§6. Суд та судочинство

При встановленні радянської влади та у запеклій боротьбі за її утримання і зміцнення в Україні у 1918-1920 рр. склалось два види судових органів, відповідно до основних завдань, що їх висувала перед собою «диктатура пролетаріату», - придушення опору незгідних та утворення нового типу стосунків між державою і суспільством.

Попередня судова система, що стала продуктом судових реформ 60-х років XIX ст. найбільш, хоча й не до кінця, пройнятих буржуазно-демократичним духом порівняно з іншими «великими реформами", була майже повністю зруйнована. 14 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі судові установи попереднього часу і впровадив «Тимчасове положення» про нові народні суди і революційні трибунали УСРР.(264)

Не маючи «над собою» нових законів, яким вони б мали підпорядковуватися у розв’язанні багатьох проблем та законних процесуальних процедур, вони мали керуватися здебільшого «революційною правосвідомістю», тобто уявленнями своїх працівників. Тому для влади було особливо важливо укомплектувати їх відданими або просто дисциплінованими більшовиками, що ототожнювали законність із вказівками партійного керівництва. У 1920 р. більшовики становили вже понад 1/5 складу судових працівників України.(265) В 1921 р. у складі революційних трибуналів УСРР 94 % комуністів.(266) Восени НКЮ направив всім своїм відділенням у губерніях спеціальний циркуляр про необхідність заміщення всіх посад народних суддів комуністами.(267)

Відповідно до "Тимчасового положення", в усіх губерніях створювалося по одному рево­люційному трибуналу, а при необхідності - декілька. Членів трибуналу, котрі обиралися губвиконкомом строком на шість місяців, мало бути не менше 15.

179 керуючись радянськими законами, а більше - інтересами революції та власною «соціалістичною правосвідомістю». Для розгляду справи було достатньо п’ятьох, а з березня 1920 р. - трьох членів трибуналу, які мали право вирішувати життя чи смерть звинуваченого.

Для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів декретом від 16 квітня 1919 р. був створений Верховний касаційний суд. Тільки впродовж 1920 р. він розглянув 429 скарг і скасував 168 вироків революційних трибуналів. У травні 1919 р. був організований Верховний революційний трибунал України.(269)

Але ці заходи спрямовувалися не на припинення «червоного терору», а на його ефективнішу організацію. Отже, терор мав класовий характер.

У Червоній армії в Україні, за зразком РРФСР, діяли революційні військові трибунали. Вони не входили в загальну судову систему і організаційно були самостійними. Діяльність цих надзвичайних органів мала в період «радянізації» більше значення і вплив, аніж органи «звичайного» судочинства.

Тимчасовим положенням від лютого 1919 р. були скасовані повітові та міські суди, а дільничі суди перетворилися в єдині народні суди. Старі судові установи оголошувалися «буржуазними».(270) Кількість народних судів і народних засідателів у кожному адміністративному районі (місті й повіті), а також зони дії цих судів (судові дільниці) визначались у містах міськими радами, а в повітах -повітовими комітетами.(271) Народні судді обиралися на рік, а народні засідателі - на шість місяців.

Необхідність правопорядку та проведення єдиної судової політики, зокрема в умовах переходу до НЕПу, вимагала перебудови судової системи. Особливого значення набувало створення спеціальних державних органів для здійснення нагляду за додержанням усіма організаціями, органами і установами встановлених законів і правил (у межах політичного маневрування правлячої партії).

Посилення органів державного нагляду і звинувачення потребувало в межах утримання правопорядку певного зміцнення інституцій і засобів захисту громадян. Через кілька місяців після заснування прокуратури за постановою ВУЦВК було організовано радянську адвокатуру. Відповідно до «Положення про адвокатуру» (2 жовтня 1922р.) при губернських радах народних судів створювалися колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. На членів цих колегій покладалося за призначенням чи угодою представництво інтересів звинувачених (у карних справах та сторін у цивільних справах) у судах, а також участь в організації та діяльності юридичних консультацій, що мали надавати юридичну допомогу громадянам.(273) Отже, колегію право­захисників було реорганізовано в адвокатуру з ширшим самоврядуванням та винагородами за послуги (гонораром).

Правову основу системнішої реформи в УСРР створила постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила «Положення про судоустрій УСРР» «в дусі» «Положення про судоустрій РСФСР».(274)

Судова система УСРР, створена по частинах в ході і згідно з потребами боротьби за владу, була занадто складна і тяжка для управління.

Це слід було спростити, що і зробила згадана постанова. Всі судові органи, що існували раніше, скасовувалися. Нова єдина система судових установ складалася з таких ланок: народний суд, губернський суд, Верховний суд УСРР.(275) Але фактично були збережені особливі органи державного придушення противників режиму. При губернських судах створюються надзвичайні

180 сесії (раніше вони діяли при губернських революційних трибуналах), що розглядали справи, розслідувані органами ДПУ УСРР. Судова процедура в цих справах була дуже спрощена і здебільшого зводилась до затвердження рішень, передбачених органами державної безпеки. Справи розглядалися без участі сторін, оскарження вироків не допускалося без санкції на це прокурора тощо, тобто надзвичайні судові органи та процедури закріплювалися в судовій системі як постійні, без обмеження часу і обставин їх дії.

У широких масштабах розгорнули діяльність «надзвичайні органи» більшовиків, які очолили боротьбу з "контрреволюцією”. Зазвичай, у радянській історіографії створення надзвичайних органів влади та їх діяльність пояснювалися обставинами громадянської війни й іноземною інтервенцією, як і те, що вони не були конституційним елементом радянського державного устрою.(276) Але саме Конституція узаконювала функції диктатури й знаряддя цих функцій.

Окрім цього, саме більшовики в Україні зразу ж вдалися до застосування масового примусу та державного тероризму. Використовуючи досвід Росії, ЦВК Рад України майже одночасно з формуванням першого радянського уряду 18 грудня створив Всеукраїнський військово- революційний комітет у центрі та ревкоми на місцях як органи для придушення «експлуататорських класів» і їх oπopy.(277) Такі ревкоми створювались повсюдно як надзвичайні органи, причому склад їх не обирався, а призначався і вони вилучалися з-під контролю рад.

Зачинателі постійної «надзвичайщини» стверджували, що нібито вимушені були під тиском робітників застосувати терор, який лише вводив у правові рамки неминучий самосуд. Але це означало узаконення «самосуду» над цілими класами, що призвело до їх фізичного винищення після того, як, не вбачаючи за більшовиками ані більшості, ані права, вони відмовилися капітулювати перед ними і розпочали опір їх владі. Це засвідчив голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (з березня 1919 р.) М. Лацис: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, - писав він у «Красном терроре» 1 листопада 1918 р. - Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу й доказу того, що звинувачений діяв дією або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ви повинні йому поставити - якого він походження, й далі повинні визначити долю звинуваченого. В цьому сенс і сутність червоного терору».(279)

Розколи і конфлікти в суспільстві, поширюючись і загострюючись, набували характеру боротьби на винищення противника. Взаємна ненависть та помста додавали ланку за ланкою до ланцюга зла. Якщо в радянській Росії політика червоного терору офіційно була запроваджена восени 1918 р., то в Україні він здійснювався більшовиками вже при першій спробі встановлення радянської влади. Проголошення у грудні 1917 р. у Харкові влади рад відбулося під акомпанемент розстрілів бійцями "червоних" загонів В.Антонова-Овсієнка.(280) В Києві під час трьох тижнів «муравйовщини» в лютому 1919 р. було розстріляно понад 5 тис. осіб, переважно з українських інтелігентів, робітників, міщан і полонених військових.(281) Один з ватажків українських есерів Леонід Бочковський був розстріляний лише за те, що у нього знайдено червоний квиток члена УЦР, який, до того ж, був складений українською мовою.(282)

У селах радянська влада теж утверджувалася за допомогою збройних сил.

Більшовицька преса друкувала повідомлення про розкриття заколотів «націоналістичних організацій», які зазвичай закінчувалися розстрілами. Так, Петербурзька «Правда» писала, що у Києві розкрито змову, керовану «Всеукраїнським повстанським комітетом». За участь у ній

181 заарештовано 180 офіцерів армії Петлюри і Тютюнника. Це звинувачення дорівнювало засудженню на смерть. Газети повідомляли, що в Одесі було розстріляно 63 особи, в Києві - 39 (представників інтелігенції), у Харкові - 215 «українських заручників», у Подільській губернії - розкрито 5 «контрреволюційних» організацій, які охопили «все Поділля».(286)

Вже в перші роки радянської влади були створені й інші надзвичайні органи стеження і розправи - революційні штаби, революційні «трійки», «шістки», «сімки», «дев’ятки». Утворені як «надзвичайні» в період загострення боротьби за владу, всі вони продовжували діяти і в наступні часи. Вони були підпорядковані наркомату внутрішніх справ, потім - Державному політичному управлінню. Повноваження і права цих органів залишалися такими ж, як і були.(287) Ix діяльність фактично розгорталась поза правом. Від початку вони, як нарікав у листі до ЦК РКП(б) ще у 1919 р. В.Антонов-Овсієнко, творили «державу у державі», не підпорядковуючись навіть вищим органам УСРР.(288) Голова ВУЧК Лацис ствердив це в своєму київському органі «Красний меч», де великими літерами написав (1 серпня 1919 р.): «Нам все можно».(289)

Партії та уряду доводилося докладати значні зусилля, щоб підпорядкувати ці органи своїй владі, але вони все-таки неспроможні були зробити це повністю і надійно. Ці "діри" в своєму конституційному і правовому одязі влада ніколи не могла залатати. Крізь них завжди можна було бачити «голу диктатуру», несумісну з пануванням права.

Загалом державний лад і правова система, створені в Україні при встановленні радянської влади і закріплені «третьою» радянською республікою, не можуть бути охоплені однозначною політологічною або правознавчою дефініцією і, тим паче, єдиною оцінкою моралізаторського характеру. Вони були результатом соціальних процесів, які мали різну спрямованість, але перетиналися і перепліталися між собою. Це були національно-революційні та класово-революційні рухи, що переросли у війни між державами, зокрема між Україною і Росією, та поміж різними верствами і групами всередині українського суспільства, із багатьма змінами в процесі цієї боротьби уявлень, програм, політичної тактики, форм і засобів боротьби. Здобувши перемогу в цій виснажливій боротьбі, більшовики багато в дечому надали своїй владі іншого характеру, ніж проголошували. З одного боку, вони визнавали (у певних межах) прагнення більшості українського народу до відтворення самостійної держави і «третя» УСРР дістала певні ознаки та обсяг державного суверенітету, які зберегла до поглинення її Союзом PCP з його унітарними структурами і будовою. З іншого - більшовизм, всупереч своїй програмі, збудував не державну систему саморядування трудящих від низу до верху, а навпаки, систему управління, що здійснювалася централізовано зверху до низу, і підпорядковувала собі всі прояви життя суспільства, не визнаючи за жодними верствами або особами їх власних інтересів і прагнень, які не погоджувалися з потребами і задумами влади.

Хоча певні такі інтереси і прагнення до поліпшення соціально-економічного і політико-правового статусу трудящих класів та до загальної модернізації суспільства і його культурного піднесення знайшли відображення у радянській політиці й праві тих часів, у цій системі, що неухильно діставала тоталітарного характеру, вони від початку обмежувалися і дедалі більше спотворювалися. «Диктатура пролетаріату» перетворилася з тимчасового режиму революційного перехідного періоду у постійний лад, не обмежений в часі і засобах здійснення влади, а вона сама, користуючись засобами диктатури, перетворилася у владу партії, яка породжувала бюрократію, що стояла над народом, і зрослася з нею. Водночас зростаюче всевладдя правлячої збюрократизованої партії не було ані відображене в законах і, отже, ані обмежене ними. Воно здійснювалося поза правом, обмежуючи і підміняючи, а іноді й скасовуючи саме право. Отже, в радянській дійсності були створені й розвивалися дві системи влади і права. Перша - «радянська», оформлена у Конституції та інших правових актах, друга - партійно-більшовицька, оформлена поза ними, та й то лише частково - загальнозобов’язуючими рішеннями партійних органів, прийнятими згідно зі статутом самої партії або розпорядженнями партійної верхівки, секретно виданими відповідно або й всупереч цим рішенням. Це надавало діяльності партійно-радянської влади та радянському праву дуже складного і суперечливого характеру вже від часів їх становлення.

Це виявилося, зокрема, у внутрішній політиці, що призвела до утворення в середині суспільства привілейованої партійно-бюрократичної верстви з особливими правами. Фактично йшлося про закріплення її як певного стану (у правовому розумінні). У 1923 р. центральні органи правлячої більшовицької партії зобов’язали ДПУ та загальногромадянські суди, військові трибунали не розглядати справ членів партії без дозволу й узгодження відповідних партійних органів. Слідство в справах членів партії, звинувачених у карних злочинах, мало проводитися не звичайним порядком,

182 передбаченим законами, і не слідчими органами радянської держави, а особливими партійними слідчими, призначеними партійними організаціями. Закінчивши розслідування, вони мали доповісти про висновки контрольним партійним комісіям, які й мали вирішити, що зробити з членами партії, котрі скоїли злочин. Доповідаючи про це Xll з’їзду РКП(б) (у квітні 1923р.), представник ЦКК Шкірятов (у майбутньому - один з головних організаторів сталінських репресій) визнав, що ці комісії часто не погоджувалися віддати «своїх» злочинців загальному суду. Якщо, як доповідав він, партійні «контрольні» органи вважали, що «посадити товариша на лаву підсудних не в інтересах нашої партії», то вони домагалися від судової влади припинення цих справ.(290) Вилучення комуністів із загальної підсудності було таким способом легалізовано.(291) Згодом члени партії дістали подібні особливі права й у інших сферах суспільно-державного життя, що зробили з них «особливий привілейований стан, відгороджений від загалу радянського суспільства не менш високою стіною привілеїв, ніж... члени упривілейованих станів, наприклад, у феодальному суспільстві».(292) Зрозуміло, що за це вони самі мали віддячувати беззастережною відданістю та активною участю у всіх діях, у тому числі у позазаконних, партійному керівництву. Це значною мірою надавало конституційним принципам законності та правопорядку фіктивного характеру.