Кримінальне право

Справи приватного обвинувачення торкалися майнового й особистого інтересу особи. У Польщі від давніх часів за зло­чини проти особи застосовувалася помста. Однак у процесі вдосконалення правової системи Польського Королівства її використання обмежилось. У XIV-XV ст. помста застосовува­лась лише за вбивство. Польське звичаєве право давало змогу здійснити помсту не лише потерпілому, а й усім чоловікам його роду. Коли в Польському Королівстві посилилась диференціа­ція суспільства, право помсти злочинцю залишилось тільки у шляхетських родів. У другій половині XV ст. помста здійсню­валась родом рідко. Вона стала справою власне потерпілого.

У XIV і XV ст. не в усіх регіонах Польського Королівства процедура покори була однаковою. У Галичині шляхта здійс­нювала це також своєрідно: винний ставав перед найближчим родичем убитого на коліна, просячи пробачення, а цей родич підносив меч над його головою, тобто здійснював своєрідну імітацію кровної помсти. Покора відбувалась на цвинтарі або в церкві. На межі XV і XVI ст. процедура покори зникла^[1180].

Попри правові норми про обмеження кровної помсти, закріплені в “Руській правді”, вона, як стародавній правовий звичай, продовжувала застосовуватися населенням Галичини у 1349-1569 рр. Хоча такі факти були вкрай малочисельними. Щоб обмежити цей звичай, гродські суди в Галичині під владою Польського Королівства часто вживали відповідних заходів^[1181].

Найчастіше з цією метою застосовувався заклад (vadium). Так, Львівський гродський суд 1501 р. встановив заклад (vadium) стосовно К.Мендзиновського^[1182], а у 1440 р. у цьо­му ж суді потерпілий уклав заклад на суму 200 гривень, що не буде самовільно здійснювати судочинство над винним^[1183]. Отже, заклад був своєрідною гарантією того, що потерпілий або його родич не вдаватиметься до помсти, адже в іншому випадку він міг зазнати суттєвих матеріальних витрат. Однак, імовірно, суди акцентували не на фінансовому аспекті ситуа­ції, а на психологічному, адже у випадку помсти без закладу потерпілий месник також зазнавав матеріальних втрат, тобто штрафу.

Зазвичай органи судової влади у Галичині встановлювали заклад за заявою винного у злочині, який боявся, що потерпі­лий або його родичі йому помстяться. Траплялися випадки, коли заклад встановлювався за заявою третьої особи, напри­клад, свідка злочину.

Активну діяльність, спрямовану на встановлення за­кладів у Галичині, розвинули старости. Окрім них заклади встановлювали інші гродські упорядники - гродські судді, воєводи, бурграфи, а в окремих випадках - король або су­довий службовець на підставі королівського доручення, що зумовлювалося можливістю посягання на владу короля як главу держави. У таких випадках сума закладу була нетипово високою^[1184]. Відомі факти, коли вона становила навіть 5 тис. гривень^[1185].

Хоча заклад певною мірою обмежував свободу позивача, однак не позбавляв його можливості захистити свої права в судовому порядку. Юридична дія закладу завершувалася прийняттям судом вироку. Інколи навіть за укладання закла­ду відповідний державний орган встановлював термін його чинності. Зазвичай він становив три роки. Заклад допускалося укладати між представниками різних станів. Матеріали судо­вих справ, котрі розглядалися галицькими судами у XV ст., дають підстави стверджувати, що заклад можна було встанови­ти навіть на користь представника нижчої соціальної верстви стосовно представника вищої^[1186].

В опублікованих рішеннях гродських і земських судів Га­личини містяться згадки про заклади на користь міщан і селян стосовно шляхти^[1187].

Судова практика галицьких гродських судів у другій поло­вині XVI ст. складалася, однак, у такий спосіб, що заклади на користь непривілейованих суспільних груп проти шляхти уне­можливлювались^[1188]. Це зумовювалось зростанням правового статусу шляхти на тлі утворення Речі Посполитої - “шляхетсь­кої республіки”, а також занепадом з поступовою ліквідацією давньоруських правових традицій.

Зазначимо, що застосування закладу не змогло цілко­вито усунути з життєвої практики кровну помсту в Гали­чині 1349-1569 рр. На думку авторитетного правознавця П.Домбковського, наїзди (напади на маєток) і розбої серед галицької шляхти були одним із виявів цієї помсти. Кровна помста, відповідно до давньоукраїнського звичаєвого права, була правом не лише потерпілого, а й усього його роду, тому злочинця (зазвичай убивцю) держава часто захищала кількома закладами. Крім того, серед галицької шляхти існувало пере­конання, що будь-який родич убитого мав право помститися за нього^[1189]. Такі відносини спричиняли ворожнечу, навіть війни між шляхетськими родами^[1190]. Судові матеріали Пере­мишльської землі 1438-1465 рр. містять відомості про війни між шляхетськими родами^[1191].

Кровна помста в Галичині у складі Польського Королівства майже не застосовувалась. Коли злочинець був заможнішим і впливовішим, аніж потерпілий, про неї взагалі не йшлося. У таких випадках потерпілий звертався до суду за захистом своїх прав. Професор П.Домбковський зазначав: “Підтриман­ня справи судом давало позивачу значну користь матеріальну у формі відкупу, а за виконання помсти наражало його на небезпеку невдачі та неможливість отримання відкупу”^[1192]. Ці й інші переваги завершили на Галицьких землях справу, розпочату князем Київської Русі Ярославом Мудрим, який обмежував кровну помсту, а в наступних редакціях “Руської правди” вона зазнала ще більших обмежень від його нащадків.

Відкуп був платою винного потерпілому за шкоду, яку він йому завдав, на підставі акта примирення. У Віслицькому ста­туті 1347 р. відкуп за вбивство селянина становив 15 гривень, але у юридичній практиці Галичини ця сума була меншою - 10 гривень. На думку професора П.Домбковського, відмінність зумовлена існуванням у Галичині відповідного правового зви­чаю, за яким винний у вбивстві селянина сплачував його сім’ї 10 гривень, здійснюючи примирення.

Зауважимо, що в судових книгах галицьких судів міс­тяться дані, коли відкуп був більшим чи меншим: 5, 8, 12, 15, 17 гривень^[1193].

У юридичній практиці Галичини сума відкупу за вбивство шляхтича зазвичай відповідала польському середньовічному законодавству та становила 60 гривень. Однак і в таких спра­вах могли бути винятки, адже в судових актах існують згадки і про 63 гривні, й про 40 гривень, і про ЗО гривень, навіть 10 гривень як відкуп за вбивство шляхтича^[1194].

Чинником, що впливав на суму відкупу, був перебіг проце­дури єднання, тобто ті аргументи, котрі сторони представляли, обґрунтовуючи справедливість того чи іншого розміру відку­пу. Впливова особа, вчинивши вбивство, мала значно більше шансів зменшити суму відкупу, ніж людина непривілейованого стану^[1195]. Це засвідчувало соціальну несправедливість у того­часному суспільстві.

Відкуп за вбивство єврея становив 60 гривень^[1196]. Оскіль­ки таку ж суму треба було заплатити під час примирення за вбивство шляхтича, це дає змогу дійти висновку: в Галичині під владою Польського Королівства держава реально опіку­валася євреями.

Відкуп за вбиту людину отримували її родичі, передусім діти, незалежно від статі. Оскільки розмір відкупу зазвичай був визна­ченим, тому його здебільшого виплачували частинами. Проце­дура виплати визначалась у кожному конкретному випадку сто­ронами поєднання. В одному випадку встановлювалась щотиж­нева плата по 1 гривні, в іншому - відкуп 4 гривні та 8 шкойців сплачувався поетапно: 1 серпня 1465 р. (2 гривні), 14 вересня 1465 р. (2 гривні); 11 листопада 1465 р. (8 шкойців). Відомий випадок, коли відкуп у розмірі 10 гривень був виплачений у два етапи - по 5 гривень, інтервал між якими становив місяць. Інколи між сторонами примирення виникала необхідність забезпечення сплати відкупу. Тоді застосовувалась порука^[1197]. Цей інститут цивільно-правового характеру у кримінальному праві підтверджує недостатньо чітку відмежованість і самостій­ність галузей польського середньовічного права, яке застосо­вувалося з 1434 р. у Руському воєводстві.

Відкуп не завжди відбувався у грошовій формі. У Галичині інколи використовувалась натуральна форма відкупу. Так, 1460 р. у Перемишльській землі Руського воєводства винний сплачував відкуп у натуральній формі, виходячи з розразунку: 1 гривня за коня, 0,5 гривні за вола, 16 грошів за корову, по З гроші за вівцю чи ягня^[1198].

Отже, правовий інститут відкупу був засобом, який сприяв примиренню кривдника з потерпілим, компенсував матеріаль­ну та моральну шкоду від злочину, а також обмежував караль­ний характер кримінального права Польського Королівства.

Кримінальне право Польського Королівства приділяло значну увагу характеристиці суб’єктивної сторони злочину. У декількох складах злочинів Віслицького статуту 1347 р. умисл визнався самостійним елементом злочинного діяння. Вина трактувалася як зв’язок між задумом і дією чи бездіяльніс­тю^{[1199] 1}". Злочинцем вважалась людина, що порушила норму пра­ва. Поміж діянням і наслідком мав бути причинний зв’язок. Повний звід статутів Казимира Великого визначав стадії вчи­нення злочину. Вони закріплювали принцип, який підтри­мується і в сучасній юридичній доктрині, - незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності. Караною була не лише дія, а й бездіяльність, яка порушувала закон або звичай. Скажімо, сільська громада, яка не здійснила гоніння сліду зло­чинця, притягалася до відповідальності, але не кримінальної, а майнової, тобто цивільної. За шкоду, заподіяну твариною, відповідав її власник. Розмір заподіяної шкоди визначався з урахуванням місця та часу вчинення злочину. Наприклад, відповідальність була більшою, якщо злочин вчинено в замку польського короля чи в його володіннях^[1200].

Польське кримінальне право передбачало обставини, що відкидали злочинність діяння. Іншим шляхом розвивало­ся право Великого князівства Литовського, яке досягнуло в XVI ст. у кримінально-правовій галузі значно вищого рів­ня розвитку, ніж Польське Королівство. Обставинами, котрі за статутами Великого князівства Литовського звільняли від кримінальної відповідальності, вважались необхідна оборона та крайня необхідність. Право на необхідну оборону визнава­лося за будь-якою особою, що зазнала нападу. Для звільнення від покарання достатньо було довести першість вчинення аг­ресивних дій потерпілим. У Великому князівстві Литовському також не несли покарання й посадові особи, котрі вбили зло­чинця під час учинення ним опору. Покарання не передба­чала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином вважалися здача ворогу замку через голод, що розглядалася як дія, вчинена за крайньої необхідності, й не тягнула за собою кримінальної відповідальності.

У Другому статуті Великого князівства Литовського 1566 р. зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невину­ватості. Судам, у випадку висунення сумнівних звинувачень, рекомендувалось бути більше схильними до виправдання, ніж до покарання^[1201].

Кримінальне право Польського Королівства визнавало поняття співучасті. Спочатку співучасники злочину, незалежно від рівня суспільної небезпеки кожного з них, притягувались до однакової кримінальної відповідальності. Пізніше законо­давство провело диференціацію між виконавцем та іншими співучасниками, котрі були названі помічниками. Виконавця злочину в Польському Королівстві називали “принципал”. Щоправда, і виконавець, і помічники несли однакову відпові­дальність за свої діяння, окрім справ про вбивство. Мазовець- кий статут 1453 р. передбачав: за вбивство, вчинене колектив­но, мав відповісти лише один співучасник (смертною карою). Очевидно, йшлося про виконавця.

Середньовічне право Польського Королівства містило по­няття “банди”. Організатор і керівник банди називався “прин­ципал”, тобто формально визнавався найнебезпечнішим у цьому угрупованні. Інші члени - помічники. До XV ст. за злочини банди відповідав здебільшого лише “принципал”. Від XV ст. за них почали відповідати також усі його помічники, тобто члени банди, але меншою мірою, ніж їх керівник^[1202].

У польському середньовічному праві на тяжкість покаран­ня впливали соціальні (станові) відмінності. Життя, здоров’я та майно феодалів перебували під особливою охороною пра­ва, тому за вчинення злочинів передбачалася значно суворі­ша відповідальність. Найчіткіше це виявлялося у розмірах головщини, яка залежала від приналежності потерпілого до певного суспільного стану. Водночас вбивство шляхтича шляхтичем тягнуло меншу кару, ніж, наприклад, вбивство шляхтича селянином. Особливо небезпечними злочинами вважалися вбивство жінки та розбій на публічній дорозі. У 1555 р. Львівський земський возний Якуб Журавський, пос­тавши разом зі знатними Яном Мястковським і Франциском Блізинським, силою своєї реляції заявив, що “Станіслав Чай- ковський, орендатор і управитель добрами королівського с. Міклашів, яке належить Матею Борецькому, хорунжому Поз­нанському, протестує проти Анни з Глівників, каштелянової Сандомирської, вдови Миколая Вольського, каштеляна Сан- домирського та його родичів. Вона сама найближчої суботи після дня св.Марії Магдалени вчинила насильство у с. Мик- лашів, зламавши ворота, вдерлася до маєтку, накинулася на челядь, від Сенявського з згаданого маєтку і насильницьки вимагала виконувати домашні роботи й працювати на полях і городах. Це все возному і присутнім представлено і доведено до відома”^[1203].

Обставиною, яка обтяжувала злочинність діяння, був ре- цедив. Рецедивістами вважалися особи, засуджені за злочин. Пьотрківський статут передбачав покарання у формі інфамії для осіб, котрі тричі засуджувались за крадіжку.

У польському праві звільнення від покарання мало назву “залишення на ласці”. У справах про публічні злочини право “залишати на ласці” мав король або староста, а в справах про приватні злочини - потерпілий.

У середньовічному польському праві існувало поняття су­купності злочинів. Скажімо, скільки особа завдала ран іншій особі, стільки ж вона повинна була заплатити штрафів^[1204].

Кримінальні злочини у Польському Королівстві поділя­лися на справи великі (causae maiores) і справи менші (causae minores). Цей поділ також стосувався і цивільних справ.

Польське право поділяло злочини на окремі види. Вісли- цький статут 1347 р. виділяв такі види злочинів: розбій (розділ 11); заподіяння тілесних ушкоджень (розділ 100); крадіжка (розділ 88); вбивство (розділи 63, 65, 66); підпал (розділ 72); зґвалтування (розділ 73)^[1205]. Статут 1347 р. уніфікував систему права Польського Королівства, визначивши принципи чин­ності права в просторі, терміни давності за вчинення злочину. Це було пов’язано з тим, що автор Статуту 1347 р. польський король Казимир III через уніфіковане законодавство нама­гався централізовано управляти підвладними територіями. Розділ 150 Віслицького статуту 1347 р. встановлював, що на всій території Польського Королівства діє одне право і спори вирішуються на підставі цього права. Відповідно до розділу 74 Статуту 1347 р.» кожна особа, вчинивши злочин, вважа­лася суб’єктом права, несла відповідальність за тим правом, під юрисдикцією якого перебувала ця територія. Крім цього, встановлювалося, що строк давності залежав від виду злочину та місця перебування особи після його вчинення. Найважчим визнавався злочин проти держави, який передбачав діяння, спрямовані проти польського короля, а особливо - замах на його життя. Польська влада переслідувала і такий злочин, що загрожував загальнодержавним інтересам, - зраду. Особли­вими формами зради були передання землі супротивникові або введення ворога в країну. З поняттям зради пов’язували також бунт проти короля.

Опір владі вважався кримінально-караним. Він міг бути здійснений і дією (застосування фізичної сили для переш­коджання діяльності службової особи), і бездіяльністю (не­виконання наказів посадової особи). Неповага до влади була кримінально-караною, якщо стосувалась короля чи суду. В цих двох злочинах мав бути умисел. Пьотрківський статут 1347 р. неповагу до влади визнавав оголенням меча в присут­ності польського короля. Якщо нікого в процесі вчинення цієї дії не було поранено, польський король мав право помилувати злочинця, а в іншому випадку кара була неминучою^[1206].

Польське Королівство кримінально-правовими норма­ми гарантувало безпеку в державі, зокрема від зловживань посадових осіб судової влади. Особливо каралось вимагання хабаря суддею. Покарання за хабар передбачало звільнен­ня з посади судді та нанесення йому клейма на обличчя^[1207]. Серед злочинів проти основ держави Віслицький статут 1347 р. виділяв лише один - порушення обов’язку несення військової служби. Ст. 8 цього акта визнавала суб’єктом такого злочину володільців земської власності, зобов’язаних нести військову службу^[1208].

У Польському Королівстві передбачалась відповідальність за злочини проти релігії. У Польщі католицька церква мала привілейоване становище. Церковні статути передбачали відповідальність за церковну крадіжку, чарівництво, єресь тощо.

Існували також покарання за злочини проти державної казни. Повний звід статутів Казимира Великого відносив до злочинів проти скарбниці незаконне видобування солі з королівських копалень, захоплення чиновниками частини доходів, що належать скарбниці, використання в обігу іно­земної монети (це почало вважатися злочином після едикту про примусове введення вітчизняної монети), фальшивомо- нетництво^[1209].

Фальшування монет у Галичині в складі Польського Ко­ролівства було поширеним злочином, оскільки технологія виготовлення польських грошей була дуже простою.

Перша згадка про фальшування монет у Галичині датуєть­ся червнем 1425 р. і міститься в сяноцьких гродських книгах. Тоді місцевий староста Ян із Кобилян звинуватив Сухана в роз­повсюдженні підроблених монет. Згодом кількість звернень до земських і гродських урядовців про цей вид злочину зросла. Чимало таких кримінальних справ розглянули гродські суди у 1437 р. Так, сяноцький староста Миколай Хронстовський зобов’язав шляхтянку Анну Стечкову (під загрозою штрафу в 2 тис. гривень) передати слідству її підданих, звинувачених у виготовленні фальшивої монети. Через певний час до Ся-

ноцького гродського суду звернувся місцевий житель Бєнек (Бенедикт), який повідомив, що окремі мешканці прикордон­них сіл приносять з Угорщини підроблені гроші. Наприкін­ці цього року Сяноцький гродський суд зобов’язав жителя с. Тарнава Івана Чайку скласти присягу про непричетність до фальшування монети. Таку присягу 1439 р. склали меш­канці с. Мрохова, а 1478 р. присягнули про свою непричет­ністю у справі виготовлення та поширення підроблених монет с. Хлопчиці шляхтичі Петро та Іван^[1210].

Зростання злочинів з фальшування монети змусило поль­ську владу вдатися до надзвичайних заходів. Одним з них ста­ло посилення покарання за вчинення цього злочину. Надалі фальшивомонетники й особи, котрі розповсюджували підроб­лену монету, незалежно від їх станової приналежності, мали засуджуватися до спалення на вогнищі. Вжиті заходи принес­ли позитивні наслідки, оскільки впродовж XVI ст. в актових джерелах майже не простежуються згадки про фальшування монети. Лише 1579 р. було страчено львівського ювеліра Лео­нарда Матіяшека, який займався підробкою грошей. У складі монетних скарбів, що датуються XVI ст., фальшиві номінали також майже не трапляються. Тільки зі с. Жабче Холмської землі Руського воєводства виявлено декілька підроблених пів- грошів Яна І Ольбрахта і Сигізмунда І Старого^[1211].

До окремих видів злочинів належали злочини проти влади та суду. Насамперед передбачалося покарання за неповагу до королівської влади, що виявлялася, як уже згадувалось, в ого­ленні меча в присутності короля. Аналогічна відповідальність наставала і у випадку оголення меча перед старостою, а також за вчинення цього діяння в присутності архієпископа. Такі ж дії, вчинені перед судом, також підлягали покаранню.

У Віслицькому статуті 1347 р. відображено правові норми про кримінальну відповідальність за злочини у сфері судочинс­тва. Судовий службовець, який без доручення судді викли­кав до суду певних осіб, карався, відповідно до Віслицького статуту, тавруванням на обличчі, втратою посади та повною конфіскацією майна^[1212]. Ця кримінально-правова норма перед­бачена у ст. 29 Віслицького статуту^[1213].

Писар суду, що призначив до розгляду справу з пору­шенням порядку, в якому повинні були розглядатися справи, втрачав посаду^[1214].

Кримінально-правову відповідальність за неповагу до суду встановлювала ст. 24 Віслицького статуту. За цей злочин було передбачено грошове покарання - “п’ятнадцять”^[1215].

Особи, котрі без доручення позивача від його імені пози­валися на когось у суд, підлягали, відповідно до ст. 33 Віслиць­кого статуту, покаранню у вигляді штрафу “п’ятнадцять”^[1216].

Злочинами визнавалися невиконання вироку земсько­го або гродського суду, вихід із судового засідання без задо­волення вимог потерпілої сторони, без оплати штрафів або представлення поручителя. Крім того, закон встановлював, що особи, які переховують таких злочинців, оголошувались “позбавленими честі” й підлягали також відповідним заходам кримінальної відповідальності^[1217]. Так, згідно з повідомленням Яна Длугоша, Мацек Боркович за надання притулку групі осіб, котрі вчинили грабіж на публічній дорозі, був покараний за вироком суду 1358 р. голодною смертю.

Сигізмунд II Август 13 червня 1567 р. у зв’язку з доне­сенням про те, що бургомістр і райці Львова дозволяли на прохання окремих осіб залишати відчиненими міські брами не лише ввечері, а й уночі, що зв’язано з великою небезпекою для Львова і особливо в час, коли з усіх боків загрожували вороги, наказав бургомістру та райцям відчиняти і велику, і малу міську брами лише у випадку крайньої необхідності, водночас доручаючи королівським інстигаторам передавати до суду тих осіб, котрі всупереч цьому декрету вимагали від­чинити міські брами^[1218].

Злочини, спрямовані проти власності, становили порівня­но чисельну групу. До них належали розбій, грабіж, крадіжка, підпал та ін. Одним із найнебезпечніших злочинів вважався розбій, у тому числі пограбування на публічній дорозі.

Віслицький статут 1347 р. передбачав покарання за гра­біж. Згідно з ним, пограбування (violentia vel spolium), вчинене на публічній дорозі (publicastratd), каралося штрафом “сІМДЄ- СЯТ”^[1219].

Постійні протистояння між міщанством і шляхтою при­зводили до того, що часто вчинялись пограбування одних іншими. Здебільшого цим зловживали шляхтичі. Вони інколи навіть нападали на будинки, вбивали його жителів і заби­рали в них майно, після чого спалювали будинок. Польські королі, намагаючись цьому протидіяти, встановлювали суворі покарання за такі дії. Особливо це стосувалось представни­ків Ягеллонської династії XVI ст. Траплялися випадки, коли міщани вчиняли самосуд над шляхтою, вішаючи їх. Повер­нення до кровної помсти також не подобалось королям, які регламентували своїми актами порядок судового процесу в таких ситуаціях. Король Сигізмунд І прийняв “Статут щодо пограбувань у Торуні, вчинених у 1520 р.” За ним шляхтич, який вчиняв у місті пограбування, мав бути взятий під варту в ратуші міста, де його було затримано. Міська влада не мала права його судити чи карати, оскільки ця функція належала старості, під владою якого перебувало відповідне місто. Якщо влада міста погоджувалась із рішенням старости, то винного карали відповідно до нього. Якщо ж виникала колізія між правовою позицією старости та думкою міської влади, то її повинен був вирішити самостійно польський король. У процесі очікування висновку короля перебіг процесуальних строків призупинявся. Порушення норм Статуту 1520 р. Сигізмунда І мало наслідком відрубування голови бургомістру й одному з райців. У 1527 р. король Сигізмунд І Старий прийняв ще один Статут, який регулював ці відносини. Він стосувався кримінальної відповідальності за вбивство та шкоду, заподія­ну шляхтичами під час пограбування. Згідно з цим Статутом, шляхтич, який вбивав людей чи заподіяв шкоду пограбуван­ням міста чи містечка, віддавався в гродський суд, а міська влада судити чи карати його не могла, а лише заарештовувала. У 1550 р. було прийнято Статут короля Сигізмунда II Августа, де роз’яснювалось, який саме грабіж, учинений шляхтичем, карався повішанням. Якщо шляхтич напідпитку в будинках міських жителів убивав, рубав, з дому виганяв жінок, гвалтував або вчиняв це на дорозі, то його мали схопити влада міста і від­дати на суд старості, який вирішував питання вини підсудного, в тому числі можливість його страти через повішання. Якщо він був засуджений старостою, його вішали. Якщо шляхтич у нетверезому стані в міській корчмі влаштував бійку та заподіяв людям поранення, він не карався повішанням^[1220].

Окремим видом злочинів проти власності були майнові злочини. Найнебезпечнішими з них вважалися розбій і крадіж­ка, причому в Польському Королівстві, поряд з поняттям ви­крадення майна взагалі, виділялася крадіжка шляхетської власності. Справи про крадіжки, на відміну від звинувачень в розбої, розглядалися у земських судах. Однак злодія, спій­маного під час нічної крадіжки, можна було безкарно вбити на місці вчинення злочину^[1221].

Зі злочинів, спрямованих проти власності, виділявся та­кож підпал. Найчастіше такий злочин був формою протесту галицьких селян проти порушень соціально-економічних прав польською шляхтою. Якщо у вчиненні цього злочину брало участь кілька осіб, усі співучасники несли однакову криміналь­ну відповідальність. Згідно зі ст. 22 Віслицького статуту 1347 р., кримінальні справи про підпал лісу розглядалися виключно на підставі польського права^[1222] (не волоського, німецького чи українського. - І.Б.). Ст. 57 Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р. встановлювала кримінальну відповідальність за незаконну порубку лісу^[1223].

За пошкодження міського муру чи пробирання через ньо­го наступала смертна кара. Польське право визнавало міські оборонні споруди непорушними^[1224].

Повний звід статутів Казимира Великого виділяв такі види вбивства: вбивство родича, вбивство шляхтича в його домі, за що співучасники несли відповідальність нарівні з основними винуватцями.

За вбивство Віслицький статут 1347 р. установлював такі покарання:

- за вбивство рицаря рівним йому рицарем - 60 гри­вень;

- за вбивство рицаря солтисом або кметем - 15 гривень;

- за вбивство кріпака кріпаком - 4 гривні. Пьотрківський статут за вбивство передбачав покарання:

1. У випадку вбивства рицаря вбивця повинен був спла­тити ЗО гривень батькам, дітям або родичам вбитого.

2. У випадку вбивства кметя вбивця сплачував 6 гривень, з них - 3 гривні дружині, дітям або родичам вбитого; інші З гривні - феодалові, якому належали злочинець і жертва, а якщо вони належали різним феодалам, то ці 3 гривні ділились порівну між феодалами^[1225].

Згідно з магдебурзьким правом, за вбивство передбача­лись такі покарання:

-той, хто вбивав людину (або більше) з метою наживи, мав бути прив’язаний до коня, який волочив його навколо ринку, а потім був втиснений у колесо;

- той, хто вбивав людину через помсту, мав бути покара­ний мечем;

-той, хто вбивав унаслідок самооборони або стріляючи в птаха, зрізаючи дерево, тобто з необережності (й коли доведе це свідками), повинен був заплатити за голову^[1226].

Економ Симбірської економії І.Гаур дав рекомендації сіль­ським судам економії про покарання винних у вбивстві на основі німецького права: “Коли селянин вбив селянина і коли сторона потерпіла не бажала примиритись, тоді на гарячому праві судити і горлом карати. А коли потерпілий відмовлявся від гарячого права, то їх помирити; нам має дати 10 гривень і старості 3 гривні”^[1227].

Окрім вбивства, штрафом на користь потерпілого карали за тілесні ушкодження. Польське кримінальне право вирізняло в цьому випадку заподіяння каліцтва, яке, в свою чергу, поді­лялося на скалічення різних частин тіла. Розрізняли криваві рани та синці. До поранень відносили також і побиття^[1228].

Кримінальну відповідальність за заподіяння тілес­них ушкоджень, що спричинили втрату працездат­ності, передбачав Повний звід статутів Казимира Вели­кого. На підставі цього акта винний сплачував штраф ЗО грошів, якщо потерпілим був шляхтич, і 5, коли потерпілим був селянин^[1229]. Диференційовані санкції встановлювались і за заподіяння менш тяжких тілесних ушкоджень, котрі не потяг­ли за собою втрату працездатності. Згідно з “Польською прав­дою”, за побої, нанесені селянином шляхтичеві на сільській дорозі, призначався штраф 6 грошів на користь потерпілого, а за побої на сільській дорозі селянина - штраф на користь потерпілого - всього “триста”^[1230]. Згідно з Повним зводом статутів Казимира Великого, селянин, поранивши шляхтича, сплачував штраф 10 грошів, а шляхтич за таке діяння щодо князя - всього 3 гроші^[1231]. Нанесення селянином шляхтичеві побоїв палицею закон кваліфікував як поранення мечем^[1232]. Ст. 57 Віслицького статуту 1347 р. визнавала злочином відру­бування пальців іншій людині^[1233].

За заподіяння тілесних ушкоджень відповідальність несла особа, яка їх вчинила. Винятком із загального правила був припис про поранення в нічний час у будинку невідомою особою. У цьому випадку відповідальність несла особа, що в момент сварки погасила свічку в домі. Віслицький статут наво­дить ситуацію, до якої застосовувалась ця норма: “Іджик вніс скаргу на Фалька про те, що одного разу ввечері Фальк, при­йшовши додому і зауваживши сварку, взяв свічку і погасив її. У цій темряві Іджик був поранений, але винного побачити не зміг. У цьому випадку суддя під час розгляду справи приводив Іджика до присяги, і якщо він підтверджував, що насправді не знає того, хто поранив його у темряві, то Фальк відповідав за поранення так, наче сам його заподіяв”^[1234].

Гродські суди в Галичині часто розглядали справи про побої. Наприклад, 13 листопада 1421 р. колишній бурграф львівського замку Альберт і Станіслав Слідзень отримали від райців і жителів Львова ЗО гривень відшкодування, при­судженого їх третейським судом, який розглядав справу із львів’янами стосовно ран і побоїв^[1235]. “14 лютого 1553 р. перед урядом і львівськими гродськими актами позивачка Єлизавета, (дружина) Яна Лемішки, виступила проти шановної Варвари (...), заявивши, що в будинку Дороти Курозванськоїїй нанесли дві криваві рани в спину, третю - в голову, четверту - в поясницю чи в поперек. Ці рани уряд засвідчив і записав до актів”^[1236].

У вівторок “перед Святим Станіславом Великим 1554 р. Яремко з Личакова, який підлягав львівській цивільній юрис­дикції, протестує проти челядників шляхетного Косткова, які у неділю перед Вознесінням Господнім нанесли йому криваві рани у потилицю. Уряд це оглянув і записав”^[1237].

Особливу групу злочинів проти особи становили злочини проти честі. З формуванням поняття шляхетської честі образа гідності стала тяжким злочином. Образа гідності виявлялася у приниженні образливим словом або в обмові гідності людини. Якщо обвинувачення не спростовувалося, обмовник підлягав покаранню, зазвичай такому ж, яке належало за злочин, що інкримінувався.

Відповідно до Повного зводу статутів Казимира Великого, за образу шляхтича ⁱⁱKurwim synem” винний карався штрафом 60 гривень, тобто скільки ж, скільки платив винний у вчиненні вбивства^[1238]. Такому ж покаранню підлягав той, хто ображав матір шляхтича словом “meretricem”. Необхідно було просити вибачення за свої образливі слова або доводити відповідність їх дійсності. Відмову від своїх слів той, хто образив, повинен був доповнити передбаченою законом фразою: “Те, що я ска­зав поганого, - це брехня собача”^[1239]. Польський хроніст Ян Длугош наводить приклад із судової практики, коли Гневош із Далевиць за образливі слова, які він сказав на адресу королеви Ядвіги, був присуджений, окрім сплати відповідного штрафу, ще й “до гавкання з-під лавки”^[1240].

Польське право звертало особливу увагу на випадок, коли образливі слова звучали в присутності архієпископа. У цій ситуації відповідальність винного була ще суворіша: крім пе­редбаченого законом звичайного покарання за образу, він присуджувався до сплати штрафу “п’ятнадцять” на користь архієпископа^[1241].

Штрафом на користь потерпілого карали за насильство. До цієї групи злочинів належали різноманітні фактичні обста­вини, спільною ознакою котрих було застосування фізичного примусу. Вирізняли насильство над особою та сваволю щодо чужого майна. До насильства над особою відносилося обме­ження свободи людини, викрадення або зґвалтування жінки. Ці злочини каралися штрафом на користь судді та відшкоду­ванням збитку потерпілій. Штраф встановлювали високий, це давало змогу охороняти жінок привілейованого стану. Водно­час за зґвалтування селянки, що трапилося в полі або в лісі, платився значно менший штраф. Він був ще меншим, якщо чиясь дочка опинялася одна в полі або в лісі, “куди ходити їй не належить”. У таких випадках ґвалтівник сплачував наймен­ший штраф - “триста”^[1242].

У польському законодавстві XIV ст. винний у згвалтуванні дівчини або жінки віддавався у владу потерпілої та її рідних з правом життя та смерті над ним. Якщо потерпіла прощала гвалтівника, який виявив згоду одружитись із нею, то в цьому випадку вона назавжди втрачала право на отримання прида­ного від батьків^[1243].

Кримінально-правову відповідальність за згвалтування передбачала ст. 133 Віслицького статуту^[1244]. Хоча, відповід­но до Повного зводу статутів Казимира Великого, винного у згвалтуванні можна було видати родичам потерпілої з правом позбавлення життя, але з іншої статті цього ж нормативно-пра­вового акту випливало, що насправді у практиці за вчинення цього злочину суди присуджували винному штраф “сімде­сят”^[1245]. “У день першої неділі Великого Посту 1553 р. Маруся з Рогови(...), піддана пана Миколая Одновського, чашника воєводи і намісника сандомирського.., перед урядом протесту­вала проти Юрека Тосика з Малехова та його співучасників, які в суботу після свята Введення, вчинили насильство над нею”^[1246].

Суд розглядав справи про згвалтування лише за скаргою потерпілої, яка повинна була повідомити про згвалтування негайно ж після вчинення злочину. Віслицький статут 1347 р. заборонив судочинство над винними у згвалтуванні за маг­дебурзьким правом навіть у містах, де воно застосовувалося. Винний у такому злочині мав судитись і каратись виключ­но за польським правом^[1247]. З цього випливає, що тогочасне польське кримінальне право відображало переважно інтереси шляхти. Найчастіше це робилося за допомогою покарань, що застосовувалися у випадку вчинення злочинів, про які вже згадувалося.

Отже, у Польському Королівстві XIV-XV ст., зокрема у Галичині, відбулися зміни в трактуванні злочину, розшири­лися види злочинів.

Мета і система покарань. Покарання у Польському Ко­ролівстві позначалося терміном “кара” і стосувалося всіх видів покарань. Основною метою покарання у Польському Королів­стві були: а) залякування, яке полягало в тому, щоб за допомо­гою залякування суворими покараннями можна було утримати особу від вчинення злочину або навіть виправити злочинця; б) відшкодування заподіяної шкоди та створення майнових вигод потерпілому за рахунок майна або праці злочинця, або його родичів; в) заподіяння страждань злочинцеві (відпла­та), що здійснювалась з огляду на станову приналежність і потерпілого, і кривдника. Польське право як основний вид покарання за злочини проти особи тривалий час визнавало кровну помсту, але вже в період раннього Середньовіччя від такого правила поступово відмовляються.

У старопольському праві основи визначення міри пока­рання визначалися принципом таліону. Проте у феодальному суспільстві життя, здоров’я, достаток привілейованих осіб пе­ребували під особливою охороною держави. Це виявлялося у диференціації штрафу за вбивство і грошового відшкодування - залежно від станової приналежності вбитого або пораненого. Посилена охорона шляхти від посягань осіб нижніх станів по­лягала у застосуванні до міщан і селян, котрі вбили шляхтича, обов’язкової смертної кари. Під час призначення покарань за вчинений злочин особливо наочно виявлявся характер польсь­кого феодального кримінального права як права-привілею.

Питання про покарання осіб, винних у вбивстві шляхтича або простої людини, залежало від станової належності потер­пілого та злочинця і витлумачувалося неоднаково.

У Польському Королівстві застосовували такі види пока­рань за злочини:

- грошові покарання (були такі, що сплачувались державі, й такі, що сплачувались потерпілому);

- особисті покарання (тілесні покарання, смерть, нево­ля);

- майнові покарання (конфіскація, зайняття маєтку);

- змішані покарання (обмеження прав, інфамія)^[1248].

Обставиною, яка обтяжувала покарання, був рецидив. Рецидивістами зазвичай визнавалися люди, що тричі засуджу­валися за крадіжку або грабіж. Затримання на місці злочину або затримання з речовим доказом призводили до посилення покарання - застосування смертної кари або тілесних пока­рань.

За кожний злочин призначалося окреме покарання. Якщо було заподіяно кілька ран одній і тій самій особі, винний засуд­жувався до такої кількості грошових відшкодувань і штрафів, яку кількість ран він заподіяв потерпілому. Ця сума могла перевищувати штраф за вбивство.

Найсуворішим видом покарання у Польському Королівстві була смертна кара - проста і кваліфікована. Простою стратою вважалося відрубування голови, втоплення, повішання. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовували­ся спалення на вогнищі, четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування. Кваліфікована смертна кара пов’язувалася з особливими стражданнями. Так, згідно з давнім польським правом, за здачу міста ворогу зрадник підлягав розп’яттю. Відомі були четвертування та спалення живцем, зокрема спа­ленню підлягали фальшивомонетники. Згодом з’явилося за­позичення з німецької практики - колесування^[1249].

У привілеї Казимира III, виданому 1367 р. для євреїв Галичини, підтвердженому Владиславом II Ягайлом у 1387 р., встановлювалась смертна кара як покарання за вбивство єврея. За цей злочин також передбачалась смертна кара в привілеї для євреїв Казимира IV Ягеллончика, прийнятому 24 серпня 1453 р.^[1250] Отже, євреї як суспільний стан Поль­ського Королівства користувалися високим рівнем правової охорони державою, що засвідчує значні гарантії прав націо­нальних меншин у Галичині XIV-XVI ст.

Особливою мірою покарання була проскрипція. Вона тяг­нула за собою громадянську смерть особи, яка підлягала про­скрипції. Засуджений оголошувався поза законом, тобто він переставав існувати для закону як суб’єкт права: його майно конфіскували, дружина могла знову вийти заміж, а його самого позбавляли права захисту державою. У випадку, якщо його впіймали на місці вчинення злочину, потерпілий мав право його вбити.

Визнання й оголошення поза законом застосовувалося пе­реважно до злочинців-шляхтичів, коли їх звинувачували у зло­чині, за який передбачалась смертна кара. Оголошення особи вигнаною здійснювалося через акт, що видавався місцевою владою. Усім людям під страхом смертної кари заборонялося переховувати його чи навіть спілкуватися з ним. Самовільне повернення із вигнання могло призвести до смертної кари.

Конфіскація майна була самостійним видом покарання у Польському Королівстві й застосовувалася до тих шляхтичів, котрі ухилялися від військової повинності. Конфіскацією маєт­ку каралося нез’явлення до місця збору війська, втеча з поля бою тощо. Під час конфіскації нерухомості чиновники, котрі її здійснювали, грабували рухоме майно засудженого. Тому конфіскацію ще в XV ст. називали грабежом (обдирання).

Застосовувалися також тілесні покарання, які поділялись на калічницькі й болісні. У випадку застосування калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрізання вуха (за крадіжку в дворі короля або шляхтича), руки і, нарешті, таврування. Практикувалося виривання язика, відрізування носа. Такі покарання мали на меті залякувати ін­ших, а також назавжди накладали своєрідне тавро на засуджено­го, попереджаючи всіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань належали побиття батогом або різками. Воно могло відбутися біля ганебного стовпа. Прості покарання застосовувалися здебільшого до простих людей.

Однак з часом своєрідного значення і вагомості набували майнові покарання, що полягали у визначенні грошових сум, відповідних до завданої злочином шкоди. Установлення гро­шових покарань за конкретно визначений злочин спочатку мало характер відкупу від смертної кари або тілесних пока­рань. Грошові покарання поділялися на публічні (їх призначав шляхтич або суддя) та приватні, які називалися платежами. Джерельні матеріали засвідчують, що 15 листопада 1421 р. львівський бурграф Гримко з Богуславич отримав від райців і громадян Львова 10 гривень середніх грошів, присуджених йому третейськими суддями у зв’язку з нанесеними йому ра­нами та пошкодженнями^[1251].

До грошових покарань застосовувався загальний термін “пеня”. Зауважимо, що грошові покарання були найпоширені­шими у Повному зводі статутів Казимира Великого, а серед них найпопулярнішим - головщина. Трохи пізніше застосову­вались грошові стягнення за рани та тілесні ушкодження.

Грошове покарання “сімдесят” стягувалось на користь держави. Згідно з Віслицьким статутом 1347 р., його призна­чали за такі види злочинів: розбій, грабіж і побої на публічній дорозі; оголення меча чи кинджала під час судового засідан­ня. Відповідно до Великопольського (Пьотрківського) статуту 1347 р., “сімдесят” призначали за:

- вбивство рицаря в його будинку;

- співучасть у нападі на будинок рицаря;

- розбій і гвалтування на публічній дорозі;

- вирубування трьох дерев з бджолами;

- “накладення ганьби на діву чи жону”^[1252].

Найбільше грошове покарання називалося “сімдесят”. Воно передбачалось у ст. 36 Віслицького статуту 1347 р.^[1253] Далі - покарання в 15 і 20 гривень. Це були значні покарання. До невеликих відносились покарання на 6 гривень і наймен­ша кара називалася “триста”. Ст. 90 Повного зводу статутів Ккзимира Великого передбачала покарання у вигляді штрафу 6 гривень за грабіж плаща чи іншої речі^[1254].

Уперше в праві Польського Королівства покарання “трис­та” запроваджено в “Ельблонській книзі”. їх роз’яснення було таким:

- для рицаря покарання “триста” означало 8 шкойців (16 грошів);

- для селянина покарання “триста” означало 3 шкойці (6 грошів).

“Ельблонська книга” передбачала застосування покарання “триста” у 12 випадках, з яких 8 стосувалися ситуацій, коли воно вживалося як альтернатива щодо суворішого покаран­ня^[1255].

Дещо інший характер, аніж “триста”, мало “трешне”, хоча, на думку А.Стенцеля, останнє не було покаранням, а платою суду за розгляд справи. Ф.Пекосінський, навпаки, ототож- нював “триста” і “трешне”^[1256]. У XV ст. у справі Польського Королівства, в тому числі в редакціях тексту статутів Казимира Великого, “трешне” було замінено на “тринадцять”^[1257].

Невдовзі після їх встановлення грошові покарання вия­вилися надто високими стосовно платоспроможності тогочас­ного населення. Суддя мав право виявити милосердність до винного і призначити йому штраф на власний розсуд - “якщо його про це просять”.

Грошові платежі отримував потерпілий, а коли це були платежі як покарання за вбивство, - сім’я вбитого. Платежі становили форму санкції, де містилися водночас елементи покарання і відшкодування шкоди. Від відшкодування шкоди таке покарання відрізнялося тим, що його вартість встановлю­валася на основі звичаю, а не залежала від вартості завданих збитків.

Залежно від станової приналежності також диференціюва­лося відшкодування будь-якої іншої шкоди. У містах, містечках і селах Галичини, заснованих на німецькому праві, криміналь­не право, що мало джерелом “Саксонське зерцало”, опиралося на систему покарання “життям і тілом”. Королівська влада в боротьбі проти феодальної роздробленості посилювала реп­ресії відповідно до земського права. За часів Казимира III суди нерідко засуджували підсудних до смертної кари і тілесних покарань. Смертною карою зазвичай карали грабіжників і злодіїв, а також єретиків (найчастіше через спалення) і осіб, котрі розкрадали державну скарбницю.

Покарання безчестям застосовувалися до шляхти. Найваж­ливішим і найбільшим принципом для них було позбавлення честі (інфамія), що означало втрату шляхетської гідності. Поз­бавлялись честі особи, які ухилялись від виконання військової повинності, вигнанці, злочинці, засуджені до смертної кари, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката. Між інфамією і вже згадуваною раніше проскрипцією існувала суттєва відмінність. Особа, яку піддали інфамії, поз­бавлялась честі, але не всіх інших своїх прав. Вона не могла обіймати державних посад, виконувати обов’язки, що потре­бують суспільного довір’я, та ін.^[1258]

За образливий наклеп, що, скажімо, шляхтич був сином розпусної жінки або що його мати - розпусна, треба було сплатити штраф або спростувати наклеп словами: “Те, що я говорив, я збрехав, як пес”. Спростування наклепник по­винен був промовити, залізши під лаву, і провити “собачим голосом”^[1259].

Поряд із публічними та приватними покараннями, до яких засуджували державні суди, існували також церковні покарання, що призначалися духовними судами. Найважливі­шим покаранням було відлучення від церкви. Інша церковна кара - місцевий інтердикт, тобто заборона богослужінь, сповіді та релігійний похорон на території дії інтердикту (воєводство, місто). Відлучення від церкви й інтердикт становили водночас засоби впливу, покликані схилити непокірних до підкорення церковній владі та виконання зумовленого нею покарання. Покаяння було найпоширенішим церковним покаранням, яке полягало в зобов’язанні засудженого привселюдно в цер­кві або костьолі стояти на підвищеному місці, 4 рази на рік оголошувати людям про свій злочин і просити вибачення.

Вирізняли “торжественне” (урочисте), публічне і приватне покаяння^[1260].

Звільнення від покарання відбувалось на підставі амністії, тобто акта, яким польський король виявляв свою “ласку” до злочинців. У 1349 р., після війни Польського Королівства з Тевтонським орденом, король застосував акт амністії стосовно втікачів з міст, котрі перейшли на бік ворога. Амністія звільня­ла винного від публічного покарання, але не позбавляла його обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином^[1261].

Отже, кримінальне право Польського Королівства, яке застосовувалося у Галичині, мало становий характер. Воно захищало насамперед інтереси польської шляхти. Це, зок­рема, виявлялося у встановленні штрафу за вбивство, адже у збереженні своєрідної відкупної плати були зацікавлені пред­ставники правлячого стану, котрі за вбивство несли порівня­но легке покарання - сплату доступного штрафу, а бідняк за цей самий злочин підлягав смертній карі, оскільки для нього сплата відповідного грошового еквівалента була фактично неможливою.

Польська феодальна верхівка, порівняно з рештою насе­лення країни, перебувала у привілейованому становищі й у питаннях звільнення їх від звинувачення, й у питаннях пока­рання за те чи інше злочинне діяння.

Кримінальне право дотримувалося принципів перетво­рення найбільшої кількості злочинних діянь із відносин об­винувачення, що мали приватний характер, на відносини, які переслідуються officio, тобто переслідуються від імені ко­ролівської влади. Це виражало тенденції до захисту панівного державного ладу.

4.2.3.