VI. Одсилання» справи од громадського суду на розсудок до вищого суду.

Таке одсилання за тих часів уживали й урядові суди; одсилання це спостерегалося в пи­таннях судочинного характеру і в питаннях про винність, про призначення кари, коли сторона не вдоволена вироком, коли суд скликано не в цій, а в иншій справі.

Говорячи про вироки копних судів, не можна обминути одного, до­сить IjiKaBoro явища, звязаного з вироками, — це випадки, коли громад­ський суд, довівши иноді справу до самого кінця, признавши певну лю­дину чи село винними і, часом, всказавши навіть відшкодування скрив­дженому, не призначає кари, а відсилає справу на більший розсудок до урядового суду.

Сучасна правосвідомість не припускає такого випадку, коли-б суд через будь-які труднощі в справі зрікався вирішити сам таку справу й відсилав її на розвивання до вищого, компетентнішого суду. Сучасна правосвідомість вимагає» щоб суд обов’язково сам розвязував кожну справу, раз вона не виходить по-за межі його компетенції. З цього по­гляду відсилання од громадського суду справи на розсудок до вищого суду—є аномалія. А проте, як каже Г. В. Демченко, „це цілком відпо­відало духові старого поступку (процесу), що широко дозволяв пере­носити важку справу від одного судді до другого з більшим авторите­том, більшим досвідом і знанням*¹²). М. К. Любавський теж доводить, що „від суду приятелів*¹ справи могли відходити до суду місцевих правителів, як і від них до суду Господаря чи то з бажання тих, хто судиться, чи з ухвали суддів, що вбачали труднощі відшукати й прикласти закон до певного випадку"^{[1157] [1158] [1159]).}

Як на приклад одсилання од урядового суду справи до вищого суду можна вказати на такий випадок:

„Р. 1536 грудня 28 дня воєвода Витебський писав до вели­кого князя Литовського» короля Польського Сигізмунда в справі забиття Палелія, чоловіка кн. Тимофія Соколинського кн.

Отже, коли воєвода вдававсь по науку до Господаря, щоб він своїм вироком розвязав справу, то в самому факті одсилання од громадського суду справи на розсудок до вищого суду не можна вбачати ні доводу недосконалости копного судочинства, ні того, що копний суд був лиш за допомічний орган урядового суду, бо, як ми бачимо, й урядові суди за тих часів, у певних випадках, уживали цього відсилання справи иа розсудок до вищого суду.

В яких-же випадках громадський суд одсилав справу на розсудок до вищого суду?

а) Сюди, по-перше, належали питання судочинного характеру, напр., хто ближчий був до присяги, скривджений чи винний.

Вище ми вже мали нагоду наводити випадок, як на суді Ви- тебського воєводи Іван Бобоїд скарживсь на Івана Шарипу, підда­ного кн. Дмитра Глинського, за те, що він на третій копі не по­ставив гостя свого, а підчас перебування того гостя у Шарипи вкрадено було коня Іванові Бобоїдові. Шарипа з намісником кн. Глинського відповідав, що гостя на копі ставлено було й той „гість готов був присягнути на тім, што тобі не шкодник, ніжли ти на присягу його не пустив; а в тім копа положила до вашей милости, до вишшого права, — кому ближеЙ присяг­нути: чи тому гостю себе очистити, чи ль тому на шкоді своїй присягнути⁰⁷).

Єсть вказівки на те, що й в инших питаннях судочинного харак­теру, як от за невивід сліду³), за невихід на копу⁴), за неставлення гостя⁵), за лице, знайдене не за замком і т.

Статут теж припускав можливість для зісланих з уряду суддів на копу о землю вдатися по науку до урядового суду.

„Пакли бы суди спор мели о повод (довод?), згодитися не могли за спором своим, одна одной стороне ф о л- кгуючы; тогды, выслухавшы жалоб и отпоров и списати мають... запечатавшім... реестр тых речей своими печатми, мают послати до воеводы, в которого повете тое право будет,

^,) Ilρoψ. Я с и н с к і и, „Акты", т. И, № 5..

^wJ Там-же, т. I, № 351; подібн. там-же, № 349; Ак. Вил. Арк. Ком., т. XVlll, №№ 10. 187, 392.

*) Ак. Вил. Apx- Ком., т. XVlII, № 13.

Там-жс, № 15. ^ь) Там-же, № 21. ^r,) Там-же, № 22.

и науку в зя т и, хто будет близшыку довод у... олиж мают науку воэемшы, наконец справедливость вчинити" ^,)∙

б) Другу групу справ, що їх копний суд одсилав на розсудок до вищого суду, становили справи, в яких громадський суд не міг вирі­шити питання про винність, хоч і мав деякі дані для цього.

Hanp., у справі забиття Яна Писецъкого, Пахолка Теодора — Кароля Горського, „ми, читаємо в декреті копному, обібравши межи собою мужів добрих, віри гідний і свідомих копного суду, через которих всі подобенства, доводи і одводи зваживши, що, межи так частими селами їдучи вдень і будучи відомий дороги, заблудитися не міг, а до того, що й жовніра поблизу не було і ніде в селах, що на дорозі йому лежали, не бачено, а до того, що ми не бачили слушного доводу, що він був у Черкасах, тоді, не можучи ми копою взяти винного ані його викрити досконально, наказуємо й даємо повод, аби... п. Горський з.^. п. П и- сецьким... до суду гродського заподвав і обвинив"²). Ми бачимо, що копа, не змігши викрити винного, хоч обставини справи й давали для цього деякі вказівки на дорогу, якою забитий їхав і куди прямував, наказали батькові забитого з паном його вдатися в цій справі до гродського суду.

в) Але за найдивніші треба вважати випадки, коли громадський суд, перевівши судове слідство й визнавши когось за винного, не при­значав кари, а відсилав для цього справу до гродського суду.

Hanp., у відомій уже нам справі втоплення Оксюти Ващон- ківн'и обрані на громадському суді висаджені судді ухвалили та­кий вирок: „ми, купники, Степан Данилович, Радивон Гришкович, Роман Скуратович і Кирило Мокієвич, як сторона, з цілою купою порадившися, що доводу так далекого нема, а є знаки, що бито й в річку кинуто, бо води не опилася, її, P и б а ч е в сь κy∣ в тім винною чиним, що виводу жадного о собі не далай не оз^аймила ані людям, ані дворові в той час, коли зги­нула... Оксюта — невістка, також,, жона Федора Лит­вина... з Рибачевською якісь намови мала того дня, як небіжка загинула, обвинйвши, не децидуючи (не призначаючи кари), одсилаємо до судів вищих"³).

Ми бачимо, що громадський суд встановив факт забийства Оксюти Ващонківни, бо як-би вона втопилася, то води-б опилася; знаки насиль­ства на тілі її знайдено; далі, поведінка Рибачевської- свекрухи досить підозріла, бо вона нікому нічого не сказала про те, що невістка десь зникла і, нарешті, Рибачевська в той день, як покійниця зникла, про­вадила якісь таємні умови з дружиною Федора Литвина; — зважаючи на все це, громадський суд визнав Рибачевську за винну в забитті й по­тім в утопленні своєї невістки, але, не призначаючи їй кари, одіслав справу до вищого суду.

Можна було-б на це сказати, як це дехто з учених, як ми бачили, і говорить, що копа ніби-то справ про забиття не судила. Тому ми на-

^,) Р. 1529, роз. VIII, арт. 6. *) Ак. Вил. Арх. Ком., т. XVIII, Ne 393-

^δ) Там-же, № 433; подіб. там-же, Ne 290.

ведемо инший приклад, де справа йшла про крадіж, що, як ми знаємо, підлягав присудові громадського суду, а проте він, узнавши певних осіб за винних, одіслав справу до урядового суду.

Р. 1650 серпня 27 дня приданий з уряду замку Слуцького для прислухання суду копного виж Самійло Тарасович оповідав, що в справі покрадення різних речей Марині Кожушківні, „вся копа те визнала, що ні од кого шкода не діється, тільки від самого гос­подаря і сестри його¹)» бо туди ніхто чужий не ходив, а ще більше, що того вечора саму...

Трапляються, далі, випадки, коли громадський суд ішов далі ви­знання когось за винного: він призначав навіть відшкодування скривдже­ному за злочин і тільки питання про кару на горло відсилав на розви­вання гродського суду.

Hanp., у відомій уже нам справі подрання бджіл підданим п. Липлянського на Овруччині, громадський суд, „згідне і одно­стайне проміж собою достаточне нарадившися, а прихиляючися в тім до звичаю стародавнього права копного... на Яську Єсипо- вичу і на сину його Мишку, так же і на Давиді Івановичу і на сині єго Мелешку Каленських... за подрання злодійським нічним обичаєм пчіл, Опанасу і Мишку за видрання дев’яти пчіл їх непід- бираних, водлуг Статуту, за кожниї пчоли по дві копі грошей, п. Григорію Ходаковському за подрання шіснацяти роїв пчіл його непідбираних так же по дві ∙κoπi грошей, а п. п. Кіндрату і Силі Каленським за видрання роїв пчол їх всего сумою... в спосіб зиску на їх самих і на вшеляких добрих їх лежачих і рухомих сим нашим копним судовим листом в ска­за ли і присудили єсьмо. А што ся дотичеть, і Ж ПО we­ll єні ї Я ц ь к о і Давид Каленськиї і тії синове їх в вині горловій злодійством через доводи і свядецтва пев­нії од сторони поводової суть переконаними, тогди на дальшоє розтягнення і до наказания на них всіх в и н, в праві посполитім описаних, затаковий їх злий учи­нок... стороні поводовійзонимивільноє право в суді належнім, іле їм з права посполитого належати будет ь, суд нинішній копкий заховуеть"³),

Подібний-ж випадок можна вказати й в справі обвинувачення дру­жини возного Вечорка Висоцького за спричинення смерти дружині Ми- колая Єльського через чародійство: копа, „не всказуючи на горло тої во з но ї, до вряду о д і с л а л и на більший розсудок"⁴).

’) Яцька й Овдюшки Глушксвичів.

*) Ак. Вил. Арх. Ком., т. XVIH, № 331; подіб. там-же, №№ 224, 305, 318.

³⁾ Арх. Юго-Зап. Poc., ч. 4, т. і, № 18; подіб. там-жс, № 27; Ак. Вил^Арх. Ком-, т. Xlll, № 18, 300.

ⁱ) Ак. Вил. Арх. Ком., т. XViII, № 267.

г) Далі, трапляються випадки, коли громадський суд одсилае справу ДО ВИЦ^ОГО суду через те, ЩО скривджений не? погоджується З ТОЮ GJfA мою відшкодування, що її присуджує копа, а вимагає більшої.

Hanp., р. 1562 листопада 8 дня на Пинщині громадський суд за порубання сокирою коня Матисові Яковичеві Стаховському при­судив з Гриця Єремієвича п’ядесять трошей. „І Матус Янович того всказу од них не прийняв і повідив: _ия за того коня три копі грошей дав і хотів, аби йому на тім Гриці Єремієвичі за того коня його три копі грошей усказано; і копа одложили то на усказ врядузгамку П и н ськ о го“ ’)< Як бачимо, на розвязання вищого суду громадський суд передає тільки питання про розмір відшкодування скривдженого.

д) Потім, громадський суд одсилав справу на розсудок до вищого суду, коли пан винного не видавав копі свого підданця.

Hanp., у відомій уже нам справі чарування жита Андрієві Букрабі, коли Гаврило Вишневський, на вимогу поставити на копі підданку свою Уршулю Тишківну, став кричати: „не видам на горло, хоч би й десять кіп збирав п. Букраба, нічого не вдіє“,— громадський суд, не зважаючи на це, виніс ухвалу: „ска­зану чарівницю на муки катівські, щоб на протязі одної години була мучена, тільки-б на члонку не була-б скалічена... якщо при­знається, на спалення сказуємо, а як не признається, тоді від сто­рони лободової, згідно з Статутовим правом, нав’язною сказа- лисьмо... За которим декретом нашим, за нечинення досить справедливости, до вищого суду відсилаємо“^а).

е) Нарешті, громадський суд відсилав справу на вирішення до пан­ського (домініяльного) суду, але це бувало в випадках, коли громадський суд було скликано для вирішування не цієї, а иншої «справи.

Hanp., після вирішення справи з чарівницею Уршулею, про що допіру згадувано, акт додає: „В другій справі—тому що по­казалося сіна возів двацять лицем у -підданих... того-ж Гаврила Вишневського, а саме у Хоми та у Семена пастуха, та Кіндрата Тишківця, в тій справі на справедливість (суд) до пана їх о д сила е м о“ ³).

Трапляються також випадки ухиляння громадського суду від вирі­шення справи без ближчого зазначення, до якого саме суду відсилається така справа.

Hanp., у вироці громадського суду р. 1682 на Овруччині після вирішення справи за видрання бджіл Богданові Барановському, який ту копу й зібрав, — читаємо: „там же на тій останній копі третій предкладав перед нами, купниками, скаргу Ясько Купрія- ненко, що й йому в тім же ґрунті силу пчіл видерто;— которому Яцькові Купріяненкові зоставляємо вільною дорогу до доходження шкод своїх; і инших немало ускаржалося о видрання пчіл, которим усім вільне право зоставляємо шукати шкодників"⁴). Ми бачимо, що громадський суд тут ухиляється тільки від розсудку нових скарг зараз, на копі, зібраній в иншій справі, і заховує за скрив­дженими право доходити шкод своїх, себ-то, очевидячки, скликати в своїй справі нарочну копу.

Коли ми придивимося ближче до наведених вище випадків, то по­бачимо, Iijo в багатьох з них була рація відсилати справу до вищого суду. Не будемо зупинятися на останніх випадках, коли громадський суд утримувавсь од розглядання справ тільки через те, що його зібрано було в иншій справі, яку він і розвязав, причому громадський суд давав скривдженим вказівки, як їм у своїй справі далі поводитися.

Цілком зрозумілий є також випадок у справі зарубания сокирою коня Матусові Яковичеві; там скривджений не прийняв усказу копного що-до розміру відшкодування; невдоволений-же вироком громадського суду мав право на апеляцію до вищого суду — про це ми говоритимемо нижче. Тому відсилання цієї справи на всказ до вищого суду тут цілком зрозуміле. Також зрозумілий є випадок з невидаванням од пана Вишневського своєї підданки - чарівниці. Як ми вже знаємо й далі побачимо в роз­ділі про виконання копних вироків, Статут наказував притягати до грод- ського суду тих панів, які не досить чинили всказові копному ').

Випадки з чарівницею — дружиною возного Вечорка Висоцького та Каленськими в справі подрання бджіл можна з’ясувати тим, що иноді справи, де винними були шляхтичі, громадський суд відсилав на розвя- зання гродського суду.

Hanp.. у справі покрадення овець Боришевським, Богатькам і иншим у селі Гривковичах на Иинщині. коли громадський суд, перевівши поголовний трус, виявив, що крадіжки вчинив Бенедикт Богатько з синами, то він виніс таку ухвалу: „хоча панів Богатків за ті крадіжки, як винувайців і злочинців, за тими явними дово­дами, треба було-6 судити, одначе, зважаючи на те, що вони шляхтичі, не чинячи їм в тому жадного попереднього с у д.у, зо всею тою справою до суду належного грод­ського Пинського в і д с и л а є м о“ ^{[1160] [1161])∙}

І Іодібну-ж претенсію звільнитися від присуду громадського суду мали й жиди; на цій підставі копа иноді відсилала справу, де винними були жиди, на розвязання до гродського суду.

Hanp., у справі покрадення різних речей Стефанові Лункови- чеві, Ярмолі Телешевичеві, Іванові Кондрзтовичеві та Давидові Біленькому, коли виявилося, що крадіжки ті вчинили Ян Жданович і Матіяш Зубрицький, то зазначені винні, признавшися до злочину, на громадському суді заявили, що вони це чинили з поради й намови шинкаря Зраїля Бейлетовича. Зазначений шинкар на громаду не з'явився, надіславши Якуба жида, який заявив громаді, що „той жид Зраїль не повинен тут становитися і о собі справи давати, але коли буде його позвано до суду належного, дасть о собі справу... Громада... всю ту шкоду на того жида зложивши і його винним бути узнавши, ту справу на розсудок до суду належного відклали" *).

Отже, одсилання справи, де винні є шляхтичі або жиди, до належ­ного суду знаходить собі пояснення в думці про те, що зазначені стани суспільства не підлягали ніби-то присудові громадського суду.

Далі, цілком зрозуміла причина, чому громадський суд одіслав до вищого суду справу Івана Бобоїда за покрадення йому коня. На розвя- зання цього суду перенесено було питання про те, хто ближчий до присяги, скривджений Бобоїд, чи гість Шарипин, А цього питання гро­мадський суд не міг розвязати не тому, що не знав, чиїм доводам дати перевагу, а тому, що при голосуванні не досягнуто було одностайности. Шарипа про це так оповідав на суді Витебського воєводи: „наша сторона копи, половина, то до вашої милости положила, а їх сторона не призволяла" ^,)∙

Залишається, отже, без поясніння, чому громадський суд, не змігши викрити на копі винного, одсилав справу на вирішення гродського суду (забийство Писецького), або й викривши навіть винного й визнавши його за винного, він, не призначаючи кари, одсилав до вищого суду (справа Рибачевської). Зазначені випадки як-раз і є ті сумнівні питання, в розвязанні яких громадський суд добачав труднощі, що він їх сам не міг розвязати й передавав їх, як і инші судові установи тогочасні, на розвязання до вищого суду.

Тому, за помилкову треба визнати думку I. Cnporica, коли він гадає, що громадський суд „висновки свої подає на остаточне вирішення гродського суду" ^{[1162] [1163]), бо в жадному акті нема виразних вказівок на те, щоб громадський суд, поробивши будь-які певні висновки, подавав їх на остаточне розвязання до вищого суду.}

Статут не передбачає такого випадку, колиб суд, зустрівши в справі якісь труднощі, передавав справу до вищого суду. Навпаки, Статут передбачає випадки, коли судді, „намишдяючися" в справі, можуть відкласти справу до другого дня; а як би на завтра „розмислитися не могли, і до третего дня то все взяти на пораду и розмышленье, а тре- тего дня вжо суд конечное сказанье будеть повинен чынити" ^[1164]).