Джерела права у Руському Королівстві (1349-1434 рр.) і Руському воєводстві (1434-1569 рр.)

У сучасній юридичній літературі термін “джерело права” чітко усталений. Джерела права - це зовнішня форма існуван­ня норм права у вигляді письмового документа, виданого в ме­жах повноважень суб’єктів правотворчості, згідно зі спеціаль­ною процедурою, яка має юридичну чинність та обов’язковість до виконання, відображає волю народу, політику держави і суб’єктів місцевого самоврядування та спрямована на регулю­вання суспільних відносин.

1. Публічність - джерела права, котрі в комплексі утво­рюють систему, приймаються суб’єктами правотворчості та поширюють свою дію на всіх осіб, які перебувають у межах юрисдикції.

2. Формальність - джерела права, крім правових звичаїв, становлять сукупність відповідно оформлених документів (правових актів).

3. Нормативність - змістом джерела права є система юри­дичних норм, офіційно визнаних і чинних у певній державі.

4. Юридична сила - джерела права, котрі утворюють сис­тему, розташовуються в порядку зменшення юридичної сили, в такий спосіб набуваючи ієрархічності.

5. Обов’язковість, гарантованість і безпосередній зв’язок з державою - джерела права приймаються від імені держави або з дозволу, їх реалізація забезпечується за допомогою системи державних гарантій і санкцій.

6. Безпосередній зв’язок джерела права з колом суб’єктів, простором і часом - формується на основі джерела права, діючих у певний часовий період і у відповідній державі, а відтак безпо­середньо залежить від цих “змінних величин”^[986].

Джерела права в кожній державі становлять певну систему, оскільки їх впорядкування необхідне для виконання ними фун­кцій. Стабілізуюча та регулятивна функції права неможливі без функціонування системи джерел права.

Джерела права суттєво впливають на суспільні відносини через реалізацію своїх функцій, визначення та закріплення цілей права, завдання соціально-нормативного регулювання, основ правопорядку, головні цінності суспільства та дії, які визнача­ються державою^[987].

Ієрархічний характер системи джерел права найпритаман- ніший системі нормативно-правових актів. Юридична сила та соціальна значущість кожного виду нормативно-правових актів залежить від того, яке місце в системі державних органів посідає орган, який їх приймає. Тобто, ієрархія нормативно-правових актів визначається ієрархією відповідних державних органів. Акти нижчих органів повинні відповідати нормативно-правовим актам вищих органів. Нормативно-правові акти нижчих і вищих органів не повинні підмінювати одне одного. Найважливіші суспільні відносини, котрі підлягають правовому регулюванню, повинні бути регламентовані законом. Нормативно-правові акти нижчих органів можуть бути змінені чи скасовані лише ними самими або вищими органами^[988].

Окрім нормативно-правових актів, до джерел права нале­жать нормативно-правові договори, правові принципи, пра­вові звичаї, правові прецеденти, релігійні тексти та юридична доктрина.

Джерела права - результат розвитку суспільних відносин, тому їх формування та діяльність безпосередньо залежать від потреби нормативного впливу на ці відносини. Отже, сус­пільство, висуваючи перед соціальним феноменом права ок­ремі завдання, наділяє джерела права певними функціями. Економічні й політичні потреби суспільства становлять під­ставу виникнення та розвитку джерел права з погляду їхнь­ої об’єктивної необхідності, а джерела права у свою чергу, є формою опосередкування соціально-економічних і політичних відносин, які виникають у суспільстві. У зв’язку з цим джерела права виконують соціальну, політичну й економічну функції. Соціальна функція джерел права покладає на них виконання світоглядних, координаційних, ідеологічно-програмуючих та ідеологічно-виконавчих завдань^[989].

У Галичині XIV-XVI ст. відбулися значні зміни у пра­вовому регулюванні суспільних відносин, пов’язані зі захоп­ленням Галичини Польським Королівством у 1349 р. Особ­ливістю правового статусу Галичини (1349-1434 рр.) стало співіснування та її території певного дуалізму правових дже­рел: колишньої Галицько-Волинської держави та Польсько­го Королівства.

Правові джерела Галицько-Волинської держави та Польського Королівства мали відмінності. Правова систе­ма Польського Королівства сформувалася під впливом за­хідної традиції права, а правова система Київської Русі, Га­лицько-Волинської держави - на основі звичаєвого права, яке є найдавнішою формою виникнення й розвитку права в суспільстві. Українське звичаєве право відображало без­посередньо свідомість та інтереси праукраїнців, станови­ло форму існування суспільства на українських землях, яке розробило саме суспільство. Цілком обґрунтованими є мір­кування й висновки авторів (І. Усенка, В. Бабкіна, І. Музики, Т. Бондарук та ін.) фундаментальної монографії про правовий звичай як джерело українського права IX-XIX ст., які зазна­чають, що “функціонування звичаєвого права на українських землях, хоча і відбувалося в контексті загального історичного розвитку європейського права, мало також свої конкретно- історичні особливості. Вивчення його в більшості випадків суттєво ускладнюється відсутністю відповідних документаль­них джерел та польових досліджень^[990]. І в Київській Русі, й у Галицько-Волинській державі звичаєве право виступало особливою формою права серед інших форм права. На думку згаданих авторів, “надалі звичаєве право як комплекс норм зберігається лише у селянських громадах. На практиці мало місце надання чинності нормам звичаєвого права як держа­вою, так і спільнотою (громадою, суспільством), яка визнава­ла певні звичаї як право, тобто загальнообов’язкові норми поведінки. У цьому випадку його реалізація забезпечувалася не державним примусом, а авторитетом суспільної думки”^[991]. Тому польська влада після приєднання у 1349 р. Галичини не запроваджувала в повному обсязі свій державно-правовий лад тут до 1434 р., а правові відносини регулювались джерела­ми права Галицько-Волинської держави: українське звичаєве право, “Руська правда”, грамоти галицько-волинських князів, магдебурзьке право (вже діяло у м.Сянок від 1339 р.).

У юридичній літературі поняття наступності в праві нале­жить до мал ©досліджених. Недостатньо досліджено також по­няття наступності в науці історії держави та права України. Та­кого поняття не називає жодне з довідкових загальноправових видань^[992]. Усупереч сподіванням, відповідних визначень немає і в спеціальному монографічному виданні Н.Нєновскі^[993]. Чи не єдиною працею, в якій висвітлено це питання, була стаття професора М.Бажанова. Автор, не зосереджуючись спеціально на понятті наступності, все-таки зазначав таку найзагальнішу її рису, як використання попереднього правового досвіду, а також окремі аспекти наступності в праві^[994]. Повнішим до­слідженням поняття наступності в праві стала праця профе­сора В.Навроцького, де він визначив поняття наступності як зв’язок, наявність спільних рис у правових нормах, судовій практиці, наукових положеннях, а також обґрунтував елемен­ти та поняття наступності в кримінальному законодавстві^[995].

У історико-правовій літературі під наступністю в історії права необхідно розуміти розвиток державно-правових інс­титутів від попередника до наступника, те, що відбувається послідовно, почергово. Це безперервність державно-правових процесів, явищ тощо. Вияви наступності в праві Галицько-Во­линської держави мали специфіку, оскільки визначальна роль в її забезпеченні належала наступності законодавства. Отже, в нових правових джерелах Галицько-Волинської держави зберігалися основні риси, ознаки, властивості попередньої правової системи Київської Русі (звичаєве право, князівське законодавство, “Руська правда”, канонічне право й інші дже­рела права, які відповідали новим соціально-економічним і політичним відносинам). Із викладеного випливає, що ста­ном на 1349 р. на етнічних українських землях, введених до Польського Королівства, була сформована і функціонувала українська правова традиція. “Усі змістовні характеристики вживання терміна “правова традиція”, - зауважив Ю.Лобода, - відрізняються тим, що вказують на своєрідність правової сис­теми, зумовлену її унікальним конкретно-історичним шляхом розвитку”^[996]. Водночас ознаки, котрі визначають неповтор­ність, особливість, оригінальність етнонаціональної організа­ції, розглядаються передусім як етнічні.

До найпоширеніших норм українського звичаєвого права, що діяло в Галичині у перші роки її перебування під владою польського короля Казимира III, належали норми, які ре­гулювали порядок окремих процесуальних дій в українсь­ких селах під час здійснення копного судочинства. Автори­тет звичаєвого права у Галичині, до її введення 1349 р. до Польського Королівства і поширення польського права у 1434 р., був обумовлений архаїчним, консервативним характе­ром українського звичаєвого права, що сприяло захисту старо­українських традицій правового ладу від невиправданих змін або накидання чужих правових норм. Українське звичаєве право зберігало дух, ідеологію українського народного права, у ньому віддзеркалювався рівень розвитку правової культури того часу.

До середини XV ст. існувала практика, за якою польські королі підтверджували з певною періодичністю чинність у Галичині джерел руського права через прийняття відповідних нормативно-правових актів. Так, 18 лютого 1387 р. польська королева Ядвіга видала привілей Перемишльській землі^[998].

Достатньо поширеною практикою в Галичині було під­твердження права власності через перезатвердження грамот галицько-волинських князів привілеями польських королів. Польський король Казимир III 31 серпня 1358 р. підтвердив Яцьку Солнечку грамоту князя Лева на села Угерці та Розбір^[999], а 20 березня 1350 р. - жителю Руського Королівства шляхти­чу Ходкові Макутейовичу привілей “славетного володаря кня­зя Лева”, виданого його предкам, стосовно права власності на с. Хлопчичі Перемишльської землі^[1000]. У 1448 р. 15 березня поль­ський король Казимир IV, на прохання Левка, Гаврила, Яцька, Тимка, Андрія та Петра Василевичів, підтвердив наданий їх предкам “привілей” князя і володаря Руських земель Лева”^[1001]. Ці й інші факти підтверджують те, що джерела права Гали­цько-Волинської держави не були і не могли бути цілковито замінені джерелами права Польського Королівства.

Окремим джерелом права у Галичині було, як уже зазна­чалося, магдебурзьке (німецьке) право. Воно сформувалося під впливом західної традиції права і спочатку регулювало міське самоврядування у м. Сянок (1339 р.), з 1356 р. - у м. Львові, а відтак - в інших галицьких містах і містечках.

Загальновідомо, що правові системи більшості європей­ських країн були сформовані зі значним впливом римсько­го права. Упродовж історичного розвитку, внаслідок комп­лексу історичних і політичних чинників, територія України мала зв’язки з Римською імперією (і зі східною, і зі західною її частинами). Східна частина Римської імперії перетворилась на Візантійську імперію, правова система якої, безперечно, ґрунтувалася на римській класичній правовій традиції. Крім того, значно вплинула на українські землі й західна традиція права, яка через німецьке (магдебурзьке) право, сформоване на виключно римській класичній правовій традиції, поширю­валась у Галицько-Волинській державі. Визначивши вплив римського права на формування української правової традиції, можна визначити напрям зв’язків між правовими системами України та Римської імперії, а через останню - з країнами Європи^[1002].

Важливе значення на формування правової системи Київської Русі, а відтак Галицько-Волинської держави, мала рецепція римського права, яка розпочалася в XI-XII ст., охо­пивши практично всю тогочасну Європу й Київську Русь. У науці римського приватного права вчені-правознавці визна­чають два види рецепції римського права: пряму та опосеред­ковану (похідну). Пряма рецепція римського права передба­чає запозичення римських правових ідей і правових рішень із першоджерел; опосередкована (похідна) здійснюється не лише через запозичення римських першоджерел, а й через ті системи права, де рецепція відбулася раніше. Опосередко­вана рецепція характерна для колишніх європейських країн, котрі в зв’язку з певними обставинами виявилися на узбіччі загальних тенденцій розвитку європейського законодавства, що творилося внаслідок поєднання засад римських та націо­нальних^[1003].

Для визнання можливості рецепції римського приватно­го права в Україні, її типу і наслідків перспектив необхідно з’ясувати, до якого виду цивілізації відноситься українська культура, - так обґрунтовано стверджує авторитетний учений- правознавець, професор Е.Харитонов^[1004].

Лінгвістичні, археологічні й антропологічні матеріали за­свідчують, що культура Київської Русі здебільшого була зорієн­тована на східноєвропейську цивілізацію, тобто візантійську. Прийняття християнства як державної релігії в Київській Русі сприяло переважному впливу правової візантійської культури порівняно з впливом тогочасних західноєвропейських держав. Видатний дослідник візантійського права Є.Ліпшиц вважав: “Візантійське право було однією з найяскравіших сторін візан­тійської культури, і за силою впливу на культуру інших народів Середньовіччя воно може порівнюватись хіба що з візантійсь­ким мистецтвом і архітектурою”^[1005]. Річ у тому, що внаслідок прийняття християнства “з рук” візантійського патріарха та наявності наприкінці X ст. власної правової традиції Київсь­кої Русі на основі звичаєвого та писаного права, найбільшого впливу візантійського права зазнали ті галузі й інститути права Київської Русі, котрі мали безпосереднє відношення до цер­ковної юрисдикції^[1006]. З ініціативи вищої церковної адмініст­рації Київської Русі на її територію були привезені численні писемні джерела, необхідні для повноцінного функціонування новоствореної церкви. До таких джерел належали ритуальні тексти, християнсько-філософські твори та візантійські збір­ки правових норм. Одним із найвизначніших джерел права Візантійської імперії, які повністю чи частково потрапляли на територію Київської Русі, були “Номоканони” - комплек­сні збірки з джерел церковного та світського права, створені відомими церковними діячами Візантії Іоаном Схоластиком і патріархом Фотієм. Доповнені різними правовими нормами вітчизняного й іноземного походження, ці збірки в Київські Русі отримали назву “Кормчі книги” і в багатьох списках, ре­дакціях упродовж віків регламентували всі церковні та деякі інститути позитивного права. Найдавнішою з відомих сучас­ним дослідникам є “Єфремівська кормча книга”, яка датується кінцем XI - початком XII ст. і містить фотієвський “Номока­нон” з 14 титулів, фрагменти “Родоського морського закону”, “Землеробського закону Юстиніана”, “Еклоги”, “Прохірону”, “Новел” з ⁱⁱCorpus Juns Civililis'' -то&го, елементи найзначніших джерел церковного та світського права Візантійської імперії, створених до X ст. Наявністю такого унікального представ­ництва правових норм Візантії на території Київської Русі можна пояснити увагу дослідників до “Єфремівської кормчої книги”, аналіз правових норм якої дає змогу визначати певні особливості розвитку правової системи Київської Русі після появи тенденцій впливу на неї візантійського права^[1007].

Цілком слушні особливості впливу римського права на правову систему Київської Русі назвав видатний український правник М.Чубатий: “Християнство на полі права привело у нас до великого перевороту. Наше звичаєве право (Київської Русі. -1.Б.) мало багато понять, які стояли в суперечності з христи­янськими поняттями, як: родовід, многоженьство, наложництво і т.д. Прихід християнства модифікував наше звичаєве право. На Україні приходить духовенство зі своїми церковними кано­нами і своїм окремим судівництвом, і в цьому напрямі вони не хотіли підчинятися звичаєвому праву, але принесли зі собою готові збірники як церковного, так і світського права”^[1008].

Разом з нормами церковного права візантійських збірок на територію Київської Русі потрапляли й окремі положен­ня римського цивільного права, котрі збереглися дотепер та увійшли до галузі сучасного цивільного права України.

Іншим подібним правилом “Кормчої”, що увійшло до цивільного права і, зокрема, містяться у чинному Цивільно­му кодексі України, є трирічний термін позовної давності з можливістю його продовження за поважних причин. Так, “Єфремівська кормча книга” визначає особливу систему пе­рерозподілу єпархій у територіях, клір яких добровільно ви­рішив повернутися у християнство з єритичних течій. Упро­довж трирічного терміну, з моменту встановлення кордонів єпархій, приймаються всі претензії з переділу територій, котрі спрямовувались до церковного суду або помісного собору. Цей термін продовжували, якщо єпископ, права якого порушені, з об’єктивних причин не міг звернутися до суду. Так само, як передбачено і в Цивільному кодексі України, поважність обставин, що спричинили пропуск строку позовної давності позивачем, вирішує безпосередньо судовий орган^[1009].

Саме в правових нормах “Єфремівської кормчої книги” чітко зафіксовано підстави недійсності правочину, який вчи­нено під впливом насильства або за вкрай невигідних умов, що міститься в чинному Цивільному кодексі України.

Ми повністю поділяємо міркування М.Чубатого стосовно неоднозначності впливу римського права в Київській Русі, а також про міцні правові традиції, сформовані київськими князями. Так, М.Чубатий справедливо стверджував: “Рецеп- товане візантійське право збагатило українське право новим правовим поняттям, а через поширення по Україні чужих збірників права право уодностайнилося; треба підкреслити, що кожна земля мала своє звичаєве право, кожне плем’я на Русі мало свій обичай, доперва введення чужих збірників, а рівночасне поширення з ними “Руської правди” як збірни­ка українського права надало цілій Київській державі право спільне для всіх земель. Все-таки на Заході рецепція чужого римського права оставила на собі глибинніші сліди, чим у нас, приміром у Німеччині, римське цивільне право зовсім виперло германське німецьке право. У нас рецепція чужого права (ві­зантійського) так сильно не зазначилася, а зміни були незначні і то лиш конечні. Завдячити треба сильному прив’язанню слов’янського елементу до свого звичаєвого права і консер­ватизмові українських племен”^[1010]. З цього випливає, що, на відміну від держав Західної Європи, зокрема Італії, Франції, Німеччини, в Україні за Київської Русі процес рецепції рим­ського права здійснювався на перших етапах не так активно і тому не набув такого поширення, як у цих державах. До того ж, на думку львівського правознавця А.Федущак-Паславської, це була “переважно, не пряма, а похідна рецепція, тобто нор­мативні акти, відображали рецептовані іншими державами норми, ідеї, засади римського права”^[1011].

Вплив візантійського права простежується у русько-візан­тійських договорах 907, 911, 944, 971 рр., де були посилан­ня і на норми візантійського права (тобто візантійські пере­робки римського права), і на “закони руські”, що засвідчило взаємозв’язок і взаємовплив правових систем Київської Русі й Візантійської імперії у цей період.

Галицько-Волинські правителі неодноразово відвідували Захід, а західні в свою чергу - Галицько-Волинську державу. Правлячі династії Галицько-Волинської держави, Польщі, Чехії, Угорщини часто зв’язували себе династичними шлю­бами. Події у Галицько-Волинському Королівстві широко ві­дображались у хроніках західних країн, а руські літописи, зокрема Галицько-Волинський, часто фіксував різні події в Західній Європі.

Правова система Галицько-Волинської держави ґрунтува­лася переважно на джерелах права Київської Русі: звичаєве право, Коротка редакція “Руської правди”, судова практика.

Важливим джерелом права Галицько-Волинської держави було німецьке (Магдебурзьке) право, яке почало формувати­ся з 1188 р. у м. Магдебург й у XIII ст. поширилося на інші німецькі землі, а далі - на міста Польщі, Литви, Чехії, Галиць­ко-Волинської держави, Угорщини. Німецьке (магдебурзьке) право під час формування зазнавало впливу західної традиції права, тобто римського права. Згодом німецьке (магдебурзь­ке) право поширилося у Галицько-Волинській державі. Це стало наслідком загальноєвропейського розвитку міст, який європейські дослідники називають “міською революцією Єв­ропи”¹⁰¹². Галицько-Волинські володарі заселяли німецьких переселенців задля розбудови міст і нарощування темпів їх економічного розвитку, створення оборонних споруд, а та­кож значну увагу приділяли правотворчій діяльності. Можна допустити, що переселення німецьких колоністів у Галицько- Волинську державу спричинило необхідність врегулювати їх відносини. Привезені німецькими переселенцями “права” сприяли, зокрема, рецепції римського права. Особливості цієї рецепції полягали у тому, що вона здійснювалася через по­середництво джерел права Київської Русі, яка своєю чергою

^10,2 Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV - перша по­ловина XIX ст.) : історико-правове дослідження І Микола Кобилецький. - Львів : ПАІС, 2008. - С.387.

значно раніше зазнавала впливу візантійського (опосередко­ваного - римського) права через русько-візантійські договори 907,911,944, 971 рр.

Отже, можна стверджувати, що в Київській Русі, а відтак у Галицько-Волинській державі, зокрема і в Галичині - складовій цих держав, відбувалася опосередкована рецепція римського приватного права, позитивно впливаючи на вдосконалення правових систем цих держав, зближення тогочасної України до західноєвропейської цивілізації. Однак татарське нашестя, загарбання і розчленування українських земель перервало не лише процес державно-правового розвитку українського наро­ду, а й повноцінну рецепцію римського приватного права.

Проаналізований матеріал дає підстави для певних мір­кувань. Київська Русь і Галицько-Волинська держава та їхні правові системи пройшли складний шлях розвитку. Самобут­ність українського права до 1434 р. зумовлювалась міцними традиціями правотворення. Безперечно, визначальна роль у збереженні національних особливостей українського правот­ворення належала українському звичаєвому праву. Державно- правовий розвиток на українських землях ґрунтувався, крім стабільної й авторитетної національної бази, ще і на зовнішніх впливах, котрі особливо відчутними стали після 1349 р., адже втрата політичної незалежності неодмінно провокує та при­множує у кілька разів зовнішній вплив на державу та право.

Яким був цей вплив упродовж XIV-XVI ст.? Позитивним чи негативним? Східним чи західним? До 988 р. вплив на ук­раїнську державно-правову систему ззовні майже не відчувався. Більше того, Київська Русь сама визначала прогресивні тенден­ції розвитку права, політики, культури й економіки в усій того­часній Європі, не визнаючи над собою патронату, а тим паче - зверхності інших держав. Чого лишень вартий щит, прибитий князем Олегом на воротах Царгорода - столиці Візантії!

Як відомо, у 988 р. Київська Русь прийняла державною релігією християнство східного обряду (православ’я). З

того моменту розпочався візантійський (східний) вплив на її державно-правовий розвиток, оскільки релігія, зокрема в пе­ріод Середньовіччя, неодмінно на ньому позначалася. На ук­раїнських землях почали набувати чинності візантійські дже­рела права, зокрема “Намоканон” та “Еклога”, які привносили не лише позитивні тенденції (рецепція римського права), а й сумнівної вартості (смертна кара, тілесні покарання, тортури). Однак візантійський вплив на українське право не був настіль­ки сильним, як може видатись на перший погляд. Археологіч­ні й писемні тогочасні джерела засвідчують, що християнство тривалий час не було релігією більшості українського народу, зокрема до XIII ст., а отже, зберігались національні традиції, серед яких - регулювання правовідносин. Окрім того, хрис­тиянство почало ставати релігією окремих праукраїнців до 988 р., а саме - з І ст., коли на етнічну праукраїнську територію почали поширюватись впливи і тенденції сусідньої Римської імперії. Це стало виявом західноєвропейського впливу на фор­мування держави та права України.

У 1199 р. на західноукраїнських землях була утворена Галицько-Волинська держава - типова середньовічна європей­ська феодальна держава, на той час - одна з найрозвинутіших. Здійснюючи військову й дипломатичну політику, спрямовану на захист своєї території від сусідніх держав (Польщі, Угор­щини та ін.), Галицько-Волинська держава часто укладала з ними тимчасові військові союзи. Це не могло не позначитись на розвитку її державно-правової системи, що зазнала впливу союзників. Одночасно безсумнівним був вплив Галицько-Во­линської держави на сусідів. Так, у Віслицькому та Пьотр- ківському статутах 1347 р. відчутно простежується рецепція “Руської правди”. Однак зазначимо, що вплив і взагалі харак­тер Галицько-Волинської держави був західноєвропейським, адже Візантія перебувала в стані занепаду, а майже весь гео­графічний схід Європи окупувала Золота Орда з настільки низькою правовою культурою, що її вплив на Галицько-Волин-

ську державу був мінімальним навіть після визнання Данилом Галицьким себе васалом хана.

У 1253 р. Папа Римський коронував Данила Галицького. Це був визначний момент, оскільки від того часу західноєвро­пейський вплив на Галицько-Волинську державу та її правову систему суттєво посилився. Трансформація Галицько-Волинсь­кої держави з князівства у королівство означала її приєднання на рівних правах до західноєвропейської спільноти держав і певну інтегрованість у західноєвропейські правові систе­ми. Безперечно, цей крок Риму був радше політичним, аніж правовим, оскільки Європі потрібен був захист від Золотої Орди, а Галицько-Волинська держава мала виконувати роль своєрідного щита. Так чи інакше, але це мало місце, і Гали­цько-Волинська держава набула західноєвропейської моделі організації влади - Королівства з усіма випливаючими з цього принципами й особливостями.

Ключовою відмінністю між Західною та Східною частина­ми Римської імперій було розуміння вищої державної влади. Після прийняття християнства в Римі встановилась офіційна доктрина, за якою правитель держави отримував владу безпо­середньо від Господа Бога. Символом цієї влади став меч.

У Західній Римській імперії мечів було два: один - для керівника світської влади, а інший - для керівника церковної влади. Отже, існував дуалізм державної влади, притаманний і наступним епохам історії Західної Європи. Натомість у Східній Римській імперії (Візантії) меч був один, тому імператор пра­вив і державою, і церквою. Часто траплялося й так, що керів­ники світської та церковної влади були рідними братами.

Аналізуючи історію Галицько-Волинської держави, до­ходимо висновоку: вона перейняла теорію “двох мечів”, як і держави Західної Європи, оскільки вплив державного апарату на справи церковні був мінімальним. Ця розмежованість сфер компетенції світської та церковної влади характерна майже для всієї історії держави і права України, за винятком періоду перебування українських земель у складі Російської імперії, адже ця держава перейняла візантійську доктрину “одного меча”, взаємодію держави та церкви і підпорядкування цер­кви державі.

У 1339 р., як уже згадувалося, м. Сянок отримало магде­бурзьке право, відтак - й інші галицькі міста, а з XV ст. воно надано містам Наддніпрянської України. Магдебурзьке право було одним із видів середньовічного європейського міського права, яке сприяло економічному розвитку міст, захищало міщан від феодальної залежності, гарантувало їм право на са­моврядування, а також - джерелом рецепції римського права на українських землях. Рецепція магдебурзького права засвід­чує найяскравіші приклади західноєвропейського впливу на державу та право України.

Отже, станом на 1349 р., тобто на час входження Галичини до складу Польського Королівства, український народ уже мав власні традиції формування держави та правотворення європейського зразка.

4.2.