§1. Створення Центральної Ради, її перші універсали та подальша діяльність

Перемога лютневої революції в Росії послужила могутнім поштовхом для пробудження національної свідомості українського народу, посилення прагнення до визволення. Рух за здобуття національно-територіальної автономії, провідником якої виступила українська інтелігенція, набував усе більшої сили, вимагав нових форм і методів діяльності.

Навколо національної ідеї, яка відбивала прагнення до самовизначення, автономії, соборності, демократії, свободи, гуртувались щораз більші сили. Вони розуміли, що, як згадує про ті часи М.Грушевський, “треба забезпечити волю України, відновити її старе народовластя, право народу самому правити всіма своїми справами. Діло велике, час такий, якого не було від часів Хмельниччини... Треба було відложити все інше, а взятися до сього діла - до забезпечення політичних прав українського народу й інтересів його трудящого люду”.(1)

У зв’язку з такими обставинами об’єктивно з’явилася потреба надати стихійному українському рухові більшої організованості, тобто створити якусь керівну структуру, орган. Ініціатором такої справи виступило, як засвідчує М.Грушевський, “Товариство українських поступовців - ТУП, яке вже давно домагалось автономії України у федеративній Росії.”(2) Між представниками партій, угруповань, союзів, товариств почали вестись активні переговори, а незабаром - виникати різні “координуючі органи”.

Цього ж дня газети надрукували повідомлення, що у Києві зібралися представники “всіх українських груп, товариств і гуртків..., місцевих і деяких провінційних українських організацій’’, які утворили свій центральний орган - Українську Центральну Раду.(4) Як пише М.Грушевський, “до неї ввійшли, крім представників Товариства українських поступовців, представники соціал- демократичних груп, кооперативів, робітників, військових, студентів і культурних та професійних товариств і організацій”.(5)

Отже, ми бачимо, що у ті дні починають викристалізовуватися дві лінії у суспільному русі: соціальна і національна. Водночас, національна лінія, яку представляла Центральна Рада, не відокремлювалася та тісно перепліталася із соціальними проблемами України. Бо ж за своїм партійним складом, переконаннями, ідеологією Центральна Рада складалася здебільшого з

1 2 української інтелігенції соціалістичної спрямованості (соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціал-федералістів та ін.). Саме соціальні проблеми хвилювали їх понад усе. Однак не забували вони і про політичні: все-таки серед них переважали українці. Політичні цілі і домагання були сформульовані так: “територіальна автономія України з державною українською мовою” у складі федеративної демократичної Російської республіки, із забезпеченням прав національних меншостей - росіян та ін.(6)

Про незалежність, отже, майже ніхто з провідних українських діячів тоді не помишляв.

Послідовна боротьба за автономію України, її національно-культурне відродження сприяли зростанню впливу й авторитету Центральної Ради, демократичної за складом, формами і методами діяльності, серед широких верств населення України. Її концептуальна платформа значною мірою грунтувалась на поглядах видатних українських політичних мислителів, які ніколи не відокремлювали ці погляди від загальнолюдської демократичної філософсько-політичної скарбниці, зокрема Г. Сковороди, М. Драгоманова, І. Франка, узагальнених і відображених у працях М. Грушевського, В. Винниченка, С. Єфремова та ін. Але, очевидно, під впливом М.Драгоманова[*], який не вірив у можливість відновлення української національної державності, прагнучи спрямувати український соціально-політичний рух у русло боротьби за демократизацію і федералізацію в межах Російської та Австро-Угорської держав, ті ж М.Грушевський, В.Винниченко й інші висували питання тільки про автономію України, не мислили її у відриві від Росії.

Щоправда, не всі тоді так думали, бо видатний український політичний діяч і публіцист Д.Донцов постійно й чітко виступав проти російського шовінізму й імперіалізму в усіх його проявах, застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, царська вона, республіканська чи соціалістична. (8) Недарма, перебуваючи на той час у Києві, він не увійшов до складу Центральної Ради чи інших її органів, не поділяючи “федералістичних”, “вірнопідданчих” переконань М.Грушевського, В.Винниченка й інших українських соціалістів.

Проте більшість тодішніх керівників українського руху, будучи за переконаннями "твердими" соціалістами, виходили із сугубо класових позицій, вважаючи, що в Україні економічно панують не українці, а росіяни, євреї, німці, французи, поляки та інші, які прибрали до рук усю промисловість, весь торговий капітал і значну частину аграрного сектора; що тільки невелику кількість панівного класу становлять українці, які давно вважали себе “русскими”.

Це, по суті, була майже та сама лінія, яку проводили більшовики: розділяти нації на експлуататорів і експлуатованих, розбивати їх цілісність, єдність, нацьковувати одні верстви населення на інші. Ця лінія для національно-патріотичних сил, які борються за звільнення своїх народів, поневолених країн від чужоземної влади, чужоземного гніту, була неправильною, згубною, бо в “зоряний час” боротьби за волю і незалежність якраз треба об’єднувати всі сили, рухи, верстви нації, йти до мети, до волі спільним фронтом. Це у пізніші часи добре зрозуміли народи Африки, Азії, Латинської Америки, які боротьбу за волю, незалежність, державність вели і ведуть саме єдиним національним фронтом, без розмежування на класи.

Щоправда, проповідуючи і виступаючи за соціалізм, лідери УЦР, на відміну від більшовиків, вважали, що соціалізм не треба нав’язувати силою, тим паче зброєю, що він об’єктивно, неминуче прийде на зміну капіталізмові у майбутньому. Отже, про жоден негативний націоналізм УЦР не могло бути й мови. Якщо він й існував, то тільки у позитивному відтінку, оскільки мав на меті не пригноблення інших націй в Україні, не гасло “Україна - тільки для українців”, а тільки духовне, культурне, національне відродження українців як великої багатостраждальної нації, яке відбувати­меться в багатонаціональній Українській державі.

Щодо неукраїнської частини населення в Україні, то рух за державно-політичне, національно- культурне та духовне відродження українців оцінювався в його середовищі дуже неоднозначно. Демократичні верстви росіян, євреїв, поляків та інших ставилися до цього відродження співчутливо. Але таких було мало. Більшість (зокрема, заможні верстви) - вкрай негативно, тобто “пішли

13 шляхом енергійного опору організації української демократії”.(9) Цими ж силами, до яких згодом приєдналися більшовики, нагнітались чутки, що “хохли хотять відокремитись від Росії”, що весь український рух має контрреволюційний характер, що неукраїнців незабаром будуть бити, виганяти з України тощо.

Але повернемось до подій, які розгортались далі у Києві і по всій Україні. 20 березня 1917 р. Центральна Рада обрала Президію Ради у складі 10 членів: М.Грушевський* - голова Президії (одночасно й голова Ради); В. Науменко - заступник голови; Д. Антонович - товариш голови і голова маніфестаційної комісії; С. Веселовський - писар і голова агітаційної комісії; М. Ткаченко - голова правничої комісії та ін.

З самого початку свого існування, діючи на засадах демократизму, не претендуючи, однак, на роль повноважних представників народу і не бажаючи бути звинуваченими в узурпації влади, Центральна Рада та її Президія вважали себе органами тимчасовими, які мають за основну мету скликати у найближчий час загальноукраїнський з’їзд, де будуть обрані постійні члени Ради. Делегати на цей з’їзд мали обиратися на демократичних засадах від усіх організацій, партій, союзів, товариств України. З’їзд заплановано скликати на Великодні свята - 19-21 квітня.

Характерно, що вже на самому початку діяльності Центральна Рада надіслала вітальні телеграми голові Тимчасового уряду князеві Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському. У них виражалась надія, що ’’у вільній Росії буде забезпечено усі законні права українського народу’’.(11)

22 березня вона видала відозву “До українського народу”, в якій закликала населення до спокою, недопущення анархії, згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств, творення засад нового, вільного життя, а також перечисления посильних грошових внесків у всеукраїнський національний фонд.(12)

27 березня до Києва прибув з Москви М.

Почав М. Грушевський діяльність з організації регулярного українського періодичного видання - “Вістей Української Центральної Ради”, потім ще й газети “Нова Рада”, щоб населення України мало якусь об’єктивну інформацію про події.

Суспільно-політичне життя в Україні, насамперед у Києві, активізувалося. Так, наприкінці березня тут відбулися перші збори українських солдатів і офіцерів, які проголосили себе Установчою військовою радою і висунули вимогу до Тимчасового уряду повернути Україні ліквідовані царатом її автономні права. Це рішення було затверджене Військовим вічем, на яке зійшлось понад тисячу осіб. Воно постановило утворити з добровольців український полк, що можна вважати першою спробою в цей період утворити українське національне військо.

У березні відбулося зібрання київського духовенства, яке делегувало до складу Центральної Ради трьох своїх представників (протоієрея Шараївського та ще двох священиків).

Відбувся також перший кооперативний з’їзд Київщини, який рішуче підтвердив українські автономні домагання і постановив скасувати посади урядників, старост, приставів, земських начальників та ін. Населенню належало шляхом виборів творити сільські комітети, представникам останніх - волосні ради, а далі - повітові та міські ради. Виконавчими органами їх мали бути відповідні комітети, а у повітах - ще й повітові комісари. З’їзд закінчився співом “Заповіту” та “Ще не вмерла Україна”.

Розгортала діяльність українська студентська рада, до якої входило близько 20 членів -

представників вузів Києва.

1 -го квітня на майдані біля Володимирського собору відбулося багатотисячне загальноміське віче. Вітали російську революцію, вимагали реформ, прав і свобод, було багато червоних та українських синьо-жовтих прапорів, лозунгів: “Ще не вмерла Україна”, “Хай живе вільна Україна”, "Хай живе російська революція” та ін. Потім маніфестація рушила на Софійський майдан. Тут на повторному вічі прийнято резолюції щодо “відновлення народовластя, знищеного царським деспотизмом”, про підтримку Тимчасового уряду, про потребу “широкої автономії української землі”.(15) Вирішено створити національний фонд відродження та почато збір коштів для нього.

Тоді ж, навесні 1917 р., почали виникати українські національні ради у Росії: Петрограді (її очолив О.Лотоцький), Москві (на чолі з О.Саліковським), які налагодили зв’язки з Центральною Радою.

Наприкінці березня відбулися конференція УСДРП, установчий з’їзд УПСР, з’їзд ТУП, на якому Товариство українських поступовців перейменовано у Союз автономістів-федералістів. Усі ці партії і союзи, представники яких входили до Центральної Ради, як і ще близько двох десятків інших партій та організацій, були дуже різними за складом, соціальною базою, політичними програмами.* Одні з них вбачали майбутнє України як незалежної держави (таких, до речі, було дуже мало), інші - як частини слов’янської конфедерації народів, треті - як автономного утворення у складі Росії, ще інші - як невід’ємної частини “єдиної і неподільної” Росії. Саме тому навіть серед членів Ради не було єдності, згоди у найважливіших, концептуальних питаннях, виникали гострі суперечки й дискусії, які, до речі, продовжувались аж до останніх днів існування Центральної Ради. Вони точились не тільки між представниками різних партій чи організацій, а й серед членів одних і тих же партій. Мало що змінило в цьому аспекті й прибуття до Києва М. Грушевського та В. Винниченка, які почали активну діяльність, але злагоди не домоглись, навпаки, самі між собою почали дискутувати. Єдине, що менш-більш об’єднувало більшість членів Центральної Ради, - необхідність соціалістичного шляху розвитку України, оскільки найвпливовішими фракціями Ради були УПСР і УСДРП. За соціальним складом приблизно три четвертини членів ЦР представляли робітників, селян і солдатів, а одна - інтелігенцію.

Реальної влади на ранніх етапах існування Центральна Рада ще не мала. Ця влада належала у березні та впродовж кількох наступних місяців губернському комісару Тимчасового уряду М.Суровкіну, командуванню Київського військового округу та Київському виконавчому комітетові об’єднаних громадських організацій. До складу останнього входили досвідчені діячі із земського і міського союзів, робітничі та солдатські делегати, представники міської думи, управи, різних громадських організацій. За партійним складом це були переважно кадети, російські меншовики та есери. Саме в його розпорядженні були, крім досвідчених управлінських кадрів, війська, суд, прокуратура, міліція, преса тощо. Його підтримували численні прихильники серед населення міста.

Але й Центральна Рада не сиділа, склавши руки. 26 березня відбулась підготовча нарада зі скликання Всеукраїнського національного з’їзду, на якій вирішено переобрати на з’їзді склад Центральної Ради на нових засадах - по 2-4 представники від губерній і більших міст, по 5 - від робітників, селян, студентства, кооператорів, по 1-4 - від більших партій, 8 - від військових, 10 - від професійних і просвітніх організацій і т.д. По три місця могли одержати українські громади Кубані та Холмщини, по 2 - Чорноморської і Бессарабської губерній, Воронежчини, Дону, Петрограда і Москви, по 1 - Ставропольської, Курської, Мінської, Гродненської губерній, Ростова-на-Дону, Саратова, Виборга, Кронштадтського флоту та ін. Стосовно Галичини й Буковини, то їхнє українське населення мало само вирішити про делегування представників до складу Ради. Крім того, додатково ще 15% загальної кількості делегатів Ради мали бути кооптовані пізніше - з фахівців та представників національних меншин, які захочуть солідаризуватись з українським народом.(16)

Національний з’їзд зібрався у Києві 19 квітня і працював три дні. З’їхалось близько 900 повноважних делегатів та 600 гостей. Прибуло багато делегатів від губерній, міст, різних верств населення, багатьох політичних партій та рухів (УПСР, УСДРП, УПСФ, РДП, УПСС), селянських спілок, студентських громад, товариств “Українська хата”, “Просвіта”, ім.П.Полуботка, Жіночого союзу, наукових товариств, українських громад Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону, Виборга, Кронштадту, Кубані, Бессарабії та ін. З’їзд одержав дуже багато привітань з усієї України і з-за її меж, у залі майоріли синьо-жовті прапори, виднілись портрети Т.Шевченка, лунав його “Заповіт”,

*

Серед них був навіть "Союз співробітників охоронного відділення" - колишньої царської "охранки".

1 5 вигуки “Слава”. Головними питаннями на з’їзді були національно-політичне відродження України та реорганізація УЦР на нових, демократичних засадах. З доповідями і в обговоренні цих питань виступило близько 70 промовців. Майже всі вони підтримали думку про необхідність автономії України, навіть представник Тимчасового уряду губернський комісар М. Суровкінта голова Київської робітничо-солдатської Ради К. Незлобін, який напередодні з’їзду погрожував розігнати Центральну Раду багнетами. Питання про незалежність, суверенітет України не порушувалось. Всіляко обходив його, намагався заглушити на з’їзді і сам М.Грушевський (хоч прихильники такої ідеї були, щоправда, не дуже численні). Як він пише у “Споминах”, “дві течії з сього боку ми вважали небезпечними - крайній український націоналізм (“Україна для українців”) і споріднене з цим самостійництво ("Самостійна Україна”)” (підкреслення наше. - Автори).

Грушевський та його однодумці, тобто, по суті, керівники українського національного руху, провідники нації вважали самостійність України справою небезпечною, непотрібною - хоч би щось погане хто-небудь, особливо росіяни, про них не подумав. “Мовчіть, а то попадуть Ваші слова у пресу, - переконували “самостійників”, - і дадуть зовсім викривлене поняття про наш з’їзд і наші домагання”. (17)

З’їзд прийняв низку резолюцій, в яких наголошувалося на тому, що тільки національно- територіальна автономія України забезпечить “потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на Українській Землі”. Він висловився за федеративну демократичну форму державного устрою Росії, визнав за Установчими зборами Росії, які повинні бути скликані у найближчий час, “право санкції нового державного ладу Росії”, у тому числі - автономії України. Однією з найголовніших засад української автономії проголошувалась повна гарантія прав усіх національних меншостей, які живуть в Україні. На пропозицію М. Грушевського з’їзд висловив підтримку Тимчасовому урядові як найвищому тимчасовому органові влади та управління всієї країни.

З’їзд санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого національного представницького органу в Україні, провівши вибори нового її складу. Всього до неї обрано 115 осіб*, а через декілька днів, використавши дозволений метод кооптації, долучено ще 5.(18) У процесі виборів встановлених раніше квот чітко не дотримувались. Отже, до складу Центральної Ради були обрані представники від усіх губерній України, великих міст, усіх соціалістичного спрямування партій, українських товариств, союзів, різних земляцтв, студентства, учительства, жіноцтва тощо. З’їздом встановлено, що обрані члени Ради повинні бути затверджені або замінені на губернських з’їздах, професійних з’їздах, зборах українських земляцтв, громадських організацій, партій, союзів та ін. Центральній Раді надано право кооптації 15 відсотків її складу, щоб увести представників націо­нальних меншостей та ін.

Більшість обраних з’їздом членів ЦР на місцях було затверджено, хоч, наприклад, представників від Волинської і Полтавської губерній замінено повністю, від Чернігівщини - частково. Додатково надіслали делегатів Холмщина, Архангельське та деякі інші земляцтва.

З’їзд доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. У складі України могли створюватись автономні краї чи інші одиниці - на підставі етнографічного принципу.

У документах, ухвалених з’їздом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України у складі Росії; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин в Україні; допуск представників України у майбутніх переговорах з Німеччиною та ін. Отже, з'їздом були сформульовані ідеологічні, політичні та організаційні напрями розвитку України в питаннях національно-державного будівництва.

Згідно з його рішеннями, Центральна Рада мала розгортати діяльність саме як національний парламент.(19)

Головою Ради на з’їзді одноголосно обрано Михайла Грушевського, його заступниками - В.Винниченка та С.Єфремова. На цьому Всеукраїнський з’їзд закінчив роботу.

Оцінюючи історичне значення з’їзду, В.Винниченко потім писав: “Дійсно, конгрес був першим кроком відродження нації на шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її у життя”.(20) Підтримував його і М.Грушевський, який у багатьох виступах, статтях, працях наголошував на великому значенні з’їзду (часто вживався й термін

М. Грушевський називає цифру 120-150 осіб.

1 6 конгрес), настійливій необхідності українському народові “організуватися міцно і негайно”. Він зазначав: “Україна наша... була доволі спокійна, коли порівняти з іншими краями Росії”, вказував на необхідність того, щоб “спільні завдання народні об’єднали Україну в цей великий час від верху до споду”, щоб “згуртувались всі її класи і партії. Треба, щоб ся єдність, організованість пройшла в кожний куток, в кожне село, в кожну хату. Тоді наша Україна переживе щасливо не тільки сей великий, але і грізний мент, і закріпить великі здобутки, котрих прагнемо: волю і незайманість нашого краю, добро і права трудящих мас, нашого народу і тих народностей, які живуть з нами разом на нашій землі”.(21)

Як ці слова актуальні й зараз, як вони перегукуються із сьогоденням!

21 квітня 1917 р. відбулося перше офіційне засідання новообраної Центральної Ради, з якого розпочалася її копітка, повсякденна діяльність. На засіданні обрано виконавчий постійно- діючий орган Ради - Комітет у складі 20 осіб, “складений з представників усіх головніших політичних і класових організацій українських”.(22)

До його складу увійшли М.Грушевський (голова Ради і одночасно голова Комітету), В.Винниченко і С.Єфремов (заступники голови), Х.Барановський, В.Бойко, О.Вілінський, C.Bece- ловський та ін. Засідання Комітету мали відбуватися щоденно, але не рідше одного на два дні.

Встановлено, що засідання ЦР могли бути черговими і позачерговими. Чергові повинні скликатися не рідше разу на місяць, позачергові - у випадку потреби. Перші вважались повно­важними у випадку присутності більше половини делегатів, другі - при будь-якій кількості членів Ради. Запрошення делегатів на чергові засідання розсилались делегатам за 10 днів до їх початку, в газетах друкувались відповідні повідомлення.

Прийняті на засіданнях ЦР правові акти отримували назви універсалів, декларацій, постанов, ухвал, рішень і резолюцій. Найважливішими з правового погляду були універсали, які мали значення конституційних законів. Універсалів Центральна Рада видала всього чотири. Але й інші її нормативні акти мали вищу юридичну силу, хоч одні з них мали загальнодержавне, суспільно-політичне значення, інші - індивідуальне. Так, вже на другому засіданні Ради, 23 квітня, де визначено Центральну Раду як “представницький орган всієї організованої української людності”, були прийняті постанови у справі організації губернських, повітових, міських українських рад, губернських українських з’їздів, про “позику волі” як допомогу урядові, оподаткування, губернські фінансові комісії, реорганізацію освіти в Україні та ін. Були й конкретніші постанови, з конкретних питань: про оновлення складу Київської міської думи, усунення з Харкова вкрай вороже налаштованого до української справи архієпископа Антонія та ін.

Комітет Центральної Ради незабаром утворив декілька постійних комісій: організаційну, військову, освітню, правничу, фінансову тощо. Голови комісій (їх призначив Комітет) уводились до складу Комітету (якщо не були у ньому) і до складу ЦР. Це правило не поширювалось на членів комісій. Тому незабаром склад Комітету зріс до 33 осіб: як за рахунок голів комісій, так і нових членів, кооптованих самим Комітетом. Створювались і тимчасові комісії - для підготовки якогось питання, вироблення проектів важливих правових актів тощо.

До створення уряду Комітет був виконавчим органом Центральної Ради, керував усіма справами у період між її засіданнями, обирав з-поміж своїх членів секретарів і скрабника Ради, керував діяльністю її канцелярії, забезпечував інформування місцевих органів (губернські, повітові ради, міські думи) про прийняті Радою та ним нормативні акти й ін. Він же готував засідання Ради, пропонував порядок денний, готував проекти рішень, документів тощо.

При Центральній Раді незабаром створено апарат службовців, які об’єднувалися у канцелярію на чолі з директором та його помічником. Канцелярія мала 6 відділів (загальний, кодифікаційний, видавничий, бухгалтерський, бібліотечний та господарський) і діяла на основі статуту, затвердженого Центральною Радою.

Роль Ради як представницького органу, центру всього суспільно-політичного життя в Україні щораз більше зростала. Так, у травні-червні вона розглянула питання про відносини з Тимчасовим урядом, склад і повноваження делегації Ради, яка виїжджала до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом, про селянський з’їзд, зв’язки з Галичиною та ін. Після чотирьох перших засідань (вони називались “загальними зборами”) подальші пленарні засідання стали називатись сесіями. Вони тривали по декілька, інколи 10-12 днів.

У травні-червні проходить збільшення кількісного складу Центральної Ради. Передусім це відбулося за рахунок військовиків. 18 травня 1917 р. у Києві зібрався перший Всеукраїнський військовий з’їзд, в якому взяло участь близько 700 делегатів від різних фронтів, флотів, військових

1 7 частин. З’їзд обрав військовий комітет на чолі з С. Петлюрою, ухвалив резолюцію про необхідність створення національної армії. З’їзд признав Центральну Раду єдиним органом, який має право розв’язати всі справи стосовно України, у т.ч. вести переговори з Тимчасовим урядом. Цей останній повинен негайно проголосити автономію України.(23)

Оскільки на з’їзді було мало представників фронтових військових частин, вирішено невдовзі скликати другий військовий з’їзд. Він відкрився 5 червня у Києві (детальніше про ці події див. далі), обрав Всеукраїнську Раду військових делегатів з 132 осіб, яка цілком увійшла до складу Центральної Ради.(24)

10 червня Українська селянська спілка зібрала у столиці Всеукраїнський селянський з’їзд за участю понад 1500 делегатів. Він теж визнав Центральну Раду “провідним органом українського народу”, постановив, що всі "установи і самоврядування” в Україні повинні українізуватися. На з’їзді було порушене питання про незалежність України, проте більшість делегатів його не підтримала (детальніше див. далі). З’їзд ухвалив рішення скасувати приватну власність на землю і передати її всю без викупу Українському земельному фондові для розподілу серед селян. Було обрано Всеукраїнську Раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет. Члени Ради (212 осіб) також увійшли до складу Центральної Ради.(25)

Відчувши підтримку народу, насамперед селян і військових, Центральна Рада приступила до з’ясування стосунків з Тимчасовим урядом, тим паче, що таке доручення, як зазначалось, вона отримала від українського віча ще у квітні.

Наприкінці травня до Петрограда виїхала повноважна делегація Ради у складі 10 осіб (серед них В. Винниченко) і подала Тимчасовому урядові та ЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів “Доповідну записку”. У ній характеризувались соціально-політична ситуація в Україні, український національно-визвольниий рух, який зображався як об’єктивний, справедливий, загальнонародний, порушувалось питання про необхідність надання Україні національно-територіальної автономії, українізацію школи, створення у складі російської армії окремих українських частин, введення українських представників до російських делегацій на міжнародних конференціях та ін.(26)

Для вивчення “української проблеми” Тимчасовий уряд утворив комісію та послав до Києва О. Керенського. Він зустрівся з представниками різних політичних сил, партій, з М. Грушевським та іншими лідерами ЦР. О.Керенський, як згадував М. Грушевський, поводився неприязно, поспішав, пропонував зачекати з автономією, бо “це є небезпека для нового ладу, а федеративний постулат викликає підозріння”.(27)

Члени комісії Тимчасового уряду до українських домагань теж поставилися вороже, насторожено, відповідаючи майже на кожен пункт “Доповідної записки”, що “це трудно”, “це - неможливо”, “уряд на це не піде” тощо. Нарешті визначився з відповіддю й сам уряд. Він 13 червня одноголосно (в т.ч. голосували “за” і міністри-соціалісти) прийняв постанову, якою визнавав “національні окремішності та своєрідні умови життя України”, але відмовлявся видати акт про автономію України. По-перше, тому, що це питання повинні б розв’язати Всеросійські Установчі збори, а, по-друге, уряд сумнівався, чи Центральна Рада може виступати “виразником волі всього українського народу”. Навіть спеціального комісара на Україну уряд відмовився призначити або хоч би комісара з українських справ при Тимчасовому уряді.(28) Це було, навіть за словами В. Леніна, ’’дикою зухвалістю контрреволюціонерів, нечуваною безсоромністю великоруського “держи­морди”, оскільки той же уряд, не чекаючи Установчих зборів, погодився визнати державну незалежність Польщі та Фінляндії, теж, щоправда, відклавши видання конкретних нормативних актів на пізніше. Позицію Тимчасового уряду, а у майбутньому і більшовиків, легко зрозуміти: вони не бажали втратити таку величезну, багатющу колонію, як Україна. Адже напередодні і в роки Першої світової війни Україна давала понад 70 % вугілля всієї Російської імперії, 96,7 % прокату, 68 % сортового металу, 81 % олова, 90 % срібла, 75 % чавуну, 53 % солі (29), не кажучи вже про хліб, м’ясо, цукор, сіль та інші продукти.

До речі, цілком негативну позицію щодо дуже поміркованих вимог України зайняла також Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.(ЗО)

Починаючи розуміти, що шляхом умовлянь і прохань автономії для України у російської влади (царська вона чи “революційна”) не домогтися, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала свій перший Універсал.(31) Звертаючись до всього народу українського, вона заявляла: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись од всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на

1 8 Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні давати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори... Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі”. В Універсалі говорилось про необхідність “одібрати у власність народу поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі”, але це повинні зробити Всеукраїнські Установчі збори.

Центральна Рада проголошувала, що, виконавши волю свого народу, взяла на себе “великий тягар будови нового життя... Однині самі будемо творити наше життя. Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города знає, що настає час великої роботи”. Рада закликала, що там, “де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства", належало організуватись і перевибрати адміністрацію. У місцевостях, де “українська людність живе всуміш з іншими національностями”, слід було “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя”. На місцях - в губерніях, повітах, волостях, містах і селах - закликали створювати губернські і повітові ради, волосні, міські і сільські народні управи. Оскільки до цього часу “український народ усі кошти свої віддавав у Всеросійську центральну казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за се”, то Рада розпорядилась “накласти на людність особливий податок на рідну справу... і пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради”.(32)

До цих рішучих дій Раду підштовхнула не тільки шовіністична політика Тимчасового уряду й Петроградської Ради, а й революційна ініціатива знизу, з боку народних мас: інтелігенції, військових, студентства, селян.

Універсал справив на населення України велике враження, щоправда, різнорідне. Як стверджує М. Грушевський, “запеклі вороги українства підняли крик, що Універсал викликає усобицю, анархію, протиставляючи Центральному Російському Урядові український уряд”. Але загал українського населення зустрів його схвально: “побачили в нім... обіцянку ладу, спокою, порядку, забезпечення свободи й здобутків революції для України, привітали його з радістю й вдоволенням”.(33)

Чимало різних державних і громадських органів, союзів “привітали Універсал, признали його обов’язковою для себе постановою, обіцяли у всім сповняти накази ЦР, признали її своєю владою, своїм зверхнім органом”.(34) Таке рішення, зокрема, прийняли збори представників повітових управ всієї Київщини, земств Полтавської губернії, Остерський повітовий український з’їзд (на Чернігівщині), збори представників усіх організацій м.Яготина (на Полтавщині) та ін.

Важливим було й те, що вперше Центральна Рада проявила себе й заговорила як владний орган, орган всього українського народу, що вона взяла на себе “велике діло творення нового, вільного і справедливого, автономного життя”; що вона, окрім того, дбатиме не тільки про інтереси, “добро, успіх і силу українського народу, але... й інших народностей, що живуть разом з ним на українській землі”.(35)

Універсал справив враження і на російські правлячі кола. Вже через кілька днів після його появи, 29 червня, Тимчасовий уряд опублікував “Звернення до українського народу”.(36) Поставивши сакраментальне запитання: “Чи ви не частина вільної Росії?”, він закликав українців: “не відривайтесь від загальної Батьківщини! Не розколюйте загального війська! В хвилину грізної небезпеки не вносьте братовбивчої сварки... Погибель Росії буде погибеллю і вашої справи... не завдавайте смертельного удару всій державі,... хай же всі народи Росії тісніше стануть до боротьби з загрожуючими країні зовнішніми і внутрішніми небезпеками...” Отже, з метою збереження “єдиної і неділимої” Тимчасовий уряд взявся, не маючи інших засобів, до умовлянь українців, тиску на їхню “совість”, “добропорядність”.

Може, не варто було б зупинятися на цьому документі, якби пізніше неодноразово такі ж аргументи не використовували вже більшовицькі правителі. Використовуються вони й нині “своїми”, доморощеними прихильниками “єдиного і неділимого Союзу”, ворогами української незалежності, державності.

У червні-липні змінюється внутрішня ситуація в Україні, Центральна Рада дедалі активніше прагне виступати як представницький орган українського народу. Водночас не минуло даремне й звинувачення Тимчасового уряду, що Рада не представляє всієї території України, всіх верств населення, народностей і націй, які живуть в Україні. Отже, на перший план вийшла проблема всебічного зміцнення й розширення її соціальної і національної бази. “Для сього треба було, - зазначає М. Грушевський, - щоб У.Ц. Рада з представницького органу національного, українського тільки перейшла в орган всекраєвий, поповнений представниками неукраїнської демократії”.(37)

19 Центральна Рада утворила спеціальну комісію, яка підготувала відповідний проект рефор­мування. Специфіка проекту полягала в тому, що поповнення складу Ради планувалося провести не шляхом загальних виборів, а способом делегування до її складу представників різних громадсько- політичних організацій, соціальних і національних об’єднань. Чому саме такий шлях обрала Рада - сказати важко. Можливо, тому, що надто неоднорідним, національно недостатньо свідомим було тогочасне суспільство в Україні, значним був відсоток неукраїнського населення, непевною - внутрішня й міжнародна ситуації. Та й проведення загальних виборів вимагало надто багато часу й коштів, яких, до речі, майже не було.

Отож, 11 липня 1917 р. після обговорення проекту реорганізації пленум ЦР ухвалив таке рішення: “У.Ц.Р., як орган української революційної демократії, складається, головним чином, з Рад Робітничих, Селянських і Солдатських делегатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній”.(38) Комісія, було, запропонувала під натиском фракції есерів скасувати представництво професійних, просвітніх, благодійних, наукових та інших товариств, але Рада з цим не погодилась.

Отже, на пленарному засіданні ЦР прийнято рішення (11 липня) про зміни у її складі, відмінні від тих цифр і засад, що були встановлені Українським національним з’їздом. З цього часу головним у ЦРаді стало вважатися представництво від Рад селянських депутатів (212 осіб), Рад військових депутатів (132), робітничих Рад (100), Генерального військового комітету (27). Територіальне представництво від губерній (52), великих міст (23), українських колоній (6) залишилося майже без змін. Основним політичним партіям (УСДРП, УПОР, УПСФ та УТП) надавалось однакова кількість місць - по 5. Таку ж кількість представників надано вчительській спілці. Студентству, кооператорам, духовенству - по 1. Представництво окремих селянських спілок і військових частин скасовано.

Дуже важливим було рішення про поповнення Центральної Ради представниками національних меншин, яким надано місця згідно з чисельністю тієї чи іншої меншини, отже, за принципом пропорціонального представництва. Загалом їм виділено 25 % місць усієї кількості членів Ради. Щоправда, представники меншин не погодились з виділеною квотою і зажадали не менше 50 % місць. Порозуміння знайшли на 30%.*

12 серпня комісія Центральної Ради ухвалила, що всі неукраїнські партії й організації обирають до складу Ради 202 членів і 51 кандидата, в тому числі Київська Рада робітничих депутатів -20, соціалісти-революціонери - 20, меншовики - 20, Рада об’єднаних громадських організацій - 10, кадети - 10, народні соціалісти - 4. Щодо національностей, то росіяни - 104, євреї - 50, поляки - 20, молдавани - 4, німці - 3, татари - 3, греки, чехи, білоруси, меноніти і болгари - по одному та ін.(39)

На підставі цієї ухвали впродовж декількох тижнів і було здійснене доукомплектування складу Центральної Ради. Ще раніше, у липні, депутатський корпус було поповнено представниками робітництва: 24-26 липня у Києві пройшов Всеукраїнський робітничий з’їзд, на якому обрано Всеукраїнську Раду робітничих депутатів. Вона також у повному складі (100 осіб) увійшла до Центральної Ради. Потім, згідно з названою ухвалою Ради, її склад поповнився іншими депутатами, в т.ч. представниками національних меншостей. Д.Дорошенко подає в остаточному варіанті такий склад Центральної Ради: делегатів Всеукраїнської Ради селянських депутатів - 218; Всеукраїнської Ради військових депутатів і Генерального військового комітету -158; Всеукраїнської Ради робітничих депутатів - 100; робітничих і солдатських депутатів - 50; українських соціалістичних партій - 20; російських соціалістичних партій - 40; єврейських соціалістичних партій - 35; польських соціалістичних партій -15; міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальних з’їздах - 84; від професійних, просвітніх, наукових, жіночих, студентських, вчительських і ін. громадських організацій - 108.(40) Отже, всього 828 депутатів. Сучасники тих подій у спогадах і працях стверджують, що не всі обрані до ЦР депутати приступили до виконання своїх депутатських обов’язків. Деякі з’являлися на її засідання рідко, чимало - зовсім не з’являлися. Менш-більш регулярно працювало близько 250-300 осіб.

Зміцнено створену на початку існування Ради Президію, яка виконувала функції керівництва повсякденною роботою, відала підготовкою сесій, готувала порядок денний. До складу Президії, нагадаємо, входив її голова (одночасно голова ЦР), обидва його заступники, шість членів та секретар. Отже, наприкінці червня склад Президії доповнено ще шістьма заступниками (товаришами)

»!{

Згідно із статистичними даними, відсоток неукраїнського населення того часу в Україні коливався від 25 до 30%.

голови та чотирма секретарями.

Паралельно з Центральною Радою певної реорганізації зазнав її Комітет. 12 липня пленум Ради визначив його чисельність (40 осіб) і структуру представництва: 8 українських есерів, 8 соціал-демократів, 3 соціал-федералісти, 1 народний революціонер, 1 позапартійний соціаліст, 9 членів Президії Ради та 9 - від пленуму Центральної Ради (плюс Голова комітету).

Звертає на себе увагу, що як сама Центральна Рада, так і її органи - Президія, Комітет - були за соціальним складом переважно робітничо-селянськими, за партійним - майже суто соціа­лістичними. Представників несоціалістичних партій у складі всіх цих органів не було. Введена тільки незначна кількість безпартійних делегатів. Отже, безпартійні та соціалісти. Проте Центральна Рада в результаті стала широким, достатньо представницьким органом майже всіх соціальних верств населення України (робітництва, селянства, інтелігенції, військовиків тощо, майже усіх націй і народностей України). Це був своєрідний парламент, хоч не зовсім у нинішньому, сучасному розумінні цього слова, парламент дуже специфічний, бо утворений не шляхом загальних виборів, а шляхом “представництва” і кооптування. Це - по-перше.

По-друге, тому, що він все-таки не представляв усі тогочасні соціальні верстви населення (напр., “нетрудящі” класи, т. зв. буржуазію тощо), не всі політичні партії і рухи (тільки соціалістичні).

У липні 1917 р. Центральна Рада ухвалила Положення про Комітет Ради (як її координуючий і виконавчий орган), названий ще Малою Радою. Він створювався не з депутатів Ради. При цьому розширено його склад: виділено 18 % місць Радам робітничих і селянських депутатів та російським соціалістичним партіям, 9 % - єврейським, 3 % - польським. Усього - додатково 18 місць. Отже, склад комітету зріс до 60 осіб.(41)

Незадовго до цього реформування, 28 червня на своєму засіданні Комітет Ради ухвалив створити т. зв. Генеральний секретаріат, практично приступивши до формування окремої виконавчої влади та її розмежування з владою законодавчою. Підставою для цього стали неприхильна позиція щодо автономії України Тимчасового уряду і проголошення Радою першого Універсалу. На думку проводу УЦР, це мав бути тимчасовий уряд, що його створила революція. Він мав сформуватись “за діловим принципом, незалежно від всяких процентів і національних рахунків”.

Утворення Генерального секретаріату аж ніяк не усувало від державно-політичного життя Комітет (Малу Раду), який мав до цього часу як законотворчі, так і виконавчі функції. Зрештою, питання про потребу створення свого окремого виконавчого органу висувалося на сесіях Ради неодноразово.

Згідно з пропозицією М. Грушевського, Генеральний секретаріат мав підпорядковуватись як самій Центральній Раді, так і Малій Раді. Остання повинна була виконувати владні та управлінські функції у проміжках між сесіями ЦР, тобто ставала більш вузьким, оперативним, постійно діючим органом територіальної влади в Україні, виділеним із депутатів самої Центральної Ради. А Генеральний секретаріат мав бути виконавчим, адміністративним органом. На цьому наголошувала сама Рада, зазначивши, що “Генеральний секретаріат як орган виконавчий не може брати на себе відповідальності за правильне вирішення найважливіших справ”, тому Рада “вважає потрібним існування постійного органу - Комітету Центральної Ради, який розробляє і вирішує всі найважливіші негайні справи, які виникають між сесіями Центральної Ради”.(42)

Засідання Комітету (Малої Ради) повинні були відбуватися не рідше, ніж раз на тиждень, позачергові - у міру потреби (з ініціативи голови, його заступника або письмової заяви хоч би п’яти членів). Засідання вважались дійсними при участі двох третіх членів Комітету (при розгляді і прийнятті законодавчих актів), і не менше половини - для інших справ. При Комітеті у випадку потреби утворювались різні робочі комісії, як правило, тимчасові. Вони формувались з членів Комітету, але він міг запрошувати, кооптувати (з дорадчим голосом) до складу комісій потрібних осіб, експертів тощо. Комісії готували й проекти законодавчих актів.

Засідання Комітету та його комісій були відкритими, хоч при потребі двома третинами голосів могли бути оголошені закритими.

У серпні регламент роботи Малої Ради та її комісій був затверджений на Vl сесії ЦР. До речі, на цій же сесії М.Грушевський, посилаючись на свої літа, стан здоров’я, попросив увільнити його від обов’язків голови Центральної та Малої Рад. ЦР не прийняла його відставки, і він погодився працювати далі для добра України.

З часом у зв’язку із загостренням внутрішньої і зовнішньої ситуації, щораз меншою явкою на сесії Центральної Ради депутатів все більшого значення почала набувати Мала Рада. Напередодні

21 війни з більшовиками вона разом з Генеральним секретаріатом оголосила про взяття на себе всієї повноти влади, в т.ч. і в губерніях, штучно вилучених Тимчасовим урядом з підпорядкування українським властям (про це мова піде далі), створила комісії з охорони порядку і виборів до Українських установчих зборів, створила Український фронт тощо.

Закони та інші нормативні акти українських властей друкувались у газеті “Вісті з УЦР”, потім - у “Вістнику Генерального секретаріату УНР”, а згодом - “Вістнику Ради народних міністрів УНР”.

Стосовно до матеріального забезпечення діяльності Центральної Ради, Малої Ради, Генерального секретаріату та їх допоміжних органів, то зазначимо, що тривалий час члени Ради не отримували жодної оплати, навіть на сесії їздили за власний рахунок. А це створювало труднощі для робітників, незаможних інтелігентів, селян. Тільки в червні прийнято рішення про оплату дороги іногороднім депутатам до Києва і назад. З липня депутати почали отримувати добові (5-8, потім 10, 25 крб.).

Кошти на забезпечення роботи ЦР та її органів надходили від місцевих органів влади і самоуправління, від приватних осіб, організацій, інституцій. Керівництво ЦР дуже обережно ставилось до різних подарунків і грошових надходжень. Кожного разу питання про прийняття їх розглядалось на засіданнях Комітету і розв'язувалося на колегіальній основі. Так, декілька разів розглядалось питання про те, приймати чи не приймати дарунок від Лубенських дворянських зборів - будинок у Києві або надіслані з Нью-Йорка особисто М.Грушевському 100 тис. крб. і т.д.(43) Кошти надходили у т. зв. фонд державних прибутків, звідси видавались на конкретні потреби за ордерами Президії ЦР чи міністра фінансів.

Депутати ЦР користувались депутатською недоторканістю. Закон про це був прийнятий у квітні 1918 р. Вони не несли відповідальності за голосування, висловлені думки. До слідства і суду могли бути притягнуті лише за згодою Центральної Ради, але дозволявся їх арешт при затриманні в момент правопорушення. Про це негайно слід було повідомити Президію ЦР чи її керівників, за вимогою якої у будь-який час кримінальне переслідуання депутата повинно було припинитись, а позбавлення волі - відкладене до закінчення його повноважень або виходу депутата зі складу Ради. ⁽