IV. Відшкодування скривдженого.
Шкода. В чому полягало відшкодування; встановлення розміру його. Нав’язка за даремні муки й головщика. З якого майна йшло відшкодування; якщо майна не ставало, винного видавали скривдженому на відробіток.
Відшкодування за Руською Правдою й Литовським Статутом.Покаранням винного за його неправний учинок громадський суд не обмежувавсь: вчинок винного, поруч з карою, тягнув за собою ще й відшкодування, яке полягало в тому, щоб відновити становище скривдженого, по змозі, в первісному вигляді, себ-то зробити так, щоб він знову мав те, чого позбувся через злочин.
Відповідно до злочинів, які становлять два головні Ьиди — злочини проти майна й злочини проти особи — і відшкодування має два вигляди: 1) винагороди за шкоду, 2) винагороди за фізичні страждання скривдженого.
1. Щоб мати уявління, що саме копне право розуміло під шкодою, звернімося до актів.
Ухваливши вирок на горло єнералові Іванові Есьмановичеві Плотницькому та дружині його Настасі за покрадення захованого в землю збіжжя Федорові Вабищевичеві Плотницькому, Іванові Го- раїнові та Полонії Калавуровій, громадський суд додав: „і тую шкоду всю тим особам жалобливим совито і шкоди тії, коториї еще в накладах правних шкодовать будуть, і шкоди всі, коториї ся діяли по всі часи нам, всім сусідам, которих собі все село шкодуеть од них на шість сот золотих польських, всказуем і присужаєм“ ’). Ми тут бачимо шкоди троякого роду, що їх на винних всказав громадський суд: 1) шкоду, заподіяну тим скривдженим, які копу в цій справі скликали — це так звана істизна2), 2) шкоди в накладах правних, себ-то судові витрати (про це докладна мова буде в свойому місці) і 3) шкоди, заподіяні иншим скривдженим в инших справах, у яких свого часу винних не було викрито.
Коли відшкодування скривдженого, якому винний безпосередньо заподіяв шкоду, зрозуміле, то чому він повинен був платити шкоди всім иншим, що з його злочином безпосереднього звязку ніби не мали?
Громадський суд у таких випадках виходив із презумпції, що шкоди ці заподіяв той самий винний, що його викрито було в тій справі, за для якої даний громадський суд скликано.
Hanp., у справі покрадення Іванові Крачковичеві коня, громадський суд виніс таку ухвалу, звертаючися до Ситничан: „ми вам Маска на першій копі у сороку копах приручили, же би есте егэ на другій копі ставили; а поневаж есте его не ставили, м ю вас тую шкоду на все село платити прикладаємо і... такжеіиншуюшкоду, що теж недавніми часи у піддай их... п. Куликівського у Домашівських: у Клима—клячу, у Євтуха— клячу, у Пася — клячу, а в Личках у Лазаря — клячу, в Острові у Мицька — клячу покрадено, і не раз... о тії коні копи збирали єсьмо, і не могли ся вивідати і на дальший опит одложили; а і ж тепер од вас же самих відомість маємо, же у своїм селі шкодців маете, — ви будете і тиї шкоди, водлуг сказу нашого, платити винні"3). Вина тут Ситничан, як бачимо, в тому полягала, що вони винних у покраденні Крачковичевого коня на суд не поставили й тим покрили винних, а за втаювання й невидачу винних повинно було вже платитися винне в тому село.
Відшкодувати скривдженого повинні були не тільки ті, хто безпосередньо злочин заподіяв, а й ті, кого громадський суд визнав за винних з формальних підстав — за нестання на копу, за невивід сліду, за неставлення на копі осіб, ідо їх копа вимагала ставити, за втаювання того, що в справі відомо копникові, неприставлення шапки, неприся- ження і т. и. Зазначені підстави, хоч часом і впадали в індивідуальну вину, проте здебільша виявляли лиш вину формальну — порушення певних обов’язків і звичаєвих норм — і тягнули за собою не кару в властивому розумінні цього слова, а тільки відшкодування, без особистої кари такого порушника. Тому-то в зазначених випадках вини формальної такий винний, відшкодувавши скривдженого, мав право шукати справжнього винного й на ньому вже глядіти своїх шкод, що їх він зазнав через свою недбайливість до обов’язків копника. Про це докладніш говорено було вже вище.
Установивши, що акти розуміють під шкодою, звернімося до питання, в чому власне відшкодування полягало.
За ідеал треба вважати, коли скривдженому повертається те саме майно, якого він через злочин позбувся.
1 ми бачимо, що громадський суд наказував повернути скривдженому його майно.
Hanp., у відомій уже нам справі покрадення котлів Матвієві Карпенкові, Абрамкові й Беркові з Народич, громадський суд ухвалив такий вирок: „А так ми... добре з собою намовившися і нарадившися... наказуємо, щоб, коли що є нестрачене, як от котли, через того злодія покрадені, кожний своє в з я в... а того Матвія Артюшенка Мошківського, як давнього і тепер явного злочинця, декретуємо, судимо і наказуємо тим нашим декретом на горло карати, себ-то на повішання" Коли-ж майно, що його позбувсь скривджений через злочин, вже втрачено, то винний повинен був скривдженого компенсувати, давши Йому своє власне, рівноцінне майно.
Hanp., у справі подрання бджіл Жданові Андрієвичеві, коли копники наказали всім зносити й показувати лізива, то „межи всі- ми лізивами знайшлося лізиво п. Габріеля Дорошевича з признаками у меду, а лежеє не указав, которое ся урвало під дубом. За... тими признаками тую шкоду приложили до п. Кгабріеля Дорошевича Серницького... І ми, громада уся... присудили єсьмо єму,[1121]п. Кгабріелю, аби п. Ждану двої пчоли уступив, одні на Бесінці, а другії на урочищу Стороженськім, то єсть пчоли за пчоли"2).
Якщо-ж винний рівноцінного майна не має, або його не досить, у такому разі винний сплачує скривдженому ціну втраченого.
Hanp., у справі відомого нам Василя Думинського, коли на муках він „до підглядання (подертя) пчіл... пана Невмирецького... теж... Олександра Мочульського, Івана Макаревича, Греся Савки, Івана Чичака, Андрія Різунця признався — тоді суд наш... купи людей... узнавши урожоного Василя Думинського винним, ухвалює, аби... Думинський шкоди усі, через нього поповнені, як то... п. Невмирецькому за підглядання пчіл на заміну свої дав, також... Олександрові Мочульському пчоли за пчоли, а и н ш и м, як то: Іванові Макарсвичеві, Гре- сьові Савці, Іванові Чичакові, Андрієві Різунцеві, що сумлінням потвердять, з маетности своєї нагородити наказує Mu ’).
Ми бачимо, що двох скривджених суд наказав відшкодувати, давши на заміну власні бджоли винного, а инших 4 чоловіка, очевидячки, через те, що в винного стільки бджіл його власних не було, — нагородити з майна його.
Що-ж до суми, яку винний має платити скривдженому за його шкоду, то для встановлення її було кілька способів.
а) Розмір шкоди скривджений повинен був довести свідками.
Вище ми вже мали нагоду наводити випадок, як у справі покрадення вола Сакові Юріевичеві громадський суд „за невихід в сказали оного вол а... Саку грошей сімдесят ь, що перевів протопопою П’ятницьким, іж за него дав грошей сімдесят ь“ *).
б) Якщо в скривдженого свідків немає, то він повинен був сумлінням своїм потвердити, себ-то присягти на тому, скільки покрадене майно коштувало, як це ми бачили були в справі Василя Думинського, де громадський суд чотирьом скривдженим „що сумлінням потвердять, з маетности своєї нагородити наказує" [1122] [1123] [1124]). в) Якщо-ж покрадено багато речей, то скривджений списує їх, звичайно, на реєстр, позначуючи в ньому ціну кожної речи, і реєстрові цьому вірили, як документові. Hanp., у відомій уже нам справі покрадення свірна Петрові Прасоловичеві Островському, коли на парубкові Матвія Івановича Серницького опізнано було вкрадену сермягу й коли на копі Матвій Серницький признався до шкод, поклавши навіть решту речей а також і підробленого ключа,— громадський суд того Матвія ницького „за безчесного", узнав, „шкоди ведлуг реєстру... на добрах... его в с к а з а в ш и..." [1125]). г) Иноді громадський суд сам осумовував шкоду. Hanp., у відомій уже нам справі покрадення стіжка жита Климов! Трушківському, коли село Козин не вийшло на слід і, таким чином, сліду не одвело, громадський суд наказав скривдженому право піднести. „А сторона поводовая, Клим Трушківський, читаємо в акті, заховуючися в тім правке, повідив: іж... шкода в покраден- ию стога жита, в которім било кіп трицять і сім, ні од кого иного, тільки од села Козина сталася... Ми бачимо, що скривджений заявляє, що в стіжку було 37 кіп жита; копа вірить цьому і сама знаючи, скільки коштує копа жита, осу- мовує істизни з нав’язкою в ЗО кіп грошей. д) Нарешті, коли ціни скривджений не вказує або довести не може, громадський суд присуджує відшкодування, прихиляючися до ціни Ста- тутової, себ-то зазначеної в Статутовій таксі. Hanp., у відомій уже нам справі покрадення коня Іванові Kрач- ковичеві, громадський суд, присудивши на Ситничанах заплату за коня Крачковичевого, додав про инші шкоди, що під той час иншим людям сталися, таке: „і других підданих п. Куликівського покрадення кляч п’ятерга... за слушним доводом, як которая кляча што коштовала, альбо если би доводу піддані п. Куликівського не покажуть, водле ціни Статуто- в о ї« «). В иншому випадкові, у відомій уже нам справі подрання бджіл підданим Липлянським на Овруччині громадський суд ухвалив такий вирок: „ми, всі копники... прихиляючися в тім до звичаю ста- εо давнього права копного... на Яську Єсиповичу і на сину його Іишку, так же і на Давиді Івановичу і на сині єго Мелешку Ka- ленських... за подрання злодійським нічним обичаем пчіл сторони поводової... Опанасу і Мишку за видрання дев’яти роїв пчіл їх не- підбираних, водлуг Статуту, закождиє пчоли по дві копі грошей; п. Григорію Ходаківському за подрання шісна- цяти роїв пчіл Його непідбираних так же по дві копи грошей, а п. п. Кіндрату і Силі Каленським за видрання роїв пчіл їх, так же непідбираних по дві копі грошей Литовських"8). 2. Що-до винагороди скривдженого за фізичні страждання його в злочинах проти особи його, то наші матеріяли дають нам спроможність говорити тільки а) за винагороду за даремні муки і б) за годовщину за забитого. а) Заплату за даремні муки звано, як ми вже знаємо, нав’язкою. Вище вже* ми мали нагоду наводити випадок про те, яку відповідь дав громадський суд на домагання Миколи Костюшка видати на муки п. В иншому випадкові Митько Сокіл, піймавши злодія Василя Сипачина й мордуючи його на копі, казав: „я єго беру, я є г о мучу, я его один нав’яжу і розвяжу“ [1130] [1131]). З наведеного ми, між иншим, бачимо, що нав'язка за даремні муки йшла на користь даремно змученого. Про розмір нав язки акти відомостей не дають. б) Головщина-ж полягала в відшкодуванні родини забитого за позбавлення життя одного з її членів. Хоча грішми повернути забитому життя не можна, але грішми можна компенсувати родину забитого за те, що вона позбавилася робітника, який своєю працею вносив до родинного скарбу певні цінності, годував її, то-що. Відшкодування родини забитого за позбавлення одного з її членів життя звали годовщиною, очевидячки, від заплати за чоловічу голову загиблу. У справі забиття лісничого кн. Андрієві Масальському — Степана Калениковича, трупа якого знайдено на Берестейщині під с. Утовичами, що належало пані підкомориній, дві жінки висвід- чили, що піддані підкомориної Степан і Ювко Ганчичі з покійником у корчмі Троця пили пиво до півночи а опісля чутно було на полі крик; Степан Ганчич, повернувшися додому, говорив братові свойому Ювкові: „не мав би ти того чинити, що зараз учинив[1132]. Урядник кн. Масальського п. Бурець, даючи вину обом Ганчичам і Tpo- цеві, домовлявся у суду копного, щоб було їх на горлі карано, а „годовщина з маетности їх рухомої щоб заплачена була44. Представник інтересів винних Богдан Гайко пропонував присягу з боку винних і з ними трьох односельчан на тому, що вони невинні. Суд копний, вислухавши контроверсії, ухвалив такий вирок: „тому що свідчення ясного і слушного на тих трьох винних Іовка, Степана і Троця на всіх трьох копах... що вони забили... не чули... не всказуючи їх на горло, ані на муки, наказали тим підданим, в с. Утовичах мешкаючим, з п’ятма чоловіками людей сторонніх, сусід їх околичних... кого собі сторона обере, що не ці винні забили і не відають хто, — звільняючи їх від горла і ґрунт., очищаючи, осіб чотирнацять одприсяглися... а по присязі Io в ко в і, Степанові, третьому Троцові, корчмареві, годовщину аби... пані підкоморна з маетности їх рухомої заплатила, присудили44,). З наведеного ми бачимо, що винних у забийстві, через одприся- ження самочотирнацять на тому, що то не вони забили і не знають хто, громадський суд, звільнивши од кари на горло, годовщину наказав заплатити з їх рухомого майна. Годовщину громадський суд присуджував і з суто-формальних підстав. Hanp., у справі знайдення трупу невідомого чоловіка на Виш- ківських ґрунтах під Луцьком на суді виявилося, що забитий є панцирний боярин Гарасим Бакший і що він їхав з Луцька, з передмістя Окопищ уже вельми збитий, так що не міг навіть дати відповіди, де й хто його побив; звалившися з конм, він на Виш- ківських ґрунтах і помер. Кандиба, боярином якого був небіжчик, сказав копі, що міг-би опит ліпший учинитися, бо початки й свідоцтва певні є, звідкіля їхав, уже поранений, небіжчик, але через те, що з Окопищ, як і з деяких инших околичних сіл ніхто на копу не став, хоч їх і оповіщено було, справу остаточно висвітлити не можна, домовлявся, щоб з несталих „голо в щиз н у братуза- битого, Федору Бакшию, як за слугу панцирного, п’ядесять кіп грошей сказано". Громадський суд, „захо- вуючися в тім водлуг звичаю копного, в праві посполитім описаного, на підданих... Яровицьких, на... Дворецьких, а на міщанах Луцьких, на Окопищу мешкаючих, і теж на підданих Липлянських.. головщизну за того забитого боярина панцирного... водлуг Статуту кіп п’ядесять грошей Литовських брату его, Федору Бакшию, як на несталих і вряду н епо слушних, века- зав і присуди в... заховавши однак тим несталим, по заплаченню головщизни, вільноє чинення правноє з тим, од кого би ся тоє забиття стало" ,)∙ Ми бачимо, що за нестання на копу, як і в инших випадках невиконання формальних вимог, годовщину платить несталий, причому й тут надається, по заплаті головщизни, право регресу з того, хто забив. Го- ловщизна, як бачимо, іде братові забитого, бо, очевидячки, небіжчик своєї сім’ї не мав. Г оловщизну громадський суд присуджував навіть у випадках, коли він не певен був того, що саме забиття сталося. Hanp., р. 1648 січня 7 дня у справі зниклого пастуха п. Пок- лонському, речі якого знайшли в лісничих Степана Омельковича й Михурки Яремієвича, коли, не зважаючи на те, що на попередній копі зазначеним лісничим було наказано, щоб вони про нього протягом чотирьох тижнів опит чинили, де-б він був, і потім дали о собі справу[1133] [1134]), вони на копу не стали, — громадський суд ухвалив такий вирок: „тому що ті лісничі жадного слушного виводу о собі не дали і сами не становилися, ми своїм судом копним присуджуємо... на них за того пастуха головщизну, яку мають віддати на запусти масленої руської... в замку Пин- ському, так як в праві посполитім описано, а як би потім тот пастух найшовся, має їм те бути вернено"[1135]). Ми бачимо, що тут нема певности в самій події забийства — зник десь чоловік,.а речі його знайшлися в запідозрених лісничих; громадський суд дав їм строку, щоб вони довідалися, де заподівсь отой пастух, і з підозри, таким чином, вивелися. Коли-ж за чотири тижні запідозрені не тільки жадного виводу не дали, але навіть і на копі не стали, громадський суд ухвалює умовний вирок — винні мають заплатити головщизну, як за забитого, а коли пастух знайдеться, то головщизну буде їм повернуто. Про розмір головщизни акти відомостей не дають. 3. На яке майно винного падало відшкодування? Зважаючу на те, що головну масу копників і винних становили піддані панські, за безперечну власність яких уважали тільки їхнє рухоме майно, бо земля, яку посідали піддані, належала панам, — треба гадати, що відшкодування повинно було падати тільки на рухоме майно винного. І ми бачимо, що це справді так і було. Hanp., у справі покрадення коня Войтехові Новицькому, громадський суд, всказавши Трохима Голого й Иовтуха Тергуна на повішання, додав: „п. Войтехові Новицькому на рухомих добрах тих злодіїв золотих польських двісті века- зали" *)• Щоб мати собі уявління, що саме до тих рухомих дібр належало, наведемо инший приклад. У відомій уже нам справі забиття Івана Гулевського, челядника Константого Кузьминського, й пограбування в нього немало речей на кільканацять сот золотих, після вироку копкого суду про покарання на горло чотирьох підданців Бенедикта Глинського й про нагородження шкод з дібр тих винних, зазначений Глинський видав скривдженому тих винних „з бидлом і що-но тільки мають, рухомістю і засівом житнім і яринним, зовсімНЇ). Тут, як ми бачимо, перелічено найцінніше з рухомого майна — худобу й засіви, а про инше сказано, що видав пан своїх підданих з усім, що тільки вони мають. Але в винного, що його рухоме добро видає пан скривдженому, можуть бути дружина й діти. Як-же родина винного залишається без майна? На це прямої відповіли в актах не знаходимо. Треба гадати, що майно, яке особисто належало дружині чи дітям, за вину чоловіка й батька не видавали; майно-ж спільне, набуте спільною працею, очевидячки, йшло на відшкодування скривдженого, хрч-би й один член родини був винний. В актах ми маємо пряму вказівку тільки на те, що дружина й діти відповідають своїм майном лиш у тих випадках, коли вони знали про злочин й покривали його. Hanp., у відомій уже нам справі покрадення котлів Матвієві Карпенкові, Абрамові Й Беркові з Народич громадський суд, всказавши Матвія Артюшенка Мошківського на горло, виніс таку ухвалу про відшкодування скривджених: „що є нестраченого, як от котли, через того злодія покрадені, щоб кожний (скривджений) своє взяв, а чиє стратив, то щоб жона єго платила, бо о тім злодійстві відала і допомагала йому; також і за пчоли панів Мошк івських покрадені, щоб нагородила; в чім і зять того Матвія з жоною своєю, а дочкою його, в нагородженні тих шкод повинен допомагати, бо відав о котлах крадених і мовчав"[1136] [1137]). Якщо-ж майна винного не ставало на те, щоб одшкодувати скривдженого, то його самого, розуміється в тих випадках, коли його на горло не засуджено, видають скривдженому на відробіток. Hanp., у справі покрадення речей і збіжжя п. Деркаловичеві, коли засудженого на горло злодія Себастіяна Кіндратовича скрив- джений дарував горлом, громадський суд. „давши хльосту, н а в и р о б о к... о. Деркаловичеві подав"'). В иншому випадкові, у справі покрадення різних речей підданим Лукаша Більського, пан винного Нечипора Савчича Данило Стаховський зрікся був видати його копі, аж поки зловив того злодія на гарячому вчинкові, як він підкопувавсь під Його власний алькір. Більський на другій копі допоминався заплатити шкоди підданим своїм, але Стахорський, „не хочучи, щоб з рух о[1138] [1139] мости того злочинця шкода заплачена була, того злочинця зараз п. Лукашу Більському видав, а собі корів дві і воли у того... Нечипора і всю иншу рухомість побрав. O чім жалобливий, не інстигуючи на горло, упрашав п. Стах Орського на останній копі... іцоб уже ті тільки корів дві за шкоди віддав, а... п. Стахорський, забравши всеньку рухомість по хлопі, жадної речи за шкоди дати не хтів“ 2). З наведеного ми бачимо, іцо коли пан винного, який теж потерпів від злодія, свого-ж підданого, забирає собі його рухомість, а його зрікається й видає, а п. Більський так настирливо домагається заплатити своїм скривдженим підданцям хоч-би двома коровами, — ясно, що вигідніше було взяти майно злодійове, аніж його самого взяти на відробіток, бо, очевидячки, скривдженому, який бере собі на відробіток злодія, загрожує велика небезпека не тільки не багато скористати з праці злодія, але, можливо, позбавитися й того майна, що ще в нього залишилося. Але-ж не всі винні є такі одчайдушні злодії, що з праці їх не можна Мати жадної користи. Тому видача винного на відробіток скривдженому, коли в того динного жадного майна немає, або його не досить, все-ж-таки деякою мірою може компенсувати скривдженого за ту шкоду, що її заподіяв йому винний своїм злочином. Про те, як-же винний разраховувавсь з скривдженим своєю працею, в актах про копні суди відомостей не знаходимо. Будь-що-будь, відшкодування скривдженого за заподіяну йому шкоду, як бачимо, забезпечувано рухомим майном винного й самою його особою— його відробітком. Тому зрозумілим стає нам вислів актів про всказання шкод на добрах винного й на його особі. Hanp., громадський суд, узнавши за винного Матвія Івановича Серницького, що, підробивши ключа, дав свойому парубкові, а той обікрав свірен Петрові Прасоловичеві Островському, ухвалив такий вирок: „Матвія Івановича Серницького, як самого шкодника, за безчесного узнаємо, шкоди, згідно з реєстром і піднятих турбацій... на добрах і на особі його в с к а з а в ш и“ *). 4. а) Коли ми звернемося до історії, то побачимо, що відшкодування скривдженого за шкоди ще з часів Руської Правди набуло собі правного визнання. Установивши кару за спалення двору або гумна, Руська Правда додає: „прежде нагоубу расплатившы, а въ протцЪ князю поточити" '), себ-то раніше треба відшкодувати скривдженого, а потім уже державна влада могла забирати решту майна винного. Інтереси, як бачимо, скривдженого поставлено вище за інтереси державні. Такого-ж погляду тримається й Литовський Статут, коли говорить про покарання злодія горлом і про те, що „шкода, на чомь жалобливая сторона присягнегь, маеть бити плачена зъ дому оного злодЪя“ [1140] [1141]). Розмір відшкодування за покрадені речи Руська Правда встановила за сталими цінами, за таксою[1142] [1143] [1144] [1145]). Цього-ж принципу додержувавсь і Статут. Тут немає потреби й можливости наводити ціни на всі речі, худобу, збіжжя, то-що. Ми наведемо тільки один артикул, який встановлює принципи відшкодування скривдженого й подає приклад так званої Статутов©!’ ціни, одсилаючи цікавих до артикулів, показаних у виносці ’). „Естлибы хто пограбилъ на якомъ... кгрунтЪ стадо свирЪпье... а держачи стадо, жеребця або свиріпу и колко ихъ уморилъ або охромилъ — таковый за жеребца... повинень будет заплатити ocmt> копъ грошей, а за свиріпу чотири копи грошей; нижли за кождого съ тыхъ жеребцовъ, будеть ли торгуючи што давано, тогды тую ціну будеть повинень платити за слушнымъ доводомъ“ fk). Ми бачимо, що в основу ціни відшкодовуваного майна покладено або ціну Статутову, або ту вільну ціну, що її давано при продажу; ціну цю скривджений повинен був довести слушним доводом, себ-то присягою або свідками. б) Що-до відшкодування скривдженого за злочини проти його особи, то, опріч навязки за недомучення ®), Литовський Статут знає нав’язки за зранення й побій[1146]), а також видатки на лікування[1147]); розмір нав’язки Статут ставив у залежність від стану й стати скривдженогоу); якщо винний заплатити нав язки буває неспроможний, то „за то везенньем каран бити маеть" '“). Нав’язка за злочини проти особи відома була ще Руській Правді під назвою „обиды", причому розмір її коливавсь од однієї до двана- цятьох гривень ,); окремо було поставлено скалічення, яке, за списком Академ., дорівнювано забийству[1148] [1149]), а за спис. Карамз.—півзабийству [1150]). Головщина Руській Правді була відома під назвою головництва (віра йшла на користь держави). Головництво платив винний родині забитого [1151]). Розмір головщини залежав од стану забитого [1152] [1153]). Коли ми звернемося до Литовського Статуту, то побачимо, що за забийство як навмисне (в розбої0) й за похвалкою[1154]), так і не навмисне (в зваді й обороні 8J або й випадкове[1155]), незалежно від тієї чи тієї кари, годовщину завсіди винний платив дітям або близьким забитого. Xo- рактерно, що навіть вислів „а за голову головщизна... маеть быти плачона" ,0) нагадує вислів Руської Правди: «,,оже не будеть кто его мьстяй, то положить за голову" ,1)∙ Розмір головщини, за Литовським Статутом, теж залежав од стану забитого (за шляхтича IOO кіп грошей,2)∣ урядового становища (панцирному слузі 50 кіп грошей і т. и.,8)f ремісництва, то-що ,4). Коли майна скривдженого не вистарчало на відшкодування, то, як говорилося вже, громадський суд самого винного, якщо він не підлягав карі на горло, видавав скривдженому на відробіток, але скільки часу винний повинен був відробляти, акти жадних відомостей не дають. Руська-ж Правда, додержуючися принципу віддавати винного скривдженому на відробіток, встановила сталу ціну — таксу: „а за літо (рік) възметь по полугривні" ,5). Того-ж принципу додержувався й Литовський Статут: „челов1къ вольный за жадный выступокъ въ неволю вічную выданъ быти не маеть, а естли бы въ сум! великой выданъ былъ, маеть съ тое сумы выроблятися и выпуску на каждый годъ мужику полтина iβ), а жонц! полкопи грошей t7). А естли бы съ тое сумы до смерти выслужитыся не могъ, а будуть ли міти діти,— тогды діти не мають и съ тое сумы виробляти" 18). Ми бачимо, що смерть виданого на відробіток квитувала всі розрахунки винного з скривдженим, і діти за батька вироблятися вже не мали. Статут редакції 1588 року додає, иіо „одежа и корм от того маеть бьіти давана, кому хто выдан* ,)∙ Що-до співучасти сім’ї в відшкодуванні, то Статут що-до цього встановив таку норму: „естли бы лице в дому застато, и дети и жона при том были и тых речей краденых, ведаючы их быти крадеными, уживали, тогды они повинни будуть тую шкоду платити, а в недостатку заплаты и сами головами выдаваны быти, нижли не в вечную неволю, одно покуль ся выробять* 2). „А выпуску детем по тому ж маеть быти, яко о том вышей описано* 3), причому Статут р. 1588 для дітей виробляння те обмежив сімома роками — „вед же не далей, одно через семь лет" 4). Статут теж, як і громадський суд, установлював відшкодування скривдженого через формальні підстави: за неприсяженняь), за недопускання до трусу6), за неставлення на суд особи, що поставити її вимагав суд’) і т. и. А про відшкодування за невивід сліду Статут цілком кодифікував норми копного права: „А если бы тое село, до которого след приведено, от себе следу не вывели, або от следу отьбили або, выгнавши, быдлом потоптали, и на таковом зостановившыся тая копа, где следу не отведено або отьбито, мають взяти возного и с тым возным люди сторонние — копа вся маеть оную шкоду осумовати. на чом оный шкодник самотреть присягнеть, менуючи собе шкоду от того села, а кгды присягнеть, тогды оное село тую шкоду винни будуть заплатити, а собе винного искати* *). Ми тут бачимо не тільки принцип копного права про заплату шкоди скривдженому за невивід сліду, але й про спосіб, як скривджений має доводити розмір своїх шкод (присягу).