Становлення нотаріальної діяльності на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського (друга половина Х№ - перша половина XVI ст.)

Як зауважує І. Крип'якевич, литовці «довгий час були поганами і почитали богів неба і землі, лісів і багон, війни і хліборобства. Головний бог їх був Перкунас і був богом громів, як Перун. Християнство прийшло до Литви з України. Литов­ські князі вихрестилися у православну віру, брали на свій двір священиків і ченців українців і у своїх звичаях наслідували наших князів. Деякі литовські князі і вельможі прийняли на­віть українську мову і нею писали свої грамоти»^[1207].

У Великому князівстві Литовському християнство було введено в 1387 р. Тільки в 1458 р. була створена Київська православна митрополія для українських земель, що входи­ли до складу Польщі та Литви.

У XV - першій половині XVI ст. здійснено низку спроб надати новозавітним книгам українського мовного колори­ту. У цей період уже існували переклади богослужбових тек­стів мовами інших слов'янських народів. Так, поява церков­них книг чеською мовою пов'язана з гуситським рухом. Спи­ски окремих перекладних частин Біблії чеською мовою з'явилися ще на поч. XV ст., у 80-х рр. XV ст. чехи вже мали повну друковану Біблію рідною мовою^[1208].

Середина і друга половина XVI ст. залишили нам чимало перекладних українською мовою церковно-богослужбових книг. З-поміж них найвизначнішою пам'яткою щодо мови і художнього оформлення є Пересопницьке Євангеліє (1556­1561). Крім того, відомі ще такі перекладні євангельські тек­сти: Волинське Євангеліє 1571 р., Новий Завіт, перекладений 1581 р. з польського тексту Валентином Негалевським у с. Хорошові на Волині, уривок Літківського Євангелія у ста­рослов'янському тексті, знайденому в с. Літках (тепер Бро­варського р-ну Київської обл.), а також деяких книг Старого Завіту, відомий як український біблійний кодекс 1596 р. Лу­ки з Тернополя, рукопис перекладу книг Старого Завіту, ви­конаний 1575-1577 рр. Дмитром із Зінькова (на Поділлі), Крехівський Апостол, перекладений у 60-х рр. XVI ст. і знай­дений у с. Крехові (на Львівщині), Нягівські повчання, Псал­тир XVI ст. тощо. Крім того, від XVI ст. дійшло кілька десятків учительних Євангелій (рукописних і друкованих), написаних українською літературно-писемною мовою XVI-XVII ст.¹.

Справді, Пересопницьке Євангеліє є символом України. І річ не лише в тому, що це один із перших сакральних текс­тів, перекладених українською мовою. Його фундаторка, княгиня Анастасія Заславська, походила з Полісся, писалося воно на Волині, головним писарем був виходець з Лемківщи- ни - найзахіднішої української землі. Мандрувала ця книга із Заходу на Схід, опинившись у Полтаві. Причетною до неї ви­явилися І. Мазепа й Т. Шевченко - важливі постаті нашої на­ціональної історії. Тому закономірно, що на цій «першокнизі» дають клятву президенти України^{[1209] [1210].}

Також видатною пам'яткою української культури є Острозька Біблія. Один із авторів небезпідставно назвав її «королевою українських книг». Вона отримала значне по­ширення серед православних слов'ян, а також молдаван та румунів.

Острозька Біблія виступила важливим чинником роз­витку богословської думки в Православній церкві, стала пе­ршим повним зібранням книг Старого й Нового Завітів ста­рослов'янською мовою й, відповідно, була основою для різ­номанітних видань біблійних текстів цією мовою. Тому є під­стави говорити про її вплив не лише на українську культуру, а й на культури інших народів «православно-слов'янського простору». Відомі два видання Біблії - 1580 і 1581 рр. Вони майже однакові: заголовний аркуш один, із зазначенням 1581 р., ті самі передмови. Основна відмінність - післямови друкаря І. Федоровича в обох виданнях різні, часом поміча­ється різниця в шрифті, складах та прикрасах¹.

П. Кралюк стверджує, що вона дала православним слов'янам біблійний канон. Цим каноном і зараз користуєть­ся ряд православних церков. Так, канонічна Біблія Російської православної церкви - це фактично Острозька Біблія, яка за­знала лише косметичних видозмін^{[1211] [1212].}

І. Луцький констатує, що визначальний вплив на ство­рення Литовських статутів справили християнська етика та звичаєві норми «Руської правди»^[1213].

Російський дослідник І. Беляєв зазначає, що Південно- Західна Русь, знаходячись під пануванням литовських вели­ких князів і потім у з'єднанні з Польщею, що прагнула поши­рення в ній польських законів і звичаїв, природно повинна була бути більш стійкою і упертою в підтриманні своїх ста­рих звичаїв і законів, щоби відстояти свою національну і моральну самостійність. А через це в законодавчих пам'ятках Південно-Західної Русі ми знаходимо більш тісний зв'язок з «Руською правдою» і старовинними руськими юридичними звичаями, ніж в пам'яті північно-східної, Московської Русі¹.

Характеризуючи добу литовсько-польського пануван­ня на українських землях, І. Франко наголошував, що литов­сько-руське право багато в чому було спадкоємцем старого українського права. На його думку, правова культура україн­ських земель у складі Великого князівства Литовського бі­льше вплинула на литовське право, ніж зазнала змін^{[1214] [1215].}

Описуючи джерела права, яке діяло на українських зем­лях періоду литовсько-польського панування, І. Франко вказу­вав на привілеї. У розвідці «З історії брестського собору 1596 р.» (1895) І. Франко вказував на привілей, наданий константино­польському патріарху Єремію Траносу після його прибуття на Україну в 1589 р. Цей привілей був виданий королем Стефаном за рекомендацією сенаторів Острозького та Тишкевича. Учений вказував, що король визнав патріарха найвищим пастирем і зверхником руської православної церкви і дав йому право юрисдикції над усім руським духівництвом^[1216]. Цей привілей, на думку письменника, створював не відомий до того часу на Русі прецедент. Руська церква ніколи не була під юрисдикцією пат­ріарха, а управлялася і судилася цілком автономно, надання ж патріархальної юрисдикції сприяло різним зловживанням і примусам. Особливо це стосувалося періоду, коли патріархами ставали не освічені та набожні люди, а недостойні особи, які купували церковні посади. У таких випадках спостерігалися зловживання наданими привілеєм правами^[1217].

І. Бойко констатує, що виявом досконалості, авторите­ту українського звичаєвого права є формування на його ос­нові копних (громадських) судів на українських землях (XIV­XVIII ст.). Тривалий час копні суди діяли з мовчазної згоди польсько-литовської влади і лише у XVI ст. були санкціоно­вані державою в законодавчому порядку¹.

З цього приводу, А. Ткач правильно стверджував, що «копні суди - один із яскравих принципів діяння усіх трьох форм перетворення звичаю у правову норму: незаперечення з боку держави, фактичний розгляд справ в суді на підставі норм звичаєвого права, нарешті, фіксування існуючого зви­чаю в законі»^{[1218] [1219].}

Проте вже в першій третині XVI ст. стало ясно, що фор­ма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв, надаваних від випадку до випадку «з щодробливої ласки» великого князя, а регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту. Підсумок поступовому об’єднанню у єдиний правовий простір усіх земель Великого князівства Литовського підбив Перший Литовський статут 1529 р. - юридичний кодекс, що унормував як засади державного уст­рою, так і положення цивільного та карного права^[1220].

Упродовж шістдесяти років (1529-1588) литовський уряд тричі здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529, 1566 і 1588 рр. Вони були досить схожими, тому деякі дослідники трактували Статути як три послідовні редакції однієї і тієї ж пам’ятки. Але більшіс­тю дослідників було доведено, що йдеться про різні пам’ятки права. На сьогодні цей погляд переважає^[1221].

О. Вовк вважає, що першим ініціатором та куратором систематизації права був великий князь литовський і король польський Казимир IV Ягеллончик (1440-1492 р. п.), а пізні­ше цю роботу продовжили його сини - великий князь литов­ський, король польський Олександр Казимирович (1492­1506 р. п.) і великий князь литовський і польський король Сигізмунд І Старий (1506-1548 р. п.)¹.

Більшість дослідників права литовсько-руської доби вважають, що Литовський статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше засто­совувався на Правобережжі, Лівобережжі і менше - на Слобо­жанщині^{[1222] [1223].}

Литовські статути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і на­ступність багатьох норм і інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській дер­жаві. Литовські статути вирізнялися достатньо високим, рів­нем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, до­говір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і форму­вання законодавства^[1224].

Унаслідок кодифікації права на загальнодержавному рів­ні та ухвалення принципово нового зводу законів - Статутів Великого князівства Литовського литовсько-руське право було упорядковане, дія земських уставів була припинена, як це і планував ще на початку XVI ст. великий князь Олександр^[1225].

Справедливо зауважує П. Музиченко, що для світової правової культури знаковими символами є Закони Ману, За­кони царя Хамурапі, Кодекс Юстиніана, Кодекс Наполеона. Цей перелік був би неповним без представника слов’янської правової сім’ї - Статутів Великого князівства Литовського, видатної пам’ятки права литовського, українського і білору­ського народів, джерела права, яке суттєво вплинуло на роз­виток права інших країн, зокрема слов’янських - Речі Поспо­литої, Чехії та Московської держави¹.

У науковій літературі доведено, що джерелом права Статутів Великого князівства Литовського було використання і творча переробка звичаєвого права всіх народів, які прожи­вали на території нової держави, зокрема, норми руського, римського, німецького, польського права, поточного законо­давства Великого князівства Литовського. Вагоме місце серед цих актів посідала «Руська правда». Саме цим пояснюється той факт, що Литовські статути залишались найавторитетнішими джерелами діючого права в Україні, стали джерелом усіх ко­дифікаційних робіт XVIII - першої половини ХІХ століття^{[1226] [1227].}

Крім того, джерелом Литовських статутів є польське, німецьке право (зокрема, Швабське і Саксонське зерцала), що формувалися під значним впливом римського права, а також давньоруське право, яке зазнало впливу візантійсь­кого та безпосередньо римського права. Українська дослід­ниця Г. Федущак-Паславська стверджує, що і в литовсько- польський період існування української державності харак­терною для українського права є непряма (похідна), а також пряма рецепція римського приватного права^[1228].

На думку А. Ткача, норми звичаєвого права були насті­льки досконалими й авторитетними, що їх неможливо було витіснити із системи чинного права. Це і змусило законодав­ця санкціонувати їх і визнати джерелом права. Як би не змі­нювалась питома вага і місце звичаєвого права серед інших джерел, воно завжди застосовувалося поряд з нормами пи­саного права. Так, Литовський статут 1529 р. прямо зобов’я­зував судові органи вирішувати справи «подле давнего обы­чая, одно судити мают с тым писаным правом», а у випадку відсутності законодавчої норми - керуватися «под сумлень­ем... водлуг стародавнего обычая»¹.

Еволюцію Великого князівства Литовського характери­зує певною мірою його правова система. Д. Дорошенко у «На­рисі історії України», розглядаючи вплив «Руської правди» на формування Литовського статуту, звернув увагу на те, що українські дослідники М. Максимейко і С. Борисенок довели, «що за змістом Литовський статут поділяється на ті самі руб­рики, що й «Руська правда», і навіть відхилення від прийнятої системи в обох пам’ятках ті ж самісінькі; вони думають, одна­че, що цим ще не установлюється неодмінно факт рецепції за­позичення Литовського статуту з «Руської правди»; ця подіб­ність, на їх думку, пояснюється тим, що упорядники обох пам’яток наслідували одні й ті ж зразки й перебували під впливом однакових понять про правові відносини»^{[1229] [1230].}

П. Музиченко констатує, що на формування правової си­стеми Великого князівства Литовського впливала західна тра­диція права, але визначальною тут завжди була східна тради­ція, яку репрезентувала правова спадщина Київської Русі^[1231].

Проте ще на початку XIV ст. Велике князівство Литов­ське не мало кодифікованого законодавства. Вирішуючи конфліктні і спадкові справи, користувалися актами крайо­вих установ і привілеїв та звичаєвим правом¹.

Із ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Проект статуту складали юристи велико­княжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєво­го права, Судебника Казимира 1468 р., а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право^{[1232] [1233].}

Із прийняттям Судебника Казимира 1468 р. набув роз­витку новий етап у правовій теорії, практиці законодавчої діяльності державних органів, нових принципів системати­зації і кодифікації феодального права, який був завершений виданням трьох Статутів Великого князівства Литовського^[1234].

Вперше в Україні видання статутів Великого князівст­ва Литовського здійснює авторський колектив науковців Одеської національної юридичної академії під керівництвом П. Музиченка^[1235]. Тексти Першого та Другого статутів наво­дяться за різними списками (статут 1529 р. - за Дзялинським списком із різночитаннями за списками Замойським, Фір- лейським, Лаврентіївським, Слуцьким; Литовський статут 1566 р. - за списком В. Усовича) давньоруською і латинською мовами, додається вперше зроблений переклад сучасною українською мовою. Видання Другого Литовського статуту супроводжується коментарем. Не менш важливим є видання Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. за редакці­єю П. Музиченка, С. Ківалова, А. Панькова, яке містить ґрун­товний коментар його статей. Матеріали видання відкрива­ють простір для подальших досліджень правового, держав­ного та суспільного життя Великого князівства Литовського на основі аналізу основних джерел права. Наприклад, отри­мано змогу проаналізувати такі інститути цивільного права, як право власності, опікунство, заповіт, договір та ін.¹.

Х. Майкут наголошує, що Литовські статути мали всі ознаки нормативно-правового акта - внутрішню єдність, уз­годженість юридичних норм і чітку структуру. Це, своєю чер­гою, свідчить про формування на українських землях правової системи згідно з романо-германським типом правової системи. Ці нормативно-правові акти були чинними понад три століт­тя. Незважаючи на великі зміни у правовідносинах, Литовські статути залишалися ефективним джерелом права.

Унаслідок певної ефективності забезпечувалася і ста­більність, необхідна в часи державно-правових змін, трива­лих війн та інших подій. Отже, практика застосування Литов­ських статутів на українських землях засвідчила, що високий рівень юридичної техніки є закономірною передумовою для стабільності та позитивних якісних змін в усіх сферах суспі­льного життя^{[1236] [1237].}

Дослідники слушно вважають Статут 1529 р. унікаль­ною пам'яткою правничої думки свого часу. Його кодифіка­торам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців правників під керівництвом канцлера Ольбрахта Гаштольда) внаслідок цілеспрямованого добору й осмислення вдалося виробити юридичну систему, котра стала однаково прийнят­ною для всіх регіонів величезної, і в правничому сенсі, стро­катої держави. Статут органічно поєднав суворі юридичні поняття римського права, елементи «Руської правди», деякі норми звичаєвого «руського» (тобто білоруського та україн­ського) і литовського права, низку приписів чеських, польсь­ких та німецьких судебників, зокрема «Саксонського Зерца­ла», котре мало особливий вплив на формування правничих систем у країнах Центрально-Східної Європи¹.

З прийняттям Статуту Великого князівства Литовсько­го 1529 р. законодавці визнають за основне джерело писане право, про що уже зазначалося: «Також постановляємо, що кожен наш воєвода і староста, і маршалок земський, і марша- лок двірний і наші державці, кожен в своєму повіті не пови­нні виконувати свої обов'язки і судити наших підданих інак­ше як тільки за тими писаними правами, які всім підданим нашого Великого князівства дали». Законодавець не скасу­вав дію правових звичаїв, а підтвердив їх юридичну силу як повноправного джерела права: «А яких би артикулів не було ще в тих правах виписано тоді суд має судити у відповідності до старих звичаїв, а потім на вальному сеймі має бути вписа­ний цей випадок та інші, які викликані необхідністю»^{[1238] [1239].}

Статут 1529 р. не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку, тому у списках, які збереглися, трапляються різні зміни, виправлення, додатки. Перший Ли­товський статут мав 13 розділів, кожен з яких поділявся на декілька артикулів. Усіх артикулів було 264^[1240].

Текст Литовського статуту 1529 р. (за Дзялинським списком із різночитаннями за Фірлейським і Слуцьким спис­ками) був надрукований давньоруською мовою, але латинь- кими літерами у виданні «Zbior praw Litewskich od roku 1389 do roku 1529 tudziez rozprawy seimowe o tychze prawach od roku 1544 do roku 1569»¹. 1854 р. текст Литовського статуту за Слуцьким списком видано у Временнику Московського імпе­раторського товариства історії і старожитностей російських. Текст наведено давньоруською мовою^{[1241] [1242].}

Вказати точну кількість артикулів Статуту 1529 р. не­можливо, оскільки в списках, які дійшли до нас, вона є різ­ною. За списком Дзялинського Статут складався з тринадця­ти розділів, які разом зі вступами до частини з них поділяли­ся на 242 (у деяких списках - на 243) артикули^[1243].

Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про земську оборо­ну, тобто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також по­рядок судового процесу^[1244].

На думку Д. Ващука, який здійснив порівняльний ана­ліз Волинського привілею, Київського привілею та Першого Литовського статуту, обидва привілеї Київщини і Волині іс­тотно вплинули на формування Першого Литовського Ста­туту, «конституційні» права земель-анексів Великого князів­ства Литовського, зокрема, українського, і посіли вагоме міс­це у правовій системі усієї держави^[1245].

Український історик А. Яковлів констатує, що найвида- тніша законодавча пам'ятка литовсько-руська - Литовський статут - складався і згодом двічі перероблявся під значним впливом старочеського права і чеської актової мови. Редак­тори Статуту не тільки були ознайомлені з пам'ятками чесь­кого права, а й користувалися ними під час складання та ре­дагування Статуту¹.

Поділяємо думку, що Статут 1529 р. повноправно мож­на назвати конституцією феодальної держави^{[1246] [1247]. Загальнові­домо, що Литовський статут 1529 р. насамперед закріплював права та привілеї землевласників; коли йшлося про влас­ність, використовував терміни «рухомые речи», «имение»[1248].}

У Статуті, зокрема, у розділах четвертому «Про спадку­вання жінками і про видання дівчат заміж. Про удову, яка си­дить на удовиному стольці» та п'ятому «Про опікунів», регу­люється порядок спадкування і за законом, і за заповітом.

Аналізуючи норми Розділу п'ятого щодо порядку скла­дання заповітів, робимо висновок, що: декларується право, що «кожна особа може і має право скласти заповіт на своє майно», за певним винятком. В артикулі 14 встановлено, що не мали право скласти заповіт неповнолітні діти, монахи, божевільні, єретики, невільники, ті, «що тимчасово втратили розум, однак останні, коли прийдуть до тями, мають право скласти запові­ти». Складанню заповіту передує вільне волевиявлення запові­дача; обов'язковим є наявність свідків: «які заслуговують на довіру і знаходяться поза підозрою», однак, свідками не можуть бути особи, які самі не мають прав складати свої заповіти, а та­кож жінки, душеприкажчики або опікуни того ж заповіту, а та- кож ті, яким щось відписано у цьому заповіті»¹; ніхто не пови­нен записувати у спадок те, чим сам не володіє (артикул 12).

О. Добров з'ясував, що об'єктом спадщини за заповітом було не все майно, а лише рухоме («речи рухомые») та неру­хоме («имение купленное»). Що ж до решти майна, то лише третина майна могла бути об'єктом спадкування за запові­том^{[1249] [1250]. Науковець зауважує, що водночас Литовський статут 1529 р. (артикул 13 розділ 4) утверджував одноосібне право власності глави сім'ї, який, наприклад, міг відмовити у спад­ку, якщо син його вдарив або образив[1251].}

Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати сторон­нім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна мала перейти у власність дітей або інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила сто­сувався заповідання майна Великому Князеві литовському^[1252].

Слід зауважити, що у Слуцьому списку Статуту 1529 р. в артикулі 14 встановлено право заповідача скласти новий заповіт лише у разі смерті спадкоємця за першим заповітом: «А якби той живим був, а він йому відписавши, потім другому іншим записом хотів записати, тоді той перший запис силу буде мати, а інший має бути скасований»^[1253].

О. Нелін констатує, що у Великому князівстві Литовсь­кому існував такий же порядок спадкування матері-вдови, як і в «Руській правді»^[1254].

Х. Майкут стверджує, що Перший Литовський статут був нормативним актом, який комплексно та всебічно захищав права підопічних дітей (передусім майнові), на високому юридичному рівні забезпечував правове регулювання циві­льно-правового інституту опіки^[1255].

Статут 1566 р., по суті, на високому рівні кодифікаторсь- кої техніки завершив розвиток Великого князівства Литовсь­кого як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували проголошенню Статуту.

Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних, порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Нільський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти за­проваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зраз­ком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи розпочаті реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створен­ня регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із пра­вом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських су­дів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністрати­вно-територіального поділу держави, що й було здійснено і зафіксовано у, так званому, «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське - з Луцьким, Володимирським і Кременецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з не­значними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо стосувався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті слугувало підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Дру­гий Литовський статут 1566 р. радикально змінив усю сис­тему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, наближеної щодо типу основних політичних структур до Польського королівс­тва. Водночас Другий Статут продемонстрував високий рі­вень системної правничої думки¹.

У середині XVI ст. проведено судову реформу. На Нільсь­кому сеймі (1564 р.) магнатів і шляхту позбавлено права чи­нити суд. Великий князь створив у кожному з повітів, на які було поділено Велике князівство Литовське, земський, грод- ський і підкоморський суди. У містах, де діяло магдебурзьке право, судові справи розглядалися судовою колегією, яка складалася з війта і лавників, юрисдикція яких поширювала­ся на міщан. Подальшого розвитку набули церковні суди, по­чали діяти церковні духовні та доменіальні суди. Як заува­жила польська дослідниця Т. Сєроцкі, необхідність запрова­дження судової реформи була спричинена зменшенням кіль­кості апеляційних справ, які розглядалися Великим князем литовським, оскільки він у 1501 р. одночасно отримав і ти­тул короля польського^{[1256] [1257].}

Другий Литовський статут 1566 р. складався із 14 роз­ділів і 367 статей (артикулів)^[1258]. У першому розділі передбаче­но приписи, що проголошували головні принципи литовсь­ко-руського права та норми державного права. У другому мі­стились норми про військову службу, третьому - права та привілеї шляхти, четвертому - про організацію судової гілки влади, п'ятому - сімейне право, шостому - опікунське право, сьомому - договірне право, восьмому - спадкове право, дев'ятому - правове регулювання земельних спорів, десятому - лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встанов­лювали правила кримінальної відповідальності, одинадця­тий - за насильства та злочини проти шляхти, дванадцятий - за злочини проти простих людей, тринадцятий - майнові злочини, а чотирнадцятий - інші злочини¹.

Стаття 1 восьмого розділу Другого Литовського стату­ту проголошувала принцип свободи укладення заповіту, за яким кожен мав право скласти заповіт, окрім осіб, передба­чених статутом. Перелік таких осіб містила також ця стаття. До них належали: неповнолітні; ченці, котрі не входили до складу привілейованої частини духовенства; сини, які не ві­докремили своє майно від власності батька; особи, передані під опіку разом зі своїм майном; особи, які страждали недо­умством, а також божевільні; єретики^{[1259] [1260].}

Третій Литовський статут вилучив із цього списку єре­тиків, але додав до нього полонених, челядь, вигнанців і по­збавлених честі осіб^[1261].

Закон визначав і порядок укладення заповіту. Так, у ст. 2 восьмого розділу Другого Литовського статуту було розвинуто свободу укладання заповіту: «Коли б хто речі свої рухомі, або про маєток набутий хотів скласти, тоді такий, чи буде він здоровим чи хворим, аби тільки при добрій пам'яті, може речі свої і маєток набутий той відказувати кому схоче: як духовним особам, так і світським, покликавши до того вряду земського суддю, підсудка, писаря, капелана». Якщо не було можливості долучити до цієї процедури представників держави, тоді замість них брали участь три свідки, в присут­ності яких укладався заповіт. Заповіт, укладений у присутнос­ті трьох свідків, але за відсутності представників держави, набував чинності після смерті спадкодавця, якщо його було подано до відома Великого Князя литовського чи земського суду в перші судові роки (сесії суду)¹.

Український дослідник О. Добров зауважив, що підста­ви усунення батьками дітей від спадкування, передбачені у ст. 7 восьмого розділу Другого Литовського статуту 1566 р., майже аналогічні з третім розділом 115-ї новели Юстиніана, що було наслідком рецепції римського приватного права^{[1262] [1263].}

На свідків, котрі брали участь в оформленні заповітів, покладався, відповідно до Литовських статутів, обов'язок стежити за правильністю запису тексту заповіту, чіткістю й однозначністю висловлювань спадкодавця, який почергово та поіменно зазначав у заповіті кожну річ. Литовські статути вимагали, щоби свідки заповітів були гідними довіри і зна­ходилися поза підозрою. Заборонялося бути свідком у проце­сі укладення заповіту: особам, які самі не могли укласти за­повіт; дружині спадкоємця; виконавцям чи опікунам відпові­дного заповіту; особам, котрі за цим заповітом були спадко- ємцями^[1264].

Відповідно до артикулу 2 розділу VIII Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. «кожен, хто володів за пра­вом успадкування або придбання, або за земською давністю, першим мусив обґрунтувати своє право на володіння пере­конливим доказом, тобто свідоцтвом достойних людей, шля­хтичів, або документів, або інших більш достойних людей, найближчих сусідів»^[1265].

Поважною особою і «головним свідком», який заслуго­вує довіри під час укладення договорів та заповітів, на нашу думку, був возний.

Тогочасне законодавство наділило возного правоохо­ронною функцією. Кількіть возних встановлювалася відпові­дно до артикулу 4 розділу IV Статуту 1566 р.: «так багато, як буде потрібно згідно з розмірами повіту і людською потре­бою» (зазвичай від трьох до п'яти). Статут 1588 р. (розділ IV артикул 8) постановив, що возний у повітах Великого князівс­тва Литовського обирає повітова шляхта разом із земським судовим урядом повіту, а відповідні воєводи, або старости, об­рані кандидатури затверджують. Головними обов'язками воз­ного було засвідчення перед судом усього баченого і почутого у справі, що розглядалася... Возні були свідками і у криміна­льних, і в цивільних справах (під час укладення цивільних угод, договорів купівлі-продажу, поділу майна тощо)¹.

Право на заповіт захищала католицька церква. Це по­яснюється тим, що частина спадку заповідалася на її користь. Церква наполягала також на тому, щоби заповіт складався в присутності духовної особи, зобов'язаної простежити за тим, аби за спокуту гріхів було вчинено запис на користь церкви^{[1266] [1267].}

За свідченням дослідників, Литовський статут 1566 р. за структурою та багатьма приписами подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більшого впливу зазнали норми Литовського статуту 1588 р., який детально регулює прива­тну власність на землю, і в якому значну увагу приділено до­говірному праву^[1268].

Порівняльну таблицю текстів і структуру Другого Ли­товського статуту наведено у праці «Statuty Iitewskie a prawo rzymskie» Й. Бардаха, який стверджував, що «редактор латин­ського тексту другого Статуту дуже часто сприймав титули з римського права». Науковець відзначає, що тут був рецепто- ваний Corpus juris civilis¹.

У Другому Литовському статуті 1566 р. не лише відо­бражено нагромаджені за чверть століття соціальні зміни, а й засвідчено новий рівень кодифікаційної техніки. Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р. Литовський статут 1566 р. зберігав чинність на від’єднаних від Великого князівства Литовського та інкорпорованих до Речі Посполитої українсь­ких земель, де з часом отримав назву Волинського статуту. Текст Статуту складався з чотирнадцяти розділів, поділених, своєю чергою, на 365 артикулів^{[1269] [1270]. Система Статуту нагадува­ла попередню, але було значно розширено розділи про шля­хетські права. По суті, він оформив «шляхтизацію» суспільно- політичного устрою Великого князівства Литовського. Зако­нодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися під­даними селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше системати­зовано норми державного, приватного, кримінального, про­цесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів[1271].}

Х. Майкут стверджує, що Другий Литовський статут розвивав цивільно-правовий інститут опіки. Цьому, зокрема, було присвячено окремий розділ (VI «Про опіку»), аналіз ста­тей якого свідчить, що всі вони, окрім трьох, повторюють відповідні статті Першого Литовського статуту^[1272].

Право спадкування тісто пов’язане з правом власнос­ті, оскільки спадкування дає змогу власнику реалізувати своє ж право щодо розпорядження майном, є одним із най­поширеніших засобів набуття права власності і слугує його охороні. Спадкування виступає як похідна інституція від права власності¹.

У середині ?VI ст. на українських землях здійснено ре­форму спадкового права, відповідно до правових норм якого вотчина стала спадкуватися винятково за законом^{[1273] [1274].}

Коли йдеться про спадкове право за Литовськими ста­тутами, слід зауважити, що воно вперше постало як окремий самостійний інститут цивільного права^[1275].

Дослідники спадкового права на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського (зо­крема, О. Нелін), констатують, що воно було доволі регламе­нтованим^[1276].

Ґрунтовний аналіз спадкового права за Литовськими статутами здійснило чимало українських дослідників. У цьому контексті, на нашу думку, слід виокремити дисертаційні та монографічні дослідження професора О. Неліна^[1277] та Х. Майкут^[1278].

О. Нелін робить висновок, що спадкове право за дру­гим Литовським статутом дуже змінилося. Зокрема, зазнало змін положення про необхідне спадкування: об'єктом спад­кування було все майно, а не дві третини, як за Статутом 1529 р.¹.

Статут 1566 р. вирізняв спадкування за законом, за­повітом і на основі звичаю. Під час спадкування за законом Статут визнавав спадкоємцями дітей, онуків, правнуків та інших кровних родичів. Водночас закон (новий Розділ 8 «Про заповіти», артикул 7) містив вісім приписів, за якими батько міг позбавити спадщини спадкоємців. Також збері­галося обмежене право доньок на спадщину: доньки при батьках могли успадкувати лише четверту частину бать­ківського майна, основною спадкоємицею залишалася дружина².

Статут 1566 р. регламентував правила складання запо­вітів. Насамперед людина мала бути «при здоровому глузді». При написанні заповіту мали бути присутні земський чинов­ник, суддя, підсудок, писарчук, капелан. Коли не вдавалося покликати чиновників, то заповіт можна було скласти перед трьома свідками. Коли ж спадкодавець помирав, то заповіт треба було «оголосити у перші судові роки» перед Господарем або перед земським судом. Коли ж спадкодавець залишався живим, то заповіт можна було скасовувати (розділ 8 арти­кул 2)³. Закон також визначав, що під час складання заповіту мають бути присутні три свідки, «віри гідні і не підозрілі». Не

12.00.01 / Х. В. Майкут. - Львів: Львівський державний університет

внутрішніх справ, 2009. - 218 с.; Майкут Х. В. Цивільне право на україн­ських землях за Литовськими статутами: історико-правове досліджен­ня: монографія / Х. В. Майкут. - Львів: Львівський державний універси­тет внутрішніх справ, 2014. - 166 с.

¹ Нелін О. І. Спадкове право України: навч. посібник / О. І. Нелін. - К.: Київський університет, 2013. - С. 57.

² Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. - Т. 2. Статут Ве­ликого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музи- ченка, А. Панькова. - Одеса: Юридична література, 2003. - С. 282-283.

³ Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. - Т. 2. Статут Ве­ликого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музи- ченка, А. Панькова. - Одеса: Юридична література, 2003. - С. 351. могли бути свідками: ті, що самі заповіт складали; жінки спад­кодавця; виконавці або опікуни того заповіту, а також ті, яким у заповіті щось було записано (розділ 8 артикул 3)¹.

Римському праву була відома, так звана, екстраорди­нарна форма заповіту· Вона застосовувалася за надзвичай­них обставин, зокрема, у випадках, коли спадкодавець був сліпим, тобто не міг контролювати правильність запису за­повіту. У такому разі текст документа мав бути відтворений свідками у присутності спадкодавця і нотаріуса спочатку ус­но, а потім письмово. Обов’язковою була присутність octavus subscriptor, восьмого свідка, що, на думку С. Ковальової, свід­чить про очевидний вплив римського права на право литов- сько-руське^{[1279] [1280].}

За Статутами Великого князівства Литовського також допускалося складання заповіту сліпою людиною. При цьому мали бути присутніми не менше восьми свідків, а не трьох^[1281].

Як зауважує Г. Дернбург, рецепція римського права простежується ще в одному різновиді заповіту - так званому, солдатському заповіті. Він затвердився з часів імператора Тита і згодом доповнювався указами римських імператорів, виданих за взірцем указів Юлія Цезаря... Юстиніан обмежив дію таких заповітів і встановив, що солдатський заповіт вва­жається дійсним лише тоді, коли він складений під час вій­ськового походу^[1282]. Зокрема військові під час походу складали заповіт «при стількох свідках, скільки можна було знайти». Після складання такого заповіту він мав бути оголошений перед Господарем або перед земським судом у перші судові роки, а на війні - перед гетьманом або повітовим хорунжим, а свідки присягою своєю мали такий заповіт підтвердити (розділ 8 артикул 3)¹.

На думку більшості науковців, зокрема І. Луцького, об’єд­нання Польського королівства та Великого князівства Ли­товського мало вкрай негативні наслідки для українських земель. Якщо Другий Литовський статут чітко спрямований на значне обмеження прав селянства, то повне закріпачення селян було юридично оформлене саме Третім Литовським статутом 1588 р.^{[1283] [1284].}

1578 р. на вимогу української шляхти Вальним сей­мом у Варшаві був створений Луцький трибунал - суд апе­ляційної інстанції для Брацлавського, Волинського і Київ­ського воєводств. Трибунал складався з 13 суддів (депута­тів), обраних на один рік зі шляхти на воєводських сейми­ках. Судочинство провадилося українською мовою. До його компетенції належав розгляд скарг на рішення і вироки земських, гродських та підкоморських судів. Однак на ви­могу польської шляхти і католицького духівництва Луць­кий трибунал 1589 р. приєднано до Трибуналу Коронного, який з того часу почав розглядати справи також і українсь­ких воєводств^[1285].

Третій Литовський статут 1588 р. складався з 14 розді­лів, які охоплювали 487 статей. Перший розділ містив право­ві норми про державні злочини та загальні засади правової системи, другий передбачав військові обов’язки шляхти, а третій - норми державного права^[1286]. Інші 11 були подібними до аналогічних розділів Другого Литовського статуту¹. 9 лю­того 1592 р. Л. Сапега у своєму листі до К. Радзивіла зазначав, що існують певні складнощі у внесенні доповнень до Третьо­го Литовського статуту 1588 р., зумовлені суперечностям, передусім між самою шляхтою^{[1287] [1288].}

Статут 1588 р. був першим Литовським статутом, який було видруковано. Мова оригіналу цього документа - дав­ньоруська. Хоча на українських, білоруських і литовських зе­млях зазвичай користувались польськомовними виданнями Третього Литовського статуту, а видання давньоруською мовою були рідкістю, це не дає підстав стверджувати, що мо­вою оригіналу цього документа була польська, адже всі польські видання, крім видання 1786 р., містили вказівку про можливість звернення до руського видання за необхідності^[1289].

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформля­лося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Третього Литовського статуту, одного з найвизна­чніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону^[1290].

На думку П. Музиченка, Статут просяк ідеєю правової держави, метою якої є охорона прав і свобод громадян, об­меження свавілля представників панівного класу. Польські магнати прагнули до уніфікації правової системи. Однак високі юридичні якості Статуту дали змогу Литві успішно протистояти цьому. Польський вплив виявився головно у запозиченні зразків шляхетського державного устрою¹.

О. Нелін констатує, що з усіх трьох статутів Великого князівства Литовського саме Статут 1588 р. був найдоскона­лішим і мав найдовший вік практичного застосування^{[1291] [1292].}

Х. Майкут констатує, що Третій Литовський статут, як і перші два, містив окремий розділ, що регулював цивільно- правовий інститут опіки. Як і в Другому Литовському стату­ті, це був Розділ VI «Про опіку». Третій Литовський статут містив ті самі статті щодо опіки, що попередній, проте дещо змінені та доповнені. Третій Литовський статут став своєрі­дним підсумком еволюції розвитку цивільно-правового ін­ституту опіки^[1293].

Статут 1588 р. визнавав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширюва­лася на рухоме майно й куплену нерухомість, яка не була ро­динною власністю, - вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно й особисто ним придбані маєтки з своєї доброї волі, коли побажає, як духов­ним особам, так і світським» (розділ 8 артикул 2)^[1294]. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам'яті й розумі»; за цих умов свою волю він мав право змінювати кілька разів. Скласти за­повіт могла лише правоздатна особа. Цього права були по­збавлені неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди, божевільні, полонені, челядь (роз­діл 8 артикул 1)^[1295]. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши волі, не могли успадковувати.

Статут також визначав загальний порядок спадкуван­ня за законом і за заповітом після смерті батьків й інших ро­дичів, визнання майна виморочним тощо.

Українська дослідниця Н. Ефремова зауважує, що роз­діл VIII статуту містив лише дев'ять артикулів, що є недоста­тнім для розгляду судді складної спадкової тяжби¹. Автор стверджує, що пояснення можна знайти у 54-ому артикулі розділу IV, який гласить: «А де б чого у цьому Статуті не діс­тавало, тоді суд, використавши найближчий (за змістом) за­кон і приклад інших законів християнських, те судити і ви­рішувати має»^{[1296] [1297].}

Н. Ефремова поділяє думку відомого польського дослі­дника Славоміра Годека, що термін «християнські закони» означав «римське право»^[1298].

Аналізуючи норми Статуту щодо укладення заповіту («тестаменту»), науковець порівнює їх із аналогічними нор­мами римського спадкового права. Авторка робить висновок, що навіть поверхова оцінка основної джерельної бази Статуту 1588 р. свідчить про розмаїття та багатоаспектність власної культури права народів князівства. Щодо факту рецепування норм римського та німецького права у Статуті можна зробити позитивний висновок щодо їх наявності. Однак визначити об­сяг і природу рецепції у документі доволі складно^[1299].

Магдебурзьке право було одним із видів середньовіч­ного європейського міського права, що сприяло економічному розвитку міст, захищало міщан від феодальної залежності, гарантувало їм право на самоврядування. Крім того, воно бу­ло джерелом рецепції римського права на українських зем­лях. Рецепція магдебурзького права була одним із найяскра­віших прикладів західноєвропейського впливу на державу і право України¹.

Будь-які землі Великого Князівства отримували від во­лодаря, так звані, уставні грамоти з підтвердженням специфі­чних особливостей внутрішнього устрою й судочинства під традиційним гаслом урядової політики Вільна: «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо». Зокрема, за власними зако­нами, що закріплювалися в уставних грамотах, жили землі, розташовані на околицях держави: Жемайтійська, Полоцька, Вітебська, Смоленська, Дорогичинська, Київська, Волинська. Вважають, що, оскільки їхнє географічне розташування ство­рювало умови для потенційного виходу зі складу князівства, це змушувало центральну владу зважати на традиційні по­рядки та звичаї, аби уникнути невдоволення місцевих еліт. Уставні грамоти Київської і Волинської земель дослідники пов’язують із правлінням Вітовта (хоча збереглися вони лише в пізніших текстових редакціях першої третини XVI ст.). Ці ак­ти, які дехто з учених уважає відлунням усних договорів-рядів домонгольських часів між князем та верхівкою конкретної землі, фіксували права й пільги приєднаних територій, адре­суючись територіальним боярським спільнотам в обмін на визнання себе васалами нового сюзерена. Основними сюже­тами уставних грамот є підтвердження землевласницьких прав тутешніх бояр та їхньої монополії на здійснення місцево­го врядування, зокрема: «городки й волості києвскиї кияном держати, а нікому іному... А киянина как й литвина во чті дер­жати й во всіх врядах ні в чом не понизити»^{[1300] [1301].}

Крім привілеїв, І. Франко вказував на магдебурзьке право як вагоме джерело литовсько-польського періоду. У часи входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського поши­рення цього права значно прискорилось. Норми магдебур­зького права містились у приватних перекладах магдебур­зьких кодексів та компілятивних підручниках магдебурзь­кого права¹.

Із цього приводу Р. Лащенко констатує, що українські міста, яким потроху і помалу стали надавати чуже німецьке право магдебурзьке право, намагалися затримати розпад стародавнього устрою, заховуючи звичаї стародавні^{[1302] [1303].}

На думку Ф. Леонтовича, за ґрунтовного порівняння західноросійських привілеїв із німецькими пам’ятками місь­кого права, ймовірно є більша зовнішня схожість між ними, аніж подібність інститутів. Принаймні у ставленні до внут­рішнього міського життя, оскільки західноруські міста не могли мати нічого спільного з німецькими містами з їх ши­рокими політичними та економічним розвитком^[1304].

Окреме місце з-поміж норм права, якими управлялися землі Великого князівства, посідало магдебурзьке право.

Пам’яткою магдебурзького права було Саксонське зер­цало. Порівняння його норм, зокрема процесуальних, із тими, що реально діяли у судах міст-магдебургій на українських землях, дає підстави для висновків про особливості функціо­нування магдебурзького права у судах Києва, Володимира, Луцька¹.

На думку А. Яковліва, внаслідок запровадження магде­бурзького права «змінився характер українських договорів, вони перетворилися на «міста», а населення їхнє на «міщан», які користувалися правом місцевої самоуправи, мали свій суд, своє право»^{[1305] [1306].}

О. Нелін зауважує, що у Литовсько-Руській державі серед запозичених джерел вирізнялося німецьке, або маг­дебурзьке, право. Але рецепція пам'яток іноземного похо­дження в цей період не припинила розвитку давньорусько­го права, а збагатила його новими правовими поняттями та нормами^[1307].

Відомий український дослідник Р. Лащенко констатує, що «міста ж українські у Великому князівстві Литовському набули право магдебурзьке в XV-XVI вв. Звичайним шляхом, яким до міст українських прищеплювалося магдебурзьке право, був шлях королівських привілеїв»^[1308].

О. Нелін наголошує, що з XV ст. литовські князі на під­леглих їм українських землях починають впроваджувати у містах магдебурзьке (німецьке право) - середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації або влади феодала і створювали органи місце­вого самоврядування^[1309].

Аналіз статутів Великого князівства Литовського свідчить, що вони були результатом використання та тво­рчої переробки поточного литовського законодавства та судової практики, приписів римського, німецького, поль­ського права, а також українського звичаєвого права. За­галом же, констатує О. Нелін, специфічною ознакою серед­ньовічної української правової системи було змагання схі­дної та західної традицій права за переваги другої у період створення статутів Великого князівства Литовського. Так, в українських містах дедалі більшої ваги набувало магде­бурзьке право, яке стало основою їхнього самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодаль­ної сваволі¹.

Магдебурзьке право було одним із видів середньовіч­ного європейського міського права, яке сприяло економіч­ному розвитку міст, захищало міщан від феодальної залеж­ності, гарантувало їм право на самоврядування. Крім того, воно було джерелом рецепції римського права на українсь­ких землях. Рецепція магдебурзького права була одним із найяскравіших прикладів західноєвропейського впливу на державу і право України^{[1310] [1311].}

На українських землях, що увійшли до складу Велико­го князівства Литовського, магдебурзьке право розпочало поширюватись пізніше, ніж на Галичині, і не такими швид­кими темпами. У 1374 р. князі Георгій і Олександр Корето- вичі надали Кам'янець-Подільському магдебурзьке право. Це місто стало найбільшою та найважливішою фортецею в Україні. Наприкінці XV ст. магдебурзьке право отримала да­вня столиця України - місто Київ. Залишається дискусійним питання щодо точного часу переходу міста на магдебурзьке право (первинні привілеї міста не збереглися, а це спричи­нило різні погляди авторів). На думку В. Антоновича, Київ одержав магдебурзьке право близько 1499 р. Таку ж думку поділяв видатний український історик М. Грушевський¹.

Український дослідник О. Вовк стверджує, що найбільш достовірною датою приєднання Києва до складу Великого князівства Литовського є 1362 рік за великого князя Ольге- рда, після його перемоги у битві на Синіх Водах^{[1312] [1313]. Під цим ро­ком у Густинському літописі зазначено: «Въ сие лето Оль- гердъ победи трехъ царковъ Татарскихъ и с ордами ихъ, си естъ, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли отъ Подоля изгна власть Татарскую. Сей Ольгердъ и иныя Руские державы во свою властъ приятъ, Кіев подъ Федором князем взятъ, и по­сади в нем Володымира сына свояго; и нача сими владети, имъ же отци его дань даяху»[1314].}

Український дослідник А. Павлов стверджує, що фак­тично втрачена грамота Вітовта у середині XV ст. була пер­шим юридичним документом, який надав місту Києву права та преференції, що визначалися Магдебурзьким правом^[1315].

Перебування Києва як важливого стратегічного і тра­диційно престижного центру у складі Великого князівства Литовського тривало до 5 червня 1569 р., коли привілеєм великого князя литовського і короля польського Сигізмунда- Августа - він був приєднаний до Королівства Польського^[1316].

I липня 1569 р. (Люблінська унія) Київ став одним із міст ново­утвореної держави - Речі Посполитої. Правовий статус Києва як адміністративного центру у складі Великого князівства Литовського змінювалося: з часу приєднання і до 1471 р. Ки­їв значився у статусі столиці удільного князівства, яке управлялося спадковими князями або великокняжими наміс­никами, а в зазначений рік став центром Київського воєвод­ства (землі). Постійна присутність значущих адміністратив­но-судових органів місцевої влади Великого князівства Ли­товського у Києві однозначно впливала на розвиток місько­го самоврядування¹.

Надання місту Києву магдебурзького права у 1498 р. підтримують українські, німецькі, російські дослідники Н. Біло­ус, Т. Круглова, Г. Люк, Р. Лібервірт та ін. Основна кількість українських міст, що володіли магдебурзьким правом у складі Великого князівства Литовського, були приватновла­сницькими - у власності магнатських родин Острозьких, Ви- шневецьких, Заславських, Корецьких та ін.^{[1317] [1318].}

На Лівобережній Україні магдебурзьке право набуло поширення у середині XVI ст. Першим містом Лівобережжя, яке отримало магдебурзьке право, став Переяслав - 1585 р. на основі привілею короля Стефана Баторія^[1319].

У XV-XVI ст. литовська влада надала його багатьом міс­там Правобережної України, зокрема Києву; згодом воно по­ширилося й на Лівобережжя. Згідно з магдебурзьким правом, управлінські й судові функції щодо населення міст належали обраним міським радам - магістратам. Магістрат на чолі з війтом складався з ради та лави (остання переймалася здебі­льшого карними справами)^[1320].

1620 р. магдебурзьке право отримало місто Стародуб (нині Російська Федерація), 1623 р. - Чернігів, 1627 - Ніжин, Полтава отримала привілей на магдебурзьке право у 1752 р. від останнього українського гетьмана К. Розумовського, а Новгород-Сіверський - 1758 р.¹. Окремі дослідники вважа­ють, що привілей для Полтави був повторний. Фактично у всіх містах України, що входили до складу Польщі, Великого князівства Литовського і згодом Речі Посполитої діяло маг­дебурзьке право. Їх кількість становить понад тисячу^{[1321] [1322].}

Поділяємо думку науковців, що у більшості українсь­ких міст магдебурзьке право не використовувалось у повно­му обсязі. Практичного застосування набула лише та частина магдебурзького права, яка регламентувала діяльність орга­нів самоврядування.

За магдебурзьким правом існувало успадкування за законом і за заповітом (документ про заповіт називали «ду­хівниця» або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і доч­ки померлого. Спадкоємні частки і в рухомому, і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно на­зивалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачала­ся на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласни­цьких міст дві третини спадкового майна за законом перехо­дило дітям для забезпечення їх повинностей на користь вла­сника. У разі спадкування за заповітом необхідно було доде­ржуватися певних формальностей. Духівниця укладалася у письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіре­ним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським свя­щеником. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджа­тися власним майном заповіт треба було засвідчити в судо­вих органах^[1323].

О. Вовк стверджує, що серед збірників магдебурзького права, що були поширені в Києві у XVI ст. чільне місце посідає Зерцало саксонів латинською мовою, видане Миколою Яскером при Сигізмунді І в Кракові у 1535 р. під назвою: «Juris provincia- lis, quod Speculum Saxonum»¹. Це джерело міського права скла­далося із 5 частин: Speculum Saxonum - 3 книги; Jus municipale Magdeburgense - 140 артикулів; Promtuarium Juris provincialis Saxonici - словник юридичних термінів; Squitur formula prossus - різні судові випадки латинською мовою; Statuta serenissims domini Sgismundi primi - статути королів і великих князів ли­товських. У 1581 р. «Speculum Saxonum» у польській переробці видав Павло Щербич^{[1324] [1325]. Саме послуговуючись цими двома збір­никами ухвалював рішення лавний суд магістрату м. Києва. Ух­вали магістрату на чолі з війтом м. Києва з вирішення госпо­дарських питань, статути ремісничих цехів та практику лавно- го суду слід вважати підзаконними актами органів самовряду­вання. Актові книги, що виникли у результаті функціонування адміністративно-судових органів і цехів, тривалий час зберіга­лися при цих установах. Не завжди сприятливі умови зберіган­ня та війни були основною причиною значних втрат архівів[1326].}

У містах України з магдебурзьким правом існував штат міських службовців та міських служб. Найважливішою поса­дою серед допоміжного апарату органів міського самовряду­вання була посада писаря міської ради. Писар (scrihor, civitatis, screiber) очолював міську канцелярію, яка існувала ще в пері­од діяльності у містах спадкових війтів. Цю посаду ввели в усіх містах України, що володіли магдебурзьким правом^[1327].

Першими міськими писарями Києва були дяки, тривалий час не існувало точно визначеного розмежування між писарями та дяками. Лише наприкінці XVZ ст. у документах згадано про київського писаря¹. На відміну від Львова, де існувала посада писаря міської ради і війтівсько-лавничого суду, в Києві ство­рено загальноміську канцелярію й посаду міського писаря, який зазвичай виконував повноваження пожиттєво. Існувала також посада підписка. Ще однією особливістю Києва стала на­явність посади регента, до повноважень якого належало посві­дчення копій, витягів, що робилися з міських книг. За його від­сутності ці функції виконував міськийписар^{[1328] [1329].}

Перед зайняттям посади міський писар складав присягу. З-поміж повноважень київського міського писаря, на нашу ду­мку, слід виокремити ведення протоколу судового засідання, видачу копій документів, складання заповітів тощо. Отже, місь­кий писар, за аналогією зі секретарем органу місцевого само­врядування незалежної України, вчиняв нотаріальні дії.

Наприкінці XIV - початку XV ст. у містах Великого кня­зівства Литовського, наділених магдебурзьким правом, ак­тивно функціонували канцелярії, де велися війтівські або лавничі книги^[1330].

Право власності за Литовськими статутами поділялося на індивідуальне і колективне (спільна власність). Зокрема, використовувалися терміни «реч», «рухомые речи», «име­нье». У нормах Статутів поняття «именье» розглядалося як нерухома річ, а власне «реч» - як рухома річ, що перебувала в товарообігу. Відтак у Статуті 1529 р. термін «реч» викорис­товувався в широкому розумінні як предмет юридичних угод, до якого належали рухоме і нерухоме майно^[1331].

До способів набуття права власності, за Литовськими статутами, належали: цивільно-правові договори, пожалуван- ня князя, окупація, підстави загального позбавлення суб'єкта майнових прав, конфіскація та експропріація. Пожалування було одним із найважливіших способів набуття права влас­ності. Його предметом зазвичай були земля та люди, до неї прикріплені¹.

У Першому Литовському статуті щодо трактування права власності, поряд із позитивним методом, широкого застосу­вання набув імперативний метод правового регулювання. На­віть шляхтичі зазнавали суттєвих обмежень у розпорядженні своєю власністю. Для відчуження вотчини феодал мав отрима­ти дозвіл великого князя. Це обмеження скасував Другий Ли­товський статут 1566 р., проте вислужені маєтки, як і раніше, могли бути відчужені лише з дозволу князя. Третій Литовський статут 1588 р. надав шляхті необмежене право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім належним майном^{[1332] [1333].}

Надважливу роль у державному житті українських ро­дин, які мешкали на теренах Великого князівства Литовсь­кого, мали земельні відносини.

О. Нелін констатує, що приватна форма власності з'явилася лише у русько-литовську добу, але для шляхти. Ли­товські князі і польські королі, завойовуючи українські землі, передавали їх у приватне володіння феодалам з умовою несен­ня ними військової служби. Згодом таке володіння трансфор­мувалось у власність. Тому у пізню русько-литовську добу зем­ля була предметом обігу, але набувати її могли лише феодали. Оскільки селяни користувалися, як вважалося, землею, що на­лежить феодалам, то вони платили їм ренту. Проте і решта се­лян, які були володільцями землі, також здійснювали платежі^[1334].

Право земельного володіння, а також право розпоря­дження землею, у Великому князівстві Литовському належа­ло великому князеві, а шляхта лише користувалася части­ною таких повноважень. Великий князь видавав листи, при­вілеї та підтверджував право володіння землею¹.

Як і в інших державах середньовіччя, земля була атри­бутом влади. На думку С. Ковальової, увага законодавця того часу до відносин земельної власності була доволі кваліфіко­ваною. Специфічною рисою земельного права Литовсько- Руської держави було те, що землеволодіння не було преро­гативою магнатів і шляхти^{[1335] [1336].}

Як стверджував М. Ясінський, до Люблінської унії, по­ряд із шляхтичем, могли володіти землею міщани і всі особи­сто вільні люди, користуючись однаковими із шляхтою пра­вами і відбуваючи однакові з нею повинності, пов'язані з во­лодінням землею^[1337].

Особливістю цивільного права, за Литовськими стату­тами, було те, що власник маєтку чи землі мав спеціальні обов'язки, які стосувалися тільки цього маєтку чи землі. За переходу права власності на таке майно до іншої особи ця особа разом з правом власності отримувала відповідні спеціальні обов'язки^[1338].

Цивільно-правові норми щодо речових прав, закріплені у Литовських статутах, вирізнялися високим, юридичним рівнем та всебічною регульованістю правовідносин (деталь­на регламентація права власності, володіння (держання, по­сідання), застави, емфітевзису, сервітутних прав)¹.

В умовах феодального суспільства зобов’язальні відно­сини не отримали значного поширення. Адже джерела права Великого князівства Литовського встановлювали обмежену свободу договору не лише стосовно селян і міщан загалом, а й шляхти зокрема^{[1339] [1340].}

Відповідно до Статутів дозволялося продати одну тре­тину батьківського маєтку^[1341].

Упродовж XVI ст. встановлювалося юридичне визна­чення контракту застави - «заставний лист», «застава», зрід­ка - «заемное письмо», «поступил», «заарендовал». На прак­тиці мали чинність декілька варіантів договору застави: за­става без держання, застава із держанням і застава на упад^[1342].

Зазначимо, що Другий і Третій Литовські статути сут­тєво підвищили рівень правового регулювання договірних зобов’язань, порівняно з Першим Литовським статутом 1529 р. й іншими нормативно-правовими актами Великого князівства Литовського^[1343].

Литовські статути врегульовували широкий спектр договірних зобов’язань. Попри те, що ці нормативно-правові акти приділяли незначну увагу договорам міни та дарування, вони належали на українських землях до найпоширеніших у XVI-XIX ст.¹.

Отже, внаслідок прийняття Литовських статутів на українських землях було встановлено високорозвинуте, пра­вове регулювання договірних зобов’язань. Більшість догово­рів, що передбачались у цих нормативно-правових актах, ві­домі українському праву здавна і навіть зафіксовані у «Русь­кій правді». Проте Литовські статути відкрили перед ними нові шляхи розвитку, адаптували їх до тогочасних соціально- економічних умов, конкретизували правову регламентацію, посилили цивільно-правову відповідальність контрагентів, установили жорсткіші вимоги стосовно форм договорів, що дало цим правовідносинам змогу стабільно й ефективно розвиватись упродовж кількох століть^{[1344] [1345].}

Кожен Литовський статут містив окремий розділ про застави: у Першому Литовському статуті це був десятий роз­діл, а в Другому та Третьому - сьомий^[1346].

Безумовна застава була основним і найбільш пошире­ним способом забезпечення виконання зобов’язань на украї­нських землях під час юрисдикції Литовських статутів^[1347].

Особливістю передшлюбних процедур Литовсько-Русь­кої доби був поділ заручин і змовин на два різні акти. Змови­ни мали характер договору, який відповідно оформлювався і називався «шлюбною інтерцизою» або «листом змовним», а також вносився до актової книги^[1348].

Такий порядок укладення шлюбу, заснованого на до­говорі - «шлюбній інтерцизі» - був закріплений і у Литовсь­ких статутах. Основною метою укладення шлюбного догово­ру було врегулювання майнових відносин подружжя. Тут ви­значалися склад посагу нареченої, який видавався батьком або братами нареченої, та віна нареченого, що зазвичай удві­чі перевищував розміри посагу, а також розмір відповідаль­ності у разі невиконання договору¹.

За Литовським статутом 1566 р., шлюбний вік для дів­чини становив 15 років, для юнаків - 18 років. Але згодом Третій Статут 1588 р. знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Ще однією важливою традицією для укладення майбутнього шлюбу було отримання батьківського благо­словення. Дослідники ХІХ ст. акцентують на тому, що в Укра­їні батьки зазвичай дослухалися до вибору своїх дітей. І. Бойко констатує, що саме на домовленості між батьками молодих про намір одружити дітей ґрунтувалися всі пода­льші договірно-зобов'язальні відносини^{[1349] [1350].}

Як стверджують В. Іванов і В. Озель, така домовленість ставала приводом для сватання, коли батьки або родичі мо­лодого засилали сватів (посередників) до родини молодої з пропозицією про шлюб. Якщо батьки молодої відповідали згодою на таку пропозицію, то зазвичай укладалася угода^[1351].

С. Ковальова наголошує на тому, що юридично голо­вою української сім'ї був батько, проте звичаєве право та суспільна мораль всебічно захищали та розвивали повагу до матері. Хоча психологічний зв'язок матері з дітьми був сильнішим, однак провідна роль у їх вихованні належала батьку. Звичаєве право проводило різку межу між правами батьків і дітей, адже, як відомо з фольклору, «діти батька не повчають»¹.

Важливим елементом шлюбних відносин було визна­чення віна, що записувалося чоловіком на користь своєї дру­жини. Так, стаття 1 Розділу V Третього Литовського статуту встановлювала обов'язок батьків нареченої дбати про своє­часний запис майбутнім зятем віна на користь їхньої доньки. На думку В. Озель, «віновий» запис також гарантував частку дружини у спадщині або після розлучення^{[1352] [1353].}

Серед джерел права Литовсько-Руської держави перше нормативне забезпечення обов'язковості «вінового» запису зу­стрічається у Городельському привілеї 1413 р. Ця норма була підтверджена також у Київських привілеях 1507 і 1529 рр.^[1354].

Під час укладення шлюбного договору вже остаточно встановлювався посаг нареченої та віно, що вносив нарече­ний. Посаг переходив у володіння родини, але віно залиша­лося назавжди власністю дружини, що робило її матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало жін­ку на випадок смерті чоловіка. Але з поширенням російсько­го законодавства дружина втратила право вільно розпоря­джатися своїми речами, а одруження з чоловіком іншого ста­ну змінювало і її соціальний стан^[1355].

У XIV-XVIIi ст. основною інстанцією щодо захисту циві­льних прав українських селян був копний суд - сільський громадський судовий орган, який у своїй діяльності керував­ся, передусім, нормами звичаєвого права^[1356].

Наприклад, у статті 2 Розділу ХІІІ Статуту Великого кня­зівства Литовського 1566 р. встановлювалась юридична від­повідальність за випас своєї худоби на чужій земельній ділян­ці, а також особливості провадження у таких справах. Відпові­дно до цієї статті справу про випас худоби на чужій земельній ділянці («іспаш», «потрава») мав розглядати копний суд¹.

Однозначно можна стверджувати, що юридична писем­ність у Литовсько-Руській державі ще в XV ст. набула значного розвитку і поширення. Про це свідчать передусім різні записи, духівниці та інші правові документи приватного характеру (західноруською мовою), що у значній кількості дійшли до нас в оригіналах чи пізніших копіях з XV ст. Вони складені за ви­значеними, майже шаблонними формами, викладені однома­нітною мовою і в певному стилі, користуються однаковими, очевидно загальноприйнятими, юридичними термінами. Це дає підставу зробити висновок, що процес формування захід- норуської юридичної мови вже на той час досяг значного роз­витку. Аналіз актових книг свідчить, що в поодиноких випад­ках сторони не надавали задля підтвердження своїх вимог оригіналів документів (різних листів, купчих, боргових, заста­вних тестаментів), що свідчить про значне поширення юри­дичної писемності серед тодішнього суспільства^{[1357] [1358].}

За загальним правилом, договори на українських зем­лях у XVI-XVII ст. укладали в усній формі. Проте Литовські статути передбачали низку випадків, коли для договору була обов’язкова письмова форма, наприклад, для договору пози­ки на суму понад десять кіп грошей. Жорсткіші вимоги Ли­товські статути висували щодо відчуження землі. Коли влас­ник продавав або дарував батьківські, материнські, вислу­жені, куплені чи іншим способом набуті маєтки, він мав скла­сти запис про цей правочин, скріпивши його своєю печаткою та ще печатками трьох або чотирьох свідків шляхетського походження. Потім цей запис робили в книгах гродського су­ду. Під час сесії земського суду відповідний запис переносили з книг гродських до книг земських. Ця юридична процедура була обов’язковою також для договору позики та застави¹.

Як стверджує Г. Попов, за браком суду земського Луць­кий Трибунал як нотаріальна інституція здійснював реєст­рацію торгових операцій. Записи «до книг трибунальських» не мали більшу значущість, аніж записи у книгах судів інших. За два місяці, у січні 1579 р., дехто з тих, хто використовував трибунал як нотаріальну контору, вносив «виписи з книг трибунальських» до книг «Луцького земського суду». Науко­вець зауважує, що трибунал, видаючи ці «виписи», підпису­вав їх усім своїм складом і в тому ж порядку, як перелічено суддів у кожному акті^{[1359] [1360].}

Про це також свідчать записи судової книги Литовської Метрики. О. Вовк стверджує, що Литовська Метрика періоду кодифікації литовсько-руського права другої половини XV - першої половини XVI ст. - це справді книги копій виданих документів, які з часом набувають нотифікаційного значен­ня, оскільки до них вносилися все нові й нові копії з оригіна­лів. Діяло декілька шляхів внесення:

- з складанням юридичного документа водночас копі­ювався його текст до архівної книги;

- копіювання з оригіналу відбувалося не одночасно, а через певний час;

- до книг копій вносилися судові рішення, а разом з ними копіювалися оригінальні тексти документів, які були пред’явлені в суді у вигляді письмових доказів^[1361].

Автор констатує, що з усіх сучасних архівних матеріа­лів найімовірнішим історико-правовим джерелом є Литовсь­ка Метрика, складена у XIV-XVIII ст. Реальний час існування Метрики близько 300 років, із кінця XIV ст. до 1793-1795 рр., тобто з часу укладення уній Великого князівства Литовсько­го з Королівством Польським, і до ліквідації державності Речі Посполитої¹.

Угоди про землю укладалися лише у письмовій формі. У разі продажу або дарування спадкових, вислужених, купле­них та іншим способом придбаних маєтків складали запис, скріплений підписом і печаткою того, хто продавав або дару­вав. Обов’язковою була присутність трьох-чотирьох свідків шляхетського походження, які також засвідчували запис сво­їми печатками. Потім такі записи вносили до книги замково­го суду, який під час чергового судового року переносив їх із книг замкових до книг земських. Аналогічно оформлявся і договір позики^{[1362] [1363].}

Створення урядових книг передусім треба пов’язувати із поширенням «писаного права», а також із утвердженням станово-територіального (шляхетського) суспільства на уламках удільної системи правління (князівське право). «Пи­сане право» передбачає перевагу письмового документа у судово-правовій системі. Урядові книги - це елемент масово­го поширення письмового документа, який набирає форми урядово засвідченої копії, що має юридичну силу, аналогічну оригіналу. Це виявлялося у, так званому, праві вічності, яке полягало в юридичному затвердженні доказової сили доку­мента назавжди - «на вічні часи»^[1364].

Складовою цих книг був інститут «запису», а похідним - «випису». Саме через запис і випис усі різновиди документів набували своєї публічної сили при внесенні їх до урядових книг. «Запис» розглядався як урядово засвідчена копія або за­ява сторони, що вписувалася в урядову книгу, а тому становив її документоутворювальний елемент. «Випис» як вихідний документ із канцелярії відповідного уряду був урядово засві­дченою копією, яку видавали на руки стороні і яка мала юри­дичну силу оригіналу. Вперше як обов’язкова ця вимога запи­су до урядових книг законодавчо унормовується в постанові Віленського вального сейму 20.11.1551 р., на якому Жигмонт Август затвердив пропозицію шляхетських депутатів про укладання актів нерухомості («записи на вечность на именья и заставы») перед повітовими суддями - «и оный листь свой и сознанье свое устное маеть дати вь книги записати»¹.

У тій же сеймовій ухвалі унормовувався й інститут ви­пису: «А виписы сь книгь вь таковыхь речахь, хто похочеть, тому мають бытии даваны подь печатми врядовыми». У ній, зокрема, визначалися розцінки за їх оформлення: за запис - 2 гр. («грошей» - грошова одиниця ВКЛ), за випис - 12 гр.^{[1365] [1366].}

Зауважимо, що в Литовсько-Руській державі земські і гродські суди (до книг яких записувались судовими писаря­ми майнові та інші угоди і договори, що фактично означало їх санкціонування від імені держави, тобто йшлося про нота­ріальну форму укладення угод), за прикладом Польщі, по­всюдно були введені лише з часу видання Другого Литовсь­кого статуту 1566 р. До того часу представниками судової влади великого князя у різних землях були воєводи, наміс­ники і старости, що здійснювали суди за участю місцевих князів, панів, бояр, а подекуди й міщан. Цей суд відбувався в замку центрального міста певної області, відтак він мав на­зву «замкового» суду. З часу видання Першого Литовського статуту 1529 р. цей суд був однаковим у всій державі. Тоді ж

відбувся і перший у Литві законодавчий припис щодо ведення у замкових судах актових книг (Литовський статут 1529 р., розділ шостий, § 5)¹.

Проте, як зазначає відомий український історик-право- знавець О. Левицький, насправді такі книги велися і раніше цього узаконення, а Статут, відповідно, у цьому випадку не створив нового, а лише узаконив і оформив те, що практику­валось раніше. Ще з давніх часів, зазначає автор, встановився звичай, поряд із декретами, вписувати в актові книги різні умови, договори і зобов’язання приватних осіб^{[1367] [1368].}

Запис, який переносили до земських книг, мав засвід­чуватися не менш, ніж двома підписами посадових осіб міс­цевих органів державної влади. Згідно зі ст. 2 сьомого розді­лу Третього Литовського статуту 1588 р., запис, укладений із порушенням зазначених норм, вважався нікчемним і не мав жодних цивільно-правових наслідків^[1369].

У ст. 3 сьомого розділу Третього Литовського статуту 1588 р. передбачались випадки, за яких запис міг бути не пе­ренесений із гродських книг у земські. До таких підстав на­лежали війна й епідемія небезпечної хвороби («мор»). Зако­нодавець установив, що такий запис має робитися після по­вернення з військової служби чи після припинення епідемії^[1370].

Як зауважує Л. Ясінська, приватно-правові акти стають обов’язковими для запису на уряді у другій третині XVI ст., на який, власне, і припадає масове поширення замкових книг. Варто вкотре наголосити, що ці книги зумовлюються писа­ним правом як єдиний шлях для забезпечення суспільних інтересів у правовій сфері, перетворюючись на невід’ємний чинник будь-якої правової дії з боку зацікавлених сторін¹.

Писарями могли бути «люди добрые, цнотливые, рас­торопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только християнское» (Статут 1566 р., розділ IV, артикул 1). Після обрання на посаду пові­товою шляхтою і затвердження великим князем писар складав присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном і в присутності шляхти. «Я присягаю Пану Богу - во Троице единому, ижэ вь том повете буде справед­ливе водле Бога и того права писаного и подлуг мовенья и споров сторон, ничего не прикладаючы ани уймуючы у суду записывать и радити судьи и подсудку верне и справедли­ве, подле сознанья сторон и споров на судех и осведченья и оповеданья судового и сказанья судового, и в книги судо­вые вписовати..., а пилновати и догледовати абы подле сее присяги моее справедливе были вписованы» (Статут 1566 р., розділ IV, артикул 7). Як уже зазначалось, писар усі записи робив руською мовою. Якщо ж справ було забагато, він міг вдаватися по допомогу до помічників, але вся відповідаль­ність цілковито лягала на писаря. Писарі земських і гродсь- ких судів за запис судового позову одержували грош, за ви­писку - грош, за судові акти і виписки судових рішень - 2 гроша. За виписки на пергаментних аркушах - 12 грошей, причому пергамент, віск і шкури для печатки мала дати са­ма сторона^{[1371] [1372].}

Отже, законодавство також встановлювало вимоги до писаря як особи, яка виконувала, зокрема, функції майбут­нього нотаріуса або помічника нотаріуса: порядок учинення нотаріальних дій (зокрема, заповітів, договорів); розміри оплат і за вчинені акти, і за послуги технічного характеру. Тобто писар фактично виконував обов'язки нотаріуса з пра­вом наймання помічника, діловода чи архіваріуса¹.

Можна стверджувати, що фактично у посаді писаря відбулося злиття функцій державного або громадського службовця з функціями нотаріуса.

Український науковець О. Нелін констатує, що на українсь­ких землях, що входили до складу Великого князівства Ли­товського, нотаріальну діяльність виконували посадові осо­би: воєвода, староста, підстароста, суддя і писар. На законо­давчому рівні вперше встановлювалася вимога щодо пись­мового оформлення договорів купівлі-продажу маєтків, угод щодо землі, договорів позики за умови, коли загальна сума перевищувала десять коп грошей. Другою обов'язковою умовою було укладення угод у присутності світків шляхетсь­кої належності. Третя умова, що надавала таким документам публічного характеру, - обов'язкова їхня реєстрація у судо­вих установах (земського суду) й участь сторін при їхньому внесенні до судового протоколу^{[1373] [1374].}

На думку науковця, тут простежується очевидна схо­жість інституту римського права - надання табеліональних документів до суду із внесенням їх до протоколу, закладени­ми Статутом Великого князівства Литовського 1588 р.^[1375].

Поділяємо думку О. Неліна, що діяльність нотаріусів за Литовськими статутами ще не отримала закріплення на законодавчому рівні і не стала реальним юридичним чинни­ком, як в інших країнах Європи¹.

До певної міри визнаємо слушною думку В. Черниша, який, розглянувши зміст Литовських статутів, констатує, що вони не містять прямих норм про нотаріат, оскільки корро- борація здійснюється інакше, ніж за сприяння нотаріуса^{[1376] [1377].}

На думку науковця, для історії українського нотаріату не менш важливе значення має прив’язування до таких двох понять, як Литовські статути та актові книги, акцентуючи на тому, що вони обидва мають витоки з XVI століття. «Актові книги - збірники документів, що складалися за результата­ми діяльності різних судів у Великому князівстві Литовсько­му, згодом у Речі Посполитій, зокрема на українських землях (Галичина, Київщина, Поділля та Волинь), протягом XV­XVIII ст. були формою діловодства у гродських, земських і підкоморських судах, а також апеляційних інстанціях, зокре­ма у Головному люблінському трибуналі. Велись і в усіх ін­ших установах зі судовими функціями: магістратах і ратушах, каптурових судах, судах конфедерацій, прикордонних комісіях тощо. Актові книги мали і церковні суди^[1378].

Спочатку всі документи записувалися в одну актову книгу у хронологічній послідовності впродовж року. Такі за­писи називали актикацією. Зі середини XVI ст. почали вести три види актових книг: декретові, записові та поточні. Дек­ретові книги призначались для запису судових рішень (дек­ретів); записові мали нотаріальний характер, до них вноси­лися документи громадського і приватного змісту, які в та­кий спосіб набували юридичної сили; до поточних книг за­писувалися скарги, показання свідків, свідчення возних, за­яви, протести, повідомлення тощо^[1379].

В. Черниш зауважує, що Литовські статути мають три переваги над попереднім законодавством, що було чинним в Україні. По-перше, вони містять вимоги щодо складання письмових документів; по-друге, організаційно оформлюють ведення актових книг, зокрема статус писарів; по-третє, не забороняють складати письмові документи неавторизова- ним писарям-нотаріусам. У цьому аспекті найбільш важли­вим є розділи IV «Про суддів та суди» та VII «Про записи та продажі» Литовського статуту. Зокрема у Розділі IV йдеться про статус авторизованих писарів, тобто попередників су­часних нотаріусів, а в VII - про записи, які слід вважати наці­ональною формою корроборації приватноправових актів¹.

На нашу думку, важливе значення для аналізу станов­лення нотаріального законодавства, зокрема нотаріального процесу, має також Розділ VIII «Про Тестаменти» (Про запо­віти) Статуту 1588 р.

Поділяємо думку авторів, котрі вважають, що Статути Великого князівства Литовського були результатом викорис­тання та творчої переробки поточного литовського законо­давства та судової практики, приписів римського, німецького, польського права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України. Якщо ж зважати на те, що німецьке та польське право того часу формувалось під суттєвим впливом римського пра­ва, то можна дійти загального висновку про рецепцію римсь­кого права в Україні у XVI ст. Особливостями рецепції було те, що відбувалося начебто «подвійне накладання» римсько- правових ідей - через давньоруське право, яке зазнало част­кового впливу візантійського (опосередковано - римського) права, та німецьке та польське право, де римське право було рециповане за західноєвропейським типом^{[1380] [1381].}

Л. Ясінська слушно зазначає, що, аналізуючи процес становлення нотаріальної діяльності в українському праві, можна стверджувати, що за часів Литовсько-Руської держави відбувається подальший її розвиток, зокрема на підвалинах, закладених «Руською правдою» і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого чинника, як вплив польського, німецького, а відтак і римського права. Проте вони не тільки не змінювали сутності литовсько-руського права, а й виконували позитивну роль. Саме такі впливи, на думку відомого українського істо­рика права кінця XIX - початку XX ст. Ф. Леонтовича, не в останню чергу спричинилися до більшої, порівняно з московсь­ким, розробленості литовсько-руського права¹.

Отже, у Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 років немає прямих норм, які б регулювали питання нотаріату. Однак статути опосередковано заклали підвалини нотаріального процесу, зокрема: передбачили ви­моги до посади писаря як майбутнього нотаріуса, встанови­ли порядок реєстрації нотаріальних дій, регулювали порядок складання та реєстрації заповітів та деяких видів договорів^{[1382] [1383]. Подальший розвиток нотаріату та зародження нотарі­ального законодавства відбувався за часів Речі Посполитої.}

3.2