§2. Місцеві органи влади й управління

Оскільки декретом №1 на території Галичини ліквідовано «всі органи політичної, судової і громадської влади так званої Польської держави», то замість них більшовикам належало терміново утворити свої, «народні».

З цією метою 1-го серпня Галревком видав тимчасову інструкцію «Про організацію органів Радянської влади». Залишивши без змін адміністративно-територіальний поділ краю - село, місто, повіт, центр, Галревком постановив, що місцевими органами радянської влади повинні стати сільські, міські та повітові революційні комітети. Сільські та міські /неповітові/ ревкоми мали обиратися «трудовими елементами» сіл і міст, а повітові - призначалися Галревкомом «через політвідділи військових частин». Ревкомам мала належати на місцях «вся повнота законодавчої і виконавчої влади». Визначалася типова структура і компетенція ревкомів. Галревком зазначав, «щоб влада була виключно класовою», тобто постійно на першому плані фігурувало й чітко проводилось у життя завдання «розбивати єдиний національний фронт», роз’єднувати сили нації, нацьковувати одні верстви населення на інші: у випадку Галичини - робітничо-селянську бідноту на заможніші верстви населення, оскільки «власних» українських поміщиків та капіталістів тут було надто мало; на інтелігенцію, на «буржуазних націоналістів» тощо. Зрештою, «ворога», винуватця всіх бід у ті часи можна було знайти будь-якого, самого ж себе зображуючи єдиним рятівником знедоленого народу, спекулюючи на його злигоднях і біді.

Після прийняття названих законодавчих актів на території Галицької CPP почалося т.зв.

соціалістичне державне й соціально-економічне будівництво.

Для організації й управління окремими сферами державного життя при Галревкомі було створено спочатку 12 відділів: земельний /очолював В.Затонський, заступником був О.Гаврилюк/ закордонних справ /В.Затонський/, фінансовий /І.Немоловський/; продовольчий /Н.Боголюб/, торговельно-промисловий /А.Бараль/; праці та соціального забезпечення /К.Литвинович/; народного здоров’я /М.Гаврилів/; транспортний /?/, юстиції /Ф.Конар-Палащук, потім - М.Козоріс/ організаційно-політичне управління /В.Затонський/, Рада народного господарства /В.Затонський, заступник Ян Губерт/; Надзвичайна комісія у боротьбі з контрреволюцією /М.Наваловський/.

Як же керівні, державні діячі Галицької CPP уявляли собі майбутнє Галичини? Куди вони вели цей знедолений край? Різними щодо цього були їхні погляди, хоч загальна мета одна, спільна - всесвітня соціалістична революція. А стосовно Галичини менш-більш українськими патріотами були одиниці - М.Немоловський, Ф.Конар, О.Паліїв. Інші українці-комуністи вважали, що цю проблему розв’яжуть ЦК РКП/б/та ЦК КП/б/У, тобто Галичина буде приєднана до Радянської України. Деякі мріяли про створення з Галичини ніби радянської Швейцарії, якоїсь автономної республіки без національного обличчя, можливо, з осідком тут Комуністичного Інтернаціоналу.(57) Стосовно комуністів-поляків, то вони твердо стояли за залишення Галичини у складі Польщі, щоправда, радянської, соціалістичної. Ті з них, які очолювати відділи Галревкому та інші офіційні установи, переводили там усе на польський лад, вводили польську мову урядування: К.Литвинович, Я.Губерт, О.Гаврилюк та ін. їх підтримували євреї-комуністи.

Зрештою, у той час місцевих комуністів і тих, хто прибув сюди, мало тривожили державницькі українські проблеми: перед ними світився міраж всесвітньої революції. Про це чітко висловився на початку серпня сам голова Галревкому В.Затонський у розмові з представниками радянської преси. Він сказав: «Щодо питання про державне існування Галичини, то...

Тобто йому і йому подібним було все одно, чи буде «Галичина у складі України, чи Польщі, а чи, може, Румунії, Чехословаччини, лиш би вони були радянськими, соціалістичними. Недарма, коли І.Немоловський та Ф.Конар стали проявляти надто серйозне зацікавлення національно- державними проблемами, то В.Затонський поспішив усунути їх з Галревкому та з Галичини взагалі.(59) Конар був виключений і з партії.

Однак почати будівництво нової, нібито «незалежної» держави, «нового життя» не можна було на свій розсуд, це слід було обов’язково робити під наглядом «керівної і спрямовуючої сили» - комуністичної партії. Так було в Росії, в Україні та інших т.зв. соціалістичних чи радянських країнах, так мусило бути й у Галичині. Тому вже 3 серпня 1920р. у Тернополі утворено єдиний комуністичний центр ГССР - Центральний комітет KΠCΓ.(60)

11 серпня на першому пленумі ЦК обрано політбюро і оргбюро ЦК, до складу яких увійшли ті ж, що й до Галревкому, особи - В.Затонський, М.Левицький, М.Баран, А.Бараль та ін. Першим секретарем ЦК обрано І.Краснокутського. Пленум зазначив, що «в ідейному та організаційному відношенні» КПСГ є складовою частиною компартії України, а остання, в свою чергу, була складовою частиною РКП/б/.

Отже, виглядало, що всім державним будівництвом та партійною роботою в Галичині буде керувати одна й та сама невелика група людей - довірених і уповноважених ЦК РКП/б/ та ЦК КП/ б/У. Але насправді всю повноту влади здійснював у ГСРР В.Затонський, котрий поводився (як наголошує, покликаючись на вірогідні джерела, В.Верига) як диктатор і рідко з ким радився, заявляючи, що «за свої вчинки він відповідає перед московським центром і веде таку лінію, яку йому наказано».(61)

Визначаючи взаємовідносини між ЦК КПСГ і державними органами ГССР, ∣ зокрема Галревкомом, пленум зазначав: «партія проводить свою волю через радянський апарат».

193 пленумі ЦК був затверджений дещо змінений склад уряду Галичини - Галревкому: В.Затонський /голова/, М.Баран /заступник голови/, М.Левицький, К.Литвинович, А.Бараль. На пропозицію В.Затонського також затверджено завідувачів відділів Галревкому та деяких підвідділів тощо.

КПСГ, як наголошувалося, здійснюватиме безпосереднє керівництво всім політичним, гос­подарським і культурним життям у республіці. іїзавданням є «доведення революції до кінця..., на руїнах капіталізму збудувати комуністичне суспільство...».(62) Це ще раз доказувало істину, що не робітники та селяни, як це намагались всюди довести керівники ГСРР, створили й керували державою, а комуністи, їхня нечисленна, не маюча будь-якої широкої соціальної бази і опори в народі партія. «Масовість» комуністичної партії в Галичині засвідчують самі факти.

Так, впродовж серпня-вересня в усіх 16 повітах ГСРР були створені повітові партійні комітети, в деяких містечках і селах - партійні осередки. Йшло активне вербування «свідомих» робітників, селян та іншого населення до лав партії. Але незважаючи на це, вона налічувала у ГСРР всього 478 осіб, з них 232 члени партії і 246 - кандидатів.(63) Цікавими є дані про склад КПСГ. У ній було: серед членів партії - 41 з вищою освітою, 68 - з середньою і 123 інших. Серед кандидатів - 69 з вищою освітою, 59-з середньою і 118 інших. З числа членів партії налічувалося 50 колишніх офіцерів УГА, з числа кандидатів - 45. (64) У деяких повітах було всього по декілька членів КПСГ, наприклад, у Перемишлянському - два, Теребовлянському, Підгаєцькому, Сокальському - по чотири. У селах комуністів майже не було.(65)

Отже, як сама партія була мізерною за кількістю членів, своїм впливом та авторитетом, так і кількість робітників та селян, які вступили до неї. Недарма за вказівкою «згори» 10 вересня 1920р. ЦК КПСГ, стривожений «проникненням у партію міщансько-націоналістичних елементів», прийняв постанову про тимчасовий розпуск КПСГ і проведення перереєстраціїїї членів та кандидатів.

Але повернемось до питань державного будівництва у ГССР.Оскільки центральний уряд - Галревком - вже існував, необхідно було братись за організацію інших державних структур і, зокрема, місцевих органів влади й управління, правоохоронних органів, збройних сил та ін. Місцевими органами, як зазначалось, мали стати революційні комітети - повітові, міські, сільські.

Повітревкоми призначалися розісланими з Тернополя спеціальними пропагандистами - організаторами або політпрацівниками військових частин, які зайняли дану місцевість. Частіше всього мав місце останній варіант. Призначали їх переважно у кількості 5-6 осіб, хоч якогось певного числа членів повітревкому законом не було встановлено. Як правило, це були або місцеві комуністи чи співчуваючі їм, або ті особи, котрі прибули вслід за Червоною армією з України, Росії й ін. Вводили до повітревкомів і представників місцевого населення - інтелігенції, робітників, селян - тих, хто виявив бажання співпрацювати з більшовиками. Головами ревкомів призначали комуністів, часто навіть малограмотних, але зате відданих «більшовицькій ідеї».(66) Це була основна, і, по суті, єдина умова для зайняття посад у державному апараті. Якщо ж не вистачало комуністів, бо їх, як місцевих, так і у складі війська, перебувало мало, то призначали «співчуваючих». Крім того, Галревком звернувся з проханням до політвідділів військових частин виділяти до складу кожного ревкому «хоч би одного представника, ознайомленого з системою Радянської влади, маючого досвід Радянського будівництва і володіючого одною з місцевих мов - українською або польською.»(67)

При повітревкомах створювались різні відділи. Передусім це були відділ управління /з підвідділом боротьби з контрреволюцією/, фінансовий, земельно-господарський. Потім, у вересні, Галревком видав низку додаткових вказівок, згідно з якими при повітревкомах належало створити також відділи народної освіти, праці та соцзабезпечення, харчовий, юстиції тощо.

Повітові ревкоми створювалися відразу після зайняття даної місцевості, повітового центру.Так, у Збаражі він був утворений вже 27 липня, Тернополі, Теребовлі, Бродах, Рогатині, Заліщиках - у перших числах серпня і т.п.(68)

До повітового центру Збараж радянські війська увійшли опівночі, а вже ранком влаштували у будинку «Сокола» мітинг з приводу організації ревкому.(69) Люди йшли «хто з цікавості, хто тому, що йшли інші, а в засаді всі були цікаві довідатись щось про нову владу.»(70) На такі мітинги більшовицькі агітатори з’являлися з готовими резолюціями і вітаннями для ВЛеніна, комуністичної партії і Червоної армії, які усюди приймалися без заперечень (бо хто ж би насмілився виступити проти?!) Зрештою, люди справді були раді, що позбулися польської влади, її переслідувань, репресій, знущань над усім українським.

Поряд з виборами ревкомів у багатьох селах і містах, як це було і при владі ЗУНР, для самооборони й захисту обирали ще й народну міліцію, як правило з 545 осіб. «Задачею міліції,- писалось у резолюції зборів селян с. Залісся (Бучацький повіт), - є удержання порядку на селі і виконання розпоряджень та постанов сільського ревкому».(72)

Для контролю за діяльністю ревкомів, міліції та інших органів у деяких повітах, містах і селах обирали ще й контрольні комісії, а для проведення «класової лінії», «захисту інтересів бідноти і боротьби з куркулями» - комітети бідноти.(73) Це робилося за вказівкою більшовицьких агітаторів за прикладом Радянської України.

До складу сільських і містечкових ревкомів обирали здебільшого місцевих людей - «найбільш бідних і чесних». Так, селяни с.Русилів (Бучацький повіт) постановили обрати головою ревкому М.Василяка - ("у нього 4 морги землі",) членами ревкому - М.Данчука, ("землі в нього - 1 морг") і Дмитра Кіндрата, ("має 1 морг землі»).(74) В міліцію також обирали бідноту. Так було і в багатьох інших селах та містечках. Один з представників Галревкому, який упродовж тижня об’їхав 13 сіл Гусятинського повіту, доповідав у Тернопіль, щодо виборів у ревкоми населення ставиться уважно, вибирають туди «тільки безземельних і малоземельних, бо багатим не місце в ревкомах».(75)

Як і в попередні часи, українське населення уважно ставилось до національних меншин - поляків, євреїв та ін. У цьому ж донесенні зазначалося, що українське населення ніякої національної ворожнечі до них не виявляє, «старається, аби національна меншість не терпіла ніякої кривди». Поляків, євреїв обирали часто й до складу ревкомів. Так, у Поморянах до ревкому обрали двох українців, двох поляків і одного єврея; у Перемишлянах - двох українців, двох поляків і два євреї і т.д.(76)

Часто, незважаючи на більшовицьку пропаганду, до складу ревкомів обирали людей заслужених, відомих українських патріотів, хоч і з заможних верств, інтелігентів, старшин УГА, священиків. У Тернополі, наприклад, головою повітового ревкому на прохання населення спочатку був при­значений колишній старшина УГА Федір Замора, у Чорткові - вчитель Зазуляк, Заліщиках - д-р Осип Маковей. Ще більше української інтелігенції, колишніх старшин і вояків УГА було обрано до містечкових та сільських ревкомів.(77)

Характерним у цьому плані є донесення повітревкому з Чорткова, в якому з тривогою писали у Тернопіль, що «серед населення не викорінений ще національний дух, ще невисока свідомість класової боротьби і ненависті..., в селах Мухавка і Свидові влада багачів. Біднота боїться і мовчить. Піп впливав на своїх «рабів», щоб вибирали в ревком багатих, бо вони мудріші, в млині ведеться спекуляція, міліція поводиться з населенням брутально. Те саме в селах Криволука і Базар, хіба з тією різницею, що там остались ще старі війти. Те ж саме в селах Павшівка, Полівці, Слівка» (може, Салівка? - Автори). (78)

Це, звичайно, не могло сподобатись більшовикам, і вони приступили до «виправлення» ситуації. У газеті «Більшовик», а також у вигляді листівок з’явилась стаття В.Затонського «Що є дійсно Радянська влада».(79) Як у ній зазначалося, всі радянські органи й установи слід «очистити від класового ворожих елементів». Демагогічно наголошувалось: кожен «ревком повинен бути весь час під контролем громади, а власне її бідніших членів», бо «коли біднота зорганізується і одностайно стане до будування нового життя - от тоді і буде дійсно Радянська влада». Крім того, відділ внутрішніх справ Галревкому в середині серпня видав для повітревкомів спеціальну інструкцію, в якій зазначав: «всі ті, хто служив війтами чи комісарами за буржуазної влади української чи польської, як і багачі, які користуються чужою працею, не можуть бути членами ревкомів. Якщо такі випадки є, то ревкоми слід переобрати».

І, нарешті, 28 серпня Галревком прийняв декрет №2 «Про активне і пасивне виборче право по виборах до органів Радянської влади в ГСРР». Згідно з декретом активне і пасивне виборче право надавалось з 18-річного віку незалежно від віросповідання, національності, місця про­живання, статі тим громадянам, які «добувають средства до життя продуктивною суспільнокорисною працею». Отже, позбавити будь-яку людину права обирати чи бути обраною було легко, зви­нувативши у «непродуктивній» або «несуспільнокорисній» праці.

Зрештою, у декреті прямо перелічувались певні категорії громадян, котрі не мали права обирати і бути обраними. Це, зокрема, особи, які «з метою визиску» використовували найману працю; особи, які жили «з нетрудового доходу» (прибутків від підприємств, майна, відсотків з капіталу та ін.); приватні торговці, монахи і священнослужителі; службовці колишньої поліції, жандармерії, розвідувальних служб; члени колишнього цісарського дому; душевнохворі та ті, хто перебував під опікою; особи, засуджені ’’за корисливі і ганьблячі злочини’’.

Отже, більшовики й надалі чітко та послідовно проводити «класову» політику, намагаючись за будь-яку ціну розколоти галицьке суспільство, розмежувати його на «експлуататорів» і «експлуатованих», нацькувати одних на інших: так легше і простіше їм було управляти захопленими землями, народами.

Відповідно до прийнятих рішень і нормативних актів почалася ’’чистка’’ місцевих ревкомів від «неблагонадійних елементів». Наприкінці серпня - початку вересня багато повітревкомів (Бучацький, Тернопільский, Заліщицький, Борщівський та ін.) доповідали у Галревком, що «закінчують реорганізацію ревкомів в користь бідняків», проводили «чистку» міліції та інших радянських установ й організацій.(81)