Розділ І Передумови відродження української державності

Кінець XIX - початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій, новим спалахом національної свідомості, активності, патріотизму.(І)

Наступив період національного пробудження, активізації національно-визвольної та соціальної боротьби багатьох народів світу, який завершився грандіозними вибухами - революціями, насамперед у Європі.

Великий поштовх розвиткові українського національного руху дала революція 1905-1907 рр. у Росії. В цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні союзи, установи. З’явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства (“Просвіта”), музичні та театральні колективи. Все це було вкрай потрібне для підвищення освітнього та культурного рівня українців, у яких чужинці-колонізатори віками витравлювали людську і національну гідність та свідомість.

Після революції у Росії вперше був утворений і почав працювати представницький орган на зразок західноєвропейського парламенту - Державна дума, в якій сформувалася українська фракція депутатів: у 1906 р. вона налічувала 40 членів, у 1907 р. - 47. Українські депутати почали домагатися національної автономії України.(2)

Однак після поразки першої російської революції знову почались репресії проти українського національного руху. Вкрай вороже ставились до нього не тільки офіційні урядові кола та праві, реакційні партії і сили, а й російські ліберали, які на словах нібито захищали “інородців”, але насправді вважали будь-який національний рух, прояви національної свідомості, окремішності небезпечними для цілісності Російської держави.(3)

Важливою, переломною подією в історії України стала Перша світова війна, в ході якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності.

І у Австро-Угорщині, і в Росії в роки війни розгорнувся новий наступ на все українське. “Кінець українству”, - таке було гасло російської адміністрації. Закривали всі українські видання, заарештовували і засилали багатьох політичних діячів, письменників, інтелігентів, припинялась діяльність політичних партій і організацій, всяких товариств. На український національний рух ішов наступ, на нього зводили наклепи, його принижували, над ним знущалися. Не цуралися цього і високі урядові чиновники. Так, на початку 1915 р. міністр закордонних справ Росії Сазонов заявив з думської трибуни, що український рух у Росії є зрадницьким, штучним, організованим за німецькі гроші.(5)

Аналогічну політику російська влада проводила і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом О.Бобринським закрила всі українські видавництва, школи, просвітницькі, культурні, театральні, наукові товариства, народні кооперативи та ін., заборонила видання будь-якої літератури. Тут теж почалися переслідування українських політичних діячів, інтелігенції, священиків, арешти, репресії, масові депортації у Росію, насильницьке насадження російського православ’я тощо.(6) Зрештою, детальніше про це, про Галичину йтиметься далі.

Після тривалих років кривавих змагань воюючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро- Угорщині та Росії наприкінці війни склалася революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у Росії. Прогниле наскрізь, антидемократичне за суттю самодержавство не витримало ударів революційної хвилі збілованого 31 місяцями війни народу. В лютому 1917 р. у країні вибухнула революція. 25 лютого у Петрограді розпочалися вибори до рад, у цей же день фактично припинила існування IV Дума. 27 лютого були створені Тимчасовий комітет Державної думи і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.

1 березня Петроградська рада видала Наказ № 1, який поклав початок революціонізуванню і демократизації армії. 2 березня в результаті переговорів представників Тимчасового комітету і Петроградської ради, в якій більшість мали меншовики та есери, утворено тимчасовий центральний орган державної влади й управління Росії - Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Львовим. У партійному аспекті в уряді вирішальну роль відігравали російські праві - кадети та октябристи.

Цар Микола II, навіть не доїхавши до столиці з фронту, у Пскові 2 березня зрікся престолу. Його молодший брат Михайло Олександрович теж відмовився стати царем. Одна з найжорстокіших тираній, тюрем народів впала.

На початку березня Тимчасовий уряд видав до громадян Росії декларацію та звернення, проголосив про політичні свободи, намір скликати Установчі збори, сумлінно виконувати угоди зі союзниками, довести війну до переможного кінця. Відбулися певні зміни в державному устрої та політичному режимі. Ліквідовано царську владу, із законодавства, в т.ч. “Зводу законів Російської імперії”, вилучено статті та згадки про царя. Ліквідовано “Особое присутствие для суждения о государственных преступлениях и противозаконных сообществах”, інші надзвичайні судові та позасудові органи - Вищий дисциплінарний і кримінальний суди та ін., посади генерал-губернаторів, губернаторів, градоначальників. Поліцію замінено міліцією, жандармерію ліквідовано, як і політичний нагляд, політичний розшук, цензуру. Проголошено політичну амністію, за якою з в’язниць і заслання вийшли і тут же розгорнули активну діяльність тисячі більшовиків. Звільнено з посад найреакційніших представників царської адміністрації в центрі й на місцях, заарештовано декількох колишніх царських міністрів. Для розслідування їх протизаконних дій, а також інших службовців царської адміністрації створено Надзвичайну слідчу комісію.

Але загалом мета і завдання Тимчасового уряду не відповідали інтересам широких народних

1 о мас. Він намагався зберегти власність поміщиків та капіталістів, не розв’язувалося питання про землю, наболілі соціальні проблеми, ніяких змін не відбулося у зовнішній сфері, де замість довгоочікуваного миру продовжувалась війна “до перемоги”, у галузі національної, гнобительської політики, де так само, як і за царату, свято оберігалася цілісність “единой и неделимой России” (7)

Тому зупинити могутню хвилю революційного руху такими половинчастими реформами було неможливо. Широке поле для антиурядової, революційної діяльності і далі мали більшовики та інші ліві партії: критикувати було що. Масово утворювались ради робітничих, солдатських, матроських, навіть селянських депутатів.(8) У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному поневоленні, активізується національно-визвольний рух, зростає потяг до незалежності. Передусім це стосується Польщі, Фінляндії, а також Грузії, Вірменії, України.

Що ж у цей час діялось в Україні? Соціально-економічна і політична ситуація була вкрай напруженою і складною. Робітничий клас, сконцентрований переважно у великих промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, до того ж ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли нещадний соціальний визиск та національний гніт, значна їх частина зазнала русифікації. Впродовж століть царська влада всіма доступними засобами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість, зображала їх людьми другорядними, меншовартісними. Іншими методами, але в руслі однорідного кінцевого результату діяли й більшовики, мало цікавлячись розв’язанням національних проблем у країні, вважаючи Україну невід’ємною частиною Росії. Селяни, малоземельні й безземельні, домагалися землі. На селі загострювалися протиріччя між біднотою і заможнішими верствами. Всі, однак, хотіли миру, спокою, поліпшення життя, ліквідації соціального гніту, безправ’я, несправедливості;

Національно свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції (бо серед селян ї робітників їх було менше), прагнули звільнитися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б домогтися національної автономії.

Ускладнював ситуацію в Україні ще один фактор - війна. Через усю Волинську губернію пролягла лінія Південно-Західного форонту, а його тилом вважались Київська, Подільська, Полтавська, Харківська і частина Чернігівської губерній. Херсонська, Катеринославська, Таврійська і Бессарабська губернії були найближчим тилом Румунського фронту. Галичина, Буковина, Холмщина, західна Волинь увесь час переходили з рук у руки воюючих держав. Тобто вся без винятку територія України знаходилась у прифронтовій смузі або у районі безпосередніх військових дій. На весну 1917 р. на Південно-Західному і Румунському фронтах було зосереджено 4,2 млн. солдат і офіцерів. Значну їх кількість становили власне українці. (10)

Активну революційну пропаганду в усій Україні, особливо на фронті, розгорнули більшовики, які хоч і налічували в ті часи близько 2 тис. осіб, але діяли наполегливо. Крім того, в революційні роки тут оформились і розгорнули діяльність й інші революційні партії та організації: Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з С. Єфремовим, В. Леонтовичем і А. Ніковським; Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) на чолі з М. Ковалевським, П. Христюком, О. Севрюком (з цією партією пов’язав свою долю і М. Грушевський, котрий вийшов з Товариства поступовців); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, М. Ткаченко, С. Петлюра; Українська партія самостійників- соціалістів (УПСС) на чолі з П. Макаренком; Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) на чолі з В. Липинським; військовий клуб на чолі з М. Міхновськимтощо.(11) Ці та інші революційні сили, починаючи з березня, значно активізували дії, організовували численні страйки, мітинги, сходки, демонстрації. Масово почали виникати ради, зокрема робітничих депутатів: у Донбасі, на Харківщині, Миколаївщині, Херсонщині, в Києві та ін.(12) Крім того, утворювались різні грома­дянські комітети, губернські та повітові комісаріати, союзи, товариства, громади тощо.

Зазначимо, що тривалий час бурхливий розвиток революційного процесу в Україні зображався радянськими дослідниками переважно як наслідок робітничого руху під керівництвом більшовиків. Але це насправді не відповідає дійсності. Більшовиків для цього було надто мало, а по селах їх майже не було. Проте революційний рух серйозно охопив і українське село. Як засвідчують сучасні, значно об’єктивніші дослідники, очолювала у той час революційні сили здебільшого українська інтелігенція, об’єднана не лише у названих партіях, а й у різних товариствах (наукове, технічно-аграрне, педагогічне), Українському національному союзі, Союзові міст, кооперативних, селянських, студентських, військових, релігійних громадах, та свідомі, активні робітники, селяни та ін.(13)

Все це зумовлювало особливості революційного процесу в містах і селах України, який був позначений воєнним часом.

Отже, в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, почалася третя (після попередніх двох - княжої та козацької) доба становлення української державності. Історичні події, що відбувалися, надали Україні великий шанс після багатьох століть перебування у складі чужих держав визволитися з-під гніту й неволі.