, Мануйлівка, Крутий Яр, Кочережна, Козирщина, Зайцівка, Н. Кам’янка, Карнаухівка, Глибокий Яр, Котівка, Кирпата Балка, Гупалівка, Шульгівка, Бабайківка, Петрівка й ин.[169]). Гільденштедт нарахував 30 запорозьких слобід, у р. 1775 — до 45 сіл, а Скальковський — 64 села чи слободи. Останню цифру підтри­мує й Дорошенкоβ). Але все за те, що заселених одиниць у Вольно­стях було куди більше. Рівнобіжно з тим, як зростала людність у Воль­ностях, на місцях підносилося господарство й збільшувалися прибутки Січи та її можливі ресурси.}

§ з-б.

Людність Вольностів не тільки одбувала повинності й давала на­туральні на користь Січи й січового козацтва внески, на неї ще покла­дали низку грошових податків. Запоріжжя не являло собою замкненої автаркії. Що правда, десь ще підчас договору 1686 р. між Польщею та Московією за Запоріжжям визнавано право „всякое удовоЛьствіе как?» въ лісах?», такт» вт» звіриных-ь и рыбныхъ ловляхъ и соляных?» промыслах?» добыч?» себі подумати" ^,)∙ На підставі цього навіть було висловлено думку, ніби Запоріжжя не відчувало потреби „въ привозных?» товарах?» и все нужное (запорозці) производили сами" ¹)∙ Але подібні твердження виглядають як фантастичні. Запорозці зовсім не були якимись Робінзонами, надто в XVIII стол. Вже в XVII в. з січовиків були спритні работорговці. Hanp. р. 1653 Січ продала трьох татар за 900 зол. московському дворянинові Харлампієву³), 1688 р. козак рогівського куреня продав татарина за 60 талярів, хтів і иншого продати та не зійшовсь у ціні [170] [171]) й т. д. Те-ж саме робили січовики і з військовою здобиччю. Відомо напр., що Сірко р. 1663, звоювавши Перекіп, спродував, повертаючись, військову здобич ^s). Через залюд­неная Вольностів розпочалися правильні торговельні обороти Запоріжжя з сусідніми державами. Для них Запо­ріжжя або приставляло чужі товари, бувши, отже, транзитною країною, або досилало їм продукти свого господарства і, значить, являлось екс­портером чи, нарешті, імпортувало до себе чужоземні товари й само споживало їх. Так провадилася торговля з турками⁶), з Кримським Хан­ством⁷). Польщею⁸), з Росією®) і Гетьманщиною ^,υ). Експорт з запорозь­ких Вольностів — експортувався сирівець — був теж чималий ”). Транзитна торговля давала порівнюючи невеличкі прибутки ^,'²)∙ Підбиваючи підсумки, загальну суму Запорозької торговлі можна визначати в 800—835 тис. карб. В торговельному обороті Січи кидається в очі перевага імпорту над експортом. Вольності продавали в 7 разів менш ніж купували. Беручи на увагу, що найбільший імпортер була Росія, не важко збагнути, що Вольності для неї були за ринок збуту, де балакучий москов­ський купець розпоряджавсь як хотів і силкувавсь як-найбільш „вика­чати" не тільки сировини, а й грошей з Січи’). Гроші потрібні були Січі надзвичайно. Ради них доводилося відкидати пуританські правила колишньої вояччини. Козак кисляківського куреня К. Письменний р. 1755 засуджений був до кари на горло за гайдамацтво. Але що він „многим* козакам* и посторонним* людям* на немалую сумму денег* задол­жался", то Письменного дарували горлом і віддали на поруки^{[172] [173]).}

Потрібні були не просто гроші, а гроші добрі, бо Січ не раз пе­реживала справжні грошові кризи. Отож, р. 1748 й 1749 болізно вда­рила по січових торговцях сила-силенна бешликів, що переповнювали Січ; через це підскочили ціни на продукти першої необхідности^[174]). Р. 1763 сталася нова грошова криза в звязку з реформою бешлика: щоб заміняти старий бешлик на новий, дано було дуже короткий час; протягом цього часу січові купці не упоралися; через це старі бешлики йшли „почти ни по чому, а потому и убиток* многіе немалой понесли" ‘). Р. 1764 спала на Січ нова криза в звязку з тим, що Сенат припинив випуск срібних грошей до Запоріжжя й залляв його мідяною монетою ^ь).

Все це й спонукало запорозькі керівничі кола поклопотатися тим, щоб коли не всі повинності, то бодай деякі перекласти на гроші і будь- що-будь нові податки брати тільки грошима.

До грошових податків, що мали сплачувати посполиті, належав земельний. Власне кажучи, цей податок можна й слід було-б назвати податком з приводу землі. Коли торговельна частина Січи з'ясувала собі, яке значіння для Запоріжжя має земля, вона через січовий уряд почала клопотатися перед Петербургом, щоб запорозьких земель не чі­пали. Почалися дорогі подорожування „до столиці", давання хабарів, довге перебування в Петербурзі з надсильними для Січи видатками. Отож на початку 50-х рр. XVIII в. „зходка" й ухвалила була „войско­вую сумму усугубить", запровадивши спеціяльний податок з усього майна не січової людности, з тих самих одружених козаків і посполитих, „кои необходимо с давних лит землями и лисами... беспрепятственно... користуются". Потрібна сума що-року мінялася й записувалася „про­тив* числа дворового расположенія". В кожній слободі потрібні гроші

збирали отамани, „даби они сами в* каждом* селЪ промежду собою, смотря по имуществам*, скоту, хуторам*, мельницам*, по промислу и другими состояниям*, кто чего достоин*, положили реестрам*". Зби­рали гроші протягом короткого часу: за місяць треба було зібрати всю „квоту". Щоб справа йшла певніш, податок дозволялося віддати на відкуп. У Самарській окрузі (паланці) зібрано р. 1757 — 520 крб., 1759 — 605 крб., 1760 — 730 крб., 1761 — 500 крб., 1768 — 384 крб., 1771 — 433 крб. 28 к.; з Кодацької паланки за ті-ж роки заплачено: 480 крб. — 750 крб. — 814 крб. — 500 крб. — 356 крб. 65 коп. й 351 крб. 70 коп. *). Спочатку податок виплачували гніздюки й селяни тільки в двох зазна­чених округах. А втім, згодом бачимо такий податок ще в паланках: Орельській (1770 р. — 167 крб. 16,5 коп.) й Протовчанській (1770 р. — 381 крб. 59 κ.)^a). Податок був такий важкий, що посполиті почали ки­дати насиджені місця й переходити на инші, „хотя всевозможние мири били употребляеми, но „висельці" на свої миста" не захтіли поверта­тися. Роздратована січова старшина не добрала кращого способу впли­нути на люд, як „в* упрямственномъ случаЪ скот* у их* позабирать" ³) і нарешті довелося таки зменшити податок, що й бачимо наприкінці 60 й на початку 70 років.

Поруч бачимо так званий „військовий оклад *) ко охранению вой- скових земель и протчих нужд" ^b). У теорії сами посполиті мали роз­кладати між собою. А втім, як видко з однієї справи 1775 р., жадної „пропорції" для збирання його не було. Або краще сказати, пропорцію давали згори такого роду: з заможного (тяглого) брати по 70 коп», з бідного (пішого) — по 30 коп. від хати, а з найбідніших людей по 50 коп. від родини⁶).

Колишній натуральний збір: покуховне, скатне чи скемне або скетке переведено в 60-х рр. XVHI в. теж на гроші').

Запроваджено й шинковий грошовий збір__________ за право мати шинок

і торгувати в ньому. Від шинкової будки з льодовнею брано по 2 крб. 50 коп., від такої-ж будки з льодовнею й льохом по 5 крб. Останній (в 5 крб.) збір був твердо фіксований, що-ж до першого, то він коли­вавсь залежно від умов, знижуючись до 1 крб. 50 коп. й 2 крб. За один льох платили 2 крб., за льох і льодовню — 4 крб. Коли взяти на увагу, що шинковий збір платили незалежно від того, де стояв шинок — у фобургу, слободі чи селі**), то буде зрозуміло, що посполитим важко було знаходити собі підпору, заводячи шинок. Як поступінно меншало

') Запорозьк. Архів, № 136, арх. 1—5, 7—8, 25—26; № 104, арк. 8—9. «) Ibid., № 104, арк. 89—90. ¹) Ibid., № 136, арк. 39.

⁴) Ibid., арк. 37.

ⁱ) Истор. Зап. о самар. моя., 36.

”) Запорозьк. Архів, № 75—15, арк. 32.

^:) Ibid., № 23, арк. 22. ’) Ibid., № 83, арк. 18.

шинкарів, видко з цифрових даних, іцо показують, скільки надходило шинкових зборів. Отож було зібрано шинкових грошей:

1771 р. 1773 р.

У Кодацькій паланці....... 205 крб. 70 к. 172 крб. 20 к.

„ Орельськін........................................ HO... _и 50 „ 101, SO.

_и Самарській............................................. 327,........................................................... 50.... 247 _я IS.

„ Протовчанській.................................. 63... „ 50 „ 72 „ 50. ^,).

Не могли посполиті й торгувати, бо довіз товарів і всяких про­дуктів дуже здорожував спродувані речі. Досить згадати тільки перево­зові видатки. Hanp. на петрівському через р. Чаплинку мості брали від важкого воза по 1 коп., від порожнього по 0,5 коп. ²) тільки за самий віз. Але брали ще за провіз продукту: з великої бути горілки 50—60 к., від инших — „по меншому раэсматривая числу", „за воэъ пшена или пшеничного борошна за чт. 25 коп.", від воза з житнім борошном по 15 коп., з воза риби 30—50 коп.³), з соляної хури 50 коп. вагового 20 коп., за перегін вівці по 1 коп., рогатої худоби й коня по 5 коп. *), з пуда меду 5 коп. ⁶).

Про мита, що збирали по-за межами Запоріжжя, десь у Криму, і що дуже зростали⁷), не доводиться й говорити. Так само й про „не­указные пошлини" ”).

Та це були не всі податки. До 1764 р. посилані від Коша уря­довці діставали від посполитих натуральне утримання. Відтоді людність повинна була на кожного посланця давати на день по 20 коп., не вклю­чаючи сюди помешкання в місцевих людей, що Кіш скасував тільки 1773 р, '^j). Відомі цільові короткотермінові податки, напр. „на согласи­тельную комиссію по взаимным?» прстензіямь запорожцев?» и татар?»" ^,0) і надзвичайні одноразові в кількості 300— 500 крб. ”).

Окрім того на посполитих спадали місцеві збори „на бумагу и сур­гучу и пр. канцелярскіе расходи", на що кожна округа (паланка) що­року збирала по ЗО крб., причому Січ не забороняла збільшити цей збір ’ ). На писаря кожний платив від 5 до 10 коп. на рік ^,3).

^,) Ibid.. арк. 23, 25, 27, 30, 32, 55. 65. 70. Про кількість тинків у різних місцево­стях Запоріжжя дня. Ск л л ь ковск і й, Ист. Нов. Січи, І, 204. Список Скальковського аж надто не повний і не зовсім правильний.

') Злпорозьк. Архія. № 122, арк. 139.

') Ibid.. № 57. арк. 45. ⁴) Ibid., № 22, арк. 124.

⁵⁾ Ibid.. № 26. арк. 30 й 35; X* 23. арк. 73.

*) Ibid., № 8. ари. 288; Зап. О. О. И. и Др.. VII. 175; Звзрницкій. Вольности, 237.

^;) Напр. біля Перекопської вежі брано від иоаа сап'яну в р. 1755 — 60 коп.. в 1760 — 1 крб. 20 кол., к 1767 — 5—10 крб.; від возу соли — 4,08—5.20 коп. й т. ин. Запороэьк. Архів. № 37—19. арк. 18.

*) Напр. 1—2 крб. з кухви горілки. -Ibid., № 95. арк. 62.

^v) Ibid.. № 104, арк. 35; № 83. арк. 67.

^,υ) А. Андрісвскій, Комиссія 1749 r.> 8 прим.

¹¹I Скальковскій, І, 206. ^,:) Зал. Apx., № 57, арк. 24.

>⁵) Ihid.. № 104. арк. 232.

Нарешті відомі податки, що заводилися зовсім не законно. Так, р. 1758 стало відомо, що з шинкарів „невідомо почему" місцеве самар­ське начальство брало по 50 коп., що хоч і було скасовано, але, очеви­дячки, в життя не ввійшло, бо наказ довелося "повторити 1773 ρ. ^,)∙ Або р. 1774 кошовий Калиишевський, щоб оплатити працю майстрів, що робили йому млина, наказав у сл. Зеленій й Верблюжці „с обыва­телей" збирати залежно від майнового стану 2, 4 й 5 коп. Роком раніш усі слободи Кодацької паланки вносили на ту-ж потребу так само від

2 до 5 коп. ’)■

Hc можна, кінець-кінцем, забути й про утримання духівництва; на нього окрім руги збирали роковщину, то-що^j)∙

Сама операція, як провадили збори, була морочлива. Платників вносили в особливі книги, за правильним провадженням їх наглядали особливі вислані од Січової канцелярії доглядачі й паланковий писар *). Збирання покладали на комісара в кожній паланці^ь); комісара того ви­бирали громади. За комісаровими вказівками проваджено записи при­бутків і видатків; про це давано звідомлення перед паланковим началь­ством⁰). Останнє посилало свої міркування до Січи. Коли бракувало потрібної для Січи суми, тоді за це відповідав комісар і ті урядовці

3 паланки, що дозволяли комісарові провадити ті чи инші видатки. Після одного випадку в Кодацькій окрузі, де зроблено розтрату, з Січи стали вимагати, щоб у військових книгах розписувалися ті, хто дістав гроші'), й щоб проваджено було особливі боргові реєстри, „коликое число какимъ именно старшинамъ въ проїзди ихъ издержано на харчъ и какихъ місяцей**⁸). Збори проваджено протягом місяця. Але-ж тоді, як наставав vis major (це було, прим., р. 1769, коли в звязку з татар­ським наскоком розбіглася чисто-вся людність), установлювано новий строк⁹). Призначений податок вношено неодмінно, в противному разі з „ослушним" наказувано „поступать яко ст> противникомъ и призира- телем-ь" ^,0). Як ласку, дозволювано розстрочку „ради облекшенія"; це бачимо в одній справі 1770 р. ”)• Дозволяли й відстрочити вне­сення податку тоді, напр., як платник бува занедужав¹²). Та це був- нечастий вийняток. Здебільшого-ж платникове майно „грабували" ^,a).

Збирання податків доводило до одчаю і людність і громадське начальство. Був такий випадок, коли р. 1772 на кодацьку людність накладено податок „зъ имущественных* по едной полтині". Але отаман громадський замість збирати „невідомо куди збіжал* и в ту должность другой вступить не хотілг." ”).

’) Запороаьк. Архів. № 83. арк. 73. 75. 82.

¹) Ibid.. № 47- 96. ари. 19. 14. 18. ³) Ibid.. № 122. ари. 40 й 149.

*) Ibid.. 105. арк. 121.

^,) Ibid.. арк. 131 й 137.

⁹) Ibid.. № 136. арк. 33. "» Ibid., № 104. арк. 40 Й

■’) Ibid.. № 95. арк. 153. № 18 36. арк. 116.

•') Ibid.. № 6 і, арк. 61.

^:) Ibid., арк. 126. ') Ibid. №115.

^,0) Ibid.. № 83. арк. 72.

50. '^j) Ibid. № 72. арк. 6 й 11.

’*) Ibid.. № 104. арк. 202.

Податковий гніт збільшувавсь ще й тим, що самий суд ухвалював свої вироки так. щоб вони висловлювалися в грошах.

Практика на місцях широко цим користувалася. У звязку з вели­кими натуральними й грошовими повинностями та податками людність Вольностів не могла втриматися на поверхні життя. Найзаможніші ще могли зводити кінці з кінцями, але й їм було дуже сутужно. Одружені козаки не витримували й переходили в посполиті, останні шукали пора- тунку в переході до числа козаків, звідки їх усе-таки витягували „и взыскивали съ нихъ расположенное протмвъ другихъ" ’)• Иноді саме начальство намагалося обернути одружених козаків на посполитих. Коли 18 чоловіка козаків с. Чернечого відмовилися бути під орудою Самарського манастиря, то Кіш відповів дуже двозначно про те, як вони мають відбувати наряди „против тамошних Козаков"²). Всі клопоти січового й окружного урядів зводилися до того, щоб Військові „повин­ность несли" мешканці Вольностів³), для цього вони й перебували „в смотрении" паланок *)• Людність була на облікові. Проваджено особ­ливі реєстри сіл, хуторів, виходнів чужої юрисдикції^s), виходнів, що заявили про бажання вступити під юрисдикцію Січи⁶), осіб, що пере­ходили з одного до иншого стану „без дозволения Коша самовольно". У звязку з цим існувала навіть група т. зв. дубельних посполитих, що номінально відійшли „изъ числа войсковыхъ", але фактично „оста­лись вт> числі войсковыхъ-же".

Селянська маса (про неї тільки й можна говорити, бо за браком промислів і торговлі в слободах і містечках jus civile не протиставлю- вано jus villanum) поділялася на посполитих чи десяткових у новоосадже- них місцевостях, військових, що сиділи в пунктах старовинної фобургової колонізації, і, як сказано, дубельних; нарешті, відомі й підсусідки. Пред­ставники першої й третьої групи могли переходити в козаки, підсусідки й військові, другої — в козаки й підсусідки. З цифр, зібраних р. 1772, видко, що найбільша маса по всіх трьох групах відходила до підсусідків (166 випадків), тоді в козаки (76 випадків), у військові (20 випадків) і курінні селяни (були й такі, їх нараховано тільки 4 випадки) ^:). Отже всі групи живовидячки зубожіли. В козацтві могли знайти поратунок не дуже численні елементи: з посполитих 30%. з військових 40%, з дубельних — 20%. Зате до підсусідків потрапило з посполитих мало не 60%, з військових по-над 40%, з дубельних трохи не 70%. Може здатися, що козаки, елемент економічно дужчий, не могли теж убожіти. А втім із списків одружених, що оселялися в суто-козачих слободах чи отаманствах і в слободах, де була мішана людність, зубо- жалих було чимало.

^,) Запор. Архів, № 104. арк. 187.

’) Ист. зап. о самар. мон.. 30.

^a) 3a∏. Apx., № 56—8, арк. 4. *) Ibid., № 107, арк. 28.

^s) Ibid., № 119. арк. 63. ∙) Ibid.. № 18-36. арк. 36-38.

¹) Ibid.. № 104. арк. 173.

Залежно від достатків людність Вольностів ділилася на тяглих, піших, убогих і нищетних—так само, як і в Гетьманщині. Так от, що-до заможности козацтва, то в с. Грузинівці, напр., на 3 козаків один на­лежав до піших, у сл. Васильовій з 11 козаків 5 були піші й убогі, в сл. Сердюківці було двоє козаків і обидва піші й вбогі, в отаманстві цеглянському з 6 козаків половину становили піші й убогі, то-що. Серед козацької людности в Васильківському отаманстві рахувалося до 30% піших і вбогих ^,)∙ Можна було-б сподіватися, що козацтво убожіло-б по­вільніше, коли-б по слободах або отаманствах оселялися козаки з одного тільки куреня. Тільки-ж навсправжки ніде такого не було. У сл. Василь­ковій, прим., козаки розподілялися отак: 3 належали до незамайків- ського куреня, 2 — до сергіївського, 2— до мишастівського й по 1 до ки- сляківського, тимошівського, батуринського та поповичівського. Або в Чорнухівці було з платнірівського куреня 3, з переяславського, канелівського, лсвушківського, платнірівського і іванівського по 2, а з ко- ренівського, сергіївського, джереміївського, кущівського, корсунського, кисляківського й титарівського по 1. Отже жадної товариської взаем.о допомоги не могло бути. Щоб уратуватися, окремі госпо­дарі намагалися об’єднуватися. Такі факти траплялися. Напр. серед одру­жених козаків над Протовчею р. 1770 було 8 чоловіка, що господарю­вали з братами, 9 — з иншими родичами, 2 — працювали вкупі, дарма іцо були один одному чужі. В сл. Чорнухівці в 5 випадках разом госпо­дарювали брати і в 9 — родичі. В слоб. Могилеві над р. Біловодкою зустрічаємо господарство братів у 69 випадках, родичів у 15, сторонніх один одному людей у 14 випадках. Що правда, иноді окремий господар мав куди більше за об’єднаних господарів. Справді, в с. Курилівці, напр., брати Масютенки мали тільки пару коней, брати Крупченки — так само й 8 волів. Поруч Ніздрань мав стільки-ж коней та волів і т. д. *).

Серед посполитих бачимо переважно індивідуальних господарів, хоч не виключалось й об'єднання їх. У вище названій Курилівці з 45 тяглих тільки 5 господарювали сукупно з своїми родичами, инші — індивідуали, на 51 пішого нараховувалось 48 індивідуалів. У Чаплинці і тяглі і піші господарювали індивідуально й т. д.

Але серед козацтва не траплялось розряду нищетних, тимчасом як серед посполитих нараховувалось до 50% нищетних³). З’ясовувати це треба тим, що, коли козак доходив до становища нищетного, то він вже не міг лишатися серед козацтва, а вступав до посполитих⁴).

Поділ на тяглих, піших і підсусідків мав фінансове значіння. Тяглі, котрі мали худобу, платили більш ніж піші, що в них худоби не було. Перші платили від хати, другі від родини. Що-до підсусідків, то вони несли оклад залежно від того, чи господарювали, дарма що ближчих

') Запорозьк. Архів. № 126. арк. 30—31.

0 Ibid.. № 102. арк. 16-20. ’) Ibid., арк. 10-13.

^,) Ibid.. арк. 13 -14; Ист. зап. о сам. моя.. 21.

відомостів про підсусідків не маємо. Існування-ж їхнє не підлягає сум­ніву ')• Організація окладна, отже, не різниться від гетьманської.

Дві слові про внутрішню організацію слобід і нових сіл. Слобо­дами керували отамани посполиті; один раз трапляється (в Кодаку під 1774 р.) городничий (може, помилково названо так отамана)’). При отамані для канцелярських справ був „найманий писар"^[175]). Є глухі вказівки на те, що існували отаманські правління — рід ратуші^{[176] [177] [178] [179]); організація їх, на жаль, поки-що лишається невідома. По селах правили отамани, що перед Січчю й окружною владою виступали звичайно по­одиноко. А втім, відомі випадки, коли сільські отамани виступали й об’єднано. Hanp. р. 1774 всі сільські отамани Орельської паланки клопоталися перед паланкою „о представленій, не буде ли дозволено имъ селится по Килчені на сей сторони и Килченки по обоимъ сторо- намъ футорами*'i).}

Сукупність усієї людности в даному пункті, що керували нею ота­мани, звалася громадою; за членів її були тільки господарі. Инших прав окрім права вибирати збірщиків і наймати писаря фактично гро­мада не мала. Навіть на те, щоб збудувати церкву, громада мусіла про­хати Kiui^t), куди, як от в 70 рр. XVIII в. в Половиці, посилала своїх ходаків^τ). А втім, належало громаді ще право вибирати попів. Р. 1771 в Новокодаку „настояща" й давніша старшина (все-таки!) й парафіяни вибирали собі настоятеля й вікарія йому^[180]). Вона приділяла попам і землю, як можна бачити в ст. Самарі в 70-х рр. ^[181]).

Перед нас, отже, по суті безправна маса селянської людности, що мала обов’язки й була за слухняне зна­ряддя в руках Запорозької Січи. Тільки січовики мали права. Посполиті-ж і одружені гніздюки виконували накази центрального й окруж­ного чи паланкового начальства, що пильно стежило за поспільством і цупко тримало його в своїх руках, усе дужче затягуючи на шиї поспо­литих мотузок.

§ 4.

Слободи, отаманства й села на певній території Вольностів об’єд­нувалися під управою паланки.

Паланка не просто адміністрааійний поділ Вольностів. Вона насам­перед господарчо-територіяльна одиниця, бо Вольності являли собою власне суму таких одиниць. Отож з Барвінкової Стінки була лісова округа, Бугогардової паланки — рибна, Самарської — торговельна. Протон- чанської — соляна. Специфічність господарчих ознак і відокремлювала ту або ту частину території в особливу одиницю. Залежно від госпо­дарчої фізіономії й доводилося ту чи ту дільницю відокремлювати, надавати їй адміністраційної організаційної форми. Поняття „паланка⁴⁴ й дотепер твердо та точно не усталено. Як гадає, напр, Куліш, па­ланка — щось подібне до хутора '). Вольності, як гадав зазначений дослід­ник, було залюднено „раэсЪянными на пространств! нискольких[182] [183] тысяч* квадратных* верст* паланками и хуторами, которые образовались из* выходцев* польской и московской Малороссіи⁴⁴. Але-ж на цю думку не можна пристати, бо відомо тільки щось із вісім паланок (навсправжки, як побачимо, більш) з безліччю зимовників, слобід, сіл і містечок. Отже наближати паланку до хутора чи що не доводиться.

Иншу думку висловив польський історик. Паланка, казав він, це був не географічний поділ, а рід догляду за безпечністю козацьких Вольностів з боку сусідніх народів²). На погляд цього дослідника, па­ланки був рід прикордонної сторожі. В такому разі паланки мали-б являти собою вузьку смугу території й не чіпати людности в глибині країни. Насправді-ж вони тяглися не стільки вздовж кордону, скільки в глибину Вольностів і охоплювали не тільки козаків, але й иншу людність. Помилку Ґліщинського виправляв Мурзакевич, він уважав, що „паланка — судопроизводство прежде бывших*, запорожцев*^{44 3}). Але ві­домо, що судочинство відбувалося і в Січі і в будь-якому місці Воль­ностів, могло не звязуватися з певним пунктом чи з певним урядом. На практиці-ж паланковий суд відбувавсь тільки в межах даної паланки, судив, знов-же, тільки певний уряд, що мав і инші функції.

Історичний матеріял висвітлює поставлене питання так. Р. 1615 татари писали, що, воюючи з козаками, вони в околицях Бара „200 міст чи паланок сплюндрували⁴⁴ ’). Р. 1614 турки вганяли за погромленими козаками до Черкас і Корсуня та й хтіли „замки й паланки, де (козаки) мешкали⁴⁴, побрати, аж довідалися, що в наскоках козацьких винні не стільки козаки, скільки старости замочкові й паланкозі ’). З таких пові­домлень виходить, що паланки — рід міст, де жила місцева або окружна адміністрація. Порівнявши паланки з замочками, бачимо, що паланку треба-б уважати за озброєне місто. Більше-менше отаке поясніння дає й подорожній по Україні, пишучи, що „паланка — значит* установленный пушками окоп*, в* котором* живет* полковник*; паланка, кажется, есть искаженное татарское слово „паланча^{44 6}). Десь мабуть, підо впли­вом цього погляду перебував і автор розвідки в IV книзі „Записок* Одесскаго О-ва Исторіи и Древностей⁴⁴, як писав, що „паланкою на- эывалось небольшое укріпленіе или каменная наблюдательная башня". І це — правда. В паланках стояли „фигури", викопувано редути для оборони, то-що. Розсолода свідчив, що в запорозців „були фортеці в паланках" ^,). В Туманю в XVIIl стол., як свідчать запорозькі записи, паланкою передовсім звали цитаделю ^[184])∙ Але таке уявління було-б надто вузьке, бо „паланка" визначала не тільки військовий пункт, ба й вели­чезну округу. Відкидаючи цей погляд, тим більш не можна пристати на вужчий. Отож, не можна погодитися з думкою проф. Яворницького ніби паланкою звали обійстя, де жила паланкова старшина, й саму будівлю з прибудовою для худоби^{[185] [186]). Те саме можна сказати й про думку проф. Рожкова, що уявляв собі паланку, як „профвоенную единицу" ‘). А то от Скальковський уважав, буцім паланка—військовий пост „для защиты рыболововъ и солеваровъ" [187]).}

Труднощі визначити „паланку" призвели до того, що дослідники почали шукати відповіди по більшому радіусу. Той самий Ґліщинський, напр., казав, що₄ „в запорозців паланка визначала й обвід, і місце, де проживала старшина". І заразом повідомляв, що на Україні селяни ла­данками звуть клапті землі^[188]). Такі визначення, певною мірою, пасували до московського уявління про паланки. Московія не раз удавалася була до козаків, що жили „на поляхъ и паланкахъ". До цього схилявсь і тогочасний польський дослідник, що за паланки визнавав „осади, що мають під собою певну округу хуторів, пасік, зимовників, пасовиськ і полів, де будовано слободи" ^{[189] [190]). І епіскоп Теодосій поділяв той погляд, що за ним з паланки була певна територія з центральним залюдненим пунктом, звідки виходило управління „округою чи повітом"й). Більше- менше те саме казали і Надхін[191]) і російський Сенат ,0).}

Отож, паланкою в Вольностях називано певну тери­торію, замкнену в п р и р о д н ь о - го с п о д а р ч і рамці, що керувало нею особливе від Січи начальство з широкими військово адміністраційно-судовими уповноваженнями для даної округи з центрального її пункта. В вузькому, побутовому значінні під на­звою паланки розуміли самий пункт управління. Так гадає й проф. Яворницький *^l)∙

Паланку можна й слід наближати до полку Гетьманщини. Тут. у Вольностях, тільки різкіш виявлялося класове начало. Диктатура

козацтва й отаманії виявлялася виразній! і залежність від центру — Січи позначалася дошкульніш. Паланка зовсім не була відірвана від Січи й козацтва. Один з новітніх дослідників казав, іцо й особисто Січ прив’язувала до козацтва паланку. Вже за часів нової Січи, каже той са­мий дослідник, чимало січовиків, виходячи з Січи, оселялися біля па­ланкових управ ’). Це значить, що питання переноситься в історичну перспективу — паланки, як людність, спочатку купчилися навкруги озбро­єних пунктів, під їхнім захистом. Перехід січового козацтва був на руку різним бекстам і постам, бо збільшував озброєний опір проти татар, то-що. Через цс паланка, приймаючи до себе січовиків, не могла ставити таких умов, щоб у її межах не було січовиків. У Самарській паланці траплялися осади донського куреня, в Барвінковій Стінці —калниболот- ського^[192]) й т. д. Паланка, як управління, жадала одного: щоб яко мога більшу площину було залюднено й до того залюднено найраціональніше, тоб-то по змозі на всіх річках, ярах, урочищах. Так воно на практиці й було. В Кальміюській паланці, напр., осади було розкидано по вро- чищах: Зайцевій Балці, Підгорині, Клеповатій Балці, рр. Кальміюсу, Кольцю, Добовій, Лиману, Берді^[193]). В паланці Бугогардовій залюднено було врочища: Вербове, Вовчу Балку й ин. і річки: Мертвоводу, Ко­рабельну, Громоклію’), то-що. Людність у Вольностях завсіди була дуже ріденька. В самому кінці XVI стол. Вольності справляли на Е. Лясоту вражіння цілковитої пустелі. Він не бачив людей навіть в околицях Січи. Але згодом люду більшало й де-далі це збільшення зростало. Отож у звязку з зазначеним, щоб краще керувати людністю і доводилося ділити територію Вольностів на нерівної поверхні округи, що дістали ім'я паланок.

Паланки утворилися не відразу, а потроху, залежно від різних умов то внутрішнього, то зовнішнього життя. Характерна їхня особли­вість те, що вони охоплювали собою поріччя, розкинувшись по Протовч, Самарі, Богу, Кальміюсу, Дніпру. А що ці поріччя спадалися з межами Запоріжжя, то через це паланки й припасовувано до кордонів. „Пять было главных* границ* Запорожья, каже Скальковський: в* Перево­лочи!, у Бахмута, по р. Калміусу, у Никитина Рога и в Гард!“ ^$), отже, мовляв, зрозуміло, що „там*, учреждались и (запорозькі) пости, управы или паланки".

Густість паланкової людности була різна, в напрямку з півночи на південь вона знижувалася. Гадати, що в південній смузі не було жадної людности, не доводиться. Єпіскоп Теодосій, що мав затрачений тепер матеріал, міг пересвідчитися, що й південь був аж надто не позбавлений людности. В ньому, що правда, нараховувано менше залюднених пунктів, проте вони „были во всіх* отношеніях-ь богаче и многолюдніе" ^,).

Звичайно визнають, що на світанку державного життя запорозької республіки існувало тільки дві паланки й обидві північні: Кодацька та Самарська. Проф. Яворницький додержується такої гадки, але додає, що від 1734 р. аж по 1768 р. заведено було вже п’ятеро паланок (Бу- гогардова, Перевізька або Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальмію- ська), від 1768 р. з’явилися додаткові паланки: Орельська та Протов- чанська й, нарешті, Прогноїнська, що ї“>, проте, сам-же названий вчений відносить до р. 1735^{[194] [195]). В иншому місці проф. Яворницький каже инакше, а саме, що вже р. 1734 було в натурі 8 паланок[196]).}

Наскільки справедливе таке обчислення? Актовий матеріял не дає спромоги рішуче погодитися з обрахунками проф. Яворницького. Треба вважати, що поділ на паланки, відомий у XVIIl в., не покривав собою поділу XVH в., коли, на фантастичну думку Андріянова, „запорожцы урезаны были во многих* своих* правах* и вольностях* московским* правительством!?' ^[197])∙ Можна припускати, що паланки існували і в XVII віці. Не дарма-ж р. 1688 сами запорозці писали Мазепі про „войско будучеє на лугах*, на полях*, на паланках* и во всіх* уро­чищах* дніпрових* и полевых*"^[198]). Чи не про особливі п’ятеро пала­нок згадується і в думі, що каже, як заведено оренди: „перва на Са­марі, друга на Саксагані, трейтя на Гнилій, четверта на Пробойній, п'ята на Кудеспі"? (На Саксагані, до речи, до самого кінця XVIlI в. стояв запорозький пост. Див. Терновскій, К* ист. Запор, края, 36, 42). В Мазепиному листі до Москви р. 1694 названо паланки Лебединську та Гуманську^[199]). Взявши на увагу, що паланки захоплювали певне по­річчя, не можна, здається, заперечувати, що названі в думі паланки справді існували. Назви їхні могли попсуватися, замінитися на новіші, але, щоб утриматися в народній пам’яті, зазначені пункти таки повинні були існувати. Варті чогось і власні свідчення українського Гетьмана. Це все примушує визнати, що паланки існували і в XVII в. Вони десь 1709—1711 рр. могли або замінитися, або навіть зникнути в звязку з погромом, що зазнала Січ підчас Шведчини, коли й мусіла ступити на шлях нової своєї організації. Інтервал, що настав між 1709 й 1734 рр., і призвів до нового територіяльного поділу. Від колишніх паланок тоді збереглося дві — Самарська та Кодацька ’) і, може, ще Прогнойська (що вона була відродилася, визнавав і Скальковський)”). Нате, що тут поновлено було давній поділ, знаходимо вказівку і в сучасників Ба більше. Не треба було й предків чіпати, бо, хоч і були запорозці під турком, але прав на Вольності вони не втрачали і різні паланки управлялися так само, як і передніш. Довід наочний — паланковий пол­ковник у Самарі в 1728 ρ.²). Адміністраційна практика не перерива­лася. Новини, що настали, коли Січ повернулася „під руського", схо­дили на те, що запорозці виходили та й одружувалися, а тоді оселялися переважно в Самарській та Кодацькій паланці ’), де й почала швидко зростати людність [200] [201] ^[202]). Орельська паланка повстала р. 1744 в звязку з тим, що людність місцевостів, приділених під новосербські житла, мусіла пе­рейти на нові місця між Самар’ю та Ореллю ^s). Протовчанська паланка з'явилася через те, що поділено Самарську паланку. Р. Самар своїми берегами природньо ділила паланку на дві частині — північну та пів­денну. Людність північної половини зберегла за собою давнішу назву Самарської паланки, південна-ж частина прибрала нове ім’я та й виді­лилася в окрему паланку. Початок тієї нової паланки можна відносити на самісінький початок XVIII в., бо ще наприкінці XVII в. відома тільки Самарська паланка. Бугогардову паланку після Прогнойської залюднено було вже куди менше⁶). Вона являла собою перехідний щабель до паланок, так-би мовити, другого розряду що-до організова- ности постійної людности, що серед неї превалювало козацтво. В инших паланках дослідники не добачають постійної людности. „Осталь- ныя паланки, — каже Скальковський, — ни сел*, ни даже постоянных* пробиваній не иміли, а учреждались ежегодно с* весны на все літнеє и осеннее время для рыболовства, звіриной и соляной добычи" '). Сюди належала Кальміюська паланка, що ставилась „літом* на міусском* лимані, зимою на среднем* Еланчик!"”), від чого, певно, й звалась инакше Еланчицькою паланкою⁰). Проте, окрім літніх паланок трапля­лися й зимові. П. Радич р. 1691 писав Мазепі: „за мною в тропи Йшло татар чоловіка близко 100..., напали на паланку зимовою и взяли человіка 7" *°). Стояла й на Бердах паланка. Про неї згадується під р. !746^,,)_l хоч, можливо, так звали паланку Кальміюську. „Ниже Кри- лова ко Дніпру просто Уховки била паланка-городок", що ім’я її до нас не дійшло^,2); можливо, що в даному разі збереглася пам’ять про колишню паланку. Р. 1774 згадується паланка Личківська й Макарівська, що з’явилися тоді, коли околиці Макарівки заселили вихоплені з мол-

давського полку люди ^,)∙ Перед шістьма до того роками запорозці спро­бували завести паланку на р. Жовтій; сюди ввіходили старовинні воль- носні села, що їх підбив був під свою юрисдикцію лизаветський комен­дант*). Нарешті, віддавна існувала січова паланка, розкинута на січовій території — в ній зосереджувалися військові інституції й жила січова старшина³). Це була своєрідна, відокремлена від усіх инших паланка.

Отже, наш список розбігається з загально прийнятим. В XVH— XVlIl в. відомі паланки: Бугогардова, Інгульська, Кальміюська, Кодацька, Орельська, Прогнойська, Протовчанська, Самарська, а так само Бер­дянська, Гнила, Жовта, Крилівська, Кудесницька, Лебединська, Личків- ська, Пробойна, Саксаганська, Гуманська.

Завбільшки паланки були нерівні. Траплялися такі, що в них мі­стилося по кілька тисяч господарств, та були й з кількома лиш сотнями мізерних хазяйств. Але це не визначає, що січовий уряд не звертав уваги на нерівність у розмірах паланок. Можна сказати, що було саме навпаки. Так, р. 1770 „для уравненія повинностей причислено было (до Орельської паланки) с. Байбакивка оть протовчанскаго відомства" *). А втім, навряд чи далі за фінансово-повинностеві міркування йшло діло. Та звідси ще не виходить, що паланки було пов’язано одну з одною. Ні, паланки являли собою окремі одиниці. Кожна з них жила сама по собі, без звязку з иншими. До системи взаємного пов’язання не тільки» на місці, але й у Січі не доходило. Це могло-б настати тільки тоді коли-б військовий лад рішучо замінивсь на земельно-феодальний і справа з колонізацією Вольностів дійшла-б свого кінця, чого навсправжки За­поріжжя не зазнало. Далі, підчас зрівнювання могли постраждати інте­реси окремих членів отаманської класи. Це була-б логічна неув’язка, бо визначало-б відкидання привилею тої самої отаманії, що, навпаки, робила все, щоб зберегти своє переважне становище. Ф. Енгельс писав, що „претенсії, які випливають з інтересів котроїсь класи, можуть здійсни­тися тільки так, що ця класа завойовує державну владу і своїм претен- сіям надає загальної знаности в формі закону". На Запоріжжі так і було. А втім, на місцях старшина-феодали ще не перетворилися в певну класу, в таку класу, щоб з неї склалася земська вельможна верства. Можливо, що за причину тому був брак твердих кревних звязків. Практично це значило, що січова отаманія не могла ще спертись тільки на окремих земельних владарів з числа кол. отаманії й не в них лежала можливість добитися єдности Вольностів. Розпороше­них січових поміщиків об’єднувано штучним шляхом паланкової організації. Але й паланкова старшина нееугарна була розгорнутись та зміцнитись. Вона довший час не могла пустити коріння, бо-ж сами межі паланок довгенько не були ближче встановлені.

а людність перебувала в текучому стані. Та паланкову адміністрацію й прислали на дуже короткий час і почувала вона себе в добрих від Січи обценьках. Звідомлення перед Січчю й відповідальність перед нею сильно обмежували паланкові уряди. Не можна забувати й того, іцо паланкове управління не мало прав на власне законодавство, у всьому керувалося загальною інструкцією і спеціяльними ордерами, дарма іцо в паланках були форми життя, що їх обумовлювали, напр., шлюб, прак­тика вільних угод, то-що. Це значить, що паланкова влада сама ввіходила до складу січової старшини, хоч територіяльно відзначалася від неї. І управління паланкове здійснювало січовий impe­rium. Отже місцеві феодали з колишніх січових отаманів не перебували десь в опозиції до паланкової старшини, а разом з нею тягли в один і той-же бік. Навпаки, господарі з колишніх отаманів являли собою рід іммунізованих осіб, на які влада паланкова не могла шири­тись. За єдиний орган влади, що в даному разі обмсжував-би феодала — колишнього отамана, міг бути хіба кошовий підчас своїх подорожувань по Вольностях. Це зрозуміло, бо в своїх маетностях, як побачимо далі, іммунізований січовик сам користався публічними правами, близькими до паланкових і таким чином, не конкурував з паланкою, а до­повняв ї ї. Звідси стає зрозуміла фрагментарність прав паланкової старшини, їх. до певної міри, випадковість, відсутність об’єднаности в систему. Та в цьому й не було особливої потреби, бо систематизу­вання в даних умовах звужувало-б розмір прав і самий imperium Січи. Таке могло зробитись за невідкладну справу тільки за переродження Січи, коли-б вона розсмокталася по Вольностях.

Паланкою управляла особлива старшина. Число тої старшини було невелике. На чолі паланки стояв, за запорозьким звичаєм, полковник. При ньому був писар та осаул *)> які допомагали полковникові в су­дових справах і тому звалися суддями²). Ґліщинський упевняв, ніби при паланковому полковникові був ще й хоружий. Р. 1775 було переведено в російські військові чини довгий шерег запорозьких старшин — серед них справді називаються „полкові" хоружі³). Але все-ж нема певних даних, які свідчили-6 про те, що тут справді паланкові хоружі. До складу паланкової старшини входив також шафар, що спочатку очеви­дячки збирав тільки натуральні податки, а коли з’явилися грошові, то збирав і їх. Не може викликати особливих суперечок, що шафар бодай попервах належав до місцевого козацтва. Ця думка припустима через те, що ⅞aκy морочливу справу, як збирання натуральних повинностів по­кладали на слобідських отаманів. Згодом, а надто в таких місцевостям, як перевози, де. призбірувано для Січи багато грошей, які не кожному

— * — І

г

’) Зварницкій, Источники, II, 1855.

’) Коржъ, Изустн. повіствованіе, 13.

³) Э-в а р н и ц к і ⅜,._iC6opH. мат., 208—209.

• z t

51

14. 3«,'праць Ком. a⅛x∙∙ρ. та укр. праь». 6.

можна було довірити, шафарські обов’язки виконували особливо довірені від Січи люди.

Чини паланки становили колегію, що нагадує колегію військових старшин при кошовому отамані. Будь-що-будь, у справах судових наяв­ність колегії безперечна.

Окрім того при паланці перебували загони січовиків, що склада­лися з козаків усіх куренів. Пояснювали це тим, що Вольності належали всьому військові, отже й обов’язок охороняти їх спадав на всі курені. Так об’єднувано територію. За відомостями Скальковського, полковник сам призначав „оть всякаго куреня отамановъ" ’)» а ті вже, очевидячки, вибирали для себе козаків із свого куреня. Такий порядок при військо­вій дисципліні — сумнівний. Комплектували паланкову старшину за до­помогою виборів у Січі. Кошовий П. Сорочинський писав р. 1707 цареві Петрові: „мы вт> общей раді старшого и меньшого товарищества из­брали) в полковники знатніе товарищество наше..., такожде писаря з асауломъ“ 'ⁱ). Вибори відбувалися „по усмотрінию эгодности (канди­дата) оть цілого войска" ^{[203] [204] [205] [206] [207]). Виходячи з уявління, що весь старшинський * корпус обирали на рік, треба гадати, що й паланкову старшину обирали теж на рік. А втім, як свідчить Корж, паланкову старшину обирали на три роки *)» а по закінченні строку „поставлялись на містахь ихъ другіе"s). В 50 рр. XVIII стол. на сходинах у кошового отамана було ухвалено: „полковников-ь, писарей и осауловъ (до паланок) не выби­рать, но держать по куренямь чередовую, выбравъ каждого по службі достоинству, понеже недостойние, накупясь (ознака часу для періоду торговельного капіталізму), наживаются, а достойніе, не имія денег накупитца, остаются втуне, також и шафаров к сборам определять таким-же образом"[208]). Може, як-небудь з цього наказу-ухвали й можна виводити трирічний строк для служби паланкової старшини, дарма що аналіза ухвали не дає приводу для таких висновків. Відомі випадки, коли й безпосередньо призначувано паланкову старшину. Так, кошовий Єремієвич р. 1742 призначив Лобуна гардового полковника[209]). Можна гадати, що за прямого призначення строк був не довгий, не переви­щував піврічний. Привід до цього дають факти такого роду. 1744 р. за самарського полковника був стебліївського куреня отаман Головко, а того-ж-таки року його змінив шкуринський курінний Губа, замість якого в р. 1745 було посадовлено канівського Слинька, теж зміненого того-ж року на кисляківського курінного Вовчка[210]). Можливо, це і є той}

порядок чергування, що його узаконила сходка 50-х рр. У кожному разі -гой факт, що курінні отамани обіймали посади паланко­вого полковника, дуже характерний, як можливість об’єднувати різних властей. Инколи таке об’єднання різних обсягів влади одночасно визначається виразно. Таке спостерегаємо напр. з отаманом С. Бо- гацьким ¹)..

Звичайно в руках паланкового полковника пеоебувала одна па- ланка. Та траплялось, очевидячки як вийняток з правила, що в руках одного паланкового полковника була не одна паланка. Р. 1759 Кіш „поручил* войсковому старшині Порохні взять въ свое главное военное відомство самарскую и орельскую паланки" ^{[211] [212]). В даному разі, здається, говорено тільки про об’єднання двох паланок у руках одного полков­ника тільки для військової справи, причім йому надавано „головну ко­манду", тоб-то полковники паланок лишалися на місцях і тільки з вій­ськового погляду підлягали Порохні. Вийняток очевидячки був і той факт, коли один і той-же військовий чин відразу перебував у залеж­ності від двох паланок. Гайдамаки р. 1775 казали, що вони „состояли въ команді присланнаго из* Коша полк. Гелеха и Личковской паланки осаула Паралеша" [213]).}

Про вибори й призначення паланкових старшин од Січи роблено оповіщення „всем, кому о сем потребно видать..., а особливо оного Войска Запорожского всему товариству и поспольству". Новопризна- ченій старшині в особі полковника давано наказ, складений на взірець тих, що давано в височайших грамотах Гетьмана чи в гетьманських уні­версалах полковникам. Тут наказувано старшині „над* подчиненными во всем* кріпкое смотрініе йміть, о государственных* надобностях* по повелениям наблюдат и исполнят и в пограничностях касаючееся все вирно и радетелно предостерегат, над ворами и разбойниками поиски чинить, всякие суди и расправи словесние и писменние производить, а о креминалних яко то смертних и других важностях и воровских ди- лах доносит в Кош, над козаками и посполством — чтоб они никаких шалостей, драк, ссору и задіору нс происходило иметь смотрение, из­лишних тягостей не налагать" й випускати людей тільки з пашпор- тами. Це — загальні обов’язки паланкового начальства. Але в наказі зазначувано і обов’язки людности та підлеглих: „во всем делать пове­ление із Коша и от старшини без отрицания, возки в паланку трави, CtHa, дров и пр. и на другие потреби, яко то на сторожу и посилки от­правлять", про вихіднів за межі паланки „полковнику и старшини відомо чинить, за его писмами отеэдит и ставит добриє поруки по отезжаючим", не давати притулку безпашпортним. Нарешті загальними рисами об­мальовано права полкової старшини: право на „почтение и всякую благосклонность по должности'[214] [215] Й право на „обихновение доходи без- спорно** *). Такий „лист** чи „обявление" в порівнянні з аналогічними інструкціями для инших. не паланкових полковників, був куди ширший і докладніший, але й він не забезпечував людности від зловживань паланкових властей, бо дуже мало їх звязував. Через це й виробилося в практиці те, іцо паланкові старшини „не так поступали как должно, неразсмотрительно, почасту своих слуг слухались к худому, а не доб­рому порядку**²). Полковник міг будь-якому з своїх помічників передати свої уповноваження. Для того йому досить було передати свій пернач, здобутий як insignium з Січи. Як видко з рапорта бугогардового пол­ковника 1752 р., це Січ дозволяла³).

§ 4-а.

•

Паланкова старшина виконувала те, іцо їй наказувала згори Січ. З інструкції — „листа** видко, що діяльність паланкового начальства була скерована на те, щоб здійснювати поліційно-фінансові накази Коша. Отож, для цього за одне з найближчих завдань були ревізії й загальний облік людности. Це завдання накладали на посполитих отаманів, вони повинні були складати списки „подданных, наличных, тяглых и піших** по всіх залюднених пунктах ⁴). Факт, що людність брано на облік, приводив до висновку, що неураховані люди — сторонні даній паланці. З’ясувати це було можна, перевіряючи ознаки даної особи, позначені в пашпорті. Пашпортної справи не спускала з ока паланкова влада ⁵).

Велике значіння мала й земельна справа. Паланкова старшина не мала тут самостійного значіння. Руки в неї не були вільні. По-при все те в період колонізації земель у полковників була директива що-до людности Вольностів. І поскільки цю директиву доводилося переводити в життя, в паланкової старшини була змога й право роздавати землі. Тому не можна добачати елементів правопорушення в акті самарського полковника К. Красовського, що надав був самарському манастиреві острів проти Половиці ^g). Але остаточне закріплення права на володіння "Чи користання землями все-ж мало дістати санкцію од Січи. Що-до цього цікава справа між личковськими попами — Кущинським і Зеленським ;з одного й самарчицьким козачим отаманом — Рябим з другого боку. Самарчицький отаман під претекстом, що попівський хутір „в вершині р. Килчени утіснял отамана**, вимагав од Орельської паланки, щоб та знесла зазначений хутір. Паланка закликала до себе попів і ті довели, що не вони тіснять Рябого, а він „безъ відома зачалъ сіна косить и утиснять обивателсй". Попи казали, що обивателі заносили скаргу й до паланки, „но от паланьки приказано ти міста и кои они прежде косили охранять и посторонних* не допускать", тоб то попівський хутір було таки знесено. Але паланка, побоюючись, що обивателі взагалі своїми оранками „утіснятимуть" військові дачі, дібрала способу — за­рахувала „стоящих* по р. Килченки футоров* к сему відомству" н ухилялась від признання прав за попами-позовниками ’)• Неприхо­ване „покровительство" було наочне. Січ клопоталася тільки про ко­заків. Р. 1765 Кіш посилав до самарського полковника Коцюри ордер, рішуче наказуючи „козакам публиковать, даби желающие селились" по названих в ордері річках, „о чем наказувалось всякое вспоможение чинить", від різних кривд „защищат и охранять и покривать", а сторон­ніх, не козаків, до колонізації не припускати і за цим „кріпко смот­реть" ²). Правда, і в центрі, і на місцях чудово знали, що напр. селян­ської колонізації їм не спинити і вона йтиме, не вважаючи на жадні заборони. Проте паланкова старшина мусіла все зробити, щоб найперше й найголовніше забезпечено було інтереси козацтва, а потім уже всіх инших людей. Тому паланкове начальство дбало, щоб ті, хто самовільно чи якось инакше оселився в Вольностях взагалі й зокрема на військо­вих дачах, „немедленно являлися в Кош* и просили позволенія" лиши­тися на зайнятих місцях, подали на себе реєстри й повинились уплатою припалих на них повинностів та податків³).

Отож нема дива в тому, що на паланку покладалися різні обо­в'язки січово-господарчого характеру. Hanp., р. 1771 протовчанська паланка дістала доручення від Січи закупити в Полтаві в купця Ay- к’яновича червоного і зеленого адамашку для потреб січового козацтва й, „искупивши оную матерію, в Кош с нарочними належними отправи(ла) без замедления". Або в порядку субординації паланка р. 1772 для стайні кошового Калнишевського приставляла оброті й шлеї, а для конюхів гроші *)•

Повинності й податки з паланкової людности компенсувалися тим, шо вона за це діставала можливість не тільки користуватися землями, але й володіти ними й передавати їх спадщиною, до чого паланковій старшині було мало горя. Байдужність паланкового начальства що-до цього треба поясняти величезною масою земель. Сила незалюднених і необроблених просторів не погрібувала, щоб відбувались якісь обо- рудки на землі, бо землі не мали особливої ціни. Важлива була тільки реєстрація заволодіння даною місцевістю. Наприкінці XVIII в. М. Дій „с* дозволеній новокодацкаго.полковника зашел* себе землю около Нового Кодака"^s). Досить було самої заявки, дальше оформлення ви­знавали за зайве. Те-ж бачимо і з вгіддями — пасовиськами та сіно-

*) Запор. Архів. № 147, арк. З й 6.

^a) Ibid., № 48, арк. 108. ^a) Ibid., № 56, арк.

⁴) Ibid., № 25, арк. 27-28.

⁴) Зварницкій, Запорожье, І, 45.

жатями. Бажання володіти ними на себе призводило до освоєння пасо­виськ. 1 це провадилося з дозволу полковників. Без їхньої згоди, як свідчить справа Донця 1745 р., паланкове начальство мало конфіскувати зібране сіно¹). Не дурно-ж і паланки приділяли собі певні, найкращі клапті сінокосу, де місцева людність повинна була косити на паланку сіно ²I, залишивши всю иншу землю решті людности. Та й Корж не дарма свідчить, що паланки знали такий злочин, як спаш чи потолдченнял За браком бодай фактичної власности чи хоч володіння важко було б вбачити тут злочинство. Коли-б тут не визнавали прав на володіння, не можна було-б зрозуміти, чом з’являлися хуторі. За серйозну вимогу було тільки, щоб паланка знала про те, що робилося в її межах. В Орельській паланці р. 1774 напр. запорозці знесли хутір фортечного маркітанта тільки тому, що він посадив його без дозволу паланки ³). Та й як-же йому було відмовити в власності чи в володінню землю, коли людність паланок було покладено в тягла й поділювано на розряди в залежності від її економічної можности.

Найбільшого значіння набувала паланка в царині судівництва. Па­ланковий суд був суд карний, бо справи цивільні розглядали ті громади, які мали право апелювати до Січи. Паланковий суд стосувавсь до ка­тегорії судів надвірного типу, бо окремих, спеціяльних суддів не знав. Січ і собі надавала паланковому судові великого значіння. І цілком зрозуміло. Оскільки Кошеві було важливо підтримати військовий лад, вік охоче давав право репресії паланкам. А втім, паланка навіть для суто-окружних справ не була за остаточну інстанцію. Як свідчить Корж, з паланок справа переходила в порядку ревізії до Січи — за заявою заці­кавлених осіб спочатку до куреня, потім до військового судді й нарешті надходила до кошового. Порядок був дуже складний що-до» осіб, але заразом простий що до виконання, бо зацікавлені особи до кожної даль­шої інстанції прибували вкупі з суддями попередньої інстанції. Вища інстанція розглядала не саму справу, а й те, як її розглянули по­передні судді. Корж дуже ідилічно обмальовує процесовий хід. Але такий порядок разом із тим є страшний, бо те, що кожна вища інстанція згоджувалася з вироком попередньої, свідчить про „безгрішність" запо­розького суду, що ео ipso визначає виродження суду. То був суд „без совісти", аби на позвах та скаргах заробило начальство.

Паланковий суд мав суто-класові ознаки, бо йому не підлягали поміщики-феодали Вольностів, колишні Й „настоящі" старшини. Не підлягали навіть у карних справах. Пояснювати це треба тим, що па­ланковий полковник правив од Січи. Він приносив з собою січове право, здійснював що до людности суворі вимоги вояцького світогляду й вимагав від людности того-ж, чого вимагали від тогочасних вояків — певної ^{[216] [217] слухняности. Через це в паланках бачимо ті самі види карної репресії, що їх знала й Січ: паля, повішення, повішення за ребро, киї, то-що ’)• Р. 1772 була „козаком куреня Каневского Ф. Маларом опорочена не по пристойности" самарицька жителька Перехристка. „Даби другие тако­вые непристойных худостей не отваживались" робити, паланковий суд звелів винного „публично на базари киями наказат"[218] [219]). В Бугогардовій паланці практикували кару путаниям: обмотували клоччям праву руку й ліву ногу, обмотку поливали смолою, відводили спутаного за 20—ЗО сту­пенів, запалювали і так-о пускали: добігши до річки, злочинець міг уратуватися. За в’язницю правила якась печера, куди на мотузі спу­скали злочинця і таким самим способом давали йому їсти[220] [221] [222]). Р. 1754 двох спійманих гайдамак повісили на тому самому місці, де їх упій­мали ’)• Вживали паланкові суди, випробовуючи або караючи, канчуки. Так, напр., вчинили р. 1745 • „выбили виновного при паланке по запо­рожскому обыкновению плетми" s). А втім, траплялися випадки, коли Січ уважала за потрібне втрутитися в справу й дозволяла накласти певну кару тільки тоді, коли розгляне справу уповноважений од Січи. Так, р. 1772 військовий осаул Завсзіон дістав ордер приїхати до Протовчанської паланки й розглянути скаргу козака й жителя тієї паланки Глухого на протовчанського отамана П. Самарського — „кто явится виповним, тому без всего приказать обидимую сторону удовлетворить"[223]). Очевидячки, Січове начальство встрявало тоді, як у місцевій справі запутувалося так чи инакше саме паланкове начальство й т. ч. компромітувалася сама Січ і її лад.}

Куди більше значіння мали не так кари на горло й на тілі, як штрафи. Паланкова старшина не дуже шкодувала за головами повішених чи посадовлених на палю. Але не могла-ж вона відмовитися від дже­рела прибутків. Тому паланковий суд частіш спинявся на инших, не кривавих карах хоч-би й у кримінальних справах. Почнімо з забойства. Мешканець с. Лебединки В. Беркут р. 1767 засуджений був до кари на горло за те, що забив якусь жінку. Беручи на увагу малих діток і Бер­кутову дружину, суд звільнив убійника від кари на горло, зате третину злочинцевої худоби забрав на Кіш, друга третина пішла на Протовчан­ського паланкового полковника й тільки решта, та й те як особлива ласка, дісталася Беркутовій жінці „на прокормление себя і дітей"⁷). Ось випадок злодійства в р. 1747. Злодіїв завдали до в’язення й за­брали в них на суд усеньке майно*). Маркітанта Усть-Самарської фор­теці Носа впіймали в Кодаку, саме як він чинив був розпусту. Кодаць- кий паланковий полковник покарав „проступцу незбожного", відібравши в нього товари *). Поліціймий вчинок. Р. 1756 побилися Новоселицький мешканець з манастирським підданим. В обвинуваченого паланкова са­марська старшина відібрала 10 пар волів і корову^а). За двожоиство са­марський мешканець Н. Донець утратив усе своє рухоме й нерухоме добро³). А в р. 1774 Кодацький полковник Попович узяв 16 крб. грошей з волоха Афанаса „за то, что послідовала въ байрак! шкода оть козъ" його ’)•

Отож, за все й завсіди плати. Повинності й податки руйнували господарство, а суд добивав його. Це було корисно паланковій й січо­вій старшині. Вганяючи за „заробітком", паланкове начальство не запи­налося перед скандалами. Р. 1754 Кальміюський паланковий писар Петруша за якийсь вчинок забрав худобу й речі Чорного. Чорний не захтів змовчати й поспитавсь з’ясувати справу. Але в паланці він не застав Петруші. Розлючений Чорний „заграбив" у Петруші худобу й різні речі. Петруша мовчав. Зминуло скількись років. Зненацька Петруша заніс скаргу до Коша, обвинувачуючи Чорного в самоправ­стві. Кіш викликав Чорного, розглянув його справу і визнав, що він правий. Тоді Петруша заніс скаргу на самий Кіш, обвинувативши його перед... Генеральною Канцелярією. Та запропонувала Кошеві ще раз переглянути Петрушину справу. На цей раз Кіш розсердивсь на зав­зятого та нетактовного паланкового писаря й рішучо став на бік його суперника⁴). Хто навсправжки був правий, а хто винний тепер не важ­ливо. Характерно инше, — що раз Січ. не могла підтримати свого члена, він просто відкидав авторитет й значіння Січи. В ім’я вигоди ла­малася звичайна військова регула, підлеглий чин нехтував своїм начальством і це йому „сходило съ рукъ". Очевидячки січовий авторитет впав до краю й Запоріжжя втрачало рацію свого існування, лишаючись, як пережиток. Система здирств, що так широко „вславили" Гетьманщину, знайшла собі місце і в запорозьких Вольностях. Ті здир­ства допомогли паланковій старшині зібрати чималі грошові суми. Не з останнього-ж р. 1771 кодацький паланковий полковник С. Блакитний офірував на миколаївську церкву 1000 турецьких лір „для содержанія церковной школы и шпиталя при ней" ⁶).

Пригноблена паланкова людність, що її визискувала старшина, не встигала придивитися до свого начальства, щоб почати з ним сяку-таку боротьбу. Рухливість, тимчасовість повноважень паланкових старшин не сприяли розвиткові протестів з боку людности. А втім, із сказаного не виходить, що „все обстояло благополучно". Нагромаджене невдоволення щукало собі виходу. Иноді стримана енергія виливалася в заколоти. Коли

') Зап. О. О. И. и Др.. XIV. 416.

^,) Ист. зап. о самар. монаст, 17.

^а) Зап. О. О. И. и Др., XIV, 375.

*) KicB. Стар. 1882. III. 611. ⁶) Ibid., 60S.

•) Мат. для ист.-стат. опис. Екатерин, eπ., I, 39. р. 1769 через татарську навалу людність почала тікати, то ті хто ли­шивсь в спорожнілих слободах, розпочали погром і так залякали палан­кову старшину, що вона уклінно прохала від Січи „съ таковыми само* вольцами какъ поступать милостивой резолюцій¹* '). Вольності знали, що в них проводилася військово-січова політика. Вона-то й заваджала роз­виткові паланок як економічному, так і соціальному. Січ розуміла, що з диктатурою отаманії діло не витанцьовувалось. *Ясно для неї було й те, що, припустивши самоврядування паланкової людности Січ собі підписувала-б смертний вирок. Доводилося-6 обрати лінію, що прохо- дила-6 між двома зазначеними. Вихід позначавсь у тім, що командні висоти на місцях лишалися-б на завсіди в руках отаманії, яка вийшла-б із Січи, оселилася-б у Вольностях на постійне життя, підбила-б під себе людність, як місцеве „вище сословіе" і витворило своєрідно-аристокра­тичне самоврядування.

§ 5.

За нову форму життя був славнозвісний запорозький зимовник. Зимовник відправ рішальну ролю в внутрішньому житті запорозьких Вольностів.

Як влучно висловивсь проф. Рожков, з зимовника було відгалу­ження Січи ^{[224] [225]). Проф. Рожков казав про січовий зимовник, що з нього був вид колективно військового господарства Січи чи куренів на місці. Такі військові або курінні зимовники були очевидячки в межах, приділених після новорічного жеребкування куреням земель. Бувши від­галуженнями Січи, її зимовники відбували військові (окрім господарчих) обов’язки. Hanp., р. 1650 в зимовнику Суходолі козаки мали стежити за поведінкою донських козаків[226]). Січові або курінні зимовники при­значувано самим тільки січовикам і зберегалися вони до останніх днів життя Запорозького Війська. Р. 1775 на правому березі Дніпра таких зимовників нараховувано 763 і в них жило 8684 січовики *). Тут жили озброєні люди, що не від того були, щоб будь-коли вихопити з піхви шаблю чи розрядити мушкета „проти невіри". Hc дивниця, що з боку січових зимовників вибухали кордонні непорозуміння. Дрібні завбільшки ці непорозуміння разом з тим викликали довжелезне листування і кож­ної хвилини готові були розгорнутися на війну. Тому, між иншим, р. 1754, щоб уникнути непорозумінь між запорозцями й татарами, й наказано було з Петербургу „имеющиеся по Конским Водам и по р. Бугу запо­рожских Козаков зимовники разорить'* i).}

В звязку з загальними потребами Січи, що в XVH стол, кожної хвилини могла викликати січовиків для якоїсь воєнної акції, козаки не

могли бути десь далеко від Січи. З другого боку та-ж сама Січ була за захист для зимовників. Під її мурами (чи мурами фобургів) зимовчаки Й знаходили собі в разі чого притулок. Справді, коли Січ стояла напр. на Базавлуку, то по обидва боки його розкинулися поблизу зимовники, иноді не далі за одну верству ’)• Поясняти таку практику треба старо­винною системою у ходів. Це помітив вже Каманін; він доводив, що саме з зимовників січовйки „літом!» ходили для промысловг... въ уходы албо станы" ^a). Згодом думка про уходи мусіла відпасти, бо сам зимовник став за рід уходу й провадив господарство хатнього типу. Хоч різниці між загально військовими й курінними зимовниками по суті не було, все-ж уважаючи на те, чиї власне потреби зимовники завдовольняли, вони ділилися на військові й курінні. Може здаватися, що за наивности других перші були непотрібні. Проте безперечний факт, що загально-вій­ськові зимовники існували. Наказний кошовий В. Криловський прохав р. 1676 Гетьмана Самойловича наказати, „где, на котором місті стану нашому армейскому назначити зимованье^{14 [227] [228] [229] [230] [231] [232] [233]). Зимовники загально-вій­ськового типу відомі і в XVIlI стол, на р. Бритаю. Зимовники військові чи курінні мали одне завдання скотарювати й провадити подібні промисли. Як видко з одного рапорту 1754 р., в зимовниках заведено було для військової худоби особливі кошари ‘)» дарма що разом із тим трапляються й повідомлення на взі­рець Київської губерніяльної канцелярії, буцім на зиму люди кидали свої зимовники. Ці звістки мають обмежене значіння, вони стосуються до віддалених „по граничным!» містам!»" зимовників, як от, на р. БозР). Особливість військових чи курінних зимовників XVIIl стол. полягала в тому, що тоді по зимовниках оселювалися пере­важно старі січовики, вже незугарні відбувати військову службу. Р. 1706 в балках Кобиній й Крутоярці „сиділи зимовниками пристарі- лые запорожцы, занимавшіеся скотоводством!», пчеловодством!» и рыбной ловлей" c). Те-ж було і в Кам’яному Яру, і в Вербці, і по Гнилуші й ин. місцевостях *). Старим і досвідченим козакам по військових зимовниках давано молодих, на допомогу й для навчання[234]). Практичне навчання протягом довгих років і давало привід запорозцям самим себе звати зимовчаками; вказівки на це трапляються, напр., за часів Виговського[235]).}

Говорячи про зимовник, уважаємо його за постійний пункт. Т. Биков, однак, висловлюється за те, що запорозькі військові зимов­ники не мали постійного місця ^r)∙ Такий погляд хибний. Як можна при­пустити, щоб, напр., постійна запорозька берегова охорона не мала постійного-ж житла? І вона таки мала його в вигляді військових зимов- ників по р. Вовчій ^а). Про це-ж свідчить добре обізнаний з запорозьким життям Нікіфоров^{[236] [237] [238]). Відомо, що січовики-зимовчаки иноді пб кілька років не покидали своїх „обиталищ" ‘) й не показувалися до Січи, так що „на счетъ н-Ькоторыхъ... и сама старшина находилась вь hcb⅛- дініи"ь). З теорією блукання зимовників не в’яжеться факт, що його визнає й сам Биков, а саме, що „зимовники были причислены къ куре- нямъ“. Як постійні згадуються р. 1770 зимовники донського й кални- болотського куренів[239]). Инша річ, що склад військових зимовни­ків змінювавсь. У них траплялися козаки різних куренів. Але це промовляє як-раз проти думки про блукання зимовника.}

Чи військовий чи курінний зимовник являв собою національно- військове добро, що цілком відповідало порядкові козацького панування над усією територією Запорозьких Вольноетів. Територія не тільки знала про Січ, її фобурги й слободи, вона лишалася в повному розпоря­дженню козацтва та його старшини. Та разом з цим помічалися вже в цій твердині розколини. Козацтво припустило в Вольностях певний вийняток з цього загального порядку. Воно припустило на тери­торії Вольноетів иншу, чужу свойому укладові, юрисдик­цію, відступивши під ню частину своєї території. Той вийняток зроблено було на користь ченців. Припустили йому тому, що з Самарського манастиря було щось на зразок військового шпиталю і, таким чином, був він продовженням Січи. З останньої часом вступали до манастиря в ченці й старі запорозці. Ченці, що правда, не встигли зрости в поважну не­залежну від Січи організацію. Можливо, тут не перебувалося без ду­жого впливу сусідньої Січи, що від неї ченці залежали. Вона, напр., призначала й усувала невгодних їй ченців, присиланих до Січи, затвер­джувала духівництво на посадах, то-що. Січ знала ціну церкві і не шкодувала для неї грошей, дарунків та всяких милостів^[240]), дарма що й не припускала ченців до політики. Свої манастирі запорозці присто­сували під фортеці і сильно встаткували їх^[241]), визнавши за свою влас­ність^[242]). Ось звідси й виходила можливість приписувати до манастирів різні вгіддя й передавати частину прав на нерухомість, осаджувати посілості й володіти „оби­вателями"¹), Так, р. 1735 Кіш дозволив самарському манастиреві осадити в сл. Чернечій 50 і в Орловщині 100 дворів ^{[243] [244]), дозволив завести хуторі, приділивши для цього „землю пахатную, для вигона скота и ct- нокосную44 [245] [246] [247] [248]), і назвав це пожалованиям. Приділювано манастиреві „на потомные времена“ й рибні озера, річки, ліси, гаї, греблі, то-що *). З надань дозволяли ченцям „как* пахотною землею, сінокосьі, лісом*, водою... против* прочих* подданыхъ довольствоватись"s). Окрім земельних надань мала ще більше значіння придача манастирям люд­ности. А саме, Кіш дозволяв манастиреві „подданых до всяких мона- стирских тягостей притягати, також и з шинкуючих* горилкою и про­чим* напитком* обывателей и запорожских Козаков покуховное на мо­настир взимати безпрепятственно44, місцева-ж старшина не мала права „до манастирских* сел* к тамошним* обывате­лям* никакого діла, кроме по сили войскових приказов на якое войсковое дило востребуется повод или другого чего, не мати и поку- ховного не взимать44. До манастирських підданих паланки не мали жад­них стосунків; вийняток являли лиш карні вчинки*). Само собою, коли-б ченці попрохали допомоги, щоб оборонила їхні маєтності або щоб під­тримала „порядок44, то паланкове начальство не могло їм відмовити[249]). Манастир діставав право „употреблять поселенцев*, к* монастырю при­писавшихся, какъ подвласних своих* вб всякие монастырские ра­боты, только чтобы ни обид*, ни притисненій им* ділаемо не было44. В тому випадкові, коли-б манастирський підданець „впал* в* шкоду“, зробив якесь лихо козакам чи слобожанам, або навпаки, — начальник манастиря виступав в оборону чи сам, чи виряджав „кого определит* от себя з* своих людей44. А втім, практика иноді розходилася з подіб­ними вимогами. Самарський полковник Тарануха, напр., р. 1755 за тс, що манастирський підданець покрав сіно, узяв 4 пари волів, а за те, що другий підданець (манастирський) не з’явивсь до суду, відібрав у нього кожуха8). За свої привилеї манастирі мали для Коша „виполняти по­винности хлібную и подводную44, надсилати на вимогу січового началь­ства пшоно, то-що. В звязку з цим манастирські піддані „пахали для себя хліб*, косили сіно, рубили ліс*, ловили рыбу и содержали скот* во всіх* містах*, гді кто хотіл*, так*, как* и другіе обыватели44 9). Робилося це на підставі й за силою надісланого з Січи ордера, хоч згадана „приписка44 ніби натякає на договірні начала. Та з останніми важко погодити, напр., факт, що був р. 1759. Десятеро козаків, що жили я с. Чернечому, були занадто вбогі, щоб одбувати козацьку повинність. Тим-то Кіш і наказав, щоб вони „по скудости конными й оружейными смотріли вкруг монастыря самарского войскового ліса и в нужные посылки монастырские употреблялись". Очевидячки, саме січове началь­ство не від того було, щоб попереводити козацьку людність на підда­них. Отже про договірні начала тут годі говорити. Манастирські п і д- данці підлягали своїм манастирям, як своїм володільцям. Користуючись різними добрами й вгіддями, підданці ближче перебували з господарчого погляду в віданні манастирських титарів’)• Обов’яз­кова праця на манастир свідчить, що Запорозька Січ знала ін­ститут напіввільних (HaIbfrei). (В такому становищі вони лишилися й по тому, як скасовано Січ, коли арх. Гавриїл клопотався перед Потьомкі- ни.м про затвердження за манастирем давніх земель, „чтобы подданные монастьірскіе хлЪбъ пахали, сіно косили, лісь рубили, рыбу ловили и скотъ содержали, гді кто хотЪлъ")2).}

Такий лад згодом поширився на окремих отаманів й аб- шитованих запорозців (з’явилися в XVIll в. і такі), що їм менш корисно було лишатися в Січі й які почали своє життя звязуяати з пе­ребуванням у Вольностях, а не в столиці. Тут одбувалася справжня революція, що її викликало утворення внутрішнього ринку й припинення та затамування ринку зовнішнього. Внутріш­нього ринку не було в Вольностях аж до того часу, поки заиорозці не прийняли російського підданства в 1734 р. Перед тим січовики знали війну, яка в XVIlI в. виродилася в дрібні очайдушні наскоки на сусідні держави, звідки теж налітали вояки й не давали січовикам змоги спо­кійно господарювати. Після 1734 р. військові потреби, отже й військове право ще панують і кладуть свою печать на уклад Вольностів, але бойовий подвиг відходить у царину старечих спогадів і запорожець-вояк перероджується в мирного господаря. Помалу злізши з коня, запоро­жець, може, вперше побачив перед собою безконечність полів. Неомір- ність їхня надзвичайно гальмувала економічний розвиток. Треба було їх подолати, покрити вже не вражим трупом, а живим людом. І що швидше, то краще.-До того-ж так, щоб перше місце належало козакові не тільки au nom de Ioi, але й de facto. Раніш могла дати щось здобич, тепер продукти господарювання давали більше. Без клопоту, без жадного риску запорозький писар заробляв на рік не менш як 2000 — 2500 крб. самою тільки приставкою борошна: р. 1774 Глоба приставив 1000 4T^j). Давніш хліб возили тільки до Січи, де, напр., р. 1674 було так багато бочок, що за ними легко сховався лже-Симеон і його не могли знайти. В XVIII в. повелося инше. Тепер везти й продавати хліб можна було куди ближче. Мешканці байрака Тритузного наготовляли різні припаси й возили їх, напр., на продаж до Бахмута, де жителі іцанця охоче заку­повували продукти найпершої потреби. Мешканці Чернушиного Байрака робили те-ж саме ^l)∣ Починного — також. Працівники на господарчому фронті „произведеніями сельскаго хозяйства немало обогащали рынки и базары торговой Новоселиць!*'^{[250] [251]). Десь у XVlH в. звезений до Січи хліб стояв, не даючи користи своїм власникам. P. 1687 той хліб ішов на викуп полонених. Та й скільки його міг зібрати запорожець? Один запорожець, викупляючись з неволі, міг запропонувати кримському ха­нові за себе 2 бочки борошна та 1 бочку пшона. Його товариші в не­волі запропонували випустити полонених турків чи внести гроші [252]). В XVHI в. тут-жё в Вольностях легко знаходився споживач і хліб не залежувався. Отож запорозці в 1750 р. свідомо говорили неправду, доводячи російській цариці, буцім вони не знали хліборобства[253]). Кате­рина II слухала їх і не йняла віри. В маніфесті про зруйнування Січи прямо названо „поселянь, вь земледіліи упражняющихся*' до 50 тис. господарств[254]). Инша річ, що внутрішній ринок не був широкий та ве­ликий. Часом він, може, не перевищував звичайного ярмарку, куди схо­дилися представники редутів, шанців, новосербських осад, то-що, з одного боку, й звозилися продукти місцевого виробництва — з другого. Р. 1740 крутоярці „обогащали предметами своихъ производства и изділій" нав­кружні місцевості[255]). С. Козир р. 1745 „пріїзжаль въ Новоселицу на базарь для сбыта своихъ хозяйственныхъ произведеній** '). Господарі по Орелі, Бритаю, Терновці й Самарі „свои продукты возили на про­дажу вь Новоселицу**β). Людність з околиць навкруг Микитиного Рогу звозила свої продукти до ближчого містечка, де „промышленныхъ людей паче въ літнеє время быва(ло) весьма много*' °). Сл. Саксагань ще від 30-х рр. XVIU в. вславилася як „многолюдная, торговая и промышлен­ная" одиниця’0). Виникають нечувані для Січи ярмарки. В Самар­ському манастиреві звісні дві ярмарки на весняного й зимового Миколи ”). Такий самий ярмарок відомий і в Н. Кодакові, і в Домоткані, і в Щу- рівці, Кам’янці, Соколах, Доломанівці, то-що,2). Внутрішні торговельні пункти росли коштом центрального —Січи, де гуртовий збут усе знижується, дрібніє покупець, довезені товари не пересовуються масами далі, а розпродуються на місці по дрібницях,), товари зале­жуються на довший час, так що господарі публікують „о сиску охот­ника” на покупку*), торговець силкується яко мога не вкладати вели­ких капіталів і воліє торгувати при иншому десь „с третой копейки" [256] [257] [258]), навіть військовий кантаржей оддає на схованку до військового судді частину своїх мір, що для нього вже втратили своє значіння *). Корис­ніш було торгувати в містечках, слободах, зимовниках. Більш виправду­вала себе витрата енергії й капіталів на сільське господарство; сюди й кидається з запалом запорозька отаманія.}

Але самого бажання господарювати було замало. Доводилося раніш, ніж мати прибутки, вкласти гроші в землю, що її Січ охоче почала в XVHI стол. роздавати своїм представникам. Гроші для такої справи знаходилися. І їх було зібрано в XVH в. від воєн та здобичництва і в XVIII стол. від чималої зовнішньої торговлі, що її підтяв російський уряд від половини XVIH в.

Але задовго перед тим Січ нагромаджувала капітали від усякої торговлі, що провадила була віддавна^s). Торгували ті січовики, що за ними визнано було цей вигідний привилей. Торгували січовикїГ всякого достатку. Серед них траплялися такі, що „волів по 6, по 8 у дорогу снаряжали" і так віддавалися господарчій діяльності, що в них важко було впізнати вояка (козаки: Сохач або Дій)^{[259] [260]). У таких купців — січовиків бувало й наймитів по кілька чоловіків"). Та поруч були й невеличкі собі торговці. Розміри їхньої економічної сили легко можна встановити. Протягом 1733—1749 рр. низка польських „губерна­торів" повішала з різних причин 230 січовиків — купців, конфіскувавши в них товар, воли, коні, харч і зброю Все пограбоване оцінювано в 27513 крб.[261]); це на одного купця пересічно дає мало не 120 крб., що з них на товар може припадати десь крб. 80—90. Великі купці з січовиків становили, здається, в Січі о с'б'б'лттву 30 коп. за чт. Ціни, отож, були лихвярські: купцям треба було покрити свої видатки й ще щось заробити. Звичайний споживач, природня річ, не міг доступитися до предметів продажу. Отож проти високих цін боролися}

67

споживачі за допомогою... погромів ')■ Старшина теж не регулювала цін. Насамперед вона брала певний ралець з торговців — на новий рік і від кожного каравана ^{[278] [279])- 3 другого боку сами старшини (напр. Кални- шевський) торгували[280] [281]). Нарешті, від торговлі старшина мала великі при бутки: один Переволочанський перевіз давав на рік 12000 крб. *)∣ дарма що в XVIII в. прибутки з нього впали до 1670 крб., з Самарського до 250. крб., прибутки з Кодацького, Микитинського, Каменського, Кизи- керменського, Мертвоводського невідомі[282] [283]). Коли р. 1716 в Запоріжжі зроблено було спробу націоналізувати торговлю, то „оть віку небу- валой“ операції Січа заробила 9130 тал.с). Загалом беручи, прибутки Коша з усяких зборів дорівнювали принаймні 10 тис. крб. Коли взяти, напр., а) шинковий збір (його ділили на старшину, включаючи й ку­рінну), то в 1770 р. пай від нього дорівнював 4 крб., 1771 р.— 14 крб., 1774 р. —15 крб. 65 коп.[284]); б) від двох тільки перевозів по 42 крб. 60 коп.7). Узявши-ж усю кількість прибутків і поділивши її свідомо не­правильно (з розрахунку на 45 паїв, з яких 38 припадало на курені й тільки 7 на військову старшину, що її пайка фактично була незрів­нянно вища), матимемо для кошового, судді, писаря й осавула по 222 крб. пересічно, а для довбиша й пушкаря по Ill крб. Виходячи-ж з по- правнішого обчислення, а саме, що прибутки ділено на чотири частини, з яких одна йшла на старшинуβ), знайдемо, що загальна сума кожного з військових старшин дорівнювала 500 крб. чистого заро­бітку. Сюди не входили ні підвищена платня старшині, ні судові мита, ні ральці, ні законні чи незаконні датки.}

Отож у міру того, як зовнішня торговля почала скорочуватися, отаманії, що була за тенета на гроші, лишалося кинути їх у Зольності й у землю. Полк. Потапенко почав набувати землі, й завів зимовник. Полк. Гук, ставши за володільця землі, коли зруйно­вано Січ, втратив майна у свойому зимовникові на 1632 крб. 66 коп.⁹). С. Білий, як видко з його тестаменту, лишив у своїй земельній маєт- ності-зимовиикові на 15 тис. крб. готівки та 10432 крб. борговими розписками ^,0). Полк. Велегура, як об’їздив свою дільницю, то продавав місцевій людності горілку власного виробу “)• До маєтностів на зимов- ники приїздили ті, кому треба було накупити багато продуктів сіль­ського господарства’)• Ставало очевидним, що збережені від тор- говлі прибутки старшина може з великим успіхом вкладати в сільське господарство; витрати оплачувалися з лихвою і но­вий зиск був цілком забезпечений.

§ 5-а.

Перехід на землю на зимовники відомий був Січі віддавна. Косто­маров відносив початки їх до часів перед Хмельниччиною^{[285] [286]), кн. Ґоліцин до Сигізмунда y), Каманін на кінець XVI — початок XVII в.[287] [288] [289] [290]). Але то були вийняткові випадки, в XVIII-ж в. вони стали масовим явищем. Виходила, на землю осідаючи, найзаможніша частина, що, маючи гроші, могла відразу господарювати. Довга козацька практика підказала одному з найбільших російських істориків думку визнати за- порозців за природніх озброєних колоністів i), що, до певної міри, таки справедливо0). Але виразно старшинського вигляду набрали приватні зимовники тільки від часів кошових: Гусака, Гордієнка й Сорочинського. Ось р. 1704 абшитовий запорозький старшина Губа чи Губин закладає зимовник Губаниху •), що з нього згодом виросла ціла слобода тіеї-ж назви. Р. 1734 Неплюй засновує Алферівку, р. 1737 Карнаух — Карна- ухівку, р. 1749 Лещина — Аннівку, Тарас — Тарасівку, Тритуз — Три- тузне, р. 1770 Сохач — Сохачівку й т. д.[291] [292]). Те, що говорено про Чап- линку 1680 р.: „некоторые изъ войсковыхъ старшинъ имЪли наилуч- шія свои маетности44 °), для XVIII в. було вже загальне правило. Гаврило Блакитний, старшина Бородай, П. Колпак, Лях, Дій, Гараджа, Кални- піевський йин. січові багатії одночасно були фундатори великих маєтків [293] [294]). За великими грошовими людьми тяг­лася й дрібнота. Вона, виходячи з Січи, тільки й мала, що частку, яка припадала з курінної карнавки, і гадала на гріш покупити п’ятаків. Коли в XVII в. вони тільки номінально зараховували себе до шляхти11)» то тепер ставали вже справжнім шляхетством, таким, що могло вже й не вважати на якесь там просте козацтво. Виходячи з Січи до Воль- ностів, старшина відривавсь від свого куреня, ба й самого Війська, їхні інтереси вже не ставлено на чільне місце. Тепер відмовлялися від військового майна в інтересах отих, що повиходили до Вольностів, абшитових вояків. Курінна карнавка перестала бути спіль­ною, а підлягала подільності, ідеальна єдність її перетворилася в суму реальних пайок учасників. До якого ступеня дійшов від­рив від колишніх понять, видко з того, що, як свідчать сучасники: „вь зимовникахь живуть по ніскольку л-Ьтъ и только тогда, когда захочется, приходять въ C⅛4y"1)∙ О- Єфименкова тонко посте­регла новий стан речей, підкреслюючи, що „положительная часть запо- рожскаго общества, обзаведшись зимовниками и разными сельско-хозяй­ственными приспособленіями, предпочитала спокойно и безъ риску поль­зоваться милостями русскаго правительства и увеличивать свое состоя- ніе“ '■[295] [296])• Колишня військова рівність обернулася в порожню декламацію. Безособове вояцьке право Січи в зимовниках перетвори­лося в привилей, з публічного стало індивідуально-при­ватним, бо з давніх-давен власне приватне право було привилеєм. Так зовсім справедливо висловивсь проф. Покровський на адресу но­вих дідичів, назвавши їх „запорожской аристократией” 3). Влада куреня стала фікцією. За законом курінні отамани мали, між иншим, стежити за козаками, „состоящими вь куреняхъ, такожъ... и по зимовникамь” *). Дужки над таким правилом розкрив Корж, оповівши, що „козаки, що сиділи зимовниками... одбували повинності[297] разом із своїми малюками та джурами*). Отож, влада куреня означала навсправжки владу господаря зимовника. Товариство, як говорено, так і пи­сано β), виродилося в залежність багатьох від небагатьох. Тепер це звучало вже по иншому: „як вірний товариш — борщику, каші звариш**7). Жити десь у запорозців стали висловлювати формулою: „служити в дейках” β).}

Але щоб так відірватись і перевернути уклад, що утвррювався віками, треба було мати таке чи инше право на землю, належну цілій вояцькій державі. Коли придивитися до земельних справ у Воль­ностях, то можна добачити, що гніздюки мали землю за умовою відбувати військову службу. Землю давано воякам, отже чоло­вікам, що зараз-же мусіли служити. Недолітків, отож, або жінок виклю- мали з числа осіб, що могли володіти землею на свойому праві. Але розміри діляноласку або поступку землю, військова служба не була обо­в’язкова. Очевидячки її або вже відбували (й за неї на иншому титулі діставалась земля), або не мала справжньої цінности. Писаний акт з боку Коша потрібний був на те, щоб відступлене від Січи право не запере­чували инші особи чи й сама Січ. Брак писаних актів у випадкові, коли землю відступав фізичний володілець, треба пояснювати тим, що тоді легше наставала залежність од відступника, у кожному разі володіння чи користування землею в Вольностях на зимовниках неодмінно звязу- вано, тим чи иншим способом, з військовим званням володільців. Воло­дільці зимовників були обов’язково військовики, як не тепер, то в недавньому минулому. Зимовники не козацько-старшин­ські в принципі були неможливі. Підпирають такі думки згадки та ономастика місцевостів’)• У даному разі перед нами тип мусул­ьманського феодалізму, що так докладно описав західній дослід­ник²) і de facto перевели виходні з отаманії³). Справді. Знаємо, що володільцям зимовників давала Січ наряди, напр., що-до косовиці сіна на потреби Війська ’), що-до відбування військових обов’язків у паланці, від чого могла звільнити та-ж сама Січ ^ь), судова залежність володіль­ців — була від Січи, як видко з справи 1771 р. старшини Білого, де говорено, що в усяких справах що-до зимовницьких господарів, на них чи від них, належало вдаватися „по команді в эдЪшиий Кош, γa⅛-6 по справедливости без учинения надлежащего не оставлено" всяку справу¹), відбували й бекетну повинність^{[299] [300] [301] [302] [303]), відбувалася й боротьба з ве­ликими та малими татарськими загонами *).}

Можливість дістати землю означала право використовувати її за допомогою якихось робочих рук, отже право заселяти надані землі. За перших посельців отаманських маєтків був ясир. Почавшись у XVI в., ясир зберігсь, аж поки існувало Запоріжжя. Правдоподібно, що попер­вах ясир зберегали, щоб продавати полонених або щоб вимінювати їх. Згодом-же, в міру того, як розвивалися сільські промисли в Вольностях, ясир почали використовувати на иншу мету, полоненими стали залюд­нювати степи. Ганчарова Балка чи Могила, Миколаївка * чи Волоські хуторі виникли по тому, як осаджено там ясир ’)• Ясир, набраний з пред­ставників ісляму, звиклий десь від часів Сулеймана II залежати від своїх дідичів, природньо заніс з собою до Вольностів практику внес­ків на користь нових своїх володільців від приплоду отар, бджіл, млива на млинах, виводу, то-що. До практики обов’язкових відносин на мусулманському праві схилились, мусі ли перейти й виходні з сусідніх з Запорозькою державою країн. „Распространявшееся вокругъ Запорожья κptπocτfDe jure він не міг стати до праці в свого-ж брата січовика: один одному вони були рівні, а не підлеглі на основі приватної умови. Рівний становищем січовик не міг бути за надто бажаного робітника. Володільці зимовників теж не пропону­вали аргатам роботи, а брали їх мором у своїх зимовниках, де за ко­зацькою регулою, не могли не дати притулку. У записах Новицького сказано, що, прибувши до котрогось зимовника, січові аргати на початку тільки вилежувалися та прудили воші. Знищивши „внутрішнього ворога", аргат починав міркувати над дальшим своїм перебуванням у зимовнику й просивсь на роботу. Маючи себе за вільного, аргат не зобов’язувався службою на певний строк й не оформлював свого становища. Він удо­вольнивсь і користавсь малим. На Мігії, прим., у 60 роках XVIll стол. аргати жили в брудних і аби-як поставлених халупах. Аргатове стано­вище утруднювалося ще й тому й тоді, коли зимовник належав якомусь начальникові. Тоді аргат опинявсь в умовах військової дисципліни ■). За аргатом пильно наглядало військове право, що по зимовниках у Воль­ностях зосереджувалося в руках того, хто володів зимовником. Отож, належачи до зимовника, а р г а т-січовик підлягав нормам вояць­кого права. Володілець зимовника „щитив“ аргата так само, як „щитив" своїх малюків та джур. За приклад може бути Марченкова справа в 1747 р., коли татари полонили Марченкового сина й слугу; на захист покривдженого стала вся Січ. В умовах небезпеки це не аби-що важило. По зимовниках, що скотарювали, січовик-аргат ще міг щось робити. Що-ж до гречкосіїв, то він ставивсь до них з презир­ством і вигукував на їхню адресу: „ей, мужик-ворэна, чи е в тебе обо­рота?", не вагаючись при нагоді і побити бідолашного хлібороба ’).

Але господарство зимовників почало мужичіти. Зи­мовник почав переходити на хліборобство, дарма що й не міг розлу­читися з колишніми промислами ²). Акад. Багалій постеріг, що „запорожці, як виходці з хліборобів, не кидали зайняття своїх батьків"^{[318] [319]). Корж свідчить, що всі асцеденти його хліборобили та й иншими промислами промишляли *)• Круг зимовника Коржів „був посіяний ячмінь" [320]). Запо­рожець Сагайдак в 69-х рр. мав „за землянкою стожок гречаної со­ломи" [321] [322]). Запорожець Трута дійшов до того, що „вь запорожекія діла не вкидалея, а велъ хлЪбопашество, работая на Войско" j), як і запорозці Половиці й т. д.[323]). У казці Сайка переказується, що заможний запо­рожець добре господарює, землю оре плугом, впрягаючи до нього 6 волів, хліб жне серпом[324]), є вказівки на те, що незадовго перед тим, як скасовано Січ, запорозці знали залізний плуг 'υ) й т. д.}

Зимовницьке хліборобство проти слобідського стояло вище. По зимовниках хліборобство провадили на три поля: найдальший клапоть землі лежав упоперек дачі й призначали його на постійний сінокіс, двоє инших почережно засівали хлібними рослинами ^π)∙ Панувала система пе­релогу, така раціональна в умовах негустої людности. На неї знаходимо вхазівки і в разуразних згадках у піснях про тирсу, що росте саме по старих перелогах. Межа сільського господарства в зимовнику, як і вза­галі в Вольностях була недовга, а тому й сільсько-господарча техніка тут стояла невисоко. Механічні процеси були прості: з переробок про­дуктів бачимо хіба борошняну й горілчану. У кожному разі тільки од­ного промисла без домішки инших зимовники не знали. В господарстві зимовника відразу маємо всі види господарства. Тут стояла жила хата, коло неї була стайня на худобу, город, що давав щоденну харч мешканцям, левада, ліс і поле. Все збивалося в кулак. Речі най­першої потреби завсіди були під рукою. Невеличке, на татарський кшталт, місто було, природня річ, за найближчу властивість зимоаниць- кого господарства: продукти городництва швидко псуються, отож далеко від обійстя тримати їх не можна. Потрібуючи дров на опал, зимовчаки мусіли оселятися біля гаїв. Але що дерево псується не швидко і потрібне тільки в певний сезон, то гай стояв від зимовника оддалеки. По другий бік — лан, де господар працює,., а за смугою ланів — пасовисько.

Коли в скотарському зимовнику господарство будується за лінією кіл, то в хліборобському бачимо площинні відношення, обчислені на руки. За типовий цією стороною можна вважати зимовник Колпака на річці Багатій. В ньому було 3 хати, 2 комори, льох, стайні, 4 під бар­каном двори, млин на 2 кола. Переховувалося в Колпака 13 бочок борошна, 4 — пшона, 2 засіки жита; було 1299 овець, 127 коней, 85 ко­бил, 129 волів, 129 биків, 54 корови ^l)∙ На другому зимовникові того- таки Колпака по р. Кам'янці р. 1747 татари наскочивши захопили: 12 чт. борошна, 19 неводів, 7 човнів, 59 пуд. соли, 9 коней і 2 воли^{[325] [326]). Отже в зимовниках полк. Колпака бачимо: хліборобство, скотарство, рибальство, млинарство й, можна припустити, торговлю, до того-ж деякі промисли поставлено було широченько, настільки широко, що сами ма­люки не спромоглися-б із ними впоратися: акад. Багалій уважає, що суто-козацький зимовник складавсь maximum із 19 чоловіка[327] [328] [329]). За міні- мальним-же підрахунком, необхідних людей у Колпаковому зимовнику треба було: від 4 до 8 чол. робітників на польові роботи (з розрахунку 2 плуги); 12 чабанів, 5 неводничих і рибалок, 1 мірошника, 1 возія, 20 для догляду за товаром та рогатою худобою, усього від 43 до 47 чол., не беручи на увагу кухарів і домової служби.}

Отож треба було десь дістати решту необхідних людей. Як вже знаємо, частину покривали ясирем. Але робітників цієї категорії не могло бути багато. Доводилося підсилювати їх із сторони. Тут могли стати в пригоді ті особи, що заборгувалися, однаково з якої причини. Січовики, коли їхні торговельні контрагенти банкрутували, описували майно банкрутів і „ст а р ш и х и малих дитей та к сов а ли". Так було, прим., з збанкругованим правобережним купцем Новицьким, що дітей його з наказу Калнишевського потаксував військовий осавул *). Або 1766 р, коли збанкрутував Кравець, запорожець Лебединський вимагав, щоб передано йому дебітора „з женою и со всею его семьею в службу"*). Проф. Флоровський доводив, що взагалі торговельні оборудки для запорозців могли закінчуватися віддачею їх на від­служування за борги^[330]). Але не тільки по торговельних операціях траплялося таке. Низка полковників якось сповіщали Кіш, що їхні козаки, не дістаючи платні з Січи, „принуждени будут свои лошади

продавать и хозяевам сплачиваться за хліб и сіно, а в кого недоста­точно будет деньги, то и самому в службу хозяину оста- ваться“’). Самарський манастир у кримінальних справах виступав у ролі „печальника" за засуджених — приклад маємо в 1759 р. з коно­крадом Шульгою — випрохував їх собі в роботу²). Очевидна річ, що й таких людей не могло-б бути стільки, щоб вони цілком удовольнили потребу на робітничі руки. Тоді повстала необхідність у вільнонай­маних робітниках. Наймитів було чимало. У 12, напр., зимов­никах Самарської паланки в 70-х рр. XVIII стол. було:

Козаків... 379 88 28 36 54 29 90 84 60 70 80 11

Наймитів.. 236 63 27 34 37 40 71 67 80 81 70 8

а разом перших 1546 і других 1801 д У зимовниках Личківської па­

ланки було козаків 41 — 1 — 12 і наймитів 374—1 —37, а в цілому перших 54 і других 412. Господарство в зимовниках Самарської паланки було безперечно трудове (на 1,5 господарів припадало 1,8 наймитів). У Личківській про безпосередню працю самих господарів, пересічно беручи, говорити не доводиться. Цікаво тут іще те, що окрім най­митів по зимовникіх бувала домішка постійних хліборобів. Hanp., у Протовчанській паланці в трьох зимовниках (з сімох) на 69 козаків і 16 наймитів припадало 92 хлібороби. Те саме було і в негусто залюд­неній Барвинковостінківській паланці, де на 10 козаків і 13 наймитів припадало 6 селян хліборобів. Наймитів у Вольностях взагалі було чи­мало. В самій Новоселиці їх рахували на 3447 д., у Богородицькому 99, в Каманці 58. За дзними 2-го випуску „Літописи Екатеринославской Ученой Архивной комиссіи" можна виснувати, що наймитів у Вольностях було по-над 5 тис., але навсправжки цю кількість можна принаймні подвоїти. Сюди не ввіходили сезонові робітники, що про них р. 1766 писав Воейков: „весною приходять (до зимовчан) свойственники и зна­комив изъ малой Россіи и польской Украины, которые до зимы у нихъ живуть, помогая работою, а на зиму возвращаются въ дома съ работ- ними деньгами или запасомь".

Скільки-ж здобував отой бурлака — наймит? З однієї справи 1743 р. довідуємося, що в Січі річна заробітна платня дорівнювала 3 крб. 50 коп. на хазяйських харчах³). І такого заробітку — за це свідчать народні пісні ’)» було досить, щоб спромогтися навіть на власне господарство. В Вольностях, на зимовниках, суто-грошової заробітної платні, здається, не знали. Мартинович у своїх записках свідчить, що гроші видавали наймитові тільки тоді, як він відходив. Наймит, відбуваючи всяку ро­боту, діставав за це частину продуктів і приплоду, ще й трохи грошей.

^,) 3aιι. Apx. № 80, прк. 14 й 22.

^,) Скальковскій. op. c., І, 165.

^а) Зпарницкій. Источники, IT, 1597. ‘) Hoon цк і й, Малорус, пісня, 70.

Внутрішній ринок ще не так зріс, щоб, напр., брано на увагу момент віддалености. На нього^--в скотарстві по-просту не вважали. Хлібороб­ство, знов, аж надто не скрізь було таке розвинене, щоб „пахатаря" особливо цінували. Робітника знайти було не важко, а крім тогоаргати, хоч би були з них і аби які робітники, все-ж мусіли знижувати заро­бітну платню. Нарешті, не могло навіть повставати серйозного питання про вимоги саме грошового заробітку. З наймита був не робітник, а тільки павпер, що дякував за дану роботу Й будь-яку платню. Воло­ділець зимовника давав йому змогу існувати, а тому найми вважав за доброчинність. Це визначало, що наймити-павпери віддавано володіль­цеві зимовника головою. Оскільки-ж це був акт доброчинности, гово­рити про договір наймів не д о в о д и т ь с я. Наймита малине так за найняту людину, як за члена зимовника, що господар його давав йому свій „щит". Та це була лиш порожня фраза. Господар зимовника частенько переховував у себе різних утікачів. У Вольностях не дурно була така приказка: „хочеш бути багатий, не будуй доброї хати — над гряницею живи, передержія держи". Не. дурно-ж і російський уряд р. 1743 наказував, щоб запорозці „бЪглыхъ малороссійскихг> людей от­нюдь не пріймали и нашедших-ь оть платежа указанных!» податей не защищали" ^,)∙ Передержіїв було, очевидячки, не так мало, коли звернув на них увагу Сенат. Останньому не раз доводилось обізнава- тися з справами про втікачів з Гетьманщини²), з Криму ³), то-що. Через те втікачі мусіли сидіти тихо й згодом „мало по малу селиться (в зи­мовниках) навсегда" ‘)» підпадаючи під владу зимовницького володільця.

Влада останнього ширилася на тільки на тих, хто в даний момент фактично, перебував під дахом зимовника, але під нею були всі, хто працював у межах господарства (напр., чабани) чи й.по-за межами зимовника, але від ім’я зимовницького володільця (чумаки) і оті хлібороби, що фігурують самостійно в описах різних паланок. Отож, зимовник являв собою своєрідну організацію підвладних стосун­ків. Січ визнавала таке становище речей, бо воно не ущерблювало її влади й ні трохи не обмежувало її суверенітету. Одне слово, влада воло­дільця зимовника в правному розумінні може бути на­ближена до влади куреня. Подекуди була більша, бо в зимовни­ках жили не самі козаки, а й посполиті, не тільки чоловіки, але жінки й діти й т. д. ^s).

Зимовчаки своїм складом і залежністю від володільця зимовника перебували в фаміліятних стосунках. Фаміліятами новосербські посельці в запорозьких Вольностях звали людей, „кой (за військових і їхніх заступників), есть ли (цим останнім) не достаетъ времени, должны

обрабатывать ихъ земли и Исполнять домашнія надобности" ^,) й пере­бували в особистій залежності від них, сидячи на призначених їм зе­мельних клаптиках^[331]). Фаміліятні стосунки випливали з системи домовод­ства й господарчих послуг^{[332] [333] [334]). Фаміліяти комплектувалися з самітних і вбогих, що не мали власного господарства*). Тут знаходимо ознаки мусулманського феодалізму, який фаміліятні стосунки вважав за такі, що випливають з підлеглости військовому домовладиці і доти, аж поки даний вояк носить військове звання. Втративши звання, володілець зимовника мусів вступати з своїми колишніми фамі- ліятами в звичайні договірні стосунки. Стосунки фаміліятного типу повставали ще за однієї умови — коли держава давала воякові землю, свою владу над фаміліятами зимовницький дідич міг переводити в життя особисто. Але він міг і не бути на місці. Фаміліяти-ж мали не­одмінно працювати в його господарстві. Скільки й як працювати, за­лежало від розмірів і стану господарства та ще від звичаїв даної місцевости. Остання обумовлювала й розмір влади над фаміліятами. У кожному разі владу над трудящими було звязано з вимогами вій­ськового характеру і вона мала на собі відзнаки дисциплі­нарних стосунків. Саме цим треба з’ясувати, чом домовладика міг передати владу третій особі, яка мала від нього делегацію. Справді, старшинськими зимовниками звичайно керували особливі довірені домо- владики, що звалися господарями і мали як господарчі, так широко адміністраційні функції. „За отсутствгемъ (напр. полк. Колпака в його зимовнику Опанасівці) справами завЪдывалъ хлопецъ — малецъ С. Лотъ, человЪкъ грамотный и благонадежный" ’’). Але карні справи не ввіходили в сферу повноважень як господаря, так і самого зимовникового воло­дільця. Коли козак Платнирівського куреня Пастрида р. 1767 побив був зимовницького служника десь з Чорного Ташлика так, що той вмер, то „сходка" в Січі загадала побити винного „жестоко киями и пустить на покаяние". Коли наймит козака Кумпана того-ж-таки 1767 р. поранив ножем запорозця, то злочинцеві паланковий суд наказав „уломити ногу" f,).}

Фаміліяти, як і взагалі всенька людність зимовників без кінця й краю працювала, мовляв російський історіограф, „единственно κι> обо- гащенію старшин-ь" ^[335]). Мужика безсоромно визискували^[336]), бо володільці зимовників де-далі, то все більше готували продуктів для продажу як на зовнішній, так і надто на внутрішній ринок^[337]). Отже з передержія вимагали все більшої роботи. Вважаючи на негустість людности й мож­ливі втечі, володільці зимовників не спинялися й перед такими заходами, як запровадження в Запорозьких Вольностях кріпацького права. Прямих випадків його маємо два. Один звя- зуеться з ім'ям кол. запорозця Барана, другий з ім’ям володільця зи­мовника Сіромахи, що охоче приймав до себе втікачів, але зобов’язував їх працювати на нього „по одному дню на тиждень[338] [339]⁴ ’)• Маємо ще свід­чення сучасника Запорозької республіки, що писав: „звіроловство и па­стушество были нижайшія степени запорожскихь упражненій, коими занимались токмо бідньїе и иэъ коихъ никто не достигалъ до вольной жизни, какъ только по духовной хозяина"²). В XVll в. могли були знайти притулок у Січі цілком зубожілі десь на Україні³). Ображене чуття справедливости,,бездомных* бродяг* и сиромы", як називав утікачів Костомаров, власне в Запоріжжі об’єднувало купи лю­дей, що їх так боялися Виговський і сам Мазепа*). Инколи і в XVlII в біднота робила наскоки на татар, як ото було в 1743 p._l коли забрала в них якісь 6 казанів, 5 сокир, 4 свердел, 32 одяги, 14 сорочок, 31 пару шта­нів, 13 кожухів, 16 пар чобіт⁵). Опиняючись у лещатах володільців зимовників, ці бідаки, що не мали „ниже одежды для прикрьітія тіла^{44 с}), не могли миритися з своїм скрутним становищем, зимовникам чинилось „разореніе отв подлаго легкомысленнаго народа" ⁷), загрожувано колиш­нім поборникам волі⁸). 1 загрози, що правда, дуже рідко, таки перехо­дили від слова до діла. Так, р. 1773 під Кінбурном мобілізована й ви­ведена на бій проти турків маса злидарів мало не до смерти була по­била великих володільців зимовників полк. Колпака й Дубового⁹).

Коло було замкнене. „Абсолютна воля" Запоріжжя розвинулася в свою діялектичну протилежність. Разом із цим замкнулося коло й по лінії майна. Державність дібр і собі перейшла в свою протилежність — індивідуальну земельну власність. В Вольностях народилося право власности. Ось кілька доводів. Запорозький полковник По- патенко позичив І. Золотаревському 4700 крб., а щоб забезпечити цю позичку, взяв в нього його маєток-зимовник; цей зимовник за Попатсн- ком і лишився ^,0). Чернець Івістіон витратив на Г. Ромуся 679 крб. 50 коп, грошей, а за це дістав у власність половину Ромусевого двору”). Кал- нишевський визнавав факт власности на зимовники за „запорожского войска разными чинами" ^,)∙ ∏PQ це-ж знаходимо вказівки і в справах російського Сенату^а). З права-ж власности випливало й право теста- ментування. Кол. військовий старшина Качалов відписав у духівниці сзій зимовник небожеві. Старшина Литвин те саме зробив із своїм зимовником ^{[340] [341] [342] [343]).}

Зміна зайшла дуже далеко. Тимчасом як десь перед першим зруй­нуванням Січи навіть у дрібницях помітна перевага військових начал, після 1709 р. й надто після прийняття російського підданства на пер­ший план висуваються моменти індивідуальної власности Рубиться хата. На сволокові її неодмінно вирізьблюють ім’я її власника. Офіруючи до церкви ікону чи якусь там богослужбову книгу, ставлять на ній жертво- давцеве ім'я. Така асигнація речей стає законним і широко розвинутим побутовим явищем. Асигнації свідчать про належність речей даній особі, підкреслюють правильність індивідуального володіння, про що оголо­шується відповідними записами urbi et Orbi. Контрасигнації з боку Війська не дається місця. Військо не оповіщають навіть у по- вгжніших випадках і про деякі факти та події дізнається воно десь „кружним шляхом": оповістив-же кримський хан Січ у 1747 р. про появу зимовників і цілих слобід на Конських Водах ’).

Підстави життя в Вольностях радикально змінилися. Цс не могло не вплинути на переродження організації влади в палан* к ах. Йдучи за старовиною, тут ніби все про людське око лишалося без змін. Та навсправжки отамани побачили біля себе „стариків" — за­можних хазяїв, що допомагали отаманам правити, виступаючи в ролі дорадчого органа^{[344] [345]). Проф. Яворницький ладен визнати новий орган за „сходку", де розглядувано, що правда, „мелкіе вопросы"β). Без „ста­риків" не перебувається паланка. Р. 1747 бугогардовий полковник, у звязку з пропозицією Коша, скликає справжню раду з лисицьких отаманів, „базарных-ь и степенныхь добрыхъ козаковъ"[346]). Вони, „нові козаки", починають висловлювати свої бажання, підносять перед Січчю голос у справах паланкового управління, доводять до ві­дома Коша про свою довіру чи недовіру паланковій стар­шині, виступають з системою рекомендації своїх кандидатів на посади, вже не коряться мовчки призначеному од Коша началь­ству. Перед нами така справа. 1758 р. лисичники й базарники Бугогар- дової паланки повідомили Січ, що паланковий полковник продав офі­ровані на гардову церкву перли й уторговані гроші „не знат гді поділ", так само, як і срібні келіхи, штофну на ризи тканину й три копи гро- шеЗ. Бугогардові лисичники прохали зняти полковника з посади і на місце його рекомендували „из своей команди[347] [348]' Т. Щербиновського ’)• „А писар и асаул", писали вони, „нам угодни". Разом із тим постав­лено було й таку вимогу: „кто станет полковником, то нехай сему полковнику не дасть ничего, пока счету с себе не здасть" 2). Так гово­рити могли ті люди, що почували під собою ґрунт. При чім, мовляв, Військо, коли окружна влада мусить керувати власне в окружних інтересах, інтересах лисичників і „степенних" козаків-стариків? Паланку й її інтереси рішуче протиставлювано Січі й її інтересам. Але на кого-ж старалися „паланкові старики"? Hc на наймитів, нату­ральні, чи аргатів. не на передержіїв чи зимовецьких селян. Останні чудово знали ціну запорозьким господарям і воліли краще йти під по­ляка, як те було з Д. Красноперичем, що втік до Крилова з сином і невісткою 3).}

Мужик і запорожець у Вольностях жили „на ножах". Обидві сто­рони ворогували одна з одною. Коли, напр., січовики сиділи в Олешках і частина їх пішла до черкеського походу, то другу вирізали мужики Самарської та Кодацької паланки; повернувшись з походу на черкесів, запорозці й собі вирізали мужиків по р. Самарі й житла їх спалили. Виходить, „старики" мали підпору в якійсь иншій групі.

За таку групу були володільці дрібних зимовник і в. Ix було скрізь розкидано чимало — пересічно в кожній паланці було їх сотні *)• Достатки отаких дрібних зимовницьких володільців більше- мснше відомі. Про них можна скласти уявління на підставі реєстру збитків, що завдав татарський наскок у 1743 р., коли дрібний зимов- ницький володілець коз. Лисий втратив 42 крб. грошей, 100 пуд. соли, невода й завод; козак Бауман, — що в нього татари захопили 50 крб. грошей, човен, бурку, 3 кожухи, бочку жита, 4 бочки соли й ин.; ко­зак Ключенко, — що в нього було взято бочку жита, бочку пшона, 100 пуд. соли, або козак Шульга, що в нього пропала скриня з 137 крб. грошей, 2 мідяні казани, 10 чт. житнього борошна, 2 пари чобіт, 2 коси, З свердла, то-що*).

Проф. Рожков писав: „едвали можно признать верным мнение, что в зимовниках было особое запорожское поспольство — такового клас­сового расчленения в Запорожьи не было и не могло быть" ^с). З попе­реднього видко, що класові начала в Запорозьких Вольностях таки були. Класові відзнаки зблизили нарешті Запоріжжя з Гетьманщиною. Отож доводиться відкинути й думку О. Лазаревського, що гадав, буцім на

Запоріжжі існували порядки відмінні від порядків Гетьманщини ’). Куди ближче до справжнього становища речей стоїть акад. Грушевський і покійний І. КаманІн, що правда тотожність устрою добачали віддавна²). Класовими началами, що утворилися в Вольностях, треба пояснювати і той факт, що коли російське військо йшло руйнувати Січ, людність Вольностів і пальцем не ворохнула, щоб її оборонити. Володільці зи- мовників від того, що скасовано Січ, нічого не програвали, паланкова людність нічого не вигравала.

Проф. Михайло Слабченко.

Додатки.

№ 1.

Е. И. В. В. 3. Н. велможному и високородному Е. М. г. атаману Ко­шовому П. И. Калнишевскому з войсковою старшиною

покорнійшое доношсние.

При ордері войсковому сообщенія переписки с камисиею, находя­щеюся в Кременчуке, командующим обер-комендантом и бригадиром В. Черътковимъ в 13 день сего генваря нами при постах Тарасовском, Біленком и Голой Пристани полученно и по разсмотрению, что де оная комиссия отписуется в Кош, что она, не соизволяя вступить черезь повеление его високографское сиятельство главнокомандующего 2 ар- миею г. генерала-аншефа, сенатора и кавалера, графа П. И. Панина посланы к ей ордера с расположением от* учрежденних по сутахъ (по­стах ?) для защищения Російскихь по Днепру и в гору Самари со­стоящим* командам* видават фураж* по статской цен! денежною сум­мою по 3 коп. на едну лошадь на сутки, а за овес* 2 четверти на 2 ло­шади, на месяц* 2 руб., муки четверичок* 25 коп., гарнец круп* 1 коп. съ полушкою. Но Кош*, в том* не соблагоиэволясь 3 оною КОМИССІЄЮ, в резиденцій состоит*, но требуется болшою ціною видачи за оній фураж* и где подлежало вишшим* Командам* о том* с* прошением взнесено и дожидатся той резолюцій, а нам* подтверждается на κplπκo в сохраненіи, чтоб* содержовали государственний интерес* и нигде не розездилися и един* другого вспомоществовали хлібом* и лошадей сіном*. Рідко ж* находится могущественнійших* господарств* на хліб и на сіно, нежели немогущественнейших Козаков, что толко иміют себі по парі лошадей. По нинешніму ж де сему врсмю забрата справка съ козаками, что нікоторьіе по немогуществу своему за что купить сінгї на подножном* кормі лошад! держали и так безвістно пропали, что не могут* і зискат*. І притвержено ж нині общественно, чтоб* не пускали лошадей на подножной корм*, при имущественнійших* козаках* находилися и от τlx* хозяев* поставленна ціна сіну и хлібу, в раз- смотрение ж* к войсковим ділам* пришлется опосля экстракт. Того ради Вашей Велможности з войсковою старшиною покорнійше донося, просим* милостивое раземотрение учиніть и опреділение, буди отку- дова оная сумма денежная пришлется в Кош* для роз*дачи стоящим* командам* по постах* за місяци недоемніи подлежащого фуражу, муки, круп*, за сіно и за овес*, в* том* из здешних команд* Тарасовского, Біленкого и Голой Пристани не оставте, даби они крайней нужди себЪ не узнавали в* том* недоем!, как то прошедшую зиму послідовало. Буди-ж і нині за сіно деньги не возвратите, в* которих* они оцінкою в борг* забрали і поставленно, то козаки принуждении будут* свои лошаді продавать і хозяевам! сплачиваться за хлібь и за сіно, а в кого недостаточно будет денег, то и самому в службу хозяину оставатся, а в войско поліовое вступит государству нічим ь будет-ь служить, но отдать же (?) Ваша Велможность по своєму великодушію и милосерд- ствованію покажіть щедроту с тимь над онимь козакам і в от міну опреділять иную резолюцію, по чему б они могли обрадоватся своєю мужественною храбростию против віроломного врага креста господня оказатся, за церковь Божію и всероссийский престолъ. Когда жъ они τtM^,b предметомь являются в ревности непоколебимой подъ Вашимъ Аредводителствомь, то і къ вічно достойному имени вашего во всей подсолнечной на віки прославление Вашей Велможности прославится.

О семь донося просимъ

Полковникъ Голой Пристани Я. Артеменко

Полковникъ Біленкого поста Г. Глоба

Тарасовского поста полковой Старшина Н. Гавриловъ

1771 г. Генваря 27.

(Зап. Архів № 83 арк. 14 22).

№ 2.

Ис Крсменчуковской пограничной таможни в Кошь В. 3. Н.

Сообщен! е.

Прошлыхь 1767 и 1768 г.г. по поданным здешнюю кременчуков- скую пограничную таможню Войска Запорожского от коэаковь в разные мЪсяцы и числа обявлеиием отпущены в Сечь Запорожскую для тамо­шнего употребления, а не для продажи заграницу товары, т. е. вь 767 HBOHlBCKoro Cb К. Свистуномъ 200 пуд. табаку, уманского с Ф. Вели­ким! 1700 п. железа тянутого в прутях, дядковского с А. Машенскимъ, 768 г. шкуринского куреней С! Н. Апостоловым! разныя товары безь ВЗЯТІЯ СО ОНЫХ! Bb казну ПОШЛИН!, Bb чемь дань ИМ! ИЗ! оной таможни ярликъ с темь, чтобь имь те отпущенные с ними товары продавать во оной Сечи Запорожской, а не за гряницу и что они подлинно те то­вари в Сечи Запорожской проданы будуть, в томъ привесть имь в Здеш­нею таможню от тамошнего главного Командира именное свидстелство на срокъ. Точию оные козаки о выше предписанных товарехь, где оныя ими проданы и до Сечи довезены были никакого писменного сви- детелства в здешнею таможню и по поныне не представили. Того ради в Кременчуковской пограничной таможни разеуждено во оной Кош В. 3. Н. послать сие сообщение и требовать: выше помянутые козаки Свистун с товарищи отпущенных с ними по поданнымъ обявлениямъ товары в Сечь Запорожскую были л довезены и в Коше явлены ль, не было ль из оных товаров отпуску за границу. Об оном ученя верную справку, в здешнею таможню благоволит сообщить письменно в непро- должителном времени.

Цолнер М. Замятин.

Мая 5 дня 1770.

(Зап. Архів № 46—71, арк. 300).

№ 3.

Панами полковниками кодацкому и самарскому з старшиною крепкий приказ.

Нине по учинившомусь в Кошу общему старшини, стариковъ и куренихь отамановь и всего Войска определению приговорили: ради посилки къ височайшему е. і. в. двору по испрошению на запорожскихь земляхъ в вечность височайшой милостивой новой определенной гра­моти и о пожалованій разних войсковихъ нужди войсковую сумму усу­губить, а взискат оную съ подданства войскового козаковн, також с посполитыхн деленыхъ и нєдЄлєньіхь всех тяголь и пЄшихь, кои не­обходимо з давних лЄтн землями и лесами войскэвими безпрепятственно владеютт» и користуются. Для чего по всеконечно собранию подлежащей сумми приговорили ви 756 и 757 г. дворовому числу учинено на оп... шится козакам, посполитими, тяглими и пешими разделенними и нераз- дЄлєнними порознн. Кодаку и всеми принадлежащими селам росписанию учинено и сумма, подлежащая противи числа дворового, расположенна яко эде в оригинале прилагается. И предлагается вами за получениеми сего, зарази учиня виписи каждому с приложенного расписания, при своихи приначахи козацкому и посполитому городовими и селскимн ота­манами з громади сами ви э писаремн, обехавъ, и вичитави сей прикаэи публично, всеми вручити имеете и притвердит срого, даби они сами в каждомн селе промежду собою, смотря по имуществами, скоту, хуторам, мелницам, по промислу и другими состояниями, кто чего достоинъ, по­ложили реестром и собрали такову росписанную сумму, подлежащую за нинЄшній 757 годи, не отлагая далее, каки в едини месяци, и по соб- раніи ту сумму, порозни кождого села собранную, паланскую печатю запечатать и, не отбирая, через техн же отамановп при своихи рапор- тахн не иначе, каки воскресенскими святами, когда ехать будуть в Сечи, вместе прислали. И то число і вами самими, ездя с писаремъ часто по селами и в Кодаку, отаманов и громаду ки скорейшему той сумми собранию понуждать и крепко приказивать. Ежели ж ви скорости до того сроку собрать не могуть, то сискать с них 1 или 2, кто б та­кову сумму заложили, а они опосля поволно, промежду собою собравши, отдали с теми, а даби бедних пеших, неимущественныхн, к излишней дачи промежду собою не привлекали и лишнего не накладивали, а смо­трели по состоянию — имущественний хотя и то руб. 5 и болше, по болшому имЄнію и промислу достоенн положити, с таковихи безн по- слаби взимали бы. И ви в томи крепко наблюдайте и к обиде бедних не имущественних не допускайте. А поступали бы они по самой сущей справедливости, понеже для их ползи на ихн самихи преданно, чтоб они, зная други друга состояние и имущество, сложили і правежи со­брали и привезли, не посилая изи Коша нарочнихи, даби те нарочние прожитием в харчах и напитках народа не отяготили или обиде не при­водили. А буди те обиватели той сумми сбори продолжатимуть и не старатимутся, то неотменно нарочно от Коша к ним на их же Кошти отправлени быть имеютъ в болшіи убиток им на несуть. А даби они, не оставляя вище писанного поведенного по приложенному росписанию збора в Кошъ для испрошения милости и помилования отнюдь не ехали, а чинили в самой скорости не отягая и малейшого времени неотменное йсполненіе, ибо ни на кого уже сему учиненному отмени отнюдь не вчинится и не отставится. И уже мало имь всеми сие об’явит, ибо и вггред з тіх* обивателей по учинившомусь приговору за другие слі- дующие года, також оклад* без отміни взискиван будет всегда. И что они самоскорійше расположенную сумму всю в селах* своих* каждой отаман* э громадою и в город! Кодаку такожь и кодацкой соберут и на святках воскресних до Коша привезут, взят с них* обовязателние зараз же росписки, при репорте обстоятелном своем в Кош немедля прислат. А городовому кодацкому Громадскому правлению и отаману взисканием* по селам* сего и н! до чего діла без опреділенія нашого не иміт, но в тіх* селах*, як више писано, сами обиватели должни постулат. И вам по сему учинит неотмінное исполнение, опасаясь за нескорую исправку тяжкого отвіта.

3 Коша. Марта 16 дня. 1758 г.

(Зап. Арх. Л? 136, арк. 1-2).

№ 4.

Е. I. В. 3. Н. отаманъ кошовій Д. Стефанов* з войсковою стар­шиною, курінними отаманами и со всім* войском* всем, кому о сем будет потребно відать, всякого звания и чина людемъ, а особливо оного В. Н. 3. всему товариству і посполству обявляется.

Ccro 1758 г. Генваря в 1 день в общем войсковом* собраніи по древнему узаконению на місто находящихся в Самар! поставленних* прошлого 757 г. Июня в 24 день полковника Я. Гаврилова з старшиною внов обикновенно в оную Самар 3. В. товарищи куреней Джереловского полковником* І. Гордіев, писарем* Г. Слюра, Шкуринского асаулом К. Дон вибрани и определении и в Команду точную все вишъ писанной паланки Самарской відомство им* вручено от нас* і войсковым* клей- нотом - пірначем* полковника з старшиною снабден*, - коих* с том* чину всему В. 3. Н. и поданству и кому принадлежит, принят и почи- тат и повиноватся, а ім*. будучи в той должности, поступать по ниже писанному. По силі височайших е. і. в. грамот его ясновелможкости високоповелителного г. Малыя Росіи обоих сторон Дніпра и В. 3- гет­мана и разнихъ ординов кавалера Кирила Григоровича его сиятелства Разумовского ордеров над* подчиненними во всем* кріпкое смотріние иміт* і о государственних* надобностях* по повіленіям* наблюдать и исполнять и в пограничностях касаючееся все вірно и радітелно пред­остерегать и ісправлять, над ворами и разбойниками всякими удобо возможними способами поиски чинит, для чего частіе розезди з тамош­ними запорожскими сидящими в Самарі и других* містах* и поженив­шимися козаками употребляеми били, а за сиском* виновник* без пощади наказивать, даби впредь никому из них* обиди и воровства чинить било неповадно; какови ж* вори явилися б* по важним* ділам* оним в Кош к надлежащему раземотренію и допросу присилать і в том* во всем* рачитъ і смотріть накріпко і по всім* войсковим* приказам* исполнять им* до малійших* діл* порядочно и неосвателно (?); в ко­манді ж своей козакам* и народу всякіе суди и расправи словесніе и письменніе производить и правду по вірности своей всім* іщущим* доставлять, а о креминалних, яко то смертних* и других* важностях* и воровских* ділах* доносить к* нам* в Кош*. Казакам-же тамошнім* и посполству сим* войсковим* листом* притверждаем* за прибитіем реченного полковника з старшиною, яко командиров со всяким* долж- яим* почтеніем* принять и всякую благосклонность по должности ока- зиват и тах по нашим* войсковим*, яко і их* полковника и старшини приказам* безъотрицателно бить послушним* и во всем* по оним* действовать. Они ж*, полковник и старшина, должни себе весть честно і постоянно, как звание их требуеть и добрим* старшинам* приличе­ствует*, не причиняя никому ни малійшои обиди, а над* козаками і посполством, чтоб оних никаких* шалостей, драк, ссору і задіору не происходило, іміть смотрініе κplπκoe и от* того воздерживать. Обикно- венніе же доходи, какови і за прежних* били, то і онимъ полковнику и старшине отдавать вс! безспорно. А они тім между собою по равной части безобидно довольствоватся іміють. Для ісправленія же всяких* войскових* и паланских* потребностей, находящихся в* відомстві са­марской паланки разним* майстерством і... они ни били, всім, також* и остальним людемъ от* десятков* и вновь приходящим ь в особливом* полковника и старшини и віденію бить и во всемъ ділат* поведенное із* Коша и от них* без отрицания, а излишних* тягостей на них* пол­ковнику і старшин! отнюдь не налагать вимогателства і взятков* ника­ких* не брать і не требовать до определения об* оних* войскового. А для возки в паланку трави, сіна, дров* и пр. и на другие потреби, яко то на сторожу и на посилки обще всему посполству бит* должнимъ і отправлять по прежнему. Куда ж* с Козаков и посполства отлучку кто імітимегь, о том полковнику и старшині відомо чинить и за его писмами отъездит* и ставит* добриє поруки на отезжающих*, а самим* собою без відома полковника и старшини и без писма оних отнюдь никуда отеэду в силі е. і. в. указов не іміть, яко чрез* самовольное отеэди происходят* воровства и разніе к воровству и прикритию воров* и воровских вещей причины слідують. Буди ж хто нашему, яко главной команди, повілению в том* противен* покажется хотя с Козаков іди мужиков, с таковими, яко с презрителми своей команди, ему, полков­нику и старшині, не смотря ни на что, повеліваєм* поступать. Для того сей им*, полковнику и старшин! при подписании командующего с* присутствующими имени і с утвержденіемь войсковой обикновенной печати лист* видан з войска и они в опреділенное місто э божиею помощию отправлени з Коша.

1758 г. Генваря 2.

е. і. в. В. Н. 3. атаман* кошовый Д. Стефанов з старшиною и то­вариством*

(Зап. Арх. № 116, арх. 3-Ю).

№ 5.

Вельможный Пане и премилосерднійший патроне, Николай Тимофіевич.

Вельможности Вашей свой всенижайший уклон* чрез* сіє поднося, желаю всенижайше літа вашей велможносты всякого благополучия и до­брого поведенія. При чем* велможносги вашей приношу свою жалобу, что я панами старшинами і войсковыми товаришами, крайне разорився» терплю немалую бідность, что не так поступают*, как* должно старши­нам* смотріт* паланки, крайне неразсмотрительніе по части своих слуг* слухаются, а все к худому, а не доброму порядку, с чего крайнее в паланки безстрашіе ділается. Видя я их* таковые очень чудние по­рядки, крайне дрожу и опасаюся, чтоб не буть в отвіті. Нижайше прошу, вельможный пане, особо к вашей велможности ордером* при- твердит* строго, чтоби они очуствовалися и паланки смотріли. Осауль кажется человекъ и хороший, да какъ видно паланки не обходит смот­реть и своей должности, какъ до его принадлежитъ, но в частихъ от- лучкахъ с паланки по горячих борщахъ находится. А на мене все зва­лили самую послЄднЄйшую голословную росправу, чемъ мене приводять к немалой обиде, ибо эхо таковое ходитъ, что писал полковник и асаул, почему я виссказался сумнителствомъ и опасности нахожуся. Нижайше прошу, вельможний пане, мене отъ сего свободна учинить. По ордеру велъможности вашей с села войскового деревня потребная к мелницамъ велможности вашей совсемъ вивезена и отправлена. Нижайше прошу, вельможний пане, и за нашъ трудъ з Головного имущества наградить, ибо Головко Отправился до Коша, имущество ж его до резолюцій в па­ланки находится. Я же, предан себе под несомненную високую милость вашей велможности, з давнишнимъ упокорсниемъ и всегдашнимъ почи- таж'емъ пребиватъ імЄк> Вельможносты вашей, премилосерднЪйшого па­трона, всенижайшей слуга

С. Роменскій

1770 г. Авг. 4 дня.

(3aħ. Apx- № 26-17, арк. 185-186).

№ 6.

До полковника самарского Мандра зъ старшиною ордеръ.

Оженившийся и жителство въ слободе Бригадировкы имеющий куреня Каневского козак Г. Каракой за своею сего числа в Кош явкою представил, что онъ за тестемъ своимъ М. Песоцкимъ, кой прежде в с. Бригадировце в хате десятку куреня ведмедивского находился, а нине с нимь, Каракоемъ, в едной его, Каракоя, хате жителствуетъ, желают, аби заедино службу козачую отправлятъ, и проситъ в томъ нашего раземотрения. Ми в разеуждении его, Каракоя, убожества и что реченной его тесть Песоцъкий по виходе своемъ з десятковой куреня ведмедивского хати в томъ и ни в какомъ другомъ десятку не состоять, определили имъ в отправленіи заедно козачеи служби бить, вследство чего вамъ и предлагаемъ, кому надлежить, приказать какъ реченого Песоцкого к подданимъ ведмедивского и другихъ куреней десятковъ не причислять и не взискивать с него никаких податей и повиностей, до посполства надлежащихъ, так и показаного Каракоя в число посполи- тихъ самарского ведомства людей не привлекат и онихъ обоихъ в ре- естръ Козаков женатихъ для совместного пр више писанному козачей служби отправлению вписать.

1771 г. Февраля. * дня.

(Запор. Арх. № 104, арк. 102).

№ 7.

Г. Полковнику Кодацкому Поповичу з старшиною ордеръ.

Новокодацкий переяславского десятка житель А. Скетенко зде, в Коше, являся, обявилъ желание, чтоб ему было въ козачомъ ведом­ства вашего званій и потому о исключеніи съ посполитого куреного переяславского десятка, просилъ нашего раземотрения. Что уважая, паче жъ необходимую в теперешнее военное время у каэакахъ надоб- ность призная и по сему его Метенка в козаки опреділить повеліваєм* вам* відомства вашего к* прочим* козакам* причислить, с ними надле­жащие козачие повинности поочередно козачому атаману приказать употреблять, Громадскому ж запретить, чтоб ни в чем* к служенію діла не силил*.

1772 г. 7 Генваря.

(Зап. Арх. № 104, арк. 148).

№ 8.

Борговое реестр*, коликое число каким* именно старшинам* в проезди их* издержано на харч* э кодацкои суммы денег и каких місяцей по сим* явствуеть, учинено 1772 г. Ген. 9.

Август, В проезд асаула Качалова..................... 1 р. 86 коп.

Сентябрь „ „ „ 2ρ. 99'∣2 к.

Октябрь „ „ „ 5p. 48^,∕a к.

Декабрь „ ' „ „ 1 р. 49 — к.

В проезд довбиша Соколовского

Август „ О р. 71 — к.

Сентябрь „ Ip. 53^,∕₂ к.

В проезд Пишмича — Октябрь О........................................................................ р. 87 — к.

„ козака Дупича — Сент 1........................................................................... р. 19 — к.

„ Гараджи — Октябрь 1........................................................................... р. 83 — к.

„ Колпака— „ О...................... р. 50 — к.

„ Хижняковского — Ноябрь О.......................................................................... р. 38—к.

„ Бистрицкого— Август О.......................................................................... р. 95 — к.

„ кн. Долгорукова — 8....................... р. 27 — к.

„ Мандра полковника...........................................................,.. О р. 35 — к.

. „ полковника Бута 1 р. 02 — к.

„ отамана донского Ляха — сент?... О р. 30 — к.

„ М. Попатенка 0p. 12^,∕₂ к.

(Зап. Арх. № 104, арк. 115).

№ 9.

C В ⅛ Д Ы TEACTB О.

Cero 756 года декабря 15 дня В. 3∙ Н. куреня поповичевского козак П. Таран в Коше был* нам* челом*, представляя, что в прош­лом 755 г. полтавский житель М. Кованко взял в него, Тарана, в борг соли 1200 пуд* ценою за 360 руб. за словесними поруками полтавских жителей и купцов П. Руденка, М. Кованки да Н. Ніжинця и τlx* де­нег за ту соль не отдал*, он*, Кованко, безвестно бежал. Для чего он*, Таран*, с виш писаних Руденка, Кованки да Ніжинця, яко спо- ручников, отдачи денег τtx* требовал и просит* в том* его ділі раз- смотрения учинить. Но, оного діла ми не разбирая, січеаому купече­ству велели разобрать и учинить справедливый суд*. Почему оное купечество, а именно: запорожские козаки И. Бобиръ, И. Крамар*, М. Васюринский, Л. Шербиновский, П. Лата, г. Путивля М. Лощеевь, роменский грек О. Кантаржей, січовий К. Старий, грек X. Иванович, грек А. Демонтович приговорили ті деньги, яко с поручников с тех полтавских купцов взыскать в удоволствие его, Тарана. Из коих* еден* именем* Ніж и не цъ, приехавши в С1ч* запорожскую, в силу того купе­ческого приговору, нашим* повеліниемь 140 рубл. ему, Тарану, упла­тил* с тымъ договором*, чтоб он*, Тарань, как* по нему, Ніжинцю, такъ по Руденку и М. KoBaHijt осталнихъ денегъ 220 руб. впредь не некаль, а искалъ бы на реченному М. Кованці. Да и ему, Ніжинцю, на оному ж М. KoeaHijt заплачених за его, Кованку, ему, Тарану, 140 руб. гд! его, Кованку, взищет, искать позволилы. Кои денги 140 р. доправит на ему, Кованці, он*, Таран, позволилъ то, чтоб свободно ему, Клинцю, было, TAt его, Кованку, сищетъ в Малой Россіи или в слободских* полкахъ, оние денги с него, Кованки, доправить и въ томъ бы ни от кого никакова препятствия не слідовало, оба они, Та­ран* и HtmHHeu*, просили в Koujt свідьітелства. Того ради г. г. ко­мандующие, гд! его, Кованку, реченій Ніжинец* может* сискать, в до- правки на нем означеннихъ денег* 140 р., також* протори и убытки да благоволят* никаких* препятствій не ΛtΛaτ*, но еще в прошении его всякое вспоможение оказиватъ, ВО BtpHOCTb чего сие CBtflHTeACTBO обикновеною войсковою печатю утверждено и ему, HtatMHUio дано.

3 Коша. 1756 г. Декабря 19 дня.

Кошовій отаман Г. Федоров з старшиною.

(Зап. Арх. № 20—6, арк. 5).

%

№ 10.

1768 г. Мая 13 дня.

Я. ниже подписавшейся, дал* сей oδΛtrb Войска Запорожского г. кошовому отаману П. И. Калнишсвскому в томъ, что занял* въ его, г. отамана кошевого, в* позику денег* серебряной монети числом* 2400 р. ровно, которые денги повинен* я ему, г. атаману кошевому, уплатить російскою сребранною монетою прийду чего 1771 г. мая выше писанное число βct сполна. В томъ и подписуюся своеручно.

Козак Січи запорожской куреня полтавского

1в. Караванець.

(Зап. Арх. № 22, арк. 82).

№ 11.

Велможній пане, високомилостивійший патроне и батьку.

Ф. Кнесковъ самарчицкий, состоящий должним* по обліку 900 руб., из Крима воротился. Ваша Велможность изволили ордером* 774 г. октября от „ “ дня самарской паланкі повеліть, даби сторонние кре­дитори, естли кому найдется должникъ, не могли его арестовгт. не до­пустит К тому НІКОГО, C TtMb притом* изьясненіемь, что в поворот! его, Кнескбва, будет от вашей велможности прислан* с обліком* за доправкою онихь денег*. А в сій поворот* Кнескова с кредиторей маіор Резанцев*, являсь в паланки, ищет* по векселю данному в 772 г. должных 550 р. денег съверхъ процента взискания. Паланка самарская, над таково запрещение не смія приступить къ аресту его, Кнескова; за тот* Резанцева домъ, нашла за прилично, не випуская з Новоселиць! самого Кнескова и его товаров* в сторону, доложит о том* вашей

велможности под?» высокую волю и резолюцию с тім?» дополненіем-ь, что оного Кнескова по его обявлению остается в Січи вивезенного с Крима 27 бочек?». И пребиваемъ со всеглубочайшимъ синовнимъ послушенством?» и по.виновениемъ вічно вашей велможности С. Кобеэча з старшиною

1775 г. Генмря. 7.

(Зап. Арх. № 75 — 15, арк. 27).

№ 12.

Велможний Государь мой Івані» Григоровичі».

Писмо Ваше я марта 5 числа получилт», в котором?» вы изясняете, что, хотя вы от полтавского купца Макухи приняли 600 руб., но то де денги ті, что ни ему визичали из войсковой суммы, в которую і воз­врат?» как?» по писму вашому значит?» і на том?» обліги помічено уплата 600 руб., так точно і ест. Что же в томь писм! напоминаете, яко за бунтовщицкие овци ви в него не получали 382 р. 93 коп., то за при- зивом?» Макухи и за спросом его онт» и сам?» показивает?», что онт» не платилъ своими руками, а заплатил?» прикажчик?» его П. Роменский, якій пред мною і им?», Макухою, персонално показал?» да и поміта о уплат! т1х?» денег?» на облігу сего году Генваря 2 дня написана, которой облік?» и передрані» уже у меня находится. А войсковой сумми еще за нимт» остается незаплаченних 400 руб. Но как?» онт» нині 1детъ къ вам?» сам?», так?» для росправи между вами о вишеписанномт» к вам адресуясь, отдаю мой уклон?» и желаю всякого благополучия и здравия. Пребываю всегда с моим?» доброжелателствомъ и почтением?».

Вашего вьісокородія, милостивого государя моего, покорный слуга

1770 г. Сент. 2 дня.

(Зап. Арх. № 26-17, арк. 222).

№ 13.

Ордер г. полковникам?» з старшиною в Кодакъ, Самар?», в Протовчу і Оріл?» до Колпака и Хорвата.

По причини открывающейся весни уже время приближается к па- ханю хліба, по наспітии которого надлежит?» всякому хліба пахатарю и також?» благоугодному ділу, и на пыщу всякому человіку завсегда потребному, призвавши бога в?» помощь, со всяким?» старателствомъ і попечением?» безліностно. Того рады вам?», г. полковнику з старши­ною, через?» сие предлагаем?» по получении сего всім?» подчиненным?» Войска Запорожского Низового вашего відомства обивателем?» і поже­нившимся козакам?» выше писанное обявит с тім?», даби оние, не заби­рая никакова ни в чем сумнителства и лености, принимались за хлібо- пашество і орали б в царинах?». И такт» би оного насівали, чтоб не толко самим?» хлібопахатарям?» достаточно было, но еще чтоб?» могло в продажу завести доволное число. А ежели из тамошнего народу в кого волов?» не имеется, то могут они себ! прозбою іли наймом?» достават?» и у холостих?» козакові» знакомих?» себ! и тім?» себі і ко­закам?» приобрісти немалую користь, а прочим?» ползу, ибо по возвра- щении с похода многие запорожские козаки, не иміющие покупати, будуть для себе хлібь і для коней' овесъ. И что при граничномъ MtCTt жытелствують BtAOMCTaa вашего люде, то всякъ мужска полу іміль бы оружые запас и оному и спис. Хто ж иміеть спроможность і ло- шад с кульбакою и какъ женатие козаки act были воинскимъ пригово- ромъ, лошадми і запасною харчю і справние, так холостіе запорожскіе козаки воинскимъ прнборомъ и лошадми к походу готови были би і харчами запасивалися и ожидали в своих зимовникахъ и по командах на постахъ повеління, когда и кому именно надобно будет заступать, за получениемъ повеліния будетъ обявлено. А дабы в будущую весну в празности нихто ізь обивателей не проживал и не пустобячилъ, но повслсннос хлебопашество для ползи собі и прочим д!лалъ, о томъ κptπκo вамъ, г. полковникъ, з старшиною смотріть и наблюдать, дабы, как выше писано, не толко для себе призапасено, но и возвратившимся с походу запорожскимъ козакамъ, кои за денги в нихъ покупатъ должни будуть, хліба достаточно (закреслено: на сей сторони р. Днепра на­ходящиеся по зимовникам запорожские пішие козаки нині уже от Коша отправляются Bd на низ р. Днепра для поиску над неприятелемъ. А понеже уповательно, что і в вашемъ відомстві таковие козаки πt- шие в празности находятца помежду обивателями, для того вамъ пове- ліваемь по получении сего зараз вс!мъ відомствамь вашего козакамъ і посполитимъ отаманамъ по селамъ строжайше учинить прытвержение и обязать т1хъ отамановъ подписками, кои чтобъ таковыхъ находящихся по селамъ праэнопешихъ запорожскихъ Козаков на 2-ой седмици сего поста всенепременно всіхь до Січи повысилали для отправления оныхъ отсель с прочими козаками судами на низъ р. Днепра за поискомъ над неприятелемъ. А если б могли оние пішие казаки оттол на 2-ой сед­миці сего поста в С1чъ не выслать, то неминуемо за то всі сілскьіе, козачие і посполитие отамани наказани быт іміют і вы за оплошности без штрафования не останетесь.

Февраля 16 дня 1770 г.

(Зап. Арх. № 68-12. арк. 4-6).

X₂ 14.

Благородній и достойнопочтеный г. сараджинской губерни губернатора соседственный приятель нашъ.

Проживаючий в здешнемъ врйеки при курен! титаровскомъ мало- росіянинь І. Лебсдинскій, являсь в Коше, сего году Генваря 21 дня представилъ, яко де полской области брацлавского воеводства са­раджинской губерни с. Бурсуков житель П. Кравецъ прошлого 756 г. априля последнихъ числъ в его, Лебединского, взялъ в боргъ волов 14 ценою 150 руб., готовыхъ денегъ SO руб. Заплатилъ же онъ, Лебединский, должныхъ нимъ, Кравцемъ, г. Курска купцу И. Свечни­кову за набратое в него, Свечникова, житное борошно 173 p., всік числом 413 руб. денегъ. Для доправки же оних онъ, Лебединский, хотя прошлого 765 г. июня 13 к означенному Кравцю и еэдилъ. И что де онъ, Кравецъ, прописанныхъ денегъ отдать тогда явился несостоятел- нимъ, о томъ к вашому благородию жалобу заносилъ и об отдачи ему, Лебединскому, оного Кравця э женою и со всею его семею в службу в вашего благородия просил. Точию де Ваше благородие его, Кравця, ему, Лебединскому, в службу не вдано, черезъ что онъ, Лебединский, в немалой обидЪ остается и просил?» о томъ в Коше нашего разсмо- трения. И для того ваше благородие по соседственной дружбе не ос­тавте прилежно више прописанного Кравця, буди он?» к уплате означен­ному Лебединскому више прописаннихъ денег совсем?» явится несосто- ятелнимъ, з женою и со всею его семьею ему, Лебединсйому, в службу отдать. Ежели ж за чем?» отдан?» не будет?» в зависавшей на немъ долг?» жалобливого Лебединского удоволствовать, даби он?» болше напрасной обиди и убитковъ поносить не моглъ, напротив?» чего и от здешней сторони въ требованиях?» вашего благородія дружелюбно взаимствованно імееть бить. В прочем?» мы с нашим?» почтениемъ пребываем?».

1766 г. Генваря 22 дня.

(Запор. Арх. № 169, арк. 35—36).

Генеральна рада на Україні-Гетьманщнні XVII—XVIΠ ст.ст,

„А в-ь войску Запорожском?), то здавна. Рада силна и всЪмъ явна**.

Літопис Величка, т. //, с. 16.

Вступ.

Праця про генеральну раду на Україні е спроба юридично сха­рактеризувати цей інститут. Звичай розвязувати справи на раді —звичай, що здавна, з XVl ст.» практикувався в Запорозькому Військові. Але ці збори для історика-юриста набирають зовсім иншого характеру з 1648 р., коли Україна стає державою й рада козацька чи генеральна стає державним органом. До цього-ж часу це орган певної військової одиниці й військової групи польської держави. Автора цієї розвідки, як історика-юриста, цікавить рада, як орган держави, як певний правниЙ інститут з державними функціями. Юридичній характеристиці його й присвячено більшу частину роботи. При цім найголовнішу увагу звертається на раду після 1654 р., коли з неї стає виразний і узако­нений орган васальної української держави, і на раду України Лівобе­режної — тоб-то тієї частини території українського народу, іцо найдовше зберегла українську державність і окремий автономний устрій.

Вищенаведене не виключає характеристики ради до 1648 р. і харак­теристики генеральних рад на Правобережній Україні. Автор, пам'ята­ючи, що генеза цього державного органу йде з часів організації ко­зацтва, як певного виду польського війська з одного боку й певного стану з другого, весь час намагається провести лінію розвитку інституту й тих чи инших сторін його форми й компетенції, починаючи від цих, персддержавних, так-би сказати, часів. І порядки правобережні ані на хвилину не випускаються з ока: адже, на авторів погляд, інститут не має тут одмін від лівобережного.

Поруч-же з таким висвітленням інституту можливі й инші. Отже наша робота є дослід юридичний. Але інститути державного права роз­глядаються не тільки в роботах істориків-юристів, але й у працях представ­ників суто-історичної науки. Маємо цьому Приклади хоч-би в відомих працях про Боярську Думу Загоскіна (й Серґєєвіча) та Ключевського чи про сойми в Великому Князівстві Литовському Любавського та Максимейка. Праці істориків права дають юридичний опис інститутів державного права. Роботи-ж Ключевського і Любавського е загальне широке історичне висвітлення історії держав і народів за допомогою опису історичного розвитку певної установи. Ці роботи належать до галузи історичної науки й з погляду історії права мають низку недоговорено- стів та хиб. Алб, як ми вже сказали, є це цінна вкладка в загальну історичну науку. Наша робота є, як вище зазначено, дослід юридичний. Як такий його написано на підставі догматичної аналізи юридичних даних, що дають нам наші матеріяли. Але в стереотипну систему історично-юридичних дослідів вносимо ми й певні корективи. Це — історичний нарис розвитку нашої установи — генеральної ради (розділ II роботи), що дає можливість побачити Й динаміку його зростання та занепаду. З другого боку за такий додаток-корсктив є й розділи при­свячені соціологічній аналізі й характеристиці соціяльного значіння інституту. їх запроваджено, бо автор переконаний, що за юридичними схемами, установами, інститутами, нормами в історично-юридичній роботі треба спробувати навести ще й живе життя тої доби, в якій чинили й діяли ті чи инші установи чи норми та звязати їх із цим життям й оцінити їхню ролю, вагу та значіння. В цілому-ж ці розділи, ма­буть, дадуть діялектику розвитку й оцінку ваги в тогочаснім житті інституту генеральних рад. Цей погляд ми вже не один раз висловлю­вали. Звичайно, ці корективи й додатки не повинні позбавити роботу юридичного характеру.

Ми вже зазначили, що раду до 1648 р. ми не характеризуємо спе- ціяльно. Вона має для нашої теми — схарактеризувати раду, як держав­ний орган, — явно підсобний характер. Цим пояснюється й несамостій­ність матеріялів, що їх наводимо за ню: беремо їх здебільшого з монографій та курсів. Тут зазначимо також, що й ця установа потрі- буе докладного й всебічного висвітлення й треба думати, що зрештою й це завдання буде виконане.

Зазначеним вступом автор хотів підкреслити основну тему й ос­новні завдання роботи.

Еще по теме Паланкова організація Запорозьких Вольностів.: