§5. Характерні риси права

За час існування радянської влади (вже у перші роки) в Україні пройшли докорінні зміни в основних галузях та інститутах права. Передусім це стосується кримінального права.

Воно також мало стати знаряддям влади у боротьбі проти "експлуататорських класів" та всіх інших противників нової влади.

Найнебезпечнішими вважалися контрреволюційні діяння, які охоплювали дії, пропаганду і навіть наміри, спрямовані проти нового ладу і влади. Ix зміст і прояви трактувалися дуже широко, а часто і довільно. Соціально небезпечними визнавалися також вчинки, що завдавали шкоди особі (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, наклеп, насильство, погроза, образа тощо); зловживання службовим становищем (деякі з них розглядались як контрреволюційні діяння) та порушення громадського порядку (хуліганство, спекуляція, поширення неправдивих чуток та ін.); окремі з них могли розглядатись як контрреволюційні діяння. Каралося й ухилення від мобілізації на постійну чи тимчасову роботу. При можливостях різної кваліфікації однакових вчинків у законі та в актах місцевих органів влади часто не називалась міра покарання. В цих випадках судові органи чи "загальні збори трудящих" визначали її, керуючись «соціалістичною правосвідо­містю».(208) Отже, ці органи самі займалися правотворчою діяльністю, вирішуючи, які діяння вважати злочином, і встановлюючи покарання за них.

У початковий період розвитку радянської влади до судових покарань належали попередження, громадський осуд, громадська догана.

Загальна тенденція каральної політики й тут виявлялася у загостренні покарань. М’якість покарань була засуджена владою. Умовне засудження застосовувалось дедалі менше. Розстріл - все частіше. Було розширено поняття інституту співучасті: співучастю вважалася спільна свідома участь двох і більше осіб у скоєнні злочину. В багатьох декретах називались види співучасників: організатор, підмовник, пособник.

До неповнолітніх (до 18 років) правопорушників широко застосовувалися заходи виховного характеру.

Отже, у кримінальному праві та судовій практиці з кримінальних справ перепліталися різні тенденції. Велика роль, надана «класовій» і «революційній» правосвідомості, у правотворчості доповнювалася протиріччями правових норм, невизначеністю компетенції в судочинстві тощо. Потрібно було впровадити загальні засади творення норм, їх розуміння і застосування. Але радянська влада УСРР не наважувалася зробити це на власний розсуд.

У серпні 1920 р. були офіційно введені в дію на території України «Керівні начала» з кримінального права, видані у грудні 1919 р. у РСФРР. У них сформульовано основні принципи, які згодом становили основу перших кримінальних кодексів радянських республік.

168 В них давалось матеріальне визначення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для цієї системи, розкривалась суть покарання як засобу примусу до підпорядкування цій системі.(209) Тобто класовий підхід проймав усі основні засади кримінального права. Так, при визначенні конкретної міри покарання за правопорушення суд мав враховувати, ким вчинено злочин: особою, що належить до класу заможних, чи до трудящих, що зазнають голоду та злиднів. Суд мав урахувати також, чи злочин вчинено в інтересах відновлення влади експлуататорських класів чи в особистих інтересах злочинця. Одночасно зазначалось, що неодноразовість злочинства, здійснення злочину групою, зграєю або бандою, учинення його шляхом насильства зі заздалегідь обміркованим наміром, з особливою жорстокістю, злістю та підступністю обтяжували провину і вимагали суворішої кари. Це давало можливість запроваджувати принцип індивідуального покарання.

Керівні начала встановили такі міри покарання: винесення громадського осуду, примушення до певної дії (наприклад, пройти певний курс навчання), заборона займати ту чи іншу посаду, виконувати ту чи іншу роботу, конфіскація всього або частини майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи без ув’язнення та в місцях позбавлення волі, оголошення поза законом, смертна κapa.(210) Щодо неповнолітніх, які не досягли 14 років, допускалось застосування лише заходів виховного порядку.

"Керівні начала", обмежуючи свавілля і жорстокість революційного судочинства, свідомо закріпили й такі його засади і тенденції, що відрізняли радянське право від тих правових систем, які становили фундамент західних правових суспільств.

Насамперед, завдання і суть радянського кримінального права зводились переважно до придушення опору класових ворогів.

Кримінальне законодавство в своїй особливій частині також виходило насамперед із потреб посиленої боротьби з контрреволюцією, яка знов трактувалася дуже широко і довільно. Іноді за браком реальних, т. зв. контреволюційні злочини інсценізувалися - для залякування суспільства, або, як це траплялося зі звинуваченнями в шкідництві, вони виникали через те, що звинувачували людей, які не хотіли або не могли виконати нереальні господарські завдання.

В цей період до найнебезпечніших злочинів було віднесено розкрадання і знищення державного майна, перекачування державних коштів у приватно-капіталістичний сектор, спекулятивні та шахрайські комбінації непманів, а також шкідництво, вбивства радянських активістів. До них також було зараховано різноманітні прояви «допомоги міжнародній буржуазії», котрі каралися найжорстокішими засобами революційного терору, обмеженого «тільки революційною право­свідомістю і революційною совістю».

Подібні засоби часто застосовувалися й до «діянь», пов’язаних з відновленням приватно­капіталістичного господарства в період НЕПу. Вони паралізували активний його розвиток, тримаючи його під постійною загрозою. Але у боротьбі проти них правляча партія і влада не наважувались заглибитись до причин, що породжували ці явища і надавали їм масового характеру. Адже ці причини полягали саме в тому, що за суттю партія-держава стала понад суспільством і поза його контролем. Розростання бюрократичного апарату, його неспроможність і паразитизм ставали в цих умовах неминучими. За відомим афоризмом, влада завжди розкладала її носіїв, абсолютна влада розкладала їх абсолютно. Беззупинні перевірки і чистки апарату вимагали створення додаткових спеціальних механізмів інспекцій і контролю, які самі вливалися в цей апарат, швидко засвоювали його вади.

Інші злочини, зокрема, розкрадання державного майна, породжувалися поширеним в часи війни і розрухи зубожінням, безробіттям або недостатністю заробітків. До цього спричинилося й руйнування у масах почуття пошани до права власності - чи то приватної, чи то державної, яка «підсвідомо» сприймалася, як нічия або «спільна». Тому потрібні були все нові, суворіші заход/ для її охорони. Так, постановою від 15 червня 1921р. ВУЦВК і Раднарком УСРР зобов'язала Наркомат робітничо-селянської інспекції УСРР і ВУЧК налагодити постійний контроль, систематично провадити спільні раптові ревізії складів та інших пунктів, де зберігались промислові і продовольчі товари. Як міра покарання застосовувалася, зазвичай, сувора ізоляція на строк не менше трьох років. Застосовувався також розстріл - при обставинах, що обтяжували провину (багаторазовість злочинних діянь, масовий характер розкрадань тощо). Губвиконкомам надавалося право не

169 пропускати у вищестоячі інстанції касаційних скарг і клопотань про помилування та затверджувати вироки судів, які підлягали виконанню впродовж 24 годин з моменту ухвалення. (211) Суворість покарань могла бути пом’якшена лише для осіб пролетарського і напівпролетарського походження, навіть якщо вони пертворилися на люмпенів і фахових злодіїв.

Безперервна нормотворчість на різних рівнях влади вимагала, однак, впорядкування. Цьому слугував Кримінальний кодекс УСРР, який набув чинності з 15 вересня 1922 р. Кодекс встановив, що кримінальна відповідальність може мати місце, лише коли особа діяла умисно, передбачаючи наслідки своїх дій, бажаючи цих наслідків чи свідомо допускаючи їх настання, або ж коли діяла необережно, тобто легковажно сподівалась відвернути наслідки своїх дій чи не передбачала їх, хоча повинна була передбачити.(212) Отже, кодекс визначив вину в двох формах - як навмисність і як необережність. Таке трактування вини мало надавати KK гуманного і зрівноваженого характеру.

Але одночасно відображаючи і посилюючи дух «класової боротьби», KK впровадив і зробив «наріжним каменем» нового правопорядку закон про застосування кримінальних норм за аналогією. Це давало можливість дуже широко трактувати вину і відповідальність, зокрема у тих випадках, коли йшлося про дійсні та уявні дії проти існуючого ладу.

Поняття контрреволюційного злочину було значно поширено. В нього було введено понад 20 нових складів злочинів: щоб кара спіткала не тільки прямі дії проти цього ладу, а й будь-які вислови, невдоволення ним і навіть наміри протидії політиці партії-держави дією або словами. Це давало змогу творити і застосовувати вкрай політизоване терористичне законодавство і судочинство, зокрема при загостренні соціальної боротьби в суспільстві або й боротьби всередині партії, що також видавалася за форму класової боротьби. Проте в умовах громадянського миру ці засади слугували залякуванню суспільства, виводячи з-під його контролю чи впливу законодавчу діяльність і каральну політику влади.

Забезпечення зростання і зміцнення державної власності, оголошеної власністю соціалістичною, стало провідною ознакою змін цивільного права у радянську добу. їх необхідність зумовлювалась передусім конфіскацією державою приватної власності - землі, промислових підприємств, шахт, рудників, банків та ін. Декрети про націоналізацію в Україні видавалися за зразком РСФРР. 11 січня 1919 р. було видано декрет «Про порядок націоналізації підприємств».(213) Наприкінці 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. різних промислових підприємств, на яких працювало 82,2% зайнятих у промисловості УСРР робітників та було 90,5% всіх механічних двигунів.(214)

Згідно з декретом уряду України «Про націоналізацію банків» 22 січня 1919р., усі приватні, комерційні, акціонерні і банківські контори було забрано у власність радянської держави. Націоналізовані приватні банки зливалися з Народним банком УСРР, який після цього, відповідно до угоди між радянськими республіками про проведення єдиної економічної політики, об’єднувався з Народним банком РСФРР.(215) Одночасно була завершена націоналізація залізниць.

Проводилася політика обмеження і витіснення дрібної приватної «експлуататорської» власності. Суворий облік і контроль державних органів над дрібними промисловими підприємствами, обме­ження кількості найманих робітників та позбавлення необхідних ресурсів, приводили більшість їх до розорення і закриття. Темп і розмах націоналізації явно перевищив у цей час можливості влади створити єдине управління одержавленими підприємствами та здійснювати їх узгоджений розвиток. Для цього в неї не було потрібної інформації, методики і кадрів, що мали б замінити ринковий механізм і старі апарати управління на підприємствах та у військово-господарських органах.

Адміністративно-командна, мілітаризована система керівництва державним сектором, що поквапливо утворювалася, була ще громіздкішою і обтяжливішою, але менш ефективною, ніж попередня в усьому, крім забезпечення потреб революційної громадянської війни коштом усіх інших потреб суспільства.

Це обгрунтовувалося тим, що виникла необхідність найсуворішого обліку всіх матеріальних ресурсів держави і встановлення постійного контролю за їх використанням. Самоокупність і прибутковість виробництва не мала відігравати значної ролі в організації управління народним господарством, а часто - й братися до уваги. Потрібна була, насамперед, найсуворіша централізація управління всім господарством (система «главкізму»). «Главки», або «центри» управління створеної ВРНГ зосереджували у своєму розпорядженні майже всі значні підприємства відповідних галузей промисловості на території радянських республік. Вони самі планували виробничу діяльність

170 промислових підприємств і повністю розпоряджалися всією готовою продукцією. Економічних договірних зв’язків міждержавними націоналізованими підприємствами не було. Господарський розрахунок було ліквідовано, здійснювалось безгрошове централізоване постачання націоналізованих підприємств енергією, паливом, сировиною та іншими матеріалами за нарядами «главків» ВРНГ таУРНГ.(216)

Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників не націоналізувалася. 12 лютого 1919р. УРНГ і наркомат продовольства України навіть видали постанову про невтручання місцевих органів влади у справи кооперативів (217), але, одночасно, радянська влада вживала заходи до усунення з кооперативів «дрібної буржуазії», а, головне, позбавляючи кооперативи можливостей вільної діяльності на ринку, впровадила централізацію кооперації і фактичне підпоряд­кування її державному господарському апарату. Кооперації відводилася роль допоміжного та заготівельного органу. 29 травня 1920 р. народний комісаріат продовольства УСРР прийняв постанову «Про єдині робітничо-селянські товариства споживачів», а в червні було створено Всеукраїнську спілку споживчої кооперації.(218) Одержавлення кооперації в період воєнного комунізму було дещо обмежено з переходом на мирну працю, коли кооперативна власність була визнана самостійною формою соціалістичної власності. Але це не змінило провідної засади, за якою вона правовими та позаправовими засобами підпорядковувалася державним органам та їх соціально-економічній політиці.

Зберігаючи до певного часу і в жорстких межах власність ремісників і кустарів-одинаків, держава, однак, поставила їх під контроль раднаргоспів, які, постачаючи їм сировину, зобов’язували виробляти продукцію, потрібну державі.

Система одержавлювання засобів виробництва та управління ними поширювалася, але одночасно виявлялася все більша внутрішня обмеженість - нездатність до саморозвитку на засадах прибутковості та шляхом власних накопичень.

Це не проявлялось, однак, повною мірою, доки розподіл продуктів та інших товарів споживання здійснювався державою безпосередньо, виходячи з суспільної корисності праці громадян, як її встановлювала влада. Проте її ресурсів було недостатньо, її апарат розподілу був неспроможний вдало розпорядитися ними. Не бажаючи визнати це, він намагався виправити становище, забираючи майже всі засоби існування до своїх рук. Радянські закони дозволяли продавати і купувати на ринку тільки дрібні речі домашнього вжитку, а кустарям продавати лише свою продукцію, не потрібну державі.

Націоналізація невпинно поширювалася й на інші види приватної власності. У 1919-1920 рр. в Україні були вжиті заходи з ліквідації права приватної власності на домоволодіння. Широко практикувалася реквізиція житлових приміщень, тобто тимчасове і безоплатне їх вилучення державою. Щоб остаточно закріпити їх за державою, 4 березня 1919 р. було заборонено будь-які операції, спрямовані на продаж, купівлю та заставу нерухомого майна в містах і повітах, а 29 червня скасовано право приватної власності на нерухоме майно в містах взагалі.(219) Декретом PHK від 4 березня 1919 р. були націоналізовані всі благодійні заклади, а декретом від 24 квітня 1919 р. - лікувальні і санітарні заклади.(220)

З докорінним перетворенням відносин власності були пов’язані зміни у правовому інституті спадкоємства. Декрет Раднаркому «Про скасування права спадкоємства» в Україні був прийнятий 11 березня 1919 р. За 10 днів він був доповнений декретом, який скасував право спадкування «експлуататорської» приватної власності як за законом, так і за заповітом.(221) Власником такого майна після смерті власника ставала держава. Отже, нащадки позбавлялися всього, що було накопичено попередніми поколіннями, хоча значна частина буржуазних родин походила від батьків або дідів, які вибилися з нижчих станів власною працею, а достаток їх був дуже скромним. Таке «зрівняння у бідності» не стільки стверджувало соціальну «справедливість», скільки позбавляло стимулів до кращої праці та соціального благополуччя.

Неспроможність господарської системи «воєнного комунізму» цілком виявилася із закінченням громадянської та національних війн на теренах радянських республік. Сподівання на те, що форми, створені цією системою, вдасться наповнити матеріальним змістом, забезпечивши розподіл праці і достатку, були такими ж марними, як намагання утримати в цих формах загальний обов’язок праці без винагороди, отже, увічнене, але ідеалізоване зубожіння.

Всі три основні "економічні" підвалини «воєнного комунізму» (вилучення у селян їх продукції та обмін її державною владою на продукцію промисловості; торгівля та безпосереднє управління ними усіма цією ж державною владою; ліквідація товарно-грошових відносин та загальний примус

171 до праці) хиталися і руйнувалися. Відмова від усталених умов праці і життя, нав’язана масам в часи «воєнного комунізму», незабаром засвідчила й щось більше, спроможність всієї заімпро- візованої більшовизмом спроби «перестрибнути» той необхідний етап органічного соціально- економічного розвитку суспільства, на якому йому була потрібна капіталістична ситема, до того ж на тривалий час, упродовж якого мали визрівати господарські, соціальні (при змінах структури суспільства), психологічні та ідеологічні передумови реформування його для впровадження більшої соціальної справедливості.

Життя вимагало створити нові, відмінні, навіть протилежні щодо соціалізму соціально- економічні засади - самостійність селянина-виробника у створенні та розпорядженні своєю продукцією й обміні її на вільному ринку на промислову продукцію; денаціоналізацію частини промислових і торговельних підприємств і відтворення, при державному регулюванні, змішаної економіки, з розвитком товарно-грошових відносин і зв’язків; вільний вибір професії і матеріальне стимулювання до праці. Створення цих засад і забезпечення соціально-економічного розвитку, який з них випливав, становило зміст «нової економічної політики», проведення якої було викликано широким рухом невдоволення політикою «воєнного комунізму» в усіх верствах суспільства та усвідомлення у більшовицькій верхівці неспроможності утопічного проекту негайного переходу до фантастичного «повного комунізму».

Але повернення більшовиків до того, що мало б стати швидше «старою» економічною політикою, яка повертала закономірний етап розвитку, було недостатньо послідовним і закріпленим у зроблених ними кроках «вперед-назад». Це випливало з того, що і тут в їх уявленнях переважала саме політика, тобто необхідність збереження і зміцнення влади партії-держави всупереч закономірності розвитку економіки та соціальної структури.

Адже соціально-економічний розвиток за НЕПу відтворював та посилював на селі та у місті верстви самостійних господарств і капіталістичні форми організації виробництва й обміну, а існуюча організація влади відмовляла їм у праві на політичне представництво і навіть на самостійну політичну діяльність, що беззастережно визнавалася лише за пролетаріатом і «трудящим селянством». Отже, це була, хоча й на іншому рівні та в інших формах, властива для більшовиків спроба розв’язати завдання «квадратури» кола: завдання, яке не піддається розв’язанню. Це позначилося на характері змін, впроваджених у період НЕПу в радянському цивільному праві. Передусім наголошувалося, що цивільні закони повинні забезпечувати цілковиту гарантію прав радянської держави на повну ревізію і контроль за приватновласними підприємствами та об’єднаннями.(222)

Найповніше регулюючу роль держави у сфері майнових відносин, розширення її втручання в них було втілено в російському «Декреті про основні приватні майнові права, які визнаються РСФРР, охороняються її законами і захищаються судами РСФРР».(223) ВУЦВК постановою від 26 липня 1922р. текстуально відтворив російський декрет. Він зберігав у РСФРР та УСРР перевагу державного сектора, в межах якого залишаються всі великі підприємства. Спираючись на панівний сектор, що вони утворили, держава могла регулювати і спрямовувати розвиток приватно­власницьких підприємств. Одночасно державним підприємствам було надано значно більшої самостійності в господарській діяльності. Декретом від ЗО серпня 1921р. Раднарком УСРР розширив права державних підприємств у галузі фінансування і розпорядження матеріальними ресурсами, їм було дозволено замовляти і купувати на ринку продукцію легкої і кустарної промисловості.(224)

2 липня 1923р. ВУЦВК санкціонував утворення трестів, тобто «державних промислових підприємств», які діють на засадах комерційного розрахунку. Згідно з декретом, держава їм надавала самостійність у проведенні своїх операцій. Кожен з них мав затверджений державою статут, а їх метою визнавалося «одержання прибутку».(225) Але ця норма діяльності охопила не всі державні підприємства.

Водночас приватно-підприємницька діяльність мала здійснюватися лише в певних сферах, головне - у виробництві товарів народного вжитку та торгівлі ними. Вона була обмежена щодо права накопичення, вкладення і розподілу прибутків та обернення їх у капітал. Держава регулювала трудові стосунки між власниками та найманими працівниками на цих підприємствах, забезпечуючи цим працівникам навіть більші права, ніж вони мали на державних підприємствах. Знову ж таки права власників не були надійно гарантовані у законодавстві часів НЕПу, а існуюча політична система, не даючи їм змоги впливати на діяльність влади, залишала їх без усілякого захисту при змінах у законодавстві, що диктувалися виключно боротьбою у верхніх ешелонах партії та зміною внаслідок цієї боротьби її «генеральної лінії». Тут, як і в інших галузях радянського права, існував

172 диктат політики, яка не вважала себе зв’язаною існуючими правовими нормами, довільно їх змінювала або й ігнорувала, коли цього вимагали зміни у партійній доктрині чи тактиці.

Характерне для цього етапу розвитку радянського права й те, що в ньому не було виділено навіть при зростанні самостійності та значенні господарської діяльності стійкого комплексу норм, котрі б утворили господарське право як окрему самостійну галузь. Воно сприймалося і трактувалося звужено і переважно розроблялося в межах цивільного права.

Цивільний кодекс УСРР, який становив лише дещо перероблену редакцію цивільного кодексу РСФРР, набував чинності з 1 лютого 1923 р. Здатність мати цивільні права та обов’язки закріплю­валися за всіма громадянами, не обмеженими в правах судом. Але у використанні своєї цивільної правоздатності вони були обмежені рамками, що їх встановила держава у відносинах, зв’язаних з володінням і розпорядженням власністю. ЦК УСРР закріплював виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, банки, залізниці, націоналізовані судна і будівлі, літальні апарати, зброю і військове спорядження, телеграфне майно. Всі ці об’єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу.(226)

З метою розвитку продуктивних сил у країні кодекс поряд з державною власністю допускав кооперативну, а в певних, звужених межах - приватну власність на речі, що не вважалися вилученими з цивільного обігу.

Маючи правове визнання, ці різні види власності не дістали, однак, рівного правового забезпечення. Кодекс слугував, насамперед, зміцненню і розвитку державної «соціалістичної власності», яка гарантувала владі контроль над національним багатством. Кодекс надавав також певні пільги кооперативній власності. Приватна власність обмежувалася об’єктами значно меншого економічного і соціального значення, а приватні власники були ще й обмежені у розпорядженні нею.

Дозвіл і закріплення різних форм власності вимагали, однак, певної свободи договору. Це було передбачено у відповідних розділах кодексу, зокрема у спеціальному розділі зі зобов’язального права.(227)

Кодекс чітко регламентував підстави виникнення і припинення зобов’язань, визначив різні види договорів, загальні та конкретні вимоги до кожного з них тощо. Але ця свобода договору підпорядковувалася інтересам держави. Інтерес держави домінував і в спадковому праві, якому присвячувався останній розділ кодексу. За законом і заповітом допускалося спадкування майна вартістю до 10 тис. золотих карбованців (включаючи всі борги спадкоємця). Частина спадкового майна, що перевищувала цю вартість, переходила у власність держави. Спрямований проти існування в суспільстві занадто великих різниць у майновому стані громадян, цей експропріаційний захід не міг, однак, запобігти утворенню і посиленню інших форм згубної соціальної нерівності. Насамперед, це було пов’язано з реальною участю у здійсненні влади, а отже, - з привласненням бюрократією непропорційно великої частини національного продукту, який утворювався у системі одержавленої економіки під час захоплення нею різноманітних пільг і привілеїв.

Серйозні зміни відбулися в земельному праві УСРР, якому була притаманна значна частка політичної двоїстості та прямої демагогії. Початкові його акти мали легалізувати давні прагнення селян одержати землю, на якій вони працюють, разом з правом розпоряджатися нею.

Трудове селянство вимагало поділу поміщицької землі і передання її в індивідуальне трудове користування. Кожен селянин мав дістати достатній наділ для того, щоб вести самостійне господарство силами своєї сім’ї, задовольняти її потреби. Одночасно в жодного господаря не мало б утворитися надлишку, який давав би йому змогу експлуатувати інших. Партія есерів підхопила ці вимоги селянства і на їх основі розробила свою програму зрівняльного розподілу землі за так званими «споживчо-трудовими» нормами.

Більшовики, які вважали, що дрібне господарство не спроможне забезпечити значне зростання виробництва, виступили за утворення на основі поміщицьких маєтків великих громадських соціалістичних колективів або державних господарств. Але спочатку вони підтримали есерівську програму, щоб дістати підтримку основної маси селян.

«Тимчасові положення про соціалізацію землі» були прийняті в Україні в березні 1919 р. другим Всеукраїнським з’їздом рад у редакції, що майже не відрізнялась від Закону РСФРР «Про соціалізацію землі», опублікованого 19 лютого. Тут не зустрічався вираз «націоналізація» і навіть не йшлося про передання землі у власність держави, а тільки проголошувалося скасування приватної і взагалі будь-якої власності на землю та передання її у користування всіх, хто на ній працював, чи у користування всього трудового люду. Але цей акт міцно закріплював право за радами

173 розпоряджатися землею і підпорядкованими їм повітовими земельними комітетами, що в умовах ліквідації приватної власності на землю було рівнозначно націоналізації землі.

Отже, в користуванні трудового селянства України безкоштовно без викупу переходило понад 16 млн. десятин землі. Зрівняльний розподіл землі повинен був дати селянській бідноті ще близько 8 млн. десятин «куркульської» землі.(228)

Поділ конфіскованих земель почався в Україні навесні 1918 р. Йому підлягали не тільки поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі, а й надлишки земель, що належали «куркулям».

Конституція УСРР 1919 р. у ст. З закріпила скасування приватної власності на землю. Правове становище земель, надр, вод, лісів ширше визначав декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціальний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування». Згідно з цим декретом, приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовувалась. «Вся земля в межах УРСР, в чиєму б користуванні вона не перебувала, вважається єдиним державним фондом».(229) Цей фонд був переданий у розпорядження органів влади. Влада визначила й загальні правила володіння і користування землею. Згідно з ним, насамперед, було заборонено цивільно-правові операції із землею. Декрет PHK УСРР від 4 березня 1919 р. заборонив продаж, купівлю, заставу землі та інших нерухомостей.(230) Особи, котрі вдалися до таких «операцій», підлягали покаранню аж до конфіскаціїїхнього майна. Одночасно влада створювала правові засади для перебудови соціально-економічних відносин на селі.

Найважливішим правовим актом, що мав регулювати в цей час порядок землекористування, став згаданий декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. Він передбачав утворення державних господарств (радгоспів) як центрів нової організації сільського господарства і життя села.

Велика увага приділялась також створенню сільськогосподарських комун, артілей і товариств. Комуни засновувалися на усуспільненій власності, праці, побуті комунарів.(231) Розраховані швидше на ідеалістів, здатних до повної самовіддачі без, принаймні, впродовж тривалого часу винагороди, комуни могли, однак, зібрати лише жменьку людей такого гатунку. Більшість їх членів мали споживацьку настанову, «проїдаючи» надані засоби і вимагаючи постійних дотацій від держави.

Але основним недоліком значної частини колективних господарств було те, що вони ство­рювалися примусово і виявлялися здебільшого економічно неспроможними, навіть при пільгах, що їм надавала влада. Належного господарювання і соціальної стабільності не могли забезпечити й комітети незаможних селян (комнезами), які із сільською біднотою часто згромаджували «фахових» ледацюг, гультяїв, пияків, котрі зловживали наданими їм перевагами. Більшість трудівників села за цих умов не могла скористуватися землею, що вони дістали, та її продуктами.

Влада змушена була враховувати широке невдоволення селянства, до того ж ще у значній частині озброєного. Тому вона повернулася до розподілу землі в зрівняльне землекористування. Прийнятий 5 лютого 1920 р. закон передбачав розподіл поміщицьких земель між селянами. Безпосереднє її використання у формі радгоспів було обмежене. Внаслідок цього до середини 1920 р. кількість радгоспів в Україні порівняно з 1919 р. зменшилась майже втроє.(232)

При переході до НЕПу поширення і гарантування умов вільного сільського господарювання дістало найбільшого розвитку. V Всеукраїнський з’їзд рад (лютий-березень 1921 р.) підтвердив необхідність неухильного дотримання права вибору кожною земельною громадою будь-якої форми землекористування (товариська община, відрубна, хутірська або змішана).(233) Селянам було надане, хоча й з певними обмеженнями, право здавати і брати землю в оренду. Згідно з декретом ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 11 квітня 1922 р., «маломіцні селянські господарства» одержали право здавати в тимчасову оренду повністю або частково свою надільну землю. Але орендатор не міг брати землі більше, ніж передбачали трудову норму в даному районі; наймана праця могла застосовуватися ним лише посезонно, на певний строк.

Новий закон, виданий 27 травня, впровадив дальші обмеження щодо застосування підсобної найманої праці. Вона допускалася тільки у трудових землеробських господарствах та за умови, що всі працездатні члени господарства самі працюють у господарстві.(234) Отже, держава прагнула не допускати створення у селі великих господарств капіталістичного зразка. Тому основні принципи земельної політики, визначені у Земельному кодексі УСРР, залишалися непорушними, Цей кодекс був впроваджений у дію Президією ВУЦВК у листопаді 1920 р., тобто ще до переходу до НЕПу. Він складався з «Основних положень» і чотирьох частин, що стосувалися «трудового землекорис­тування», устрою «міських земель», «державного земельного майна» та «земельного устрою і переселення». Кодекс, як остаточне, закріпляв скасування приватної власності на землю, її надра, води і ліси. Всі землі в межах УСРР творили власність держави.(235)

174 Трудове право. Декрет РРФСР від 29 жовтня 1917 р. встановив у Росії 8-годинний робочий день, щотижневий недільний відпочинок, допущення понаднормових робіт лише у виняткових випадках з обмеженням їх при цьому 50 год. на рік, а також заборону нічної праці для неповнолітніх, які не досягли 16-річного βiκy.(236) На шкідливих і важких виробництвах робочий день скорочувався до 6 год. (237).

При встановленні радянської влади в Україні ці права були поширені на українських трудящих. Були зроблені також спроби регулювання заробітної плати відповідно до умов, характеру і результатів праці. Для визначення норм заробітної плати робітники за кваліфікацією розбивались на групи і категорії. Мінімум заробітної плати для першої групи (малолітні) становив 100 крб., максимум - для сьомої групи (найкваліфікованіші працівники) - 450 крб.(238)

Встановлювалася однакова оплата за однакову працю незалежно від статі, віку, расової і національної приналежності працюючого. Але одночасно, як начебто несуміснґз гідністю робочої людини, були ліквідовані такі форми винагороди, як нагородні та відсоткові відрахування від підприємницького прибутку, що існували на окремих підприємствах. Після певного періоду дезорганізації, коли на націоналізованих підприємствах час праці скорочувався одночасно з довільним підняттям оплат, роздавалося чи розбиралося робітниками майно і продукція закладу, влада почала впроваджувати жорстку «пролетарську дисципліну» праці, вимагаючи сумлінного виконання робітниками їх обов’язків, насамперед виробітку норм, дотримання внутрішнього трудового розпорядку і технологічного процесу, виконання законів влади і постанов профспілок та завкомів щодо праці. Ці заходи були також спрямовані проти запізнень, прогулів, залишення роботи раніше встановленого строку, заняття під час роботи сторонніми справами, появи на роботі в нетверезому стані, ледарювання, хуліганства, крадіжок.(239) Постійно звертаючись до класової свідомості робітників, влада дедалі рішучіше вдавалася до примусу, щоб встановити «пролетарську дисципліну» праці. Це було необхідно, бо водночас з професійним неуцтвом робіт­ників серед них були поширені споживацькі настрої, небажання працювати, а лише брати, щось отримувати, бо так їх раніше "вчили" своєю передреволюційною демагогією самі більшовики, зробивши "гегемонів революції".

Дуже небезпечним для нового державного ладу і для суспільного порядку взагалі було поширення безробіття. Безробітним надавалася матеріальна допомога. Було впроваджене державне страхування від безробіття, що мало замінити страхування, яке проводилося з ініціативи окремих робітничих організацій. Одночасно робилися спроби ліквідувати безробіття, відновивши роботу підприємств та утворивши місця праці в нових установах і підприємствах. Цьому мала допомогти і організація громадських робіт. Проте ці заходи в умовах розвалу економіки мали обмежений характер. Частково обмеженню безробіття сприяло встановлення на приватних підприємствах порядку, що не дозволяв або утруднював підприємцям скорочення працюючих.

Наймання і звільнення трудящих здійснювалися через профспілки, що мало створювати працюючим певні гарантії. Профспілки виконували вирішальну роль у визначенні умов трудового договору. В подальшому право наймання і звільнення було передано новоствореним радянським біржам праці, котрі мали планомірно розподіляти робочу силу і вести боротьбу з безробіттям у загальнодержавному масштабі. На підприємствах наймання і звільнення проводили безпосередньо фабзавкоми та місцевкоми. Передусім на роботу приймалися фронтовики і найбідніші громадяни. Звільнення дозволялося лише при наявності серйозних підстав, наприклад, влаштування на роботу без дозволу профспілки чи біржі праці та порушення трудової дисципліни. Але часто усунення з роботи використовувалося як політична кара, спрямована проти тих, хто виявив ворожість до радянської влади або намагався дістати роботу «з метою класового маскування». Профспілки дістали значне повноваження при вирішенні трудових суперечок на підприємствах.

Значну роль у розвитку трудового права відіграв Кодекс законів "Про працю" (КЗпП), опублікований у РСФРР (грудень 1918 р.) і поширений згодом на Україну. Він впроваджував найважливіші принципи нової організації праці, зокрема загальний обов’язок працювати і право на працю, обов’язок виконувати встановлену міру праці і право на оплату за працю, обов’язок пильнувати дисципліну праці, право на соціальний захист і відпочинок тощо. Але вже у 1919-1920 рр. до трудового законодавства загалом та до КЗпП було внесено істотні зміни, що відображали практику та ідеологічні настанови «воєнного комунізму». Так, замість справедливої опдати праці за її кількістю і якістю, пов’язаної з матеріальною зацікавленістю працівників, впроваджувалася загальна трудова повинність та мілітарізація виробництва зі зрівняльним розподілом мінімальних «благ».

175

Перша радянська Конституція України встановила: «УРСР визнає працю обов’язком всіх громадян республіки і проголошує лозунг: «хто не працює, той не їсть».(240) Загальна трудова повинність для всіх працездатних передбачалась діючим в Україні Кодексом законів про працю (1918 р.). Вона була піднесена до рівня основного конституційного обов’язку. Ухилення "буржуазних елементів" від трудової повинності прирівнювалось до саботажу і каралося революційним три­буналом. Поряд з трудовою повинністю надзвичайно широко застосовувалась трудова мобілізація, зокрема мобілізація спеціалістів, що здебільшого означала мілітаризацію їх праці.

В Україні 1920 р. було створено систему спеціальних органів із впровадження трудової повинності, що складалася з губернських, міських та повітових комітетів, очолюваних Всеукраїнським комітетом загальної трудової повинності.(241) Широко практикувалася у цей поріод і мілітарізація підприємств та установ. З весни 1919 р. для забезпечення потреб війни на підприємствах почали широко застосовуватися надурочні роботи, була скорочена кількість святкових днів, обмежений недільний відпочинок, щорічні відпустки (вони були згодом скасовані).

З переходом до НЕПу це законодавство, що мало перетворити заходи надзвичайного часу у постійні правові норми та інституції, зазнає суттєвих змін, які відображали потреби та умови праці у соціально зорієнтованому ринковому господарстві. Отже, трудове законодавство поступово переглядається. Постановами Ради Праці і Оборони від 9 квітня і Раднаркому УСРР від 18 квітня 1921 р. запроваджувалися чергові та додаткові відпустки для робітників та службовців із збереженням зарплати. Урядовою постановою Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. був полег­шений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше.(242) Нарешті, за постановою російського ВЦВК (жовтень 1921 р.), поширеною на УСРР кількома актами українського Раднаркому, було скасовано всі види трудової повинності та ліквідовано трудові мобілізації робітників і службовців.

Нові умови господарського життя вимагали зміни порядку соціального забезпечення найманих робітників. У листопаді було запроваджено нову систему соціального страхування робітників і службовців, котрі працюють за наймом у державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних та приватних підприємствах, установах і господарствах. Воно поширювалося на всі випадки тимчасової і постійної непрацездатності, безробіття, а також втрати годувальника і здійснювалося за рахунок підприємств і закладів з участю держави. Суворі правила охорони праці цих категорій працівників встановлювалися за постановою Раднаркому УСРР від 21 вересня 1921р. (243)

З листопада 1922 р. в УСРР було введено у дію новий Кодекс законів про працю.(244) Трудова повинність могла застосовуватися відтепер лише у виняткових випадках. Було юридично закріплено положення про те, що наймання робочої сили всіма державними, громадськими і приватними підприємствами, установами і господарствами, як і окремими наймачами, проводиться на основі добровільної угоди працівника з працедавцем, але через органи Уповноркомпраці. Це закріплення монополії державної біржі праці мало забезпечити охорону трудящих від надмірної експлуатації.

КЗпП давав чітке визначення понять і змісту колективного та трудового договорів як основ трудових правовідносин. Було відновлено положення, за яким тривалість нормального робочого часу не могла перевищувати 8 год. Для осіб у віці від 16 до 18 років, для тих, хто працює на підземних роботах, а також для осіб розумової та конторської праці встановлювався 6-годинний робочий день.

Юридично закріплюючи порядок розв’язання трудових конфліктів і розгляду справ про порушення трудового законодавства, Кодекс встановлював, що ці справи та всі суперечки, які виникають на грунті застосування найманої праці, розв’язуються або в примусовому порядку - особливими сесіями народних суддів, або в порядку примирного розгляду - в розцінково- конфліктних комісіях, примирних камерах і третейських судах.(245) Кодексом підтверджувалося поширення соціального страхування на всіх найманих працівників, незалежно від характеру і тривалості їх роботи і способів розрахунку з наймачами.

Загалом трудове законодавство УСРР, особливо тоді, коли воно переформувалося в умовах НЕПу, мало прогресивний характер, випереджаючи за багатьма положеннями соціальне законо­давство інших країн. Але одночасно воно закріплювало всеохоплюючий державний контроль над трудовими відносинами, а отже, закріплювало за державою можливості обмежувати і навіть скасовувати права працюючих згідно з потребами своєї політики. На державних підприємствах робітники були позбавлені такого засобу захисту прав, як страйк, бо заздалегідь вважалося, що держава є представником загалу робітництва і тому її інтереси мають безперечну перевагу над

176 правами окремих робітничих колективів. Водночас на підприємствах і в інших секторах господарства не були достатньо обумовлені та захищені права їх власників, необхідні для нормальної співпраці між ними і найманими працівниками цих закладів.

Глибокої демократизації зазнало в УСРР шлюбно-сімейне право, що до революції мало в Росії відсталий феодальний характер, ставлячи у нерівне і принизливе становище дружин (щодо чоловіків) і дітей (щодо батьків) та надаючи церкві право контролю над особистим життям громадян. Нове законодавство стверджувало у цій сфері норми, притаманні розвинутому світському правовому суспільству, в дечому - навіть зі значним випередженням стосовно досягнутого у країні рівня правової і моральної самосвідомості та самодисципліни.

Перші декрети у сфері сімейних відносин в Україні були видані в лютому 1919 р. Вони стосувалися створення відділу актів громадянського стану (ЗАГСу) та оформлення ними цивільного шлюбу і його розірвання. Визнання держави дістав тільки цивільний шлюб, зареєстрований в органах ЗАГСу. Церковний шлюб оголошувався приватною справою тих, хто одружується, але не створював правових відносин і наслідків. Декрет наголошував, що шлюб засновується на добровільних засадах і на рівноправності чоловіка та жінки у всіх шлюбно-сімейних відносинах. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання обох сторін чи хоча б однієї з них. Для тих районів України, в яких за обставинами воєнного часу не було створено органів ЗАГСу, дозволялося звертатися з приводу цього до народного суду. Встановлювалася свобода розлучення.(246)

Створивши основи радянського сімейного права, ці декрети не регламентували з необхідною повнотою особисті та майнові правовідносини між подружжям, права й обов’язки батьків, спрямовані на виховання і утримання дітей тощо. Зовсім не були в них відображені такі інститути, як правове положення позашлюбних дітей, позбавлення батьків їх батьківських прав тощо.

У червні 1919 р. був підготовлений проект Сімейного кодексу, який складався з 146 статей, розподілених на три книги: Про акти громадянського стану; Про шлюб і сім'ю; Про опіку. В ньому були підтверджені й розгорнуті основні принципи цивільного шлюбу. Встановлювався, зокрема, шлюбний вік: 16 років для жінок і 18 - для чоловіків. Був максимально спрощений порядок розлучення. За проектом шлюб як такий не створював спільності майна подружжя і воно визнавалось роздільним. Детально регламентувалися особисті та майнові права й обов’язки дітей і батьків. Однаково захищалися права шлюбних і позашлюбних дітей; на користь цих останніх встановлювалося примусове стягнення аліментів з того із батьків, котрий покинув родину.

Впровадження Сімейного кодексу було на тривалий період затримано громадянською війною, а до певної міри - нападками радикальних прихильників необмеженої свободи у стосунках чоловіка і жінки. Але їх заклики відмовитися від накладання на ці стосунки будь-яких правових «пут» були відхилені, бо це мало б призвести до поглиблення аморальності у суспільстві, що вже досягла критичного рівня. У 1926 р. Сімейний кодекс УСРР був прийнятий.

Революція, яка проголосила себе соціалістичною, мала б об’єктивно виконувати певні загальнодемократичні завдання, спрямовані на усучаснення суспільства. Саме тут, де здійснювались не утопічні задуми, а назрілі (або й «перезрілі») дійсні потреби суспільного поступу, вона повинна була досягнути найважливіших і триваліших результатів. Це, наприклад, стосується розвитку в УСРР освіти і культури. Не випадково саме на цьому грунті шукали порозуміння з радянською владою небільшовицькі сили з табору української національної революції, а також з різних угрупувань українського просвітянства.

Цю роботу треба було виконувати, починаючи від, можливо, найважливішої частини освітньої роботи - боротьби з неписьменністю, адже до революції в Україні налічувалось понад 72% неписьменних.(248) У серпні 1920 р. в УСРР була створена республіканська комісія по ліквідації неписьменності, яку очолив голова ВУЦВК Г.Петровський. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову про суцільну ліквідацію неписьменності.(249) Для цього було розгорнуто загально­національну кампанію, до якої залучено профспілкові та комсомольські організації, кооперативи, вчителів, працівників культурно-освітніх установ. Було створено широку мережу лікнепу. Держава надавала різноманітні пільги тим, хто навчався. Навчання було безкоштовним. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати. Селянам надавалася знижка в 20% при обов’язковому страхуванні майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами основних національностей України.(250)

Було докладено чимало зусиль для розбудови і перебудови школи, щоб охопити навчанням загал нового покоління. 2 липня 1919 р. Раднарком УСРР схвалив положення, за яким ство­рювалась "єдина трудова школа", поділена на два ступені: перший - для дітей від 7 до 12 років

177 (п’ятирічний курс), другий - від 13 до 16 років (чотирирічний). Положення впроваджувало обов’язковість і безкоштовність навчання для дітей віком від 7 до 16 років. Викладання мало проводитись рідною мовою учнів.(251)

Остання засада мала б привести до українізації більшості шкіл. Вона, власне, була проголошена навіть раніше: 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд зробив обов’язковим вивчення у школах «місцевої мови» та історії і географії України. Проте для її здійснення не вистачало людей, розуміння і бажання.

Це стосувалося й загальної будови шкільної справи. Головну причину невдач влада вбачала насамперед у тому, що школа ще не була підпорядкована її всеохоплюючому адміністративному та ідеологічному контролю. У червні 1920 р. Раднарком УСРР видав постанову, якою всі нижчі та середні громадські та приватні загальноосвітні школи ліквідовувались, а відповідні їх класи реорганізовувалися у семирічну державну школу.(252) Так було проведено повне одержавлення й уніфікацію школи, хоча держава не мала для цього достатньо коштів, викладачів і випробовуваних методик навчання. Монополізація шкільної освіти заважала вдосконаленню роботи шкіл, позбавляла будь-якої ініціативи, спрямованої на створення різних їх типів та перевірку їх у житті.

Гостро постало питання про педагогічні кадри. Не всі вчителі старої школи перейшли на службу новій владі, не поділяючи ідеологію і політику більшовизму. Тому терміново було створено 48 педагогічних технікумів і шкіл та понад 100 учительських курсів, які прискорено підготовляли кадри з новим світоглядом.(253) На його грунті було організовано профспілку працівників освіти та соціалістичної культури. Одночасно було ліквідовано «націоналістичну» Всеукраїнську учительську спілку, розпуску якої вимагав від боротьбистів Ленін в ім’я тих же принципів "пролетарської комуністичної політики".(254)

Репресії проти кадрів, що мали свідомість національного обов’язку і знання, необхідні для українізації школи, гальмували практичне її здійснення, хоча курс на українізацію постійно підтверджувався владою. Так, у серпні 1921 р. був виданий декрет Раднаркому про запровадження української мови в школах. Але невдовзі нарком освіти Г.Ф. Гринько, який залучав до роботи «стару» українську інтелігенцію, був усунутий з посади за трафаретним звинуваченням у «потуранні» націоналістам з боку «пильних» більшовиків у Політбюро КП(б)У.(255) Українізація освіти в умовах безперервної боротьби з націоналізмом перетворилася у «спорадичні, безсистемні заходи здебільшого агітаційно-пропагандистського, аніж практичного характеру».(256)

Ідеологічні та політичні упередження зменшували й ефективність заходів влади, спрямованих на розбудову вищої освіти, хоча певні її досягнення були безсумнівні.

У березні 1919 р. уряд УСРР видав декрет про правила прийому до вищих навчальних закладів. До вищої школи передусім приймалися діти робітників і бідних селян незалежно від статі, яким виповнилося 18 років. Від них не вимагалися ані документи про закінчення середньої школи, ані складання вступних іспитів. Було скасовано плату за навчання. При вузах створювалися робітничі факультети для прискореної підготовки малописьменних абітурієнтів до навчання відразу у вищій школі.(257)

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, де навчалося 57 тис. студентів.(258) Але одночасно було ускладнено вступ «класово чужої» молоді, до якої зарахували й дітей з родин інтелігенції, службовців і духовенства, що традиційно, покоління за поколінням, поповнювали ряди студентів в Україні. Це значно послаблювало інтелігенцію, яка є елітою кожної нації, саме тоді, коли потрібно було її зміцнення для проведення загальнодержавних перетворень у галузі освіти, науки і культури. Такий дух "класової підозрілості" і ворожості панував також у ставленні держави до кадрів інтелігенції у вищих навчальних закладах. Він визначав і ставлення радянського уряду до Академії наук України. Попередня Академія, створена при гетьмані П.Скоропадському, була ліквідована. Новий проект організації Академії був розроблений групою відомих вчених на чолі з корифеєм природознавства В. Вернадським. У1919 р. було проголошено її утворення. Відносини ВУАН з керівництвом Радянської України були напруженими, оскільки вчені намагалися зберегти незалежність у науковій і громадській діяльності, створити в Академії самоврядування. Керівництво ж УСРР намагалося підпорядкувати Академію своєму контролю і згори визначати її завдання і напрями розвитку в межах будівництва нового суспільно-політичного ладу. Для цього уряд провів, зокрема, «чистку» Академії наук і закріпив за собою право затверджувати (або відхиляти) обраних нею членів.(259)

Ще до революції в Україні існувала велика кількість «Просвіт». Вони поширювали знання і культуру в українських масах. Більшовики прагнули перебудувати її діяльність, висували до

178 керівництва своїх організаторів, котрі мали зробити з «Просвіт» знаряддя комуністичної пропаганди і освіти. В липні 1920р. для цього було вироблено примірний статут «Просвіт». Але вони виявилися занадто пов’язаними зі старими кадрами, традиціями і поглядами, тому поступово стали витіснятися новими закладами - хатами-читальнями, які від початку знаходилися під керівництвом партії. У 1920р. в Україні працювало 1350 клубів, понад 530 хат-читалень, майже 400 «Просвіт», понад 3100 бібліотек.(260) їх діяльність, зокрема на селі, значною мірою була зв’язана з українізацією масової культури, але насамперед тих її напрямів, що засвоїли революційно-більшовицький дух.

Розвиток цих напрямів визначив видавничу політику держави. Навіть при посиленні партійної цензури зростання видань було вражаюче значним. У 1919-1920 рр. в УСРР видано майже 2300 книг загальним тиражем 20 млн. примірників, що набагато перевищувало всі дореволюційні показники. Українською мовою надруковано понад 1100 книг тиражем 10,5 млн. примірників.(261) УСРР стала єдиною з радянських республік, яка створила окремий Кодекс про народну освіту. Введений у дію з листопада 1922 р., він становив єдиний законодавчий акт, який, систематизувавши велику кількість правових норм, мав регулювати розвиток народної освіти, культосвітню роботу, партійно-більшовицьке «соціалістичне виховання» трудящих та їх дітей. Кодекс визначив, що органи виховання й освіти повинні бути знаряддям диктатури пролетаріату в справі знищення старого і створення нового соціалістичного суспільства. Цьому мала служити система радянської освіти і виховання дітей, професійна освіта молоді, наукова робота, політична освіта дорослих громадян.(262)

Соціальне виховання дітей і освіта молоді до 17 років включно оголошувалися загальними, обов’язковими, безкоштовними і спільними для обох статей. Але до повного впровадження загальнообов’язкового виховання і навчання до культурно-освітніх установ мали прийматися передусім робітники і селяни та їх діти. Навчально-виховні установи УСРР повинні були поєднувати виховання і навчання з продуктивною працею.(263) Але багато статей Кодексу мали декларативний характер. Обов’язки, що брала на себе держава, не були достатньо забезпечені фінансово- матеріальними і культурно-освітніми ресурсами країни. Кодекс не пов’язав також класово- ідеологічних завдань проголошених перетворень з вимогами національно-культурного відродження.