§1.Проголошення Галицької CPP. Утворення Галревкому та його перші законодавчі акти

Отже, перші серйозні спроби відновити українську державність, які мали місце в післявоєнний період, в епоху великих європейських революційних потрясінь, закінчилися для України трагічно.

Проте наше дослідження було б неповним, якби ми не згадали про створення, суть, діяльність ще одного державного утворення на територіі України у 1920 р. - Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Та чи була це справжня держава? Спробуємо розібратись, тим паче, що в нинішніх умовах можна вже писати правду, освітлювати події й факти об’єктивно, справедливо.

Як і щодо ЗУНР та УНР, проблеми стосовно передумов утворення, суті, діяльності Галицької CPP висвітлювалися необ’єктивно, тенденційно, хоча були спрямовані в зовсім іншу сторону: якщо перші дві очорнювались і опаплюжувались, то остання захвалювалась. Єдине, що їх може поєднувати, — то це політика замовчування, невиділення цих періодів в історії державності України, не- або малодоступності джерел й архівних матеріалів у часи комуністичного тоталітарного режиму. Щодо УНР і ЗУНР, то тут справа зрозуміла. Але чому дуже обережно, мало писалось про Галицьку республіку? Не хотіли цією подією радянські компартійні керівники тодішніх та пізніших часів пишатися. Можливо, тому, що майже все керівництво цієї республіки було знищене сталінським режимом, репресоване як «зрадники народу», «агенти і шпигуни іноземних держав» тощо. Зрештою, й проіснувала ця «держава» недовго (близько 1,5 місяця).

Проте перейдемо до суті справи. Більшовицький жовтневий переворот 1917 р. у Росії та наступна боротьба радянської Росії з народами, що визволилися або хотіли визволитися, подекуди призвели до виникнення різних державно-політичних утворень, то їх інспірували РКП/б/ та Раднарком Росії на чолі з В.Леніним з кон’юнктурних, політичних міркувань.

Отож повернімось до Галичини. Задушивши ЗУНР, Польща, опираючись на рішення Верховної ради Антанти від 25 червня 1919р., встановила своє панування в Галичині. Слідом за окупаційними військами в Галичину повернулись польська жандармерія, поміщики, капіталісти, осадники. Польська влада жорстоко мстила українцям за спробу встановити свою державу. Шовінізм і терор були зведені до рангу державної політики щодо українського населення. Банди польських шовіністів, у т.ч. немало кримінальних злочинців, вислані владою каральні експедиції чинили масові арешти, били, знущались над людьми, грабували міста і села.(1) У травні 1919 р. в Галичині введено військово-польові суди. Людей, передусім священиків, інтелігенцію, часто розстрілювали без суду і слідства, палили села, як, наприклад, на Бережанщині, а в с. Нижні Гаї Дрогобицького повіту 12 травня офіцер наказав бити всіх «хлопів-українців» підряд за те, що хотіли будувати свою державу «на нашій польській землі». У канцелярії, засвідчує документ, прив’язували селян мотузяним ременем за руки і ноги, солдат сідав на голову, а чотири били киями і дротяними нагайками з олов’яними ґудзиками. Побитих виносили і складали, як колоди, навколо вбиральні.(2)

Всі галицькі в’язниці й табори полонених у всій Польщі, наприклад, у Домб’є (під Краковом)

184 були переповнені українцями різного віку й статі, у тому числі дітьми.(3) Згідно зі статистикою Червоного хреста, тільки 1919 р.

Всі українські школи закривались, як і видавництва, книгарні, бібліотеки. Українську мову, визнану ще за Австро-Угорщини в Східній Галичині офіційною нарівні з німецькою та польською, усунули з усіх офіційних, державних установ.(5) Найвища влада у Східній Галичині перейшла до командувача військами та генерального делегата польського уряду, а на місцях - урядових комісарів.(6) У процесі цієї реорганізації представники українського населення з адміністративної служби усувалися. Згідно з розпорядженням генерального делегата Галецького, з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовились присягати на вірність Польській державі.(7) Фрази й обіцянки про створення органів «самоуправління», «народний суверенітет», «воєводську автономію» звучали лише про людське око, для обдурювання світової та власної громадської думки. Достатньо сказати, що до 1922 р. українське населення Східної Галичини (це близько 4 млн.) зовсім не мало представників у польському парламенті.

У березні 1920 р. західноукраїнські землі були офіційно перейменовані польською владою у «Східну Малопольщу», а потім у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А»). Ці землі розділено на п’ять воєводств - Львівське, Станіславське, Тернопільське, Волинське і Поліське, які разом становили 35% території і 30% населення тодішньої Польщі.

Хоч у липні 1920 р. польський сейм прийняв закон про аграрну реформу, згідно з яким підлягали парцеляції (розподілу) деякі поміщицькі маєтки (всього в Галичині - 52), однак, по- перше, у поміщиків могло залишатись до 400 га на господарство, отже, поміщицьке землеволодіння не було ліквідоване, а по-друге, розпарцельовані землі повинні були передаватись майже виключно польським осадникам-колоністам, бо «це є, як вважали представники польських ділових і політичних кіл, життєвим інтересом теперішніх і майбутніх поколінь Польщі, оскільки жодного клаптика польської землі не повинно бути передано в чужі руки».(8) Власне тому польський сейм у грудні 1920 р.

Штучне насадження осадницьких господарств у густонаселених районах Східної Галичини ще більше загострювало проблему «земельного голоду», національних і релігійних відносин. Вся ця система політичних і економічних заходів щодо українського населення Східної Галичини мала на меті одне — цілковиту колонізацію і полонізацію цього краю. Зрештою, польські правлячі і ділові кола ніколи не приховували анексіоністських намірів щодо Східної Галичини, постійно наголошуючи, що остаточна асиміляція «східних кресів» становить їх історичну місію, щоб відновити Річ Посполиту «від моря до моря». Вони глибоко сумували, що цей процес асиміляції непольських народів «був брутально перерваний», бо якщо б він не припинявся, то «нині такі питання, як українське, білоруське, литовське або зовсім не існували, або не виступали б у такій гострій формі...»(10)

Зрештою, західноукраїнськими землями, зокрема Східною Галичиною, цікавилась не тільки Польща, а й сусіди України на півдні (Румунія) та сході (Росія). Нагадаймо, ще восени 1914 р., прибувши в Галичину разом за наступаючими російськими військами, призначений генерал- губернатор цього краю граф О.Бобринський наголошував, що і Східна Галичина зі Львовом і Лемківщина є «невід’ємною частиною Великої Росії, бо її корінне населення завжди було російським».

Не забули про Галичину й російські та українські більшовики. Здобувши владу, у т.ч. на Україні, вони приступили до конкретної діяльності у цьому напрямі. В березні 1919 р. відбувся Ill з’їзд КПУ, який серед інших моментів у резолюції «Поточний момент і завдання партії» зазначав: «...беручи до уваги розгортання революційного руху в Галичині, з одного боку, і зміцнення там директорії, з другого, треба перед партією поставити завдання поширити свій вплив і на Галичину».(11) Незабаром сюди послано декілька невеликих груп комуністів (всього близько 15 осіб), переважно галичан, для налагодження підпільної революційної роботи.

185 тисяч.(12) Вони створили Українську громаду, видавали часопис «Українська рада», організували школи й бібліотеки, клуби й драматичні гуртки, хори, проводили велику культурно-просвітницьку роботу. Туди чимало агітаторів скерували й більшовики, ведучи серед полонених широку пропагандистську діяльність. Деякі розпропаговані галичани вступили до комуністичної партії, утворивши разом з місцевими комуністами в листопаді 1918 р. партію українських комуністів- робітників і селян Туркестанського краю. Вона налічувала спочатку 42, потім близько 400-500 осіб, увійшовши як секція до Ташкентської організації РКП/б/.(13)У травні відбулася перша крайова конференція комуністів-українців Туркестану, роботою якої керував Нестор Хомин. Він, до речі, неодноразово скаржився на «давнє націоналістичне виховання галичан, яке затемнювало їх класову пролетарську свідомість", складність пропагандистської роботи серед них.(14) Хоч, щоправда, декілька десятків осіб стали вірними соратниками більшовиків, як пише Н.Гірняк, «беззастережно служили москалям...навіть ціною братньої крови».(15) Власне до таких належали в>ке згадувані М.Баран та М.Левицький.

Однак таку роботу щодо Галичини РКП/б/ вважала недостатньою, і за її вказівкою у квітні 1919 р. у Києві зібралися галицькі комуністи, де було утворено Тимчасовий комітет комуністів Східної Галичини. Наприкінці травня цього ж року на зборах комуністів Галичини й Буковини він був перетворений у Крайовий комітет комуністичної партії Галичини і Буковини. Виходила й газета комітету - «Галицький комуніст». Поштовхом до цього, як і до активізації дій більшовиків- комуністів у Галичині, стало засідання пленуму ЦК КП/б/У 27травня 1919 р.[§], який серед інших заслухав питання «про революційну роботу» у цьому краї. Характерно, що замість, скажімо, обговорити питання про подання допомоги українському населенню, яке знемагало у боротьбі з агресією Польщі, пленум обмірковував можливості, як повалити уряд ЗУНР.

У жовтні 1919 р. ЦК КП/б/У утворив Організаційне бюро комуністичної партії Східної Галичини та Буковини у складі 9 осіб. Його очолив Василь Порайко /колишній студент факультету права Львівського університету, з 1915 р. - військовополонений австро-угорської армії, комуніст/. Окрім галичан /М.Барана, М.Левицького, М.Михайлика/, до складу Оргбюро входили й комуністи- наддніпрянці Ю.Коцюбинський, О.Досвітній, І.Краснокутський /Левченко/та ін. Оргбюро отримало від ЦК КП/б/У 100 тис. рублів та завдання створити комуністичну організацію, яка могла б очо­лювати і контролювати «зростаючий революційний рух у Галичині і Буковині»(17). Оскільки в Україні комуністів серед галичан і буковинців було мало, то на прохання ЦК КП/б/У тоді ж, у жовтні, Оргбюро ЦК РКП/б/ видало постанову про скерування в розпорядження Організаційного бюро КПСГ і Буковини всіх галицьких і буковинських комуністів, які перебували на території Російської Федерації.(18)

Що ж діялось у справі організації комуністичного руху в самій Галичині? Тут упродовж 1918 р. виникло декілька невеликих (по 10-20 осіб) комуністичних осередків, зокрема у Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Львові, Бориславі.(19) Вони не були численними, оскільки Галичина була сільськогосподарським краєм, промислових робітників було мало, а більшість становили поляки та євреї, оскільки на промислові підприємства, зокрема у Львові та в Бориславсько-Дрогобицькому басейні, поляки намагались не допускати робітників з українського села. Вони спроваджували робітників з корінних польських земель, навіть чужоземців (австріяків, угорців та ін.). Звертають на себе увагу прізвища людей, які очолювали ці осередки, — Арнольд Бараль, Ян Куцік, Зигмунд Родзень, М.Фрейліх, Чеслав Гроссер, Казімеж Ціховські. Були серед них і українці, наприклад, Василь Коцко. Тобто більшість керівників і членів цих гуртків становили поляки або євреї. Це підтверджують навіть польські дослідники комуністичного руху на західноукраїнських землях.(20) Українське село за такими лідерами не йшло, інтелігенція теж. Зрештою, комуністичні ідеї взагалі

були маловідомими в Галичині, не знаходили підтримки у загалу населення.

У лютому 1919 р. представники цих комуністичних груп зібрались на конференцію у Станіслав, де проголосили утворення комуністичної партії Східної Галичини.(21) Було обрано центральний комітет партії на чолі з К.Максимовичем /Карл Саврич/. На цій конференції був присутній представник КП/б/У В.Сірко. Дещо пізніше на пленумі ЦК КП/б/У (27 травня 1919 р.) її визнано обласною організацією КП/б/У. КПСГ була нечисленною (навесні 1919 р. вона налічувала 8 осередків і 182 члени), але комуністи розгорнули завзяту антиурядову агітацію серед робітників та солдатів ЗУНР. Це під їх керівництвом в краї виникло декілька рад - у Стебнику, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі, Косові. Вони організували у квітні 1919 р. у Дрогобичі збройний виступ проти влади ЗУНР, послаблюючи і без того нестабільну ситуацію в державі та об’єктивно сприяючи захопленню Галичини польськими військами. Отже,їх діяльність в Галичині була дестабілізуюча, деструктивна, антинаціональна й антидержавна.

Впродовж червня-серпня 1919 р. у Галичину було скеровано з Києва ще декілька груп комуністів для підпільної роботи на чолі з !.Куликом та Г.Рибаком. Разом з А.Баралем вони почали видавати польську газету «Czyn» /«Дія»/, яку нелегально розповсюджували серед робітників.

У зв’язку з рішенням Верховної ради Антанти від 25 червня 1919р. дозволити Польщі зайняти Галичину і окупацією краю польськими військами комуністи майже припинили тут активну діяльність, чимало з них було заарештовано, в т.ч. ЦК, проте більшість знову повернулись в Україну. Згодом уЛьвові був відновлений ЦК КПСГ, до складу якого входили М.Левицький, К.Максимович, З.Родзень, А.Бараль, Л.Мойса.(23)

Галицькі комуністичні організації в Україні продовжували активно діяти, зокрема Крайовий комітет комуністів Східної Галичини й Буковини. Він видавав більшовицьку пропагандистську літературу - брошури, відозви, листівки, плакати тощо. У зв’язку з перебуванням в Україні великої кількості галичан — військових і цивільних — ЦК КП/б/У 15 квітня 1920 р. визнав за необхідне створити новий орган - Галоргком, який представляв би «інтереси галицьких трудящих» перед радянськими органами й організаціями України.(24)

Ще раніше, 26 лютого, навіть при ЦК РКП/б/ у Москві було створене Галбюро на чолі з наддніпрянцем І.Краснокутським. Воно мало завдання — вести агітаційно-пропагандистську роботу серед галичан у РРФСР, здійснювати їх представництво перед партійними і державними органами Poc∏'.(25)

23 квітня 1920 р. у Києві була скликана конференція комуністичної партії Східної Галичини, на яку прибуло 185 делегатів, переважно політруків і політкомісарів Червоної Галицької армії та ін. На ній замість попереднього Крайового комітету було створено новий партійний центр - Галицький організаційний комітет КП/б/У (скорочено - Галоргком). Головою його обрано польського комуніста Фелікса Кона, членами - Ф.Конара, О.Паліїва, М.Барана, В.Порайка, М.Левицького, І.Устіяновича, М.Михайлика та Cκap6eκa.(26) Заопікувався ним і уважно стежив за діяльністю сам В.Ленін. Це засвідчує значення, якого надавали російські більшовики Галичині як плацдарму для поширення соціалістичної революції на Європу. Галоргком постійно інформував ЦК РКП/б/ про свою роботу та становище у Східній Галичині.(27) Характерно, що Галоргком був створений буквально у ці ж дні, коли підписувався С. Петлюрою і Ю.Пілсудським відомий Варшавський договір, згідно з яким С.Петлюра відмовився від будь-яких претензій щодо Галичини, яку на той час захопила Польща.

У східній Європі відбувались серйозні події. Успішне захоплення Галичини окрилило польські правлячі кола, які, відчуваючи підтримку держав Антанти, продовжували плекати мрію поширити кордони Польщі «від моря до моря» - від Балтійського до Чорного. Власне тому не припинявся конфлікт щодо кордонів Польщі з Чехословаччиною, також її західних кордонів, польські війська взимку 1919 р. вторглися на литовські, білоруські й українські землі.(28)

Внутрішнє становище країни на той час було дуже складним. У 1918-1920 рр. Польща переживала гостру економічну кризу, викликану наслідками Першої світової війни. На весну 1920 р. щомісячне виробництво чавуну становило лише 10,2% порівняно з 1913 р., сталі - 11,6%, заліза - 10,2%. Економіка відчувала гостру нестачу палива, сировини, засобів транспорту, сільськогосподарської техніки. В аграрному секторі продовжувало існувати поміщицьке землеволодіння. На початок 1919 р. у Польщі було понад 19 тис. поміщицьких маєтків, які посідали 13.589177 га землі /45% всієї землі /, а 64,7% селянських господарств були дрібними, у більшості бідняцькими. Сільське господарство перебувало у стані занепаду. Різко скоротились посівні площі. Державні доходи 1920 р. покривали тільки 19% видатків, і польський бюджет мав дефіцит близько

187 57 млрд, марок. Населення, зокрема трудящі верстви, бідувало. Не вистачало продовольства,товарів першої необхідності, процвітала спекуляція. Селяни нападали на поміщицькі маєтки, в містах відбувалися численні страйки, мітинги, демонстрації.(29)

Однак агресивна політика Польщі щодо сусідніх держав і народів продовжувалась. Особливо це стосується України. Нагадаємо, що тільки на правобережній Україні польські магнати і підприємці ще донедавна володіли 2.296561 десятинами землі вартістю 3 млрд. крб., численними цукровими, олійними та іншими заводами й фабриками. Наприклад, графи Браницькі на Київщині мали 254804 десятин землі, пани Собанські на Поділлі - 50743 десятини тощо.(ЗО). Звичайно ж, вони не могли примиритися з втратою своїх багатств.

Однак сама Польща, без підтримки й допомоги західних держав не була б у змозі воювати з сусідами. Крім того, як західні держави, так і Польща серйозно і небезпідставно побоювались поширення більшовицької ідеології у своїх країнах, проникнення й самих більшовиків на захід. Приводів і фактів для цього було достатньо. Згадаймо хоча б проголошення радянських соціалістичних республік в Угорщині /березень 1919 р./, Баварії /квітень 1919 р./, Словаччині /червень 1919р./, виникнення у багатьох країнах Центральної і Західної Європи комуністичних партій, рад робітничих і солдатських депутатів та ін. Тому західні держави всіляко намагалися перешкодити поширенню більшовизму, який загрожував їхньому пануванню, їхній владі, в Європу. Серед інших заходів ці держави намагалися створити на кордонах з радянською Росією своєрідний «санітарний кордон», бар’єр. Тому вони сприяли утворенню і зміцненню таких країн, як Польща, Угорщина, Румунія, надавали їм всіляку підтримку й допомогу, особливо Франція і США. Так, до серпня 1919 р. Польща одержала від США 403184 т різних воєнних товарів, медикаментів, взуття, одягу, продовольства на 135023140 доларів, а з другої половини серпня 1919 р. до червня 1920 р. - ще 347.951 т на 57 млн. дол. Окрім того, американський уряд надав Польщі позику у 51,6 млн. дол. (з 95 млн. асигнованих конгресом для допомоги країнам Центральної Європи).(31) З арсеналів американської армії на умовах шестирічного кредиту до кінця квітня 1920 р. у Польщу було доставлено 20 тис. кулеметів, 200 танків, понад 300 літаків, 3 млн. комплектів обмундирування та ін. «Американські пароплави прибувають один за одним. Всі склади у порту переповнені, вантаж складається прямо на березі», - писала урядова газета «Monitor Polski».(32)

Франція впродовж зими 1919-1920 рр. відправила Польщі понад 300 тис. гвинтівок, 42 тис. револьверів, 3 тис. кулеметів, 1500 гармат, 10 млн. снарядів, 578 млн. патронів тощо. Для військової підготовки і навчання польської армії Антанта скерувала у Польщу чимало військових спеціалістів - 9 генералів, 29 полковників, 195 капітанів, 435 лейтенантів та ін.(ЗЗ)

Все це дало змогу Польщі добре підготуватись до війни на сході.

Крім того, ще з весни 1919 р. Ю. Пілсудський почав проводити активні переговори з С.Петлюрою. У травні між урядом Польщі та Директорією була підписана попередня угода, а 2 грудня С.Петлюра надіслав польському урядові декларацію, в якій взамін за визнання свого уряду і допомогу зброєю та спорядженням погодився визнати захоплення Польщею західноукраїнських земель. 21 квітня 1920 р. між обома урядами у Варшаві була підписана «політична конвенція», а 24 квітня - «воєнна конвенція», які одержали назву «Варшавського договору», доповненого пізніше економічними і торговельними угодами.(34)

До середини квітня на східних кордонах поляки зосередили 52.600 солдатів і офіцерів. Петлюрівське військо налічувало близько 18-20 тис.

25 квітня 1920 р. польсько-українська армія розпочала наступ в Україні та Білорусії. Наступ проходив успішно, і вже 6 травня союзники зайняли Київ. Разом з польськими військами в столицю України увійшла 6-та українська стрілецька дивізія під командуванням генерала Марка Безручка.

Зайнявши значну частину України, поляки, однак, поводились не як союзники, а як «вороги- окупанти і в скорому часі, - як пише В. Верига, - українське населення переконалося, що поляки, незважаючи на всі польсько-українські відозви про союз і приязнь поміж обома народами, не прийшли з добросусідськими намірами».(35)

Разом з польськими військами в Україну їхали численні магнати, заводчики чи їх адмі­ністратори, щоб повернути «свої» землі, підприємства та ін. Торжество їх було повним, преса захлиналася від захоплення, здавалося, ось-ось здійсняться мрії про створення Польщі «від моря до моря».(36) Проте це торжество виявилося передчасним. Росія стягнула на свій західний фронт великі збройні сили - декілька армій, у т.ч. 1-у кінну під командуванням С. Будьонного, чимало

188 інших частин і з’єднань /Чапаєвську дивізію, Башкирську кавалерійську бригаду, сибірські частини та ін./. Вже 5-го червня Червона армія перейшла в контрнаступ. 12 червня вона зайняла Київ і швидко просувалася на захід. Було утворено два фронти: Західний під командуванням М.Тухачевского і Південно-західний під командуванням О.Єгорова.

13 липня частини Південно-західного фронту підійшли до р. Збруч, тобто до кордону зі Східною Галичиною /тоді - вже з Польщею/. Радянська преса торжествувала, орган ЦК РКП/б/ «Правда» кожного дня у спеціальній рубриці «На фронтах Росії» повідомляла про успіхи радя­нських військ.

Для керівництва Російської держави і комуністичної партії виникли реальні можливості щодо проникнення на захід, у Центральну Європу, експорту туди революції, захоплення більшовиками у сусідніх з Росією країнах влади, встановлення там диктатури пролетаріату. ЦК РКП/б/ та Раднарком РРФСР вирішили не упускати такої нагоди. 10 липня, незадовго до вступу на територію Галичини, Реввійськрада Південно-західного фронту видала звернення до всіх армій фронту із закликом «визволити робітників і селян Галичини з-під влади панів і капіталістів, допомогти їм утворити свою власну робітничо-селянську владу». Звернення закінчувалося закликом «Хай живе вільна і незалежна робітничо-селянська Галичина».(37)

Отже, О.Єгоров наказав до 24 липня 12-й армії зайняти Ковель, 1-й кінній - Холм-Красностав- Замостя,14-й армії - Раву-Руську - Городок - Львів.(38)

Для вмотивування вступу своїх військ у Галичину російські більшовики з властивим їм лицемірством вирішили «прикритися» своїм маріонетковим дітищем - Галоргкомом. За вказівкою ЦК РКП/б/, Галоргком 21 липня видав «Звернення до червоноармійців XIV армії» з закликом допомогти «трудящим Галичини скинути ярмо польських панів». Галоргком, якого ніхто з «трудящих “Галичини на це не уповноважував і членів якого ніхто у краї не знав, «від імені 5 млн. населення Галичини» просив Червону армію вступити в Галичину, прогнати польських панів, оскільки «ми, комуністична партія Галичини, законний хазяїн галицької землі, кличемо вас: допоможіть разом з вами стати у ряди Ill Комуністичного Інтернаціоналу». Ідея експорту революції на захід простежується у цьому документі дуже чітко. Ось що у ньому писалось: «Доля всесвітньої революції рішається на полях Галичини. Смертельно поражений хижацький капітал напрягає останні сили, щоб затримати стихію революційного руху на границях старої царської імперії». Але це йому, мовляв, не вдасться, бо «Вам призначено перейти Галичину і подати братерську, пролетарську поміч своїм братам у Венгрії... Шлях у Венгрію, Польщу і Германію веде через Галичину...». Тому треба якнайшвидше підняти «червоний побідний прапор у Львові, Перемишлі і Кракові... Хай живе всесвітня революція.»(39)

18 і 19 липня Галоргком видав ще звернення «До селян та робітників Галичини» і «До гуцулів та всіх бідняків Прикарпаття» із закликом до повстання для допомоги Червоній армії.

18 липня остання вступила на територію Галичини. Цього дня зайнято прикордонне місто Підволочиськ, у наступні дні - Гусятин, Броди, Збараж та ін. 26 липня - Тернопіль /на півночі/ і 28 липня - Чортків /на півдні/. 16 серпня Червона армія впритул /на 7-10 км/ наблизилась до Львова. Всього до середини серпня вона зайняла 16 повітів Галичини повністю і 4 частково /з 52/, в тому числі 17 повітових міст, 48 містечок і 1150 сіл, що становило близько 33% всієї території і 35% населення краю.(42)

Населення по-різному зустрічало Червону армію: поляки - вороже, а українці - переважно прихильно або вичікуюче, з осторогою, цікавістю, оскільки польська пропаганда, преса докладали чимало зусиль, щоб зобразити червоноармійців дикунами, звірами, хижаками. Однак немало людей вітало їх, і це теж зрозуміло, коли взяти до уваги те, як поводилась з українцями польська окупаційна влада. Про це повідомляв, зокрема, у своєму звіті про настрої галицького населення заступник директора канцелярії Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР: «Відношення галицького українського населення до большевиків є прихильне. Воно переконане в тому, що тільки большевики є вірними союзниками самостійної Совєтської України, яка єдина визволить Галичину з польського ярма та інших нещасть».(43) Зустрічали їх прихильно і євреї. Люди повідомляли Червону армію про розташування польських частин, допомагали виловлювати відсталих польських солдатів і офіцерів, були провідниками, розвідниками, пошкоджували польські лінії зв’язку та ін.(44) Дехто брав участь у боях з поляками, інші просили взяти їх добровольцями до Червоної армії.(45)

В середині липня, коли Червона армія швидко просувалася на захід і здавалося, що вона

189 незабаром захопить не тільки Галичину, а й Польщу та піде на з’єднання з військами Радянської Угорщини, з ініціативи В. Леніна в Москві виникла ідея заздалегідь утворити для Польщі більшовицьку цивільну владу - «робітничо-селянський» уряд. Польське бюро при ЦК РКП/б/ тут же сформувало такий уряд у складі В.Мархлевського /голова/, Ф.Дзержинського, Ф.Кона, Ю.Уншліхта, Е.Прухняха та ін. Він дістав назву Тимчасовий Польський революційний комітет /скорочено Польревком/.(46) Польревком слідом за наступаючими радянськими військами вирушив до Польщі.

Оскільки Галичина теж фігурувала у далекосяжних планах більшовиків як плацдарм щодо експорту революції на захід (окрім цього, тут свіжими у пам’яті людей були події 1918-1919 рр., коли існувала окрема Галицька держава - Західноукраїнська Народна Республіка, а у Відні ще й досі знаходився її еміграційний уряд та президент Є.Петрушевич), то протиставити їм, на думку В.Леніна і більшовиків, слід було інше, радянське державне утворення, нібито створене волею трудящих.

За вказівкою того ж таки В.Леніна рішення створити «галицький уряд» ще у квітні 1920р. прийняв ЦК КП/б/У. Головою Галревкому призначено В.Затонського (47), якого 16 липня на цій посаді затвердив пленум ЦК РКП/б/у Москві. На цьому ж пленумі, що відбувся під безпосереднім керівництвом В.Леніна, вирішено: Галичину треба проголосити «незалежною радянською рес­публікою». (48)

Отже, Галревком як уряд Галичини створився не «волею галицьких робітників та селян», як він сам про це писав у декларації 15 липня, а волею ЦК КП/б/У та ЦК РКП/б/. Але тоді, у квітні, йому, «урядові» Галичини, достатньої уваги у партійних інстанціях ще не приділяли, не було визначено й його персонального складу. Щойно 8 липня, коли радянські війська стали наближатися до Галичини, справою створення Галревкому зайнялись конкретно. Отже, 8 липня на спільному засіданні Галоргкому та Політбюро ЦК КП/б/У склад уряду сформовано: головою, як планувалось, став Володимир Затонський, заступником - галичанин - комуніст, інформатор Надзвичайної комісії Михайло Баран, членами уряду - Федір Конар (галичанин, син священика з Рогатинщини, комуніст), Михайло Левицький /галичанин, з групи «туркестанських комуністів», інформатор HK/; Казимір Литвинович /польський комуніст/; Арнольд Бараль/Савка/ - комуніст-єврей та Іван Немоловський /наддніпрянець, комуніст/. Згодом склад Галревкому зазнав деяких змін. Зокрема, замість І.Немоловського керуючим справами /секретарем/ призначено Івана Сіяка /галичанин, колишній УСС, перейшов до більшовиків, яким вірно служив, за що В.Ленін особисто дав йому рекомендацію для вступу в партію/.

Ще до вступу в Галичину, 15 липня, Галревком видав «Декларацію до працюючих усього світу, до урядів соціалістичних радянських республік і до урядів всіх капіталістичних країн». Власне у ній Галревком повідомляв усіх про створення «робітниками і селянами Східної Галичини без різниці національності». Всі дотеперішні уряди ЗУНР і УНР були оголошені неправомочними, поставленими поза законом; робітників і селян закликали допомогти «русько-українській Червоній армії вирвати владу з рук буржуазії», щоб «установити пролетарську владу в Галичині».

У Декларації проголошувалась ліквідація приватної власності на всі землі, ліси, пасовиська, надземні, підземні багатства, маєтки з усіма будівлями, живим і мертвим інвентарем, фабрики, заводи, копальні, банки й ін. Все це переходило у власність держави, з тим, що з’їзд робітничо- селянських депутатів мав розв’язати питання про їх націоналізацію і соціалізацію.

Оголошуючи про повну державну самостійність Галичини, яка, до речі, ще не була зайнята радянськими військами, Галревком запропонував урядам усіх країн налагодити з ним дипломатичні відносини. Він заявляв також про повну солідарність у внутрішній і зовнішній політиці з урядами РРФСР і УРСР, щоб «довести почату класову боротьбу до встановлення Радянської влади у Східній Галичині».(49)

Від імені «Головної команди Червоного українського галицького війська» було видане «Звернення» до населення краю, де йшлося, що у цьому війську налічується близько 50 тис. борців-галичан, та закликалось усіх вступати у його ряди.

Це було, як і немало інших актів і вчинків Галревкому, звичайною пропагандистською фальшивкою, бо на той час не існувало жодної «Головної команди Червоного українського галицького війська» і самого «галицького війська». Одна бригада ЧУГА (дві інші перейшли на бік Петлюри і поляків), яка залишилась у складі Червоної армії під командуванням М.Барана, була вже на той час розформована, більшість стрільців і старшин заарештовано, вивезено в концтабори або розстріляно. Недарма 5 липня 1920 р. Галоргком звернувся до Реввійськради Південно-

190 західного фронту з пропозицією сформувати хоч невеликі галицькі частини, які б увійшли до Галичини разом з Галревкомом /«урядом»/. При цьому Галоргком інформував, що кістяком тих частин міг би стати запасний батальйон у Казані, що складався переважно з галичан. Та ще у 12-й і 14-й арміях служило, за неточними даними, близько 2.500 - 3.000 галичан.(50) Таким було все «галицьке червоне військо».

Підтвердженням цього є «Повідомлення про поповнення Південно-західного фронту Червоної армії військовими частинами», де йдеться про Башкирську кавалерійську бригаду, Уральський козацький, Туркестанський, Калузький, Латвійський та інші полки й частини, але нема ні слова про галицькі частини. Тільки у «Політичному звіті штабу 14-ї армії про морально-політичний стан військових частин» від 26 серпня згадується про окремий галицький стрілецький батальйон у кількості 1600 oci6.(51)

Офіційне урядування на Галицькій землі Галревком розпочав 1 серпня, провівши у цей день перше засідання в зайнятому Червоною армією 27 липня Тернополі. На ньому була прийнята низка опрацьованих ще раніше та апробованих Галоргкомом і ЦК КП/б/У нормативних актів - декретів, постанов, рішень.

У декреті №1 зазначалося про встановлення «соціалістичної Радянської влади в Галичині». На території зайнятих Червоною армією повітів Галичини проголошувалась Галицька Соціалістична Радянська Республіка /скорочено - ΓCPP∕.(52) «Іменем робітників та селян» проголошувалась повна ліквідація всіх органів «політичної, судової і громадської влади» польської держави в Г аличині, скасування всіх без винятку юридичних актів - законів, розпоряджень, постанов, декретів і договорів як польської влади, так і колишніх Австро-Угорської монархії та ЗУНР. До скликання І з’їзду рад Галревком оголошував себе єдиним представником вищої державної влади у краї. На місцях влада передавалась підлеглим йому повітовим, міським і сільським ревкомам. Оскільки все попереднє «буржуазно-поміщицьке законодавство» було скасоване, то на території ГСРР надалі належало керуватися «законами, постановами і декретами Галревкому», а у випадках «тимчасової відсутності таких» - «революційною совістю робітництва і біднішого селянства». Згідно з декретом, всі основні знаряддя і засоби виробництва переходили в розпорядження Галревкому в центрі та його органів на місцях. Знищуючи «революційним шляхом приватну власність на засоби виробництва», декрет скасовував «усі боргові договори та зобов’язання робітників і селян з капіталістами, поміщиками і орендаторами». Галревком наказував також негайно заарештувати всіх попередніх «агентів польської буржуазної влади, тобто старостів, жандармерію, поліцію, всіх політичних і військових представників».(53)

Цього ж дня, 1 серпня, прийнято й декларацію №2 «Про права і обов’язки робітників у ГССР».(54)Тут ще раз оголошувалось, що все багатство країни, все нерухоме майно, машини, матеріали, засоби комунікації, транспорту, всі банки, рудники переходять у «всенародну власність» - без ніякої компенсації їх попереднім власникам. Декларація проголошувала 8-годинний робочий день, матеріальне забезпечення для безробітних, хворих і непрацездатних, право на щорічну оплачувану відпустку, передачу трудящим оздоровчих закладів, «загальнообов’язковість праці без різниці пола» під гаслом: «Хто не працює, той не їсть». Добре націленими, вже перевіреними у раніше захоплених землях /у т.ч.України/ були соціально-демагогічні положення декларації на зразок: «Дотеперішні капіталістичні і демократичні уряди ніколи не були зацікавлені в охороні праці. Вони ніколи не піклувалися своїми нещасними жертвами. Про інвалідів, про жертви фабричних недостатків, про безробітних, сиріт, про вдовиць ніхто не думав. Кидали їх на волю судьби... Робітники! Віковій ганьбі пора вже покласти межу! Досить вже працювати на користь дрібної горстки дармоїдів. Пора почати працю для себе...»

Гасла і заклики більшовиків, треба визнати, були актуальними, злободенними, притягуючими, зокрема для бідноти, низів.

1-го серпня Галревком прийняв ще низку інших законодавчих актів, зокрема декрет №2 «Про відокремлення церкви від держави і школи».(55) Згідно з традиційною антирелігійною політикою більшовиків, у декреті зазначалося: «церква в усіх періодах свого існування була однією з найсильніших підпор усіх держав,побудованих на підвалинах гноблення і визиску робочих мас на користь пануючих і слугувала для останніх «найуспішнішим засобом для нищення в пролетарській душі свобідної думки...». Тому «робітничо-селянська влада Галичини» постановила відділити церкву від держави і школи. Все майно церкви, церковних і релігійних товариств конфісковувалось, вони позбавлялись прав юридичних осіб, підпорядковуючись загальним діючим нормам про приватні

191 союзи й товариства. Водночас проголошувалась повна свобода віри або невизнання жодної віри. Ніхто не мав права, посилаючись на релігійні переконання, відмовлятися від виконання громадянських обов’язків чи порушувати громадський порядок та права окремих громадян. «Акти державного і публічно-правового значення» не повинні були пов’язуватись з жодними релігійними нормами чи обрядами. Скасовано, як правову форму, присягу, скасовано усі привілеї і допомоги для церкви з боку держави та ін.

1-го серпня прийнято «Постанову про земельні маєтки, земельні плоди, про збір хліба і паші»(56). Це вже був конкретний правовий документ саме в аграрному питанні. У ньому зазначалось, що всі поміщицькі, колишні державні, церковні й монастирські землі та маєтки з усім інвентарем, будівлями «негайно відбираються в їх дотеперішніх власників і безоплатно переходять через місцеві органи Радянської влади у користування усіх працюючих». Отже, по-перше, не у власність, а лише в користування. А, по-друге, навіть не в користування, бо вже у другому параграфі постанови наголошено, що «всі ці землі... і все майно переходять у завідування земельного відділу Галревкому і підлеглих йому повітових і місцевих відділів». Належало «старанно охороняти від розграблення» все це майно, інвентар, землі, продовольчі і фуражні припаси, не допускаючи ні одного самовільного захоплення й розподілу цього «загальнонародного добра в користь окремих одиниць.» На земельні відділи покладався обов’язок вжити всіх заходів для збору врожаю на конфіскованих землях та обробітку й засіву їх на наступний рік. Дві третини зібраного врожаю поступали на потреби Червоної армії і у фонд ревкомів, одна третина - тим, хто збирав, вивозив і молотив зерно. Дозволялося /у випадку можливості/ надавати сільськогосподарський інвентар з конфіскованих маєтків в оренду «окремим селянським дрібним господарствам, причому біднішому населенню безплатно.»

Як бачимо, постанова була цікава.

Появу перших законодавчих актів Галревкому, які були видрукувані й розіслані в усі повіти, їх зміст українське населення Галичини зустріло вичікувально: «А що ж воно буде далі?». Несхвально поставилося воно до декрету про церкву. Це й зрозуміло, адже греко-католицька церква, яка домінувала у Східній Галичині, давно вже і твердо стояла на захисті національних, історичних, мовних, соціальних інтересів широкого загалу українського населення, слугувала йому чи не єдиним знаряддям захисту від спроб різних поневолювачів денаціоналізувати, ліквідувати його як окремішній народ. Українське духовенство в часи існування ЗУНР очолювало державнотворчий процес, розгорнуло активну діяльність за створення і зміцнення української державності. Чого, до речі, не можна було сказати тоді /зрештою, як і не можна сказати зараз/ про більшість православного духовенства на Придніпрянській Україні, яке, перебуваючи спочатку на послугах царського самодержавства, а потім - комуністів, стало знаряддям русифікації українського народу.