Генезис нотаріальної діяльності на українських землях у Київській Русі (ІХ-ХІІ ст.) та Галицько-Волинській державі (1199-1349 рр.)

Правові системи України та Західної Європи мають спільні історичні джерела, що стосуються співвідношення права й моралі, а саме - римське право. Україна - це південно- східний напрям територіального поширення римського пра­ва.

Правовий інститут нотаріату нашої держави форму­ється не одне століття і повторює всі етапи, що з найдав­ніших часів пройшов нотаріат Римської імперії та інших держав¹.

Недостатньо вивченими в Україні залишилися процеси зародження нотаріату як норм права та законодавства, пи­тання впливу древньоруського права на формування норма­тивно-правової бази нотаріату в Україні.

Перші сліди перебування людини на сучасній терито­рії України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї, Житомирська стоянка тощо). У пізньому палеоліті (35-40 тис. років тому) вже була заселена вся територія сучасної України^{[750] [751].}

Як стверджує відомий історик Г. Кониський, «народ слов'янський, що походить од племені афета, Ноєвого си­на, названий слов'янами за родоначальником і князем сво­їм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового»^[752]. Автор зауважує, що історики надають «слов'янським пле­менам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, Східних Слов'ян на - звали Скіфами, або ж Скіттами, тому, що жили вони манд­рівним життям і часто переселялися з місця на місце; Пів­денних - Сарматами, по гострих ящуриних очах з примру- жкою, і Русами або Русняками - за волоссям; Північних приморських - Варягами називали через хижацтво і засід­ки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу - Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, - Москвитами і Москами, від чого згодом і Царс-

тво їхнє дістало назву Московського і нарешті Російсь­кого»¹.

Відомий український учений П. Таламанчук констатує, що історичні коріння українського народу сягають середини 1 тис. н. е. Багато слов’янських народів фактично є відгалу­женням від праукраїнського етнокультурного дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося між Прип’яттю, Східни­ми Карпатами та Київським Подніпров’ям^{[753] [754].}

Як зауважує український учений В. Заруба, термін «русь» вживався у грецьких, римських і східних джерелах завжди тільки стосовно до слов’ян Середнього Подніпров’я. Сучасну територію східні джерела називали Рос, Росья, захід­ні - Руція, Рутенія, а поляки і донині на українців кажуть «ру­сини», а на їхній край - Русь. Державне існування Русі під­тверджується державною символікою. Гербом Русі був тризуб - іменний знак великих князів київських. Імовірно, що знак тризуба спочатку був родовим символом племен русів, яке жило в межах нинішньої Київщини. Тут археологи знайшли багато речей докняжої доби зі знаком тризуба. Згодом київ­ські князі використовували його як знак державної влади, як герб^[755].

Певні елементи зобов’язального права знаходимо ще за перших державних утворень на теренах теперішньої Украї­ни. Наприклад, у скіфсько-сарматській державі правова сис­тема ґрунтувалася здебільшого на звичаях, рішеннях народ­них зборів і постановах царів, а також релігії.

Г. Берман визнавав, що основне право народів Європи з VI до Х ст. не було нав’язаним зверху зводом правил, а не­від’ємною частиною колективної свідомості, «колективною совістю общини. Сам народ творив закон і суд на своїх зборах; коли монархи затвердили свою владу над законом, це було зроблено із наміром керувати звичаєм і правовою свідомістю народу, а не змінити їх¹.

Сформовані в язичницькі часи правові норми, що регу­лювали відносини власності між подружжям, спадкування, опіки тощо, виявилися настільки ефективними, що у хрис­тиянській Київській Русі багатого з них увійшли до «Руської правди»^{[756] [757].}

Найпершим джерелом права в кожній державі, як зок­рема і в Україні, було звичаєве право, яке сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі. Наприклад, у період станов­лення Русі основним джерелом формування правових норм були старовинні звичаї (зокрема торговельні) слов’янських племен, які об’єдналися у перші ранньофеодальні держави- князівства, а також князівська судова практика.

Як зауважує Р. Хачатуров, трансформація звичаїв у звичаєве право у східних слов’ян мала класовий характер. Звичаєве право в давньоруському класовому суспільстві від­різнялося від звичаїв первісного ладу і призначалося для ре­гулювання суспільних відносин в інтересах панівного класу^[758]. Ми погоджуємося з думкою І. Усенка^[759], О. Шевченка^[760], Н. Толкачової^[761], О. Неліна^[762] та інших дослідників, що най­давнішим джерелом права були звичаї, що сформувалися у процесі спілкування людей, увійшли у звичку, побут і свідо­мість усього населення.

С. Сворак зауважує, що важливою особливістю станов­лення звичаєвого давньоруського права є його міцний зв'я­зок із нормами життєдіяльності сільських громад¹.

Звичай - доволі своєрідна форма соціальної регуляції. У суспільному значенні - це форма поведінки людей, яка в результаті багаторазового повторення в часі й просторі на­буває певної стійкості, закріплюється в практичному досвіді, психології, а також в ідеології тієї чи іншої соціальної групи. Звичай, як і релігія, і мораль, має тенденцію перетворювати­ся на право^{[763] [764].}

Як стверджує В. Дудченко, під час свого виникнення право могло мати троїстий вигляд: 1) як безпосереднє пере­конання членів народу; 2) як закон і 3) як результат наукової дедукції. Фактори, які надають праву цього видимого образу, називаються джерелами права; до них належать: безпосере­дня переконаність народу, законодавство і наука. Народне переконання є витоком звичаєвого права, право походить зі звичаю. Воно живе у переконанні членів народу^[765].

На думку дослідника історії українського права В. Ша- тіла, у Київській Русі звичаєве право проявлялося у декіль­кох формах: в юридичних символах (наприклад, до символів належить рукобиття на знак здійснення угоди купівлі- продажу); у численних юридичних прислів'ях (наприклад, «Що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригоро­ди»); у кодифікованому збірнику «Руська правда»^[766].

Наявність приватної власності на рухоме майно зумо­вила розвиток зобов’язального права, що регулювало дого­вірні відносини купівлі-продажу, дарування. Рівень захисту приватної власності залежав від майнового та соціального стану власника. Договори скріплювалися клятвою. Верхов­ним розпорядником землі був цар, який встановлював поря­док користування пасовищами і земельними угіддями. У спадковому праві панував мінорат (майно після смерті бать­ка успадковував молодший син)¹.

Українська дослідниця Л. Ясінська констатує, що, як і у давніх германських племен, що вторглися на територію рим­ської імперії під час великого переселення народів, на перших щаблях історії вітчизняного цивільного права використання письмових актів під час укладення юридичних угод було до­волі рідкісним явищем. Та зростання економічного потенціа­лу, розвиток приватної власності та цивільного обороту зумо­вили подальший розвиток нотаріальної діяльності^{[767] [768].}

В історичній ретроспективі спадкування за законом ви­никло раніше спадкування за заповітом. Коло спадкоємців ви­значалось насамперед інтересами роду та сім’ї, а порядок спа­дкування не міг бути змінений окремою волею заповідача^[769].

На думку Й. Покровського, відомий вислів «Тільки Бог може зробити спадкоємцем, а не людина» дає найліпше уяв­лення про інститут спадкування в давньому праві^[770].

О. Нелін зауважує, що спадкування за звичаєм - це де­що інше, аніж спадкування за законом. Стосовно звичаєвого права термін «спадкування» є умовним, тому що у спадковому праві під поняттям «спадкування» розуміють перехід прав та обов’язків (спадщини) від спадкодавця (одноосібного влас­ника майна) до інших осіб - спадкоємців.

На думку науковця, українське звичаєве право регулю­вало право на спадщину всіх категорій спадкоємців. Коли не було спадкоємців у низхідному і висхідному колінах, засто­совувалось право спадкування бічними родичами^{[771] [772].}

Про спадкування дружиною майна померлого чоловіка не може йтися. Оскільки у разі смерті кого-небудь зі знаті йому в могилу «кладуть любиму дружину покійника, після чого отвір могили закладають, і дружина помирає в ув’язненні»^[773].

Як зауважує В. Озель, у дохристиянську епоху язични­цькі звичаї визнавали, що шлюб триває і після смерті, про що свідчить звичай спалення вдів^[774].

Шлюбно-сімейне право дохристиянської доби регулю­валося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, ку­півлю, викрадення та приведення нареченої^[775].

Умови для зародження вітчизняного нотаріату виникли з утворенням у IX ст. Київської Русі зі столицею в місті Києві.

На думку М. Грушевського, виникнення держави - над­звичайно тривалий і складний процес, який поєднує консо­лідацію етносу, складання території, розвиток форм об’єд­нання суспільства та поділ його на окремі прошарки, форму­вання владних структур і устрою держави, закріплення в процесі застосування певних норм поведінки людей і регу­лювання їхніх «стосунків між собою»¹.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально- економічного та політичного розвитку східних слов’ян^{[776] [777].}

Початок українському державотворенню заклали союзи східнослов’янських племен, які впродовж 1 тисячоліття н.

Упродовж VI-Х ст. слов’янські княжіння полян, древ­лян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян, хорватів, сіве­рян, в’ятичів, радимичів, дреговичів, кривичів, ільменських словен увійшли до Руси-України. Вітчизняний історик М. Владимирський-Буданов зазначав, що прийшлі варяги- князі застали тут готовий державний устрій^[779].

Руська держава у своєму розвитку пройшла два основ­ні етапи. Перший охоплює кінець ІХ і Х ст., коли в Руській державі завершився процес політичного об’єднання, встано­вилися державні кордони, відбувалося утворення та вдоско­налення апарату влади, а свого розквіту Руська держава на­була наприкінці Х - у першій половині ХІ ст. Другий етап розвитку - етап феодальної роздробленості, який припадає на кінець ХІ - першу третину ХІІ ст.¹.

Визначним правителем Київської Русі був князь Олег Віщий (879-910/912 рр.). який 882 р. прибув із Новгорода і заволодів Києвом, зробивши його центром Руської держави - «матір'ю міст руських»^{[780] [781].}

За часів його князювання навколо Києва була об'єд­нана більшість східнослов'янських племен. Садиба великого князя займала центральну частину Києва, розташовану на Старокиївській горі, яка тепер є заповідником Київського державного історичного музею^[782].

Київ є містом, в історії якого глибоко переплетене міфо­логічне та історичне, де легендарне минуле і сучасна доба є не­подільними, органічними елементами тисячолітньої історії Ве­ликого Міста - колиски цивілізації українського народу^[783].

Аналіз джерел доводить, що територія Київської Русі поділялася на князівства, а князівства - на менші територіа­льні одиниці - волості. Назви волостей походять від назв міст, що були центром волостей. Місто і земля з поселення­ми, що прилягали до міста, становили адміністративно- територіальну єдність, яка в умовах Київської Русі була не­минучим, історично необхідним явищем. Міська волость вважалась основним елементом давньоруської державності^[784]. Ранньодержавне об'єднання з центром в Києві потре- бувало міжнародного визнання як держави, оскільки в такій формі воно вже існувало на початку ІХ ст. У цей час Русь за­явила про себе на міжнародній арені, про що свідчать арабсь­кі автори¹.

В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабсь­ких, щодо Придніпровського об’єднання, особливо племен по­лян і сіверян, уживають назву «Русь». Проте поширення цей термін набуває у ІХ ст. Уперше це поняття згадується у давньо­руському літописі 852 року: «Нача прозывать Руська земля»^{[785] [786].}

На думку деяких науковців, зокрема В. Гончаренка й

A. Рогожина^[787], В. Кульчицького та Б. Тищика^[788] Руська держава (Київська Русь) та її право сформувалися раніше - у VIII-ІХ ст. О. Нелін^[789] вважає, що це випливає також із «Повісті врем’яних літ»^[790].

Більшість сучасних дослідників поділяють думку, що Ру­ську державу заснували саме східні слов’яни, хоч і не заперечу­ють політичного, економічного й культурного впливу на цей процес із боку норманських племен і Хозарського каганату^[791].

Як стверджує Л. Залізняк, маємо вагомі наукові підста­ви вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньорусь­кому етапі свого історичного розвитку. Це підтверджують численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних архео­логії мовознавства, етнографії, антропології та інших наук¹.

Володимир Святославович значно розширив кордони Київської Русі. У 981 р. він здійснив похід на захід проти Польщі, захопив Перемишль та Червенські міста - територі­альне об’єднання, яке на заході межувало з Польщею, а на сході доходило до Західного Бугу. До складу Київської дер­жави увійшли також Закарпатська Русь і Тмутаракань^{[792] [793].}

За територією та населенням Київська Русь була однією з найбільших країн Європи, її кордони простягалися від Кар­пат (із Закарпаттям включно) - на заході до Волги - на сході від Новгорода - на півночі до Чорного моря - на півдні. На початку ХІ ст. територія Київської держави становила

1,1 млн. кв. км з населенням приблизно 4, 5 млн.^[794].

Основи слов’янської державності - князівства. Саме на цьому етапі оформляються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, пуб­лічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина^[795].

Як зазначав дослідник суспільно-політичного ладу і права Київської держави С. Юшков, рівень суспільно- економічного розвитку східних слов’ян у ІХ ст., а надто в Х ст. був настільки високим, що видання тут законів, які б закріп­лювали чи змінювали норми звичаєвого права, було цілком можливим^[796]. Видання законів було можливим, оскільки встанов­лено факт існування писемності у русів задовго до прийняття ними християнства. Варто зазначити, що Костянтин Філософ (близько середини ІХ ст.) знайшов у Херсонесі Євангеліє та Псалтир, написані староруським письмом. Є відомості, що хозари запозичили свою писемність від русів¹.

На думку Л. Кушинської, враховуючи, що перше відоме дипломатичне визнання держави припадає на 836 р., а пер­ший письмовий кодекс з’являється у ХІ ст., є підстави ствер­джувати, що ці неповні три століття головним регулятором відносин у державі було усне звичаєве право^{[797] [798].}

М. Свердлов зауважував, що фактично «Закон Руський» - норми, які виникли в основних центрах Русі, осередках кла­сового суспільства, - це система руського права^[799].

С. Юшков^[800] та Б. Греков^[801] вважали, що «Закон Руський» є системою права, що сформувалася в основних центрах Русі, оскільки значних відмінностей між такими окремими цент­рами не було, то, відповідно, тут могла виникнути єдина сис­тема руського права, яка передувала «Руській правді».

Посилання на «Руський закон» у русько-візантійських договорах 907, 911, 945, 971 років є першим документальним свідченням існування звичаєвого права на Русі, в основі яко­го був звичай нормативного характеру міста Києва та навко­лишніх земель. «Руський закон» виявляється як добре опра­цьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочини проти власності, яке знає тестаменти (заповіти). Система українського права відповідає вже розвинутому суспільству, що є свідченням того, що в Україні-Русі законодавство вже існувало до «Руської правди»¹.

Професор І. Спасибо-Фатєєва справедливо зазначає, що те, що сьогодні ми сприймаємо як українське право, історич­но сформовано в різноманітних законотворчих площинах^{[802] [803].}

Знаний український науковець В. Єрмолаєв констатує, що формування правової системи сучасної України почина­ється зі звичаєвого права і князівського законодавства Во­лодимира Великого та Ярослава Мудрого, їх судової діяльно­сті часів Київської Русі^[804].

Ми погоджуємося з думкою українського вченого Л. Єфіменка, що задля визначення закономірностей еволюції національного нотаріату необхідно враховувати і внутрішні, і зовнішні чинники, що впливали на процес українського но- таріатотворення^[805].

Основними джерелами права Київської Русі були зви­чаї, судові прецеденти та закони^[806].

На думку відомого українського науковця І. Терлюка, правова система Русі ґрунтувалася здебільшого на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постановах царів. Звичаї регулювали сімейні та спадкові відносини, соціально- економічні відносини, общинно-родову структуру, організа­цію влади й управління. Коли розпочався процес формування держави, звичай поступово трансформується у певну систе­му звичаєвого права, яка стає побутовою формою права, створеною життям¹.

Науковець зробив висновок, що до писемних джерел права Київської Русі, що дійшли до нашого часу, належали договори, продукти законотворчої діяльності київських кня­зів та рецептоване візантійське право^{[807] [808].}

У східних слов'ян у період становлення Руської держа­ви становлення права відбувалося поетапно. На першому з них, що припадає на VI-IX ст., завершується перехід від кау­зального до звичаєвого права. На другому етапі (ІХ-Х ст.) за­вершується перехід від звичаєвого (усного) права до писано­го, з-поміж найважливіших пам'яток якого називають русь­ко-візантійські договори, що зафіксували стан руського пра­ва початку Х ст. Згадані договори для нас найбільш цікаві тим, що підтверджують перші контакти Візантії та Руської держави в галузі права і так відображають взаємодію різних правових систем^[809].

Так вважають і В. Черниш, і В. Степаненко^[810].

Є. Харитонов та О. Харитонова стверджують, що стано­влення давньоруського права відбулося у три етапи^[811]. Перші два збігаються з вищезазначеними періодами.

На думку радянських учених С. Юшкова¹ та Б. Грекова^{[812] [813], витоки світського феодального права беруть початок у пле­мінних «Правдах» східних слов'ян. Наступним етапом у проце­сі становлення руського законодавства стала уніфікація цих «Правд» у «Закон Руський». Оскільки значних відмінностей між окремими центрами не було, то, відповідно, тут могла ви­никнути єдина система руського права. У першій половині ХІ ст. «Закон руський» був розвинутий у «Руську правду».}

На думку Д. Дорошенка, юридичними пам'ятками тієї епохи були: договори Русі з греками Х ст., збірник «Руська правда» ХІ—ХІІ ст., що збереглися в складі літописів; церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого, деякі грамоти, листи, що теж збереглися переважно в складі літо­писів, доповнюють собою обсяг писаних джерел найстаршої доби нашої історії^[814].

Як зауважує Н. Сучкова, окремі риси нотаріальної дія­льності простежуються в Росії, починаючи з Х-ХІ століття^[815]. На нашу думку, це положення можна застосувати й щодо України, оскільки зародження і нотаріату Росії, і України від­булося за часів Київської Русі.

Умови для зародження нотаріату в Україні виникли з утворенням у IX ст. Київської Русі. Розглядаючи історію роз­витку нотаріальної діяльності за українським правом, не можна не звернути уваги на явища, цілком аналогічні з тими, якими характеризувався історичний шлях цього інституту на Заході. Подібно до того, як і в древніх германських пле­мен, які вторглися на територію римської імперії під час ве­ликого переселення народів, на перших щаблях історії вітчи­зняного цивільного права використання письмових актів при укладенні юридичних угод було досить рідкісним, якщо не винятковим, явищем. Можна припустити, що більшість угод у той час укладалась в усній формі¹.

Г. Трофанчук констатує, що зародження нотаріальних органів в Україні можна віднести до доби Київської Русі, оскільки документальні свідчення їх існування у більш ранні часи до нас не дійшли^{[816] [817].}

Важливим джерелом давньоруського права в Київській Русі був закон. Первинною формою закону в давньоруському праві були договори, які мали назви: мир, правда, ряд. Дого­вори укладалися між окремими особами, сільськими грома­дами, між територіями або Київською Руссю з іншими дер- жавами^[818].

Російський дослідник А. Зімін стверджує, що «з появою в Києві перших князів після об’єднання Київської та Новго­родської земель звичаєве право почало різко змінюватися. Суспільство у цей час уже вступило у ранньофеодальний пе­ріод. Зміни в праві, які віднині все більше набувають феода­льних рис, частково відображені в Правді Ярослава, частково в «Повісті врем’яних літ» та особливо ясно в договорах Русі з греками»^[819].

Між 838-882 рр. відбувалась трансформація звичаєвих норм на правовий звичай. Утвердження Олега на чолі Київсь­кої держави не внесло істотних змін у систему устрою та правління. До перевороту 882 Р· відносини між Руссю та Ві­зантією регулювались угодою Аскольда з імператором Васи­лем ІІІ, про яку свідчить Ніконовський літопис, говорячи, що імператор «створил мирное устроение» з Аскольдом¹.

Київській Русі присвячено багато вітчизняних та зару­біжних наукових праць, основним джерелом яких залиша­ються літописи. Їм належить особливе місце серед пам'яток давньоруської історії і культури, тому їх історіографічне опрацювання та публікація тривають уже понад два сторіч­чя. До літописів входили різні за жанром тексти: повні та уривки ділових документів, самостійні оригінальні твори і фрагменти перекладів, біблійні легенди, філософсько-етичні роздуми тощо^{[820] [821].}

За визначенням академіка П. Толочка, «літописи Київ­ської Русі становлять собою одне з найпривітніших історико- культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік біль­шості країн Європи, які складені на латині, вони написані рі­дною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній на­родній, то дуже близькою до неї. Цим зумовлена надзвичай­на популярність літописного жанру на Русі»^[822].

Традиція літописання склалася у Києві в Х ст., але зго­дом поширилися практично на всі землі Русі. Фундаментом літописання Київської Русі є Іпатіївський літописний звід, до якого увійшли літописні твори Х—ХІІІ ст. Іпатіївський літопи­сний звід - літописне зведення, відоме приблизно з 1425 р., отримав назву за місцем знахідки його найдавнішого списку в Іпатіївському монастирі поблизу Костроми в Росії^[823].

Іпатіївський звід складається з трьох частин: «Повісті врем'яних літ», Київського літопису, Галицько-Волинського літопису. Події, викладені у них, географічно і хронологічно відповідають територіальним межам та історичним пері­одам існування південно-західних земель руської держави¹. Отже, в Іпатіївському зводі зберігаються староукраїнські лі­тописні твори та документи.

Особливості змісту «Повісті врем'яних літ» дозволили дослідникам пам'ятки (О. Шахматову, Д. Ліхачову, П. Толочку, Л. Махновцю) зробити висновок, що її автор використав інфо­рмацію з невідомого нашим сучасникам так званого Началь­ного зводу 90-х рр. ХІ ст. На думку П. Толочка і О. Толочка «са­ме Начальний звід, як гадають, і був головним джерелом для Нестора під час написання ним «Повісті врем'яних літ». Своєю чергою, Начальний звід ґрунтувався на кількох давніших лі­тописах - новгородського походження (50-ті рр. ХІ ст.) і так званому Найдавнішому київському зводі (30-ті рр. ХІ ст.)»^{[824] [825].}

Ю. Нікольченко, для проведення якісної класифікації документів Київської Русі, що відображені в Іпатіївському зводі, поділяє їх на закони та управлінські документи^[826].

Науковець зауважує, що в Х ст. князівське законодавство не тільки регулювало сторони державного і громадського жит­тя, а й будо нормою юриспруденції. А зведення загальноприй­нятих законів у єдиний правовий кодекс країни «Руську прав­ду» відбулося з ініціативи Новгородського (майбутнього Вели­кого Київського) князя Ярослава Володимировича ще у 1015 р. Цим документом впорядковувалася вся правова система дав­ньоруської держави: закон, суд і права^[827].

До управлінських документів науковець відносить: княжі грамоти (устави і уроки, які зафіксували внутрішні державні норми і правове регулювання відносин між пред­ставниками династії, боярської верхівки та іншими соціаль­ними верствами населення Русі); розподіл і перерозподіл зе­мель між князівствами, князівські дарунки земель васалам за службу і монастирям; заповіти князів¹.

До нормативно-правових договорів належали міжна­родні договори, міжкнязівські договори та договори князів з народом (віче). Власне договори князів з віче були основни­ми формами закріплення норм державного права^{[828] [829].}

Класичними міжнародними документами Київської Русі були її договори з іншими країнами. Вони засвідчують високий професіоналізм давньоруської дипломатії. Прикла­дом слугують договори, укладені Руссю з Візантією 907, 911, 944 та 971 років. На мініатюрах ХІ—ХІІІ ст. руські посли часто зображувались зі звитками грамот у руках^[830].

Оцінюючи договори Русі з Візантією, російський дослі­дник А. Зімін наголошує, що вони являють собою виняткові за важливістю пам'ятки, які свідчать про велику питому вагу Київської Русі в міжнародних відносинах Х ст., про економіч­ні, політичні та культурні зв'язки Русі з Візантійською імпе­рією. Водночас вони є найціннішим джерелом для вивчення права в Давньоруській державі^[831].

Науковець стверджує, що «договоры Руси с Византией составлялись по крайней мере в двух экземплярах, против­нях (на двою харатью): один подписанный от имени Руси на древнерусском языке, скрепленный печатями и подписями послов и купцов (гостей), передавался на хранение в Визан­тию, другой, написанный от имени Византии на греческом языке и с византийскими знаками удостоверения, применя­вшемся в подобных случаях, отсылался на Русь. При этом для практических потребностей каждая сторона в соответс­твии с обычаем составления соглашений Х в. делала перево­ды на свой язык с противня договора другой стороны, хра­нившегося в их архиве»¹.

На сьогодні в науковому обігу існують чотири тексти договорів Київської держави з Візантією Х ст. (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не в оригіналах, які, мабуть, пи­салися у двох примірниках (грецькою і давньоруською мо­вами), а в складі «Повісті врем'яних літ», тобто в копіях, зня­тих літописцем з грецького оригіналу. Найдосконалішими вважаються тексти договорів, вміщених у Радзивилівському (друга половина ХУст.) та Лаврентіївському (1377 р.) літопи­сах. Для їх реставрації В. Владимирський-Буданов та інші до­слідники використовували також Троїцький, Іпатіївський (початок XV ст.), Московсько-Академічний (друга половина XV ст.), Хлєбниковський (середина XVI ст.) та інші списки. У візантійських джерелах тексти договорів не збереглися зо­всім, що й дало підставу для численних суперечок щодо їх походження і достеменності^{[832] [833].}

Український учений О. Нелін зазначає, що на сьогодні однозначної оцінки договорів 907, 911, 945 і 972 рр. не існує: одні дослідники вважають що договори з греками засновані лише на візантійському законодавстві, другі - виключно на слов'янському, треті - на скандинавському, четверті - на варязько-візантійському, п'яті - на суто міжна­родному праві¹.

Як з'ясував Р. Хачатуров, першими правові джерела русько-візантійських договорів ще в 1756 р. почали вивчати норманісти Штрубе де Пирмонт, а згодом А. Шлецер, М. Карамзін і М. Погодін. На їхню думку, у договорах було ін­корпоровано нормансько-візантійське законодавство^{[834] [835]. Ві­домий історик М. Карамзін писав: «Варяги принесли в Рос­сию гражданские законы, известные нам по договорам с греками и во всем согласные с древними законами сканди­навскими»[836].}

Серед дослідників русько-візантійських договорів окремо слід згадати відомого українського письменника І. Франка, який аналізував зміст русько-візантійських дого­ворів у правовому аспекті.

Його сучасники неодноразово вказували на широкий обсяг знань і незвичайну пам'ять письменника: «Франко знав релігію краще, аніж професори теології, літературу, по­літичну економію, природничі науки, історію, етнографію ліпше, ніж деякі вчителі тих наук. Взагалі, мав він широкий круг всебічних знань не як дилетант, а як дійсний вчений»^[837]. Така глибина інтересів І. Франка поширювалась і на сферу права. У своїх літературознавчих дослідженнях вчений неод­норазово звертався до пам'яток українського права різнома­нітних історичних епох. Попри те, що їхні тексти здебільшого цікавили мислителя щодо літературної значущості, в окре­мих випадках він аналізував їх як справжній історик права^[838].

Надаючи договорам великої історичної значущості, до­слідник водночас вважав їх і літературними пам’ятками, що бу­ли взірцем найдавнішої юридичної термінології та права до­християнської Русі. І. Франко відзначав, що тексти договорів містять норманські впливи: «...не можна не бачити нормансь­ких впливів на найстаріших пам’ятках державного і цивільного права старої Русі і в договорах вони аж занадто виразні»¹.

І. Франко звертав увагу на договори Олега, Ігоря і Свя­тослава з греками як на найстаріші пам’ятки південнорусь- кого письменства. Він указував на те, що вони відіграли ве­лику роль у розвитку давньоруського права. Деякі з право­вих норм договорів 911, 944 рр. були відтворені в «Руській правді». На думку вченого, «зміст договорів у своїй суцільно­сті дає надзвичайно багатий і досі ще замало використаний матеріал для вивчення політичних і суспільних відносин Пі­вденної Русі в Х ст.»^{[839] [840].}

І. Франко зазначав, що «в найдавнішім київськім літо­писі... дійшли до нас найстаріші пам’ятки державного життя Южної Русі, відомі договори Олега, Ігоря і Святослава з гре­ками, уложені уже стародавньою мовою»^[841]. На підставі вище­зазначеного українська дослідниця Світлана Джафарова до­ходить висновку, що І. Франко цілком свідомо зауважував факт існування письмової мови на Русі ще до запровадження християнства, що вкотре підтверджуватиме розвиток літе­ратурних традицій^[842].

Ми погоджуємося з думкою українського вченого О. Бунчука, що князівські договори Київської Русі - одна з найвидатніших пам'яток українського законодавства того періоду. Русько-візантійські договори були важливими пер­шоджерелами давньоруського права¹.

Російський історик М. Погодін вважав, що оскільки в договорах були посилання на «закон русский», то це свід­чить, що «источниками договоров являлись нормы сканди­навского или норманского и греческого права»^{[843] [844].}

Відомий дослідник руського права В. Сергеевич запере­чував висновки М. Погодіна й обґрунтовував, що джерелом права в договорах було суто грецьке право. Він писав: «На гре­ках, учавствовавших в составлении договора, лежала крайне трудная задача. Надо было обеспечить спокойствие Констан­тинополя и в то же время удовлетворить русских, обычаи ко­торых именно и угрожали спокойствию и безопасности... А с другой стороны трудно было прямо требовать от русских, чтобы они отказались от своих обычаев и подчинялись дейст­вию греческих законов. Если русские обычаи были совсем не­применимы к культурной жизни греков, их надо было искус­но обойти и заменить началами греческого права»^[845].

Історик права другої половини ХІХ ст. Д. Самоквасов вважав, що в договорах відображено суто слов'янське право^[846].

Ми погоджуємося з О. Неліним, що саме поняття «слов'янське право» е абстракціею. Система права в окремих слов'янських народів у XI-X ст. значно відрізнялася, неоднако­вим було і звичаєве право у східних слов'янських племен^[847].

На думку М. Владимирського-Буданова¹ і С. Юшкова^{[848] [849], корінням договорів є «змішане», «асимільоване» право, тоб­то комбінація руських і грецьких законів, у якій переважали суто руські елементи. Зокрема, С. Юшков писав: «Отказ ви­деть в русско-византийских договорах или чисто греческое или чисто славянское или так называемое «договорное», «международное» право, должен повлечь за собой признание наличия в них смешанного права, нормы которого были установлены в результате компромисса между договарива­ющимися сторонами»[850].}

Підсумки наукової дискусії дореволюційних учених щодо джерел права русько-візантійських договорів фактич­но підвів Р. Хачатуров у монографії «Мирные договоры Руси с Византией». Дослідник зазначав: «... в основу договоров были положены нормы международного права, обычаи и за­коны Киевской Руси и отдельные нормы греческого права, иногда переработанные составителями в интересах русской стороны. Русско-византийские договоры - плод совместной работы договаривающихся сторон, в которых отразилось как русское, так и греческое право»^[851].

Ми поділяємо думку М. Владимирського-Буданова^[852], С. Юшкова^[853], Р. Хачатурова^[854] та О. Неліна^[855], що корінням русько- візантійських договорів було поєднання руських і грецьких законів, у яких переважали суто руські елементи.

О. Нелін стверджує, що «до часу укладення договорів на Русі існувала достатньо розвинена система права, «Закону руського», норми якого враховувалися під час укладання міждержавних договорів київських князів із Візантією»¹.

Договори не набули характеру загальнодержавного права, вони регулювали відносини греків і русів у Візантії і часткового на території Руської держави^{[856] [857].}

Ми погоджуємося з думкою відомого українського вчено­го, академіка В. Грищука, що договори київських князів з візан­тійськими імператорами є за своєю суттю нормами давньору­ського та міжнародного права, які регулювали певні відносини між двома державами: Київською Руссю та Візантією^[858].

Підтвердженням факту зародження нотаріату в держа­ві є положення про порядок спадкування (засновані на зви­чаєвому праві), передбачені в договорі Русі з Візантією 911 року. Аналізуючи норми цього договору, слід зазначити, що тодішнє законодавство розрізняло спадщину і за запові­том, і за законом, які згодом увійшли у Просторову редакцію «Руської правди» (статті 90-106).

Зокрема, у пункті 13 договору зазначено: якщо русь­кий, що перебуває на службі в Греції у Грецького царя помре, не заповівши свого майна, а своїх (родичів) у нього (в Греції) не буде, то нехай повернуть його майно найближчим роди­чам на Русі. Якщо ж він складе заповіт, то нехай той, кому (він) написав (розпорядження) успадкувати майно, візьме заповітне і успадкує його^[859].

Зауважимо, що за договором 911 року у разі відсутнос­ті синів у померлого до спадкування закликалися брати по­мерлого.

За договором 911 року, новий порядок спадкування спочатку набув поширення серед дружинників. Проте думки вчених з приводу визнання цього договору джерелом спад­кового права Русі не є однозначними. Відомий російський учений П. Цитович на основі аналізу цих договорів робить висновок, що вони не є джерелами російського права спад­кування. Дослідник стверджує, що історія догм російського права спадкування не може бути розпочата з цих пам'яток і не може починатися десь за межами Російської імперії. Пам'ятки ці несуть документи російського прав, і тому зміст деяких з наявних у них постанов про спадкування може бути лише приводом, а ніяк не матеріалом для того, щоб пускати­ся в якісь здогадки і припущення про російське спадкування до «Руської правди»¹.

Держава не могла присвоїти собі майно іноземця, воно передавалося дружині, дітям, можливо, у разі встановлення опікуна, малолітнім дітям або на збереження безпосередньо опікуну^{[860] [861].}

Договір 911 р. є більшим за змістом і має деякі відмін­ності від попереднього за формою. Уперше за всю історію русько-візантійських відносин та й взагалі за всю історію зо­внішньої політики Русі в договорі було створено загальний закон. Його метою було запобігання будь-якому конфлікту між грецькими та руськими законами^[862].

Українська дослідниця Л. Кушинська констатує, що у Да­вньоруській державі період законотворчої діяльності князів припадає на кінець ІХ - початок Х ст. І їхня законодавча діяль­ність була досить активною. Є посилання на правовий кодекс «Статут і закон руський» та «Закон грецький», про які ми дізна­ємося з 6 статті русько-візантійського договору 945 р. Договори 911, 945 рр. охоплювали норми права, які містили права та обов'язки сторін. Виконання умов договору, було моральним і правовим обов'язком. Хоча «Статут і закон руський» не дійшов до нас, проте є підстави вважати, що перші систематизовані збірники права, які видавали з метою регулювання суспільних відносин, були створені ще за часів Ігоря¹.

Також русько-візантійські договори свідчать про існу­вання і поширення одного із найдавніших видів договорів - до­говору купівлі-продажу. Зокрема договір київського князя Іго­ря з візантійським імператором 945 р. забороняв руським куп­цям закуповувати у Царграді шовкові тканини більш як на 50 золотих^{[863] [864]. В договорі вказується: «Той же, хто купить шовкові тканини, хай показує їх царському чиновникові, і той привісить до тканини печать і віддасть їх тим, хто купив»[865].}

Унікальність договорів полягає в тому, що вони є пер­шими зразками фіксації вітчизняного звичаєвого права. Така фіксація не може розглядатись як законодавча діяльність навіть у формально-юридичному аспекті, оскільки це був нормативно-правовий договір. У період ІХ-Х ст., тобто в час, що передував прийняттю писаного законодавства, це було перше писемне джерело права. У договорі 911 р. є таке за­значення: «Русь, многажды право судимохъ, но точью прос- тословесенъ...», тобто, що дотепер Русь складала багато до­говорів, але вони були усні. З цієї примітки також можна зро­бити висновок про тривалий час вживання певних звичаїв Руссю, котрі в процесі державотворення перетворювалися на звичаєве право. Адже тут чітко сказано «Русь», тобто мається на увазі саме держава, що укладає договори. А для останніх необхідно, щоб сторона мала джерело права, інакше укла­дання договору для неї не матиме сенсу¹.

Ми погоджуємося з думкою українських учених, зок­рема О. Неліна, що на початку ІХ ст. на Русі було відоме спад­кування за законом, за заповітом і за звичаєм. Але найголов­ніше те, що русько-візантійські договори є доказом існуван­ня вже в той період середньовічної української правової сис­теми, яка передувала системі права «Руської правди»^{[866] [867].}

Ми солідарні з думкою дослідника, що норми українсь­кого спадкового права простежуються в договорах Х ст. Русі з Візантією. Вони базувалися на звичаєвому праві Київської Русі. Руський закон вимальовується як добре створене, само­бутнє законодавство, що суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідала розвину­тому суспільству^[868].

Українська дослідниця М. Ливак зауважує, що у Х ст. формувалися і закріпилися обидва інститути спадкування: за заповітом і за законом. Причому заповіт був письмовим ак­том, а спадкоємцями за законом визнавалися найближчі ро­дичі померлого, на яких лежав обов'язок кровної помсти^[869].

Якщо оцінювати згадані договори, враховуючи перед­умови рецепції римського та греко-римського права Київсь­кою Руссю, можна стверджувати, що на тлі політичних пере­думов (політичних та культурних контактів) вони створю­вали ще й передумови юридичні та психологічні. Крім того, існували передумови економічні: наявність приватної влас­ності поряд з громадською; досить високий розвиток ремес­ла, простого товарного виробництва; активна внутрішня та зовнішня торгівля - усе це сприяло запозиченню норм більш розвиненої системи права, якою було греко-римське (візан­тійське) право¹.

В Україні християни вже були з давніх часів. За перека­зами, ще апостол Андрій проповідував віру на київських го­рах і віщував, що тут буде велике місто. Багато християн бу­ло і між варягами. За Ігоря в Києві вже була церква св. Іллі^{[870] [871].}

З прийняттям Київською Руссю християнства сформу­валася нова правова система, яка складалася із двох підсис­тем: звичаєвого руського права, що утворилося на основі влас­них звичаїв правового спрямування, та канонічного права ре­цепції (прийняття) давньоруською державою правових норм з римських, юдейських, візантійських та болгарських джерел, однак без галузевого об’єднання їх між собою та з тими націо­нальними відмінностями, що були притаманні слов’янській культурі^[872].

Для християнства ніколи не була характерна єдність ні за віровченням, ні за організацією. Із самого заснування хри­стиянства в ньому існувала велика кількість різних груп і течій, але вже тоді були характерні два напрями - східний і західний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії. В ZV ст. визначилися два центри християнс­тва: західний - в Римі і східний - у Візантії¹.

Християнство, що мало стати консолідуючим чинни­ком, застало на Русі і багату язичницьку культуру, і залиш­кові явища родового суспільства^{[873] [874].}

Пристосовуючись до давньоруських реалій, християн­ська релігія близько століття існувала в декоративній формі, за якої зовнішні ознаки не відповідали внутрішньому переко­нанню. Лише третє покоління вважало себе християнським^[875].

Як справедливо зауважує В. Бліхар, спостерігаючи за історичним розвитком суспільства, можна стверджувати, що, мабуть, жодна з політичних форм правління не була так тіс­но пов'язана, переплетена з релігією, як це характерно для монархії^[876].

За часів Київської Русі владні повноваження належали князеві - і адміністративні, і судові. Повноваження князь здій­снював особисто або через призначених ним чиновників - по­садників, воєвод (тисяцьких), тіунів тощо.

Одночасне підпорядкування князям керівної та судової справи свідчить, що безспірності тим чи іншим документам надавало прикладення княжої печатки. З огляду на це, перші формальні ознаки нотаріальних функцій на Русі вбачаємо в посаді «печатника», яка входила до княжої адміністрації. Очевидно, роль печатника не обмежувалася суто механічною дією, адже він мав бути впевненим у достеменності змісту документів^[877].

Характерно, що статті «Руської правди» зовсім не згаду­ють, за яких умов здійснювали купівлю-продаж нерухомого майна - землі, помістя, будинку тощо. На думку С. Юшкова, таке «замовчування» можна пояснити існуванням загальновідомих і поширених на практиці особливих умов для здійснення дого­вору купівлі-продажу нерухомості. Можна не сумніватися, що для визнання дійсності договору купівлі-продажу земель були необхідні письмові документи - купчі, прикладом яких є купча жителя Великого Новгорода Антонія Римлянина, яка датується початком ХІІ ст. Крім того, археологічні відкриття останніх де­сятиліть (передусім маються на увазі берестяні грамоти, які завдяки специфічним умовам зберігання дійшли до наших днів), дають можливість значно розширити уявлення про фор­му і порядок засвідчення угод епохи Київської Русі. Берестяні грамоти підтверджують високий рівень грамотності населення того часу, розвінчуючи сумніви щодо цього окремих учених. Наприклад, заповіти оформлялись у присутності священика, який був свідком доброї і свідомої волі спадкодавця¹.

Із XII ст. в центральних і південних землях Київської Русі, а з XIVct. - у північних та північно-західних спостеріга­ється процес збільшення кількості печаток у церковних дія­чів. Л. Ясінська констатує, що як і в Західній Європі, у Київсь­кій Русі так зване право печатки на ранньому етапі свого становлення дещо паралізувало розвиток нотаріальної діяль­ності, оскільки робило її абсолютно зайвою. Та незабаром універсалізація права печатки зумовила утвердження нота­ріального інституту в його сучасній організації^{[878] [879].}

Стосовно безпосередніх обов’язків з княжого або цер­ковного діловодства відомо, що за давньоруських часів їх виконували насамперед духовні особи як представники най­більш писемної чи освіченої частини суспільства.

Отже, в цей же час почалося зародження нотаріату та нотаріального законодавства України.

Упровадженню візантійських правил сприяло й те, що греки, які прибули до Русі з Візантії, не бажали користувати­ся в особистих і майнових відносинах місцевими звичаями, надаючи перевагу своїм звичним до вжитку нормам¹.

Ми підтримуємо думку С. Русу в тому, що головна при­чина рецепції полягає в потребах суспільного життя і неза­довільному становищі національного права^{[880] [881].}

Як справедливо констатують І. Терлюк та Д. Забзалюк, рецепція (запозичення) візантійського права після прийнят­тя Руссю християнства мала значний вплив на формування правової системи Києворуської держави. Рецептоване візан­тійське право і збагатило національне давньоукраїнське право новими юридичними поняттями і дало поштовх роз­витку вітчизняного законодавства княжої доби^[882].

Як відомо, рецепція римського приватного права роз­почалася у ХІ—ХІІ ст. й охопила практично всю тогочасну Європу. У науці римського приватного права вчені-право- знавці визначають два види рецепції римського права: пряму та опосередковану (похідну). Пряма рецепція римсь­кого права передбачає запозичення римських правових ідей і правових рішень із першоджерел; опосередкована (похід­на) здійснюється не лише через запозичення римських першоджерел, а й через системи права, де рецепція відбула­ся раніше^[883].

Дружина князя Ігоря Ольга після смерті свого чоловіка очолина державу і стала правити від імені свого малолітньо­го сина Святослава. Ольга й надалі дотримувалася зовніш­ньополітичної лінії київських князів, яку започаткував ще Аскольд, проте, на відміну від своїх попередників, які воюва­ли, вона віддавала перевагу дипломатії. Княгиня двічі відві­дувала візантійського імператора Костянтина Багрянород­ного - у 946 та 957 рр. Одним із наслідків відвідин Констан­тинополя було хрещення княгині Ольги в Константинополі в присутності імператора та патріарха, яке мало не тільки ре­лігійне та культурне, а й велике політичне значення¹.

За часів правління Ольги міжнародний престиж Київсь­кої Русі значно зріс. І Візантія, і Германія - авторитетні світові держави середньовіччя - мали дипломатичні відносини з Київсь­кою державою, вбачаючи в ній рівноправногопартнера^{[884] [885].}

Запровадження християнства Володимиром Святосла­вовичем як державної ідеології у 988-990 рр. позитивно вплинуло на всі сторони життя давньоруського суспільства. Особливо плідно воно позначилося на культурі, писемності, наукових знаннях^[886].

Прийняття християнства означало приєднання до ви- сокорозвиненої візантійської культури, яка зберегла над­бання античного світу і передала їх усім європейцям, адже саме в Давній Греції та Римі були закладені основи науки, філософії, політики, юриспруденції, естетики, літератури^[887].

Прийняття Руссю християнства було вибором не лише релігії чи політичної орієнтації. Воно конституювало визна­чення своєї приналежності до європейської цивілізації. Інша річ, що в європейській системі цивілізацій Захід - Схід наши­ми пращурами було обрано «Схід». Але «Схід» у цьому випад­ку означає не «Азія», тобто Схід у широкому значенні слова, а Східну європейську цивілізацію (візантійську). Із впрова­дженням християнства швидко почала розбудовуватись це­рковна структура, зросла кількість монастирів, що сприяло подальшому впровадженню візантійської (тобто модернізо­ваної елліністичної) культури¹.

Із середини Х століття Київська Русь стає потужною державою, яка посідає вагоме місце на політичній карті Єв­ропи. Крім того, її сусідство з польською, угорською, слова­цькою та чеською християнськими культурами, які, своєю чергою межували із провідними християнськими держава­ми Західної Європи, суттєво позначилося на християнізації самої Русі^{[888] [889].}

Як наголошують учені, здебільшого зв'язки із Заходом були зумовлені економічними інтересами, однак не слід ви­ключати й релігійні. Причому останні почали формуватися й домінувати ще за півстоліття до хрещення Русі 988 року^[890].

Із середини Х століття княгиня Ольга та Святослав «приймали посольства від папи Римського та володарів захі­дних держав»^[891].

Особливо тісні стосунки із Західною Європою та Като­лицькою Церквою були в Ярослава Мудрого, про що замов­чували, а подекуди навіть фальсифікували візантійські літо­писці. Так, відомо, що 1054 року митрополит Іларіон «не під­тримав візантійську політичну й релігійну організацію в пи­танні розколу Вселенської церкви, через що щезає з літопи­сів і перестає бути митирополитом»^[892].

Ми погоджуємося з думкою М. Котляра, що перша хви­ля християнства прийшла на Давню Русь з Візантії як наслі­док нападу Русі на візантійську столицю у 860 році. Свідчен­ня цього містяться в «Окружному посланні» константино­польського патріарха Фотія 867 р. та у «Vita Basilii» Костян­тина Багрянородного¹.

867 р. візантійським імператором Василем І і констан­тинопольським патріархом Ігнатієм (можливо, імператором Михайлом ІІІ і патріархом Фотієм) на Русь були відправлені для місіонерської діяльності єпископ і священики, що ство­рили там єпархію. Костянтин VH Багрянородний повідомляє про укладення у 873-874 рр. (за іншими даними - 875 р.) до­говорів між Візантією і Київською Руссю^{[893] [894].}

Як стверджує В. Бліхар, загалом християнство при­внесло не тільки морально-етичну новизну в язичницький світ, але й своєрідний підхід до розуміння відносин релігії та держави^[895].

Російський дослідник Микола Андрєєв стверджує, що до появи християнства Русь була безграмотною та безкнижною. У ній не було і не могло бути освічених людей. Просвітництво з'явилося разом з християнством, і само собою зрозуміло, воно мало цілком церковний характер. Цю просвіту почав вводити Володимир Святий. Він запросив грецьких священиків і гре­цьких вчителів. Вони привезли з собою книги на давньобол- гарській мові. Ця мова була близькою до тієї, якою говорили тоді кияни і вони її легко розуміли. Були зібрані діти бояр і віддані «на вчення книжкове» приїжджим грекам^[896].

Український дослідник В. Губарев вказує на існування припущення, що писемність на Русі з'явилася ще до введення християнства. Після 988 р. поширюється нова писемність - на основі слов’янської азбуки, створеної візантійськими місі­онерами Кирилом і Мефодієм¹.

Проникнення християнства на Русь зумовило виник­нення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалося «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність^{[897] [898].}

Однак український дослідник О. Дніпров уточнює, що розвиток освіти у Київській Русі ґрунтується на власних на­ціональних традиціях та використанні античного і болгарсь­ко-візантійського досвіду шкільного навчання. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Му­дрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: па­лацова освіта підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків та світська (приватна) школа до­машнього навчання, переважно для купецького і ремісничо­го населення^[899].

У ХІІ ст. поширилася тенденція здобути освіту за кор­доном. Вихідці з Русі вчилися в Константинополі, у монас­тирській школі на Афоні^[900].

У період Київської Русі культура та освіта досягли ви­сокого рівня і могли конкурувати з Візантією та багатьма країнами Європи^[901].

Прийняття християнського віровчення ввело Давньо­руську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні відносини між нею і Візан­тією, Германією, Польщею, Угорщиною та іншими близьки­ми і далекими країнами¹.

Хрещення Київської Русі дає українцям важливий урок. Ми не є меншовартим народом порівняно з іншими європей­цями. Ми увібрали в себе ту саму культуру й ті самі цінності одночасно та паралельно з іншими європейськими народами. І на шляху до Європи нам не потрібно переінакшувати себе, нам лише треба знову замислитися над власним корінням, розчистити від сміття й нашарувань чисте духовне та культу­рне джерело, яке нас напувало, починаючи з Х століття^{[902] [903].}

Однією з найбільш важливих суспільно-політичних сил у Київській Русі була Руська православна церква. Особлива її роль у політичному житті визначалася організаційною структурою і відчутним впливом на всі сфери державного життя. Власне це­рква на Русі була частиною самої державної системи. Вона пе­ребрала окремі державні функції, а, одержавши певну частину су­дових прав, допомогла сформувати норми феодального права^[904].

М. Котляр стверджує, що запровадження християнства на Русі Володимиром Святославовичем як державної релігії спиралось на тривале проникнення цього віровчення на східнослов’янські землі. Проте неухильний поступ суспільст­ва, розвиток міжнародних зв’язків, прагнення панівної вер­хівки Давньоруської держави утвердитись у світі й мати рів­ноправні стосунки з близькими і далекими сусідами - усе це стало передумовою хрещення Русі з подальшим укоріненням нової віри і поширенням її на всіх землях країни^[905].

Водночас, як зауважує більшість дослідників, давньо­руське суспільство середини Х ст. виявилося неготовим до запровадження християнства як державної релігії^[906].

Вважаючи період перебування Володимира на престолі найвищим щаблем історичного розвитку того часу, І. Франко підсумовує: «Прийняття християнства було фактом великої культурної ваги і мало в собі елемент, здібний злучити всі розрізненні племена, принаймні південноруські, в одно ве­лике національне тіло і виробити для нього також політичну організацію відповідно до нових потреб і нових політичних відносин»¹.

Відповідно до літопису «Повість врем'яних літ» Воло­димир прийняв християнство в Корсуні. Після того Володи­мир поширював християнську віру разом із грецькою куль­турою у своїй державі. Він розумів, що нова віра, добре впо­рядкована, з гарною пишною одправою, з духовним начальс­твом, багато допоможе, щоб міцніше з'єднати державу й збі­льшити князеву владу^{[907] [908].}

До поширення християнства додалися не лише князі, але й члени їхніх сімей.

Так, за літописними даними, дружина кн. Володимира Великого, дочка візантійського цісаря Анна, привезла до Ки­єва з Царгорода дві знамениті ікони, відомі в історії під на­звами «Володимирська Богоматір» і «Пирогоща». Крім того, Десятинна церква, збудована в Києві в 989-996 рр., була оздоблена численними візантійськими іконами, вивезеними князем Володимиром з Херсонеса, столиці візантійської ко­лонії на південно-західному березі Криму. Згодом частина цих ікон з різних нагод перевезена була до городів Русі. За переказом, «Гданська Богоматір» належить саме до тих, які Анна привезла з Царгорода. У 1113 році ікону перевезено до Галича, а в 1230 році до Львова^[909].

Володимир запровадив єдину державну релігію - право­славне християнство. Пізніше він установив міцні і стабільні відносини з Візантією, нова ідеологія дала значний поштовх піднесенню давньоруської культури. На території Київської Русі поширилися писемність, церковна обрядовість, будува­лися монастирі, церкви, майстерні¹.

Український історик М. Костомаров теж наголошує на тому, що «Володимир пильно займався розширенням віри, хрестив нарід у землях єму підвласних, ставив церкви, назна­чав духовних. У самім Києві збудував він церкву св. Василя і церкву Богородиці, так звану «Десятинну», названу так від того, що князь назначив на удержанє від тої церкви і єї духо­венства десяту часть княжих доходів. Для сильного скріплен­ня нової віри, постановив Володимир розширити княжну про- сьвіту і тому казав в Києві та інших містах брати дітей у знат­них людей і віддавати їх в науку. Таким побитом на Руси за яких двадцять літ виросло нове поколїнє людий, котре ще до висоти понятий і що до круга відомостий далеко сягнуло впе­ред від сего стану, в якім находились їх родичі; сї люди стали не тілько основниками християнської суспільности на Руси, але також провідниками просьвіти, що переходила враз з ре­лігією, боборцями за державні і горожанські засновки»^{[910] [911].}

Вплив греко-римської культури на Давньоруську дер­жаву через посередництво Візантії без перебільшення був доленосним. Найкращий партнер той, хто багатіє і сприяє економічному зростанню партнера в процесі взаємних і тор­говельних, і ідеологічно-духовних стосунків. Саме таким ма­теріально-духовним партнером і територіальним сусідом була для Київської Русі Візантія^[912].

Будучи спадкоємцем передусім Візантії, Київська Русь залишалася відкритою і для інших впливів. Географічне по­ложення Русі зумовило її контакти - через торгівлю, воєнні дії та дипломатію - з євразійським степом, балтійською пів­ніччю, західнослов’янським католицьким світом. Ці контак­ти, як і наростаюче усвідомлення своєї політичної могутнос­ті, викликало в руському суспільстві появу власних держав­них і церковних інтересів. Це не могло не позначитися на йо­го взаєминах з Візантією. Напруга в ієрархічних відносинах між Києвом і Царгородом стала помітною вже в ХІ та ХІІ ст., коли Русь знехтувала прерогативу Царгорода у виборі київ­ських митрополитів і без його попередньої санкції призна­чила митрополитами Іларіона (1051-1054 рр.) і Клима Смо- лятича (1147-1155 рр.). Проте такі приклади, коли Русь не зважала на своє церковне підпорядкування Царгородові, бу­ли радше винятком, аніж правилом¹.

У 1054 р. відбувся релігійних розкол між Візантією та Римом.

Причини розколу Вселенської християнської церкви, за словами М. Скабалановича, можна поділити на три групи: етнографічні, державно-політичні, релігійні^{[913] [914].}

Ми підтримуємо думку Т. Барсова^[915], М. Суворова^[916], Л. Брейе^[917] та інших, що головною причиною розколу Церкви є боротьба за владу між Римським Папою і Константинопольським патріархом.

Попри це, В. Олійников вважає, що це була не причина, а привід. Вирішальне ж значення мали саме догматичні відмін­ності¹. Тобто в боротьбі між Константинопольськими патріар­хами і Римськими папами за авторитет і владу в церкві, в умо­вах, за словами С. Головащенка^{[918] [919], географічного, політичного, культурно-етнографічного, церковно-адміністративного роз­ділення виникли канонічно-догматичні відмінності, що стали остаточним чинником розколу церкви[920].}

Однак з фактом обрання на митрополичий престол у Київській Русі Грека Никифори в 1104 р. перемогла політика, спрямована на Візантію.

Як констатують відомі українські дослідники Є. Хари­тонов та О. Харитонова, розгалуження церкви на західну та східну гілки християнства зумовлює виникнення західної та східної традицій права^[921].

Український дослідник М. Грушевський встановив, що «окрім православних - головно по більших, торговельних містах - ще громади й церкви католицькі. Одначе організо­ваної католицької церкви, єпархії на весь сей час на Русі ще не було. Хоч бували католицькі єпископи на Русі або до Русі, але вони зіставалися все єпископами in partibus або мали ха­рактер місіонерів без єпархій і резиденцій»^[922].

Після хрещення Русі з появою нового духовно-соціаль­ного інституту - Церкви - візантійське право починає про­никати в правову систему Древньоруської держави. Князівсь­кими статутами «Про церковні суди» вводиться особлива церковна юрисдикція, що знаходить відповідності у Номока­ноні ХІУ титулів (VZU 4; ІХ 1; 17), новелах Юстиніана (Nov. Just.133. 21-22), Ісагозі (Eisag 9.12). Звернення до «грецького номоканону», експліцитно згаданого в найдавнішому Статуті князя Володимира, сходить, ймовірно, до ініціативи грець­ких ієрархів, які керували в ранній період Російською Церк­вою. Уже в ХІІ ст. є надійні дані про те, що візантійське зако­нодавство в слов’янських перекладах не тільки було відоме, але й застосовувалося на Русі¹.

Інтереси держави та церкви настільки тісно перепле­лися, що подекуди неможливо розрізнити, де закінчувалася компетенція юрисдикції державної та починалася церковна і навпаки^{[923] [924].}

Із прийняттям християнства як державної релігії дер­жавна влада і духовенство намагалися підпорядкувати всі сфери шлюбно-сімейних правовідносин виключно каноніч­ним нормам. І загальновизнаним є той факт, що саме хрис­тиянська мораль здійснила значний вплив на формування українського світогляду у сфері шлюбно-сімейних відносин^[925].

За часів Київської Русі шлюбно-сімейне право форму­ється під великим впливом, з одного боку, візантійського ка­нонічного права, а з іншого - місцевого звичаєвого права^[926].

Українська дослідниця Р. Достдар стверджує, що най­більш «популярним» у плані запозичення візантійських ін­ститутів було шлюбно-сімейне право^[927].

З прийняттям християнства наші предки отримали за­конодавство про шлюб, яке було найдосконалішим на той час серед інших язичницьких країн. Хрещення Русі сприяло при­йняттю нормативних актів, джерелами яких були візантійські церковні акти. У візантійській церкві на той час уже були чіт­ко сформовані та встановлені умови, порядок укладення та розірвання шлюбів. Ці погляди на шлюб зі всією повнотою та очевидністю розкриті у «главах Закону Градского», які увійш­ли до «Кормчих книг» - збірника греко-римських законів, по­станов Вселенських і помісних соборів, вчень учителів церкви. «Кормча книга» була основним законодавчим документом щодо питань шлюбу, і в ній містилося визначення шлюбу¹.

У дохристиянській Русі шлюб регулювався звичаєвим правом та язичницькими обрядами і як звичайна майнова угода вільно укладався та розривався^{[928] [929].}

На нашу думку, шлюбний договір укладався усно, оскіль­ки письменність не була поширена, що також підтверджується відсутністю відомостей про письмове укладення шлюбів.

Український науковець О. Бирилюк стверджує, що шлюб­ний договір також був запроваджений на Русі. Батьки домов­лялись про розмір приданого і призначений день весілля, якщо, звичайно, була згода молодят. У руських Кормчих отримання згоди тих, хто бажав вступити в шлюб, визнача­лося як один з найважливіших елементів укладення шлюбу. Проте, оскільки договір мав передусім матеріальний харак­тер, остаточне рішення часто ухвалювалась батьками або родичами молодят^[930].

Однак церква засуджувала широке застосування шлюб­них договорів, що, на думку духовенства, нівелювало зна­чення шлюбу як духовного союзу^[931].

Поява на Русі священиків - служителів християнської релігії і переклад величезного масиву візантійської хрис­тиянської літератури (зокрема канонічних збірників та зво­ду світських правових норм) на церковнослов’янську мову створили нові умови для розвитку давньоруської юриспру­денції. Християнське духовенство з самого початку своєї появи на Русі стало виступати тут носієм не тільки богословських, але і юридичних знань¹.

Давньоруська держава розпочала не так створення, як формування народного права, яке отримало належне ви­знання у новоствореній на візантійській основі Церкві, оскі­льки запозичені канонічні норми піддавалися морально- звичаєвому опрацюванню^{[932] [933].}

Як справедливо зауважує І. Терлюк, митрополити не ви­знавали самостійного й незалежного існування окремих русь­ких князівств, а розглядали Русь як єдине ціле. Церква була найпослідовнішою хранителькою загальноруської єдності^[934].

З ініціативи вищої церковної адміністрації Київської Русі на її територію були привезені численні писемні джере­ла, необхідні для повноцінного функціонування новостворе- ної церкви^[935].

На думку дослідника історії українського права В. Шатіла, першим на Русі після прийняття християнства став номоканон за редакцією Івана Схоластика. Що ж до «Номоканона Фотія», то він з’явився на українських землях лише у XIV ст.^[936].

Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права на Русі. Християнська право­славна церква Київської Русі мала тісні зв'язки з Констан­тинополем.

На думку Я. Щапова, реформа церковного управління Київської Русі була проведена Великим князем Володимиром між 996 і 997-998 рр. За основу він взяв саме візантійську модель управління Церквою як найоптимальнішу¹.

Київська митрополія посідала особливе місце у струк­турі Візантійської церкви, оскільки за розмірами переважала патріархат і діяла на території окремої великої держави^{[937] [938]. Уперше ця митрополія згадується у двох редакціях Списку єпископій Константинопольської церкви, складеного в кінці Х ст. (№ 10. р. 333: 57, 681; р. 335.(59), 701)[939].}

Особливе місце у структурі церкви посідали монастирі, які тривалий час зберігали право на самоврядування в умо­вах достатньо жорсткої централізованої системи врядуван- ня. Як зауважує знаний український науковець В. Семків, мо­настирський рух виник у IV ст. і до кінця тисячоліття набув значного розмаху. Монастирі виявилися інституцією, здат- ною пристосовуватися до різних обставин і втримувати свою незалежність від світських правителів^[940].

У другій половині ХІ ст. були побудовані: Києво-Печерсь­кий, Видубицький і Дмитріївський монастирі, на початку ХІІ ст. - Михайлівський Золотоверхий монастир, у середині ХІІ ст. - Ки­рилівська церква та низка інших монументальних будов^[941].

Наприклад, крім св. Софії, князь Ярослав побудував в Києві церкву св. Ірини, монастир св. Георгія, простягнув Київ із західної сторони та побудував так звані Золоті ворота з церквою Благовіщення над ними¹.

При монастирях, поряд зі створенням знаменитих лі­тописів, писалися розповіді, повчання та багато інших літе­ратурних праць на релігійну і світську тематику. В «Слове о законе и благодати» зазначено, що Русь «ведома и слышима есть всеми конци земли». В «Києво-Печерському патерику» описується культура і побут тих часів^{[942] [943].}

Разом із християнською релігією в Київській Русі з'явилися священики з Візантії, поширювалися збірники ві­зантійського (грецького) церковного прав, зокрема номока­нони, до яких входили норми світського права та церковні правила.

Звід цих норм і правил був свого роду кормилом, яким керувала церква, подібна в стародавні часи кораблю. З цього образу виникла інша назва номоканону, усталена згодом на Русі, - «Кормча книга»^[944].

Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них - «Номо­канон», «Еклога» і «Прохірон».

Українська дослідниця Г. Федущак-Паславська зазна­чила, що, звід законів світської і духовної влади «Номоканон» ліг в основу прийнятих у ІХ ст. церковних статутів та стату­тів князів Володимира, Ярослава Всеволода та Судного зако­ну («Закон судним людям»)^[945].

За князя Володимира був прийнятий «Закон судним людям» - збірник церковних та цивільних законодавчих по­ложень. Джерелами нормативного акта є: кодекс Федосія, кодекс Юстиніана, Василіки, Прохірон та ін. За оцінкою про­фесора М. Чубатого, досить поширений у Київській Русі «За­кон судним людям» був одним з актів, яким керувалися, ви­рішуючи цивільні справи¹.

«Закон судним людям» - південнослов’янська пере­робка «Еклоги», доповнена покаянними правилами^{[946] [947]. Як стверджує Ю. Зубашенко, ці акти не були актами прямої дії, вони, радше, слугували взірцями, які можна було брати до уваги, за потребою, використовувати, прилаштовуючи до реалій тогочасного життя. Це свідчить про те, що вказані збірники включали до «Кормчих книг» не в повному обсязі, а вибірково, крім того, зі значними переробками змісту пра­вових норм[948].}

Положення нормативного акта межували зі статтями «Руської правди». Ця найдавніша пам’ятка типово україно- ментальноструктурованої правосвідомості VIII-IX ст. (за деякими дослідниками, її укладачем був болгарський цар Симеон) містила норми державної, кримінальної, процесуа­льної та частково цивільної правосвідомості. Існує також гіпотеза про давньоруське походження «Закону судного людям»^[949].

Згадані кормчі книги, які містили норми церковного права, доповнені законами світської влади, також є яскравим виявом рецепції римського приватного права на Русі. У всту­пі до «Інституцій Юстиніана» зазначено, що норми Кормчої книги (ХІІ ст.) засвідчують вплив на них кодифікації Юстині­ана, зокрема такої її частини, як Інституції¹.

На думку І. Беляева, законодавство давньоруської дер­жави є боротьбою двох начал, виражених у «Судному Законі» та інших візантійських джерелах із началами суто руськими, національними. Ця боротьба завершилася тим, що й «Судний Закон» разом з іншими візантійським джерелами, і «Руська правда» злилися разом у «Судебник царя Івана Васильовича» і його «Стоглав»^{[950] [951].}

З появою на Русі перекладів із «Прохірону» та «Еклоги» в руське право вводиться вимога складати заповіти, будучи при здоровому глузді. У руському праві XtV-XV ст. вплив «Еклоги» бачимо у кількості свідків під час складання запо­вітів (7,5 чи 3) (cp. Ecl. 5, 2- 4); іноді під впливом місцевих традицій до них додається ще один - духовник заповідача^[952].

В особі православного християнського духовенства да­вньоруська юриспруденція отримала соціальну силу, яка мог­ла стимулювати її розвиток. Священики були освіченими лю­дьми. Вони мали у розпорядженні правовий матеріал, який увібрав у себе досягнення візантійської юриспруденції. Харак­теризуючи привнесені на Русь з Візантії в складі номоканонів «Еклогу» і «Прохірон», історик В. Ключевський назвав їх «ти­повими зразками візантійської кодифікації», заснованої на зразкових творах римських юристів Гая, Ульпіна та ін.^[953].

Ці два збірники були офіційно визнаними у Візантії. До нас дійшли також і неофіційні збірники, але вже не суто гре­цького, а напівслов'янського походження. До них належать «Закон Судний людям», який був укладений приблизно у ІХ ст., та «Книга законія» - компілятивний збірник, який складається з чотирьох частин: рільничого закону, укладе­ного ще у VH ст., законних книг про кари, про розвід і про свідків. Цей документ містить постанови приватного і кар­ного права. Він був досить поширений на давньоукраїнсь­ких землях, і саме тому можна знайти його норми у складі таких вживаних у Київській Русі збірників, як «Номоканон» і «Руська правда»¹.

Отже, візантійське право, яке само було результатом переробки римського приватного права, мало, однак, деякий вплив на давньоруське право. Тому в процесі кодифікації відбувається і пряма, і похідна рецепція римського права^{[954] [955].}

З часом почали з’являтися князівські закони у церков­ній царині. Незважаючи на оригінальність руського права, його державно-церковний аспект відображав особливий ак­цент візантійського права^[956].

Найважливішими і найдавнішими пам’ятками церков­ного права були церковні статути князів Володимира Свято­славовича про десятини і церковних людей, князя Ярослава Володимировича про церковні суди^[957].

Княжіння Ярослава - це час подальшого розвитку Ки­ївської Русі. Воно ознаменувалося загальним піднесенням країни, зміцненням економічних та культурних зв’язків між окремими частинами, розквіту Києва як центру держави^[958].

До нас дійшло шість статутів князів. Найперші з них - Статут князя Володимира Святославовича та Статут князя Ярослава Володимировича. Після смерті Ярослава церква по­чинає втрачати свою відносну юридичну самостійність, на­буту в часи княжіння Володимира Великого, а з 1055 р. ціл­ковито підпорядковується Константинополю¹.

Норми правових статутів, які виникли у ІХ-Х ст., увійшли до «Руської правди», найдавнішу частину якої ста­новила «Правда Ярослава», видана ним Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й регламентував взаємини між різними верствами міського населення. Яро­слав Мудрий між 1024-1026 рр. видає «Покорн вірний»^{[959] [960].}

Квінтесенцією церковно-юридичної думки православ­ного світу є «Номоканон» - зведення законоположень Грець­кої Церкви, більш відоме на Русі під назвою «Кормча книга». Але поширення «Номоканонів» і світських збірників візан­тійського права «Еклоги» та «Прохірону» відбулося лише пі­сля прийняття Просторової редакції «Руської правди» (на початку ХІІІ ст.). Рецепція пам'яток іноземного походження в цей період не припинила розвитку руського права, а збага­тила його новими правовими поняттями та нормами^[961].

Як зауважують Т. Варфоломеєва та С. Гончаренко, за­вдяки стійкості руського звичаєвого права вплив християнс­тва призвів тільки до необхідного засвоєння церковного права й до часткової й вільної рецепції деяких кодексів віза­нтійського світського права^[962].

В. Ключевский стверджує, що Кормча принесла на Русь перші зразки зв'язного уложення, побудованого не так на пе- режилому себе звичаї або випадковому розсуді влади, як на послідовному розвитку відомих юридичних начал, що відпо­відають нагальним потребам суспільства. Відтоді почався й у нас досвід складання з різних галузей чинного права коротких зводів, подібних до тих, які були в греко-римській юриспруде­нції. Різні редакції «Руської правди» і церковних статутів св. Володимира і Ярослава, церковні статути їхніх нащадків, кня­зів ХІІ століття усе це були ранні наслідування синоптичної візантійської кодифікації, які прямо вийшли з середовища ду­ховенства, або вжиті під впливом і за сприяння церковних правників. Зрозуміло, ці досліди відставали від своїх зразків і у кодифікаційній техніці, і у виробленні юридичних начал. Але вони розвивали юридичну думку, відриваючи її від безпосе­редніх явищ, привчаючи підбирати однорідні юридичні випа­дки та з них витягувати загальні правила, юридичні норми¹.

Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантій­ського права не була простою компіляцією, а переробкою грецького права з урахуванням українських звичаїв і тради­цій. Зокрема «Київський Номоканон» містить опис духовної та церковної практики тогочасної Української Церкви. «Київсь­кий Номоканон» став однією із найбільш відомих церковних книг на українських землях.

Одні збірники візантійського права набирали в Русі чин­ності без змін, інші були пристосовані до місцевих звичаїв або ж помітно впливали на норми звичаєвого права. Як справедливо зауважує Р. Достдар, давньоруське право завдяки «Закону Суд­ному» було пов'язано з «Еклогою». Вплив цивільно-правових положень «Еклоги» на «Руську правду» був опосередкований і здійснювався за посередництвом «Закону Судного», укла­дачі якого мали за зразок для багатьох статей «Еклогу»^{[963] [964].}

Формування церковного права - фактор, що обумов­лював розвиток правової системи і вказував на новий соціа­льний стан суспільства, яке потребувало більш складного способу регулювання поведінки жителів Київської Русі¹.

Відголоски візантійських норм спостерігаються й у су­часному цивільному та нотаріальному праві.

На думку І. Бойка, найімовірніше в Україні вплив рим­ського права мав відбуватися за візантійським типом на ос­нові візантійських джерел права («Номоканон», «Еклога»)^{[965] [966].}

Український дослідник Р. Лащенко наголошує, що най­більше рецепції візантійського права вплинули на розвиток цивільного права: під візантійськими впливами складаються юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т. д. Однак, як зауважує автор, цих впливів не треба перебільшу­вати, бо ті норми права, що не мали для себе ґрунту в житті народному, не відповідали народному правному почуттю, очевидячки, просто відкидалися народом і не входили в життя^[967].

С. Кудін рецепцію права, що проводилась у період єди­ної Київської Русі, класифікує так:

- за видом - це була добровільна рецепція, тому що проводилась незалежно від зовнішніх чинників князівської влади;

- за географічним спрямуванням - вона мала «півден­ний» (візантійсько-болгарський) напрям;

- за формою - творча переробка рецептованих норм, їх пристосування до автохтонних умов;

- за структурою норм - запозичувалась диспозиція, са­нкція, як правило, перероблювалась, виходячи з руських звичаїв і традицій;

- за масштабами впливу - часткова, тому що були за­позичені окремі норми¹.

Ми погоджуємося з думкою науковця в тому, що част­кові подібності та принципові різниці відображали дві сто­рони правових систем Русі та Візантії. Як зазначає автор, що принципові відмінності утворювали їх неповторність, уніка­льність, тоді як наявність часткових подібностей свідчила про існування між ними загального, спільного, але через призму порівняння лише цих двох систем^{[968] [969].}

Норми збірника «Еклога», рецептовані правниками Київської Русі щодо порядку складання письмових договорів, заповітів, не лише були передумовами нотаріального посвід­чення договорів та заповітів, але й заклали підвалини нота­ріального процесу їх посвідчення^[970].

В оригіналі «Еклога» складалася з 18 глав. У нашу «Ко- рмчу» вона увійшла в переробці, в 16 главах, під назвою «Ле­она Царя Премудрого і Костянтина Вірного Царя Кормчей» поміщений і так званий «Закон судний людям Царя Костян­тина Великого»^[971].

Слід зауважити, що давньоруські перекладачі вносили зміни, зокрема структурні, в текст «Еклоги», перекладаючи його церковнослов’янською мовою.

Законотворча діяльність князів, що, припадаючи на кі­нець ІХ - початок Х ст., була природнім результатом усклад­нення соціальних відносин, натикається на залишкові звича­єві явища, котрі зберігають чинність і усередині громади, і на окраїнах держави. Предтечею князівської правотворчості було окняжіння територій, що спочатку базувалось на звичаї і трималось на авторитеті самого князя. Нові відносини, що вимагали певної регуляції, виникали на вже складеній основі і за взірець брали знайомі зразки¹.

Як стверджує українська дослідниця Л. Кушинська, у правовому полі Руської держави в Х ст. спостерігаються такі тенденції: по-перше, майновий елемент, що закріпився в правовідносинах, поступово витісняє звичаєвий уклад. Це виразилося в загостренні конфлікту між державницьким центром та племінними окраїнами. Завдяки звичаєвому сти­лю правового мислення непорозуміння між місцевою арис­тократією та київським правителем набувають загрозливих форм. Отже, щоб запобігти цьому, останні починають вида­вати статути та уроки, що є першими зразками князівської правотворчості і явним наступом на звичай. По-друге, нові правовідносини в державі не виключали старих, а діяли па­ралельно з консервативними звичаєвими відносинами в гро­маді. По-третє, в політичній та правовій культурі досить впливовим був дружинний елемент, що позначилось на осо­бливостях загальних правовідносин у державі^{[972] [973].}

Ми погоджуємося з академіком НАН України В. Тацієм, що в історії будь-якого народу, його держави є вікопомні по­дії, імена, з якими пов'язані славетні перемоги й здобутки, зведені міста і храми чи прийняті правові закони, що слугу­ють багатьом поколінням сучасників і нащадків. Також віко­помною подією в історії вітчизняного державотворення є «золота доба» Ярослава Мудрого, поява першого правового кодексу - «Руської правди»^[974].

А. Рогожин та В. Сташис стверджують, що, розглядаю­чи правовий спадок Ярослава, треба насамперед відмітити високий рівень «Правди Ярослава», найважливішої частини «Руської правди». «Правда Ярослава», як і «Руська правда», загалом не поступалася іншим середньовічним пам'яткам Заходу: Салічній, Ріпуарській, Алем'янській, Саксонській, Ан­глосаксонській та іншим варварським правдам. Це значною мірою стосується і форми, і змісту правових пам'яток. «Русь­ка правда» об'єднувала, враховуючи динаміку розвитку Ки­ївської Русі, як норми звичаєвого права, так і поточну зако­нодавчу діяльність князів і судовий прецедент¹.

«Руська правда» є пам'яткою давньоруської культури і виникла на ґрунті економічно і політично найрозвинутішої центральної частини Київської Русі - землі Київської. «Русь­ка правда» відображає українську соціально-психологічну ментальність і дає підсумок соціально-економічного і куль­турного розвитку територій вздовж обох берегів Дніпра. Її авторами були сучасники творців «Повісті врем'яних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Києво-Печерського патерика», Софії Київської, засновників Києво-Печерської лаври, що становлять духовні цінності українського народу^{[975] [976].}

«Києво-Печерський патерик» - збірка переказів ХІ- ХІІ сторіччя про початок Печерського монастиря та його пе­рших ченців, записана у 1223-1233 рр. Термін «патерик» по­ходить з грецької мови і означає «книга отців», у якій опису­ється життя святих. У «Києво-Печерському патерику» об'єд­нані твори єпископа Володимирського і Суздальського Си­мона, ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа, а та­кож Нестора-Літописця^[977].

Про сприяння київськими князями поширенню хрис­тиянства, зокрема в закладенні Печерської церкви Святої Бо­городиці, йдеться в «Києво-Печерському патерику». «Засно­вано ж було цю божественну церкву 6581 (1073) року, в дні благовісного князя Святослава Ярославовича. Сам князь сво­їми руками заклав її підвалини, дав сто гривен золота на до­помогу блаженному, і за гласом з неба, чутому на морі, золо­тим поясом Ісуса розмістив місце, де має бути церква»¹.

Створення Київської Русі як єдиної держави мало ве­лике позитивне значення для державно-правового розвитку східних слов'ян. Це була феодальна держава, яку очолював монарх - великий князь. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося й удосконалювалося пра­во Київської Русі, найдавнішою пам'яткою якого є «Руська правда». Право Київської Русі було правом привілею, тому що у його нормах закріплювалося привілейоване становище феодалів-землевласників^{[978] [979].}

Ми погоджуємося з думкою Л. Кушинської в тому, що звичаєве право існувало з дозволу держави, тобто поряд із законом. Його норми діяли паралельно, заповнюючи прога­лини в писаному праві, що зосереджувалося насамперед на врегулюванні майнових відносин^[980].

Вінцем давньоруського права є кодифікований юриди­чний збірник «Руська правда» (термін «правда» тут означає «закон»). Оригінал «Руської правди» не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає іншу кіль­кість - близько 300) - у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходжен­ня (Синодальний - у бібліотеці Синоду, Академічний - у біб­ліотеці Академії наук, Троїцький - у Троїце-Сергієвій лаврі), або за прізвищем осіб, які їх віднаходили (Карамзінський, Татіщевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції - коротку, розширену та скорочену з розширеної^[981].

П. Чубатий, посилаючись на археографію П. Строева, вказує, що відкрито близько 300 списків «Руської правди»¹. Такої ж думки притримується український історик Н. По- лонська-Василенко^{[982] [983].}

Уперше списки «Руської правди» були відкриті 1738 р. у Новгородському літописі російським істориком В. Таті- щевим (1686-1750). Спочатку на це відкриття російські вчені не звернули уваги, навіть Петербурзька академія наук від­мовила В. Татіщеву надрукувати цю пам'ятку. Лише у 1767 р. німецький історик А. Шлецер (1735-1809), який перебував у той час на службі у російської імператриці Катерини II, опуб­лікував цей рукопис^[984].

«Руська правда» не тільки розкриває процес станов­лення права, але й сама є визначною пам'яткою права Київ­ської Русі. Норми «Руської правди» закріплювали привілейо­ване становище феодалів та їхнього оточення, посилено за­хищали життя і майно панівного класу.

«Руська правда» є надзвичайно важливим джерелом права, яке протягом кількох століть відігравало ключову роль у процесі регулювання досить широкого кола суспільних від­носин. Це свідчить про те, що «Правда» є правовим джерелом, яке має досить високий рівень юридичної техніки^[985].

На думку А. Яковліва, «Руську правду» склав невідомий автор, великий знавець тодішнього права не лише українсь­кого, а й чужого; вона не мала характеру офіційного кодексу, але безперечно містила норми чинного права^[986].

Ми погоджуємося з О. Неліним, що пріоритет у дослі­дженні права Руської держави належить С. Юшкову, який у своїх працях «Русская правда» как кодекс русского феодаль­ного права», «Русская правда». Происхождение, источники и их значение», «История государства и права СССР» проаналі­зував джерела, складові «Руської правди», здійснив деталь­ний аналіз церковних статутів¹.

Російський дослідник С. Юшков уперше висловив дум­ку про те, що «Руська правда» була не тільки скорочена, але і перероблена у зв'язку зі зміною суспільно-економічних умов XV століття, і що її вивчення допоможе усунути низку прога­лин в історії російського права^{[987] [988].}

У Розширеній редакції, на відміну від Короткої, ми виді­ляємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розширена редакція відрізняється від Короткої насамперед рівнем розвит­ку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та невільного населення^[989].

Ґрунтовний аналіз історико-правових джерел щодо ха­рактеристики «Руської правди» проведено видатним україн­ським науковцем І. Усенком у дослідженні «Українська істо- рико-юридична наука» та «Руська правда»^[990].

Новий погляд на «Руську правду» та законодавство в пе­ріод Київської Русі запропонувала група провідних українських науковців Національного юридичного університету імені Яро­слава Мудрого. Тисячолітньому ювілею першого українського нормативного акта присвячено посібник «Правда Руська Яро­слава Мудрого: початок законодавства Київської Русі»^[991].

Списки «Просторової правди» вміщувались переважно в юридичних збірниках («Кормчі», «Мерило Праведне»), які ма­ють церковне походження. Цей факт, на думку В. Ключувсь- кого, є підставою наполягати на церковному походженні «Ру­ської правди». Російський учений В. Ключевський констатує, що «Руська правда» виникла в сфері церковної юрисдикції¹.

Однак, на думку О. Малиновського, аналіз тексту «Ру­ської правди» дозволяє зробити висновок, що це не пам'ятка офіційного походження, не виданий князями збірник зако­нів, а збірник юридичних норм, складений приватними осо­бами. Такої ж думки дотримуються Г. Розенкампф, Ф. Морош- кін, А. Попов, М. Калачов, М. Дювернуа, В. Сергєєвич, М. Вла- димирський-Буданов, М. Рожков, А. Філіппов та ін.^{[992] [993].}

С. Свердлов, порівнявши тексти, виявив схожість «Ру­ської правди» з «Правдами» германців, які були складені, як відомо, набагато раніше. Так, «Салічну правду» відносять до 481-511 років^[994].

На думку С. Кудіна, виникає сумнів, що «варварські правди» Західної Європи (наприклад «Салічна правда») мог­ли бути джерелом «Руської правди». У донауковий період порівняльне правознавство могло становити виключно логі­чну операцію із суто утилітарною метою: вивчення інозем­ного права з метою його рецепції задля заповнення прогалин у внутрішньому законодавстві або його удосконалення (тоб­то, практична мета). Вказаний практицизм зумовлював по­шук придатних для рецепції об'єктів: у відповідних часових межах та суміжному географічному просторі. Впливовими були й інші чинники: характер культурної традиції, детермі­нація суспільного життя позаправовими соціорегуляторами тощо. Тому «варварські правди», що з'явились за 500 років до появи короткої редакції «Руської правди», не могли бути цікавими для її укладачів¹.

Це не свідчить, як справедливо вважає В. Грищук, що норми «Руської правди» запозичені нашими предками в германців^{[995] [996].}

Цілком слушною, у зв'язку з цим, є думка чеського вче­ного Г. Ірічека, який стверджував, що «з однакових умов роз­виваються одинакові закони...». Порівняльне вивчення най­давніших «Правд» дає змогу зробити висновок, що різні на­роди, в інших відношеннях абсолютно не схожі, мали прави­ла й юридичні принципи загалом дуже подібні^[997].

Наведена думка перегукується з поглядом М. Капус- тіна. Він вважає, що право як керівна сила діяльності, визна­чаючи постійні форми відносин між людьми й охороняючи їх справедливо чи рівномірно для всіх, перебуває в тісному зв'язку з тими явищами життя, для яких воно слугує нормою. Кожний юридичний інститут існує насправді як факт, перш ніж знайти своє вираження у звичаї або законі. Право не створює відносини між людьми, а лише охороняє своїми за­боронами і приписами ту форму відносин, в якій ці відносини мають творчий характер, тобто зумовлюють збільшення ма­теріальних і моральних сил людини^[998].

Відомий український дослідник історії М. Грушевський зазначає, що «головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень. Ся судова практика опиралася передовсім, розуміється на звичаєвім праві, й воно таким чи­ном було головним джерелом Правди»¹.

С. 1.

Л. Білецький доходить висновку, «що чим старші спис­ки тексту Руської Правди, тим сильніше в них відбивається мова київського оригіналу її»^{[999] [1000].}

Український історик та громадський діяч Р. Лащенко зазначає, що «у «Правді», як у дзеркалі, відбилися правні по­ложення стародавнього українського звичаєвого права. В ній же взагалі просвічує правний світогляд народу українського. Руська Правда не була офіційним збірником законів: немає вказівок на те, що вона, як судебник, була обов’язкова ex officio для вжитку в тогочасних українських судах, хоча в од­ному зі своїх списків, зокрема в Кармазінському, вона зветься Судебником. Але Руська Правда, заховуючи в собі норми українського звичаєвого права, на підставі котрого правува- вся український народ, була фактично збірником живого, чинного в той час народного права - з цього, власне, боку ця пам’ятка правної творчості народу нашого являє собою гли­бокий інтерес для кожного правника, який хоче уважно з’ясувати собі всю правну еволюцію українського народу. Правні положення Руської Правди не вмерли, не щезли. Пра- вні Положення «Правди» сприяли не тільки дальшому роз­виткові власне народу українського, але й вплинули у свій час на правний розвиток суміжних слов’янських народів»^[1001].

Основна частина звичаєвого права вказаного періоду була використана в історичній пам’ятці писаного права - «Руській правді». Слушною є думка О. Яворської про те, що в зазначеному першому кодифікованому акті українців звича­єве право було не тільки санкціоноване (узаконене), а й до­повнене нормативними приписами держави¹.

Давньоруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, передбачало ори­гінальну систему формальних доказів (присяга, свідчення свідків, поєдинок тощо), норми «Правди Руської Ярослава Мудрого» одночасно включали положення кримінального, адміністративного та цивільного права^{[1002] [1003].}

Український дослідник М. Максимейко, характеризую­чи поширену редакцію «Руської правди», справедливо за­уважує, що: «Руська Правда... мала свою систему, але розумі­ється не таку, за якою складаються сучасні кодекси. Автор її викладав свій матеріал по окремих рубриках, по-перше, в за­лежності від того, чи стосувався він до осіб чи речей; по­друге, в залежності від того, чи торкався він окремого інди­віда або сім'ї чи, нарешті, зв'язку рабовласницького. Відпові­дно до цих рубрик і розділено зміст Руської правди»^[1004].

Норми «Руської правди» стосуються основних момен­тів кримінального права, а норми речового та зобов'я­зального права викладаються лише як винятки. Тому біль­шість цивільно-правових відносин у ХІ—ХІІ ст. і надалі регу­лювалися нормами звичаєвого права.

Як стверджує Г. Трофанчук, ще до появи «Руської прав­ди» про існування і поширення одного із найдавніших видів договорів - договору купівлі-продажу - свідчать відомі нам русько-візантійські договори. Зокрема, договір київського князя Ігоря з візантійським імператором 945 р. забороняв руським купцям закуповувати у Царграді шовкові тканини більш як на 50 золотих. «Той же, хто купить шовкові ткани­ни, хай показує їх царському чиновникові, і той привісить до тканини печать і віддасть їх тим, хто купив», вказується у договорі¹.

Центральне місце серед норм цивільно-правового ха­рактеру в «Руській правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння. Хоча в тексті «Руської прав­ди» не було самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Суб'єк­тами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, закупи тощо. Об'єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо^{[1005] [1006].}

Як зауважує знаний правознавець П. Гураль, приватна власність виникла поступово - з общинної власності шляхом збільшення періодів між переділами землі аж до їх припи- нення^[1007].

В українському праві періоду Київської держави не бу­ло загального терміна для позначення права власності, оскі­льки зміст цього права не був однаковим: він залежав від то­го, хто був суб'єктом і що було об'єктом права власності^[1008].

О. Нелін зауважує, що суперечки, які точилися навколо історії права власності, стосувалися не майнових прав взагалі, а прав на нерухомі речі. Об'єктом права власності були коні, робоча худоба, зброя, знаряддя праці тощо. Суб'єкт права власності мав право вільно розпоряджатися власністю, укла­дати угоди, одержувати доходи з майна, вимагати захисту своєї власності від зазіхань інших осіб¹.

Як стверджує професор В. Гончаренко, в Київській Русі уже в кінці ІХ—ХІІ ст. заклалися основи цивільного права. Суб'єктами майнових відносин у цей час було все вільне на­селення Київської Русі за винятком рабів, які були не суб'єктами, а об'єктами права. Цивільна правоздатність ви­никала з моменту народження, а припинялася зі смертю осо­би або перетворення її з різних причин у холопа. Обмеження правоздатності особи відбувалося внаслідок вступу у мона­шество. Об'єктами цивільно-правового регулювання висту­пали речі, а також дії третіх осіб, пов'язані з переданням майна або з особистими послугами. Речове право Київської Русі включало право володіння та право власності^{[1009] [1010].}

Український дослідник І. Бойко, порівнюючи речове та зобов'язальне право за «Руською правдою» з римським (ві­зантійським) правом, звертає увагу на подібність деяких рі­шень. Зокрема вказує на «наявність норм, що регулюють як громадську (публічну), так і приватну власність. Причому головним об'єктом і в тому, й іншому є земля. Разом з тим, у «Руській правді» відносини власності урегульовані не так детально. Захищаються вони не настільки всебічно, до того ж часто за допомогою штрафів»^[1011].

Із літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославовича, який уклав «Статут земляной». Ним князь урегульовував земельні відносини й відповідаль­ність за порушення права власності¹.

Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. З аналізу норм статей 13, 14 «Короткої правди» випливає, що «Руська правда» розріз­няла право власності і право володіння, оскільки вони ви­значали порядок відібрання речі, котра перебувала у воло­дінні іншої особи^{[1012] [1013].Український дослідник права В. Рубаник стверджує, що у Київській Русі розрізняли такі форми влас­ності: державна, общинна та індивідуальна (приватна) влас­ність, яка відігравала вирішальну роль. Так, власник за «Ру­ською правдою» мав право розпоряджатися майном, вступа­ти в договори, одержувати доходи з майна, вимагати захисту належного йому майна у разі зазіхання інших осіб на це май­но[1014].}

А. Мірошниченко зауважує, що тодішня власність на землю відповідала класичному уявленню про так звану фео­дальну «розщеплену власність», коли на одну й ту же земель­ну ділянку мали певні права різні суб'єкти, які знаходилися на різних щаблях феодальної залежності^[1015].

Як стверджує Н. Полонська-Василенко, оренда на українсь­ких землях починає розвиватися з Х ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих землево- лодільців - князів, бояр та церкви^[1016]. З умов найму нерухомого майна виникають особливі правовідносини щодо оренди землі, які в «Руській правді» отримали назву ролейного, або земле­робського закупу¹.

На думку А. Мірошниченка, Київській Русі також були відомі правила добросусідства відповідно до статті 1 візан­тійського «Землеробського закону»^{[1017] [1018].}

Селянину-закупу, зазвичай, поряд із землею у користу­вання за плату (як правило, частину врожаю) надавалося ру­хоме майно - кінь, плуг, рало. Відносини закупу оформлюва­лися усним договором - «рядом»^[1019].

Однак, договори обміну земельними ділянками, на нашу думку, укладалися усно та обов’язково за участю двох або трьох свідків. Зокрема, на це вказує ст. 1 Візантійського «Землеробського закону»: «Если договорились друг с дру­гом два земледельца перед двумя или тремя свидетелями обменяться землями и договорились бы окончательно, пусть остается их обмен законным, прочным и непоколе­бимым...»^[1020].

Як зауважує знаний український економіст С. Злупко, якщо згрупувати норми «Руської правди» за змістом, то з’ясується, що майже половина (20 із 43) з них (у короткій редакції) присвячена відповідальності за порушення права власності та іншим економічним питанням. У «Розширеній правді» 87 статей із 121 стосуються економіки. Це підтвер­джує роль економіки в житті тогочасного суспільства^[1021].

Згідно зі статтями 71-73 «Руської правди» встановлю­валася відповідальність за пошкодження межових знаків, тобто

здійснювалася охорона земельної власності безособово, на­приклад, без виділення окремо земельної власності князя.

Порушуючи земельну межу, порушник посягав одноча­сно і на право безпосереднього володільця, і на право верхов­ного власника - князя, і на волю останнього, згідно з якою окремий володілець отримував у своє володіння певний наділ землі. Підтвердженням цього є той факт, що «продаж» (штраф) надходив до князівської казни, а потерпілий отримував «урок» - грошове відшкодування за завдані йому збитки¹.

О. Нелін стверджує, що про перебування землі в обороті свідчать письмові документи, в яких вказувалися покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки^{[1022] [1023]. Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської прав­ди», а також відповідно до судових рішень, способами набут­тя права власності на землю були: володіння, давність воло­діння, успадкування та дарування[1024].}

О. Нелін зазначає, що цілком закономірно, що в умовах тогочасного правового порядку, коли власність вважалася радше фактом, аніж правом, коли будь-яке заволодіння за­хищалося не нотаріальним актом, а силою, на Русі не було потреби в органі публічної влади - інституті нотаріату^[1025].

Відповідно до ст. 47 «Правди Ярослава» (30-40 рр. ХІ ст.) встановлювалося, що суперечки з договорів вирішував суд у складі 12 осіб^[1026]. Суд допитував свідків укладеної угоди. Мож­на припустити, як стверджує О. Нелін, що цивільно-правові угоди укладались усно, а факт їх учинення підтверджували свідки в судовому порядку¹.

Ми також підтримуємо думку О. Неліна, що зобов’я­зання за часів Київської Русі формулювалися в усній формі, причому використовувались різні символічні форми - так звані метки, могоричі, рукобиття, зв’язування рук та ін.^{[1027] [1028].}

У «Руській правді» згадується про зобов’язання за до­говорами. У статях 54, 55 «Просторової правди» передбачено, що невиконання стороною деяких зобов’язань могло не тільки тягти майнові стягнення, а й давати потерпілій сто­роні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов’язань (продаж у холопи)^[1029].

Значне місце в «Правді» займають норми зобов’язаль­ного права, сформульовані відповідно до тодішніх звичаїв діло­вого обороту. Тут ідеться про терміни виконання зобов’язання та правові наслідки в разі їх порушень (ст.ст. 47, 51, 53, 54 Пош. пр.), черговість погашення вимог за грошовими зобов’язан­нями (ст. 55 Пош. пр.), проценти та їх розмір за користування чужими грошовими коштами (ст.ст. 50, 51, 53 Пош. пр.), права та обов’язки боржника (ст.ст. 47, 54, 55, 117, 119 Пош. пр.), кре­дитора та солідарні інтереси кредиторів (ст.ст. 48, 51, 52-55, 59, 60 Пош. пр.), про зобов’язання сторін при купівлі-продажу (ст.ст. 55, 117, 119, 120 Пош. пр.), солідарні зобов’язання членів верві (ст. ст. 7, 8 КП; ст. 8 Пош. пр.), права позичкодавця і покла- жодавця (ст.ст. 49, 50, 111, 116 Пош.пр.)^[1030].

Законодавець вирізняв три види банкрутства купців: банкрутство без вини (унаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу), з вини самого купця і злісне банкрутство, за що винний «продавався на торгу» (ст.ст. 54, 55 ПП)¹.

У стародавньому праві замість поняття «угода» вико­ристовувалися такі терміни для позначення договору: «на­рада», «згода», «змова». Це свідчить про те, що договори в цей період були, як правило, словесні^{[1031] [1032].}

Договори в «Руській правді» називалися «ряди», укла­далися, зазвичай, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори в цій пам'ятці права не зга­дується. Зауважимо, що серед відомих дослідників історії права цього періоду ніхто не наполягав на необхідності для визнання договору дійсним укладення письмових актів.

Особливістю певних видів договорів була обов'язкова присутність свідків під час їх укладення. Водночас в одних ви­падках присутність свідків була обов'язковою, а в інших - зале­жала від волі певної сторони договору. За правилами ст. 50, «хто віддає гроші в ріст, або мед в надбавку, або хліб в досип, тому належить зробити це при свідках. І на яких умовах він при них домовився, такий йому і брати надлишок». Обов'язковість свідків передбачалась у разі набуття людиною статусу холопа через її продаж. За ст. 110 першим різновидом холопства ви­знавалось, «коли хтось купить людину, хоч би і за півгривни, і поставить свідків, а віддасть ногату при самому холопі»^[1033].

Необов'язковою була присутність свідка, як це вказано у ст. 48, «якщо купець дасть купцю гроші в обіг з прибутку, або на торгівлю, то боржнику не треба одержувати гроші при свідках, присутність свідків тут не потрібна, але якщо борж­ник стане відмовлятися від боргу, тоді кредитор нехай сам іде до присяги». На відсутність свідка вказує і ст. 49 у разі укладення договору-зберігання, за яким, «якщо хтось пере­дає кому-небудь своє майно на зберігання, свідок при цьому не потрібен»¹.

Нормами «Руської правди» також регулювалися догово­ри купівлі-продажу, договори міни, договори особистого най­му. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челя­дина, порядок установлення добросовісного придбання речі. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а поку­пець подавав позов на продавця про відшкодування збитків^{[1034] [1035].}

Відповідно до змісту статті 37 «Поширеної правди»: «Якщо ж (хтось) купив на торгу що-небудь крадене, (а саме) коня, одяг чи худобу, то хай приведе двох вільних людей чи митника; якщо не знає, у кого купив крадене, то ці свідки по­винні присягнути на його користь, а позивачу забрати свою знайдену річ, а з тим, що пропало з нею, нехай розпрощаєть­ся, відповідач же нехай розпрощається зі своїми грошима...»^[1036].

К. Неволін, спираючись на цю статтю, стверджував, що будь-який договір купівлі-продажу вважався дійсним лише тоді, коли він укладений у присутності двох свідків або мит- ником^[1037]. Своєю чергою, М. Владимирський-Буданов, спросто­вуючи попередню думку, вказує, що в згаданій статті йдеться лише про купівлю-продаж крадених речей чи таких, на які продавець не має права власності¹. А проте, щоб запобігти невигідним наслідкам, пов’язаним із купівлею крадених ре­чей (втрата грошей, переданих продавцю за ці речі), цілком природно кожен прагнув купити річ у присутності свідків чи митника. У разі з’явлення претензій покупець вказував на продавця, і його показання підтверджувались двома свідка­ми або одним митником. Отже, вони в такому випадку вико­нували нотаріальну функцію, тобто посвідчували факт купі­влі речей. Принагідно відзначимо, що митниками за часів Київської Русі були державні чиновники, що призначалися вищими органами влади^{[1038] [1039].}

Деякі дослідники, зокрема М. Владимирський-Буданов, вважають, що купівля-продаж коней також здійснювалась при свідках чи в присутності митника^[1040].

Г. Трофанчук звертає особливу увагу на процедуру встановлення сумнівного придбання речі (ст. 37, 39 Пр. ред.). Якщо продавець збував річ, яка не належала йому особисто за правом власності, то угода вважалася недійс­ною, куплена річ мусила перейти до власника, а покупець мав право заявити продавцю про відшкодування матеріа­льного збитку. Нерідко право власності на майно, куплене на підставі угоди сторін, підтверджувалося спеціальною княжою грамотою^[1041].

Тобто княжа грамота була гарантом законності укла­деного договору та завжди скріплювалася печаткою. На­приклад, збереглася княжа печатка ХІ століття з Тризубом, яка була знайдена в Пересопниці. «Зазвичай такі печатки виготовляли зі свинцю чи олова. На одному боці було зо­бражено князя, а на іншому - якогось святого. Траплялися й написи. Тим часом на звороті печатки із тризубом викарбу- ваний хрест»¹.

Як стверджують М. Комаров, Д. Пашенцев та С. Пашен- цева, на Русі протягом тривалого часу нотаріат замінювався інститутом свідків, які фіксували факт укладення угоди чи заповіту майна^{[1042] [1043].}

Вимоги до свідків встановлено в ст. 66 Поширеної ре­дакції «Руської правди». На свідчення холопа не посилатись, але якщо не буде вільної (людини чи свідка), то за необхід­ності (можна) посилатися на боярського тіуна, а на інших не посилатися. А при невеликому позові у разі необхідності мо­жна посилатися на закупа^[1044].

З часів так званої «Найдавнішої правди» виокремлю­валися дві групи свідків - видоки і послухи, причому в літе­ратурі до сьогодні не склалося єдиної думки про те, у чому саме полягає відмінність між цими групами^[1045].

Ми підтримуємо думку В. Демченка, який, опонуючи І. Енгельману та С. Пахману, писав: «Під послухами у влас­ному сенсі розуміються свідки, які були присутніми за за­прошенням сторін, а не випадково при укладенні договору, з якого виникла справа. При такому значенні послухів, як нам здається, вірніше пояснити і саму їх назву з того, що вони послухалися... бути присутніми при укладенні угоди, ніж виводити її від того, що вони безпосередньо сприйняли на слух про обставини, про які свідчать¹ чи знають про них по слуху^{[1046] [1047] від інших»[1048].}

Дослідник М. Дювернуа наголошував: «Присутність вільних послухів не просто засвідчує факт. Їх присутність надає юридичної сили таким діям, які без того залишилися би простим фактом». Цей висновок вчений, робив, виходячи з норм цивільного законодавства, згідно з якими свідок угоди був не лише очевидцем (видоком), але водночас сприяв сторонам: «Можна бути просто видоком (очевид­цем). Таким видоком буде кожний, хто бачив. Щоб бачити - потрібно мати очі, тому і раб може бути видоком, коли йдеться про подію. Щоб розуміти право, щоб бути свідком угоди, щоб упізнати правду і сприяти там, де таке сприяння потрібне, де йде мова про виникнення або відсутність права - потрібно бути вільною людиною... Коли я закликав таких вільних людей і при них здійснив угоду, або їм надаю пи­тання про право, то я таким чином покладаюся на їх спри­яння або, говорячи мовою древніх актів, - посилаюся на них. послухи стали так називатися тому, що на них поси­лалися сторони. Якщо я поклався або послався на кого- небудь, то цим самим я викликаю його сприяти мені, я роб­лю його моїм пособником»^[1049].

Із часом, на думку М. Дювернуа¹, назви послуха та ви- дока змішуються. О. Бобровський зауважує, що це відбува­ється в більш пізніх списках «Руської правди»^{[1050] [1051].}

Отже, посада нотаріуса не була і не могла бути перед­бачена в Давній Русі.

Це підтверджується також думкою М. Дювернуа, який, характеризуючи систему доказів за «Руською правдою», пи­сав: «На першому плані стоять свідки, за браком їх, або як додатковий засіб, йдуть формальні докази. Для формальних доказів вказано певну послідовність, від сильніших випробу­вань до менш сильних»^[1052]. Такої ж думки дотримувався російсь­кий вчений В. Сергєєвич^[1053].

Досліджуючи питання захисту майнових прав за «Русь­кою правдою», беручи до уваги саме участь свідків при зай­мах, А. Станіславський зробив висновок про відсутність на той час письмової форми договорів^[1054].

На підставі цього, український учений Л. Єфіменко до­ходить висновку: «Отже, можна припустити, що саме через відсутність письмового закріплення договірних відносин і, як наслідок, їх публічного визнання на випадок спору виник­ла потреба у зверненні саме до свідків у майнових відноси­нах часів «Руської правди». З’ясування ролі свідків у майно­вих відносинах було неповним без урахування впливу цер­ковних канонів, а саме Святого Писання, на формування ін­ститутів українського права¹.

Так, у Новому Завіті зазначається: «Якщо твій брат згрішить проти тебе, іди і оскарж його між собою і ним од­ним. Якщо тебе послухає, ти придбав твого брата. Якщо ж тебе не послухає він, візьми з собою одного або двох, «щоб при устах двох або свідків стало кожне слово». Якщо ж не по­слухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкву не послухає, хай буде тобі, як поганин і митар» (Євангеліє від Матея 18:15-17)^{[1055] [1056].}

Л. Єфіменко припускає, що свідок не міг діяти лише від себе, а був пов’язаний покладеними на нього суспільними обов’язками щодо непередбачуваних наслідків, які могли виникнути з укладеного договору. На його думку, юридичне значення свідка, за «Руською правдою», полягало у підтвер­дженні ним за певних обставин як самого факту укладення відповідного договору, так і його істотних умов. Це вказує на можливість визнання свідка часів «Руської правди» як особи, що виконувала певні дії, спрямовані на захист цивільних прав за умови відсутності їх письмового закріплення^[1057].

Ми підтримуємо думку Л. Єфіменка в тому, що істори- ко-правове значення «Руської правди» у формуванні витоків нотаріату полягає в передбачених цим джерелом права свід­ків як провісників посадових осіб та органів, що в подальшо­му вчиняли нотаріальні дії^[1058].

Документи економічного призначення відображені в Іпатіївському літописному зводі згадками про велику кіль­кість «купчих», «дарчих», «духівних (заповітових)» грамот, що складали протягом двох століть різні верстви населення Київської Русі. На жаль, жодного оригінального тексту доку­ментів зазначеного виду у зводі немає. У «Повісті врем'яних літ», Київському і Галицько-Волинському літописах є тексти, у яких вміщена інформація щодо здійснення різних внутрі­шніх прямих торговельних операцій або через поручительс­тво посередників, закріплене відповідним документом- розпискою - берестяною грамотою¹.

Документи складалися давньоруською мовою. На дум­ку В. Франчук, вона була мовою державною, адже нею велося діловодство у великокнязівській канцелярії та у канцеляріях удільних князів на волостях; нею, як правило, писалися всі види документів: грамоти, заповіти, велося князівське офі­ційне та приватне листування тощо^{[1059] [1060].}

Документи, зокрема заповіти, писалися кирилицею на пергаменті та папері.

Іпатіївський літописний звід містить надзвичайно цін­ну інформацію щодо місця зберігання управлінських доку­ментів у Київській Русі. У «Повісті врем'яних літ» є повідом­лення про зібрання княжих грамот у бібліотеці Софійського собору (після 1037 р.). Існують припущення, що саме тут збе­рігалися документи періоду від Олега (882-912) до Святос­лава (964-972)^[1061]. За повідомленням Київського і Галицько- Волинського літописів сховищами документів також були Києво-Печерський (після 1050 р.), Видубицький (після 1077 р.) і Почаївський монастирі (після 1240 р.)^[1062].

Справочинства, як системи, що регулюється правом, в Стародавній Русі не було. Однак саме в цей період накопичу­ється досвід складання документів, встановлюються прийо­ми посвідчення - підпис, печатка, стадії написання докумен­та - чорновий і біловий варіант. Виникає потреба у спеціаль­но підготовлених особах, які б могли професійно займатися роботою з документами, а також у спеціалізованих устано­вах, в яких ці люди працювали¹.

Особливе значення мав договір щодо продажу себе в рабство, який повинен був укладатися перед послухами, тоб­то свідками, відповідно до ст. 110 «Просторової правди».

Слід зауважити, що уже в давній Русі вівся облік грома­дян. Лаврентіївський літопис, датований 945 роком, доно­сить до нас свідчення, що князівська адміністрація з метою податного обкладання вела облік населення та видавала ку­пцям грамоти, в яких були зазначені їхні кораблі. Своєрідним посвідченням особи на Русі був пояс: широкий, довгий для чоловіків, вузький та яскравий для жінок, а дітей підперезу- вали ниткою^{[1063] [1064].}

Уже на початку Х ст. на Русі було відоме спадкування за законом, за заповітом і за звичаєм. Як наголошує О. Нелін, найголовніше є те, що русько-візантійські договори є доказом існування вже в той період середньовічної української право­вої системи, яка передувала системі права «Руської правди»^[1065].

У кінці ХІ - на початку ХІІ ст. у Київській Русі порядок спадкування регулювався нормами звичаєвого прав. Тому Коротка редакція «Руської правди» взагалі не включала норм, які регулювали спадкові відносини. Спадкування за законом було у той час пріоритетним, і цим гарантувалося, що маєтки завжди залишалися за родовими сім'ями¹.

О. Нелін стверджує, що розділи про спадкування з «Ек- логи» та «Прохірона» в Київській Русі до ХІІІ ст. ще не були відомі. Юридичні збірники «Номоканони» були поширені на Русі в період виникнення Просторової редакції «Руської пра­вди», тому формування давньоруського спадкового права відбувалося незалежно від візантійського спадкового права^{[1066] [1067].}

Спершу за законом спадкували лише сини - батьківсь­кий двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (стаття 100 «Просторової пра­вди»), притому сини були зобов'язані видати заміж сестер із приданим (стаття 95 «Просторової правди»)^[1068].

Принцип мінорату заслуговує на повагу в Русі, оскільки нетривалим було життя, особливо чоловіків. Він слугував способом забезпечення молодшого сина житлом, який здебі­льшого був неповнолітнім.

У Київській Русі приватноправові і публічно-правові елементи не розділялися. Сини князя, що успадковували піс­ля нього рухоме і нерухоме майно, дивилися на державу як на власність. Тогочасне право спадщини закріплювало за спадкоємцем не тільки власність, але й владу. З права влас­ності на землю випливало і право на повноту всієї влади над населенням, що проживало на успадковуваній землі. О. Нелін вважає, що неупорядковане право успадкування великокня­зівської влади, поєднання власності і влади в одних руках стало причиною розпаду Київської Русі^[1069].

Встановлювалися два види спадкування: для бояр та для смердів. Майно смерда, який не залишив після себе синів, переходило до князя. Заміжні дочки смерда спадщини не отримували, а незаміжні - отримували лише частину майна, яка була її посагом при одруженні. Однак стосовно бояр і дружинників передбачався виняток: їхня спадщина за відсу­тності синів могла переходити і до дочок (стаття 91 «Прос­торової правди»). У цьому, зокрема, виявився принцип фео­дального права як права-привілею. Пізніше положення стат­ті 91 «Просторової правди» були поширені на біле духовенс­тво, ремісників, вільних общинників¹.

Згідно з «Руською правдою», побічні родичі і померло­го феодала, і померлого смерда правом успадкування майна не користувалися^{[1070] [1071].}

О. Нелін, аналізуючи ст. 91 «Просторової правди», за­значає, що «усе це є свідченням правових привілеїв для пред­ставників аристократичної верхівки, утвердженням принци­пу феодального права як права привілею»^[1072].

Успадковувати власність можна було як за заповітом, так і за законом. Однак право на спадщину мали лише діти, наро­джені в законному шлюб. Однак діти наложниці, не маючи пра­ва на одержання спадщини, разом із матір'ю ставали вільними.

У науковій історико-правовій літературі дискусійним було питання щодо спадкування землі, оскільки «Руська правда» серед об'єктів спадкування називала «двір»^[1073].

Н. Толкачова вважає, що поняття «двір» включає і зем­лю, що спадщиною було не тільки власне майно, а й майнові права та обов'язки^[1074].

Заслуговує на увагу думка О. Неліна, що спадщина в українському звичаєвому праві становила спільну сімейну власність (нажита спільною працею членів сім'ї), материнсь­ке та батьківське майно (їхня особиста власність) та індиві­дуальне майно, придбане за власний кошт кожного окремого члена родини¹.

Принцип сімейних начал спадкування застосовувався лише у звичаєвому праві і бере свій початок ще за часів «Русь­кої правди», відповідно до якої спадкування мали лише члени сім'ї як за звичаєм (за законом), так і за заповітом (рядом). Йдеться передусім про дітей: синів та дочок домо- господаря, його онуків (за правом представлення), прийма­ків, пасинків, тому що вони становили одну селянську ро­дину і працювали разом, тобто створювали спільну сімейну власність^{[1075] [1076].}

Вищезазначене ще раз вказує не те, що в Київській Русі заповіт переважно укладався усно. Як виняток вживалася письмова форма заповіту.

Питання про те, якою ж була у цей період форма запо­вітів, не порушувалося в історико-юридичній науці. Вважа­лось, що грамотність не була поширеним явищем, відтак природно, що письмова форма заповіту не була обов'яз­ковою, особливо в ХІ ст.^[1077]. До нас дійшли лише дві духівниці - Климента і Антонія Римлянина 1147 р.^[1078] і два заповіти князя Володимира Васильковича Волинського^[1079]. Однак у першому випадку спадкодавцями були монахи, а у другому князь. Письмових відомостей про спадкування звичайних обивате­лів не було¹.

Проте археологічні відкриття останніх десятиліть (пе­редусім маються на увазі берестяні грамоти, які завдяки спе­цифічним умовам зберігання дійшли до наших днів) дають можливість значно розширити уявлення про форму заповіту епохи Київської Русі. Берестяні грамоти дають багатий мате­ріал про високий рівень грамотності населення того часу, розвінчуючи сумніви щодо цього окремих учених. Заповіти оформлялись у присутності священика, який виступав свід­ком доброї і свідомої волі спадкодавця^{[1080] [1081].}

Найдавнішим давньоруським заповітом, відомим на­шій історії, прийнято вважати заповіт княгині Ольги. Про цей заповіт є згадка у книзі Івана Огієнка «Українська церк­ва». Спочатку, зіславшись на Лаврентіївський літопис, автор велику увагу приділяє історії поширення християнства у Київській Русі. На його думку, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й широке коріння в Україні^[1082]. Тож помираючи, «заповедала Ольга не творити тризни над собою, бо имущи пресвітер, сей похорони у блаженную Ольгу»^[1083].

Як справедливо зауважує Л. Саннікова, на жаль, немає історичних джерел, на підставі яких можна було б скласти ціліс­не уявлення про можливе коло спадкоємців за заповітом^[1084].

Відповідно до статті 100 «Просторової правди» бать­ківський двір без поділу переходив до молодшого сина, хоча у західноєвропейському феодальному праві здебільшого пе­реваги надавалися старшому синові. Дочки, за наявності си­нів у спадкодавця, спадкоємцями батьків не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. Так, у статтях 93, 95 «Просторової правди» є норми, в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть прете­ндувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції: у більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, за яким спадкувати могли тільки сини¹.

В історіографії зовсім не згадується про подальшу до­лю дружини та доньки смерда після його смерті. Нез'ясо- ваним залишається питання про місце проживання доньки після того, як батьківське майно опинялось у князя чи іншо­го феодала (продовжували вони жити на цьому ж дворі чи змушені були пересилятися до родичів)^{[1085] [1086].}

У «Руській правді» немає норм, які б регулювали пове­рнення приданого померлої невістки, якщо в неї не було ді­тей. На думку І. Бойка^[1087] та О. Неліна^[1088], ці питання вирішували­ся за звичаєвим правом, згідно з яким придане поверталося родині померлої.

З іншого боку, за «Руською правдою» становище дру­жини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чолові­ка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім'ї та до досягнення повноліття спадкоємцями розпоряджалася їх­ньою спадщиною. Дружина-вдова отримувала частину майна «на прожиття», яка, на нашу думку, може вважатися обов’яз­ковою часткою, хоча її конкретний розмір визначався у кож­ному випадку індивідуально, виходячи із розміру спадкового майна, кількості дітей спадкодавця¹.

Вдова розпоряджалась вищевказаним майном на влас­ний розсуд, але заповідати його могла лише своїм дітям, роз­поділяючи розміри часток за власним бажанням. Правові но­рми надавали матері право «дітям волі не давати», виховува­ти їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільст­ві. Однак у випадку смерті матері та незалишення нею запо­віту, її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала^{[1089] [1090].}

Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначав­ся опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближ­чих родичів, у тому числі вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за виконання своїх обов’язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям^[1091].

Як зазначає О. Нелін, у візантійському праві спадкоєм­цями могли бути висхідні родичі: батько, мати, дід, баба, брати. За руським правом вони не входили до спадкоємців^[1092].

С. Благовісний зауважує, що «Псковська судна грамота» розрізнює спадкування за законом та за заповітом, викладе­ним у письмовій формі. Ці види спадкування набувають са­мостійного значення. Розширюється також коло родичів, що можуть бути спадкоємцями, зміцнюються їхні права та від­повідальність¹.

Як справедливо зауважує О. Нелін, у «Руській правді» взагалі нічого не йдеться про права чоловіка щодо спадкуван­ня після дружини. За візантійським правом, зокрема «Екло- гою», якщо дітей від шлюбу не залишилося, то чоловік, який пережив дружину, отримував четверту частину з її посагу, а решта відходила спадкоємцям померлої. Своєї частки чоловік позбавлявся, якщо брав новий шлюб. Ці норми стали правом і діяли тривалий час. У ХІХ ст. звичай не визначав за чоловіком, за наявності дітей, ніяких спадкових прав на майно дружини, яке, не виключаючи посагу, цілком переходило від матері до дітей. Однак чоловік не позбавлявся права користуватися майном дружини для утримання та виховання малолітніх ді­тей, хоч і не мав права віддавати його в заставу з цією метою^{[1093] [1094].}

Аналізуючи вказаний документ, О. Нелін зазначає, що «Руська правда» закріплювала існування роздільного майна подружжя і особливі права на його успадкування дітьми. Спадкове право Київської Русі розрізняло спадкування як за законом, так і за заповітом, установлювало правила успадку­вання майна подружжям, знало виморочне майно^[1095].

Характеризуючи спадкове право Русі, російська до­слідниця Т. Новіцька зауважує, що нормативно-правові акти того часу містять спадкування за заповітом і за законом або звичаєм^[1096].

Аналіз руських заповітів за «Руською правдою» дозво­лив О. Неліну виявити низку принципових відмінностей від їхніх візантійських аналогів:

- по-перше, на Русі траплялися колективні заповіти, що категорично виключалось римським і візантійським правом;

- по-друге, у руських заповітах часто простежуються доручення (наприклад, викупити вотчину у монастиря спадкоємцю), що також суперечило класичним римським заповітам;

- по-третє, у руських заповітах нерідко вказується на умову спадкування другим чи третім спадкоємцем (відсут­ність дітей у першого спадкоємця чи постриження його в монахи), що також неможливо за римським правом;

- по-четверте, «ряд» за «Руською правдою» - це не за­повіт у прямому розумінні цього слова, а правонаступництво всього спільного сімейного майна між спадкоємцями за за­коном зі збереженням спільної сімейної власності;

- по-п'яте, за візантійським правом спадкоємцями мог­ли бути батько, мати, баба, дід, брати. За руським правом спадкоємцями були тільки сини. Але «Руська правда» робила виняток для бояр і дружинників, які за відсутності синів мо­гли передавати спадщину донькам¹.

Учений робить висновок, що ці обставини виключають можливість рецепції візантійського спадкового права. Отже, порядок спадкування в Руській державі був результатом еволюції руського права, а не рецепції норм права інших держав, і найперше Візантії^{[1097] [1098].}

Як стверджують Є. Харитонов та О. Харитонова, пер­шим кодифікованим актом, що дійшов до нас, є «Руська пра­вда», в змісті норм якої є помітним римський (греко- римський) вплив. Зокрема, порівнюючи речове та зо­бов'язальне право за «Руською правдою» з римським (гре- ко-римським правом), варто звернути увагу на подібність деяких рішень. Насамперед, слід зазначити наявність норм, що регулюють як громадську (публічну), так і приватну власність. Причому головним об'єктом і в тому, і в іншому випадку є земля. Водночас у «Руській правді» відносини власності урегульовано не так детально. Захищають вони не настільки всебічно, до того ж часто ще й за допомогою штрафів¹.

Ми погоджуємося з українською дослідницею Г. Феду- щак-Паславською, що римське приватне право вважається найдосконалішою формою права, оскільки воно побудоване на приватній власності та договірних відносинах, тим самим завжди вносило і вносить цивілізованість у людські відноси­ни, а тому є однією з підвалин європейської правової культу- ри^{[1099] [1100]. На нашу думку, це стосується також України.}

Як зазначає Р. Ієринг, усе нове законодавство ґрунту­ється на римському праві як матеріально, так і формально; римське право, як і християнство, грецька література і мис­тецтво, стало культурним елементом нового світу, вплив якого не обмежується тими установами, які ми запозичили із римського права^[1101].

Ще більш цікавим є порівняння концепції регулювання спадкування, де помітним є вплив ідей «права Юстиніана» стосовно визначення видів спадкування, кола спадкоємців за законом тощо. Можна зробити висновок, що «Руська правда», будучи продуктом давньоруської правотворчості, водночас відображала вплив римського права (найчастіше, у його ві­зантійській інтерпретації)^[1102].

Ми підтримуємо думку Є. Харитонова та О. Харитоно­вой що римське право помітно вплинуло на речове та зобов'я­зальне право, а візантійське - на регулювання шлюбних та спадкових відносин. Проте, на думку вчених, у галузі публічного права законодавчі рішення більшою мірою відображали міс­цеву специфіку ідеології правотворчості¹.

Як зауважує професор В. Грищук, Коротка редакція «Руської правди» як перший кодифікований акт давньорусь­кого права, який зберігся до нашого часу, заклала основи пра­вового захисту життя і здоров'я особи, що надалі розвивалися у наступних кодифікаційних актах українського права^{[1103] [1104].}

М. Максимейко констатує, що укладач короткої «Пра­вди», який писав свою працю в KI ст., міг мати відомості про Юстиніанове законодавство, тому, що в той час воно ще ко­ристувалося великою популярністю і було поширене в Гре­ції. Він міг також прочитати його, тому що для цього не треба було знати латинську мову: існували грецькі пере­клади. Нарешті, він міг і розуміти це законодавство частко­во завдяки коментарям, а почасти, користуючись його ско­рочений викладом^[1105].

Деякі вчені вважають, що право Київської Русі створю­валося на місцевому, вітчизняному ґрунті, в ньому відобра­жалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства^[1106].

Ми погоджуємося з думкою М. Чубатого щодо значення «Руської правди» в історії нашого права, що «вона є голо­вним твором, де зібрані правні погляди українського народу в першій добі, є немов підручником пізнання цілої правничої системи, що панувала в Київській державі»¹.

Д. Бочарников зауважує, що як система загально­обов’язкових вимог право Київської Русі не можна вважати інструментом, властивим юридичній державі: воно не було загальнообов’язковим для всіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишилися: князь, його громадянські (апарат влади) та військові (збройні сили) підлеглі. Статус, структу­ра, діяльність, відповідальність, права, обов’язки зазначених категорій не були чітко визначені. Вчений підсумовує, що: у Київській Русі право здійснювалося за принципом: що бажа­но суверену, то і є право. Зі зміною суверена право змінюва­лося, що не йшло на користь стабільності^{[1107] [1108].}

Великим феодалом була церква. У ХІІ ст. продовжувало зростати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). «Джерелом зростання цього землеволодіння були перш за все князівські дарування... Дарування землі було од­ним з головних джерел збагачення церкви. Збагачувалась церква також за рахунок церковного суду, у віданні якого знаходилося широке коло справ, визначених церковними уставами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збага­чувались і внаслідок того, що монастирські землі не подріб­нювалися при одержанні спадщини, як землі князівські або боярські.»^[1109].

Сьогодні лише архіви православних храмів містять ві­домості про договори, грамоти та інші документи, які скла­далися не лише для історії, а й для потреб повсякденного життя.

В. Черниш, В. Степаненко стверджують, що наявні пам’ят­ки дають змогу простежити формування правила укладення офіційних документів на письмі лише з Х ст. І хоча, безспірно, основною пам’яткою писемного права Київської Русі є зна­менита «Руська правда» (ХІ ст.), однак не менш відомим є ще один документ, який, на думку вчених, по праву може вважа­тися першим нотаріальним актом¹. Розглядаючи історію Ки­єво-Печерської лаври ХІІ ст., багато дослідників згадують про так звану «Грамоту князя Андрія Боголюбського», нада­ну монастирю на землі, та ставропігію, тобто незалежність від Київського митрополита та безпосередню підпорядкова­ність Патріарху Константинопольському^{[1110] [1111].}

Для надання грамоті публічності її внесли в книги Кон­стантинопольського патріархату. Згодом на Русі сформува­лася практика обов’язкової реєстрації актів та угод у судових органах^[1112].

В. Черниш констатує, що нормативні джерела не нада­ють жодних відомостей про нотаріат. Принаймні в XII ст. письмовий приватний акт існує. «Це підтверджується і тим, що перші відомості про юридичне сприяння публічних орга­нів, а саме духовної влади, вчиненню майнових правочинів приходять до нас із XII ст.»^[1113].

Ми згодні з тим, що протягом усього існування Київсь­кої Русі ще рано говорити про виконавчу владу взагалі, більш доцільним є застосування терміна «виконавчі функції», адже саме з розвитком ранньофеодальної держави відбувається процес становлення управлінської адміністрації¹.

Цілком логічно, що за часів Київської Русі не можна го­ворити як про органи, які вчиняли нотаріальні дії, так і про вчинені нотаріальні акти, зокрема заповіти та договори, а лише про їх зародження.

Ми погоджуємося з думкою О. Неліна, що «у Руській державі такого правового інституту, як нотаріат не існувало. Тому торгові угоди, акти дарування, спадкування уклада­лись, як правило, в усній формі на торзі у присутності двох свідків або митника. Факт вчинення угоди не реєструвався в актових записах, а засвідчувався свідками»^{[1114] [1115], що підтверджу­вали свідки у судовому порядку[1116].}

Отже, як стверджує В. Єрмолаєв, у статтях «Руської правди» знаходимо норми, що захищали цивільні права та інтереси, особисті майнові і немайнові права, право власнос­ті, норми про опіку і піклування, зобов’язального права - про договірні зобов’язання, позички, зберігання, позику і кредит, норми спадкового права, які стали сьогодні статтями, глава­ми і розділами ЦК України. Вони й зараз складають основний зміст Цивільного і Цивільно-процесуального кодексів Украї­ни, розвинені і збагачені нинішніми суспільними відносина­ми, нинішнім законодавцем і юридичною думкою^[1117].

Відомий український історик Г. Демиденко констатує: «Ярославом Мудрим було започатковано вітчизняне писане законодавство, основні принципи якого продовжували жити і розвиватись в українському законодавстві й у наступному тисячолітті». Зі смертю Ярослава Мудрого закінчується «зо­лота доба» Русі»¹.

Перед смертю Ярослав поділив цілу Україну на окремі землі, або на так звані «уділи», і до кожного уділу призначив одного сина. Але наказав їм коритися владі найстаршого князя в Києві, а ним призначив сина Ізяслава. Своєму внукові Ростиславові дав Галичину, і відтоді починається рід галиць­ких князів Ростиславовичів^{[1118] [1119]. Спершу після смерті Ярослава його сини, керуючись заповітом батька, прийняли Збірник прав - другу частину короткої редакції «Руської правди» - «Правду Ярославовичів», намагаючись у такий спосіб поси­лити доцентрові фактори, щоправда, в результаті низки причин недостатньо успішно[1120]. Енергійна діяльність Володи­мира Мономаха та його сина Мстислава (1125-1132 рр.) не допомогла, однак призупинила процес розпаду Київської держави. Роздробленість Давньої Русі в середині ХІІ ст. стала наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства[1121].}

Як стверджує П. Захарченко «відносно централізована Руська держава у першій третині ХІІ ст. розпалася на окремі князівства, які вели між собою міжусобні війни. Київ утратив свої колишні могутність, політичну вагу і звання об'єд­навчого центру Русі. Зі складу Руської держави відокремили­ся незалежні: Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяслав­ське, Волинське та Галицьке князівства. За двома останніми, після їх об’єднання, в історичній літературі міцно закріпився титул «спадкоємиці Київської Русі»¹.

Монголо-татарська навала завершила політичний за­непад Подніпров’я з центром в Києві. Політичний центр пе­ремістився на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався і остаточний розрив із Володимиро-Суздальською землею - розходяться історичні шляхи українського і російського на­родів. Монголо-татарська навала не допустила поширення влади галицько-волинських князів на схід. Київський митро­полит у 1300 р. покидає Київ і переїздить до Суздаля^{[1122] [1123].}

Протягом ХІ-ХІІ століть на західних територіях Київсь­кої Русі спостерігається значне піднесення двох удільних князівств - Галицького та Волинського. Ці князівські землі підтримували активні міжнародні відносини із провідними європейськими країнами, Візантією тощо. Це зумовлювало перспективу їх подальшого об’єднання в одну державу, ви­роблення європейського вектора розвитку, а також зміцнен­ня їх ролі і впливу на політичну ситуацію в Європі^[1124].

Формування Галицького князівства почалося у другій половині ХІ ст. У 1067 р. Галичину було поділено на три кня­зівства: Звенигородське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об’єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла, 1151-1187 рр.). Династія Ростиславо­вичів закінчилася, і в 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об’єднав Галичину з Волин­ню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її став Галич, пізніше - Холм, а з 1272 р. - Львів^[1125].

Перша документальна згадка про Львів датується 1256 р. Заснував місто галицько-волинський князь Данило Романо­вич і назвав його на честь сина Лева. Однак археологічні до­слідження засвідчують, що поселення на місці сучасного Львова (в районі площі Старий Ринок, на території Онуфріївсь- кого монастиря, костьолу Яна Хрестителя, а також вул. Вір­менської) існувало ще в ХІІ ст., принаймні за 100 років до літописної дати¹.

На думку українського дослідника Д. Забзалюка, прак­тично всі руські князі як київського, так і галицько- волинського періодів розвитку української держави, підтри­мували тісні зв'язки із провідними західноєвропейськими католицькими державами^{[1126] [1127].}

Розпад Київської Русі як єдиної держави не був її особ­ливістю. Аналогічні явища спостерігались і в інших країнах Європи. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації оновленими і сильними. На жаль, так не сталося з Україною-Руссю, яка в часи свого найбільшого ослаблення стала здобиччю нового грандіозного ворога - монголо-татарських орд. Нашестя ор­ди завершило її занепад. Проте національні державницькі традиції не загинули. Їх перейняла спадкоємниця Київської Русі - Галицько-Волинська держава^[1128].

Як стверджує М. Грушевський, від княжих усобиць, від тих війн, що вони вели, і руїни, що вони чинили, та від тих нападів половецьких Київ і Київщина і все Подніпров'я українське стало сильно упадати за внуків і правнуків Мо- номахових, у ХІІ ст. Саме та частина України, де витворила­ся держава, де освіта, письменництво і мистецтво, руйнува­лася і пустіла від цих війн і неспокоїв, люди мандрували звідси в затишніші краї на захід, на Волинь і Галичину, на північ, у теперішні землі білоруські й московські. Також науковець наполягає на тому, що «приложили до того своїх рук і суздальські князі - потомки молодшого Мономаховича Юрія, предки пізнішої московської династії. Осівши на По­волжі, вони умисно старалися ще більше підірвати Київ, щоб його князі не мали значення, а їм, щоб бути найперши­ми князями»¹.

Коли Київська Русь розпалася на окремі князівства, у кожному з них склалася майже однакова система правових взаємин на засадах положень «Руської правди». Поступово, з розвитком економіки, удосконалювалася і правова система. Так, подекуди запроваджувалися більш розвинуті норми зо­бов’язального права, переважною формою укладання угод стала письмова, у деяких випадках - з реєстрацією держав­ними урядовцями. Але це стосувалося насамперед Новгорода та Пскова, де утворилися феодальні республіки і де спостері­гався значний вплив європейських правових культур^{[1129] [1130].}

Як зауважує О. Нелін, уже в період феодальної роздро­бленості Київської Русі простежується участь органів держа­вної влади у вчиненні приватноправових юридичних актів і документів. Зокрема, «складання таких актів перейшло до рук спеціальних осіб - писарів, які перебували на службі при різних державних установах»^[1131].

Вони відігравали важливу роль у загальному історич­ному розвитку правових інститутів ХІІ-ХІІІ ст. Подібно до римських scribae, давньоруські писарі також поділялись на вільних і рабів, останні з яких нерідко перебували в розпоря­дженні окремих приватних осіб і відігравали при них роль освічених помічників і радників, обізнаних із законами^[1132].

Правонаступницею Київської Русі на території сучасної України стала Галицько-Волинська держава, що існувала у 1199-1349 рр. Саме до неї відійшла київська спадщина: русь- ко-полянське населення, територія, внутрішні проблеми й основні напрями зовнішньої політики¹.

Описуючи процес створення Галицько-Волинського князівства, український письменник І. Франко зазначає: «За­хідна частина Південної Русі, теперішня Галичина, майже упродовж ста років од початку монгольської навали утриму­вала незалежність від монгольської панівної верхівки, а одно­му з кращих князів країни, Данилові, вдалося розширити свій вплив аж до Дніпра й оволодіти напівзруйнованим Києвом»^{[1133] [1134].}

У XII-XVI ст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розвиваються ремесла, торгівля. Данило Галицький засновує нові міста, запрошує німців, вірменів, поляків. У великих містах князівс­тва завжди було багато іноземців, зокрема хозарів, греків, вірмен, поляків, євреїв, німців тощо^[1135].

З утворенням Галицько-Волинської держави, особливо за короля Данила Галицького, вдалося встановити і розвину­ти тісні контакти з Європою. У галузі політики спробу захід­ної переорієнтації було зроблено Данилом Галицьким, який вів активну боротьбу із золотоординським ярмом, захищаю­чи своїми володіннями Європу від агресії Золотої Орди. Зу­силля Данила Галицького належно були оцінені у католиць­кому світі, і це сприяло визнанню української державності Західною Європою^[1136].

Після смерті Данила Галицького 1264 року в місті Хол- мі почався упадок Галицько-Волинської Русі, який в основ­ному був обумовлений феодальною роздрібненістю, постій­ними нападами татар і міжусобною боротьбою його наступ­ників. Щоправда, Галицько-Волинське князівство залишило­ся ще деякий час серйозною силою в Східній Європі. Але фео­дальний розпад проходив в умовах посилення сусідніх дер­жав - Польщі і Литви, які здавна намагалися захопити гали­цько-волинські землі. Останній самостійний галицько-во­линський князь Болеслав-Юрій правив до 1340 року, коли в результаті змови опозиційного боярства він був отруєний під час бенкету. Боячись вторгнення Польщі й Угорщини в Галичину і на Волинь, бояри проголосили Галицько-Волинсь­ким князем Любарта, сина литовського князя Гедиміна, чо­ловіка однієї із волинських княжен¹.

У 1349 р. польський король Казимир ІІ Великий пішов на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва про­довжила ще на ціле століття існування державної організації і була головним центром для всієї України. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність. Так закінчила­ся княжа доба, яка продовжувалась майже п'ять століть, з київським (860-1240 рр.) і галицько-волинським (до 1349 р.) етапами^{[1137] [1138].}

Як і в усіх інших князівствах і землях Русі, в Галицько- Волинському князівстві продовжували діяти норми «Руської правди», які регулювали питання права власності на майно та земельні володіння, укладення договорів. Діяли також но­рми церковних статутів князів Володимира та Ярослава^[1139].

Як стверджує М. Ливак, з огляду на те, що процес фор­мування права тут визначався становленням та розвитком внутрішньообщинних відносин, то важливе місце у правовій системі Галицько-Волинського князівства належало звичаєво­му праву, яке відповідало, зберігалось і удосконалювалось у межах общини. Можливо, цим і пояснюється те, що за опрацю­ванням правових джерел означеного періоду не знаходимо сут­тєвих доповнень до попередніх норм інституту спадкування¹.

Українські вчені В. Кульчицький та Б. Тищик конста­тують, що документи та інші пам'ятки української культури масово знищували представники польсько-литовської влади і католицького духовенства. Поодинокі ж документи, які збереглися, є унікальними пам'ятками. Вони дають змогу ґрунтовніше вивчити важливі проблеми історії права Гали­чини і Волині^{[1140] [1141].}

На думку І. Бойка, історичні джерела свідчать, що зви­чаєве право в Галицько-Волинській державі було гуманні­шим, ніж існуюче в цей період у інших народів. Це одна з го­ловних причин збереження національних правових тради­цій. Звичаєве право відігравало позитивну роль у Галицько- Волинському князівстві, оскільки ототожнювалося із пра­вом, що мало загальну підтримку населення^[1142].

Законів у Галицько-Волинській державі не видавали.

Поняття «закон» до князівських грамот та інших правових актів не застосовувалось. За тогочасними уявленнями, закон розумівся як Божий припис, як заповіді Святого Письма тощо^[1143]. У Галицько-Волинському князівстві в різні часи діяли відомі редакції «Руської правди»: коротка, поширена і скоро- чена.

Ця найвидатніша пам'ятка середньовічного права Київсь­кої Русі діяла в її Поширеній редакції, адже час її укладення майже збігається з часом утворення Галицько-Волинського князівства. Норми «Руської правди» виражали інтереси фео­далів і значно посилювали їх правове становище в державі порівняно з Короткою редакцією. Такий процес був законо­мірний, адже цей історичний період супроводжувався інтен­сивним розвитком нових економічних відносин. Це й зумо­вило формування нової соціальної групи - бояр у Галицько- Волинському князівстві¹.

У князівстві існувала двірсько-вотчинна система управління, яка переросла у двірські чини. Так, літопис відо­бражав відомості про дворецького канцлера (печатника), стольника та ін. Доцільно звернути увагу на повноваження печатника. Зокрема, до його обов’язків входили: охорона князівської печатки, складання самому чи під його керівниц­твом текстів грамот та інших документів, засвідчення кня­зівських документів, керівництво князівською канцелярією, а також зберігання князівських документів, у тому числі грамот. Тобто печатник виконував певною мірою обов’язки нотаріуса.

Важливим джерелом права Галицько-Волинського кня­зівства було князівське законодавство, яке існувало у вигля­ді грамот, договорів, статутів (уставів) тощо. Тут знайшла відображення подальша систематизація права в Україні- Русі^{[1144] [1145]. Устави галицьких князів більше стосувалися економіч­них правовідносин, спрямованих на збереження оборонозда­тності міст (загроза з боку Золотої Орди), а шлюбно-сімейне право урегульовувалося нормами «Руської правди» та, як за­значалось, звичаєвим правом[1146].}

Ми погоджуємося з В. Зарубою, що система права Гали­чини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній

базі. Джерелами права були: а) досить розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши на норми зви­чаєвого права. Це насамперед кровна помста, ордалії, свід­чення в суді, порядок успадкування майна тощо; б) норми статей «Руської правди», яка поширювалася в усіх трьох ре­дакціях - короткій, просторовій та скороченій. Її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Вели­кому князівстві Литовському; в) князівське законодавство репрезентовано уставами, угодами та грамотами князів. Се­ред документів юридичного характеру можна виокремити також: грамоту князя Івана Берладника (середина ХІІ ст.), яка визначала правовий статус іноземних купців та регламе­нтувала умови торгівлі з ними; заповіт (рукописання) Воло­димира Васильковича (1287 р.) на успадкування Волині на­щадками Данила Галицького, Уставну грамоту Мстислава Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей мі­щан; дві грамоти Андрія Юрійовича (1320 р.) про торговель­ні привілеї купцям; г) міжнародно-правові акти - декілька угод князів з орденом хрестоносців (1308-1335 рр.); ґ) кано­нічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, «Номоканон», «Кормча книга»; д) магдебурзьке право у ви­гляді грамот князів на самоврядування містам Сянок (1339 р.) та Львів (1356 р.). Ці норми права діяли в Галичині не в пов­ному обсязі і в зміненому вигляді^[1147].

Як стверджують Є. Харитонов та О. Харитонова, у ХІІ- XIV ст., здавалося виникла ситуація, за якої Україна могла відійти від східноєвропейської та наблизитися до західно­європейської цивілізації. Власне такий процес і мав місце. У галузі політики спроби західної переорієнтації нерідко пов’язують з так званим золотоординським ярмом, коли ту обставину, що Данило Галицький закривав своїм володінням Європу від Улусу Джучі, належно було оцінено у католицькому світі і це посприяло визнанню української державності Захі­дною Європою¹.

У другій половині ХІІІ - першій половині ХІУ ст. князя­ми українських земель і князівств було укладено ряд дого­ворів з різними німецькими державами і об’єднаннями. Про законодавчу техніку цих договорів можна судити з текстів 1316 та 1334 рр. Сторонами, що укладають договір, з німець­кого боку виступає магістр ордену хрестоносців від імені ли­царського братства, а князь (князі) і представники боярської ради - від імені Галицько-Волинської держави. Грамоти до­говорів затверджувалися власноручними підписами і скріп­лювалися печатками. Від української сторони підписували і прикладали свої печатки не тільки князь, а й бояри^{[1148] [1149].}

У Галицько-Волинській державі, як і в Київській Русі, зобов’язання виникали за двома підставами: у результаті укладення договору; у зв’язку із заподіянням шкоди. Основ­ною підставою виникнення зобов’язань у Галицько-Волинсь­кій державі був договір, який укладався як в усній, так і в письмовій формі. Письмова форма була обов’язковою, якщо предмет договору мав значну цінність. Такий договір укла­дали публічно «на торзі», при свідках із застосуванням сим­волічних обрядів (наприклад, продавець передавав покупцю символічний елемент предмета договору - колосся при купі­влі земельної ділянки, двері чи ключі - при купівлі будинку). Давньоруське право такими символічними діями надавало договору додаткового захисту, адже свідки мали тепер свід­чити не лише щодо факту укладення договору між сторона­ми, а й щодо його змісту, тобто такі свідчення розглядалися як доказ у випадку спору за майно. З розвитком товарно- грошових відносин у Галицько-Волинській державі форми укладення договорів стали різноманітніші. Дрібні цивільно- правові угоди продовжували укладати в усній формі. Для більш значних застосовували просту письмову форму або присутність не менше двох свідків із застосуванням символі­чної обрядовості. З утвердженням християнства у Галицько- Волинській державі було складено додаткову форму посвід­чення договорів - письмову державно-зареєстровану¹.

У Галицько-Волинській державі найбільш поширеними були такі договори, як купівля-продаж, позика, міна, покла­жа, особисте наймання та інші. Договір купівлі-продажу був одним з найбільш давніх і поширених у Галицько-Волинсь­кій державі^{[1150] [1151].}

Особливе значення мав договір щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов’язково укладався при свідках (послухах). У Галицько-Волинській державі було пе­редбачено укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна. Про це є певні згадки в «Рукописаннях» Володимира Васильковича. Цей князь установлював перелік сіл, які пере­дав у спадок своїй дружині, та визначав ціну деяких з них, за якою він їх придбав у іншого князя^[1152].

С. Петреченко стверджує, що в період існування Гали­цько-Волинського князівства також існувало таке поняття, як шлюбний договір^[1153].

Вже з кінця ХІІІ ст. заручини почали оформлюватися шляхом складання родичами наречених або сватами шлюб­ного договору («рядна грамота», «рядний запис»)^[1154].

У Галицько-Волинській державі з утвердженням хрис­тиянства та моногамного законного шлюбу, зареєстрованого церковною процедурою Святого Таїнства, відбувалися доко­рінні зміни в системі спадкування. Була розвинута свобода заповітних розпоряджень. Заповіт міг бути дійсним лише за церковного затвердження та забезпечення законної частки рідним шлюбним дітям. Законодавство водночас установило низку норм, які регулювали спадкування за законом. Одне з відомих джерел права Галицько-Волинської держави «Руко­писання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) свідчить про існування права спадщини феодального воло­діння у Володимир-Волинському князівстві, а також порядок передання князями права на феодально-залежне населення своїм спадкоємцям. Так, місто Кобрин (тепер - Брестської об­ласті, Білорусь), села Городел (поблизу Володимира-Волинсь- кого), Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми і даниною заповідалися дружині князя. У «Рукописанні» вказується на укладення договору купівлі зем­лі, як один зі способів набуття феодальних землеволодінь¹.

У 1289 р. була видана Уставна грамота волинського кня­зя Мстислава Даниловича, що встановлювала розміри і форми феодальних повинностей для міського населення на користь державної влади. Видання її пов'язане із заволодінням містом Берестя князем Мстиславом (перед тим воно було захоплене його племінником князем холмським Юрієм Львовичем)^{[1155] [1156].}

Усиновлення у Галицько-Волинській державі вимагало церковного засвідчення, особливо якщо це стосувалося за­можних чи знатних усиновителів. Старійшини в роді зберег­ли за собою функції опікунів і піклувальників щодо неповно­літніх або обмежено дієздатних членів їхніх родин. За відсут­ності родичів функції опікуна виконували представники князя - тіуни або представники церкви - ігумени монастирів або місцеві священики^[1157].

Збереглося лише кілька пам'яток правотворчості кня­зів Галицько-Волинської держави, що дають уявлення про особливості її правової системи. Отже, у Галицько-Волинсь­кій державі існувала достатньо розвинута система цивільно­го права, основу якої воно отримало у спадок від Київської Русі. Базою цієї системи була «Руська правда». Існували й ін­ші важливі джерела, які регулювали цивільні відносини Га­лицько-Волинської держави¹.

Слід зазначити й те, що відомості про право цього пе­ріоду, що дійшли до нас, не зовсім повні. Пояснюється це тим, що золотоординська кабала на землях Русі супроводжувала­ся масовими руйнуваннями міст, разом з якими знищили і пам'ятки права^{[1158] [1159].}

На думку О. Неліна, історія виникнення нотаріальної діяльності на Русі починається з Х ст. Деякі документи, на­приклад церковні устави Володимира та Ярослава й інших князів, дають підстави стверджувати, що, на відміну від рим­ського інституту табеліонів, світського й церковного нотарі­ату, на Русі, де освічених людей взагалі було мало, перші письмові акти, юридичні документи та правові угоди скла­дали люди грамотні, навіть коли вони перебували на держа­вній службі й не були наділені особливими повноваженнями від держави щодо складання таких документів. Довіра до них базувалась лише на факті грамотності. В історико-правовій літературі є свідчення, що грамотними людьми в той час бу­ли «владычные тысяцкие и наместники». Писались юридич­ні акти й документи на дошках, бересті, корі, пергаменті, а в кінці XIV ст. - на папері^[1160].

Аналізуючи процес становлення нотаріату в українсь­кому праві, можна стверджувати, що його генезис було запо­чатковано в Київській Русі, хоча нотаріусів як державних ор­ганів не існувало.

Ми погоджуємося з думкою українського історика Во­лодимира Шатіла, що ідеї «Руської правди» мають завжди перебувати біля витоків українського правотворення¹.

Відомі українські дослідники нотаріату О. Нелін^{[1161] [1162], В. Чер­ниш та В. Степаненко[1163] стверджують, що саме закони Яросла­ва Мудрого, договір Олега з греками, укладений ще 911 р., численні розділи «Руської правди» свідчать про те, що вони були власне попередниками нотаріальної діяльності в Україні (предтечею такого правового інституту, як нотаріат).}

На нашу думку, вказані нормативні акти, а також духів­ниці Климента і Антонія Римлянина 1147 р. і два заповіти князя Володимира Васильковича Волинського свідчать не лише про генезу української нотаріальної діяльності, але й зародження давньоруського нотаріального законодавства як попередника українського нотаріального законодавства.

Договір 911 року, «Руська правда» як перші нормативні акти Київської Русі зафіксували стан правової думки щодо необхідності укладання договорів та заповітів. Вони служать відправним моментом, починаючи з якого, можна простежи­ти процес розвитку українського нотаріального законодав­ства та зародження праорганів нотаріату, а точніше прирів­няних до нотаріальних органів - квазінотаріату.

Державна традиція княжої Русі обривається в Галичині в 1340 р., а в Києві - лише 1471 р., за скасування Литвою Київського князівства^[1164]. Однак уже в 1490 р. маємо першу писемну згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що символізує початок нової козацької доби в Україні. Голо­вні культурні політичні, духовні, економічні центри Півден­ної Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир, Галич, Львів та інші - стали центрами козацької України, міцно пов'язали два послідовних періоди української історії¹.

У 1253 р. Папа Римський коронував Данила Галицько­го. Як зауважує І. Бойко, це був визначний момент, оскільки з того часу західноєвропейський вплив на Галицько-Волинсь­ку державу та її правову систему суттєво посилився. Транс­формація Галицько-Волинської держави з князівства в коро­лівство означала її приєднання на рівних правах до західно­європейської спільноти держав і певну інтегрованість у за­хідноєвропейські правові системи. Безперечно, цей крок з боку Риму був більш політичним, аніж правовим, оскільки Європі потрібен був захист від Золотої Орди, а Галицько- Волинська держава мала відігравати роль своєрідного щита. Так чи інакше, але це було і Галицько-Волинська держава на­була західноєвропейську модель організації влади - королів­ство з усіма принципами та особливостями^{[1165] [1166].}

Ключовою відмінністю між Західною і Східною части­нами Римської імперії було розуміння вищої влади. Після прийняття християнства в Римі була встановлена офіційна доктрина, за якою правитель держави отримував владу без­посередньо від Господа Бога. Символом цієї влади був меч^[1167].

У Західній частині імперії була популярна доктрина двох мечів: один для керівника світської влади, а інший - для керівника церковної влади. Отже, існував дуалізм державної влади, що був присутній і в наступних епохах історії Західної Європи. Натомість у Східній Римській імперії Візантії існу­вала доктрина «одного меча», тому імператор правив як державою, так і церквою. Часто бувало й таке, що керівники світської й церковної влади були рідними братами¹.

Аналізуючи історію Галицько-Волинської держави, І. Бойко доходить висновку, що вона перейняла теорію «двох мечів», як і держави Західної Європи, оскільки вплив держа­вного апарату на справи церковні був мінімальним. Ця роз- межованість сфер компетенції світської та церковної влади була характерна майже для всієї історії держави і права України, за винятком періоду перебування земель у складі Російської імперії, адже ця держава перейняла візантійську доктрину «одного меча», взаємодію держави і церкви та переважного підпорядкування церкви державі^{[1168] [1169].}

Як справедливо зауважує С. Рябенко, у звичаєвому пра­ві Київської Русі не було поділу на рухомі та нерухомі речі (майно), хоча звичай і виділяв різноманітні види (групи) іс­нування рухомого майна. Об'єктом власності, на відміну від сучасних норм права, за звичаєм могла бути також людина^[1170].

І. Бойко констатує, що українське звичаєве право сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі, основну час­тину яких було систематизовано і записано у «Руській правді» та інших актах князівського законодавства. Проявами звичає­вого права в Київській Русі були, наприклад, такі дії, як поса- дження князя на стіл, рукобиття на знак укладення договору купівлі-продажу, акти здійснення судочинства тощо^[1171].

Українські дослідники Р. Марчук, О. Шебуренков, хара­ктеризуючи право доби Київської Русі, вказують на досить високий рівень його розвитку, його самобутність і, навіть, певну прогресивність порівняно з тогочасним західноєвро­пейським правом. Оформлення ж Київської Русі у державу східних слов'ян мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку¹.

Найдавнішою з відомих сучасним дослідникам є «Єф- ремівська кормча книга», яка датується ХІ—ХІІ ст. і містить фотіївський «Номоканон» з 14 титулами, фрагменти «Родом- ського морського закону «Землеробського закону Юстиніа­на», «Еклоги», «Прохірона», «Новел», з «Corpus Juris Civilis», тобто елементи найвизначніших джерел церковного та світ­ського права Візантійської імперії, створених до Х ст.^{[1172] [1173].}

У Х—ХІІ ст. заповіти, очевидно, оголошувалися усно (на це вказує вжитий у «Руській правді» вираз «без языка ли уме­реть»). Письмового заповіту Ярослава Мудрого не було, літопи­сець записав зміст висловленої усно останньої волі київського князя. У 1158 р. князь Гліб Всеславович публічно розпорядився «по своем животе вда княгини пять сел и с челядью и со всем»^[1174].

Особливий погляд на вдів мала і церква. Церква виходила з того, що зі смертю чоловіка дружина втрачала свого опікуна, і тому рекомендувала виказувати до вдів увагу. Часто у заповіті спеціально вказувалась «передача» дружини під опіку найбли­жчого родича по чоловічій лінії чи духовного сановника^[1175]. Але це, як зауважує Н. Рудий, були радше винятки з правил^[1176].

Заповіт (остання воля помираючого) у руському су­спільстві оголошувалася особисто спадкодавцем, при цьому необхідною була присутність свідків. Присутність родичів - членів сім'ї, а також сусідів - членів общини при оголошенні заповіту вимагалася ще руським звичаєвим правом. Їхня роль полягала не лише в тому, що вони були свідками при­значення спадкоємця; їхня присутність була виявом своєрід­ної згоди загалу із легітимністю заповіту¹.

О. Нелін стверджує, що воля заповідача стосовно вибо­ру осіб, між якими він бажав розподілити майно, обмежува­лась у звичаєвому праві колом законних спадкоємців, тобто таких, призначення яких не залежало від особистої волі за­повідача, але визначалося зовнішньою нормою - правовим звичаєм. Заповіт, як правило, укладався словесно у присут­ності свідків, його можна було змінити декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам'ять і розум. Крім дітей, у розподілі спадку не обминали церкву, виділяючи частку «по душі» померлого^{[1177] [1178].}

На думку знаного українського дослідника І. Терлюка, рецептоване візантійське право позначилося головним чи­ном на церковному законодавстві^[1179].

Ми погоджуємося з думкою української дослідниці іс­торії нотаріату Л. Ясінської, що в історії вітчизняного права, на відміну від західноєвропейського, участь органів держав­ної влади в укладенні приватноправових актів і документів спостерігається порівняно раніше і справляє більший вплив на поступовий розвиток нотаріального інституту. Певні за­родки такого втручання простежуються уже у період розкві­ту і роздробленості Київської Русі^[1180].

В епоху Київської Русі сімейні відносини мали патріар­хальний характер, регулювалися нормами звичаєвого права, чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства - ще й церковними статутами¹.

І. Бойко констатує, що в Київській Русі, а відтак у Гали­цько-Волинській державі, зокрема і в Галичині - складовій цих держав, відбувається опосередкована рецепція візантій­ського, а через нього римського приватного права, позитив­но впливаючи на вдосконалення правових систем цих дер­жав, наближення тогочасної України до західноєвропейської цивілізації^{[1181] [1182].}

Східний шлях визначався через візантійське (каноніч­не право) («Номоканон») і через переробки світського (дер­жавного) права («Еклога», «Прохірон»), а західний - через магдебурзьке (німецьке) право. І. Бойко стверджує, що рецеп­ція римського права на українських землях відбулася опосе­редковано, і виключати той чи інший шлях, на його думку, не можна. Це був синтез правових положень, які позитивно впливали на розвиток українського права^[1183].