V. Виправдальний вирок.

Підстави для виправдання: формальні (местання на суд скривдженого, непризнанна на муках) й по суті (нсучасництво в злочині, безпідставне обвинувачення, недоведення обвинувачення й слушний вивід).

Як у винувальному вироці підстави для винесення вироку бували формальні й спиралися на більш-менш певні дані по суті справи, так і в виправдальних вироках ми зустрічаємося з подібним явищем.

^,) Роз. XII, арт. 11.

*) Р. 1588, роз. XlV, арт. 23; р. 1566, роз. XIV, арт. 21; р. 1529, роз. Xll!, арт. 27. ’) Р. 1588, роз. XII, арт. 11.

*) Там-же.

⁵) Р. 1588, роз. XIV, арт. 2; р. 1566, роз. XIV, арт. 1; р. 1529, роз. XIII, арт. 5.

^β) Р. 1588, роз. XIV, арт. 5; р. 1566, роз. XIV₇ арт. 5.

') Р. 1566, роз. XIV, арт. 23.

*) Р. 1588, роз. XIV, арт. 9; р. 1566, роз. XIV, арт. 6; р. 1529, роз. XlII, арт. 3.

До суто-формальних підстав виправдального вироку треба віднести:

а) нестання скривдженого на копу, на яку він-же сам і ваказав.

Вище ми вже мали нагоду наводити випадок, як Іван Прийма у справі покрадення йому коней, заказавши на другу копу, не став на ній; а на першій копі він обвинувачував Андрія Івановича, старця п. Миколая Підберезького, в тому, що він „через заказ'⁴ казав перевезти якогось незнайомого чоловіка з парою коней. Хоча Андрій Іванович і заявляв, що він нікого не казав перевозити й перевозом пана Його той чоловік не переїхав, а він тільки йому вказав перевіз чужого пана і то через те, що жадного заказу ні­кого не перевозити не було, — скривджений „брався на тепе­рішній копі на довід під стратою тої речи⁴⁴, а сам не став. На дорікання копи, „для чого ж на копу визивав, а зака­завши, сам не став і не становився, одно люди невинне тривожить і розрух непотрібний чинить, а людей добрих і віри гідних помовляеть і ославуєть", старець Ігуменський і вся волость, до якої належав скривджений, на це могли тільки відповісти, що скривдженого, який на копу визвав і заказав, „тепер на копі ніт і не будеть, але то одложіте, мужове, на иншую копу".

Правда, тут громадський суд, скерувавши всеньку свою увагу на від­повідальності скривдженого за нестання його на копі, замовчує питання про винного. Але з того, що скривджений, як висловлюється акт, „брався на довід під стратою тої речи", що громадський суд висловився, що скривджений „людей добрих і віри гідних помовляеть і ославлюєть" і що він свій „лист копний" видав саме винному Андрію Івановичу²),— можна зробити висновок, що громадський суд вважав Андрія Івановича за виправданого.

В иншому випадкові, коли скривджений Іван Копцевич брався на громадському суді своє обвинувачення на Івана Гуриновича довести, „сам не відати з якої причини, на копі не став, к о п а... бачучи невинність скаржучого (Івана Г уриновича) вільним учинивши, з ним (Іваном Копцевичем) о те обвину­вачення salve зоставила" ³).

З наведеного ми бачимо, що, крім виправдання винного, громад­ський суд надає йому право вільного чину з скривдженим за те обви­нувачення.

б) За другу формальну підставу для виправдання винного було не- признавання до злочину на муках.

Hanp., у справі покрадення кліти Іляшу Ольшевському, слуга скривдженого Москаль і слуга п. Филона Ольшевського—Чер- ницький, з свого боку заявили: „нам ся... шкода стала, ми його питать будем; которого Федора Скоблика били і питали по трикроть, оний Скоблик повідив: о шкоді п. Черницького не відаю і сам шкодником ему (не) есть, і о шкоді двора панською (Ольшевського) відаю, же тот Стасюк покрав і мене звав, ніжли я з ним не ходив. Зачнм вся копа, не чинячи винним, його вільним уч И НИЛ и “ ^,)∙

Що-до підстав для виправдання по суті, то серед них можна спо­стерегти: *

а) неучасництво в злочині.

Hanp., у відомій уже нам справі подрання бджіл манастирських Менських, громадський суд про вину Михайла Плещича виніс таку ухвалу: „А што теж... Семен Плешич волав на брата свого Микиту Плещича, іж он з ними втих всіх шкодах звідом бил, але вчинком з ними шкод не чинив і їм в тім сам не помагав,— тогди старці і всі копляни з тих причин і того Ми­киту Плещи ч а вільним од того учинили⁴⁴²)-

б) Безпідставне обвинувачення.

Hanp., у справі побрання жита Адамові Букрабі, коли скрив­джений домовлявся, щоб Андрій ГарасимоБич, Іван І рушко та Онисько Іовхимович присягли на тому, що того жита Федір Кури- лович і Хома Юськович, піддані п. Орди, не брали, то „на то копа повідала, що „ми не маємо зачим тим людям присяги наказувати, бо ані сліду жадного до села, ані опові­дання, ані оказування шкоди не було і ми їх за добрих людей, непідойзреннх бачу чи, присяги без слушних причин не узнаємо, і згола шкодника не відаючи, вільними підданих п. Орд и них чинимо’⁴").

З наведеного ми бачимо, що для обвинувачення треба було, щоб доведена була подія злочину — оповіданням сусідам й оказувзнням їм слідів злочину, щоб слід приведено було до села чи до двору винного, та щоб він був людиною підозрілою Коли цього всього немає, обвину­вачення вважалося за безпідставне („не маємо зачим тим людям присяги наказувати**).

в) Недоведення обвинувачення.

Hanp., р. 1638 березня 19 дня на уряді замку Слуцького Мартин Богуш скаржився на Івана Сечку за те, що він, „хотячи на мене довести., о задания трутизни през челядницю мою Настюху жоні його купним способом, збирав купу людей немало з різних сіл в селі Болотчицькім... і кгди купним способом того всего так на мене самого, як і на челядницю довести і доказать не міг і купа вся згідне мене самого і челядницю мою Настюху, нидячи нас в тім обвинению од того Сечки бить невинними, од всеї жалоби єго вільними нас учинили⁴⁴’).

г) Вивід слушний винного з обвинувачення.

Hanp., Ілля Леськович, скаржучися на Слуцькому уряді на Міхеля Мошкевича, між иншим, оповідав, що він, схопивши його в Слуцьку, поставив в селі Рачкевичах на копі, яку брат Міхеля Іцько Мошкевич скликав, обвинувачуючи єго, Іллю Леськовича,

') Там-жс, № '204. •) Там-же, № 63.

-) Там-же. № 339. ‘) Там-же, № 285.

ОДрипк ирнць Коч- JfcX-ⁱPyc. т» Jβ∣∙∙ IIJ-UHfc. в. 5.

ІИ

в спаленні двору його. „Которая купа, читаємо в акті, почавши у четвер, аж у п’ятницю скінчила і мене вільним, кгдим ви­від слушний по собі дав, як невинного учинила“ ^,)∙ Бували випадки, коли копний суд, не вирішуючи остаточно питання про винність чи невинність, одкладав справу до вивідування чи на, так званий, переслух.

Hanp., у відомій уже нам справі спалення гумна Іцькові Moui- кевичеві, коли Іллю Леськовича припроваджено було на копу до Рачкевич, то, за оповіданням Міхеля Мошкевича, „кгди копа тую справу судила, его до кінця винним не найд овали, так теж і вільним не чинили. По которій копі брат мій, іж його купа до кінця не обвинила, тую справу на вивідування дал ь ш ое“ одложив²).

Не важно, що сам Ілля Леськович про цю саму копу, як це ми вище бачили, оповідав инакше, а саме, що його копа вільним учинила³); нам важно, що в уявлінні скривдженого та його брата вирок копи від­бивсь у вигляді якоїсь половинчастої ухвали — ні винним, ні вільним до кінця не найшли й відклали до дальшого вивідування. Коли про це обидва брати Мошкевичі однаково оповідають на уряді й уряд їх опо­відання приймає, — ясно, що такий випадок був можливий.

Поруч з одкладанням справи на переслух треба поставити віддачу винного до остаточного вирішення справи на поруки.

Hanp., у справі покрадення Іванові Крачковичеві коня, коли громадський суд, зійшовшись в-останнє, запитали підданих п. Ту- чаницького—Ситничан і Колківців, чи мають вони який инший до­від на Маска, і якщо не мають> то щоб укупі з ними того Маска судили, то зазначені піддані вкупі з своїм паном, зазначивши, що за неслушним свідоцтвом Терешка, „не маєть Маско бити каран", а пан Тучаницький став просити суду, щоб того Маска „до ску­те ч н о ї справедливости ему і пануЗалеському на по­руку дали", — тоді „копа вся, нарадившися... а видячи тую неу- ставичність їх (Ситничан), же, уходячи сами бити вини плачення шкод...

Ми бачимо, що прохання віддати на поруку Маска, визнаного вже на попередній копі за винного, громадський суд зрозумів як бажання вчинити його від шкод вільним, себ-то виправданим, і тому, всказавши заплатити шкоди Ситничанам, Маска, на якого було неслушне свідоцтво,

*) Там-же, № 236.

³⁾ Там-же, № 237; подіб. там-же, № 33. ⁵) Там-же, № 236.

⁴⁾ Арх. Юго-Зап. Poc., ч. 6, т. І, № 96.

було віддано на поруку. Отже, віддача на поруки иноді дорівнювала виправдальному вирокові.

До речи тут треба нагадати, що громадський суд, як про це гово­рилося вже вище ’), звільняючи винного від кари, віддавав його на поруки, що він надалі подібних злочинів чинити не буде. '

Порівнюючи вищенаведені норми копкого права з ухвалами Литов­ського Статуту, ми бачимо, що й за Литовським Статутом нестання на суд обвинувача без слушних причин також тягло за собою звільнення від обвинувачення, а для скривдженого — відшкодування справи й на­кладу винного.

„Хто бы кого обвинившы перед врядом, до везення альбо за поруку давиш и рок от вряду ку доводу принявиы сам без слуш- ное причины на тот рок не стал, альбо слушное причины нестанья своего через посланца на той рок не ознаймил, тогды вряд, по выйстю оного року, обвиненого маеть вольным уч ы нити и вольное мовенье у права этим, хто его, обвинивши, не доводил, заховати"*).

Ми бачимо, що нестання на суд обвинувача тягло за собою звіль­нення винного від ув'язнення чи поруки; до того, такому винному за­ховувалося вільне „мовення у права" з обвинувачем за те, що він, давши йому вину, не доводив свого обвинувачення й, таким чином, ославив його.

Поруч з виправданням, скривджений як-би вдруге позвав того са­мого винного до суду, повинен був і за Статутом платити нестання.

„Хто бы кого позвавши ку праву, а будучьі стороною ново* довою, безъ слушныхъ причинь... и не даючы о собі... суду и сто­роні знати... самь сь доводомъ своимъ не сталь, — тогды оному позваному, гді бы хотіль его о то другий разь позвати, маеть первей за нестанье своє страву и наклад его заплатити, тожъ по­томи о своє мовити"^а).

Недомучення, себ-то непризнавання на муках винного до злочину і за Статутом тягло за собою обов язок з боку скривдженого нав’язати — винагородити винного за даремні муки.

Там ми читаємо: „Домучит ли ся злодейства, тот (злодій) маеть бити горлом каран; а естли ся ничего не домучить, тогды маеть его навезати водлуг стану его“ ^,).

Тут про пряме виправдання винного Статут мовчить, але це само собою розуміється.

Далі, одприсяження винного і за Статутом тягло за собою виправ­дання винного.

Там ми читаємо: „Третій разъ гды бы... шляхтичу... вина бу- деть дана, — тогды позваний сам-семь з шляхтами маеть отпри- сягнутися и прав будеть" ’).

') Див. crop. 429—430.

^,) Р. 1588, роз. XIV, арт. 34; р. 1566, роз. XIV, арт. 28.

^a) P. 1566, роз. IV, арт. 14; р. 1588, роз. IV арт. 24; р. 1529, роз. VI, арт. 16.

^,) Р. 1583, роз. XIV, арт. 17; р. 1566, роз. XIV, арт. 14; р. 1529 роз. Xlll₁ арт. 25. ^;) Р. 1566, роз. XIV, арт. 18.

Що-до підстав для виправдання винного по суті, то, як ми бачили, і Статут, звільняючи винного за нестанням скривдженого на суд, захо­вував винному „вольное мовення у права с тым- хто его обвинивши, не доводил"¹), розуміється, свого обвинувачення.

Значить, недоведення обвинувачення тягнуло за собою не тільки виправдання винного, а й давало йому право з свого боку потягти скривдженого до суду за несовісне обвинувачення. •