ПЕРЕДМОВА
Державність... Широке й багатогранне поняття. Зрештою, не тільки поняття, а й, що найважливіше, реальна соціально-політична форма, сутність існування людського суспільства в цивілізовану епоху.
Без неї, без державності, конкретне історичне суспільство, народ чи нація набувають аморфних, незахищених форм, їм загрожує швидша чи пізніша деградація, заглада. Державність слугує надійним елементом самозахисту, є формою політичної організованості, цілісності будь-якого суспільства, формою самозбереження. Це одночасно засіб внутрішньої організованості, забезпечення певного порядку, організації внутрішнього життя, врегулювання соціально-економічних, політичних та інших відносин, передусім правових. Історія людства засвідчує: щойно певний народ чи нація самовизначилися, досягли певного рівня соціального розвитку, організації та свідомості - вони створюють свою державу.Так сталося і з українським народом. Коли він виник? З цього приводу є багато думок, поглядів. Ось що, зокрема, писав М.Грушевський: “Теперішнє українство - сете, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами - права бути господарем на своїй одвічній землі. Тільки що народ той називав себе у давніх віках народом руським".(1)
Таке твердження у самій суті суперечило офіційній радянській історії і політології, яка “встановила”, що Київська Русь - то “колиска трьох братніх народів”: російського, українського і білоруського, які згодом утворилися на основі “єдиної давньоруської народності”.(2) Така “історія” була вигідною для Росії, “старшого брата”: її народ такий же давній, як і український. І знову ж таки з цього приводу Грушевський писав: “...доки не буде доведено, що в Києві і його околицях у IX-XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX-XII ст.
були її безпосередніми предками”.(3)Оскільки інших доказів і аргументів не знайшлось, то московська офіційна ідеологія і політика оголосили Грушевського “ворогом народу”, “буржуазним націоналістом”, а твори його заборонили.
До речі, в усіх своїх працях основою політичного змісту української історії М.Грушевський вважав власне проблему державності і саме так розглядав історичний шлях України.
Після розпаду Київської держави І захоплення її земель сусідами - Литвою, Польщею, Туреччиною та іншими українська державність надовго зникає. Другий період її становлення припадає на часи Гетьманщини, коли була утворена козацька держава за Б.Хмельницького та його наступників.(4) Проте за допомогою “доброзичливих” сусідів впала і вона. І знову на довгі століття український народ був позбавлений своєї держави, в українських землях правили чужинці.
Згадуючи окремі проміжні невдалі спроби відновити цю державність (напр., при гетьманові І.Мазепі), наближаємось до третього періоду відновлення української суверенної держави - вже у новітній час, на початку нашого, XX ст. Ця спроба, до речі, найбільше фальшувалась, опаплюжувалась у часи комуністично-тоталітарного режиму. Це не дивно, бо вона була найближчою до сучасності, пекучою, актуальною, болісною для українців. А їх треба було переконати, що тільки Радянська влада і комуністична партія принесли їм справжнє щастя і волю, тільки вони дбають про їх добробут і розвиток, ведуть у “світле майбутнє”. Отже, радянські історики і політологи, владні структури впродовж семи десятиліть зображали Центральну Раду, всю її діяльність як “антинародну”, “буржуазно-націоналістичну”, як “найзапеклішого ворога українського народу”.
Така ж доля спіткала й іншу державу - Західноукраїнську Народну Республіку.
Навколо їх існування накопичувались різні міфи, домисли, неправдива інформація. Але найпоширенішим засобом відходу від історичної правди було елементарне замовчування. Документальні, законодавчі, інформативні матеріали, тогочасна преса знаходились у спецфондах, були майже недоступними для дослідників.
А коли дещо з цього й публікувалось, то тенденційно, на вибірковій основі. Тому хоч період громадянської війни в Україні відображений у понад 15 тисячах колективних та індивідуальних монографій, книжках, брошурах та статтях, майже 80 збірниках документів, але в них виникнення та діяльність альтернативних щодо радянської влади або прямо ворожих їй державних утворень, держав, органів викривлялись або замовчувались, а документи підбирались вибірково, “препарувались”, іноді підроблялись.Не стали винятком із загального правила й праці істориків держави і права, які мусили
8 підтримувати єдину офіційну лінію, заідеологізовану наукову думку. І донині, уже в незалежній Україні, дехто з дослідників, у т.ч. теоретиків та істориків держави і права, перебувають у полоні старих стереотипів, старих підходів до оцінки явищ, подій, фактів, діячів української історії, державотворчих процесів тощо.
Питання становлення, суті та розвитку української державності в 1917-1920 рр. висвітлювалися й у численних працях самих керівників і учасників визвольних змагань цих років, дослідників української діаспори. Але спогади керівників та учасників цих подій певною мірою грішать суб’єктивізмом, іноді свідомим чи несвідомим перекручуванням дійсності, певним відходом від об’єктивності (як і будь-яка мемуарна література), прагненням видавати бажане за дійсне, виправдовувати особисту діяльність, звинувачуючи у прорахунках і помилках інших. Щодо зарубіжних дослідників, то вони при значно більшому об’єктивізмі та добросовісності не мали доступу до закритих радянських спецфондів, до переховуваних у них документів, тому теж не могли претендувати на вичерпну і всебічну наукову оцінку існування, діяльності УНР, ЗУНР та ін. Однак не можна не згадати глибоких і фундаментальних праць таких зарубіжних українських дослідників, як H. Полонська- Василенко, О. Субтельний, А. Жуковський, І. Нагаєвський, Д. Дорошенко, В. Верига та ін.(5)
У теперішній час, у незалежній Українській державі, видається щораз більше історичної літератури, грунтовних досліджень як давніших, так і сучасних авторів, у т.ч.
з історії держави і права. Тут передусім назвемо праці І. Крип’якевича; колективні праці сучасних авторів В. Барана, Я. Грицака, О. Зайцева, Я. Ісаєвича та ін.; Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни; М. Литвина і К. Науменка; Б. Тищика і О. Вівчаренка; глибокі дослідження М. Кугутяка, О. Копиленка, О. Мироненка, В. Гордієнка; підручники й'навчальні посібники з історії держави і права України за редакцією академіка А. Й Рогожина та під авторством В. Кульчицького, М. Настюка і Б. Тищика, також О. Шевченка, П. Музиченката ін.(6)Посильну спробу висвітлити складні й неоднозначні процеси державотворення в Україні у 1917-1922 рр. роблять і автори цієї книжки, яка має характер наукового дослідження-монографії. Йдеться про широке, комплексне висвітлення цього процесу на всіх українських землях, східних і західних, в Україні загалом, його оцінку, результати. Це дослідження з приводу обмеженого обсягу не претендує на всеосяжність. Напевне, читачі знайдуть неповноту, певні прогалини у висвітленні деяких питань, не з усіма оцінками можуть погодитись. Але автори на це й не претендують.
Книжка розрахована на науковців, аспірантів, студентів та широке коло читачів, які цікавляться рідною історією, насамперед історією держави і права України.