Нотаріальна діяльність на українських землях у складі Польського Королівства (1387-1569 рр.) та Речі Посполитої (1569-1772 рр.)

Монголо-татарське нашестя, князівські міжусобиці, сва­вілля великого боярства послабили, а врешті призвели до пов­ного розпаду могутньої колись Київської Русі. У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі.

Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан^{[1384] [1385].}

Поступово «Руська правда» витісняється новим законо­давством. Звичайно, ця заміна відбулася не одразу. Протягом монгольського панування продовжувало діяти почасти руське право, почасти посилився вплив через церкву візантійського права з прямою рецепцією у низці випадків останнього^[1386].

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала призвели до політичного занепаду земель Південно-Західної Русі (України). Вони стали об'єктом зазіхань з боку кількох сусідніх держав із різним рівнем розвитку і типом державно­го ладу. Українське Закарпаття ще впродовж ХІ—ХІІІ ст. увійшло до Угорського королівства. Північна Буковина і Дні­стровське Пониззя стали частиною Молдавського господар­ства (князівства), а від початку Оформлення його протек- торатних відносин із Туреччиною (1514 р.) - підпали під владу Османської імперії. Основна ж частина політично роз'єднаних українських земель на середину ХІУ ст. опини­лась під владою Польського королівства (Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля (від 1430 р.) та, особливо, Великого князівства Литовського (Середнє Подніпров'я, Поділля, Волинь)^[1387].

І. Бойко акцентує на тому, що однією із сусідніх держав, яка першою намагалася встановити панування над галиць­кими землями - важливою складовою Галицько-Волинської держави, була Польща¹.

Перша спроба захопити Галичину була зроблена Поль­щею у 1340 р. Проте тоді, зустрівши патріотичний опір гали­цьких українців, польські загарбники відступили. Другий раз польські війська під керівництвом короля Казимира ІІІ захо­пили Галичину в 1349 р. і володіли нею до 1370 р., коли Га­личина «відійшла» до Угорщини^{[1388] [1389].}

Галичина увійшла до Польщі спочатку як особисте ко­ролівське володіння. У грамотах Казимир ІІІ називав себе не лише королем Польщі, а й «Руської землі господарем і спад­ковим володарем»^[1390].

І. Бойко констатує, що у 1349 р. Польщею захоплена і повністю інкорпорована до її складу споконвічно українська Галичина. У той час у Галичині було створено польські органи управління, поширено чинність польського права, що призве­ло до скасування українських державних установ, правових норм й інститутів, створених Галицько-Волинською держа­вою. Це зумовило полонізацію українського населення, зага­льмувало процес економічного, культурного і правового роз­витку України^[1391].

Як зауважує знаний український історик М. Грушевський, наступ на автономію Галичини почався ще в роки правління Казимира ІІІ і виявився у заселенні окупованих руських земель іноземними колоністами: поляками, німцями і чехами та на призначення у Львові й Сянку своїх представників (старост)¹.

Після смерті польського короля Казимира ІІІ (1370 р.) Галичина, згідно з умовами польсько-угорської угоди, пере­йшла під владу короля Угорщини Людовіка Угорського Ан- жуйського. Він одночасно став королем Польщі, проте Руське королівство вважав окремим державним утворенням, сполу­ченим персональною унією з іншими володіннями угорської династії. Водночас Людовік Угорський Анжуйський тримав у галицьких містах угорські гарнізони і послідовно замінював руських урядовців угорськими^{[1392] [1393].}

З 1372 р. Людовік Угорський Анжуйський передав Ру­ське королівство (Галичину) Владиславу Опольському, оні­меченому князеві князівства Селезії.

У Галичині Владислав Опольський мав широкі владні повноваження. Він карбував у Львові власну монету - срібні напівгроші з гербом Львова і мідні динарії з власним ініціа­лом^[1395], стягував податки; за його наказом військо вирушало в похід. Мав власний двір і канцелярію, використовував княжу «маєстатичну» печатку. Він упорядкував та уніфікував адмі­ністрацію в Галичині^[1396].

Як стверджує І. Бойко, протягом 1370-1378 рр. Гали­чина формально перебувала під владою польсько-угорського короля Людовіка Угорського Анжуйського, оскільки Угорсь­ке і Польське королівства були пов'язані умовами Вишеград- ської угоди 1338 р.¹.

У 1379-1385 рр. Руське королівство перебувало під вла­дою угорських урядовців: 1386-1387 рр. у Галичині знову володарював Владислав Опольський. У 1387 р. польська ко­ролева Ядвіга, дружина Владислава ІІ Ягайла як наступниця Анжуйської династії (її батьком був Людовік Угорський Ан- жуйський) здійснила похід у Галичину й остаточно утверди­ла в ній польське панування^{[1397] [1398].}

Як зазначає І. Бойко, в українській і польській історич­ній та історико-правовій літературі не існує одностайності стосовно назви української території, захопленої польським королем у 1349 р. Одні дослідники називають цю територію «Червона Русь», інші - «Галицька Русь», ще інші - «Галичи­на». Ця історична українська територія охоплювала землі, що впродовж 1349-1370 рр. перебували під владою польського короля Казимира ІІІ, 1370-1387 рр. - під владою угорських феодалів, з 1569 р. - у складі Речі Посполитої (до 1772 р.). Вона охоплювала територію сучасних Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей України та Підкарпатсь­кого та частини Малопольського й Люблінського воєводств Республіки Польща^[1399].

Проаналізувавши історичні письмові джерела щодо на­зви української території - Галичини, І.

У 1387 р. польська королева Ядвіга остаточно приєдна­ла Галичину до своїх володінь, ставши сувереном цієї терито­рії. Проаналізувавши праці польських та українських дослід­ників стосовно ідеологічних претензій на Галичину, автор вважає, що такі дії Казимира ІІІ і королеви Ядвіги можна ква­ліфікувати як анексію, тобто протиправне насильницьке при­єднання Польським королівством частини Галицько-Волинсь­кої держави. Приєднання відбулося без згоди населення Га­лицько-Волинської держави і призвело до народного зброй­ного опору галицьких українців польським завойовникам^{[1400] [1401].}

Політико-правові наслідки анексії Галичини Польсь­ким королівством неоднозначні й суперечливі. Галичина в складі Польського королівства втратила єдність з іншими українськими землями, що перебували в складі інших дер­жав. Одним із найжорсткіших обмежень прав галицьких українців стало насильне запровадження латинської, згодом польської мов і заборона використання української мови в офіційному діловодстві. До негативних наслідків інкорпора­ції Галичини Польським королівством відносимо також не­можливість розвитку в той час процесів українського держа­вотворення, відновлення власної держави^[1402].

Галичина, хоч і перетворилася на вотчину («посідан­ня») Казимира ІІІ, спочатку мала широку територіальну ад­міністративно-правову автономію, яка на основі привілеїв польських королів передбачала право самостійно вирішува­ти питання місцевого значення. Казимир ІІІ, надавши Гали­чині (Руському королівству) статус адміністративно-право­вої автономії, змушений був ураховувати інтереси галицьких українців, які компактно проживали на цій території. Надан­ня польським королем автономії відповідало державно- правовим традиціям колишньої Галицько-Волинської дер­жави.

І. Бойко констатує, що станом на 1349 р., тобто на час входження Галичини до складу Польського королівства, український народ уже мав власні традиції формування дер­жави та правотворення європейського зразка. Тому й поль­ська правова система не вводилась до 1434 р., адже її рівень розвитку не був вищим за рівень самобутнього українського права, зокрема в Галичині^{[1403] [1404]}

Одночасно з адміністративним поділом у середньовіч­ній Польщі виникла необхідність організувати управління великими земельними володіннями колишніх галицьких князів та осіб, котрі, не бажаючи миритися з польською оку­пацією, залишили Галичину. Ці землі перейшли у власність польського короля і почали називатися королівщинами. За­гальна площа королівських маєтків у тогочасній Галичині становила третину всієї території середньовічної Польщі^[1405].

Як стверджує І. Бойко, Галичина до середини XVl ст. зберігала певну адміністративно-правову автономію. Окре­мими волостями управляли руські воєводи, яким підпоряд­ковувалися сотські, десятники, тіуни. Офіційні документи складалися українською мовою. Тіуни, здійснюючи судочин­ство у галицьких волостях, керувалися українським, а не польським правом. Певний час у Львові карбувалася монета Руського королівства¹.

Територіальне управління в Польському королівстві здійснювали локальні урядники, яких поділяли на земських і королівських. Найвищими земськими урядниками були воєводи, потім - каштеляни. У структурі державного апара­ту середньовічної Польщі існувала група так званих судо­вих урядників, до яких належали підсудок, земський писар і возний^{[1406] [1407].}

Важливим земським урядником був підоморій (у кож­ному воєводстві), до компетенції якого входило вирішення земельних спорів, захист інтересів сиріт і бідних вдовиць (зі шляхти)^[1408].

Привілеями польського короля 1425, 1430, 1433 рр. на шляхту Галичини було поширено чинність польського права. Остаточно галицька шляхта була зрівняна з польською при­вілеями польського короля Владислава ІІ у 1434 р., який увів у Галичині польське право і звільнив галицьку землю від усіх повинностей^[1409].

Із 1349 р. до поширення польського права у Галичині (1434 р.) функціонував інститут права власності, який сфор­мувався у Галицько-Волинській державі¹.

Феодальна земельна власність у Галичині 1349-1434 рр. розвивалась на основі колишніх грамот галицько-волинсь­ких князів і королів, а також нових привілеїв польських ко­ролів. Також феодальна власність визначалася внаслідок примусового вилучення боярами земель у громадян^{[1410] [1411].}

Феодальна земельна власність існувала у вигляді кня­зівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Вотчи­на була однією із форм феодальної власності в Галичині XIV­XVI ст. Власник вотчини мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Вотчини виникали в про­цесі формування феодальної власності на землю. Термін «во­тчина» походить від слова «очина», тобто батьківська влас­ність. У Галичині в складі Польського королівства існували також церковні вотчини, якими володіли монастирі та пред­ставники церковної ієрархії^[1412].

У Галичині в період 1349-1434 рр. основними підста­вами набуття права феодальної власності були купівля, да­рування, спадкування, міна, освоєння вільних земель, надан­ня королем земель за службу, захоплення земель громад^[1413]. Також важливе місце, серед договорів, належало договору позики.

Професор Б. Тищик констатує, що з XII ст. найважли­віші договори почали укладати в письмовій формі. Для за­безпечення їх виконання виникла застава, потім - поручи­тельство¹.

Як стверджують Ю. Бардах, Б. Леснодорський, М. Пієтр- чак, перехід власності був суворо формальним актом, який вимагав дотримання встановлених форм. До символічної об­рядовості, яка супроводжувала перехід, належав стародавній, такий, що зник уже в ХІІІ столітті, звичай (испитие) випиття води, пива і меду, що називалося водою зречення (aqua abrenuntiationis). Робилося це в присутності опілля (ополья) або чиновників, згодом у присутності возного і свідків^{[1414] [1415].}

Особливістю правового статусу Галичини (1349-1434 рр.) стало існування на її території певного дуалізму правових джерел колишньої Галицько-Волинської держави та Польсь­кого королівства^[1416].

І. Бойко констатує, що до 1434 р. в Галичині правові відносини регулювалися джерелами Галицько-Волинської держави: староукраїнським звичаєвим правом, «Руською правдою», грамотами галицько-волинських князів, магде­бурзьким правом (уже діяло у м. Сянок від 1339 р.). Науко­вець наголошує на тому, що основою формування право­вих відносин у Галичині після анексії у 1349 р. польським королем були джерела права Галицько-Волинської держа­ви, сформовані під впливом розвинутої правової системи Київської Русі^[1417].

У процесі розвитку ремесла і торгівлі заможніші міста почали вимагати від короля право на самоврядування за «німецьким», або так званим магдебурзьким правом. Залежно від того, хто надавав це право, усі галицькі міста, на думку І. Бойка, можна поділити на дві категорії: міста, яким його надавали галицько-волинські князі, польські та угорські ко­ролі, і міста, які отримали магдебурзьке право від своїх влас­ників. У XIV-XVI ст. магдебурзьке право мала більшість міст Галичини: Львів (1356 р.), Теребовля (1389 р.), Самбір (1390 р.), Кременець (1438 р.), Коропець (1453 р.), Бучач (1515 р.), Чортків (1522 р.), Тернопіль (1548 р.), Гусятин (1559 р.), Копи- чинці (1564 р.)¹.

Ще одним джерелом права на польських землях було німецьке право, яке поширювалося із середини ХІІІ ст., при­чому не в усній, звичаєвій формі, а у вигляді правових актів, та стосувалося і міст, і сіл. Його підставою були локаційні привілеї. Його видавав правитель місту чи селу (якщо во­ни розташовувались у його володіннях) або на підставі до­зволу правителя - власник землі поселенцям на його те- риторії^{[1418] [1419].}

Основним джерелом німецького права для таких посе­лень був збірник «Саксонське зерцало» і створені на його ба­зі системи німецького права - магдебурзьке, хелмінське, лю- бекське. З огляду на місцеві особливості, до цього права вно­сили різні доповнення, зміни. По суті, кожне поселення (міс­то чи село) мало власне німецьке право^[1420].

Як відомо, у 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. У ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, України, Угорщини^[1421].

Виникнення магдебурзького права пов'язане з розвит­ком німецьких та європейських міст. Структура міського самоврядування була взята за основу міста і села Центрально- Східної Європи, що володіли цим правом¹.

Найпоширенішим у Польщі був приватний збірник ма­гдебурзького права «Магдебурзька міська територія». З по­чатку ?!V ст. цей збірник трохи переробив, пристосувавши до польських умов, Конрад із Ополя (1308). Окрім цього, Магде­бург систематично надавав польським містам правові пора­ди та консультації^{[1422] [1423].}

Норми цього права, регулювання управління містом, привілей суспільно-правові відносини, організацію суду та порядок здійснення правосуддя визначали заходи криміна­льного покарання, регламентували внутрішню статутну дія­льність купецьких корпорацій, ремісничих цехів і торгівлі. Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів - купців, ремісників, визначало порядок об­рання і функції органів міського самоврядування майна^[1424].

Магдебурзьке право було введено з німецькими пере­селенцями. Спочатку воно стосувалося лише німецького на­селення, а згодом поширилося на все міське населення. Так, князь Данило Галицький і його наступники забезпечили ні­мецьким громадам привілей користуватися власним правом і мати свої судово-адміністративні органи. Одним із перших міст, в якому німецька людність була виведена з-під юрис­дикції місцевої адміністрації, був Володимир-Волинський (близько 1324 р.), а першим містом, що отримало повне маг­дебурзьке право, став Сянок (1339 р.). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава наділяла мі­щан цього міста привілеями, зокрема звільняла від податків на 15 років. Згодом магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356 р.) і Кам'янець-Поділь- ському (1374 р.)¹.

Привілеї на магдебурзьке право надавалися польськи­ми королями українським містечкам незалежно від того, хто був їх власником: ним міг бути королівський двір, католиць­ка церква, шляхта. На Львівській землі Руського воєводства до 1435 р. магдебурзьке право було надане 32 містечкам, до 1506 р. на цих самих територіях магдебурзьке право поши­рилося на 93 містечка, загалом у XVI ст. магдебурзьке право діяло у 95 містечках^{[1425] [1426]. Після надання магдебурзького права містам і містечкам за їх керівниками закріплялася назва війт (похідне від німецького слова Voght)[1427].}

Відомий український дослідник магдебурзького права М. Кобилецький стверджує, що на території Галичини, зок­рема на Лемківщині та Холмщині, впродовж XIV-XVIII ст. кіль­кість українських міст і сіл на основі магдебурзького права становить 600^[1428].

Магдебурзьким правом у повному обсязі володіли ли­ше католики. Українці протягом тривалого часу обстоювали свої національні, політичні та економічні права. Представни­ки української громади неодноразово звертались до польсь­ких королів про зрівняння їхніх прав з правами католиків. Привілеями королів В. Варенчика у 1443 р. та Сигізмунда І у 1504 році українцям було надано певні права^[1429].

Учений зауважує, що магдебурзького права в усіх українсь­ких містах не отримували шляхтичі, духовенство, жебраки, євреї та мешканці юридик¹.

Виконавчим органом у великих галицьких містах (Львів, Перемишль) був магістрат, який не мав визначеної компетенції^{[1430] [1431].}

Однак упродовж цього періоду відбувалося поступове поширення польського права, яке обмежувало застосування руського права. Офіційні документи складалися тогочасною руською (українською) мовою^[1432].

1434 р. польський король об'єднав галицькі землі і створив Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Водночас в адміністративному сенсі Галичина поді­лялась на чотири області-землі - Львівську, Галицьку, Пере­мишльську та Сяноцьку, що входили в Руське воєводство. У XVI ст. до його складу була приєднана Холмщина. Крім того, 1462 р. утворено Белзьке воєводство^[1433].

На думку І. Бойка, обґрунтування «історичних прав» Польського королівства на Галичину є фікцією, оскільки вони не мали під собою жодних правових підстав. Галичина як спо­конвічна давньоруська (українська) етнічна територія завдя­ки самобутності не втратила ознак етнічної ідентичності: ма­ла до анексії Польщею і зберегла певною мірою надалі тери­торію, мову, релігію, звичаї, державно-правові, культурні тра­диції та ін. Галицькі українці володіли культурно-національ­ними і правовими традиціями ще з часів Київської Русі й Га­лицько-Волинської держави. Перебуваючи в Центрально- Східній Європі, вони зазнавали культурних та правових впливів із Західної Європи. Унаслідок волелюбності й патріо­тизму, державно-правових традицій, уособлених у звичаєво­му праві, галицькі українці вберегли себе від асиміляції Польщею, а Галичина стала надалі важливим національно- політичним і культурним центром для всієї України¹.

Після трансформації Галичини в Руське воєводство, на підставі привілею Владислава ІІ Ягайла 1434 р., почав фор­муватися місцевий апарат управління: воєводи, каштеляни, підкоморії, хорунжії, підстолії, стольники, підчашії, мечники та ін. Окремі посадові особи не були новими для Галичини, оскільки функціонували на цій території ще в часи Галицько- Волинської держави (мечник, стольник, ловчий та ін.)^{[1434] [1435].}

З того часу на території Руського воєводства поширю­ють свою чинність основні джерела права Польського коро­лівства, зокрема Віслицький статут 1347 р., Повний звід ста­тутів Казимира Великого 1420 р., Вартський статут 1423 р., Статут Яна Ласького 1506 р. та інші, значну частину яких приділено регулюванню цивільних відносин^[1436].

Судовий устрій у Галичині Польща почала вводити з першої половини ХУ ст. У 1435 р. у Галичині створені земські і гродські суди^[1437].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським чи підкоморським судам, або тих, які виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія зем­ського суду користувалась правом «вічності». Це право поля­гало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу земсь­кого суду документ отримував юридичну силу. У Руському воєводстві діяли Белзький, Львівський, Жидачівський, Галиць­кий, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Пере- ворський, Коломийський, Краснотавський і Холмський зем­ські суди. У Галичині земські суди припинили діяльність

1783 р. у зв'язку із судовою реформою, яка відбулася в Авст­рійській імперії. Їхня компетенція перейшла до створених

1784 р. у Галичині шляхетських судів¹.

Одним з перших нормативних актів Польського коро­лівства, який набув чинності у Галичині, став Віслицький статут 1347 р. Він мав загальнодержавне значення, тому й поширював свою чинність на Галичину. Це був перший пра­вовий акт Польського королівства, який було покладено в основу всіх наступних правових актів королівської влади^{[1438] [1439].}

Він мав дві частини: перша стосувалася норм цивільно­го права, друга - кримінального. Згодом до нього було вве­дено додаткові законодавчі розпорядження, які регулювали відносини власності, спадкування майна, стосувалися позо­вів, судових доказів і свідків. Як зауважує М. Ливак, ця пам'ятка цікава тим, що багато статей за своїм змістом збіга­ється з «Руською правдою»^[1440].

В обох частинах статуту - 59 первісних артикулів, зго­дом кількість артикулів збільшилася до 113. Окрім того, Ста­тут доповнювався додатками, які схвалювалися на судових вічах у час королювання Казимира.

Статут містить низку норм, які стосуються родинних і спадкових прав. Так, слід звернути увагу на артикули 4 «О удові, при чому їй зостать, коли муж умереть», 5 «О сиротах, иже нікого не мають, ні отца, ні матери, ні племені»; в остан­ньому артикулі законодавець установлює горожанське пов­ноліття для «муринок» у 15, а для «дівиць» - у 12 років, і вка­зує на необхідність установлення опіки («опекальників») си­рітським майном, поки діти не досягнуть згаданого віку («докуль доростуть діти тих літ»). В артикулі 6 «О дітях, у котрих умрєть мать», підкреслюється право дітей на розділ майна на випадок одруження батька вдруге і про заховання за ними права після «смерти батька» во имєніи отчизни і ма­теризни, але не другої жони». В артикулі 8 «О дівках, коториї мають братьї рожоної», розповідається про право дочок за відсутності синів на батьківське майно; в артикулі 9 «О опе- кальниках дівичих» розповідається про право підопічних ді­виць вільно виходити заміж навіть і без згоди «опекальни- ків», але за порадою родичів («але з радою прирожоних сво­їх»). Це встановлено з огляду на можливість зловживання з боку опікунів щодо підопічних їм дівчат-сиріт: опікун часом перешкоджав своїй підопічній виходити заміж^[1441].

Слід згадати і Статут Вартський 1420-1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут бу­ло ухвалено на першому правничому з'їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено «руською» мовою і він вийшов під назвою «Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420-1423 рр.». Статут має низку норм, що стосуються родинних і спадкових прав. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Під­креслюється термін давності - три роки і три місяці.

Отже, 1430 р. та 1434 р. припинено дію норм, які існу­вали ще з часів древньої Русі, а також змінено порядок скла­дання договорів та заповітів.

Найважливішою пам'яткою писаного права цього періо­ду були Статути Казимира Великого, видані в 50-60-х роках XVI ст. окремо для Великопольщі та Малопольщі. Велико- польський статут, більш ранній, виданий на з'їзді шляхти у Пйотркові, складався з 34 артикулів, де регулювались пи­тання управління та судочинства, містились норми різних галузей права, зокрема кримінального. Малопольський ста­тут складався з 60 артикулів, 25 з них затверджені на зако­нодавчому з'їзді у Вісліці й 35 - як доповнення до них (трохи пізніше). Він докладніше опрацьований, матеріал чіткіше сис­тематизований, суперечливі положення усунені. Оригінали статутів не знайдено, вони відомі з пізніших (XV ст.) рукопи­сів. Ці статути за Казимира та наступних королів доповню­вались. Опублікований 1506 р. єдиний текст налічував уже 151 артикул. Статути діяли аж до падіння Польської держа­ви. Продовженням законодавчої діяльності Казимира Вели­кого стали статути, затверджені в XV ст. на Вальних Сеймах¹.

1505 року за дорученням короля Олександра канцлер Ян Ласький склав збірник законів польських, що були видані за час із 1347 до 1505 р.

Важливим джерелом права була Польська коронна ме­трика (Metrika Regni Poloniae) - реєстраційні книги, які вели канцлер і підканцлер. До них записували зміст актів, що ви­ходили з королівської канцелярії (інколи й вхідні)^{[1442] [1443].}

Із кінця XIV ст. справно й регулярно велися судові кни­ги - земські й гродські. До книг вписували суть позовів або справ, зміст рішень і вироків, а також рішення сеймиків (ла- уди), акти купівлі-продажу нерухомості, дарування спадщи­ни, реляції (звіти) урядовців про здійснені правові дії, «про­текції» у зв'язку з порушенням прав, пошкодженням майна тощо. Кожен земський повіт мав власну книгу^[1444].

З другої половини XIV ст. у Галичині у складі Польсько­го королівства було запроваджено обов’язкове ведення ак­тових книг судів із записами приватних документів. Порядок ведення актових книг при судах було введено у Галичині в 1434 р. після поширення польського права зі всіма прита­манними йому формами і умовами укладення актів, яке, сво­єю чергою, ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в ін­ших країнах середньовічної Європи, і які були зумовлені впливом римського права. Так, як і в інших країнах тогочас­ної Європи, нотаріальні функції у Галичині в складі Польсь­кого королівства виконували канцелярії судів¹.

Польський дослідник Я. Бандкий вважав, що практика ведення актових книг була започаткована ще за Казимира ІІІ^{[1445] [1446]. Отже, канцелярії вели актові книги. Вписаний писарем суду в актові книги документ - заповіт, договір, закладна - набува­ли юридичної сили і на випадок виникнення в майбутньому спору були основним неспростовним доказом[1447]. Спочатку по­вноваження писаря були обмежені лише записами під час судових рішень і вироків та згодом, з економічним розвит­ком суспільства, з поділом актів на спірні і безспірні, з необ­хідністю записів останніх для надання їм публічної вірогід­ності, виникла потреба у розширенні компетенції писарів та у постійному їх урядуванні[1448].}

При гродських судах створено постійно діючу канцеля­рію, яка посвідчувала офіційні документи, приватні договори тощо. Проте зареєстровані гродським судом документи необ­хідно було засвідчити ще і в земському суді. З XVI ст. гродські суди отримали також право «вічності», ним користувалися земські суди. Відтоді документи набували юридичної сили пі­сля засвідчення їх у гродському суді. Найдавніші гродські і земські книги, що вели у Галичині в складі Польського коро­лівства, зберігаються у Центральному історичному архіві України у м. Львові і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Жидачівські, Белзькі, Буські та інші актові книги)¹.

У містах, окрім нормативних актів центральної влади чи власників діяли свої статути (вількери), цехові статути (вількери), статути братств, гільдій. Велись реєстраційні книги міських рад, лавничі книги^{[1449] [1450].}

Ми погоджуємося з думкою І. Бойка, що правові джерела Галицько-Волинської держави та Польського королівства мали спільні та відмінні риси. Правова система Польського королівс­тва сформувалася на основі звичаєвого права та під впливом західної традиції права, правова система Київської Русі, Гали­цько-Волинської держави - на основі руського (українського) звичаєвого права та часткового запозичення візантійського, а через нього і римського права. Польська влада після приєднан­ня у 1349 р. Галичини не запровадила в повному обсязі свого державно-правового ладу тут до 1434 р., а правові відносини регулювали джерела права Галицько-Волинської держави: зви­чаєве право, «Руська правда», грамоти галицько-волинських князів, магдебурзьке право (вже діяло в м. Сянок від 1339 р.)^[1451]. Вчений зробив висновок, що станом на 1349 р. на етнічних українських землях, введених до Польського королівства, була сформована і функціонувала українська правова традиція^[1452].

На думку О. Скакун, правова традиція - це сукупність глибоко укорінених протягом історії у свідомості людей уяв­лень про роль права в суспільстві, його природу, а також ор­ганізацію і функціонування правової системи¹.

Як зауважує Ю. Лобода: усі змістовні характеристики вживання терміна «правова традиція» відрізняються тим, що вказують на своєрідність правової системи, зумовлену її уні­кальним конкретно-історичним шляхом розвитку^{[1453] [1454].}

Ми погоджуємося з думкою І. Бойка, що ознаки, котрі ви­значають неповторність, особливість, оригінальність етнона- ціональної організації, розглядаються передусім як етнічні^[1455].

1434 р. унаслідок впровадження польського права у Галичині, інститут права власності зазнав суттєвих змін, оскільки почав функціонувати відповідно до законодавства Польського королівства^[1456].

Суб’єктами права власності в Польському королівстві були король, магнати, шляхта, духовенство, ремісники, купці, вільні селяни. Суб’єктами права власності не могли бути не­вільні селяни^[1457].

Об’єктами права власності були земля, коні, робоча ху­доба, одяг, знаряддя праці, торгові товари та ін. З виданням польськими королями привілеїв щодо регулювання майно­вих відносин земля стала найголовнішим серед об’єктів пра­ва власності. Основними формами земельної власності у Польському королівстві загалом і у Руському воєводстві зок­рема були: королівський домен; шляхетська вотчина; монас­тирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; зем­ля громади; індивідуально-сімейна земельна ділянка; неза­лежні вільні (державні) землі («puscizna»), верховним влас­ником яких був польський король як глава держави¹.

Як і давньоруське, стародавнє польське право форму­валося зі звичаєвого права.

Як стверджують Ю. Бардах, Б. Леснодорський, М. Пієтр- чак, система загальнопольського права, яка мала підґрунтям звичаї, достатньою мірою закріпилась до початку ХІІ ст. та збереглася і в період феодальної роздробленості^{[1458] [1459].}

З половини XtV століття почали дотримуватися юри­дичного оформлення акта передачі власності в земському суді. Це вписували в судові книги, а виписка з цих книг замі­нювала підтверджуючий документ монарха^[1460].

Прийняття Польщею християнства у 966 р. стало чин­ником, який позитивно позначився на формуванні та розви­тку правових інститутів. Це вплинуло на правосвідомість польських правотворців і населення. Передусім необхідно звернути увагу на те, що офіційною мовою, якою творилося польське законодавство, стала латинська, оскільки вона була офіційною мовою католицької церкви. Тести нормативно- правових актів формувались виключно латинською, хоча її не знала більшість населення Польського королівства, зок­рема населення Галичини^[1461].

Як стверджує Б. Тищик, вагомим ранньофеодальним джерелом, яке містить відомості про право, є так звана Ген- риківська книга, точніше книга цистерціанського монастиря в Генрикові (Сілезія) з ХІІІ - початку XIV ст. Тут записано зміст різних правових майнових угод, що робилося для охо­рони майнових прав монастиря¹.

У процесі формування владних структур з’являлися практичні порадники про те, як укладати правові акти й до- кументи-формуляри. Існували формуляри для канцелярії монарха, архієпископської канцелярії в Гнєзно, для суддів^{[1462] [1463].}

Правова система Польського королівства сформувала­ся переважно внаслідок санкціонування звичаєвих норм. Найдавнішим джерелом польського звичаєвого права з дру­гої половини ХІІІ ст. був збірник «Книга звичаєвого польсь­кого права» або «Ельблонська книга». В українській істори- ко-правовій літературі цей збірник також називали «Польсь­кою правдою», аналогічно до назв правових пам’яток ран­нього Середньовіччя («Руська правда», «Салічна правда» та інші). Одночасно із застосуванням польського звичаєвого права відбувалося формування писаного права. Уперше його встановили польські королі у формі привілеїв і статутів. Привілеї польський король видавав для духовенства, шляхти та лицарів, міст, євреїв. За юридичною дією в просторі приві­леї поділялися на загальнодержавні (генеральні) й регіона­льні (провінційні). Генеральні поширювали дію на терито­рію всієї держави; провінційні (земські) - на шляхту однієї провінції чи землі^[1464].

Інститут права власності на землю у Галичині до 1434 р. регламентувався нормами руського права, а також нормами Віслицького статуту 1347 р. Однак після 1434 р. на Галичину (Руське воєводство) поширилася чинність польсь­кого права, що регулювало цивільні правовідносини. Джерела польського права характеризують право власності на землю як єдину форму успадкованого вільного лену. Право власно­сті на землю в Польському королівстві досягнуло як для того часу високого рівня. Це засвідчує активне укладання догово­рів застави і купівлі-продажу землі, а отже, інтенсивний роз­виток товарно-грошових відносин у Галичині в XV - першій половині XVI ст.¹.

І. Франко зауважував, що перехід Галичини давньору­ських порядків до польських, які чітко сформувалися лише під кінець XVI століття, відбувався досить повільно^{[1465] [1466]. Пись­менник констатував: «Панами в краю були поляки, і вони підлягали польському праву. По містах оселилися німці на «німецькім праві». У горах і по Підгір'ю були, здається, ще від руських часів села, осаджені на «волоськім» праві, а головна частина людності - русини - підлягали руському праву. Жи­ди судилися своїм правом, вірмени - своїм, - одним словом - була правдива вавилонська змішанина правних порядків»[1467].}

Як стверджує І. Бойко, вірменські поселення реалізовува­ли свій правовий статус шляхом організації самоврядування, застосування вірменських законів, традицій, звичаїв, мови^[1468].

Так, зокрема, для здійснення правосуддя вірменські по­селення керувалися своїм традиційним старовірменським пра­вом, тобто Судебником Мхітара Гоша (1130-1213 рр. Джерела­ми «Судебника» слугували старовірменське звичаєве право, назване Гошем «природним законом», закони інших народів (наприклад, Грузії), або що діяли, або були відомі у Вірменії до Гоша; Старий і Новий заповіти, канонічне право й ін.¹.

Український дослідник А. Галоян зауважує, що важли­вим джерелом вірменського права стала також Сирійсько- римська правова книга (Leges saeculares) - візантійський збірник римського права^{[1469] [1470].}

Для усунення суперечок вірменської старійшини з польською владою щодо тлумачення норм вірменського права була створена спеціальна комісія з підготовки вірмен­ського статуту, що був прийнятий 5 березня 1519 р. Пйотр- ківським сеймом і тоді ж затверджений польським королем Сигізмундом І під назвою « Statuta Jutis Aumenici» («Вірмен­ський статут»)^[1471].

В історико-правовій літературі деякі вчені називають його «Статутом польських вірмен». Цей нормативний акт регулював правові відносини галицьких вірмен (Львів, Сам- бір, Снятин, Станіслав, Кути та ін.). Для подільських вірмен (Камянець-Подільський, Ялівець, Бар, Рашків та ін.) у 1567 р. був затверджений окремий статут, який фактично був по­вторенням Вірменського статуту 1519 р. Він складався з двох частин: перша частина містила 10 ненумерованих статей, а друга - 124 розділи^[1472].

З метою врегулювання норм процесуального права, було створено «Порядок судів і справ вірменського права», який був перекладений на польську мову у 1604 р. та складався з 11 роз­ділів та 132 статей. Наприклад, цікавими є норми розділу 7 «Про печатки та довідки з вірменських книг», 10 «Про заповіти».

Водночас на формування вірменського права мало пе­вний вплив польське право. Наприклад, норми Віслицького та Вартського статутів відображені в окремих статтях Вір­менського статуту 1519 р.: 3, 7, 8, 9, 20, 23, 42, 44, 46, 48, 49, 58, 88, 108, 115, 116, 122, 123¹.

Українська дослідниця М. Демкова констатує, що оскіль­ки вірмени проживали здебільшого у східній частині Речі По­сполитої, діяльність вірменських громад регулювалась у тому числі нормами магдебурзького права. Відтак магдебурзьке право стало одним із джерел систематизації магдебурзького права. Наприклад, норми магдебурзького права були викорис­тані у 10 статтях Вірменського статуту 1519 р.: 46, 48, 49, 60, 88, 115, 120, 122, 124. Також у цьому акті відчутний вагомий вплив «Саксонського зерцала», що проявляється у статтях 6, 8, 34, 35, 37, 60, 63, 75, 90, 91, 95, 98, 102, 104, 118, 122, 123 та ін.^{[1473] [1474].}

Як стверджує професор І. Бойко, у Судебнику багато уваги приділялося нормам зобов’язального права: купівлі- продажу, позичці, найму, поклажі. Було встановлено поря­док, за яким будь-який договір купівлі-продажу визнавався дійсним тільки в тому випадку, якщо він укладався згідно з волевиявленням сторін. Якщо глава сім’ї продавав нерухому річ, він повинен був заручитися згодою на це синів, дочок і братів-спадкоємців^[1475].

Вірменське спадкове право допускало спадкування як за законом, так і за заповітом. За законом насамперед до спадку­вання допускались подружжя, діти померлого, - і сини, і доч­ки, які не вийшли заміж і не отримали приданого, - а потім - внуки і правнуки. У разі, коли дітей і внуків не було, до спад­кування закликали найближчих родичів по батьківській лінії. Якщо і таких не було, то майно передавали найближчим ро­дичам по материнській лінії. Частину спадкового майна, що припадала родичам, визначали звичаєвим правом. Наприклад, дочка, що вийшла заміж і одержала придане, могла внести йо­го назад у спадкову масу померлого батька й після цього бра­ти участь в її розподілі нарівні з іншими спадкоємцями. Дядь­ки та сестри спадкодавця спадкували лише тоді, якщо не було більш близьких за ступенем споріднення спадкоємців, і могли отримати не більше ніж 1/3 частину майна. Широко практи­кувалось спадкування за заповітом. Письмовий заповіт необ­хідно було скласти в присутності щонайменше трьох свідків. Спадкодавець мав право на зміну свого заповіту¹.

Як стверджують українські дослідники І. Бойко^{[1476] [1477] та А. Кольбенко[1478], склад вірменського суду визначався у кількості від 5 до 13 осіб (війт і 4-6 або 12 засідателів), які мали виріз­нятися честю і знати вірменське право). Крім війта, обирався його заступник, а також нотаріус (секретар суду), в обов'язки якого входило ще тлумачення і роз'яснення правових норм.}

Вірменський статут 1519 року досить широко регулю­вав відносини зобов'язального характеру. Серед цивільно- правових договорів найбільше застосування здобули договір купівлі-продажу, найму, позики, підряду, схову та оренди^[1479].

Також у вірменському Статуті до норм цивільного пра­ва належать: норми про перешкоджання в користуванні зе­мельною ділянкою (ст. 36), про передачу майна на зберіган­ня (ст. 37), про позику, заставу майна та інші правові норми зобов’язального характеру¹.

Стаття VIII Вірменського статуту постановляла, що за­повіт вважається дійсним незалежно від стану здоров’я спа­дкодавця на момент його укладення. Стосовно укладення заповіту Статут вимагав присутності священика, 2-3 свідків із вірменської старшини, а також родичів^{[1480] [1481].}

Українська дослідниця М. Демкова стверджує, що та­кий заповіт набував подвійного значення: громадського та приватного, тому що був укладеним у присутності священи­ка, членів старшини та родичів^[1482].

Спадкодавець під час укладення заповіту повинен був спочатку «заповісти щось для своєї церкви, єпископів і свя­щеників, гріб свій також має ушанувати», а вже після цього розпорядитися частиною, що залишилася, на користь спад­коємців. На відміну від старовірменського права, ст. VII Ста­туту допускала, що спадкоємцями можуть бути не тільки ро­дичі, але й друзі^[1483].

Заповіти зазвичай вносили до спеціальних книг, які вели при вірменській церкві^[1484]. Отже, можна стверджувати, що реєстратором заповітів вірмен був не суд, а церква.

Як стверджує І. Бойко, лише вірмени змогли максима­льно скористатися з можливості організації власного само­врядування й автономних органів судочинства¹.

Слід зауважити, що на Галичині, крім магдебурзького права, також було поширене волоське право як окремий вид українського звичаєвого права.

Період найбільшого поширення та розвитку волоського права припадає на тривалий відрізок часу, протягом якого Га­личина перебувала у складі Польського королівства (1349­1569 рр.) та Речі Посполитої (1569-1772 рр.). Як свідчать архі­вні матеріали та інші писемні джерела, волоське звичаєве право визнавалось та навіть забезпечувалось королівською владою Польського королівства та Речі Посполитої^{[1485] [1486].}

Санкціонування норм волоського звичаєвого права відбувалося різними способами. Спочатку села волоського права формувалися на звичаєво-правовій основі з виборни­ми головами сільських громад - кнезами. Саме такі села отримали найбільше поширення на території Східної Гали­чини, починаючи з середини XIV ст.^[1487].

У пізніший період королівська влада не тільки допус­кала існування волоського права, обмежуючись лише вста­новленням особливих податків та повинностей, вона визна­вала і забезпечувала його існування за допомогою привілеїв на заснування села, у яких сільському населенню дозволя­лось керуватися власним «давнім правом і звичаєм волось­ким». Перші такі привілейовані села волоського права були засновані на території Галичини наприкінці XIV ст. угорсь­ким намісником - Володиславом Опольським та литовським князем Ягайлом. Такі привілеї регламентували переважно питання сільського самоврядування, судочинства, оподатку­вання та сплати повинностей. Цивільні правовідносини на­селення в межах привілею регулювались згідно з місцевими руськими (тобто українськими) правовими звичаями, які під назвою волоського права продовжували існувати, застосову­ватись та еволюціонувати відповідно до нових соціальних, економічних та політичних умов¹.

Ми погоджуємося з думкою українського вченого М. Шандри, що інформацію про фіксацію цивільно-правових звичаїв, зокрема щодо укладення договорів, можна почерп­нути з практики волоських (сілких) судів.

Суди здійснювали не лише судочинство. Вони викону­вали фактофіксуючу функцію, посвідчуючи різноманітні ци­вільні правочини. Як свідчить середньовічна документація, посвідчення правочинів здійснювали як сільські, так і зборо­ві суди. Правочини могли бути односторонні, двосторонні та багатосторонні. Одну із сторін (наприклад, продавця) могли представляти кілька осіб (брати, сім'я тощо). Основну части­ну правочинів, які укладались мешканцями сіл волоського права, становили правочини, що стосувались передачі прав на нерухомість. Це були договори купівлі-продажу, договори застави, заповіти тощо. Найчастіше вони укладались щодо земельних ділянок та розміщених на них будівель і споруд^{[1488] [1489].}

За часів Галицько-Волинської держави переважною фор­мою селянського володіння було громадське володіння зем­лею, яке отримало назву «дворище»^[1490]. Лише невелика частина землі, на котрій знаходився будинок і господарські будівлі (разом з подвір'ям та городом), була власністю конкретної ро­дини. Решта землі була власністю усієї сільської громади^[1491]. Після розпаду Галицько-Волинської держави та окупації її зе­мель Польщею і Литвою становище селян значно погіршило­ся. Особливо це стало помітно в період розвитку фільварково­го господарства у Речі Посполитій, коли право селян на землю тлумачилось у дуже невигідній для них формі. Визначаючи статус земельних наділів більшості селян у XVI-XVIII ст., най­доцільніше застосовувати термін «користування». Однак се­ляни ставились до земельних наділів як до своєї власності. Це було пов'язано з можливістю передавати їх у спадок та укла­дати щодо них різноманітні договори. Зазвичай, такі договори укладалися за згодою феодала або його урядовця і вписува­лись до сільських судових книг. Це давало змогу селянам вва­жати себе власниками землі, хоча вже у XVI ст. феодал мав право відібрати її в селянина¹.

Мешканці гірських сіл волоського права укладали різні договори, у тому числі договори купівлі-продажу, договори позики, зокрема позики під заставу землі.

Фіксація договорів купівлі-продажу в судових книгах сільських та зборових судів, яка відбувалася за участю представників уряду (кнезів, крайників, старост та ін.), на­давала такому договору юридичної сили. Однак, як заува­жує М. Шандра, інколи трапляються випадки звернення се­лян безпосередньо до короля за дозволом на відчуження земельної ділянки^{[1492] [1493].}

Для укладення цього виду договорів необхідні були свідки і відповідний запис у судовій книзі. Часто селяни ку­пували та продавали землю при свідках. Лише згодом вони оформляли купівлю-продаж документально та публічно по­відомляли громаді про нового власника. Це вказує на пере­живаючу дію звичаєвих норм, згідно з якими процедура по­свідчення правочинів була повністю усною. Лише після за­провадження польською владою судових книг, правочини розпочали укладатись у письмовій формі. Водночас залиша­лись ознаки усної форми укладення договорів купівлі-про- дажу: наявність свідків під час укладення договору та мож­ливість його внесення в судові книги згодом на підставі їхніх показань¹.

Письмова фіксація правочинів відбувалась зазвичай під час проведення зборових судів. Вони оголошувались сто­ронами в присутності громад («людей добрих та віри гід­них») і членів суду та вносились в актові книги. На початку відповідного запису вказувалась назва села, сторони право- чину та його вид (наприклад, «recognitio debiti» - розписка про визнання боргу, «przedaza» - договір купівлі-продажу, «zastawa» - застава)^{[1494] [1495].}

Правочини, укладені мешканцями села, посвідчувались не лише зборовими, але й сільськими судами волоського права («урядом та громадою») і вносилися до сільської судової книги. Формула запису стосовно більшості правочинів була однако­вою. У записі, що вписувався до актової книги, обов’язково вказувалися сторони правочину та підтверджувалася дієзда­тність продавця майна. Якщо продавалась земельна ділянка, то в договорі визначались її межі. Також зазначалося, що до­говір укладено особою добровільно і без примусу^[1496].

М. Шандра наголошує, що в тексті договорів купівлі- продажу часто зазначалося, що продавець «продав, дарував» майно; на те, що в цьому випадку було укладено саме договір купівлі-продажі, вказує згадка, що майно «продано, дарова­но» за певну грошову суму; у кінці тексту договору сторони ставили свої підписи. Однак часто зазначалось, що сторони є неграмотними, і у зв’язку з цим «підписуються хрестом». Обов'язково вказувалось, що угода укладена в присутності свідків («багатьох людей віри гідних і тому запрошених»)¹.

Вказані вимоги при посвідченні та реєстрації договорів відчуження застосовують і українські нотаріуси до цього ча­су. Отже, процес укладення договорів започатковано ще в далекому минулому українського народу.

Одруженню передували заручини. Якщо жінка під час заручин дала слово вийти заміж, то вона була зобов'язана його дотримуватись. В іншому випадку, вона могла бути по­карана судом. Факт заручин міг фіксуватися в актових кни­гах. Водночас одразу обумовлювався розмір посагу. За своєю правовою природою такі правочини були подібними до су­часних шлюбних контрактів. Звичаєва практика сіл волось­кого права передбачала, що сторонами «шлюбних контрак­тів» були виключно чоловіки: батьки нареченої та наречено­го. Вирішення усіх майнових питань щодо шлюбу належало до їхньої виключної компетенції^{[1497] [1498]. Лише у тому випадку, як­що наречений був сиротою, він мав право особисто бути сто­роною договору. Предметом контракту могло бути рухоме та нерухоме майно, гроші та інші цінності, які надавались тес­тем як посаг[1499]. Часом, згідно зі шлюбним договором, переда­валось у володіння майно, що перебувало в заставі. Після ви­купу із застави воно переходило у власність подружжя.}

Спадкування у селах волоського права мало багато спі­льних із спадковим правом Київської Русі рис. Однаковими були категорії осіб, які мали право на спадок, процедура спад­кування тощо. У спадкуванні землі та іншої нерухомості діяв принцип мінорату (зазначені об'єкти нерухомості спадкував у повному обсязі молодший син). До досягнення молодшим си­ном шлюбного віку батько - голова родини - намагався влаш­тувати самостійне життя старших синів. Він міг домовитись про склад посагу для майбутньої дружини, виділити окреме господарство на належній йому землі, скерувати сина на на­вчання певної професії (теслі, гончара, різьбяра тощо), яка да­ла б йому змогу забезпечувати власну сім'ю. Траплялися ви­падки, коли один або декілька синів, одружившись, приводи­ли дружин у сім'ю, не виділяючись в окреме господарство. Але навіть у такому випадку господарство спадкував молодший син. Це було пов'язано із бажанням зберегти господарство у цілісності, оскільки поділ міг суттєво вплинути на його госпо­дарську цінність¹.

У селах волоського права практикувалось спадкування за законом та за заповітом. Процес писання заповітів та за­пис їх у судові книги на території Галичини розпочався у XV ст. переважно у містах. Згодом їх письмове оформлення було запроваджене й у селах. Якщо член сім'ї не складав за­повіту, то спадкоємці ділили майно у присутності громади або передавали справу на розгляд суду^{[1500] [1501].}

М. Шандра стверджує, що більшість сільського насе­лення складало заповіт (testament) при свідках і лише пізні­ше їх вносили до сільських книг^[1502].

Цікавим є застосування судами волоського права терміна «тестамент». Ця обставина свідчить про рецепцію норм римсь­кого приватного права. Найімовірніше рецепція відбулася опо­середковано через Литовський статут 1588 р., у 8 розділі якого врегульовувались правовідносини у сфері спадкування. Зазна­чений розділ називався «Про тестаменти». Аналогічно назива­лась п'ята частина Дигестів Юстиніана - De testamentis^[1503].

Щодо найважливіших галузей та інститутів польського права професор Б. Тищик звертає увагу передусім на співісну­вання у ХІІІ ст. трьох основних систем: польське земське пра­во; міське право, зване німецьким; канонічне право¹. На думку вченого, широке застосування канонічного права пов'язано з визнанням у ХІІІ ст. засади privilegium fori, тобто права духо­венства судитися у своїх духовних судах, користуватися влас­ним канонічним правом (за винятком земельних спорів)^{[1504] [1505].}

Канонічне право в Польському королівстві, зокрема в Га­личині, було важливим регулятором церковних відносин. Для Галичини це право не вважалося новим, адже в Київській Русі, а згодом Галицько-Волинській державі, діяли головно церковні статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Од­нак поступово змінювалися норми, які визначали систему ка­нонічного права в Галичині. У Польському королівстві його та­кож називали костельним правом, основне завдання якого по­лягало в регулюванні внутрішньоцерковного життя, відносин церкви (костелу) з державою, суспільством та ін. Канонічне право встановлювало права й обов'язки духовенства, однак з приводу окремих питань, наприклад шлюбно-сімейного та процесуального права, воно мало загальнообов'язкову юри­дичну чинність для населення Польського королівства^[1506].

Українські джерела права у Галичині в складі Польсь­кого королівства залишалися чинними до 1434 р. Так, руське (українське) право зазнавало запозичень деяких принципів та ідей польського права, однак ці запозичення не змінювали правової ідентичності українців, оскільки право Польщі було зорієнтоване на європейську правову культуру. Особливість формування джерел права в Галичині (1387-1569 рр.) поля­гає в тому, що вони формувалися на духовних і культурних засадах європейської цивілізації, мали власну правову традицію з часів Київської Русі, а відтак - Галицько-Волинської держави, й ґрунтувалися на опосередкованій рецепції римського права, його ідеях, принципах та інститутах. Варто зазначити: джере­ла права, зокрема у Галичині, розвивалися на юридичних по­няттях романо-германського типу (сім'ї) правових систем¹.

У польському праві раніше, ніж у праві інших європей­ських країн, отримала розвиток законодавча діяльність польських королів. Вона виявилася у прийнятті Віслицького статуту 1347 р., який було спеціально перекладено руською мовою для Галичини. Водночас право Польського королівст­ва, поряд із загальними правовими інститутами, відомими іншим державам, мало низку специфічних інститутів (на­приклад, наявність колективної відповідальності громади за злочини, вчинені на її території, коли злочинця не виявле­но). Вагомою ознакою застосування польського права у Га­личині є також порівняльний аналіз кримінального та про­цесуального права, що підтверджувався регламентацією су­дочинства і розширенням кола правопорушень, пересліду­вання за вчинення яких здійснювалося від імені держави. Загалом польське право було розвинутим як для середньові­чного суспільства і повністю відповідало історичним реаліям та вимогам феодального ладу^{[1507] [1508].}

У процесі становлення польської середньовічної дер­жавності майнові відносини регулювалися нормами цивіль­ного права, у сфері якого вдосконалювалося речове, договір­не, зобов'язальне, заставне право. У Руському воєводстві розвивалися товарно-грошові відносини, ремесло, торгівля, удосконалювалися форми і зміст укладання договорів, засо­би забезпечення зобов'язань та ін. Аналіз норм тогочасного спадкового права засвідчує існування соціальної нерівності, що забезпечувала недоторканність і непорушність власності шляхти, у тому числі й через розширення кола осіб, які претендували на спадок. У нормах спадкового права просте­жувалася певна залежність селян, що не мали змоги повніс­тю розпоряджатися своїм майном¹.

Загальні положення стосовно форми й порядку укла­дення умов договорів були врегульовані у Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 р., відповідно до якого під час укладення договору, за польськими джерелами права, не обов’язково вимагалася сплата одразу ж всієї суми, зумовле­ної угодою. Покупець мав право упродовж визначеного часу залишитися боржником у розмірі недоплаченої суми^{[1509] [1510].}

У XIV-XV ст. розвинулася купівля ренти. Власник капі­талу давав власнику нерухомості певну грошову суму в обмін на те, що останній зобов’язувався постійно, впродовж певно­го часу, до визначення уплат, найчастіше грошових, поки не мине договірний термін, пожиттєво і навіть вічно, що перехо­дило на його спадкоємців. Власник нерухомості мав право звіль­нитися від сплати ренти через викуп, що полягав у поверненні капіталу. Власник капіталу не міг у цьому відмовити^[1511].

Польське право XIV-XVI ст., будучи середньовічним за сутністю, відстоювало насамперед інтереси польської шлях­ти, що підтверджувало існування соціальної нерівності й не­справедливості. Проте такий стан був характерний не лише для польського права того часу, а й для інших тогочасних країн середньовічної Європи^[1512].

Ще за життя батьки могли зробити для дітей «виділ», тобто надавати дитині чи кільком дітям частину свого май­на, але ця частина переходила до них після смерті того, хто цей «виділ» зробив. На думку І. Бойка, це було своєрідним зародженням інституту заповіту в Польському королівстві¹.

Ми не погоджуємось з науковцем. На нашу думку, це свідчить про зародження не інституту заповіту, а інституту спадкового договору.

Право Польського королівства регулювало порядок спадкування в різних життєвих ситуаціях. Після смерті мате­рі її діти успадковували посаг, віно, інше майно, що їй нале­жало. Існував давній звичай, що чоловік після смерті дружи­ни мав передати дітям половину їх спільного майна. Проте Вислицький статут скасував цей звичай, передбачивши, що діти не мають права вимагати у батька частини спільного з його померлою дружиною майна, доки він не одружиться знову чи почне марнотратствувати з майном^{[1513] [1514].}

Коли помирав чоловік, його вдова ставала власником усього його майна, незалежно від наявності у них спільних дітей. Якщо вдова вступала в новий шлюб, майно, що нале­жало її померлому чоловіку, та половина майна подружжя ділились порівну між її дітьми^[1515].

Дочки та сини мали рівне право спадкування після батьків^[1516].

Правовий порядок спадкування змінив Вартський ста­тут 1423 р., який запровадив нові правила спадкування. Вдо­ва мала право успадковувати тільки речі домашнього вжит­ку, а скарб (перли, дорогоцінне каміння, золото, гроші, зброю) зобов’язана була віддати дітям, залишивши собі з цього те, що належало їй за віном і посагом. Кіньми вона ділилася з дітьми порівну¹.

За відсутності родичів, які мали право на спадкування, або неможливості здійснити спадкування за заповітом, спа­док переходив польському королю. Це те, що згодом дістане назву «виморочного майна». Характерна особливість у сере­довищі шляхти - розширене спадкування побічними роди­чами, а в селянському середовищі спадкування до середини XIV ст. було обмежено лише синами. Жінки в селянській сім'ї спадкових прав не мали, але сини після смерті батька були зобов'язані утримувати матір. Якщо ж мати укладала другий шлюб, то сини виділяли їй деякі необхідні речі: подушки, чо­хли та лавки і так звану denicze, на якій спали^{[1517] [1518].}

Майно померлого селянина переходило у власність його власника (пана). Тобто феодал у цьому випадку здійснював «право мертвої руки» на майно своїх селян. Спадкове право селян розширили лише Статути Казимира Великого, вводячи спадкування селянського майна бічними родичами. Водночас Статути відмінили звичай спадкування селянського майна панами. Тепер, згідно із законодавством, із майна, що залиши­лось після смерті селянина, мала бути куплена чаша для па­рафіяльної церкви або внесені цій церкві гроші в сумі півгри- вні, а решта майна вже не переходила у власність пана, а спад- кувалася найближчими родичами померлого селянина^[1519].

Релігійна форма укладення шлюбу була найпоширені­ша серед шляхти. Водночас тривалий час зберігалися й дого­вірні шлюби, що укладалися за участю свідків. Визнаючи їх дійсними аж до середини XVI ст., католицька церква наполя­гала, щоб сторони узаконили їх актом вінчання в церкві^[1520].

Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання докладно визначено у Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 р. та Вартському статуті 1423 р. Го­ловну частину такого договору становили майнові права й обов'язки подружжя¹.

У Галичині правові колізії виникали, мабуть, частіше, ніж в інших воєводствах, адже на цій території співіснували різні системи права: руське, польське, магдебурзьке (німець­ке), волоське, а також - канонічне право. Водночас тривала жорстка конкуренція між нормативно-правовим актом і пра­вовим звичаєм (і українським, і польським)^{[1521] [1522].}

Заслуговує на увагу думка українських дослідників М. Козюбри та О. Лисенко, що джерела права в Галичині у складі Польського королівства зазнавали запозичень прин­ципів та ідей польського права. Проте ці запозичення не змі­нювали правової ідентифікації українців, оскільки право Польського королівства було орієнтоване на європейське, давньоримське право, тобто європейську правову культуру^[1523].

Відомий учений І. Черкаський констатує, що на землях українських, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, донька одержувала тільки чет­верту частину батьківського майна. У той самий час, як свід­чать історичні матеріали, у своїх відказах батьки намагалися зрівняти у спадкових правах синів і дочок^[1524], що суперечить нормам звичаєвого права^[1525].

І. Бойко стверджує, що аналіз норм спадкового права 1349-1569 рр. засвідчує існування соціальної нерівності, що забезпечувала недоторканість і непорушність власності шлях­ти, зокрема й через розширення кола осіб, які можуть прете­ндувати на спадок. Своєю чергою, в нормах спадкового права простежується певна залежність селян, котрі не мали мож­ливості розпоряджатися своїм майном¹.

Ми погоджуємося з думкою М. Пленюк, що правове ре­гулювання майнових відносин у Галичині у складі Польсько­го королівства відбувалося на основі нерівної правоздатнос­ті суб'єктів, зумовленої релігійною належністю та залежали від правового становища особи^{[1526] [1527].}

Відома польська дослідниця історії нотаріату Д. Малец стверджує, що термін «нотаріус» у давній Польщі - це збірна особа, зайнята до переписування документів і правових ак­тів, не обмежує того терміна до осіб, які виконують характе­рні нотаріату функції й укладання, наприклад, нотаріальних документів^[1528].

Термін «нотаріус» на теренах Польщі вперше застосо­вують 1223 р. в дворі Генрика Бродатего^[1529].

Д. Малец стверджує, що початки нотаріальної контори на польських землях сягають віддалених часів середньовіччя і пов'язані з діяльністю нотаріальної костьольної контори. Хоча в Польщі відомими були також імперські нотаріуси, але більшу роль відігравали папські нотаріуси, призначені через папу римського або уповноваженою ним особою^[1530].

Як зауважує польський дослідник Й. Шиманський, право­ва культура давньої Польщі розвивалась під впливом костелу. Як стверджує науковець, нотаріат публічний на польських зем­лях виник у середньовіччі завдяки костелу, з якого набуває розвитку нотаріальна діяльність. Однак нотаріальний доку­мент мав у давній Польщі характер правового документа лише в праві костьольному, канон мав повне доказове значення¹.

Повний спектр доказів у середньовічному праві мав монарший документ, пізніше документ судовий, а в умовах польських на ґрунті світського права була потреба в іншій формі письмового посвідчення юридичних дій^{[1531] [1532].}

15 лютого 1284 р. архієпископ Яків II Свинка отримав від тодішнього Папи Мартина IV згоду на призначення через гнєзненського архієпископа двох публічних нотаріусів^[1533].

У 1287 р. один з них, а одночасно перший з призначе­них нотаріусів польських, Budzislaw посвідчив два нотаріа­льні документи^[1534].

Наступні документи з’являлися безперервно після 1309 р. Спочатку діяльність нотаріусів обмежувалася канце­лярією гнєзненських архієпископів, які надавали допомогу під час складання важливих документів, а також відігравали значну роль у сфері судового костьольного апарату. На пода­льший розвиток нотаріальної контори і зростання її значен­ня вплинули процеси XIV ст. з тевтонським Орденом, під час яких вимагали запровадження форми нотаріального доку­мента (так званого інструмента)^[1535].

Поступово, з отриманням права призначення нотаріу­сів через польських єпископів, нотаріальна контора почала функціонувати в майже всіх єпархіях. Від XIV ст. діяльність нотаріусів почали регулювати статути synodalne. Щораз біль­ша увага приділяється їх відповідній підготовці й освіті, що підтверджують рішення єпископів і статути synodalne. Під загрозою прокляття і неважливості акта забороняють вико­нання діяльності нотаріусам, які не підтвердили своїх упов­новажень в єпископа або oficjala і не вписані до регістру пуб­лічних нотаріусів (так званий admisja). Тільки акти, що скла­далися через власне закріплених нотаріусів, мали поруку пу­блічної віри. «Ars notaria» належало в середньовіччі до звіль­нених мистецтв і розумілося як уміння переписування і ре­дагування актів, як правило, спираючись на зразкові форму­ляри діяльності. Поступово від нотаріусів, якими могли бути тільки особи, що отримали від єпископа довідку про «добро­чесне життя і хорошу славу», почали вимагати також юриди­чного знання¹.

Як стверджує українська дослідниця Л. Коваленко, но­таріат у Польщі започатковано в XVI ст. «Публічний нотаріат було перенесено з Італії завдяки впливу католицької церкви. Усі особи, які тоді займалися нотаріальною справою, нале­жали до духовенства. Польські правителі зверталися до Ва­тикану по згоду на призначення публічних нотаріусів. Під час Хрестових походів нотаріальні документи, що функціо­нували в релігійному середовищі, набувають через політичні події дипломатичного характеру. Вони викладалися на пер­гаменті, підписувалися нотаріусом та мали печатку релігій­ного або світського закладу чи сторони»^{[1536] [1537].}

Священики, які займалися нотаріальною справою, дія­ли, як правило, з папського уповноваження, їх роль не обме­жувалася діяльністю в канцеляріях і костьольних судах. Вони мали роботу в королівських канцеляріях, інколи діяли як приватні особи. У 1543 р. король Сигизмунд І визнав за ними право складання заповітів для шляхти. У XVI ст. право при­значення апостольських нотаріусів у Польщі мали єпископи, oficjalowie, каноніки, канцлери єпископського двору, а від XVIII ст. папські нунції. Право створення нотаріусів отримала від Папи Римського в 1594 р. також Академія Zamojska. За цим уповноваженням у 1607-1767 роках у ній підготовлено аж 115 нотаріусів. Численнішу групу становили ще в XV ст. імперські нотаріуси, які ймовірно отримували номінації за кордоном. Папські нотаріуси існували до кінця Польської Республіки, але імперські нотаріуси - до приблизно полови­ни XVII ст.¹.

Як зауважує Л. Коваленко, 1594 р. став початком пере­ходу від канонічного права до системи римського нотаріату, і особлива увага була звернена на нотаріальний знак та спосіб складання нотаріального документа^{[1538] [1539].}

Щораз виразніше з плином часу диференціювання ста­нової юстиції в Польщі спричиняло відмінність ролі нотаріа­льної контори і нотаріусів в окремих системах права: каноні­чного, міського і земського (дворянського). Через брак заці­кавленості інституцією з боку державної влади, нотаріальна публічна контора повною мірою склалася і виконувала свої функції тільки на ґрунті канонічного права. Термін «notaries», наявний також на ґрунті інших систем права Республіки, мав стосовно того інше, ширше значення. Ним позначають у принципі всіх осіб, що приймають акти, роблять відповідні канцелярські записи і складають документи (суддів, підсуд­ків, писарів і підписарів, а також держчиновників канцеля­рії), а також редакторів юридичних актів, секретарів, юриди­чних радників^[1540].

У міському праві «notaries» - міський писар - був нача­льником міської канцелярії, але крім переписування ухвал міської влади, складав також протоколи і реєстрував діяль­ність у галузі цивільного права, що деякою мірою наближало сферу його дії до публічного нотаріуса в системі канонічного права. Хоча не було юридичних перешкод до стикування ко­стьольної нотаріальної публічної контори з нотаріальною міською конторою, то такі випадки були рідкістю. Установу писаря міського нотаріуса трактують як публічну, а відпові­дне виконання дорученої йому діяльності мало вадливе зна­чення. У разі фіксування дефектного документа писарю за­грожувало - відтинання руки. Суворо каралася також фаль­сифікація документа. Серед міських нотаріусів від XVI ст. до­мінували світські люди, які одержували за свою роботу зар­плату від міста, а також від сторін¹.

Характеризуючий період ставропольський, як зауважує польська дослідниця Д. Малец, недостатність зацікавленості державної влади розвитком світської нотаріальної контори виникав не тільки з дії в Польщі папських і імперських нотарі­усів. Істотним приводом було отримання вже від першої поло­вини XIII ст. високої доказової сили документами світськими, а також документами судової влади: монаршого документа, земського суду, а також земних судів. Еволюція приватного права посилила значення судових книг, що проводилися через дворянські земні і міські суди, які з часом отримали характер публічних книг. Виписка (витяг) з їх змісту, підтверджена в спосіб, сумісний із правом, була службовим доказом виконан­ня юридичної діяльності і мала першість перед іншими дока­зовими ресурсами. Ведення книг входило до компетенції суд­дів, підсудків і судових писарів, що не мало однак нічого спі­льного з нотаріальною функцією. Істотною дією був запис до книги, а не свідчення перед уповноваженою особою^{[1541] [1542].}

Як стверджує І. Бойко, факт укладення договору фіксу­вався у спеціальних судових книгах, хоча не вийшли з ужитку й символічні обряди. На підтвердження добровільності обох сторін під час переходу права власності на нерухоме майно продавець передавав покупцеві «зелену галузку». З поши­ренням польського права у Галичині почав застосовуватися той самий могорич, відомий у всій Русі, але у польській ін­терпретації - «лідкуп». В історичних документах «лідкуп» - пояснюється як чвертка горілки¹.

Українське звичаєве право, констатує І. Бойко, зберіга­ло свою силу і застосування у Галицько-Волинській державі, на українських землях у складі Польського Королівства, Ве­ликого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої^{[1543] [1544].}

У середині XVI ст. за південні українські землі розпоча­лася боротьба трьох впливів - литовського, татарського й польського. Литва, яка довгі роки вела численні війни з Росією, занепала. Зміцніла шляхетська Польща, скориставшись із цього, домоглася від Литви укласти Люблінську унію про об’єднання в одну державу - Річ Посполиту. Тому після Люб­лінської унії в 1569 р. всі українські землі, що були у воло­дінні Литви, перейшли до Польщі^[1545].

На територію західноруських земель поступово поши­рено форми і порядок укладання актів, які існували в Польщі. Єдине, чим цей порядок відрізнявся від існуючого, була лише мова укладення і запису документів до судових книг: актовою мовою у Польщі визнавалася тільки латинь, і лише в XVII ст. поряд з нею допускалась польська мова; у Литовсько-Руській державі всі актові книги писалися західноруською мовою^[1546].

Злиття двох держав (Польщі та Литви) у Річ Посполиту (Республіку) 1569 р. відкрило польським експансіоністам широкий доступ до володіння українськими землями. Це по­значалося на Київщині, Волині, Поділлі, що відійшли до Польщі. Щоправда, на Люблінському сеймі українська деле­гація неодноразово порушувала питання про можливість уведення України як третього суб'єкта до складу новоство- реної держави, але до цієї думки мало хто дослухався¹.

Із утворенням Речі Посполитої постало питання про об'єднання католицької та православної церков у єдиній дер­жаві. Це було зумовлено, по-перше, утворенням двоєдиної держави Речі Посполитої та необхідністю зміцнення її внут­рішньої єдності. По-друге, конче необхідно було припинити зазіхання із боку Московського царства, яке постійно претен­дувало на всі колишні землі Давньоруської держави. Доти Мо- сковія відвоювала собі Чернігівщину, Новгород-Сіверщину та Стародубщину, постала потреба відвернути православне на­селення України від впливу єдиновірної Московії^{[1547] [1548].}

Підготовка до укладення унії відбувалася за суворої конспірації. Патріотично налаштовані українські магнати (зокрема Костянтин Острозький) пропонували здійснити канонічно рівноправне об'єднання двох церков зі збережен­ням православного обряду задля порозуміння зі східними патріархами (московськими). Інша частина магнатів та духо­венства були за перехід православних парафій під владу Па­пи Римського^[1549].

У вересні 1595 р. король Сигізмунд III видав універ­сал, яким повідомив своїх підданців про об'єднання право­славних із католиками і відрядив до Рима релігійну делега­цію. На аудієнції в Папи єпископи присягнули на вірність йому, а він, зі свого боку, дав офіційну згоду на унію. Однак Папа розглядав її не як об'єднання церков, а лише як факт «повернення народу руського до Римської церкви». Водночас допускалося збереження східних (православних) обрядів, якщо вони не суперечили католицькій вірі та єдності з ка­толицькою церквою. Насправді питання вирішували дещо по-іншому. Єпископи визнали догмати католицької церкви, першість апостольського престолу, Папу Римського - на­ступником святого Петра і намісником Ісуса, а також голо­вою і вчителем всіх християн, а римську церкву - матір'ю всіх церков¹.

Це стало причиною подальшого протистояння двох церков на українських землях. Скликаний 6 жовтня 1596 р. у Бресті церковний собор не сприяв примиренню, а навпаки, призвів до формування двох непримиренних таборів, які провели фактично кожен свій собор^{[1550] [1551].}

Уніатський собор проходив у церкві святого Миколая. На ньому публічно проголошено унію - перехід православ­ної церкви під опіку Папи Римського. Було визнано основні догмати католицької церкви, проте церковні обряди зали­шилися православними, а церковнослов'янська мова - мо­вою богослужіння. Греко-католицьке духовенство звільня­лося від сплати податків. Уніатська шляхта нарівні з като­лицькою могла претендувати на державні посади. Право­славний собор відбувся також у Бресті, у палаці, де зупини­вся князь Острозький. Він засудив проголошення унії з Ри­мом і звернувся до короля з проханням затвердити їхні рі­шення. Однак король став на бік греко-католиків, схвалив декларацію унії та скасував постанову православного собо­ру. У результаті українське суспільство розкололося: за­мість об'єднання вийшло протилежне. На місці двох церков в Україні постало три: православна, католицька та греко- католицька (уніатська)^[1552].

У працях І. Франка проаналізовано зміст і наслідки Кревської, Люблінської та Берестейської уній. На його думку, Кревська унія 1385 р. не принесла для поляків бажаного результату. Унаслідок Люблінської унії українські землі ос­таточно втратили автономію і на них було поширено поль­ську адміністративно-територіальну систему¹.

Також докорінно змінилося правове становище україн­ських земель і правова система, основою якої було руське звичаєве право і «Руська правда»^{[1553] [1554]. Після Люблінської унії до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.}

Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина та Старо- дубщина потрапили під владу Московського царства, а Пів­нічною Буковиною оволоділа Угорщина. 1359р. ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVZ ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини. Як стверджує Л. Цвікла, площа Речі Посполитої, що ви- никла у результаті цього об’єднання, становила близько 800 000 км тоді як польські етнічні землі - лише 185 000 км. Решта припадала на українські землі - 345 000 км, білоруські - близько 200 000 км та литовські - 70 000 км. Кількість насе­лення становила приблизно 8 000 000 мешканців, де лише 3 000 000 були поляки. Включення українських земель до складу Корони дало змогу польській шляхті заселити Брац- лавське, Київське та Волинське воєводства^[1555].

Із утворенням Речі Посполитої здійснено спроби коди­фікації чинного законодавства. Зокрема, 1457 р. прийнято Жаловану грамоту Казимира IV, 1468 р. - Судебник Казимира IV, 1505 р. схвалено Збірник законів польських; 1532 р. під­готовлено Новий збірник законів польських, а з другої поло­вини XVI ст. польський сейм почав приймати закони, які ста­ли називатися конституціями¹.

Поділяємо думку О. Неліна, що на українських землях правова система XIV - середини XVII ст. сформувалася на ос­нові синтезу місцевого звичаєвого права й нормативних ак­тів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, приві­леїв та інших нормативно-правових актів Польського коро­лівства та Великого князівства Литовського^{[1556] [1557].}

Тісні зв'язки Польщі зі західноєвропейськими країнами сприяли формуванню замкнених суспільних верств, що отри­мали назву станів. Упродовж XV-XVII ст. у Польщі, як і на Заході, сформувалися три основні етапи: дворянство (шляхта), духо­венство і міщани. О. Нелін робить висновок, що станова органі­зація незнана для Київської Русі і проникає в Україну зі заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економі­чний статус певних соціальних груп, стани виникали на під­ставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків^[1558].

Із утворенням Речі Посполитої в українських воєводст­вах указами короля офіційною мовою адміністративно- судових установ визнано польську, хоча на практиці в украї­нських містах діловодство надалі ведеться канцелярською мовою Великого князівства Литовського. Щоб упорядкувати чинні збірники законодавства відповідно до встановлених правил за постановами уряду в 1614 і 1619 рр. Литовський статут 1588 р. друкується з різними додатками (Трибунал Луцький) у перекладі на польську мову у м. Вільно^[1559].

Також на українських землях з'явився відповідний під­розділ польської королівської канцелярії, відмінний за правом, діловою мовою і культурними традиціями, - Руська канце­лярія. Цей відділ діяв із 1569 до 1673 р., вів книги для цих земель, які містили здебільшого безпосередній матеріал із багатьох аспектів соціальної, економічної, правової, політич­ної, культурологічної та інших питань нашої історії... Водно­час за матеріалами Руської Метрики є змога відстежити про­цес запозичення українською шляхетською спільнотою за­хідноєвропейських культурних цінностей: свідомості обива­теля, норм римського права, дипломатичної традиції монар­ших канцелярій, поступового закріплення верховенства за­кону та ідей парламентаризму у державі тощо¹.

У Речі Посполитій перевага надавалась успадкуванню за законом, причому правом на успадкування володіли передусім сини. Батьківський спадок належав усім синам, причому кож­ному - рівна частка. Сини були обов’язковими спадкоємцями. Ще за життя батька їхнє становище прирівнювалося до стано­вища співвласників. Якщо спадкодавець не мав синів, то майно переходило до дружини на правах пожиттєвого володіння. Тільки Вартський статут 1423 р. санкціонував право успадку­вання землі доньками шляхти, але лише у разі відсутності си­нів. Коли в сім’ї були сини, донькам виділявся лише посаг у грошах, які становили їхню спадкову частину. Але за родичами за батьківською лінією зберігалося право викупу родових вот­чин, які переходили за спадком у власність донькам^{[1560] [1561].}

Як стверджує відомий український дослідник П. Захар­ченко, на початку XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати. Дозволялося успадковували через заповіт гроші та рухомі речі^[1562].

Серед договорів домінували купівля-продаж, обмін, да­рування, наймання (особисте та речове). Зміст договору запи­сували в судових книгах; зберігся ще з давніх часів і могорич - частування. Зросло значення неустойки, завдатку, тощо¹.

Із ХУІІ ст. відбуваються зміни і в спадковому праві. Сеймові конституції ввели заборону на право вільно запові­дати нерухомість: віддати за заповітом дозволяли тільки гроші та рухоме майно. Обмежувалось і право спадкування жінок - з метою збереження в сім'ї родового майна. Встанов­лено, що дочки (скільки б їх не було) спадкують лише ¼ майна. Решту ¾ - сини або родичі по чоловічій лінії^{[1563] [1564].}

Варто зазначити, що в часи Речі Посполитої термін «ді- дичий» означав «спадковий», тобто здобутий не за вислугу, а від батька у спадок. У часи Запорізької Січі та Української ге­тьманської держави земля надавалася козакам за військову службу у тимчасове володіння відповідно до свого рангу, тож власність на землю мала умовний характер. Архівні матеріа­ли засвідчують величезну кількість скарг козаків, пов'язаних із відібранням у них землі. Проте козаки вважали рангові зе­млі власними, спадковими й розпоряджалися ними на влас­ний розсуд, зберігаючи традиційно чоловічу лінію як пріори­тетну при спадкуванні^[1565].

Нотаріат в українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої, розвивався на традиціях, закладених русь­ким звичаєвим і писаним правом, під впливом римського права і пізніше сформованих західноєвропейських традицій^[1566]. Зазначимо, що на тих українських землях, які з другої половини XIV ст. входили до складу Польщі (Галичина та Во­линь), актові книги судів із записами приватних документів вели ще з кінця XIV ст. Адже тут було введено польське право зі всіма притаманними йому формами і порядком укладення актів, яке, своєю чергою, ґрунтувалось на тих же принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, які були зумов­лені впливом римського права. Отже, як і в інших країнах то­гочасної Європи, а також у Литовсько-Руській державі, нотарі­альні функції на західноукраїнських землях у складі Польщі виконували канцелярії судів. Польський дослідник історії но­таріату Бандкий (Bandkie) вважав, що практика ця була запо­чаткована за часів Казимира Великого (середина XIV ст.)¹.

Всі актові книги, до яких би судових установ вони не на­лежали, мають одні і ті ж характерні особливості стосовно розміщення, форми і змісту внесених до них актів. Зазвичай, кожна книга призначалася для цілого року і до неї щоденно, із зазначенням дати вносились за певною формою акти найріз­номанітнішого характеру. Все, що упродовж певного дня від­бувалося в тій чи іншій судовій установі, - розбір судових справ, прийом скарг і різних заяв, пред’явлення для внесення в книги найрізноманітніших документів - ретельно протоко­лювалося в актовій книзі. Така безсистемність записів за їх значної кількості спричиняла чималі незручності і для судової установи, і для приватних осіб, яким потрібні були виписки з книг. Тому у судах великих міст уже з XVI ст. почали вести не по одній, а водночас по три актові книги, відповідно до трьох категорій справ - так виникли актові книги декретові, запи­сові і поточні^{[1567] [1568]. Нашу увагу, з огляду на дослідження питання становлення нотаріальної справи, передусім привертають са­ме записові книги. Вони аналогічні до сучасних нотаріальних книг. Різні правочини, угоди, договори, зобов’язання майно­вого чи особистого характеру, задля набрання законної сили актів, мали бути заявлені учасниками перед судом і внесені до записових книг. Це були записи продажні, орендні, закладові, дарчі, боргові, духовні заповіти тощо. Крім того, сюди впису­вали королівські жалувані грамоти і привілеї, сеймові консти­туції, постанови повітових сеймиків і конфедерацій, статути про податки і пошлини, люстрації, інвентарі та інше - словом, різні акти і документи приватного і суспільного характеру. Слід зауважити, що доступ до актових книг був відкритим для всіх і кожного, прийом заяв полегшений. Кожен міг особисто з'явитися в канцелярію суду чи навіть прислати свого слугу чи приятеля і зробити заяву на словах чи письмово, і її без обме­жень вносили до книги у тій самій формі, у якій вона була зроблена1.}

Надаючи важливого значення актовим книгам, уряд здавна вживав заходів до задля забезпечення їх повної збе­реженості. Та й самі мешканці тих чи інших областей неод­норазово на місцевих сеймиках порушували це питання, оскільки належна охорона і захист земських і гродських книг гарантували дотримання їхніх майнових чи інших прав. Ще 1420 р. (зауважимо, що подібні акти приймалися польськими королями і діяли на землях Галичини і Волині, проте вже з часу утворення Речі Посполитої поширювались і на решту українських земель, що увійшли до її складу) узаконено, що актові земські книги мали постійно зберігатися під трьома замками, ключі від яких зберігались у воєводи, судді і писа­ря^{[1569] [1570]. Їх відкривали лише під час земських сесій, які в одних областях відбувались чотири рази на рік, в інших - шість і більше. Гродські актові книги до кінця XV ст. зберігалися не так ретельно, і тому іноді траплялися випадки їхньої втрати. Це пояснювалось тим, що до початку XVI ст. санкція майно­вих та інших угод і договорів була прерогативою винятково земських судів. Якщо ж ці угоди вносили до гродських книг, то закон вимагав протягом певного терміну (зазвичай впро­довж року) перенести запис до земських книг під страхом у разі невиконання цього припису втрати законної сили тако­го акту[1571].}

Земський суд у складі судді, підсудка та писаря розглядав кримінальні і цивільні справи, виконував функції нотаріусів¹.

Канцелярії вели актові книги. Вписаний писарем суду (якого часто називали нотаріус^{[1572] [1573]) в актові книги документ - заповіт, договір, закладна та інше - набували юридичної си­ли і на випадок виникнення у подальшому спору був основ­ним, неспростовним доказом[1574]. Найдавніші акти, що датують­ся 1388 р., містяться у Краківському архіві[1575].}

Як зазначають відомі польські дослідники Нємеровсь- кий^[1576] та Хельцель^[1577], актові книги цього часу вели і в інших міс­цевостях, але внаслідок певних причин (стихійні лиха, поже­жі, неналежне зберігання, війни) не дійшли до наших днів. Найдавніші гродські і земські книги, що велися на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмсь- кі, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та інші актові книги). Спочатку повноваження писаря обмежувалися лише записами під час судових сесій рішень і вироків. Та зго­дом, із економічним розвитком суспільства, з поділом актів на спірні і безспірні, з необхідністю записів останніх для на­дання їм публічності, виникла потреба у розширенні компе- тенцій писарів та постійному їх урядуванні^[1578].

Та на початку XVI ст. уряд змушений поступитись силі звичаю і надав гродським судам ті ж повноваження щодо вміщення в свої книги різних записів, які до того часу de jure, проте не de facto належали лише земським судам. Тому на­прикінці XV - початку XVI ст. з’являються постанови верхов­ної влади, які приписують зберігати і гродські актові книги в ратуші у спеціальних скринях під трьома замками і відкри­вати їх лише для видачі з них виписок¹. Протягом 1530­1550 рр. змінюється персональне сприйняття урядових книг, що раніше розглядалися як власність урядника. Саме цим була викликана сеймова вимога 20 листопада 1551 р. стосо­вно збереження судових книг у повітах: «... просили короля его милости абы книги судовые воеводинские и судей пове­товых не были вывожены съ поветовъ»^{[1579] [1580]. За словами О. Левицького, після смерті старости його спадкоємці визна­вали ведені старостою книги за свою власність, зберігали їх у своїх домівках, ускладнюючи видачу урядових виписів[1581]. За­уважимо, що в Польщі докладний порядок ведення і збері­гання гродських і земських книг був установлений привілеєм Яна Ольбрахта 1496 р. Згодом обов’язок зберігати і тримати в порядку гродські акти покладено на реєнтів гродських канцелярій, які, постійно проживаючи при граді, були зо­бов’язані у будь-який час приймати і вписувати до книги різні документи приватного характеру і видавати виписки[1582].}

Спадкування за часів Речі Посполитої відбувалося і за законом, і за заповітом. Спадкування за заповітом відбувало­ся лише за наявності правильно складеного заповіту, який мав бути засвідчений свідками та скріплений печатками і заповідача, і свідків. У разі власноручного складання запові­ту заповідачем присутність свідків не вимагалася.

Особливо цінними, на нашу думку, є дослідження укра­їнського історика О. Вінниченко щодо порядку складення та виконання заповітів¹.

Як стверджує Н. Яковенко, побоюючись визнання за­повітів недійсними, а відтак, невиконання своєї останньої волі, заповідачі намагалися якомога ефективніше затверди­ти свій тестамент - так, щоби легітимність тестаментування не викликав жодних сумнівів. Для цього коло свідків мало складатися із людей повноправних і вільних^{[1583] [1584] у цивільному розумінні та свідомих покладеного на них обов'язку. Моти­вація засвідчення акту і свідками, і особисто заповідачами, яка останніми найчастіше висловлювалася у самому заповіті у вигляді розпоряджень щодо способу його завірення, була одним із найважливіших і невід'ємних елементів, що були в основі узаконення актів останньої волі[1585].}

О. Вінниченко констатує, що інститут тестаментування як правове поняття не був чітко регламентований у корон­ному законодавстві, що доволі чітко простежується на прак­тиці. Дослідниця робить висновок, що при укладенні та заві­ренні тестаментових актів представників шляхетського ста­ну були присутніми майже винятково вихідці зі шляхти. Хоча цих людей і окреслено як шляхетних та віри гідних, проте, без сумніву, за довгу практику тестаментування в Речі По­сполитій таке означення стало часто вживаною, традицій­ною для цих актів формулою^[1586].

Учена зауважує, що шляхетські заповіти, що дійшли до нас у реляційних книгах Львівського та Перемишльського гродських судів першої половини XVIII ст., укладалися за своєрідним фор­муляром. За послідовністю структурних елементів він нагадує - за незначними винятками - формуляр середньовічного акта. Щоправда, єдиної форми укладення актів останньої волі з ви­користанням ідентичних формул (у словесно-змістовному ро­зумінні) не існувало. Розмаїття вживаних клаузул є незначним. Тому доводиться говорити про десятки варіантів тестаменто- вого формуляра, який використовувався у цей період¹.

Складали приватні документи, зазвичай різні писарі (іно­ді їх називали дяками), а згодом і реєнти, що діяли при тих чи інших урядових органах. Вони ж записували в актові книги і ті угоди, що укладалися перед урядом, і ті, про внесення яких у книгу клопотали контрагенти. Зауважимо, що, на відміну від інших судових чиновників XIV-XVI ст. (діцький, виж, ув'язчий, дільчий), які виконували обов'язки за одноразовим доручен­ням, писарями були постійно призначені особи. Це пояснюєть­ся тим, що писарі були фахівцями у канцелярських і судових справах, вони навіть супроводжували урядових намісників в їхніх роз'їздах по державі, і загалом їхня праця високо цінувалась. Так, король Сигізмунд у 1508 р. «пожалував» дяку Олексію Леон­овичу трьох осіб у селі Мелкіяновичах у Слонімському повіті^{[1587] [1588].}

Отже, на розвиток нотаріальної діяльності в Україні у XIV-XVII ст. впливали різні правові системи, здебільшого польська і німецька, але цей розвиток головно був органіч­ним продовженням власної правової традиції. Іноземні при­внесення модифікувались, пристосовувались до місцевих ре­алій і в результаті позитивно впливали на розвиток нота­ріальної діяльності^[1589].

На тих українських землях, які з другої половини XIV ст. входили до складу Польщі (Галичина та Волинь), ак­тові книги судів із записами приватних документів велись ще з кінця XIV ст. Адже тут було введено польське право зі всіма притаманними йому формами і порядком укладення актів, яке, своєю чергою, ґрунтувалось на таких же принци­пах, що й в інших країнах середньовічної Європи, і які зумов­лювались впливом римського права¹.

Значну роль у розвитку професії нотаріуса в Польщі ви­конував Закон про записи 1588 р., який запровадив припис ввести іпотеку до книг суду. Це питання зокрема стосувалося права на землю для шляхти. У Законі вперше сформовано фу­нкції і саме поняття «нотаріуса» (регент) і «rejentura» (regen- tura), які згодом стають синонімом до слова «нотаріус».

Перша офіційна згадка про rejencie (регент) у реєстрі суду району сягає 1601 р. Водночас нотаріус (регент) обіймав посаду, відмінну від нотаріуса, за своїми функціями набли­жену до клерка офісу спеціалізованого суду^{[1590] [1591].}

Із часом через ускладнення цивільного обороту, а від­так і правового його забезпечення, з’являється потреба у збільшенні персонального складу судових канцелярій, які виконували нотаріальні функції. Очолювали їх реєнти (rejent), що призначалися зі шляхти, причому окремими по­становами сеймиків. Зокрема вимагалось, щоб кандидати на посаду були шляхтичами спадковими (наприклад, ухвала Белзь- кого сеймику 1683 р. з підтвердженням на сеймику 1750 р., ухвала Галицького сеймику 1720 р.)^[1592]. Однак, на думку відо­мого польського історика права О. Бальцера, для реєнтів гродських канцелярій шляхетське походження не було безу­мовною вимогою. Обов’язки реєнта канцелярії детально

наведено у тексті присяги, яку прийняв реєнт гродський львівський Теофіл Щука (Szczuka)¹. Хоча номінація ця відбу­валась уже в 1773 р., є підстави припускати, що раніше ці обов'язки були такими ж. Отже, реєнт був зобов'язаний при­ймати всілякі зізнання, вписувати угоди, протести, маніфес­ти і, загалом, будь-які правові акти, які повинен записувати безпомилково, не допускаючи жодних дописок та змін^{[1593] [1594].}

Згідно з ухвалою Белзького сеймику від 23 червня 1750 р. реєнт мав приймати угоди для вписування у судові книги особисто^[1595]. Автентичність запису підтверджувалася підписами сторін у протоколі. Будь-яка самовільна зміна за­пису урядником була недопустима і трактувалася як спроба підробити документ^[1596].

Вважалося, що урядник такими діями порушує не лише складену присягу і право королівства, а й щиру віру і право Боже. Призначення та звільнення з посади реєнта гродсько- го входило здебільшого до компетенцій старости. Однак бу­ли випадки, коли його призначав писар гродський. Напри­клад, реєнта гродського белзького Теофіла Букара 1644 р. призначив на посаду писар гродський белзький Самуель Ку- рдвановський^[1597]. Реєнтів земських номінував писар земський, або ж сеймик пропонував кандидатуру реєнта, яку мав за­тверджувати писар^[1598].

Форма запису угод в актовій книзі була двоякою. Пере­дусім треба було подати до канцелярії письмовий документ і зажадати дослівного перепису його в актах (такий запис на­зивали облатою, а процедуру - облатуванням). Також прак­тикували занотування короткого змісту акту зізнання. Воно було усним (коли реєнт чи його помічник вписував акт зі слів сторони) та письмовим (пред’являвся для зізнання письмовий документ). Детальний порядок щодо ведення і зберігання гродських і земських актових книг був установ­лений привілеєм Яна Ольбрахта 1496 р. Відтак порядок і фо­рма укладання актів, структура і компетенція органів, що виконували нотаріальні дії стосовно їхнього складення і за­свідчення, упродовж XIV-XVII ст. зазнали певної еволюції. Як зазначалося, компетенція писарів була подібною і такою ж за обсягом, як у нотаріусів середньовічної Італії (нагадаємо, що саме італійська модель нотаріату слугувала прототипом для таких установ у інших країнах середньовічної Європи). Отже, на розвиток нотаріальної діяльності в Україні у XIV-XVII ст. впливали різні правові системи, здебільшого польська і ні­мецька, але цей розвиток головно був органічним продов­женням власної правової традиції¹.

Як стверджує відомий український дослідник М. Коби- лецький, фактично майже у всіх містах України, що входили до складу Польщі, Великого князівства Литовського і згодом - Речі Посполитої, діяло магдебурзьке право. Надання українсь­ким містам Закарпаття магдебурзького права не підтвер­джують угорські, німецькі чи будь-які інші джерела, а також архівні документи^{[1599] [1600].}

1356 р. король Казимир ІІІ надає місту Львову привілей про надання магдебурзького права. За цим привілеєм місто виводилося з-під влади каштелянів, воєвод, суддів, підсудків та інших службовців. Мешканці були відповідальні лише пе­ред своїм війтом. Війт, своєю чергою, відповідав перед коро­лем або старостою, якого призначав король. Магдебурзьке право поширювалось на усіх міщан, зокрема «вірмен, русинів, євреїв, татар та сарацинів». Українські дослідники Т. Гошко, М. Капраль та інші вважають привілей 1356 р. повторним релокаційним документом¹.

Відомий історик м. Львова Денис Зубрицький (1772­1862 рр.) у своїй «Хроніці міста Львова» зазначає, що німці почали селитись у Львові та інших галицьких містах ще за часів Данила Галицького^{[1601] [1602]. Це також стверджували М. Гру­шевський, М. Владимирський-Буданов та інші. Німці судили­ся за своїм правом і їхня громада у Львові була доволі чис­ленна. Деякі дослідники пов’язували численність німецької громади з німецькою назвою міста Львова «Lemberg». Ця на­зва вживалась у грамоті князя Юрія ІІ від 1334 р. у документі Львівських радників 1340 р. та у грамотах польських та угор­ських королів[1603].}

Про можливість надання місту Львову магдебурзького права стверджують більшість українських та іноземних нау­ковців. Зокрема про це писав Р. Роепель, вказуючи на наяв­ність у місті не лише посади війта, а й радників Генріха Пла­нера, Йогана фон Метеля, Куно фон Степанау, котрі могли також виконувати функції бургомістра^[1604]. Ще одним аргумен­том на користь надання магдебурзького права у період Русь­кого королівства стала наявність у місті значної німецької громади, що становила, на думку польського науковця А. Янечеса, понад 70% населення міста. Відома німецька дослідниця Е. Шубарт-Фінштнер стверджувала, що кількість німецького населення сягала 80% до середини XV ст. Р. Кайндль зазначав, що впродовж XIV-XVI ст. у Галичині ма­гдебурзьке право отримали близько 400 міст¹.

На думку А. Пашука, магдебурзьке право мало чітко ви­ражений класовий характер, який виявлявся у наділенні по­вними привілеями окремих станів, що складали панівний клас^{[1605] [1606]. Знаний український дослідник В. Кіселичник стверджує, що діяльність органів самоврядування вплинула на розвиток міського права від класичної магдебургії до особливого львівського міського права. Львівське міське право виникло із функціональних потреб міської громади шляхом адаптації норм магдебурзького права в силу їх авторитетності і нагальної потреби. У середньовічному Львові були закладені міцні євро­пейські традиції самоврядування, збагачені і примножені діяльністю громади та її самоврядних органів[1607].}

Дароване Львову магдебурзьке право розглядалося не як зібрання загальнообов’язкових законів, а лише як хартія, що гарантувала міщанам певну міру самостійності^[1608]. У реаль­ному житті застосовувались правові норми, що виникали у результаті діяльності громади та органів самоврядування^[1609].

З-поміж великих українських та польських міст XVI­XVIII ст. тільки Львів став осередком чотирьох національних громад поляків, українців, вірмен та євреїв, котрі мали пра­вове самоврядування або його елементи. Повноправним гос­подарем міста була польська (католицька) громада - їй на­лежали всі економічні та політичні права, передбачені маг­дебурзьким правом. Інші національні групи (німці, татари, караїми, греки, італійці тощо), які також мешкали у місті, але не були об'єктом правового регулювання з боку королівської влади, входили в одну з вказаних чотирьох національних груп і послуговувалися їхніми ж правами¹.

Як зауважує М. Кобилецький, громадянськими права­ми у повному обсязі володіли лише католики. Спочатку це були німці, а згодом поляки. Українці, вірмени та євреї по­ступово обмежувались у своїх правах. Крім національного поділу, існував ще й територіальний. Міським правом у по­вному обсязі користувались особи, які проживали у межах міста^{[1610] [1611].}

Львів став одним із небагатьох міст, де збереглася ве­личезна кількість матеріалів, пов'язаних із діяльністю орга­нів самоуправління, починаючи від грамоти про надання ма­гдебурзького права (1356 р.) і закінчуючи документами

останніх днів існування магістрату^[1612].

Одним із важливих і шанованих міських чиновників був писар ради (notarius actorum Officii Consularis), якого іно­ді називали просто міським писарем (scriba civitatis). Він му­сив володіти кількома мовами, мати підготовку в галузі юриспруденції, писаря зобов'язувала присяга^[1613]. Відтак вини­кала потреба в освічених людях - студентах, які прагнули здобути належну освіту, зокрема за кордоном.

Потенційними студентами була міщанська молодь, яка відчувала потребу університетської освіти, здобуття титулу бакалавра і магістра. Кількість цих осіб свідчить водночас і про рівень освіти у середніх міських школах, інтелектуальні потреби абсольвентів, їх батьків чи опікунів¹. Зокрема, зі Львова у XV ст. в Краківській академії студіювало 76 студен­тів, з яких 26 здобуло титул бакалавра і 9 - магістра (за цим показником місто посідало восьме місце після Кракова, По­знані, Гданська, Косцяна, Каліша, Торуня і Кросна)^{[1614] [1615].}

Вирішивши пов'язати своє професійне майбутнє з ін­телектуальною працею, студенти прагнули здобути уряд у рідному місті, щоб, повернувшись сюди, виконувати обов'яз­ки нотарія, писаря, підписка, синдика, вчителя тощо, віддаю­чи батьківщині свої набуті знання та уміння^[1616].

Як стверджує М. Кобилецький, писарі німецьких, поль­ських, українських міст виконували важливу роль у створен­ні джерел магдебурзького права. Зокрема писарі польських міських рад і судові писарі Конрад з Ополя, М. Яскер, Б. Гроїцький стали авторами низки праць із магдебурзького права, що використовувались на території всієї Речі Поспо­литої, а згодом і Гетьманщини. А львівський писар Ян Тухо- льчик був автором праці «Farrado actionum»^[1617].

Поряд із привілеями, які надавалися містам на основі магдебурзького права, на території України стали збірники магдебурзького права та Саксонського зерцала, які німецькі колоністи привезли зі собою. На українських землях викори­стовувалися також латинські переклади магдебурзького права та Саксонського зерцала, автором якого став єпископ Бреслау Томас у другій половині ХІІІ ст. (1272-1292 рр.) (Versio Wratislaviensis)¹.

1359 р. міський писар створив Конрад із Сандомира здійснив переклад Саксонського зерцала та магдебурзького права (Versio Sandomiriensis). Також використовували інший переклад Саксонського зерцала і магдебурзького права, що був надрукований Яном Лаським «Статут Ласького»^{[1618] [1619]. Саксон­ське зерцало разом із магдебурзьким правом використовува­лись у працях Яна Сервуса Тухольчика «Ferrago actionum civilium Juris Maideburgensis» (мали дев'ять видань та склада­лися зі семи книг). Саксонське зерцало та магдебурзьке право використано і в іншій праці Яна Сервуса Тухольчика «Epitome pontificii ac caesa rei juris»[1620]. На відміну від праць Яна Сервуса Тухольчика, на українських землях ширше використовувались праці Миколая Яскера, що складалися з трьох частин «Juris Provincialis, quod Speculum Saxonum», «Juris Municipalis Majdeburgensis Liber Wilgo Weichbild» та «Promptuarium Juris Provincialis guod Speculum Saxonum». Перші дві частини були точним латиномовним перекладом Саксонського зерцала та магдебурзького права, а третя стала результатом самостійної творчості автора. Серед інших латиномовних праць в україн­ських містах використовували праці Яна Кірштейна Церазина. Поряд із німецькомовним та латиномовним джерелами засто­совували і польськомовні праці[1621]. 1581 р. львівський синдик Павло Щербич видав дві праці «Speculum Saxonum albo prawo Saskie I Majdeburskie» та «Jus Municipale to jest prawo miejskie Majdeburskie»1.}

Праці Павла Щербича використовував магістрат Львова у вирішенні правових спорів. Це підтверджує запис, зроблений на примірниках кодексу, що зберігаються у відділі стародру­ків Наукової бібліотеки Львівського національного універси­тету імені Івана Франка. Власником цієї книги є шляхетний магістрат міста Львова. Найширше на українських землях ви­користовували праці Бартоломія Троїцького у діяльності мі­ських і сільських судів, що діяли на основі магдебурзького права, в адміністративній системі та у кодифікації українсько­го права XVIII - початку ХІХ ст. Праці Бартоломія Троїцького були написані польською мовою, якою володіли війти, солти­си, радники українських міст, що мали магдебурзьке право. Саксонське Зерцало використовував Б. Троїцький під час на­писання «Artykuly prawa magdeburskiego Ktore zowq Speculum Saxonum» 1558, «Porzqdek sqdδw i spraw miejskich prawa magdeburskiego» 1559, «Obrona sierot i wdow» 1605 та ін.^{[1622] [1623].}

Ґрунтовне дослідження діяльності міських писарів Львова і виконання ними певною мірою нотаріальних функ­цій, а також співпрацю із нотаріусами, здійснив український історик Б. Петришак^[1624]. Зокрема дослідниця зазначає, що місь­кі канцелярії з початку свого існування тісно взаємодіяли з публічним нотаріатом, міські писарі часто виконували обов'яз­ки публічних нотаріусів^[1625].

Одними із найважливіших та шанованих посад були посади писаря міської ради, який очолював міську канцеля­рію, та судового писаря.

Так, судовий львівський писар щорічно отримував зар­плату 250 злотих і безплатно проживав у міському будинку. За власні кошти він утримував помічників - підписків. Посада судового писаря Львова була пожиттєвою, а з 1624 р. ним міг бути лавник¹. 1661 р. польський король Ян Казимир видав де­крет, за якими писарями Львова могли бути особи із ученими званнями доктора філософії, права та медицини^{[1626] [1627].}

Б. Петришак припускає, що більш кваліфіковані писарі писали раєцькі книги, інші - лавничі, війтівські тощо^[1628]. Неод­мінним елементом функціонування міської канцелярії була печатка, якою скріплювалися найважливіші для міського життя документи - привілеї, акти, розпорядження, надання тощо. У сфрагістиці та геральдиці прийнято вважати, що мі­ська печатка і герб міста з'явилися одночасно з локацією міс­та чи одразу після неї^[1629].

Проаналізувавши з точки зору найбільшого впливу на писарське середовище, і групи, які взаємодіяли з міською ка­нцелярією, найбільшу увагу історик приділяє групі публіч­них нотаріїв (notarii publici), оскільки саме вони найчастіше стикалися у своїй діяльності з міськими писарями^[1630].

Явище публічного нотаріату було відоме на землях Польського Королівства ще з XIV ст. Публічний нотаріат у на­шому розумінні був інстанцією, що засвідчує документ^[1631]. Вида­вець документа (публічний нотарій) засвідчував, що в його присутності дві сторони або виконали певну юридичну дію, або визнали, що така дія між ними вже відбулася. Першого ві­домого польського публічного нотарія призначив архієпископ Якуб Свінка у Гнєзно в 1284-1287 рр., а в XIV ст. у Польщі вже відомо близько 180 нотаріїв¹. Поширювався публічний нота­ріат насамперед через церкву, яка намагалась закріпити свою владу за допомогою подібних організаційних структур, її практична діяльність потребувала нотаріального інституту, який діяв згідно з канонічним правом^{[1632] [1633]. Нотаріальний інстру­мент документував різні стадії судового процесу перед духов­ною владою, починаючи від постанови прокуратора і закінчу­ючи вироком (у цій формі також писалися апеляції та трансу- мувалися перекладні документи)[1634]. Але водночас публічний нотаріат виявився інституцією, тісно пов’язаною з містом. Но- тарії брали участь у діяльності духовних канцелярій, здебіль­шого консисторських, а також капітульних, які містились тут. Вони становили важливу верству міської інтелігенції, духо­венства, які жили з розумової праці, зокрема: канцеляристи земських і гродських судів, адвокати тощо [1635]. Чимало публічних нотаріїв самі були міщанського походження. Наприклад, за підрахунками А. Гонсьоровського, в гнєзненській архідієцезії та познанській дієцезії у XV ст. таких писарів було близько 45% від загальної кількості1.}

Економічним, політичним і адміністративним центром Руського воєводства був Львів. Польський король Владислав ІІІ, бажаючи піднести добробут Львова та забезпечити права купців, що прибувають до міста, 16 липня постановив: усі львів'яни, котрі підлягають міському праву, повинні скласти заповіти в присутності війта, двох лавників, священика і пу­блічного нотарія; якщо спадкоємцем будинку або якогось іншого нерухомого майна буде костьол чи духовна особа, то цей будинок або інше нерухоме майно має бути продане впродовж року, а гроші використані так, як це записано в ду­хівниці, аби нерухоме майно не перейшло з магдебурзького права на церковне^{[1636] [1637].}

Місто мало самоврядування за магдебурзьким правом. Апарат самоврядування складався: з міської ради, куди вхо­дили 12 радників на чолі з бурмистром, судової організації - так званої лави, очолюваної війтом, та колегії (40 мужів). Особливістю тогочасного Львова (порівняно з іншими міс­тами - Краковом, Варшавою) було те, що міська влада завдя­ки королівським привілеям зосереджувалась у руках інозем­ного католицького патриціату^[1638].

У Львові вперше з публічним нотарієм ми зустрічаємось наприкінці XIV ст. - це Лаврентій, син Дідка з Сандомира^[1639]. Як вдалося дослідити, він суміщав обов'язки публічного нота- рія і міського писаря упродовж 1391-1399 рр.¹ Серед канце­лярського персоналу у 1404-1414 рр. зустрічаються двоє публічних нотаріїв: Пйотр Вольфрам і Мартин, у 1492­1495 рр. - Ян з Кракова^{[1640] [1641].}

Співпраця з публічним нотаріатом полягала насампе­ред у співвиконанні прямих обов'язків міського писаря, на­приклад, укладанні тестаментів міщан. Згідно з приписами права, при цьому мав бути присутній сам міщанин, який за участю також свого слуги чи писаря повинен був визнати зміст заповіту перед війтом, двома лавниками і публічним та міським писарем. У випадку, коли міський писар не посідав водночас становища публічного, він зобов'язувався поклика­ти іншого публічного нотарія^[1642]. Також нотарії використову­валися світською владою для укладання документів у церко­вних судах. Наприклад, міщан Львова часто зустрічаємо у ак­тах консисторського суду (справи, пов'язані зі спадщиною). Захисником інтересів міста перед церковною владою у спра­ві багаторічного процесу з плебаном Яном Ройзе виступав спочатку Лаврентій з Сандомира, а згодом публічний нотарій Пйотр Вольфрам, одночасно міський писар^[1643]. Відтак робимо висновок, що ці уряди були тісно пов'язані між собою під час виконання канцелярських практик, міський писар міг бути водночас і публічним нотарієм (це було вигідно насамперед матеріально). Публічні нотарії могли продовжити свою кар'єру у місті (у 1417 р. в Казімєжі під Краковом Ян, публічний нотарій, виконував обов'язки лавника)¹. Також час до часу вони були потрібні місту у вирішенні поточних справ, наприклад, публіч­ному нотарію Мартину за виставлення публічного інструмента у справі з львівським плебаном виплачено пів-марки, якимось невідомим нотаріям за те ж саме - 1,2 копи^{[1644] [1645].}

На думку К. Скупєнського, на польських землях у сере­дньовіччі нотарії номінувались двома владами: або папою, або імператором Священної Римської імперії. Однак лише щодо кількості нотаріїв можна підтвердити факт їхнього безпосереднього призначення папою^[1646], натомість немає жод­ного польського нотарія, призначеного безпосередньо імпе­ратором. На думку українського історика Б. Петришак, логіч­ним є припущення, що більшість нотаріїв здобули свій уряд через посередництво делегованих папою/імператором осіб^[1647].

Досліджуючи це коло осіб, К. Скупєнський робить ви­сновок, що спочатку нотаріїв призначали єпископи (почина­ючи від Якуба Свінки), зазвичай ті, котрі паралельно викону­вали функції папських колекторів, а з припиненням функці­онування уряду колекторів - папські легати^[1648].

Б. Петришак стверджує, що у Львові одним із перших папських колекторів був міський писар і водночас публічний нотарій Пйотр Вольфрам^[1649].

Ще одними папськими легатами, котрі мали право при­значати публічних нотаріїв, були комеси (начальники пансь­кого двору) Латеранського палацу, а також делеговані ними віцекомеси (заступники)¹. На землях Польського Королівства вони з’являються доволі пізно, у 1480-х рр. Всього за XV ст. історикам С. Мікульському та К. Скупєнському вдалося іден­тифікувати близько 110 комесів та віцекомесів^{[1650] [1651].}

Як стверджує Б. Петришак, загалом у монографії К. Скупєнського добре простежено ситуацію з призначення нотаріїв до кінця XV ст. Зазвичай історик подає і приклади для теренів Львова. Однак пізніші часи залишаються абсо­лютно недослідженими у цьому аспекті, хоча впродовж сто­літь, очевидно, роль нотаріату трансформувалась. Нато­мість на землях Руського воєводства XV ст. простежуємо подальше існування публічного нотаріату в традиційних формах - завірення заповітів, праця у церковних канцеля­ріях тощо^[1652].

У матеріалах Центрального державного історичного архіву України (м. Львів) у колекції грамот на пергаменті зберігається акт призначення каноніком Станіславом зі Львова клірика Львівської дієцезії Яна зі Львова, сина Гео­ргія, на уряд публічного нотаря та присягу останнього від 11 листопада 1533 р.^[1653].

Насамперед нотарію надавалася повна свобода і мож­ливість «без права і мандату в усіх містах, землях, містечках, замках, селах, передмістях та інших місцях по всьому світу» створювати різного типу документи, зокрема декрети, контрак­ти, заповіти та ін. Майбутній нотарій проголошував присягу, яка, на думку Б. Петришак, була однаковою, і для Польщі, і для Галичини¹.

Автор зауважує, що відповідно до тексту присяги май­бутній нотарій зобов’язується бути вірним святій Римській Церкві, вчиняти дії згідно з канонічним правом до кінця сво­го життя або до набуття «поганої слави», зберігати та не роз­голошувати таємницю, перешкоджати вчиненню тяжких злочинів, «уряд табеліонату вірно виконувати, контракти позваних сторін вірно укладати...».

Після номінації та присяги нотарія йому вручали озна­ки його уряду - перо, каламар та папір^{[1654] [1655].}

Слід зауважити, що документ про призначення укладав публічний нотарій Станіслав Улевський, син Яна, засвідчив­ши його нотаріальним інструментом, тобто підписом та зо­браженням свого нотаріального знаку^[1656].

Ще одним важливим елементом процедури призна­чення нотарія було власноручне створення його нотаріаль­ного інструмента, тобто малюнка нотаріального знака з фо­рмулою підпису. В останній вказувались імена нотарія та йо­го батька (Я, N., син N.), територіальне походження, влада, яка номінувала нотаря, його духовні свячення та ін.^[1657]. Як за­уважує К. Скупєнський, нотаріальний знак - це зазвичай вла­сноручний малюнок нотарія пером, який складався з трьох частин - голови, шийки та підстави^[1658].

Б. Петришак наголошує, що фактично процедура при­значення і присяги публічного нотарія не зазнала яких- небудь змін протягом століть. І коло осіб, які мали право на номінацію цього урядника, і класична формула присяги XIV­XV ст. залишаються тими ж, що свідчить про певне збе­реження класичних норм і процедур із початку існування нотаріату¹.

Ми визнаємо, що лише певною мірою процедура при­значення нотаріуса на українських землях у складі Польсь­кого королівства подібна до призначення візантійського нотаріуса.

Польська дослідниця історії нотаріату Д. Малец конс­татує, що внаслідок падіння Республіки, спричиненого сусі­дніми державами (Росією, Австрією і Пруссією у 1772, 1793, 1795 рр.) було перервано існуючу еволюцію системи права Польщі, що унеможливило подальший процес перетворен­ня нотаріусів у судових канцеляріях на публічних нота- ріусів^[1659] [1660].

3.3