ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ ЗУНР
Леся Михайлівна Трепак
асистент кафедри адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів)
Польсько-українська війна, боротьба з диверсіями, дезертирством вимагала рішучих дій щодо організації військової юстиції, одного з гарантів дисциплінованості та боєздатності армії.
Вже 8 листопада під час боїв у Львові Українська Генеральна Команда прийняла рішення про створення військово-польового суду під юрисдикцію якого крім військовослужбовців української армії, підпадали цивільні особи що вчинили «заворушення публічного спокою, грабунок, крадіжку». Перше розпорядження про створення військової юстиції Державний Секретаріат видав 16 листопада 1918 року. У столиці держави планувалось створити Найвищий військовий трибунал як суд найвищої інстанції. Військові обласні суди діяли при створених Державним секретарством військових справ Львівській, Тернопільській та Станіславській військових областях, а при окружних військових командах - окружні військові суди. Головами військових обласних судів призначались коменданти цих областей а їх членами були представники державної жандармерії та коменданти 4-х військових округів, на які поділялись області. На час військових дій у Львові судочинство у місцевій військовій області виконував польовий суд Начальної Команди Галицької Армії. Він взяв до розгляду всі справи колишніх дивізійних судів у Львові та Перемишлі Як державний обвинувачувач в окружних судах виступав судовий офіцер, при обласних судах - військовий прокурор, а при Найвищім військовім трибуналі мав виступати Генеральний військовий прокурор або його заступник. Генерального військового прокурора, як і цивільного призначено не було. Військовим судом першої інстанції був окружний військовий суд, головою якого призначався окружний військовий комендант. Судочинство в місцях розташування частин Української Галицької Армії у Відні та Будапешті здійснювали окремі судді, які після збору необхідних матеріалів пересилали їх до окружного військового суду в Станіславі.
Сотника І. Мамота та хорунжого П. Слободу було звинувачено в незаконному продажу державних коней у збірній станиці Української Армії у Відні. Суддею- сотником А. Устимовичем зібрані матеріали попереднього слідства направлено кур’єрською поштою у Станіслав, а підозрюваних було зобов’язано прибути до Державного секретарства військових справ для продовження судового розгляду.Військова ситуація на фронтах та наявність великої кількості диверсантів та шпигунів у тилу вимагало створення більш мобільних органів, ніж звичайні військові суди. Розпорядженням Державного Секретаріату ЗУНР від 3 грудня 1918 р. було утворено при кожній окружній команді військово-польові суди окружної команди Українських військ. У випадку, коли в окремих окружних військових командах не діяли військово-польові суди, то їх функції виконували суди сусідньої окружної команди, після внесення подання до Державного секретарства військових справ про створення спільного суду. При розгляді у судах кримінальних справ враховувались всі їх обставини, на перших порах рішення були ліберальні. Польовим судом окружної військової команди в Самборі 27 березня 1919 р. засуджено В. Рудницького 1899 р. н. за самовільне відлучення на 2 місяці від служби в армії на 3 місяці арешту з «твердим ліжком і темницею 1, 10, 20 числа кожного місяця». Покарання мало відбутися після звільнення з рядів Української Галицької Армії.
У січні 1919 р. утворено польовий суд Начальної Команди Українських військ і польові суди групи «Північ», «Південь» та групи «Львів».
Польовий суд Начальної Команди Українських військ в основному розглядав офіцерські справи, справи про шпигунство на надання допомоги ворогові. У травні 1919 р. ці справи знову були передані польовим судам, оскільки вони вимагали значних фінансових затрат та витрати часу. Для зменшення витрат пов’язаних з проведенням судового слідства, дозволялись виїзди суддів до місця розташування свідків та підсудних. Справи з одного суду в іншій передавались після закінчення всіх слідчо-процесуальних дій.
Головою польового суду призначався найстарший за військовим званням судовий офіцер. До складу військово-польового суду входило не менше 3-х суддів: голови та двох старшин. Один з них виконував функції судді-слідчого, інший - прокурора. Військові судді призначались Державним секретарством військових справ з числа офіцерів української армії, які були цивільними суддями або юристів, що склали суддівський чи адвокатський іспит. Державному секретарству військових справ підпорядковувався і весь допоміжний апарат судів. Військовослужбовці Української Галицької Армії, які мали юридичну освіту і бажали стати військовими суддями, складали військово-судові іспити. Порядок їх проведення було визначено розпорядженням Державного секретарства військових справ від 4 травня 1919 р. До її складу входив голова і два члени. Головою комісії призначався судовий референт Державного секретарства військових справ. Іспит проходив у формі, аналогічній іспиту для цивільних суддів, але в дещо спрощеній формі.Військовими суддями крім українців були також особи інших національностей. У збірну станицю Української Галицької Армії у Відні на посаду сотника-судді призначено чеха Г Частку. Він прийняв присягу і на протязі одного місяця зобов’язувався вивчити українську мову. До допоміжного складу військових суддів заборонялось приймати жінок. В окремих випадках за дозволом Державного секретарства військових справ кримінальні справи могли розглядатися за участю адвокатів. Смертні вироки затверджувались Державним Секретаріатом і його остаточні рішення публікувались в урядових засобах масової інформації Так, у газеті «Република» за травень 1919 року повідомлялось про розстріл 5 стрільців-дезертирів жителів Борщівського повіту. Цей порядок було змінено розпорядженням Державного секретарства військових справ від 1 березня 1919 року, за яким це рішення, в окремих випадках, могли приймати окружні військові коменданти. За злочин проти Української Галицької Армії польовий суд окружної військової команди в Тернополі засудив до смертної кари трьох осіб, а одного - до 10 років «тяжкої в’язниці».
Після оскарження, рішення суду було залишено в силі. Одному із засуджених - студенту-юристу, окружний військовий комендант Тернопільського повіту розстріл замінив на 10 років «тяжкої в’язниці». Заборонялось засуджувати до розстрілу осіб, яким на час вчинення злочину не виповнилось 20 років. Військове судочинство, як і цивільне, з незначними змінами діяло на основі старих австрійських законів.Військовим суддям, як і іншим військовослужбовцям, присвоювались військові звання за пропозицією Державного секретарства військових справ, про що інформувалось у «Вістнику Державного секретаріату військових справ». У січні 1919 р. деяким військовим суддям надано чергові та позачергові військові звання: підполков- ника-судді - С. Тисовському, отамана-судді - О. Подляшецькому, 15-ом - сотника-судді, 3-ом-поручника-судді, 13-ом-судового четаря, 2-ом-судових хорунжих. У березні отримали звання отамана-судді - Г. Частка, 13 осіб - сотника-судді, 5-поручника-судді та ін. Один із військових суддів І. Козбур прийшов в армію з цивільного суду, інші були офіцерами Української Галицької Армії. Військові судді, які приймались на службу, складали спеціальну присягу. Присягу затвердив Державний Секретаріат і її, крім судів прийняв весь допоміжний апарат судів. Текст присяги складався з таких слів: «...при- сягаюторжественно всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватись її законам і розпорядкам». Під юрисдикцію військово-польових судів підпадали, крім звичайних, військових злочинів, також злочини, що вчинили цивільні особи: зрада держави, бунт, схилення до дезертирства та ін. Цей перелік уточнено в розпорядженні Державного Секретаріату від 17 лютого 1919 р., за яким військовослужбовці притягувались до кримінальної відповідальності за «бунт, трусливість. порушення карності і порядку, дезертирство, недозволеного бунту та злочинів ворохобності». Цивільні особи притягувались до кримінальної відповідальності за зраду батьківщини, повстання, знищення телеграфічних і телефонних ліній та військового майна.
У зв'язку з тим, що дані положення по-різному інтерпретувались судами, розпорядженням Державного Секретаріату від 1 березня 1919 року цивільні особи підпадали під юрисдикцію військових судів тільки у випадку вчинення вищенаведених злочинів проти військового майна або майна, що перебувало під охороною армії. Підпадала під юрисдикцію військово-польових судів і більшовицька агітація та пропаганда. Розпорядженням Державного Секретаріату від 17 лютого 1919 р. визначено особливості здійснення правосуддя стосовно осіб, які проходили службу в корпусі державної жандармерії та щодо злочинів, які ними розслідувались.
У місцях розташування підрозділів державної жандармерії голова військового суду призначав одного з працівників для зв'язку із жандармерією під назвою «судовий референт жандармерії». Цей судовий референт жандармерії вів окремий реєстр усіх справ, які відносились до жандармерії і в погодженні з головою суду проводив усі судово-процесуальні дії: порушував кримінальні справи, приймав рішення про арешт, передавав справи іншим судам. До видання розпорядження ці функції виконував комендант жандармерії.
При переході Української Галицької Армії за ріку Збруч було змінено і структуру військово-судових органів. Розпорядженням військової канцелярії Диктатора від 16 липня 1919 р. створено польовий суд Начальної Команди Галицької Армії, польові суди І, II та III корпусів. В Етапній області польовий суд Етапної області Галицької Армії та польовий суд вишколу Українських Січових Стрільців у місцях їх розташування. Дані суди продовжували здійснювати судівництво щодо всіх військовослужбовців військових частин, які підпорядковувались Начальній Команді Галицької Армії. Польові суди Галицької Армії стосовно військових та цивільних осіб Наддніпрянської України лише проводили збір доказових матеріалів і пересилали судовому референтові Диктатора ЗОУНР. Ці матеріали пізніше передавались цивільним та військовим судам Української Народної Республіки. Крім того, у розпорядженні передбачалось створити при окремих Стаційних Етапних Командах Галицької Армії спеціальних слідчих судів для швидкого збору доказових матеріалів, які щодо осіб Наддніпрянської України передавались судовому референтові Диктатора, а щодо осіб підпорядкованих Начальній Команді Галицької Армії - Польовому судові Команди Етапу Галицької Армії. Судочинство у частинах УГА продовжувало здійснюватись на основі законодавства ЗОУНР.
Література:
1. Крипякевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів, 1992. - 717 с.
2. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик - Львів: Тріада плюс, 2004. - 392 с.
3. Цегельський Л. Від легенди до правди / Цегельський Л. - Нью- Йорк, 1960. - 313 с.
4. Чубатий М. Державний лад на Західній ОбластиУкраїнської Народної Республіки / М. Чубатий. - Львів, 1921. - 52 с.
5. Якимович Б. Збройні сили України. Нариси історії / Б. Якимович. - Львів, 1996. - 360 с.