Цивільне право

Майнові відносини у Галичині регулювалися цивільно- правовими інститутами, котрі в XV-XVI ст. поступово виді­лялися в особливі сфери. До 1434 р. у Руському Королівстві правове регулювання цивільних відносин здійснювалося на основі українських джерел права (“Руська правда”, звичаєве право, окремі грамоти галицько-волинських князів) та Bic- лицького статуту 1347 р., який спочатку застосовувався до польського населення Галичини, а з 1434 р.

Розвиток цивільно-правових відносин у Польському Ко­ролівстві був спричинений значним внутрішнім обігом і стій­кими зовнішніми економічними відносинами з іншими держа­вами. Правове регулювання майнових відносин у Галичині в складі Польського Королівства будувалося на основі нерівної правоздатності суб’єктів, зумовленої становою та релігійною належністю, залежали від правового становища особи. У той період суб’єктами цивільних правовідносин були і приватні, й колективні особи (громади, монастирі та ін.). До першої групи належали люди вільного стану, зокрема магнати, шлях­та, духовенство, міська знать, вільні селяни. Суб’єкти права повинні були відповідати визначеним вимогам, насамперед володіти правоздатністю та дієздатністю, яка визначалася за­лежно від станової приналежності, досягнення встановленого віку, статі¹⁰¹³.

^10.3 Ливанцев К. Е. История государства и права феодальной Польши

XIII-XIV вв. / К. Е. Ливанцев. - Л. : Ленинградский университет, 1958. -С. 105.

^10.4 Zwod zupelny Statutow Kazimierza Wielkiego // Starodawne prawa polskiego pomniki / wyd. A. Z. Hekel. -T 1. - Warszawa, 1856. - S. 101-102. actas”, або “majenes”, інші - “actas infantiles і minores annis”, або “impuberes”'™.

Найповнішу правоздатність у Польському Королівстві мали ті, хто належав до привілейованого стану і володів при­вілеями, порівняно зі селянами, які у XIV ст. фактично були безправними. Феодали мали право вільно, без жодних обме­жень розпоряджатися майном, що їм належало.

Найобмеженішими у правоздатності були залежні люди - “невільні люди”, котрі перебували у правовій залежності від своїх панів^{[1015] [1016]. Про те, в якому віці наставало повноліття, а, відповідно, і повна дієздатність, зазначено в ст. 37 Вісли- цького статуту 1347 р., що поширював чинність у Галичині. Подібна за змістом і ст. 70 Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р.[1017] Згідно з цією статею, повноліття наставало із досягненням 12-річного віку. Однак зміст цієї статті лише частково відповідав даним судової практики. Наприклад, деякі дослідники вважають, що з досягненням 12 років ставали пов­нолітніми лише особи жіночої статі, а особи чоловічої - після 14-річного[1018]. Проте ці дані не можна вважати точними. На думку окремих дослідників, повноліття, яке вело за собою повну дієздатність, наставало лише в 24 роки[1019]. До повноліття діти залишалися під владою батька або опікуна і звільнялися від обов’язків нести відповідальність у судах. У Польському Королівстві чоловіки перебували у вигіднішому становищі, ніж жінки.}

Право Польського Королівства розрізняло дівчат, заміж­ніх і вдів за ступенем наявності правоздатності та дієздатності. Згідно з цим поділом, правоздатність жінки у певних питаннях обмежувалась. Найбільшою обмеженістю володіли незаміжні дівчата, котрі не мали права укладати будь-які цивільно-пра­вові угоди з приводу набуття або відчуження майна. Однак усі жінки, незалежно від названого розподілу, мали право виступати в суді через своїх довірених осіб або захисників - як позивачі, так і відповідачі^{[1021] [1022].}

Певні обмеження цивільних прав поширювалися на іно­земців. Спадок іноземця, що помер, не залишивши на тери­торії Польського Королівства спадкоємця або заповіту, пере­ходив до держави.

Особлива правоздатність встановлювалася для євреїв. їм було заборонено вступати в шлюб з християнами; поселятися вони повинні були у визначених місцевостях або кварталах міс­та. Проте, на відміну від християн, євреям дозволялося укла­дати договори позики під відсотки. Ці привілеї пов’язувалися з особливим статусом євреїв у державі, котрі трактувалися як 44 >J1Λ99

слуги казни ¹.

Важливим чинником, що впливав на дієздатність, був психічний стан особи. Наприклад, ст.17 Віслицького стату­ту 1347 р. встановлювала: у цивільних угодах можуть бра­ти участь особи, котрі володіють здоровим розумом (habentes plenam discretionem)™²³.

Поняття юридичної особи - суб’єкта цивільних відносин - не було передбачено у джерелах польського середньовічно­го права. Проте наявність королівського двору зі земельним фондом, наявність власного господарства у церкви, монасти­рів засвідчувала зародження і розвиток суспільних об’єднань щодо спільної господарської діяльності^{[1023] [1024].}

Польські джерела права поділяли речі на рухомі та неру­хомі^[1025]. Відмінність рухомих і нерухомих речей як об’єктів права власності полягала в тому, що відчуження перших офор­млялося у земських і гродських книгах, а для відчуження дру­гих достатньо було усної згоди^[1026]. Перехід права власності на нерухоме майно здійснювався через складну процедуру, так зване введення у володіння, а перехід права власності на рухо­ме майно - через просте передавання речі^[1027]. Це положення підтверджувало значний вплив римського права на польське, що сприяло вдосконаленню правової системи Польського Ко­ролівства.

Право власності. Розвиток і утвердження приватної влас­ності, майнової нерівності, урізноманітнення майнових відно­син у Польському Королівстві, зокрема і в Галичині, призводив до необхідності правового регулювання цих суспільних відносин. На перших етапах розвитку майнових відносин у захід­них (польських) слов’ян їх регламентацію здійснювали звичаї. З інтенсивним розвитком соціально-економічних відносин, розширенням цивільного обороту в Польському Королівстві значна увага приділялася регулюванню права власності.

Від 1349 р. до 1434 р. у Руському Королівстві право влас­ності регулювалося відповідно до “Руської правди” та зви­чаєвого права. Згідно з нормами “Руської правди”, яка діяла в Галичині до 1434 р., суб’єктами права власності були князі, бояри, дружинники, духовенство, ремісники, купці, селяни. Суб’єктами права власності не могли виступати невільні селя­ни. Відповідно до українського звичаєвого права, власник мав право розпоряджатися майном, укладати договори, отримува­ти прибуток з майна, вимагати захисту належного йому майна у випадку посягань інших осіб на це майно^[1028].

Об’єктами права власності у Галичині були земля, зна­ряддя праці, коні, одяг, робоча худоба, торгові товари та ін. З утвердженням правового регулювання майнових відносин земля стала основним об’єктом права власності в Галичині під владою Польського Королівства.

Феодальна земельна власність у Галичині 1349-1434 рр. розвивалася на основі колишніх грамот галицько-волинських князів, а також привілеїв із королівського домена польських королів. Феодальна власність встановлювалася і внаслідок при­мусового вилучення боярами земель у громади^[1029].

У Галичині 1349-1434 рр. основними підставами набуття права феодальної земельної власності були купівля, дарування, спадкування, міна, освоєння вільних земель, надання королем

земель за службу, захоплення земель громад^[1030]. Однак поль­ський король Казимир III після захоплення Галичини отри­мав у своє розпорядження домени галицьких князів, зокрема конфісковані вотчини і пустуючі державні землі. Поступово у Галичину починає проникати ленне право як різновид служ­бового права на володіння землею, що надавалося за службу (насамперед військову) васалам (шляхті) від сюзерена (поль­ського короля), яке передавалося за спадком (від батька до сина і т.д.). Виникнення тут ленного права М.Грушевський пов’язував з “рецепцією польськими королями західного, пе­реважно німецького права”^[1031]. В.Гейнош поділяв цей погляд і одночасно погоджувався з А.Прохаскою, який допускав іс­нування ленів у Галичині до Владислава Опольського^[1032]. На думку Г.Пашкевича, розвиток ленного права у Галичині став результатом перенесення польським королем і його наступ­никами на місцевий ґрунт (Галичину. - І.Б.) норм німецького права, які застосовувалися відносно солтисів^[1033]. М. Корду- ба наголошував на подібності галицького суспільного ладу зі західноєвропейським феодалізмом, що відображалось у додатковому впливі сусідніх країн - Польщі й Угорщини на Галичину^[1034]. Траплялися випадки, коли землі надавалися не королем, а його намісником. Так, 6 липня 1375 р. Владислав ?польський надав Яську с. Дросів Самбірського повіту^[1035]. На першому плані у поданнях Владислава Опольського виступа­ли три основні моменти: надання становило лен; з наданням пов’язаний обов’язок військової служби й інші обов’язки васа­ла; забезпечення васалові ленного заступництва^[1036].

- залежність характеру служби в якісних і кількісних показ­никах від розміру земельного надання; зокрема йдеться про переважання легкоозброєних лучників над списниками;

- обов’язок васала перебувати невідлучно на Русі;

- заборона передання ленних маєтків в треті руки без згоди короля;

- обов’язок васала платити королю подимне - 2 гроші широких з осідлого кметя;

- обов’язок сплати королю вівсяної данини та низки пла­тежів на користь міст, утримання в оборонній готовності та забезпечення замків усім необхідним для оборони (інколи - замковою “роботизною”).

Предметом надання могла бути не лише земля, а й інші об’єкти (джерела прибутків)^[1037].

Унаслідок впровадження польського права Галичині у 1434 р., інститут права власності зазнав суттєвих змін, оскільки він почав функціонувати відповідно до законодавства Поль­ського Королівства.

Поняття права власності (wlasnosc) існувало в ранньому Середньовіччі, хоч юридичний термін у Польському Ко­ролівстві сформульовано у XVI ст. До того йшлося не про власність (від “володіти”), а про дідизну, успадкування майна “від дідів”^[1038].

У давньому польському праві власність поділялася на пуб­лічну й індивідуальну. До публічної власності відносили поля, пущі. Вони не належали нікому, але водночас належали всім. Таку форму власності називали польськомовним терміном “puscizna”. Той, хто присвоїв собі це майно, ставав його власни­ком. Хаотичність у розподілі індивідуальних володінь, битви, бійки та ворожнечі між власниками спричинили необхідність правового регулювання цього питання державою. Так виник­ло фундаментальне правило: нерухомість у власність отриму­вали ті особи, котрі перебували на службі в короля^[1039].

Право власності на майно поділялося на індивідуальне й колективне. Суб’єктами права власності в Польському Ко­ролівстві були король, магнати, шляхта, духовенство, реміс­ники, купці, селяни та ін.

Польські джерела права регламентували правовий статус власника, який мав право володіння майном, користування, а також допустиме право у межах розпорядження ним. Право ко­ристування і розпорядження майном у Польському Королівстві обмежувалося правами третіх осіб. Польський король Владислав III Варненчик 18 липня 1444 р., бажаючи виявити свою особливу опіку над м. Львовом, зобов’язав усіх духовних і світських осіб шляхетського походження продавати свої будинки й нерухоме майно, отримані у Львові в спадщину, особам, підлеглим місь­кому праву з тією метою, щоб ці маєтки не вийшли з-під його підпорядкування^[1040]. Цей документ підтвердив король Сигізмунд II Август у Любліні 16 квітня 1554 р.^[1041]

Аналіз Віслицького статуту 1347 р., Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р., Вартського статуту 1423 р. та ін­ших нормативно-правових актів Польського Королівства дав змогу стверджувати: складніший характер мали майнові права, пов’язані з набуттям і переданням нерухомої власності.

Основними формами земельної власності у Польському Королівстві загалом і Руському воєводстві зокрема вважалися помістя та вотчина. Надаючи як винагороду за службу свої зе­мельні угіддя служилим людям, королі тим самим забезпечува­ли їх ленну, васальну від себе залежність. Ці земельні ділянки передавали служилим людям. Вони являли собою служиле помістя, яке польські правові джерела називали ⁶⁶Wysluzonc”. Особливістю помістя полягала в тому, що воно не передава­лося за спадком, а їх держатель, який був васалом короля, зобов’язаний був нести військову й адміністративну службу при королівському дворі. Після припинення королівської служби це майно поверталося у земельний фонд короля^[1042].

Водночас у середньовічній Польщі мав місце й інший вид земельного володіння - так звана вотчина (маєток), яка позначалася “haereditates”. На відміну від вислуженого маєтку, вона становила цілковиту власність їх володільців. З цього випливало, що право власності феодалів на землю характери­зувалося наявністю двох видів: повного права власності, що мали володільці вотчини, й обмеженого права власності, яким володіли володільці вислужених помість.

У Галичині XV ст. галицькі бояри повинні були доводи­ти з допомогою свідків давність володіння своїми вотчинами перед знатними польськими родами, котрі репрезентували інтереси польського короля^{[1043] [1044]. Доля нащадків князівських слуг і дрібних галицьких бояр визначалася завданням поль­ського уряду в новопридбаних землях заселити, спустошений війнами, анексований край і створити збройні сили для його оборони. Тому необхідно було залучити на свій бік корінний “служилий елемент’4044. У перші роки перебування Галичини в складі Польського Королівства ні польський король Казимир III, ні “управитель” Владислав Опольський не порушували старих ленних відносин. їхні надання різним слугам і службов­цям пов’язувалися з військовою службою - кінною зі списами і легшою - з луками та стрілами. Зобов’язання галицького васала, зокрема участь у кожному поході, ленне судочинство і допомога своєму панові у здійсненні судових функцій нічим не відрізнялися від васальних обов’язків у країнах Західної Європи. Винятком був обов’язок особисто проживати у Га­личині[1045]. Ленний характер земельних надань польського короля Казимира III визначався тим, що вони були пов’язані з військовою службою. Ця умова була важливою ще з часів існування Галицько-Волинської держави (наприклад, можна назвати грамоти князя Лева)[1046]. Особливо виражений харак­тер мали земельні надання на території Самбірщини. Владис­лав Опольський 6 липня 1375 р. привілеєм дарував Яськові та його законним спадкоємцям с.Дорожів у Самбірській во-}

лості з умовою несення служби списником і лучником, участі в кожному генеральному ополченні та сплати подимного по 2 гроші з кожного селянського двору на день Святого Мартина. Донатор декларував своєму васалові заступництво - викуп у випадку необхідності з полону та відшкодування вартості під час бою коня^{[1047] [1048].}

Ленне право у Галичині ототожнювалося зі службовим правом, яке давало право володіння земельною ділянкою і надавалося за службу (насамперед військову) васалам (шляхті) від сюзерена (польського короля). У королівському привілеї 1519 р. сказано про звільнення васала від “феодального або службового права” та ленного суду. Однак не всі служилі були васалами. На думку Б.Грекова, польський король простежив у документах галицько-волинських князів імена двірцевих слуг - військових і домових з одного боку, а з іншого - селян різно­го юридичного статусу. Все це населення почала називатися терміном ^ζ⅛rυz⅛m^,,1°⁴⁸.

Галицькі служилі люди XV-XVI ст., хоч і не мали права виходу, виконували земську службу в судах, військову та ін. Вони були звільнені від сплати чиншів і данини, які сплачу­вали кметі. Що стосується стації, то її сплачували лише під час приїзду польського короля. Окрім військових обов’язків (військова варта в замку, охорона кордонів волостей), вони також розвозили листи, збирали податки і мита, виконували адміністративні обов’язки. Службове становище цих людей прив’язувалося не до особи, а до землі й могло бути перенесе­но на іншу особу. Цілком справедливо вважав В.Інкін: “Пуб­лічно-правовий елемент надання ленного права поступався приватно-правовому”, тому ці особи “розпоряджалися землею як своєю власністю”^[1049].

У процесі подальшого розвитку феодальних відносин у Польському Королівстві, зокрема й у Галичині, відмінності між вотчиною та вислугою стиралися. За прикладом захід- ноєвроейських держав, у Польському Королівстві відбулися перетворення вислуг на вотчини. Тобто, польській шляхті у першій половині XIV ст. вдалося закріпити за собою вислуже­не майно на праві невідчужуваної феодальної власності й од­ночасно з цим набути у своїх землеволодіннях ті самі привілеї, якими вже володіли барони^[1050]. Водночас деякі відмінності в правовому режимі між вотчиною і вислуженим майном ще залишалися. Наприклад, якщо вислуга переходила за спадком лише за чоловічою лінією, вотчина могла успадковуватися й особами жіночої статі. Крім того, на противагу вислуженим помістям, вотчини могли відчужуватися їх володільцем. Однак найближчим родичам володільця було надано право родового викупу набутої вотчини іншими особами^[1051].

Феодальна власність існувала у вигляді королівського до­мену, переважно на королівських пожалуваннях. Королівсь­кий домен був не лише власністю короля та важливим госпо­дарським механізмом, а й гарантією непорушності його влади. Існували різні способи формування королівського домену. Важливим шляхом набуття права власності стала конфіскація маєтків шляхти внаслідок визнання особи ворогом короля, не підтвердження шляхетського походження чи правових підстав набуття права власності на маєток. Особливо активно конфісковував маєтки та роздавав землі з королівського до­мену Казимир III. Після його смерті був організований рух шляхти, яка вимагала повернення своїх конфіскованих маєт­ків, тому Людовик Угорський мусив повернути окремі маєтки колишнім власникам.

Королівський домен поділявся на ключі, котрі об’єднували від кількох до кільканадцяти сіл. Управління ними здійсню­вали державні службовці - підручні, чи бурграфи. У Галичині ці службовці підпорядковувались старості.

Зазвичай місцем перебування бурграфа, який управляв частиною королівського домену, був замок, що символізував владу на цій території, адміністративний центр ключа. Навко­ло нього зосереджувалось суспільне життя всієї околиці. Штат замкової служби формувався солтисами сусідніх сіл, а інколи до її складу входили місцеві рицарі на підставі привілеїв про надання земельних ділянок. Такі надання пов’язані з відбу­ванням військових обов’язків, тому формувалась суспільна група замкових службовців.

“Феодальна власність на землю формувалася як власність, розділена між кількома суб’єктами. Сутність роздільної влас­ності полягала в тому, що король володів верховною власністю на землю, залишаючи селянинові лише право на неї, що виз­началися терміном “підвладної власності”. Не все селянство, однак, користувалися таким видом власності, суть якої поляга­ла у праві передання майна спадкоємцям за низхідною лінією і розпорядження нею на визначених умовах”^[1052]. У більшості галицьких сіл селяни мали право лише тимчасово користу­ватися землею, але, як засвідчують джерела, в окремих селах селяни виступали повноправними суб’єктами права власності.

Так, 1549 р. у с. Одрехова селянин Іван Глоденський продав селянину Грицеві свою земельну ділянку^[1053].

Право верховної власності на землю належало державі й було пов’язане з правом вимагати від селян оброк та інші фе­одальні повинності, встановлені в локаційному документі, або як звичай. Сфера утилітарної власності й норм, що визначали її становище, передбачалась у Вартському статуті 1423 р., за яким селянина, що втік, пан повинен був 4 рази покликати повернутися і лише після того посадити на цю землю іншого селянина. Статути Казимира Великого 1420 р. встановили: селяни не відповідають за борги свого пана^[1054].

За правовим статусом, земельні володіння шляхти поділя­лися на три категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислу­жені або отримані в користування (державні) на визначений або невизначений термін; 3) куплені маєтки. Право власності на землю у Польському Королівстві тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося в тому, що кожен власник маєтку чи землі виконував спеціальні повинності, притаманні тільки конкретно його маєтку або землі.

Правовий статус володіння іноді позначався терміном “дер­жання”, що суттєво відрізняло його від права власності. Під правом володіння розумілося фактичне володіння (панування) річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За пев­них умов держання могло перетворитися на право власності (наприклад, у випадку володінням нерухомим майном понад 10 років). Польський король мав право видати привілей про передання маєтку в пожиттєве володіння шляхтичеві. Во­лодіння, як і власність, підлягало судовому захисту.

Подібно до інших країн тогочасної Європи, земельні во­лодіння польських феодалів поділялися на дві частини: безпо­середньо власні помістя феодала і частина землі, яку надавали в користування селянам цього феодала. Отримуючи землю від феодала, селяни зобов’язувались відбувати повинності на його користь. Будучи власниками землі - лена, феодали володіли значними привілеями, отриманими від польських королів. Ок­рім того, вони мали право розпоряджатися своєю земельною ділянкою: продати її, передати у спадок, подарувати, виміня­ти, закласти для забезпечення боргу^[1055]. Під час відчуження земельної власності необхідно було зробити відповідний запис у земських або гродських книгах.

Польські королі, здійснюючи свою політику, акцентували на закріпленні та захисті права власності польської шляхти, причому нерідко обмежуючи, а інколи й позбавляючи права власності українських землевласників, нащадки яких набули цей статус переважно у Галицько-Волинській державі. Король Казимир III у 1352 р. затвердив право власності Юрія Рупер­та та Маргарита, синів і дочки покійного львівського війта Матвія, на млин “Сільський кут” зі ставом поблизу Львова, а також на с.Малі Винники з млином, ставом, корчмою та фільварком. “Підпреск” - маєток, подарований князем Левом їхньому дідові, львівському війтові Бертольдові^[1056]. У 1374 р. руський староста, власник Віснича та Буська, Івасько Кміта віддав у володіння Пшимиславові два села у Буському повіті та зобов’язав його брати участь у військовому поході^[1057]. Вла­дислав II Ягайло 18 березня 1408 р. надав за заслуги Тошкові та Миколі Пакошовичам королівське с. Тошкигав за умови, що вони особисто поселяться в Саноцькій землі, будуть пла­тити по 2 гроші від кожного двору та нести військову службу в Галичині за потреби. З цього випливало, що статус представ­ників руської шляхти, позбавлених своїх маєтків, засвідчував: відчуження маєтків, що перебували у руської шляхти як вот­чини або застави до початку правління Владислава III (1434- 1444 рр.), негативно впливало на цю групу населення.

Дії, спрямовані на відчуження шляхетської власності у Галичині, стали можливим на підставі принципових змін у політиці королівських надань за перших Ягеллонів^[1058]. Упро­довж XV ст. зростаюча потреба польських королів у грошах призвела до поширення практики застав державних володінь. Система застав давала королівській владі змогу накопичувати кошти, потрібні для покриття видатків королівського двору. Крім того, вкладання коштів у королівські позики й отримання натомість королівських земель сприяли зростанню мобільності та збільшенню політичної вагомості магнатів, суттєвим змінам у розподілі власності та влади в Польському Королівстві^[1059].

Правління Владислава III особливо відрізнялось масшта­бами заставлень королівських володінь. Застави стали основ­ним джерелом капіталів, які польський король потребував для ведення постійних війн з Угорщиною й іншими країнами і на винагороди службовій шляхті. Достатньо сказати, що застави становили приблизно 60 % виданих Владиславом III привілеїв - цифра, особливо значна порівняно з кількістю заставних привілеїв, що збереглися від правління його попередника Владислава II Ягайла (лише 25 % від загальної кількості ко­ролівських документів)^[1060].

За протоколами судових справ про спірні володіння між дідичними власниками і новими одержувачами застав­лених королівщин можна відтворити картину цивільно- правових відносин у Галичині. Ці протоколи збереглися у судових книгах Руського воєводства від початку правлін­ня Владислава IIL Дослідники неодноразово звертали­ся до цих документів^[1061]. У процесі вивчення справ, котрі зберігаються у судових книгах Львівської землі Русько­го воєводства, львівський історик Ю. Зазуляк опрацював 29 випадків, найдавніший з яких зафіксовано 5 вересня 1440 р.^[1062] Найбільша кількість справ (17) припадає на 1442- 1443 рр. Записи за 1445-1454 рр. містять інформацію про сім випадків. Справи можна поділити на дві групи. Першу становлять справи про суперечки між шляхтичами, що отри­мали ті самі маєтки, другу - справи (таких налічується 13), в яких одна зі сторін, зазвичай відповідач, оголошував маєток своєю спадковою власністю. Загалом про другу групу справ збереглася повніша і детальніша інформація^{[1063] [1064].}

Цікавою для аналізу інституту права власності в Гали­чині була справа про с.Стронятин, яку А.Малеховський роз­почав проти П.Гамладиновича. Зазначимо, що під час пер­шого розгляду (12 листопада 1443 р.) королівський староста звертався до П.Гамладиновича як до міщанина й Armenus^∖ П. Гамладинович проголосив Стронятин своєю власністю, що вказувала на його статус як землевласника і шляхтича. Факт неоднозначної та суперечливої його соціальної ідентичності передбачливо використав А.Малеховський, який не пропус­тив можливості піддати сумніву шляхетське походження від­повідача. М.Гологорський, виступаючи у суді як представник (прокуратор) П.Гамладиновича, протестував проти такого твердження і зобов’язав Гамладиновича пройти процедуру “очищення” шляхетства. Як підтверджує запис 20 березня 1444 р., П.Гамладинович успішно здійснив її, і М.Гологорський подав доказ суду міста, що засвідчив цей факт^[1065].

Джерела польського середньовічного права, характеризу­ючи основний інститут системи права - право власності, під­тверджують право феодальної власності на нерухоме та рухоме майно. Основним видом нерухомого майна була земельна влас­ність. Визначальна роль земельної власності в період Серед­ньовіччя випливала з того, що земля у феодальному суспільстві є основним засобом виробництва і, відповідно, власність на неї була основою феодальної системи загалом^[1066]. Так, у реляції (звіті) 1551 р. возного Яна Заборського згадувалось про с. Гаї, що було власністю Яна Щенсного (Гербурта)^[1067].

Рухоме майно було виключно індивідуальною власністю шляхти, а власність на землю в період Польського Королівства часто мала перероздільний характер: земля була власністю сімейної громади. На відміну від співволодіння, що давало право на розпорядження майном, члени сімейної громади не мали права на реальну частку майна. У випадку смерті члена громади його майнові права не переходили до спадкоємців, спільна частка лише збільшувалася^[1068].

Джерела польського права до способів обмеження влас­ності відносили право близькості, що розумілося на основі спорідненості, охоплювало право першочергової купівлі та право ретракту. За правом першочергової купівлі, родичі про­давця (у випадку відчуження спадкового майна) отримували перевагу на першочергове його придбання. За їх відмови від цього права нерухомість могла передаватися чужій людині. Якщо родичів оминали, вони могли скористатися правилом ретракту. Існував також ретракт-захоплення, що реалізувався близькими родичами безкоштовно у випадку дарування, про­веденого без їхньої згоди.

Збільшення земельного обороту призвело до реалізації права власника та гарантованої йому свободи розпоряджен­ня своїм майном. Строком добросовісного володіння, після закінчення якого володілець майна набував прав власника, було три роки і три місяці. Упродовж цього терміну будь-яка зацікавлена особа мала право звернутися з позовом за спра­вою про маєток, який перебував у чужому володінні. Якщо позивачем стосовно відновлення права власності на майно виступала жінка, то строк законної давності відповідно про­довжувався для заміжньої жінки до десяти років, а для вдови -до шести^[1069].

Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р. заохочував ліквідацію нероздільних маєтків, встановлюючи для поділу не- зафіксований документально термін у 3 роки та 3 місяці, після спливу якого розподіл уже не міг бути оскаржений. Усе більше обмежувалося право ретракту, що належало родичам.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна не мав обмежень. Повноваження власника нерухомого майна були неоднаковими до різних суб’єктів і залежали від двох чинни­ків: 1) способу набуття права на майно; 2) правового режиму, в якому перебувало майно в попереднього власника.

Право Польського Королівства передбачало два способи набуття права власності: первинний і вторинний. Перший - це привласнення нічиїх, або безгосподарних цінностей, у тому числі заволодіння неосвоєних вільних земель, захоплення та присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від магнатів, узаконення на підставі давності володіння тощо. Землю привласнювали частіше в процесі її використання. Правовою формою при­власнення, а пізніше - підтвердження права власності була так звана заповідь. Вона полягала в оголошенні державного акта, згідно з яким ніхто, крім того, хто оголосив про своє відношення до певної землі, не мав на неї прав, і ця земля з моменту оголошення ставала його власністю^[1070].

Первинний спосіб набуття права власності в польському праві розглядався як споконвічне володіння. Воно було виз­нанням права власності на основі давнього та безперервного проживання на цих землях і узаконювалося на підставі дав­ності володіння, а суд у кожному конкретному випадку вирі­шував, чи достатній названий термін для обґрунтування виз­нання права власності. Відповідно до Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р., така давність встановлювалася 30-тирічним терміном.

Ще одним способом набуття права власності вважала­ся воєнна здобич (трофеї), що охоплювала майно, цінності, відібрані у ворога.

Набуття права власності похідним, вторинним способом полягало у переході права власності на майно від однієї особи до іншої. Відомі такі похідні, вторинні способи набуття влас­ності на майно: через отримання спадщини; через надання землі як безпосередньо, так і на ленному праві; набуття майна внаслідок укладання цивільно-правової угоди та ін.

За первинного способу набуття права власності, обсяг пра­воздатності не мав жодних обмежень. На підставі похідного способу набуття права власності обсяг правоздатності зумо­влювався обсягом прав попереднього власника чи обмежу­вався умовами надання (привілею або угоди). У Польському Королівстві похідними способами набуття права власності були:

- пожалування польськими королями служилому дворян­ству помісті на ленному праві;

- перехід права власності внаслідок різних юридичних угод, зокрема: купівлі-продажу, міни, дарування, позики;

- набуття права власності за давністю;

- інші випадки похідного способу набуття права власності: забезпечення приданим, виділ повнолітніх синів з відповідною часткою майна, спадкування та присудження спірного майна за рішенням суду^{[1071] [1072].}

Процес юридичного оформлення майнових прав магнатів і шляхти на землю завершився у XV-XVI ст. Відтоді підста­вою законного володіння землею стали правові акти. Основ­ним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше за­конодавство Польського Королівства регламентувало набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу, застави та ін.

Особливості спадкування ми розглянемо в іншому пункті дослідження, тому на цьому етапі не будемо зупинятися на його конкретизації. Власність переходила до нового набувача за договором, що йменувався в польському праві “zdaniem”, або ⁱⁱWzdaniem^ifwl2.

Передання власності здійснювалося за певними визначе­ними правилами, в присутності представника державної вла­ди. Підтверджуючи відчуження, воєвода видавав відповідний документ, скріплений печаткою. Так, в архівному акті зазна­чалось: “Діялося у львівському Нижньому замку в найближчу середу перед днем Святого апостола Андрея року Божого 1543 у присутності шляхетних і знатних Миколая Гінека з Унєва, підстарости львівського, Миколая Голомбека з Зимної Води, львівського земського судді, Валентина Ласького, Станіслава Луговського, Леонарда Чижиковського, Марцина Дампського й інших численних, гідних свідчити представлене....Обачний Ян з Белза, земський возний, у присутності Марцина Дампсь­кого і Станіслава Носсовського, відкрито і без примусу зізнав, що його покликав Захарія Миколайовський до львівського генерального суду через Станіслава Одновського зі Спрови, воєводу земель Руських, інших осіб та урядовців львівського земського суду (з вимогою) повернути гроші Захарії Микола- йовському, позивачеві за інтромісію (введення у володіння) у добра села Закомар’я, яке тримає в оренді Матей Влонський... та на всі інші добра Матея Влонського на Руських землях. Згаданий Матей Влонський цю інтромісію на добра Закомар’я та на всі інші у Королівстві Польському не визнав, заявивши, що добра не віддаються і не відчужуються, що й зізнає возний”^[1073].

Від інших способів набуття власності необхідно відрізняти набувальну давність. Вона вперше з’явилась у законодавстві Польського Королівства в Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 р. Строком добросовісного володіння, після закінчення якого володілець майна перетворювався на власни­ка, було три роки і три місяці^[1074]. Упродовж цього часу будь-яка зацікавлена особа могла подати позов зі справи про маєток, що перебував у чужому володінні, причому коли позивачем з від­новлення права власності виступала жінка, то строк законної давності відповідно продовжувався: для заміжньої жінки - до десяти років, а для вдови - до шести. Надання заміжнім жінкам тривалішого терміну позовної давності закон мотивував тим, що чоловіки у зв’язку із привілейованим становищем могли обмежувати дії своїх дружин; стосовно вдів, то збільшення в їх інтересах терміну законної давності Віслицький статут 1347 р. пояснював “слабкістю жіночої статі”^[1075].

За правом давності, набуття володіння, як й інші важливі права, пов’язані з ним, здобували титул права власності. Дав­ність призводила до втрати права, не використаного впродовж визначеного періоду. Втраті права, з одного боку, відповідало утвердження, з іншого - істотне значення давність набуття мала як підстава для усунення претензій третіми особами на основі права близькості та ін. Перебіг терміну давності роз­починався від моменту фактичного вступления у володіння маєтком, але у двох випадках він міг призупинятись - на час війни, участь в яких брав володілець, і на період перебування володільця у полоні, якщо він туди потрапляв під час війсь­кових дій^[1076].

Давність у Віслицькому статуті 1347 р. була визначена у декількох статтях, котрі здебільшого мали казуїстичний ха­рактер. До вимог про витребування нерухомого майна з чу­жого незаконного володіння встановлювався загальний строк позовної давності - три роки і три місяці. Строк давності для заміжніх жінок становив десять років, а для вдів - шість років. Отже, держава намагалася захистити права вдів. До заміжніх жінок законодавець враховував ту особливість, що в них було багато сімейних обов’язків. Стосовно заставного майна термін позовної давності становив 15, а договору позики - чотири роки. Сплив терміну позовної давності переривався, якщо позивач потрапляв у полон татар^[1077].

Отже, встановивши найчастіше використовуваний термін у три роки, а в окремих випадках - три роки і три місяці, Повний звід статутів Казимира Великого відображав прагнення шляхти і міст припинити стародавні та тривалі суперечки, діючи в ін­тересах забезпечення надійності цивільно-правових договорів, зміцнити та розширити інститут давності набуття^[1078].

Певні особливості правового регулювання з окремих пи­тань про давність було визначено для малолітніх. Якщо вони виступали позивачами зі спорів про маєток, то перебіг тер­міну позовної давності призупинявся до досягнення ними повноліття, після чого розгляд судової справи поновлювався і справа розглядалася по суті. Водночас, якщо неповнолітній самостійно був добросовісним володільцем і виступав у суді відповідачем, то він мав право за законом захищатися і по­силатися на той термін давності, що сплив у нього або в його батьків ще перед першим викликом до суду^[1079].

Отже, коли зацікавлена особа, яка вважала себе власни­ком маєтку, що перебувала в чужому володінні, впродовж названого у законі терміну давності не подавала позову про повернення йому цього майна, то добросовісний володілець останнього отримував на нього законне право власності^[1080].

Особа, посилаючись на законну давність, повинна була доводити її наявність за допомогою свідків^[1081]. Саму ж процедуру заяви відповідача про сплив позовної дав­ності називали відводом з причини законної давності (exceptio praescriptionesy⁰⁸². Як передбачав Віслицький статут 1347 р., що застосовували на території Галичини, в цьому випадку відповідач, заперечуючи проти позову з допомогою відводу, був зобов’язаний довести своє твердження^{[1082] [1083].}

У Галичині в складі Польського Королівства (та й в усій Центральній Європі) усні свідчення функціонували як інститу- ціоналізована колективна пам’ять певної спільноти і виконува­ли вирішальну роль у земельних суперечках^[1084]. Широке виз­нання такого способу підтвердження прав на землю в юридич­ній практиці Руського воєводства було явищем звичним^[1085]. Це підтверджують записи судового процесу про с. Великий Любінь. Перший запис у судовій книзі зроблено 1450 р. Він починався з вимоги генерального руського старости П.Одровонжа, щоб, відповідно до мандату короля, шляхтичі Іван і Петро подали докази про підтвердження на частину земельної власності, якою вони володіли у цьому селі. їхні права були опротесто­вані шляхтичем X. Італікусом, службовцем львівської митниці та відомим кредитором короля і старости П.Одровонжа. І ви­мога старости, і королівська інструкція, дана йому і введена у документ під назвою ^uSequitur Iittera Regalis”, висували умову про залишення Великого Любіня у власності Петра й Івана до подання ними привілеїв на володіння ним упродовж шести тижнів. Як засвідчують подальші стадії спору, Іван та Петро не виконали вимоги старости, але намагалися переконати суд по-іншому. Згідно зі записом їхньої промови, вони оголосили спірне володіння своєю дідизною і зазначили давність своїх спадкових справ.

Однак у записах йдеться про свідків, представлених шлях­тичами з Великого Любіня. Промова Миколая зі Страдова, обвинувача Христофора Італікуса, виголошена одразу після промови відвідувачів, частково пояснювала мовчання джерела стосовно осіб свідків. Миколай зі Страдова звинуватив Петра й Івана у нешляхетському походженні, стверджуючи, що вони та їх батько були сервіторами у колишніх власників Велико­го Любіня. Запис про це відображав останню стадію судової справи. Найімовірніше, відповідачі не змогли засвідчити своє шляхетство, що вимагалося і від свідків, тому жодних докумен­тів стосовно їх “очищення” не збереглося у судових книгах. Цей факт, очевидно, відігравав вирішальну роль у їх поразці. З іншого запису цієї справи відомо, що суд прийняв рішення передати спірний маєток у власність Христофора Італікуса^[1086]. Припинення права власності здійснювалося тими самими спо­собами, як і набуття. Відмінність полягала в тому, що замість пожалування тут виступала конфіскація майна - покарання за певні злочини^[1087].

У Польському Королівстві, в тому числі й у Галичині, важ­ливе значення серед забезпечення виконання зобов’язань мала застава, як гарантія укладеного договору позики. Залеж­но від речі, якою боржник гарантував інтереси кредитора, роз- глядали заставу рухомого та нерухомого майна. У земському праві основне значення мала застава нерухомості. Предметом застави-володіння могла бути шляхетська або міська нерухо­мість, селянське господарство. Відповідно до Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р., власник заставленого помістя мав право його викупу впродовж визначеного законом строку. В іншому випадку він втрачав своє право власності на заставлене помістя.

Умови викупу заставленої землі були визначені у норма­тивному порядку:

1. Якщо власник заставленого помістя впродовж 15 років не викупить його або у зазначений період ані він, ані його найближчі родичі не зафіксують щорічно “охоронну відмітку” щодо заставленого майна в суді, тоді заставодавець втрачав право власності на заставлену ним землю.

2. Якщо власник або його найближчі родичі зроблять зга­дані “охоронні відмітки”, то він зберігав за собою право викупу заставленого майна до закінчення 30-річного строку^[1088].

Характеризуючи правовий режим заставленого майна, окрема стаття Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р. встановлювала: якщо власник заставленого майна, використовуючи строк викупу, наданий йому законом, захоче повернути борг і викличе з цією метою заставоутримувача в суд, то у відсутності останнього визнається повне право влас­ності на це майно^[1089].

Значна увага в польському законодавстві приділялася ре­гулюванню меж землеволодіння. Виходячи з багаточисленних спорів, Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р. виз­начав: якщо кордоном між маєтками була ріка, яка змінювала напрямок своєї течії, то кордоном між вотчинами залишалося попереднє русло. Проте мешканці сіл, котрі жили з обох боків першого русла ріки, зберігали за собою право ловлі риби і в новій водоймі^[1090].

У Галичині XIV ст. сформувалися нові форми застави: застава-оренда і застава - без оренди. Застава-оренда поляга­ла в тому, що користувач відносив прибуток від заставлених маєтків у рахунок боргу. Внаслідок цього після спливу часу заборгованість анульовувалася, а застава поверталася борж­нику. Після затвердження Статуту Великого князівства Ли­товського 1529 р. польський король Сигізмунд І Старий видав привілей, згідно з яким боржник, що передавав у заставу свою ділянку землі чи ціле господарство, повинен був щонайменше раз на рік оголошувати своє прізвище та суму грошей, яку він узяв під заставу^[1091]. Згодом до цього привілею додавалися такі постанови: “Всі застави без оренди є дійсними, коли вони за­писані до міських або земських актів того повіту, де перебуває власник маєтків”^[1092]. Від запису в земські книги звільнялися лише ті, хто тримав землю в заставі чи оренді до 1531 р. “Дав­ність власності цих земель залишається в силі, вони завжди можуть бути викуплені, навіть через ближчих родичів, тому що вони були в заставі”^[1093]. Для підтвердження цього наведемо за приклад заставну грамоту від 1386 р., укладену відповідно до норм “Руської правди”: “В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, пан, Михайло Іванович, заставив своє село Череш­неве Григорію, сину Давидовського Осташка за 210 гривень без одної гривні на рік від Спасового дня до Спасового дня. Адже його не викупить за рік, то має держави село опять до другого року. А на то свідки пан Мартин - воєвода, пан Олеш- ко Янчинський, пан Баграт - соцький львівський, пан Богдан Лемковський, соцький теребовлянський”^[1094].

У XIV-XV ст. розвинулася земельна рента, характерна наявністю трьох форм: грошової, відробіткової та продуктив­ної^[1095]. Власник капіталу давав власнику нерухомості певну гро­шову суму в обмін на те, що останній зобов’язувався надавати йому землю постійно, впродовж певного часу, до визначених оплат, частіше - грошових, поки не спливе договірний термін, пожитгєво і навіть вічно (це переходило і на його спадкоємців). Власник нерухомості мав право звільнитися від сплати ренти через викуп, який полягав у поверненні капіталу. Власник капіталу не мав права у цьому відмовити. Отже, власність у Польському Королівстві, в тому числі й у Галичині, а передусім власність на землю, становили економічну основу політичної могутності держави, тому повною мірою охоронялася законом від будь-яких незаконних посягань.

Отже, інститут права власності на землю у Галичині до 1434 р. регламентувався нормами руського права, а також певними нормами Віслицького статуту 1347 р. Однак після 1434 р. на Галичину (Руське воєводство) поширилася чинність польського права, що регулювало цивільні правовідносини. Джерела польського права характеризують право власності на землю як єдину форму успадкованого вільного лену. Пра­во власності на землю в Польському Королівстві досягнуло високого рівня, що характеризує активне укладення застави і купівлю-продажі землі. Це засвідчувало інтенсивність роз­витку товарно-грошових відносин у Галичині XV - першій половині XVI ст.

Зобов’язальне право. Польське законодавство передбачало неоднакову правоздатність суб’єктів у зобов’язаннях. Ширшою вона була для шляхти, обмеженішою - для напіввільних і залежних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди пана укладати угоди на землю, бути поручителем тощо.

До 1434 р. на території Галичини діяли норми й інсти­тути зобов’язального права Галицько-Волинської держави. Зобов’язання виникали за двома підставами: внаслідок ук­ладання договору; в зв’язку зі заподіянням шкоди. Найпо­ширенішими були такі договори: купівля-продаж, позика, міна, поклажа, особисте наймання й інші, що зумовлювалось вигідним розташуванням Галичини, сприятливим для еконо­мічного розвитку.

Договір купівлі-продажу належав до найдавніших і значно поширених у Галичині. У “Руській правді” цей договір мав чітку регламентацію. Якщо продавець продавав річ, яка йому не належала на праві власності, то цей договір визнавався не­дійсним. Відтак річ передавали власнику, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків^[1096].

Важливе місце серед договорів, котрі укладалися в Гали­чині, належало договору позики. За ним одна особа позичала в іншої особи гроші, продукти, речі та ін. Винятки допускалися лише для позик на суму не більше 3 гривень. У цих випад­ках для стягнення боргу кредиторові достатньо було скласти присягу. Боржник був зобов’язаний сплачувати відсотки, які називали “резами” (для грошей), “наставом” (для меду), “при- сипом” (для жита). Якщо сплата боргу тривала понад рік, то замість щомісячних відсотків стягувались річні, розмір котрих визначала ст. 31 Розширеної редакції “Руської правди”, а саме - 50 % від суми боргу.

У “Руській правді” зазначалося: “Хто дасть гроші на про­цент або під заставу, або збіжжя на присип, той має стави­ти свідків, як з ними умовився, так і буде мати”. Детальніша регламентація застави визначалася у звичаєвій практиці Га­лицько-Волинської держави^[1097]. До 1434 р. ці правові норми були чинними в Галичині під владою Польського Королівс­тва. Одним з прикладів їх застосування була заставна грамота Михайла Іванкова, видана у 1386 р. Осташкову Григорієві Давидовському із с. Черешневе: “Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, пан, Михайло Іванкович, заставив своє село Черешкове Григорію, сина Давидовського Осташка, за 210 гривень без одної гривні на рік від Спасового дня до Спасового дня. Але, якщо його не викупить за рік, то має держати село знову до другого року. А на то свідки пан Мартин - воєвода, пан Олешко Янчинський, пан Багран - соцький львівський, пан Богдан Лемковий - соцький теребовлянський”^[1098].

Джерела права, які зберігали юридичну дію у Галичині до 1434 р., передбачали можливість укладання договору поклажі (зберігання чужих речей). Речі на зберігання могли переда­ватися без послухів (свідків). Якщо той, хто віддав речі на зберігання, звинуватив зберігана у приховуванні їх частини, то зберігай звільнявся від звинувачень через принесення при­сяги^[1099].

Економічною основою зобов’язальних правовідносин, ха­рактерних для Польського Королівства, в тому числі й для Галичини, було натуральне господарство (панівне). Однак розглядати ці правовідносини, які виникали лише з нату­рального господарства, не можна, оскільки товарно-грошові відносини, котрі поступово розвивалися, в багатьох випадках стосувалися й натурального господарства, що, в свою чергу, позначалося на розвитку зобов’язального права. Зобов’язання, які регламентувалися джерелами польського права, поши­рювалися і в сільській, і в міській місцевостях. У межах міст, де більшого розвитку досягнули товарно-грошові відносини, зобов’язальне право доповнювалося нормами торгового права, що мало низку специфічних інститутів, зокрема право складу, вексельне право.

У господарському житті Галичини впродовж XIV-XV ст. велику увагу приділяли розвитку ремесла, який значно зале­жав від ступеня зв’язків між окремими його галузями та стану обміну й торгівлі. Основну частину продукції ремісники збува­ли на ринку. Розвиток торгівлі в Польському Королівстві, куди входила Галичина, сприяв утвердженню окремої соціальної групи купців.

Польський король Владислав III, бажаючи піднести доб­робут Львова та забезпечити права купців, що прибувають до міста, 16 липня 1444 р. постановив:

1. Усі купці, крамарі, торговці різних національностей: гре­ки, вірмени, сарацини, євреї й інші, що прибувають з товарами до Львова, можуть бути покликані лише у львівський міський суд, де судитимуться відповідно до магдебурзького права.

2. Італійські купці повинні продавати заморські товари у Львові, а решту товарів вивозити назад, а не у Волощину, щоб не зашкодити торгівлі Львова з Волощиною.

3. Усі львів’яни, котрі підлягають міському праву, повинні зробити заповіти в присутності війта, двох лавників, свяще­ника і публічного нотарія.

4. Якщо спадкоємцем будинку або якогось іншого неру­хомого майна буде костьол чи духовна особа, то цей будинок або інше нерухоме майно має бути продане впродовж року, а гроші використані так, як це записано в духівниці, аби не­рухоме майно не перейшло з магдебурзького права на цер­ковне”^[1100].

Усі ці умови економічного розвитку в Польському Ко­ролівстві вимагали правового регулювання, що відображено у Віслицькому статуті 1347 р., привілеях польських королів та ін. Більшість відносин господарського характеру в Польщі регулювалися зобов’язальним правом.

У польському праві XIV ст. поняття зобов’язання розуміло­ся як відносини, де одна особа несе юридичну відповідальність перед іншою. Так, “у 1543 р., ставши особисто перед урядом і нинішніми львівськими гродськими книгами, шляхетний Станіслав Фредро, власник частини села (...), землі та повіту Перемишльського земського, згідно з правом львівським грод- ським старостинським на частину свого добра, добровільно зізнався, що отримав 150 злотих від згаданого Миколая Однов- ського з Фельштина, каштеляна перемишльського і старости львівського; ця сума була записана покійним возним Андреем Барзою до перемишльських земських актів із зобов’язанням про виплату”^[1101].

У Польському Королівстві основою виникнення зобов’язання були договір, проступок і закон. До зобов’язань, котрі виникали з договору, належали взаємини сторін стосов­но купівлі-продажу, позики тощо. Крім того, зобов’язальні відносини виникали між феодально залежними селянами і феодалами. Феодал мав право зобов’язати залежну від себе людину виконувати певну роботу або ж передати певне майно на користь третьої особи. Договір становив головну підставу для виникнення зобов’язань. У Польському Королівстві най­поширенішими були такі договори: купівля-продаж, позика, міна (у 1378 р. володар Руської землі Владислав, на прохання львівського міщанина Григорія Штехера поміняв свої землі в с. Малі Винники на землі Григорія Штехера^[1102]), поклажа, осо­бистий найм, дарування (у 1375 р. згаданий князь подарував київському єпископу Якову, ченцеві василіанського монастиря при церкві св. Івана Хрестителя у Львові, город і дворище на території міста з умовою, що після смерті Якова це майно повинно перейти у власність церкви та монастиря)^[1103] та ін. У середньовічній Галичині, безсумнівно, траплялися випадки, коли укладалися договори, не передбачені законодавством. Так, у 1578 р. Марко Муха передав братові Стецю Мусі у ко­ристування частину власної земельної ділянки, а Стець взамін надав Марку право мешкати у своєму домі^[1104]. Цей та інші фак­ти підтверджують визнання принципу свободи договору.

Загальні положення стосовно форми й порядку укладення, умов договорів були врегульовані у Повному зводі статутів Ка­зимира Великого 1420 р., відповідно до якого під час укладан­ня договору, за польськими джерелами права, не обов’язково вимагалася одразу ж сплата всієї суми, зумовленої угодою. Покупець мав право упродовж визначеного часу залишатися боржником у розмірі недоплаченої ним суми. Наприклад, 2 квітня 1550 р. селяни Андрій, Федір і Гриць зі с.Щавного під­твердили факт отримання грошей від селянина Давида Камби за продану оселю^[1105], причому продавець мав законне право вимагати погашення заборгованості або визнання договору недійсним. Однак якщо продавець не подавав свої претензії до спливу терміну позовної давності, то угода вважалася такою, що не може бути розірвана, і претензії позивача не підлягали задоволенню^[1106]. Договір купівлі-продажу широко укладався у Галичині, зокрема Львові, Галичі, Перемишлі, Теребовлі, Рогатині, Княгиничах та інших містах і містечках, де здійс­нювали найрозвинутішу торгівлю. Передмістя Львова - місце різнопланових і часто неконтрольованих міграцій - створю­вало сприятливі умови для існування, наче на межі двох сис­тем права: міського й земського, певної кількості мешканців, котрі залишалися поза межами юрисдикції старостинської адміністрацій та уникали виконання чи сплати повинностей на їх користь. У 1501 р. львівський міщанин, вірменин Лазар, власник двох будинків у передмісті, підтвердив перед грод- ським судом, що ніколи не платив з цієї власності податку й не виконував на користь замку жодних робіт. Коли ж Лазаря запитали, чому і на якій підставі він так вчинив, він відповів: земельну ділянку, де розміщені названі будинки, купив у не­відомої вдови. За рішенням старости, власність Лазаря була конфіскована на користь короля.

Договір міг укладатися через посередника. У 1437 р., за посередництвом старости Гумпрехта і канцлера князя Пет­ра Бернарда, було укладено договір між братами з Берави Іваном Зубрським і Павлом Гавронкою, згідно з яким Іван Зубрський повинен був заплатити Павлу Гавронці ЗО гривень за всі маєтки^[1107].

Письмові джерела засвідчують, що договір купівлі-прода­жу належав до найпоширеніших зобов’язань у Руському воє­водстві. Продавати та купувати можна було рухомі й нерухомі речі, причому стосовно родових вотчин за родичами перед­бачалось першочергове право викупу відчужених маєтків^[1108]. У 1392 р. сандомирський воєвода та руський староста Іван з Тарнова стверджували, що львів’янин Петро Блорок продав Михайлові Ламбарцькому с.Малехів Львівського повіту за 34 копи руських грошів^[1109].

Щецинський князь Богуслав 31 січня 1391 р. надав право вільної торгівлі терміном на рік галицьким купцям. Згідно з текстом іншої судової записки, передмістя розташовувалось у сприятливому місці для розвитку “тіньової економіки”, де укладалися договори й відбувалася торгівля товарами, з яких ані місто, ані королівські митниці не отримували прибутків. У 1498 р. львівський митник Ян Домбрувка звинуватив тере- бовлянського міщанина Яна в заподіянні збитків львівській митниці: він не публічно, як належало пристойному купцеві, а “потаємно і по-злодійськи на передмісті, на теренах, від міста віддалених, позаду дворища каштеляна камінського, купив товар, який не представив на митниці”, і вивіз його до свого маєтку, знехтувавши міське право.

Певним обмеженням свободи договору купівлі-продажу було “право складу”. Воно полягало у тому, що через місто, якому було надане це право, заборонялося провозити товари (чи то ж будь-які, чи то ж лише спеціально визначені особли­вим привілеєм) без виставлення їх на продаж. Право складу поділялося на умовне й абсолютне. Якщо місто отримувало таке право складу на певний товар або на всі товари, іноземний купець повинен був повністю продати їх у цьому місті й не мав права за жодних умов везти товар далі. Це давало змогу місь­ким купцям диктувати ціну приїжджим, отримуючи значний прибуток від перепродажу за завищеними цінами. Якщо ж місто мало умовне право складу, то приїжджий зобов’язувався виставити товар для продажу на чітко визначений термін (на­приклад, на 5, 7, 10 днів), після закінчення якого мав право везти далі залишки, не викуплені у нього за цей час^[1110].

Польський король Владислав III 7 жовтня 1435 р. наказав усім старостам, бурграфам, державцям, прокураторам, їхнім заступникам, воєводам, збирачам мита, охоронцям доріг, лісів і решті урядовцям оголосити публічно на ярмарках, у костьо­лах та інших людних місцях, що під загрозою тілесної кари й арешту всіх товарів забороняється “купцям їхати з товарами новими, невизначеними досі дорогами, оминаючи львівський склад і приносити шкоду королівським збирачам мит так само, як і встановлювати нові незаконні мита”^[1111].

Право складу стало можливим, з одного боку, завдяки так званому дорожньому примусу, тобто нав’язаному купцям обов’язку їхати зі своїм товаром чітко визначеним шляхом, не уникаючи встановлених там королями митниць і сплати обов’язкових зборів та мита. З іншого боку, ці дороги знахо­дилися під особливою “князівською” охороною, а отже, були й безпечнішими для подорожей. “Право складу”, отримане найбільшими містами, ставило їх у привілейоване становище за рахунок обмеження прав купців на розпорядження власним товаром^[1112].

Король Угорщини та Польщі Людовик 11 листопада 1380 р. установив 14-денне право складу в м. Львові на товари, котрі транспортувались у Золоту Орду. Суддя Ян з Олесниці та підсудок Добєлав з Кошиць 13 травня 1406 р. прийняли рішення у справі дороги в Золоту Орду й Валахію. За ним, краківським купцям надавався дозвіл користуватись цією до­рогою, але вони мусили впродовж 14 днів продавати свої то­вари у Львові під час кожної такої подорожі.

Поширеним був договір позики, а відтак - і зобов’язальні відносини сторін, що виникали на основі договору. Цей вид договору міг мати місце у відносинах споживчих предметів і в зв’язку з позикою грошей. За позики грошей, незважаючи на заборони католицької церкви, згідно з Віслицьким стату­том, кредитори^[1113] зазвичай брали відсотки. “Перед урядом і Львівськими гродськими актами 1554 р. Григорій Маковець- кий відкрито та без примусу зізнався, що від Еразма Ono- ровського, старости Грушівського, отримав суму - 400 поль­ських золотих, щоби віддати Яну Гербурту за Кам’янобрід, і заповідав, у випадку, якщо сам не віддасть, щоб це зробили його нащадки”^[1114].

Наголосимо також, що шляхта, порівняно з іншими ста­нами, перебувала у привілейованому становищі навіть у тому випадку, якщо ставала боржником. Це засвідчувала ст. 26 Bic- лицького статуту. Відповідно до неї, шляхтич, який отримав у торговця кредит, судно або інші речі, мав право відхилити заявлені до нього претензії з приводу несплаченого кредиту через складення особистої присяги. У Віслицькому статуті 1347 р. містилась окрема стаття про позику пшениці. Кредитор повинен був витребувати її в боржника “до спливу чотирьох років”^[1115].

Польський король Владислав III 25 лютого 1440 р. у Кра­кові заявив, що позика, взята від Львова ним і його батьком Владиславом II на закупівлю шовку, полотен і соболів, надісла­них у подарунок турецькому султанові, становила 905 гри­вень. Він же, бажаючи сплатити цей борг, віддав адміністрації Львова королівські мита на товари та худобу, яку львів’яни купували на шляху між Краковом і Львовом^[1116].

Часто з договору позики виникав спір між його сторонами. Наприклад, у 1485 р. Львівський земський суд розглядав спра­ву про позику Корави Прокіпа, власника Малехова, у Миколи зі Жмигорода 90 польських гривен^[1117], а 1486 р. - справу про борг Єлизавети, власниці Гологір, львівському архієпископу Григорієві зі Сянку^[1118]. Відбувся судовий процес у 1540 р. у Жидачівському гродському суді між шляхтичем Мартином Ходорівським (позивач) та Прокопом Синявським (відповідач) про несплату останнім 840 золотих боргу^[1119].

У Галичині договір особистого та майнового найму ши­роко не застосовувався. У тогочасних письмових джерелах наводяться лише згадки про найм заступника для участі в су­довому розгляді у випадку захворювання представника однієї зі сторін, а також про найм пастухів. Існував також договір найму (оренди) нерухомості. Так, у 1486 р. було прийнято судове рішення про майновий спір графа Йордана Станіслава з орендарем його маєтків у селах Біскупичі та Золота Біску- пицького ключа^[1120].

Документальні джерела підтверджують, що об’єктом оренди у Польському Королівстві могла були не лише нерухомість. Ска­жімо, у 1500 р. польський король Ян Ольбрахт видав привілей, згідно з яким віддав львівським радцям в оренду строком на рік львівське мито на суму 350 гривень^[1121]. Невідповідність договору оренди чинним правовим нормам зумовила його недійсність. Так, у 1528 р. Львівський гродський суд визнав недійсним (alltgaι) договір оренди між В.Нізборським і Я.Бжирезовським^[1122], оскіль­ки його уклали з порушеннями.

Способами забезпечення договору позики були застава та поручительство. Застава належала до поширених способів забезпечення зобов’язання за позикою, адже кредитори охоче брали в заставу землю, доходи від якої з надлишком покривали їм відсотки, формально заборонені католицькою церквою^[1123]. У 1444 р. власники Ходорівстава брати Станіслав, Іван та Юрша віддали під заставу жидачівському судді шляхтичу Дмитрові, “званому Данилом, Заджевецькому, своє с.Молодинче Жи- дачівського повіту за 36 кіп широких празьких грошів”^[1124]. Микола Сенявський каштелян кам’янецький, польний гетьман і стрийський староста та його дружина Анна 21 січня 1577 р. передали в заставу 21 волоку землі Мартину Михаль- ському і його дружині Софії Порожинській як забезпечення договору позики на суму 400 кіп литовських грошей.

Одним із видів забезпечення зобов’язання було поручи­тельство. Згідно із законом, у випадку, якщо в кого-небудь виявляли річ, яка пропала, і звинувачений у крадіжці заявив на суді, що ця річ була ним куплена, суддя наказував йому привести у визначений термін “звідника”, він обов’язково по­винен був “дати поручителів у тому, що повернеться і приведе свого звідника”^[1125].

У польському законодавстві XIV ст. поручительство як форма забезпечення зобов’язання мало широке відображення. Най­частіше поручитель виступав гарантією виплати боржником свого боргу і внесення штрафів, накладених на винного за неявку в суд, як це передбачено у Віслицькому статуті 1347 р.^[1126]

Основною метою цього виду зобов’язання було приєднан­ня додаткового боржника до основного: за борг фактичного боржника на себе відповідальність брала інша особа - пору­читель. Особа, яка поручилася за сплату боржником боргу, звільнялася від претензій, висунутих до неї, коли доводила, що інтереси кредитора повністю задоволені головним боржником. У окремих випадках згода про поруку визнавалася законом недійсною, і поручитель звільнявся від виконання прийнятого на себе зобов’язання^[1127].

Згідно з Віслицьким статутом 1347 р., особа, яка поручи­лася за сплату програної суми грошей, не примушувалася до виконання даного нею зобов’язання. Хоча статут і замовчував про це, але, звісно, поручитель, сплативши борг, мав право вимагати задоволення від головного боржника або його спад­коємців.

Окрім застави та поруки, в Галичині під владою Польсь­кого Королівства виконувались також інші види забезпечен­ня зобов’язань. Присяга використовувались як забезпечення договору, оскільки вважалось, що порушник мав зазнати Бо­жої кари. У Галичині збереглися традиції звичаєвого права, “питання могоричу” та подачі руки, узаконені судами всіх інстанцій^[1128]. Могорич був видом забезпечення зобов’язання він полягав у бесіді двох сторін договору та частуванні. Згодом замість частування покупець почав передавати продавцеві не­значну грошову суму, що з плином часу переросла в окремий вид забезпечення зобов’язання - завдаток.

Подібною за правовими наслідками до присяги була цер­ковна цензура, яка застосовувалась для забезпечення дого­ворів, укладених церквою. У договорі контрагент поперед­жався про Божий гнів або анафему (церковне прокляття) у випадку невиконання умов договору.

Образа також могла забезпечувати зобов’язання у Поль­ському Королівстві. Сторони договору могли домовитись про те, що, за невиконання одним з них своїх обов’язків, інший отримував право ображати його усно чи письмово (для цього використовувались образливі листи)^[1129].

Письмові джерела права того часу згадують також про виникнення зобов’язання внаслідок укладення договору по­зики. За цим договором, якщо одна особа передавала іншій у тимчасове безоплатне користування будь-яку річ, то держа­тель повинен був поводитися з цією річчю так само бережно і добросовісно, як з власною. Якщо ж дана у користування річ була зіпсована, то держатель зобов’язаний привести її в справний стан або, за домовленістю із власником, відшкоду­вати збитки^[1130].

Договір підряду набув великого значення у міському праві. У випадку виявлення помилок під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, мав повернути завдаток і сплатити відповідний штраф замовнику.

Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судо­вих книгах, хоча не вийшли з ужитку й символічні обряди. На

підтвердження добровільності обох сторін під час переходу права власності на нерухоме майно продавець передавав по­купцеві “зелену галузку”. З поширенням польського права у Галичині почав застосовуватися той самий могорич, відомий у всій Русі, але у польській інтерпретації - “лідкуп”. В історичних документах є таке пояснення: “лідкуп” - чвертка горілки^[1131].

Розглядаючи зобов’язання, що випливають із правопору­шень, зауважимо: польське право не містило загальних поло­жень про цей вид зобов’язань. Однак їх існування доводилося наявністю конкретних прикладів, наведених у статутах, при­вілеях польських королів того часу, а також у польському зви­чаєвому праві. Ці зобов’язання виникали внаслідок завдання шкоди особою, яка вчинила незаконне діяння і зобов’язана була відшкодувати потерпілому заподіяні збитки^[1132].

У Віслицькому та Пьотрківському статутах наводилися приклади певних зобов’язань. Так, ст. 10 Віслицького статуту 1347 р. передбачала відповідальність власника за шкоду, за­подіяну тваринами, котрі йому належали. Ці пам’ятки засвід­чують також наявність обов’язків, що виникали безпосередньо у зв’язку з приписом правової норми. Наприклад, власник маєтку зобов’язаний був винагородити того, хто знайде диких бджіл на території його володіння; спадкоємці під час заміжжя дочок спадкодавця були зобов’язані забезпечити останніх при­даним та ін.

Цивільне право Польського Королівства містило норми, які регулювали питання азартних ігор. Найпопулярнішою була гра в кості. Скажімо, Віслицький статут не забороняв цієї гри, але містив певні застереження. У ті часи трапляло­ся, що діти програвали майно батьків, тому законодавство звільняло батька від обов’язків платити за програш сина. Був установлений принцип: програш у кості не поширюється на майно батьків. Якщо єврей позичав гроші дитині, то бать­ки цієї особи не зобов’язані були сплачувати борг^[1133]. Якщо шляхтич програвав у кості іноземцю, то він мав право свій борг не виплачувати. Іноземець не мав права його до цього змушувати. І якщо цей переможець говорив про боржника лайливі слова, образи чи проклинав його, тоді він повинен бути покараним. Згодом ці норми доповнились. Ніхто не міг вимагати у того, хто програв у кості, шахи чи іншу гру, його ігровий борг. Дозволялись ігри для забави, тренувань і про­ведення відпочинкового часу^[1134]. Кожного, хто свого ігрово­го боржника публічно ганьбив, ображав або заподіяв побої, притягували до кримінальної відповідальності. Як покарання винний сплачував “п’ятнадцять” потерпілому та “п’ятнадцять” суду, який розглядав справу^[1135].

Отже, в процесі становлення середньовічного Польсь­кого Королівства майнові відносини регулювалися нормами цивільного права, в сфері якого вдосконалювалося речове, до­говірне, зобов’язальне, заставне право. У Руському воєводстві розвивалися товарно-грошові відносини, ремесло, торгівля. Удосконалювалися форми і зміст укладання договорів, засоби забезпечення зобов’язань та ін.

Право спадщини. Право спадщини регулювало порядок переходу майна померлого до інших осіб. Від 1349 р. до 1434 р. на території Галичини спадкові правовідносини регулювалися нормами “руського права”. В умовах становлення феодальних відносин почала розвиватися свобода заповітних розпоряд­жень. Батько мав право заповідати своє майно одним членам сім’ї, залишаючи інших без спадку. У Галичині 1349-1434 рр. існувало два види спадкування: за законом і за заповітом; два порядки спадкування: для бояр і для смердів. За “Руською правдою”, якщо батько помирав, не склавши заповіт, його май­но передавалося дітям, за винятком частини, яка передавалася церкві. Коли спадкоємець мав синів, дочки до спадкування не допускалися. За “Руською правдою”, спадкувати могли лише діти, котрі народилися у законному шлюбі. У Галичині XIV - першої половини XV ст. заповіт укладався переважно усно. Письмова форма вживалася рідко.

Від 1434 р. спадкування у Галичині почало регламенту­ватися польськими джерелами права, зокрема “Польською правдою”, Віслицьким статутом 1347 р., Повним зводом ста­тутів Казимира Великого 1420 р.

Для середньовічного Польського Королівства характер­ним було переважно спадкування за законом. Спадкування за заповітом становило виняток і мало місце в рідкісних випад­ках. Джерела польського права (“Польська правда”) згадують про спадкування за заповітом лише у зв’язку з даруванням майна на користь церкви на “спомин душі”. Як стверджував польський дослідник К.Дунін, складення духовних заповітів на користь католицької церкви мало своїм предметом рухо­ме майно, оскільки на перехід або відчуження нерухомості необхідно було отримати згоду родичів. Відчуження права на заповіт мало головною метою не допустити дроблення не­рухомого майна, зокрема землі^[1136].

У польському праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Спадкування було найпоширенішим способом набуття права власності на землю, незважаючи на те, що, як уже зазначалося раніше, в цей період існували й інші способи набуття права власності на землю. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На початку XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати, дозво­лялося успадковувати за заповітом гроші та рухомі речі^[1137].

За польським законодавством, правом на спадкування володіли передусім сини. Так, у 1576 р. “селяни Стець, Демко і Марко, пасинки Мілки, вдови покійного Гната Мухи, а також Петро Закотів (опікун дітей покійного Васька Мухи) отримали спадщину після смерті батька”^[1138]. Батьківський спадок нале­жав усім синам, причому кожному - рівна частка. Сини були обов’язковими спадкоємцями. Ще за життя батька їх стано­вище прирівнювалося до становища співвласників^[1139]. Якщо спадкоємець не мав синів, то майно переходило до дружини на праві пожиттєвого володіння. Так, “21 червня 1555 р. ко­роль Сигізмунд Август доручив суду в особі Юзефа Гджицького детальніше розглянути справу про спадщину Анни, вдови Мартина Гафеля, і його спадкоємців за с. Голо(в)сько”^[1140].

Якщо в померлого не залишалося ані синів, ані дружини, то все майно переходило у власність польського короля як виморочене. Звідси випливало, що дочки спадкових прав не мали. Винятком для них було виділення приданого під час виходу заміж^[1141].

До прийняття християнства в Польщі всі жінки чоловіка вва­жались його дружинами. Діти чоловіка з кожною із жінок мали рівні права. Чоловік повинен був визнати сина спадкоємцем, щоб він міг отримати після нього спадок. Процедура спадкового визнання називалась “посгрижини”. Із прийняттям християнс­тва юридичне значення цього обряду зникло, але залишалось ще тривалий час у побуті польського народу як культурна тра­диція. Чоловік мав право здійснювали “посгрижини” декілька разів стосовно багатьох синів, а не лише стосовно одного. Ця процедура відбувалась після вимовлення сином свого першого слова чи в день досягнення семирічного віку. Батько, визнаючи сина спадкоємцем, присвоював йому ім’я. “Посгрижини” могли проводити чоловіки незалежно від соціального статусу. У при­сутності великої кількості гостей батько заявляв, що з’явився його спадкоємець.

Якщо чоловік помирав, не залишивши після себе дітей і внуків, його майно переходило у форму публічної власності. Таке спадкове майно називалось “осиротілим”^[1142]. “Осиротіла” спадщина перебувала в статусі “puscizna”. Її міг привласнити будь-хто. З розвитком державно-правових інститутів Поль­ського Королівства, запровадженням християнства спадкове право значно змінилося. Правом спадкування стали наділя­тись родичі бічної лінії споріднення, за умови, якщо пряма лінія була вичерпана. Тому термін 'puscizna” втратив своє зна­чення і вийшов з ужитку. Щоправда, траплялись випадки, коли спадкодавець все-таки не залишав жодних спадкоємців. Цю власність присвоювали собі місцеві феодали (“княжата”). У 1208 р. на цій підставі Генріх Бородатий забрав с. Блітоцим у Стефана. Близько 1276 р. Болеслав Великопольський втретє подарував с. Трупчин, оскільки два його попередні власники Яхно і Прохор померли бездітними. Документальні матеріали містять інформацію про боротьбу між паном де Биберштей- ном і Плоговським князем Генріхом близько 1350 р. за право отримати “осиротілу” спадщину після Пака де Соравіа^[1143].

Спадкування побічними родичами - явище пізніше, у поль­ському праві. Практика, що встановилася в середовищі польської шляхти, знала спадкування побічними родичами аж до четвер­того покоління. Близькі родичі усувалися від спадкування інших віддалених^[1144]. Так було, коли йшлося про приватну власність. За спільної власності спадкування не існувало, оскільки тут сім’я, а не особа вважалася суб’єктом правовідносини.

Право жінок успадковувати майно чоловіків і можливість позбавлення дітей спадщини обмежувалося і пов’язувалося з феодальним обов’язком власників маєтків відбувати військову службу та виставляти визначену кількість воїнів від кожного маєтку. Відтак коли в сім’ї були брати, дочки спадкодавців не успадковували нерухомого майна батька, а лише отримували ¼ його вартості.

Особливість польського спадкового права полягала і в тому, що існувало обмеження прав жінки на успадкування нерухомого майна. Законодавчі перешкоди створювалися з метою не втратити майна, нажитого зусиллям усієї родини. Порядок успадкування майна жінками у XVI-XVII ст. мав назву “четвертинки”, передбачав правила успадкування май­на, зокрема 3/4 батьківського майна переходило до синів, a ¼ успадковували дочки незалежно від їхньої кількості. У випадку смерті шляхтича, який не мав синів, його майно переходило державі, зі зобов’язанням виділити придане дочкам померлого та повернути цінності, що становили власність матері. Варт- ський статут 1423 р. санкціонував право спадкування землі дочками шляхти, але лише у випадку відсутності синів. Коли в сім’ї були сини, дочкам виділялося лише придане в грошах, які становили їх спадкову частину^[1145].

Істотна роль у спадковому праві належала поділу майна на батьківське та материнське. Після смерті батька майно перехо­дило його дітям. Однак до настання їхнього повноліття розпо­рядження всім майном здійснювала мати, яка могла втратити це право лише тоді, коли укладала другий шлюб. У випадку повторного виходу заміж матері все батьківське майно і половина власного переходило до володіння дітей від першого шлюбу. Через низхідних законних спадкоємців привілейоване стано­вище займали сини та їхні спадкоємці, а спадкові права дочок задовольнялися обов’язком братів забезпечити сестер приданим. Якщо померлий не мав синів, тоді спадок переходив до його дочок, причому за родичами по батьківській лінії зберігалося право викупу родових вотчин, котрі переходили за спадком у власність дочкам^[1146]. Згідно із земським правом, після смерті матері її спадок успадковували в рівних частках діти. Управляв майном батько, але воно перебувало в управлінні батька доти, доки він не одружувався вдруге. Якщо батько вдруге одружував­ся, то він не лише позбавлявся права управління, а й повинен був виділити дітям відповідну частину зі свого майна. Такі ж наслідки наставали у випадку, якщо батько визнавався марнотратником загальної сімейної власності.

Право Польського Королівства передбачало різний по­рядок спадкування майна у всіляких ситуаціях. Після смерті матері її діти успадковували посаг, віно, інше майно, що їй належало. Існував давній звичай: чоловік після смерті дружи­ни повинен був передати дітям половину їх спільного майна. Однак Віслицький статут 1347 р. скасував цей звичай, перед­бачивши, що діти не мають права вимагати у батька частини спільного з його померлою дружиною майна, доки він не од­ружиться знову чи почне марнотратствувати майно^[1147].

Коли помирав чоловік, його вдова ставала власником усьо­го його майна, незалежно від наявності у них спільних дітей. Якщо ця жінка укладала новий шлюб, майно, що належало ко­лись її чоловіку та половина майна їх подружжя, спільно нажи­того за час шлюбу, поділялось порівну між їхніми дітьми^[1148].

Правовий порядок спадкування змінив Повний звід ста­тутів Казимира Великого 1420 р. та Вартський статут 1423 р., запровадивши нові правила спадкування. Вдова мала право успадковувати лише речі домашнього вжитку, а скарб (перли, дорогоцінне каміння, золото, гроші, зброю) зобов’язана була віддати дітям, залишивши собі з цього те, що їй належало за віном і посагом. Кіньми вона ділилася з дітьми порівну^[1149].

Якщо помирало подружжя, а дітей у них не було, спадку- вали найближчі родичі. Спадкоємці поділяли майно між собою добровільно чи на вимогу одного з них. Діти, котрі поділили між собою батьківський маєток, називались “розділені”. Поділ спадщини здійснювався за посередництва близьких родичів. Коли поділ завершувався, вони складали акт, в якому кон­статували цей юридичний факт. У ньому містились підписи учасників цієї процедури. Далі акт направляли в суд для за­твердження. Після затвердження суду, ніхто не мав права його оскаржити чи витребувати у спадкоємців належних їм спадко­вих часток. Поділ спадщини без затвердження суду вважався недійсним. Для проведення цієї процедури встановлювався термін: три роки та три місяці від дня смерті спадкодавця. У 1436 р. Катерина, незаміжня дочка Івана Зубрського, як й інші її сестри, відмовилася від батьківської та материнської спадщини на користь батька і брата^[1150].

Ще за життя батьки мали право виокремлювати для дітей “виділ”, тобто надавати своїй дитині чи кільком дітям частину свого майна, але ця частина переходила до них після смерті того, хто цей “виділ” здійснив. Це було своєрідним зароджен­ням інституту заповіту в Польському Королівстві.

Після смерті матері батько водночас із переданням дітям май­на повинен був виділити їм половину власного, батьківського май­на, оскільки існувала небезпека, що з новим шлюбом батька діти від першого шлюбу можуть понести збитки. Закріплюючи при­ватну власність батька, Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р. відхилив цей звичай. Відтоді батько не був зобов’язаний виділяти дітям частини свого володіння ще за життя.

Після смерті батька майно також переходило до дітей. Однак до досягнення ними повноліття розпорядження всім майном належало матері, яка втрачала це право лише тоді, коли вступала в другий шлюб. У випадку повторного заміжжя матері все батьківське майно і половина її власного переходила у володіння дітей, котрі залишилися від першого шлюбу.

Польський король Сигізмунд II Август, на прохання львівських громадян 27 березня 1553 р., скасував старий зви­чай, згідно з яким онуки не брали жодної участі в розподілі дідівського майна серед дядьків або тіток, і постановив, що в майбутньому внуки після смерті батьків нарівні з дядьками і тітками отримуватимуть рівну частку з усього рухомого та нерухомого дідівського майна, причому бургомістр і райці Львова уповноважувались остаточно вирішувати всі спірні питання у цих справах^[1151].

Спадкових прав позбавлялися особи, котрі вчинили вбивство своїх родичів з метою заволодіння їхнім майном. Це позбавлення спадкових прав поширювалося не лише на осіб, які безпосередньо вчинили вбивство, а й на їхніх дітей^[1152].

Незважаючи на те, що заповіт не застосовувався так широ­ко, він був відомий у Польщі ще з кінця XII ст.^[1153] - спочатку усний, а вже у XIII ст. набув форми письмового розпоряджен­ня стосовно майна на випадок смерті. Статути встановлювали коло осіб, які не мали права заповідати майно. До них нале­жали: неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремлені від батьків, мали право заповідати лише особисто набуте майно), особи, котрі втратили власність відповідно до рішення суду, ченці, полонені, недієздатні, вигнанці й позбавлені честі. Пра­во на заповіт захищала католицька церква. Це відбувалося тому, що частина спадку заповідалася на її користь. Церква на­полягала також на тому, щоби заповіт складався в присутності духовної особи, зобов’язаної простежити за тим, аби за спокуту гріхів було вчинено запис на користь церкви. Такі заповіти мали своїм предметом переважно рухоме майно, оскільки на перехід або відчуження нерухомості необхідно було отримати згоду родичів. Визначення права на заповіт мало на меті не допускати дроблення нерухомого майна, насамперед земель­ної власності. У 1426 р. було укладено договір між Ядвігою, вдовою молодшого Івана Заммерштейна, вдруге заміжньою за солтисом Миколою та її дочкою Анною стосовно спадщини Івана Заммерштейна, згідно з яким на частку Ядвіги припа­дала 1/3, а Анни - 2/3 його маєтків^[1154].

За відсутності родичів, які мали право на спадкування, або неможливості здійснити розпорядження за заповітом, спадок переходив польському королю. Це те, що згодом буде назване “виморочним майном”. Характерною особливістю спадкуван­ня у середовищі шляхти було розширене спадкування побіч­ними родичами, хоча спадкування в селянському середовищі до середини XIV ст. обмежувалось лише синами. Жінки в селянській сім’ї спадкових прав не мали, проте сини після смерті батька були зобов’язані проживати разом з матір’ю й утримувати її. Якщо ж мати укладала другий шлюб, то сини виділяли їй певні необхідні речі: подушки, чохли на лавки і так звану denicze, на яких спали^[1155].

Майно померлого селянина переходило у власність його власника (пана). Тобто феодал у цьому випадку здійснював “право мертвої руки” на майно своїх селян. Спадкове право селян розширив Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р., ввівши спадкування селянського майна далекими родичами. Водночас статути відмінили звичай спадкування селянського майна панам. Тепер, згідно зі законодавством, із майна, що залишилося після смерті селянина, повинна була бути куплена чаша для парафіяльної церкви або внесені цій церкві гроші в сумі півгривні, а решта майна переходила вже не у власність пана, а успадковувалася найближчими родичами померлого селянина^[1156].

Отже, аналіз норм тогочасного спадкового права засвід­чує існування соціальної нерівності, що забезпечувала недо­торканність і непорушність власності шляхти, у тому числі й через розширення кола осіб, які претендували на спадок. У свою чергу, в нормах спадкового права простежується певна залежність селян, котрі не мали змоги повністю розпоряджа­тися своїм майном.

Сімейно-шлюбне право. У Польському Королівстві сімей­но-шлюбне право розглядалося як сукупність норм права, вміщених у Віслицькому статуті, Повному зводі статутів Кази- мира Великого, Вартському статуті, що переважно регулювали сімейно-шлюбні відносини, зокрема в Галичині.

У сімейно-шлюбних відносинах XIV ст. у Галичині відбу­лися позитивні зміни. Тривалий час тут існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях і традиціях. Від XVI ст. між батьками й родичами молодої та батьками і родичами молодого укладався договір (зговір, змовини, зго­да), спочатку - усно, а з XVII ст. - письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XV-XVI ст. церква встановила кон­троль над процесом одруження. Відтоді лише через обряд вінчання шлюб ставав дійсним. Джерела права Польського Королівства, зокрема Повний звід статутів Казимира Вели­кого 1420 р., Вартський статут 1423 р., регулювали порядок і умови укладання шлюбу, особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинні зв’язки, опіку, прийняття осіб у сім’ю. Порядок укладання шлюбу в Польському Королівстві регламентувався нормами церковного права.

Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сва­тання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини не породжували правових наслідків. Іншим етапом на шляху укладання шлюбу були заручини, які породжували юридичні наслідки.

Релігійна форма укладання шлюбу була найпоширеніша серед шляхти. Водночас тривалий час зберігалися й договірні шлюби, котрі укладалися за участю свідків. Визнаючи їх дій­сними аж до середини XVI ст., католицька церква наполягала, щоб сторони узаконили їх актом вінчання в церкві^[1157].

Церковна форма укладання шлюбу замінила старовин­ний договір заручення. З правового погляду, заручини були вступним договором, який містив зобов’язання наречених про укладання шлюбу в майбутньому і визначав його умови. Після сватання й заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання докладно визначено у Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 р. та Варт- ському статуті 1423 р. Головну частину такого договору ста­новили майнові права й обов’язки подружжя.

Умовами, необхідними для укладання шлюбу, були досяг­нення визначеного віку та згода батьків або близьких роди­чів. Хоча певні джерела і зазначають, що згода на шлюб була потрібна лише для осіб жіночої статі, однак деякі науковці вважають: потрібен був також і дозвіл батьків на одруження сина, оскільки він залежав від батьківської волі^{[1158] [1159]. Перешко­дою для укладання шлюбу могло стати різне віросповідання. Скажімо, жінкам-християнам заборонялося одружуватися з мусульманами. Вартський статут 1423 р. забороняв одружува­тися особам, котрі раніше перебували у трьох шлюбах.}

Підставою для припинення шлюбу за церковними кано­нами була лише смерть одного з подружжя, адже розлучення за церковним правом не дозволялося. Як виняток канонічне право дозволяло “відлучення від стола і ложа” ^separation athovo et mensa")^u59, або сепарацію (так його визначено у чинному Сі­мейному кодексі України). Основне значення сепарації поляга­ло у легалізації окремого проживання подружжя, бо одним із норм тогочасного шлюбного права був обов’язок спільного сі­мейного проживання. У 1563 р. Тридентський собор Римської католицької церкви остаточно заборонив розлучення: “Того, що з’єднав Господь, не може роз’єднати людина”. Замість розірвання шлюбу було дозволено встановлення сепарації - режиму окремого проживання. Однак встановлення такого режиму не надавало їм права вступати в новий шлюб.

За іронією долі, найпалкіший прихильник серед польсь­ких королів регулювання сімейних правовідносин на підставі канонічного права Болеслав Хоробрий двічі розлучався та тричі укладав шлюб^[1160].

Суспільні відносини Галичини знали розривання сімей­них стосунків. У люстраціях королівщин XVI ст. зберігся дав­ньоруський звичай про “розвідне”, або “вихідне”, коли “ру­син свавільний” хоче розлучитися з дружиною або дружина з чоловіком, і щоби не карати, то, згідно з давнім звичаєм, з них брали “до замку по три гривні”. Однак ця плата не була однаковою для всієї територій Галичини. Так, у Самбірській економії вона становила 2 гривні. На час люстрації отримано 2 флорини, тобто зафіксоване одне розлучення^[1161]. У Стрий- ському старостві платили по 3 гривні. Тут отримано разом з “куничним” 20 злотих. У Теребовлянському старостві плата також становила 3 гривні^[1162]. Найбільше отримано в Переми­шльському старостві (тут ці прибутки були об’єднані з “кунич­ним” і “перемитним”) - усього 50 злотих^[1163].

Коли дружина знала, що чоловік має позашлюбні зв’язки з іншою жінкою, вона, згідно зі звичаєвим правом, повинна була повідомити про це громаду, оскільки громада несла відповідаль­ність за кожного свого члена. Так, коли Василь Меленич із с. Іль- ник покинув законну дружину і жив з іншою жінкою, було вида­не розпорядження крайника Ільницької громади, щоб громада його “впіймала і доставила до замку”^[1164]. Ще один приклад. У с. Яблонці Вижній син І.Дем’яновича, маючи дружину, жив з іншою. Громада повинна була під загрозою покарання в 10 гривень впіймати його і “привести у Самбірський замок”^[1165].

Панівне становище в галицькій сім’ї мав чоловік - йому дружина зобов’язувалася бути вірною. Однак у сім’ях шляхет­ського стану дружина посідала в окремих випадках самостійне становище.

Вартський статут 1423 р. та інші джерела польського пра­ва значну увагу приділяли регулюванню майнових відносин подружжя. Майнові відносини подружжя залежали від того, яке майно кожен з них вносив, коли укладав шлюб: адже посаг дружини, хоч і переходив у спільну власність сім’ї, забезпечу­вався нерухомим майном чоловіка. Під час оформлення шлюб­ного договору наречена приносила в дім чоловіка певне майно - придане (посаг), що складалося зазвичай з її особистих речей, постелі, предметів домашнього вжитку. Дочкам шляхти нале­жали служниці, одяг, килими, а дочці селянина давали лише постіль та одяг. Все це ставало власністю дружини^[1166]. Придане становило частину сімейного майна, яке необхідно було виді­лити дочці, видаючи її заміж. Зобов’язання виділити придане покладалося на батьків або найближчих родичів. Дочка, отри­мавши придане, вже не могла претендувати на батьківський спадок. Придане нареченої могло складатися або з грошей, або з нерухомого майна. Придане в грошах встановлювалося у присутності найближчих родичів, а придане з нерухомості призначалося за згодою на це королівської влади^[1167]. Відповідна норма передбачена у ст. 102 Повного зводу статутів Казимира Великого^[1168]. Це вимагалося для того, щоб запобігти дроблен­ню маєтків і зосередити все майно в одних руках.

Важливим інститутом шлюбно-сімейного права був інсти­тут віна. Він полягав у тому, що чоловік мав надати дружині так званий передшлюбний дар - віно (wiano). Метою віна було майнове забезпечення дружини на випадок смерті чоловіка. Управління приданим і віном належало чоловікові, але без згоди дружини він не мав права на відчуження цього майна. Віно встановлювалося спеціальним записом, який вносився у судові книги^[1169].

У випадку смерті одного з подружжя іноді виникали роз­біжності стосовно управління майном тими, котрі залиши­лися після смерті спадкодавця^[1170]. Якщо після смерті одного з подружжя залишалася живою дружина, то обсяг права на майно залежав від того, чи залишалася вона вдовою, чи вдруге виходила заміж. Становище вдови вирізнялося значною само­стійністю. Вона набувала право власності на придане, віно і все те, що особисто придбала під час шлюбу, а рештою майна володіла нарівні зі своїми дітьми. Якщо ж вдова виходила за­між, вона втрачала право на віно, зобов’язуючись залишити його дітям або родичам чоловіка, і набувала права власності на придане й особисті речі^[1171].

Якщо чоловік переживав дружину, то її майно (придане і віно) переходило у власність дітям, причому чоловік мав право користуватися цим майном до того часу, поки не одружувався повторно. Якщо ж дітей не було, то придане померлої дружини переходило до її найближчих родичів, а віно поверталося чо­ловікові або його родичам. Львівський земський суддя Станіслав з Давидова і підсудок Іван Голомбек із Зимної Води 1 лютого 1435 р. свідчили, що дружина Семка з Бібрки, дочка Івана Зубрського Дорота поквиталася з батьком від свого імені й від імені своїх сестер, отримавши від нього придане, залишене їй матір’ю^[1172].

У відносинах батьків і дітей основну владу мав батько. Призупинення такої влади над дітьми відбувалося за виділен­ня повнолітніх синів із відповідною часткою майна, а стосовно дочок - після їх заміжжя.

Діти, перебуваючи під владою батька, не лише не мали майна, яке б належало їм особисто на праві власності, а й не мали права володіння тією чи іншою річчю. Крім цього, Bic- лицький статут 1347 р., що діяв на території Галичини, поста­новляв: будь-яке зобов’язання, самостійно прийняте дітьми, котрі знаходяться під батьківською владою, не мало жодної юридичної чинності й правових наслідків^[1173].

Проаналізований матеріал дає право стверджувати, що до основних принципів сімейного права належав принцип “верховенства” чоловіка, батька над іншими членами сім’ї. Після смерті батька малолітні діти, у зв’язку з недієздатністю, до настання повноліття потребували правового захисту. З цією метою було встановлено інститут опіки, тісно пов’язаний зі сімейним і цивільним правом.

Опіка призначалася над малолітніми дітьми. Опікуном вважалися батько або мати, котрі здійснювали її доти, доки не вступали у повторний шлюб. Якщо ж малолітні діти зали­шалися без обох батьків або ж мати вдруге виходила заміж, то право опіки над дітьми переходило до найближчих родичів. Опіка призначалася над дітьми до досягнення ними повноліт­тя, після чого вони набували повної дієздатності. Наприклад, 8 лютого 1443 р. краківський каштелян і староста, королівський намісник у Польщі Іван з Чижова свідчив у земському суді, що власник с. Зубри Іван призначив Миколу з Гологір опікуном своїх малолітніх дітей та всієї спадщини^[1174].

Окрім опіки над дітьми існувала також опіка над жінками. Така опіка насамперед здійснювалася повнолітніми братами, зобов’язаними за відсутності батьків утримувати своїх сестер і видати їх заміж із відповідним виділенням приданого. Якщо ж братів не було, то право опіки поширювалося на найближчих родичів, причому перевага надавалася родичам по батьківсь­кій лінії. Опіка над жінкою закінчувалася з моменту взяття шлюбу. Вартський статут 1423 р. надавав батькові на випадок смерті право призначення опікуна в заповіті^[1175].

Стосовно родичів і форми спорідненості, то їх виділяли по прямій і побічній лініях. Далекими, непрямими родичами вважалися брати, сестри, племінниці та ін. Такий поділ відігра­вав на той час важливу роль. Значення його не обмежувалося спадковим правом. Воно ставало істотним і в інших правовід­носинах, наприклад, у справах про розслідування вбивства та сплатою штрафу за нього.

Водночас із кровною спорідненістю існувала спорідненість, що виникала на основі правового акта. Найпоширенішою його формою було усиновлення. Воно слугувало головно для спадкування нерухомості на випадок смерті через обмеження свободи заповіту. Відомим був старовинний спосіб усиновлен­ня зятів за відсутності синів. У такому випадку зять входив у сім’ю тестя.

Отже, шлюбно-сімейне право в Польському Королівстві, а відповідно, і в Галичині, було розвинутим. Це, зокрема, за­свідчує наявність інститутів сепарації, який застосовувався у зв’язку зі забороною розлучень. Запровадження ж такого правового інституту в сучасній Україні стало можливим лише після прийняття 2002 р. Сімейного кодексу України. Статус жінки у тогочасній сім’ї був достатньо самостійний, зважаючи на практику, яка спостерігалася в багатьох європейських краї­нах того періоду. Безумовно, обсяг прав, що належав жінкам того часу, не можна порівняти з тим, який належить сучасним жінкам. Однак у той період він був прогресивним. Наведені приклади, власне, і дають змогу дійти висновків про значний розвиток шлюбно-сімейного права Польського Королівства, яке регулювало шлюбно-сімейні відносини, в тому числі й у Галичині.

Загалом правове регулювання цивільно-правових відно­син у Галичині в складі Польського Королівства формувалося на основі нерівної правоздатності суб’єктів правовідносин. Повноваження суб’єктів обумовлювалися становою та релігій­ною належністю, залежали від правового статусу особи в сус­пільстві. В основу регулювання цивільно-правових відносин були покладені норми речового та зобов’язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового й сі­мейного права.

4.2.2.