ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ ДІЯЛЬНОСТІ АВСТРІЙСЬКИХ КРАЙОВИХ СУДІВ У ГАЛИЧИНІ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ОКРУЖНИХ СУДІВ
Іван Васильович Ковальчук
аспірант кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів)
Розвиток сучасної української історико-правової науки дозволяє переосмислити накопичений в Україні правовий досвід у сфері організації судової влади, основне завдання якої полягає у здійсненні правосуддя.
З цих теоретичних і практичних міркувань цінний досвід надає, зокрема, дослідження судової системи і судочинства Західноукраїнської Народної Республіки (далі - ЗУНР), яка сформувалася на основі апробованої у Галичині австрійської судової системи. Вивчення і врахування такого досвіду матиме значний позитивний вплив на демократичний та правовий розвиток сучасної Української держави, сприятиме покращенню діяльності її судових органів та ефективному виконанню ними своїх функцій.Судові органи становлять важливу ланку у системі державного апарату будь якої демократичної держави. Вони завжди виконували і виконують дотепер велику роль у правозахисній системі держави, на них покладено завдання здійснення правосуддя, зміцнення законності та встановлення правопорядку [1, c.75]. Проголосивши засадами творення Української держави демократизм, справедливість, національну рівноправність і законність, керівництво ЗУНР приступило з перших же тижнів своєї діяльності до формування судової гілки влади.
Після проголошення ЗУНР створити нову судову систему, до того ж в умовах польсько-української війни, не було можливості, як і підготувати у достатній кількості судово-прокурорські кадри. Тому тимчасово за основу організації судової системи була взята попередня, австрійська, яка була випробувана у Галичині як складовій Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918 рр.). Керівництво ЗУНР було схильне до використання попередньої, апробованої у Галичині, австрійської судової системи. Це була одна з головних особливостей розбудови судової системи ЗУНР.
Крім цього, порівняно з іншими галузями державного життя у ЗУНР у сфері судочинства була значна кількість спеціалістів-юристів українців достатньо високої кваліфікації, яку вони отримали в основному на юридичному факультеті Львівського університету.У зв'язку з цим Українська Національна Рада 21 листопада 1918 р. прийняла закон “Про тимчасову організацію судів і власти судейської”, у §1 якого зазначалось: “Закони і розпорядки, на підставі котрих в бувшій австрійській державі виконувалось судівництво, оскільки вони не противляться державності Західно-Української Народної Республіки, остають аж до їх зміни, зглядно знесення в правній силі і на їх підставі маєся дальше вести судочинство”. У §2 встановлено, що “всі закони і розпорядки, які мали на цілі охорону прав і інтересів бувшої австрійської держави, її армії та її органів,.. мають тепер аналогічно примінюватися для охорони прав і інтересів Західно-Української Народної Республіки, її армії та її органів”. У §3 зазначалося: “Всі суди, які знаходяться на території бувшого ц.-к. Вищого суду краєвого у Львові, стають судами Західно-Української Народної Республіки і є зобов'язані в її імени виконувати дальше спорове, неспорове і карне судівництво”. Компетенція колишнього австрійського міністерства судівництва переходила, згідно з §4 закону, до державного секретарства судівництва ЗУНР. До нього належало також «іменування судових урядників» (службовців). Що стосується суддів, то їх призначав Державний Секретаріат на пропозицію державного секретаря судівництва. Наступним параграфом (5) закону скасовано дію деяких положень австрійського Основного закону від 21 грудня 1867 р. «Про судову владу». Виходячи з цього закону, колишній австрійський повітовий суд тепер називався «Повітовий суд Західно-Української Народної Республіки», колишній окружний суд - “Окружний суд Західно-Української Народної Республіки” [2, с. 191]. Аналіз цього закону свідчить, що на перших порах ЗУНР залишила попередню судову систему, а суддям та іншим працівникам цієї системи пропонувалося присягнути на вірність українському народові та державі.
Важливе місце у судовій системі ЗУНР відігравав окружний суд, який було організовано за прикладом австрійських крайових судів, що діяли, зокрема і у Галичині. Тому вважаємо за доцільне коротко зупинитися на характеристиці австрійських крайових судів.
У Галичині австрійські крайові суди почали діяти з 29 вересня 1855 р. і вперше вони були створені у Львові та Станіславові. Юрисдикція Крайового суду у Львові поширювалася на львівський, перемишльський, самбірський, золочівський, бережанський та жовківський судові округи, а Крайового суду у Станіславові - на станіславівський, стрийський, коломийський, тернопільський та чортківський округи. Проте вже у 1856 р. для Східної Галичини, де переважало українське населення, крім Landesgericht у Львові і Kreisgericht у Станіславові, почали діяти крайові суди у Перемишлі, Самборі, Тернополі, Золочеві. Ці суди виступали як суди першої інстанції в окремих цивільних і складних кримінальних справах [3, с. 158-159]. Підсудність у цивільних справах крайових судів залишалася такою ж, як і до 1855 р., зміни стосувалися лише кримінального судочинства. Під час створення крайових судів у Галичині вагомими чинниками були географічне розташування міста, кількість населення у навколишньому регіоні та наявність сполучення (доступних доріг). Австрійська влада брала до уваги також і колишній статус міста і суду, що діяв у ньому. Більше того, Галицький крайовий сейм наприкінці 1873 р. звертався до австрійського імператора з проханням збільшити кількість окружних судів у Галичині, створивши їх у кожному центрі колишніх округів краю. Упродовж другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. кількість крайових судів у Галичині зросла до 19-ти: 12 - для Східної Галичини і Буковини та 7 - для Західної Галичини (на захід від річки Сян).
Основними законодавчими документами, що регламентували діяльність і визначали компетенцію крайових судів у Галичині у складі Австрії та Австро-Угорщини, були: Закон (“юрисдикційна норма”) від 26 листопада 1852 р., Закон про суддівську владу від 20 грудня 1867 р., Закон про дисциплінарну відповідальність судових працівників від 21 травня 1868 р., Закон про здійснення судочинства і повноваження звичайних судів у цивільних справах від 1 серпня 1895 р.
(“юрисдикційна норма”), Закон про організацію судів від 27 листопада 1896 р., розпорядження австрійського міністра юстиції від 5 травня 1897 р., імператорське розпорядження про зміни у цивільному процесі від 1 червня 1914 р. Крайові суди у Галичині, як суди першої інстанції, розглядали: цивільні справи - подружні спори, опікунські справи, справи про визнання тих чи інших осіб померлими, про погашення боргових документів, про поновлення у правах, про усиновлення і про успадкування згідно заповіту; кримінальні справи - справи про порушення державних законів, антиурядову діяльність, організацію нелегальних товариств, вбивства, грабежі, підпали, випадки образи честі й гідності монарха або ж його родини. Починаючи з 1873 р. ці справи розглядалися за участі присяжних, котрі визначали чи людина винна, а суддя встановлював ступінь покарання (з початку 1852 р. і до відновлення суду присяжних у 1873 р. судді також виносили рішення про винуватість чи невинуватість).Крайовий суд мав право постановити про конфіскацію тих чи інших друкованих видань, що на думку суддів, порушували чинне законодавство і мали антидержавну спрямованість. Подання на конфіскацію готували прокурори. У порядку апеляції крайові суди займалися усіма цивільними і кримінальними справами, що розглядалися у повітових судах. Компетенція останніх визначалася нормами Закону від 11 червня 1868 р. і розпорядженням Міністерства юстиції від 11 серпня 1868 р. Крайові суди перевіряли рішення суду першої інстанції в межах апеляційних вимог. Перевірці підлягали також висновки, зроблені під час попереднього винесення рішення, за винятком тих, що не підлягали апеляції. На рішення крайового суду могла бути подана скарга до Вищого крайового суду відповідного округу - Львівського чи Краківського [5, с. 372].
Крайові суди діяли як колегіальні судові органи, а сама колегіальність вважалася вищим ступенем судочинства, що забезпечує безсторонність й об’єктивність. Цивільні справи крайові суди розглядали у кількості трьох, а кримінальні - чотирьох судів.
Важливим аспектом виступала правоздатність судів, під якою ми розуміємо умови, на підставі яких особистий склад суду вважався легітимним, здатним розглядати справи, які виносилися на його розгляд. Ці умови, як правило, передбачали три складові: 1) службову легітимацію суддів; 2) кількісний склад суду; 3) відношення суддів до сторін процесу і самої справи. Якщо розглянути детальніше, то передбачалося, що склад суду буде законним, якщо до нього входять судді, призначені у законний спосіб, відповідають певним фізичним якостям (не мають вад слуху чи зору, якы перешкоджають належному сприйняттю інформації) та правовим нормам (дієздатність, громадянство, належна юридична освіта, службовий стаж) [6, с. 140]. З огляду на кількість, суд вважався правоздатним, якщо він розглядав справу згідно передбачених норм, тобто, у нашому випадку - крайових судів, був колегіальним. І, третє, суд був легітимним, якщо суддя (або судді) не мали особистих відносини до справи або сторін справи, тобто не виступали заінтересованою стороною (родинні відносини, матеріальне зацікавлення тощо). При наявності факту заінтересованості у справі, суддю усували від її розгляду [7, с. 10].На посаду судді крайового суду мала право претендувати особа з юридичною освітою, яка склала три теоретичні екзамени, передбачені розпорядженням Міністра визнань і освіти від 30 липня 1850 р. Це розпорядження значною мірою було підтверджене новим розпорядженням цього ж міністерства від 2 жовтня 1855 р. (в частині §§ 5 і 6). Однак § 7 передбачав, що суддею можна стати й той, хто не навчався в університеті, а на підставі спеціального дозволу Міністра визнань і освіти. Зокрема, певними привілеями володіли колишні військовослужбовці, котрі відслужили в армії мінімум 12 років або ж отримали поранення під час бойових дій (цей пункт додатково врегульовано у 1872 р.). Останнє регулювання процедури посідання суддівських посад в Австро-Угорщині відбулося 20 квітня 1893 р., яке передбачало не тільки теоретичні екзамени, але й практичні іспити - суддівський, адвокатський, нотаріальний.
Крайові та окружні суди складалися з: президентів (V рангу), віце-президентів (VI рангу; у ситуації, коли округ конкретного суду був достатньо великим), суддів (станом на 1910 р. суддівський штат у Львівському окрузі складав 325 суддів, із яких 244 працювали при колегіальних, а 81 при повітових судах), помічників (частина на платній основі, а інша частина - на громадських засадах), ад'юнктів. Канцелярія крайових судів складалася з: директора (VIII рангу), старшого начальника канцелярії (ІХ рангу), 12-ти старших канцеляристів, 10-ти начальників канцелярії для окружних судів (Х рангу), трьох виконавчих урядників (Х рангу; два при Крайовому суді у Львові і один при Крайовому суді у Чернівцях), 8-х асистентів (ХІ рангу; три у Львові, два у Чернівцях, по одному в Перемишлі, Станіславові і Тернополі), офіціалів (при колегіальних судах всього 33 особи), канцеляристів (ХІ рангу; 251 при колегіальних судах) [8, s. 91].
У крайових/окружних судах велися реєстри (“щоденники”) іпотечних справ, а також президіальні реєстри, реєстри купецьких і промислових об'єднань. Усі акти, що надходили для запису в іпотечних книгах, реєструвалися у протоколах судових подань. Крім того, їх вписували у журнал іпотечних книг, який складався з таких рубрик, як: 1) порядковий номер і дата запису в протокол подання; 2) прізвища сторін і характер заяви; 3) характер земельних книг; 4) дата і короткий зміст судового рішення; 5) шифр земельної книги чи втяг з неї (том, сторінка); 6) прізвища осіб, котрим необхідно вручити рішення; 7) дата отримання рішення конкретним адресатом [9, c. 87]. У структурі крайових судів існували й виконавчі органи: возні (wozny; судові пристави), судові екзекутори, посильні тощо. До їхніх обов’язків належало стеження за порядком під час судових засідань, допомога сторонам у виконанні судових рішень, вручення судових документів. Початково возні належали до категорії службовців, яких призначав австрійський міністр юстиції, однак з 1859 р. засади їхнього призначення були змінені [10, s. 175]. У 1910 р. категорію возних вилучили з групи державних урядників, хоча вони й надалі працювали при судах.
Таким чином, у процесі організації судової системи ЗУНР було використано досвід фунціонування австрійської судової системи у Галичині. Попри те, що ЗУНР проіснувала близько року Українською Національною Радою було розроблено та прийнято ефективне законодавство про організацію суду і судової влади, яке характеризувалося демократичністю та високим як для того часу рівнем юридичної техніки. Досвід роботи державних діячів ЗУНР (К. Левицький, С. Дністрянський, Є. Петрушевич та ін.) в австрійському парламенті забезпечив ефективність законотворчих процесів в умовах розбудови національної держави на західноукраїнських землях. Раціонально використавши досвід австрійської судової системи, законодавці ЗУНР створили ефективну судову систему, яка складалася із загальних і військових судів. Важливе місце у судовій системі ЗУНР відігравав окружний суд, при створенні якого було використано досвід діяльності крайових судів у Галичині.
Література:
1. Єфремова Н. В. Тищик Б. Й., Марчук В. Т. Суд і судочинство в Українській Народній Республіці, Українській державі, Західноукраїнській Народній Республіці (1917-1920 рр.): Монографія. - Одеса: Фенікс, 2007. - 280 с.
2. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права. Львів: Тріада плюс”, 2004. - 392 с.
3. Бойко І. Й. Галичина у державно-правовій системі Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918): навч. посібник. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2017. - 312 с.
4. Szematyzm Krolestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksicstwcm Krakowskim na rok 1874 (1874). Lwow: Z drukarni E. Winiarza.
5. Тищик Б., Бойко І. Історія держави і права України: акад. курс: підручник. Київ: Ін Юре, 2015. - 808 с.
6. Старосольський В. Держава і політичне право. Частина друга. Подєбради: Видання “Видавничого т-ва при Українській Господарській Академії”, 1924. - 465 с.
7. Яковлів А. Цивільний процес: курс лекцій. Регенсбург; Мюнхен : Український технічно-господарський інститут, 1948. - 79 с.
8. Szematyzm Krolestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksicstwem Krakowskim na rok 1911 (1911). Lwow: Z drukarni Wladyslawa Lozinskiego.
9. Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском советском социалистическом государстве. Львов, 1955. - 180 с.
10. MalecD. (2011). Szkic z dziejow adwokatuy galicyjskiej na przelomie XIX i XX wieku. Studia z dziejow panstwa i prawa polskiego 14, 199-213.