Формування моделі нотаріату в Західній Європі

У франкській державі, зокрема, було створено королів­ську канцелярію, до якої входило декілька нотаріусів. Очо­лював канцелярію референдарій, а згодом - канцлер. Водно­час за Каролінгів була утворена особлива канцелярія при вищому судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контр- асигнорування королівських грамот і дипломів, посвідчува­ли також і приватні документи, в результаті чого останні на­бували характеру публічних актів. Значення їх було настіль­ки великим, що оспорювання таких документів забороняло­ся під страхом смертної кари. На місцях, при окремих судових і адміністративних органах, також перебували провінційні нотаріуси, яких згідно із капітулярієм Карла Великого 803 р. затверджував на посаді представник влади (зендграф), після чого вони вносились у списки імператорської канцелярії. Отже, провінційний нотаріат із вільної професії поступово перетворювався в державну посаду, що авторизувалася са­мим імператором¹.

Бажання Карла узаконити нотаріат як державну поса­ду шляхом об’єднання імператорських і судових нотаріусів в одну установу відобразилось у капітулярії 803 р., який по­клав на зендграфів обов’язок затверджувати нотаріусів, що у визначеній кількості (по декілька осіб) обиралися ними для кожної місцевості із середовища публічних писарів. Проте ще задовго до цього знаходимо закон, який свідчить про те, що думка про впорядкування й організацію нотаріального ін- статуту, що відповідало б його значенню в правовому житті, давно непокоїла цього монарха. У перший рік після завою­вання Італії (774 р.) він видає закон, яким обмежує нотаріа­льну діяльність духовенства^{[541] [542].}

Відтак капітулярій Карла Великого 803 р., що був пер­шим кроком, з боку верховної влади, до зведення нотаріату до рангу державної посади, обмежив коло діяльності автори­зованих нотаріусів складанням актів на народних зборах (placita).

У цей період також удосконалювалися форми допуску осіб до нотаріальної діяльності та її організації, порядок но­таріальних дій. Кандидати на посаду нотаріусів попередньо складали присягу. Вчинення дій могло відбутися, як правило, у межах відведеного для нотаріуса округу. Надання докумен­ту значення публічного акта гарантувалося шляхом його складання та зачитування у присутності свідків. За складан­ня актів нотаріуси отримували встановлену плату. Вже тоді існувала пільгова категорія осіб (сироти, бідняки), які були звільнені від такої плати¹.

Структура та стандартні формули актів (що укладали­ся наразі латинською мовою) в основному збереглися з дав­ньоримських часів. Новацією стало застосування печатки для посвідчення документів, виголошених на громадських зборах. Спочатку це була особлива судова печатка; згодом (із ХІ ст.) до практики увійшли власні печатки авторизованих нотарів^{[544] [545].}

Справу Карла Великого у формуванні нотаріальної сис­теми продовжив його внук Лотар І, який законом 843 р. окрес­лив порядок виконання notarii electi своїх обов’язків. Зокрема, авторизовані нотарі перед тим, як обійняти посаду, присягали­ся діяти згідно з вимогами закону; за вчинення актів отриму­вали встановлену плату (заборонялося стягувати плату зі сиріт і бідних); мали право вільно працювати лише у межах свого округу. На громадських зборах вони публічно, у присутності представників влади, виголошували тексти судових рішень та приватних документів. У такий спосіб акти набували публічно­го значення. У разі занедужання приватної особи, котра хотіла скласти якийсь документ, нотарі повинні були прийти до неї та, оформивши акт у присутності свідків, негайно повідомити про це єпископа чи графа, або прочитати документ на зборах - для надання йому публічності^[546].

Нотаріуси приймали присягу, в якій йшлося про те, що вони не робитимуть помилок у нотаріальних записах. Усі їхні дії мали реєструватися тільки в межах власного графства. Крім того, нотаріус або його помічник не мали права оформ­ляти нотаріальні дії в інших регіонах без дозволу графа, на території якого вони працювали¹.

Що ж до внутрішньої структури і змісту нотаріальних актів, то вони відповідали встановленим і розповсюджува­ним у приватному порядку формулярам (зразкам), але нота­ріуси каролінгського періоду поводились із ними вільніше, ніж табеліони часів римської імперії, дозволяючи собі їх змі­нювати, спрощувати, зрештою - вдосконалювати. Такими зразками були дещо перероблені римські формули і форму­ляри з метою їх пристосування до правових відносин нового часу. Значення їх для правової культури було вельми вели­ким, адже з їхньою допомогою римське право проникало в юридичну практику Західної Європи, запозичувались інсти­тути цього права; пристосувалися ці інститути до вимог на­ціонального законодавства. Отже, такі формули були голо­вним засобом романізації германських племен^{[547] [548].}

Після розпаду франкської держави настали похмурі ча­си, зокрема й для нотаріату. Щоправда, попри беззаконня, що чинили варвари, у деяких населених пунктах Італії ще зберег­лися і підтримувалися традиції римського права. Це було спричинено запровадженням у Болоньї, Венеції, Неаполі та інших містах нового класу, класу буржуазії, оскільки саме тоді швидкими темпами розпочала розвиватися торгівля, зокрема зовнішня. Водночас із торгівлею розвивалася й банківська си­стема. Керівники цих вільних шматочків колишньої імперії швидко зрозуміли, що для належного функціонування бізнесу потрібна хороша юридична база. В суспільне життя повертав­ся нотаріус як єдиний інструмент прогресу права, економіки та соціальної сфери. Наприклад, тільки в Болоньї 1250 р. налі­чувалося 30 нотаріусів. Відомо, що громадська діяльність до­волі тісно пов'язана із політичною. Реформатор римського права Рональдіньо Пассажере (1212-1297 рр.) був першою особою корпорації нотаріусів, керівником «комітету ста» і по­велителем Болоньї. У 1435 р. адміністратор, політик, нотаріус і популярна людина в Генуї' Біаджо Ассерт на чолі генуезького флоту здобув блискучу перемогу над королем Альфонсо Ара- гонським і був призначений радником герцога Мілана¹.

Давньоримська правова спадщина виконала важливу роль і в становленні канонічної юриспруденції в Західній Єв­ропі. Історик права Є. Гензмер у цьому контексті зазначав, що в Західній Європі «першу рецепцію римського права здійс­нило не виключно, але головним чином, духовенство»^{[549] [550].}

У Західній Європі християнська теологія також збіга­лася певною мірою із юридичними доктринами. Початкова історія християнства була, як відомо, пов'язана з історією Римської імперії, в рамках якої діяв принцип «духовенство живе за римськими законами». Християнські ідеологи, які розробляли церковні доктрини, мали схильність до юриди­зації теологічних постулатів. Ця закономірність спостеріга­ється і після розпаду західної частини Римської імперії на окремі державні утворення і фактичного відокремлення за- хідноримського кліру, підпорядкованого римському єписко­пу (папі), як самостійної церкви^[551].

За твердженням англійського правознавця Г. Мена, «лише західні провінції, вийшовши з-під контролю грецько­го впливу, надумали створити свою власну теологію, то ця теологія виявилася просоченою формальними юридичними ідеями і побудованою на юридичній фразеології. Немає сум­ніву, що ця юридична підкладка лягла глибоко в основу захі­дної теології»¹.

На думку Б. Совенко, канонічне право є важливою складовою розвитку європейського права, що виконало зна­чущу історичну роль у процесі формування європейських правових систем. Загалом правова наука на території Європи впродовж століть мала спільне підґрунтя для вивчення прав - римського та канонічного. Канонічне право, ставши першою загальноєвропейською правовою системою, лягло в основу сформованих згодом національних правових систем Європи^{[552] [553]. Поширенню канонічного права слугувало насамперед те, що воно є правом за релігійною належністю. Воно виріз­нялося розвинутими суспільними відносинами, які регулю­вало, оскільки містило питання духовного і світського життя, відображаючи відтак взаємозв’язок світської влади та Церк­ви. Канонічне право призвело до появи низки правових ін­ститутів, які надалі органічно увійшли до системи світського права. Його норми охоплювали напрями, що стосувалися здійснення правосуддя, договорів, заповітів, спадкування та, особливо, шлюбно-сімейних відносин[554].}

Швидкий розвиток нотаріату спостерігається в Італії, зокрема з початку XI століття. Це пов’язано зі зміцненням державної влади, розвитком морської торгівлі та безпосере­дньою активністю католицької церкви. Єпископи, архієпис­копи, настоятелі монастирів займалися засвідченням певних угод. Причому, якщо у світській сфері інститут нотаріусів ос­таточно сформувався й отримав легітимність від держави лише у другій половині XI ст., то в церковній сфері це сталося всередині VIII ст.^[555].

Як зауважує Л. Шаповалова, можна стверджувати, що церковний нотаріат мав вплив і істотно позначився на роз­витку інституту нотаріату загалом¹.

На початку ІХ ст. посилюється світський характер но­таріату, а з XV ст. церква зовсім позбавляється права викону­вати нотаріальні функції^{[556] [557].}

Погоджуємося з М. Дякович, що збереження за римсь­ким правом його попереднього значення ґрунтовно вплину­ло на правову систему германських племен, а в результаті його рецепції країнами Європи разом із матеріальними нор­мами був запозичений і нотаріальний інститут^[558].

Італія, як частина імперії Каролінгів, зберегла римську правову культуру, відтак, коли йдеться про германський пе­ріод в історії нотаріату, то насамперед мається на увазі, що тон задають події, які відбуваються на італійській частині франкської держави^[559].

Тим часом в Італії набували деталі більшого розвитку нові засади нотаріальної діяльності.

Із відродженням римського права італійські нотаріуси почали вкладати свої документи та акти як publica і засвід­чувати правдивість фактів, викладених у них, заявляти, що ці документи мають повну автентичність, яку відповідно до римського права мали лише документи, скріплені офіційною печаткою^[560].

В Італії авторизовані нотарі об’єдналися у потужну корпорацію. Слід зазначити, що notarii electi було таки не­достатньо, аби задовольнити потреби населення в юриди­чних послугах. Тому поряд із авторизованими нотарями подекуди і надалі діяли табеліони (або міські нотаріуси). Престижність, кар’єрні можливості та значна вигідність посади, яку обіймали notarii electi, спонукали табеліонів також домагатися для себе урядової авторизації. Влада охоче задовольняла їх. У ХІ ст. цей процес набув неминучо- го характеру: практично всю нотаріальну діяльність про­

водили notarii electi. Можна стверджувати, що саме тоді в Італії відбулося остаточне перетворення нотаріальної справи з вільного допоміжного заняття фахівців-консуль- тантів на офіційно авторизовану професію державного рівня¹.

У середні віки професія нотаріуса стала однією з пре­стижних і шанованих у суспільстві. В XI ст., з початком відро­дження римського права, в Болоньї була заснована перша в світі школа нотаріусів. Школи нотаріату згодом стали шко­лами права, а далі - університетами, в яких викладали най­кращі того часу нотаріуси-юристи: Раніері, Салатіел, Ролан- діно та ін. Епоха відродження тривала до XVIII ст. У цей пері­од було видано величезну кількість праць із питань нотаріа­ту та права. Природно, що нотаріусами тоді були найосвіче- ніші і грамотні люди^{[561] [562].}

Слід зазначити, що тепер до кандидатів для вступу до навчального закладу за напрямом права висувалися дуже високі вимоги. Передусім вони повинні були читати і писати і рідною мовою, і на латині без помилок. Римське право стрі­мко поширювалося Європою. Цьому сприяв розвиток торгів­лі, економіки і дипломатії. Значну позитивну роль мала і римська католицька церква^[563].

Уже на початках у Болоньї подавався текст римського права, складений юристами Юстиніана в VI ст. Рукопис мав 4 частини: 1. Кодекс, що містив орденанси і рішення римсь­ких імператорів до Юстиніана; 2. Новели - закони самого Юстиніана; 3. Інституції - підручник для студентів юристів;

4. Дигести - 50 книг, де було зібрано уривки із творів римсь­ких юристів. Усі ці твори були єдиним текстом для європей­ських юристів кінця ХІ-ХІІ ст.¹.

Саме у цей час виникла так звана Болонська школа, яка виконала значну роль у розвитку нотаріату. Середньовічні юристи Болоньї стверджували про publica fides (автентич­ність) нотаріально посвідчених документів. Зокрема така автентичність поширювалась лише на обставини, які бачив та чув нотаріус - visu et auditu suis sensibus - або, по-іншому, обставини, про які він безпосередньо знав через факт своєї особистої участі в юридичному акті, який укладався між сто­ронами. Належне підтвердження обов'язку нотаріуса робити правдиві записи таких обставин забезпечувалась через клят­ву викладати правду без додавань та приховувань, яку він приймав під час свого призначення^{[564] [565].}

У декреті «Meminimus», датованого близько 1167 p., мі­стяться параграфи, які прирівнюють статус нотаріальних актів до документів, що мають автентичну печатку. Відтак виокремлювалися два види документів, залежно від їх юри­дичної сили:

а) документи, що мають повну доказову силу (Instru- menta publica): судові документи, а також нотаріальні докуме­нти (instrumenta per manumtabellionis in publica forma facta) та документи, засвідчені печатками певних осіб (instrunebta publica authentico sigillo signata) - короля, лицаря, папи, єпис­копа, посадової особи, яка мала таку печатку;

б) документи, складені та скріплені лише підписами сторін (Instrumenta privata), або без участі так званих «при­ватних» або «секретних» свідків.

Н. Василина констатує, що завдяки Болонській школі нотаріальні документи із колишнього статусу instrumenta publice confecta перетворилися на публічні документи зі сту­пенем вірогідності, притаманним офіційним документам. Крім того, Болонська школа приділила значну увагу юридич­ній та технічній кваліфікації нотаріуса, розробила формуляри для полегшення підготовки нотаріальних актів у правильній правовій формі. Саме завдяки дослідженням цієї школи вини­кла концепція професії нотаріуса як кваліфікованого юриста, а нотаріальна система поширилась у середньовічній Європі¹.

Як уже зазначалося, реформа нотаріату пов'язана з іменем Роландіно Пассаджері (1212-1297 рр.), який був пер­шою особою корпорації нотаріусів, керівником «комітету ста» і повелителем Болоньї^{[566] [567].}

В Італії на той час державна авторизація нотаріусів була загальним і основним порядком в організації нотаріусів^[568], а всі документи, складені нотаріусами, іменуються instrumenta publica або chartae publicae, а процес складання - in publicam formam redegere^[569], а, отже, мають fides publica. Наприкінці XII ст. термін «нотаріус» витісняє «табеліон»^[570], але це остаточно відбуваєть­ся тільки у XIV ст., оскільки після рецепції римського права термін «табеліон» знову почав вживатися, адже саме він пере­важав у Корпусі юріс цивіліс, який підлягав голосуванню^[571].

Нотаріальна організація відтепер здійснюється не на основі згаданих капітуляріїв Карла Великого та його наступ­ників, а на основі міських статутів, які детально врегульову­ють інститут нотаріату в рамках рецепції римського права в містах Італії. Найважливішими для історії нотаріату були статути, які належать до початку XIII ст. таких міст, як Ніцци, Равенни, П'яченци, Падуї та Верони, а також, статути Парми та ін. Найбільш наповнені змістом уважаються статути Бо­лоньї та Риму¹. Статути розроблялися значною мірою на ос­нові звичаїв, які були третім джерелом, поряд із капітулярі- ями, інституту нотаріату в Італії. Зокрема, нотаріальний ста­тут Риму складений на основі mores officii tabellionatus^{[572] [573], тоб­то традиція не відмежовується від старого римського та гер­манського нотаріату. Звісно, рецепція римського права, якій відома тільки компіляція Юстиніана як єдине джерело для голосування, тісно пов'язана з класичною формою візантій­ського нотаріату[574].}

В основу джерел нотаріальних статутів було покладе­но римське право, капітулярії каролінгської епохи та звича­єве право (тобто ті традиції в організації і діяльності нота­ріату, Що формувались упродовж тисячоліття). Отже, за­йняття посади нотаріуса обумовлювалось обов'язковою ав­торизацією з боку імператора чи папи, проте право такої авторизації часто делегувалося ними іншим особам, зокре­ма герцогам, графам, єпископам, містам, а іноді і самим но­таріальним корпораціям. Вимоги, Що висувалися до канди­датів на посаду, були доволі різноманітними і залежали від місцевості^[575].

Крім загальних вимог, закріплених у всіх статутах, на­трапляємо і на особливі постанови стосовно претендента на посаду, які містились у статутах окремих міст.

1. Особиста свобода особи. Зокрема статус вільновід- пуЩеного не становив перешкоди для вступу в нотаріат. Не позбавлялися такої можливості і духовні особи, хоча в де­яких статутах містяться положення, що мають на меті обме­жити церковним людям доступ і в нотаріат, і до судових по­сад загалом¹. Особливо чітко це простежується у статутах Верони.

2. Законний вік. Визначався по-різному (за римськими статутами - не менше 18 років). Ті ж статути звужували і верхню межу віку, після досягнення якого особа не могла претендувати на посаду, - 40 років. Статути П'яченци вста­новлювали вік кандидата 14 років (за умови, що це син прак­тикуючого нотаріуса), а загалом - 16 років.

3. Бездоганна поведінка. Згідно з римськими і веронсь­кими актами допуску до іспиту на посаду нотаріуса переду­вало скрупульозне дослідження життя і поведінки кандида­та. Нагляд за тим, щоб дискримінована в будь-який спосіб особа не могла стати нотаріусом, здійснювали всі члени но­таріальної корпорації.

4. Юридична освіта і практичне ознайомлення із но­таріальною справою. Наявність їх визначалась шляхом проведення іспиту теоретичного і практичного. У статутах чітко визначено і склад екзаменаційної комісії, і порядок випробування. Екзаменаційними предметами були грама­тика, знання нотаріальних норм і вміння складати акти, знання статутів міста. Від кандидата на посаду також ви­магалося проходження нотаріальної практики під керів­ництвом одного із міських нотаріусів (не менше року - згі­дно з римськими статутами; два роки - за болонськими статутами).

5. Згода корпорації на призначення особи нотаріусом^{[576] [577].}

Особливими вимогами, яким повинен відповідати ба­жаючий займатися нотаріальною практикою, були, зокрема в Римі і Болоньї, походження від громадян цього міста, народження у законному шлюбі і неналежність до цеху ре­місників¹.

Нотаріуси кожної місцевості утворювали нотаріальну корпорацію, яку очолювали виборні представники. Вони ма­ли право нагляду за діями та поведінкою окремих членів ко­рпорації і право суду в спорах між ними. Водночас вони були наділені правом скликати загальні збори і обов’язками за­безпечення збереження нотаріальних документів після сме­рті члена корпорації і нагляду за правильною авторизацією. Наголосимо, що статути потребували обов’язкової участі всіх нотаріусів у професійній корпорації, причому акти нотаріуса, не внесеного в списки корпорації (матрикули), не мали но­таріального значення^{[578] [579].}

Кожен із новообраних нотаріусів мав внести у корпо­ративну касу певну суму грошей, які витрачались і на зага­льні потреби корпорації, і для виплати допомоги найбідні- шим нотаріусам^[580].

У статутах Риму, Болоньї і інших міст привертають увагу положення, що стосуються поведінки міських нотаріу­сів. Їм заборонялося відвідувати таверни, брати участь у не- дозволених іграх, яскраво одягатися чи прикрашатися пір’ям тощо. За порушення цих вимог накладався штраф і передба­чалося чотиримісячне усунення від посади^[581].

Як зауважує Л. Ясінська, подібною і такою ж широ­кою була компетенція нотаріальних органів (маються на увазі канцелярії судових та інших органів) в Україні у XV­XVIII ст.¹.

Міські статути встановлювали жорстокі покарання за службові злочини нотаріусів. Зокрема, згідно з болонськими законами, за одноразову підробку документів передбачалось звільнення з посади і тюремне ув’язнення, за підробку декіль­кох документів - смертна кара через спалювання живцем. Ви­нагорода за роботу нотаріуса, виплачувалась за особливою таксою, залежно від ціни угоди. Ця такса була обов’язковою для нотаріуса і порушення її передбачало накладення суттє­вих штрафів^{[582] [583].}

Відтак наведена організація нотаріату, перетворення його в державну посаду було можливим лише в Італії, де цьому чимало сприяли міцні історичні підвалини, закладені ще римськими табеліонами. Саме в Італії нотаріат набуває тих рис, які має й нині в межах латинського нотаріату, при­чому деяких з них (наприклад, корпоративне самоврядуван­ня) і досі немає в Україні. Загалом йдеться про публічну ав­торизацію нотаріусів, обов’язковий корпоративний устрій нотаріату, про ведення книги протоколів тощо^[584].

Як уже зазначалося, функції нотаріусів ділилися на три частини, зокрема вони беруть участь: а) у сфері судовій; б) адміністративній; в) у сфері правових відносин між прива­тними особами^[585]. Це важливо констатувати з огляду на вини­кнення нотаріату в Україні у XVI ст., що пояснюється знач­ними повноваженням нотаріуса в італійських містах. Діяль­ність нотаріусів у сфері правових відносин між приватними особами полягала: 1) у складанні заповітів, договорів та актів третейського суду; 2) у видачі копій нотаріальних до­кументів¹.

Процес підготовки документів складався з двох моме­нтів: 1) із comparatio instrument!, тобто викладу проекту акта, scheda, і внесення його в книгу протоколів; 2) completio або publicatio instrument!, тобто видачі сторонам документа, складеного на основі протоколу або scheda. Такий же поря­док простежується у римських табеліонів^{[586] [587]. Слід виокремити нове явище - внесення правочину до протоколу, що, на нашу думку, свідчить про розвиток інституту інсинуації, яка існу­вала у Стародавньому Римі. Внесення до протоколу правочи- ну відрізняється від інсинуації тим, що протокол веде сам нотаріус, тоді як інсинуація передбачає ведення протоколу в суді (acta або gesta). Мало того, нотаріуси почали використо­вувати протокольну форму за аналогією зі судовою інсинуа­цією. Книги протоколів підлягали щорічній ревізії корпора­цією нотаріусів[588].}

Отже, нотаріальні статути італійських міст вимагали складання проекту документа (scheda), протоколу і самого акта. Такий порядок створював передумови для надання ко­пій документів, водночас участь судді була обов'язковою^[589], що призводило до того, що судова інсинуація зберігала своє часткове (під час копіювання) значення і щодо нотаріальних документів^[590].

Розглянуті нотаріальні формальності завершуються питаннями зберігання нотаріальних документів та іншими засобами їх охорони. Документи видавалися на руки зацікав­леним особам, їх зміст вносився до книги протоколів, тому проблема полягала у збереженні цих книг. За життя вони знаходилися у нотаріуса і, як уже зазначалося, підлягали що­річній перевірці. Після смерті нотаріуса, за загальним прави­лом, проекти документів і книги протоколів передавалися до суспільних архівів. «Одним із заходів охорони документів бу­ло занесення їх до книги регістра. Нотаріус, зокрема, мав од­разу ж після складання надати або сам документ, або точну копію з нього за своїм підписом і печаткою в міську канцеля­рію або в інші установи для внесення в книгу, що називаєть­ся regιstrare instrumentum»¹.

Як і раніше, тексти актів ґрунтувалися на давніх юриди­чних формулах. Водночас було скасовано «монополію» на ла­тинську мову: у ХІІ—ХІІІ ст. на теренах Італії та інших країн по­ступово запроваджувалося вживання у документації національ­них мов. Розвиток нотаріату в Італії пов’язаний із загальним піднесенням різних втілень людської цивілізації в епоху Від­родження. Не випадково синами італійських нотарів була ціла плеяда велетнів Ренесансу - поет Франческо Петрарка, архі­тектор і скульптор Філіппо Брунеллескі, титан науки і мисте­цтва Леонардо да Вінчі, підприємець і мореплавець Амеріго Веспуччі, політичний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі^{[591] [592].}

Дещо по-іншому процес розвитку нотаріальної діяль­ності відбувся в інших європейських країнах.

На думку Ю. Орзіха, історично час появи нотаріату в Німеччині досі невідомий, однак достовірно визнано, що мо­дель публічного нотаріату, за якою видавалися документи, що не потребували додаткової легітимації у судових органах, походить з Італії, де з’явилася близько ХІ-ХІІ ст.^[593].

Після розпаду імперії Карла Великого у Німеччині від­бувається поступовий занепад нотаріату в тому вигляді, в якому він був сформований за правління династії Каролінгів. Головними причинами стали: по-перше, відсутність історич­них передумов, адже нотаріальний інститут був неприйнят­ним для національного права германських народів; по-друге, домінування в суспільстві переконання, що всі важливі юри­дичні угоди мали укладатися перед народними зборами і тільки вони наділені правом остаточної авторизації нотаріу­сів. Зрозуміло, що за панування таких поглядів передача авто­ризації в руки верховної влади суперечило історичним тради­ціям народу, а тому не могла надовго утриматися в юридичній практиці германців і остаточно поступилася місцем багатьом іншим формам нотаріату. Наслідком цього стала поява прос­тих писарів, які, як свідчать джерела того часу, належали ви­ключно до середовища духовенства. Зазвичай, вони групува­лись біля якої-небудь головної церкви або ж мандрували з мі­ста в місто, пропонуючи свої послуги всім бажаючим. Такі пи­сарі брали участь у народних зборах, перед якими посвідчува­ли акти приватних осіб, або ж займалися складанням докуме­нтів за їх межами. Проводили нотаріальні дії на той час і ченці, які не називали себе нотаріусами, а підписувались здебільшо­го як clericus, presbyter, scholasticus чи, зрідка, cancellarras^[594].

Можна припустити, що однією з причин зосередження нотаріальних функцій в руках духовенства було неуцтво і неписьменність більшості населення. Якщо в Італії в ХІ ст. молодь прагнула вчитися у школах і приватних навчальних закладах, то в Німеччині не вважалося за потрібне навчати дитину, якщо її не готували до духовного сану. Інша причина полягала в особливому соціальному становищі церкви. Адже на підставі імунітетів виникали особливі церковні міста й області, незалежні від світської влади, в яких юрисдикція зо­середжувалася винятково в руках духовенства. Зрозуміло, що це було на руку церковним писарям, повністю задовольняло і світську, і духовну владу, а відтак питання про існування нотаріату на державному рівні навіть не порушувалося.

Духовні писарі не домагались авторизації, оскільки на церков­ній території не могла існувати установа, яка б спиралася на авторитет держави. Замість офіційних, але незалежних нотарі­усів тут діяли повністю залежні від духовної влади писарі¹.

Церковна ієрархія мала важливу роль у контролі над юридичним вихованням. В Європі у ХІІ ст., крім італійських міст, за юридичною освітою наглядала не світська, а церков­на влада^{[595] [596].}

Точний час появи публічного нотаріату в Німеччині невідомий. Ф. Остерло вважав, що поява в Німеччині докуме­нтів, складених публічними нотаріусами, сягає початку XIV ст., і пов’язував це з тим, що багато німецьких студентів навчалися в італійських університетах, де знайомилися з розвиненим місцевим нотаріатом. Учений зазначав, що в ні­мецьких документах XIII ст. вже можна було виявити ознаки формул, які використовувалися на той час тільки італійсь­кими нотаріусами^[597].

Однак тривалий час у середньовічній Німеччині не бу­ло умов для розвитку нотаріату, оскільки - судовий процес і надалі був усним, найважливіші угоди германці традиційно виголошували перед народними зборами, духовенство мо­нополізувало нотаріальну справу, а поширення в Німеччині «права друку» ще більше пригнічувало розвиток нотаріату, роблячи його непотрібним^[598].

За відомостями Л. Кьохлінга, у 70-х роках XIII ст. но­таріат з’явився у Західній Німеччині (церковна провінція Кельна), а в 20-х XIV ст. - у Центральній Німеччині¹. Пізніші дослідження засвідчили, що публічні нотаріуси з'явилися в Німеччині близько 1230-х років, а нотаріальна справа роз­вивалася поступово, через Францію і південно-західні німе­цькі єпископства^{[599] [600]. Вирішальним чинником, що сприяв ви­никненню публічного нотаріату в Німеччині, була рецепція канонічного права, за якої в німецьких церковних судах (Offizialatsgerichte) з'явилися нотаріуси, які діяли як судові писарі[601]. Як зазначає Л. Кьохлінг, що активніше Римська ку­рія охоплювала німецькі землі мережею своїх адміністрати­вних установ, то більш сприятливими ставали умови для розвитку нотаріату[602].}

У будь-якому разі розвиток нотаріату Німеччини від­бувався за безпосередньої участі та підтримки церкви, оскі­льки саме рецепція канонічного права призвела до того, що у церковних судах з'явилися нотаріуси, що діяли як особи, які фіксують судовий процес. З огляду на вплив церкви на нота­ріальну діяльність, більшість нотаріусів призначалися з чис­ла духовенства або вищих прошарків суспільства. Однак ли­ше наприкінці XIV ст. з'являється нотаріат, що застосовував­ся у сферах приватних відносин^[603].

Нотаріуси діяли і за дорученням судів, і за звернення­ми приватних осіб і визначали себе як offner fryer notar - пу­блічні вільні нотаріуси, що відображало дві основні ознаки цієї професії: становище як публічних осіб, чиє посвідчення надавало документам якість повної довіри, і незалежність, що виявлялося в тому, що нотаріус не перебував у підпоряд­куванні з церковною та світською владами і міг вільно оби­рати місце провадження своєї діяльності¹.

Організація німецького нотаріату цього періоду харак­теризувалася, по-перше, відсутністю єдиного законодавства для всіх земель; по-друге, суміщенням судових, адвокатських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком бага­товікової феодальної роздробленості Німеччини, де деякі держави і князівства існували відокремлено одне від одного, у результаті чого в кожному із них склались свої (подекуди унікальні) юридичні норми^{[604] [605].}

Підготовка до нотаріальної професії передбачала теоре­тичну (вивчення логіки, граматики і латинської мови) та практичну підготовки (робота якості підмайстра-письця у ді­ючого нотаріуса). Дуже часто нотаріальна діяльність надавала можливість для успішного кар’єрного зросту на церковних та публічних засадах. Цікавим моментом є те, що нотаріальний ар­хів, після смерті нотаріуса, не завжди передавався сторонньому нотаріусу, іноді нотаріальний архів приймався спадкоємцями померлого нотаріуса, якщо ті були нотаріусами^[606].

Також функції нотаріуса виконували франкські секре­тарі суду. На цю посаду їх призначав імператор.

Положення про нотаріат, видане імператором Макси- міліаном I після схвалення імперським сеймом у Кельні 8.10.1512 (KaisNotO), містило основні засади і деякі окремі приписи щодо обов’язкової форми документації, які частково діють і донині. Імперське положення про нотаріат поступово розчинилося в Німеччині в приватних правилах, які ніколи до кінця не були подолані. Щоправда, у 1512 р. імператор уже не сам призначав на посаду нотаріуса, для цього необхідна була згода «можновладного князя», тобто сюзерена (пор. Conrad DNotZ 1960, 3). Частково Імперське положення про нотаріат 1512 р. діяло формально до кінця імперії 1806 р., а саме на південно-німецьких землях, у Тюрінгських державах і ганзейских містах. Пруссія і Саксонія були вже на шляху об’єднання адвокатури та нотаріату¹.

Як стверджує Ю. Орзіх, відповідно до положення нота­ріус харакеризується як служитель суспільного блага, та встановлено чіткі умови вступу до професії нотаріуса, зокре­ма нотаріусом не міг бути невіруючий у Бога або відлучений від церкви. Також право на заняття нотаріальною діяльністю не мали кріпосні, злочинці, сліпі, глухі, німі, душевнохворі та жінки. Вже тоді встановлювалася вимога до осіб, які бажали займатися нотаріальною діяльністю у вигляді обов’язкової юридичної освіти. Однак усі ці зміни не сприяли суттєвому поліпшенню якості нотаріальної діяльності та підвищенню рівня кваліфікації нотаріусів. Подальший розвиток нотаріату в Німеччині поступово відбувався під впливом публічного права. Зокрема посилення влади місцевих правителів при­звело до формування ними власних нотаріальних систем та законодавчого матеріалу у вигляді інструкцій для нотаріусів (наприклад, Інструкція для всіх нотаріусів у всіх провінціях Прусського королівства 1771 р.)^{[607] [608].}

Далі розвиток цього інституту відбувався, з одного боку, на ґрунті впорядкування канцелярій при рейхс - Каммер-геріхт, що регулював цілу низку законів XVI та XVII ст. (1521, 1548, 1555, 1557 рр. тощо), з другого - шляхом ви­дання окремих партикулярних законів для різних місцевос­тей Німецької імперії, яка на той час була роздрібненою державою^[609].

Класичним втіленням латинського нотаріату став французький нотаріат, який був запроваджений ще у XII ст. Саме Франція мала у розвитку нотаріату не менш вагому роль, ніж Італія за часів середньовіччя та Ренесансу¹.

Попри те, уже згодом відбуваються деякі реформи, які вносять суттєві корективи у нотаріальну діяльність. Отже, наприкінці ХІІ ст. укладання офіційних актів було поєднане зі судовими функціями і належало різноманіт­ним органам судової влади - і одноособовим, і колегіаль­ним. Наслідком цього було те, що посвідчені у такий спосіб угоди набували такого ж значення і сили, як судові рішення, тобто виконувались безпосередньо, без порушення цивіль­ного процесу^{[610] [611].}

Виникає інститут сеньйоріальних нотаріусів. Окремі впливові особи (seigneurs) за допомогою імунітетів набува­ють права призначати у своїх володіннях нотаріуса (notaries seigneurs). Усі договори між васалами укладались у присут­ності свідків перед сеньйором і писалися від його імені нота­ріусом. Підпис нотаріуса рідко трапляється в таких докумен­тах, оскільки вважався зайвим за участі сеньйора і прикла­дення печатки. У містах акти писали міські нотаріуси в при­сутності мера і свідків засвідчували печаткою, яка надавала їм публічної сили. Такі акти, як правило, писали в декількох примірниках, два з яких вручали контрагентам, а третій - залишали в мерії або відсилали на збереження в монастир, в якому часто містились міські архіви^[612].

Долаючи попереднє право сеньйоріальної печатки, яке на кілька століть залишало за нотарями суто писарські пов­новаження, Франція зрештою засвоїла (акцептувала) італій­ські засади нотаріальної справи^[613].

Паризький нотаріат розпочато з 1301 р. актом короля Філіпа ZV, який запровадив 60 посад нотаріусів у Шатле, де розміщувався судовий квартал. Відтак було реформовано безумовну юрисдикцію, а діяльність нотаріусів була відо­кремлена від судової, вони діяли як самостійні суб'єкти пра­вової системи держави. Кількість нотаріусів згодом збільшу­валася, а наприкінці XV ст. «Нотаріуси Шатле» було перейме­новано на «Королівського нотаріуса».

У 1300-1302 рр. Філіп ZV, залишивши за собою право призначати нотаріусів, цей інститут поширюється всією Францією. Відповідно до королівського указу 1304 р. ство­рюється реєстр, до якого кожен нотаріус мав вносити запові­ти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. За Франциска Z і Генріха ZZ (XVI ст.) королівська скарбниця вба­чає потребу у збільшенні кількості нотаріусів, зокрема шля­хом розподілу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони - засвідчені копії з оригіна­лу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для на­дання актам обов'язкової сили, а охоронці записів забезпе­чують збереження документів¹.

Отже, на думку Ю. Орзіха, у XVZ ст. нотаріат зазнав поді­лу на три групи нотаріусів. Перші займалися лише складанням документів і не наділялися правом їх посвідчувати. Zнші дві групи - табеліони (за аналогією римського права) та нотаріу­си - у своїх повноваженнях охоплювали права й обов'язки та- беліонів та першої групи нотаріусів, тобто займалися повно­цінною нотаріальною діяльністю. Однак, навіть за таких умов жодна з наведених груп не мала права печатки, тобто навіть після засвідчення документа нотаріусом особа мала пройти процедуру поставлення королівської печатки^{[614] [615].}

У 1597 р. Генріх ZV і 1706 р. Людовик XZV об'єднують ці різноманітні функції у межах однієї посади. Розрізнялися королівські нотаріуси, компетенція яких поширювалась на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйоріальні, яких призначали сеньйори. У такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої ре­волюції, коли 27 вересня - 6 жовтня 1791 р. був обнародува­ний закон, який разом зі скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності¹.

Перші офіційні нотаріуси з'явилися у Франції 1139 р. і в місті Монпільє був заснований університет (1160 р.). В Іспанії перші нотаріуси з'явилися 1162 р. У 1211 р. був заснований уні­верситет у місті Саламанка. Цікаво, що у Франції (м. Монпільє) нотаріусом могла бути призначена особа доброчесна і мораль­на, яка досягла 25 років, зі стажем роботи не менше, аніж 5 ро­ків. Доволі цікаві вимоги висувалися до його нотаріальної кон­тори (бюро). Нотаріус міг працювати на вулицях, зазвичай на ринках, поставивши письмовий стіл у центрі площі або біля входу до магазину. Підготовка документів здійснювалася у три етапи: у присутності клієнтів готувався письмовий меморан­дум (список замовлень постачальнику); далі - підготовка коро­ткого змісту нотаріальної дії; на завершення - докладний опис або розширене тлумачення нотаріальної дії. Закінчувався до­кумент зазначенням дати і місця вчинення нотаріальної дії, описом свідків і їх якостей; також нотаріус ставив свій підпис, а свідки залишали відбиток великого пальця на документі^{[616] [617].}

На півночі долини річки Луари у Франції, де діяло ще звичайне право, посвідчення документів необхідно було здійснювати у місцевих дворян і священиків, але ця обстави­на в багатьох випадках призводила до серйозних проблем, оскільки серед місцевих дворян і священиків часто трапля­лися непорядні люди, а, головно, вони не були юристами за освітою і з цієї причини здійснювали безліч помилок. Крім того, спостерігався різнобій у роботі, не була налагоджена система зберігання документів. Мабуть, саме тому, король Франції Філіп III (1280 р.) підписав указ, за яким у кожному населеному пункті призначалося дві бездоганно чесні люди­ни, до яких зверталися люди з нотаріальних питань. А 1302 р. король Франції Філіп IV затвердив інструкцію, за якою нота­ріуси зобов’язані призначатися тільки за королівським ука­зом і не повинні бути служителями церкви¹.

Наприкінці XIII - початку XIV ст. у Франції відбулося ві­докремлення судової влади від нотаріату, спірної юрисдикції від безспірної, а суддям було заборонено використовувати своїх писарів для нотаріальної діяльності. 1597 р. інститут паризького нотаріату було поширено всією Францією, а на­прикінці XVII - початку XVIII ст. кожний нотаріус набув права мати власну печатку з королівським гербом, яку вони мали прикладати до всіх проваджуваних ними актів^{[618] [619].}

Король Шарль VI (1411 р.) видав розпорядження, за яким на стіні біля входу до нотаріальної контори необхідно було встановити спеціальну вивіску (знак) із королівським гербом. А король Франсуа I модернізував свою юридичну систему в краї­ні. Церкві відводилася роль реєстратора фактів народження, шлюбу і смерті. Він заборонив використання латини в судово­му діловодстві; усі документи відтепер використовувалися тільки французькою мовою. Був прийнятий статут, за яким су­воро регламентувалася діяльність нотаріусів. Зокрема, встано­влювався порядок прийому клієнтів, підготовки та зберігання документів. Було вперше обумовлено положення про збере­ження в таємниці фактів і даних нотаріальної дії. Цей період був новою ерою права у світі. У період правління короля Фран­суа I роль нотаріуса ставала дуже важливою в економічному і політичному житті суспільства. Всі найбільш важливі проекти, будівництво замків, соборів у середні віки здійснювалося за обов’язкової участі нотаріусів. Про це свідчить і те, що за короля Людовика IV 1676 р. нотаріат отримав офіційну емблему, яка збереглася у Франції без змін донині. Саме тоді нотаріуси поча­ли засвідчувати правильність і справжність документів. Діяли вони від імені короля Франції, тобто держави. Про необхідність нотаріуса, його творчу діяльність, нам оповідають у своїх тво­рах видатні письменники і драматурги Франції, вихваляючи у своїх творіннях образи людей закону і права¹.

Як зазначав Н. Каришев, кількість писаних контрактів у Бретані було вкрай незначною у XVI ст., вони були здебіль­шого короткі, неточні і написані лише як загальні вислови^{[620] [621].}

Не менш цікавий розвиток інституту нотаріату про­стежується у самобутньому мусульманському праві. Мусуль­манські правознавці формували чимало засад права на осно­ві вивчення переказів про відправлення правосуддя проро­ком Мухаммедом, який тривалий час особисто розглядав і мусульманські, і немусульманські спори^[622].

У ст. 105 гл. V Корану йдеться про заповідальні розпо­рядження, які могли бути складені усно і письмово, і, як всі юридичні угоди, посвідчувались у мусульманському праві показаннями свідків (двох, чоловічої статі). Мізерні вказівки про письмові заповіти можна знайти лише у Сіді-Халіт (Ма- лекіт): свідки своїми підписами засвідчували зміст акта^[623].

Спільність культури і традицій західноєвропейських країн сприяла зміцненню правових ідей, а основними осере­дками поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, стали Євро­пейські університети^[624].

Підсумовуючи наведене, важливо зазначити, що у ба­гатьох країнах термін «нотаріус» у цю епоху визначав не тільки особу у сучасному розумінні цього слова, а й усіх осіб, що приймали заяви, вносили відповідні записи в реєстри ка­нцелярій, та інших працівників, які складали офіційні доку­менти у письмовій формі в різних канцеляріях та, безумовно, були давніми попередниками державних службовців. Перед­усім, це судді, писарі та допоміжні писарі судів, земельні та муніципальні писарі, а також інші працівники канцелярій. Загалом їх діяльність вони не мала нічого спільного з функ­цією нотаріуса у «чистій» формі, хоча, звісно так себе назива­ли. Нотаріусами також називали осіб, які складали юридичні акти, секретарів та різних радників у галузі права. Крім того, із падінням Римської імперії переписувачів (діловодів) почи­нають призначати на державну службу, внаслідок чого нота­ріат поступово стає державним. Однак згодом він знову тя­жіє до свободи, проте відтепер переважає тенденція регулю­вання державою його діяльності та відповідно авторизації державою нотаріусів¹.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату феодальної Європи свідчить, що нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підготовлений римським пра­вом. У Франції і Німеччині вони проіснували недовго і вже згодом, після розпаду імперії, цілком занепали. Таке стано­вище нотаріату в цих країнах тривало, допоки у ХІІ ст. Фран­ція, а у XIV ст. - Німеччина, провели рецепцію нотаріального інституту у тому вигляді, в якому він існував на цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів, певні вимоги до кандидата на посаду - стать, вік, моральні критерії, наяв­ність юридичних знань, організація нотаріальних корпора­цій, які наглядали за діяльністю її членів)^{[625] [626].}

Наприкінці XVIII ст. у світі, насамперед у Франції, полі­тичне й економічне життя не відповідало сподіванням гро­мадян, назрівала кризова ситуація. Країна перебувала на по­розі серйозних революційних реформ, зокрема в юриспруде­нції. Нотаріуси почали брати активну участь у політичному житті суспільства. Вони обираються членами Генеральних Рад (прообраз парламенту). Важливо відзначити, що в цей час було прийнято Декларацію про права людини. Участь у редагуванні тексту документа взяли шановні нотаріуси Франції: Бев'є, Делюзе і Гупілло¹.

У Франції 16 березня 1803 р. (або за французьким рес­публіканським календарем 25 вантоза ХІ р.) було запрова­джено новий закон, яким введено інститут нотаріату. Вказа­ний закон вважається основоположним законом не лише французького, а й латинського нотаріату, поширеного в біль­шості європейських країн та країн Центральної та Північної Америки.

З історії відомо, що Наполеон доволі професійно орієн­тувався в питаннях нотаріату. Архівні матеріали цієї диво­вижної епохи, зокрема що стосуються дружини Жозефіни, розповідають нам про виникнення шлюбного контракту. Майбутній завойовник Європи раціоналізував законодавство шляхом видання серії кодексів: цивільного, кримінально- процесуального та торгового. У цивільному кодексі була окрема глава - нотаріальне право, яка проіснувала без зміни майже до нашого часу^{[627] [628].}

Закон про нотаріат випередив новий Цивільний ко­декс Франції (який був прийнятий пізніше, 1804 р.), оскіль­ки необхідно було спершу інститут, який би реалізовував нове громадянське право, захищаючи його. Таким інститу­том став нотаріат. Тому імператорський радник Реаль за­значає: «З притаманним йому почуттям реальності, Бона­парт не міг уявити собі переробку французького права без залучення компетентних юристів, здатних її здійснити на користь народу»¹.

Із 1803 р. у Франції вводиться інститут нотаріату в то­му вигляді, у якому він проіснував до ХХ ст. Ця форма сучас­ного нотаріату була законодавчо закладена Бонапартом у 1803 р. із таких мотивів: «Поряд із функціонерами, що при- мирюють і вирішують спори, для підтримання суспільного спокою необхідними є й інші функціонери, незацікавлені ра­дники і безсторонні виразники волі громадян, які, ознайом­люючи їх з усією повнотою зобов’язань, що вони на себе бе­руть, укладаючи угоду, чітко викладали б ці обов’язки, нада­ючи їм достовірного характеру і сили остаточного рішення, стверджуючи їхнє утримання і надійне зберігання, запобіга­ючи виникненню спорів між людьми добрих намірів, попе­реджаючи будь-яку надію на успіх несправедливого рішення в жадібних людей»^{[629] [630].}

В обґрунтуванні закону імператорський радник Реаль писав: «Крім чиновників, покликаних примиряти сторони і вирішувати спори, суспільний спокій вимагає наявності ін­ших посадових осіб, які були б для сторін неупередженими радниками, а також об’єктивними редакторами їх воле­виявлень:

- роз’яснюючи всю повноту зобов’язань, які сторони в договорі беруть на себе;

- ясно викладаючи ці зобов’язання;

- надаючи їм характеру засвідченої угоди і сили оста­точного рішення;

- увіковічуючи їх пам’ять і вірно зберігаючи їх внесок...

Вони не допускають виникнення спорів між сумлінни­ми людьми і позбавляють корисливих людей надії на успіх в їх прагненні порушити несправедливу суперечку.

Ці неупереджені радники, ці об’єктивні редактори, цей рід добровільних суддів, які зобов’язують невідмінно сторо­ни в договорі, - це нотаріуси; ця установа - нотаріат»¹.

16 березня 1803 р. Бонапартом, першим консулом рес­публіки, був проголошений Закон про принципи організації нотаріату «Loi contenanto organisation du Notariat» (букваль­ний переклад: «Закон, що містить організацію нотаріату»). 16 березня 1803 р. відповідало за календарем Французької революції 25 вантоза XI р. Закон усунув різні категорії осіб, правомочних складати офіційні документи, і ввів категорію посадової особи «fonctionnaires publics» (Закон вантоза, ст. 1, абз. 1). Призначення нотаріусів та визначення кількості по­сад нотаріусів стало виключним завданням Управління юс­тиції. Незмінюваність і незамінюваність нотаріусів стали ос­новними ознаками посади нотаріуса. Посада публічного но­таріуса як самостійна частина добровільної підсудності була оголошена несумісною із завданнями інших державних по­сад. Усі документи публічних нотаріусів мають суспільну до­віру. Нотаріуси справляють встановлені законом тарифи^{[631] [632].}

Кожен нотаріус мав проживати в місцевості, призначе­ній урядом. У разі порушення цієї вимоги його звільняли з посади. Нотаріуси поділялись на три розряди: при судових палатах, судах першої інстанцій, мирових суддях. Перші дія­ли в межах окружної палати, другі - районного суду, треті - у межах мирової дільниці. Кількість нотаріусів у кожній місце­вості визначалася самим урядом^[633].

Також уряду було надано право зменшувати кількість нотаріусів у кожному конкретному випадку по окремих окру­гах за певних умова, які були чітко прописані законодавцем.

Нотаріусам суворо заборонялося здійснювати свої по­садові обов’язки поза межами свого району. Порушення цієї заборони тягнуло лише каральні наслідки для нотаріуса, але в жодному разі не незначність цих дій щодо закону¹.

За одноразове недотримання цього положення закону нотаріус позбавлявся права виконувати будь-які юридично значущі дії протягом трьох місяців; за повторне порушення но­таріуса звільняли з роботи з вимогою відшкодування збитків^{[634] [635].}

Декретом 1986 р. було встановлено загальнонаціона­льну компетенцію всіх нотаріусів, вони набули права вико­нувати свої функції на всій території метрополії і в заморсь­ких департаментах^[636].

Відповідно до цього закону нотаріуси стали публічни­ми посадовими особами, які призначалися представником виконавчої влади (президентом) за клопотанням попере­дника пожиттєво^[637].

Закон про нотаріат не передбачав різних категорій осіб, правомочних складати і засвідчувати офіційні докумен­ти; він увів для цього особливу посадову особу - fonction- naires publics; нотаріус став головним провідником і храни­телем цивільного права; призначення нотаріусів та визна­чення кількості посад стало виключною компетенцією Управління юстиції; посада нотаріуса оголошувалася незмі­нюваною і незамінюваною; посада публічного нотаріуса як самостійна частина добровільної підсудності була оголошена такою, що не може бути суміщена з виконанням інших функ­цій; за виконання своїх повноважень нотаріуси справляють встановлений законом тариф; усі документи нотаріуса пови­нні користуватися громадською довірою та ін. Базові прин­ципи «Loi contenanto organisation du Notariat» поширилися згодом по всьому світу, стали загальноприйнятими. Вони заклали основи того, що зараз ми називаємо латинським но­таріатом (нотаріатом латинського типу)¹.

Отримати посаду нотаріуса міг громадянин Франції, що відбув військову повинність, досягнув 25 років, мав ви­значений законом стаж професійної роботи (як правило, ше­стирічний) та подав посвідку про свої моральні якості, підпи­сану мером тієї місцевості, де він проживав. Окрім того, при­ступаючи до виконання обов’язків, нотаріус повинен був внести грошову заставу, з якої, у разі потреби, виплачувалось відшкодування зацікавленим особам за шкоду, заподіяну по­садовими діями нотаріуса. Отже, французький закон не пред’являв до кандидатів на посаду нотаріуса і відповідно до нотаріусів вимог про наявність юридичної освіти, віддаючи перевагу досвіду практичної роботи. У цьому випадку зазна­чене положення різко розходилось із законами Німеччини й Австрії, в яких закінчення курсу юридичних наук було необ­хідною підставою для здобуття посади нотаріуса^{[638] [639].}

Адже, як зазначав Л. Мандельштам, дотримуючись по­зиції відомих французьких юристів, «знання теорії є недо­статнім для того, щоб бути добрим нотаріусом. Можна пре­красно вивчити закони, але, щоб їх вміти застосувати на практиці, потрібно пройти практичну нотаріальну школу»^[640].

На думку Л. Ясінської, воно применшувало авторитет професії нотаріуса і могло бути пов’язаним із прагненням влади забезпечити доступ до посади представникам замож­них верств населення, які не мали належної юридичної освіти. Адже під час призначення нового нотаріуса, яке здійснювало­ся президентом республіки, враховувалась думка його попе­редника на цій посаді, що призводило на практиці до купівлі- продажу посад. Складалась певною мірою суперечлива ситуа­ція: з одного боку, нотаріат визнавався органом публічної влади, пов’язаним із авторитетом держави, законом, а з іншо­го - посада нотаріуса ставала предметом купівлі-продажу, но­таріальна контора могла бути купленою чи проданою¹.

Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювався радами нотаріусів, що створювались при судах першої інстанції, і су­дом. Ради нотаріусів регулювали відносини між нотаріусами та між нотаріусами і населенням, крім того, вони мали право накладати на нотаріусів дисциплінарні стягнення, перелік яких містився в законі, а саме: зауваження, проста догана, догана, виголошена головою ради в присутності її членів чи наодинці, позбавлення права голосу на зібраннях ради і за­борона участі у раді терміном до шести років^{[641] [642].}

Предметом розгляду в раді були також проступки, які ганьбили честь і гідність стану, причому предметом розгля­ду могло стати й особисте життя в тому разі, якщо воно не відповідало загальноприйнятим нормам, заплямовувало звання нотаріуса і справа набувала публічного розголосу^[643].

Контроль за діяльністю нотаріусів здійснювався також і судом, який мав право у випадках, вказаних у законі, накла­дати на них штраф, відсторонювати від посади і присуджува­ти до відшкодування шкоди. Загалом відповідальність нота­ріуса за шкоду, заподіяну його діями, була доволі значною і чітко визначеною законодавцем^[644].

Підписаний контрагентами, свідками і нотаріусом акт (minute) зберігався у нотаріуса, сторонам же видавали його копії (expeditions) чи детальні виписки (grosse). Усі акти вно­сились в особливі реєстри, форма яких встановлювалась дек­ретом 1810 р.¹. Розмір винагороди нотаріусам визначався за взаємною домовленістю зі сторонами і складався із таких сум: 1) honoraries - плата за редакцію акта; 2) vacations - винаго­рода за час, затрачений на складання протоколу (наприклад, інвентарю); 3) droits d'expedition - плата за видачу копії, неза­лежно від складення оригіналу акта (minute); 4) відшкоду­вання витрат на проїзд у випадку укладання акта поза межа­ми контори; 5) різні дрібні витрати випадкового характеру. Розмір винагороди у випадках, згаданих у п. 2, 3 і 4, встанов­лювався особливою таксою, виданою 16 лютого 1807 р.^{[645] [646].}

Усі нотаріальні акти мали повну доказову силу і підля­гали негайному виконанню на всій території Французької республіки, подібно до судових рішень. Призупинення їх ви­конання відбувалось лише згідно з постановою криміналь­ного суду на випадок порушення справи за звинуваченням у підробці документів^[647].

Усі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню но­таріусів. На них покладалося складання опису майна, прове­дення публічних торгів, видача різних свідоцтв, шлюбних угод, актів про усиновлення дітей, установлення іпотек тощо^[648].

На думку більшості науковців, найхарактернішими ри­сами французької моделі нотаріату згідно із Законом 25 ван­тоза ХІ р. (16 березня 1803 р.) були:

- повне відокремлення спірної юрисдикції від безспір- ної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;

- надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;

- визнання за нотаріусами права рекомендувати свого наступника на посаді, що спричинило випадки їх купівлі- продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;

- призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що за­безпечувало його самостійність і незалежність¹.

Статтею 9 Закону 25 вантоза ХІ р. (зі змінами, внесени­ми законом № 66-1012 від 28 грудня 1966 року) встановлено випадки вчинення угод за участю одного чи двох нотаріусів.

В основному документи посвідчуються одним нотаріу­сом. Зауважимо, що посвідчення заповітів регулювалося спе­ціальними правилами цивільного кодексу.

Цивільні кодекси Італії, Франції, ФРН також допуска­ють складання олографічних заповітів, які повинні бути вла­сноручно написані, підписані і датовані спадкодавцем, а по­тім передані нотаріусу в закритому конверті^{[649] [650].}

У Франції відповідно до ст. 969 Цивільного кодексу Франції (Кодексу Наполеона) заповіт може бути власноруч­ним, нотаріально посвідченим або таємним (секретним)^[651].

Стаття 972 Кодексу Наполеона в первісній редакції встановлювала, що якщо заповіт оформляється двома нота­ріусами, то він диктується заповідачем, і заповіт повинен бу­ти записаний одним нотаріусом так, як продиктовано та про­читано заповідачем у присутності свідків.

Про кількість свідків під час посвідчення заповіту йде­ться в статті 974. У первісній редакції звучало: «Заповіт також повинен бути підписаний свідками; однак у сільській місцево­сті буде достатньо, щоби він був підписаний одним з двох свід­ків, якщо заповіт оформляється двома нотаріусами, і щоб він був підписаний двома з чотирьох свідків, якщо він оформля­ється одним нотаріусом»^[652].

Законом від 8 грудня 1950 р. № 50-1513 внесено зміни до вказаної статті: дозволено, щоб заповіт оформляв лише один нотаріус, не лише пишучи від руки, а також на друкар­ській машинці; заповіт повинен бути підписаний нотаріусом і свідками (без вказівки кількості свідків).

Статтею 976 Кодексу Наполеона передбачено порядок посвідчення нотаріусом таємного (секретного) заповіту.

Свідками у процесі укладення та посвідчення заповіту не могли бути ні легати, які б права вони не мали, ні їхні ро­дичі або свояки до четвертого ступеня споріднення включно, а також працівники нотаріусів, які посвідчують заповіт.

У Франції виокремлюють також міжнародний заповіт. Ця форма заповіту була встановлена Вашингтонською Кон­венцією про єдиний закон стосовно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. і вступила в силу у Франції 1 грудня 1994 р.

Варто зауважити, що в розділі ІІ «Про спеціальні пра­вила форми деяких заповітів» нормативного акта передба­чено порядок посвідчення заповітів, прирівняних до нотарі­ально посвідчених.

Чи не найґрунтовніше висвітлення нотаріальної про­фесії у світовій літературі належить Оноре де Бальзаку. Слід зазначити, що сам письменник на початку свого життя ледь не став нотаріусом. Він навчався у Паризькому університеті Сорбонна на правничому факультеті, стажування розпочав у конторі юриста. У 20-річному віці Бальзак усе ж таки зробив остаточний вибір на користь літератури. Час, протягом якого Бальзак працював клерком, не пройшов даремно: він дав письменникові багатющий матеріал, використаний ним у багатьох творах¹.

Так, у повісті «Шлюбна угода» Оноре де Бальзак описав діяльність двох нотаріусів: метра Матіаса та метра Солоне. Однак найбільш повно автор описав роботу французьких но­таріусів у нарисі «Нотаріус» в альманасі «Французи, зобра­жені ними самими», який вийшов друком 1840 року.

Закон зобов’язував вчиняти нотаріальні акти у прису­тності двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків - освічених французьких громадян, які проживали в цьому ад­міністративному окрузі. Сторони, які вчиняли нотаріальну дію, повинні були бути особисто відомими нотаріусу, інакше їхня особа мала засвідчуватись не менш ніж двома свідками^{[653] [654]. Кожен акт повинен був містити вказівку на час та місце його вчинення, імена та звання осіб, що його вчиняють, та при­сутність свідків і самого нотаріуса. Будь-які виправлення та підчистки у тексті акта мали бути обов’язково обумовлені в йо­го кінці. Підписаний акт мав зберігатися у нотаріуса, сторони ж отримували копії або особливі виписки, що містили застере­женням про їх виконання у тій же формі, як і судові рішення. Усі вчинені нотаріусом акти вносилися до особливих реєстрів, форма яких була встановлена декретом 28 березня 1810 р.[655].}

Усі нотаріальні дії вважалися повним доказом і підля­гали негайному виконанню на всій території французької держави, як і судові рішення. Зупинення їх виконання здійс­нювалося лише за постановою кримінального суду в разі об­винувачення у підробці (ст. 1319 Кодексу Наполеона)^[656].

Одним з основних актів, яким керувалися французькі нотаріуси, вчиняючи нотаріальні дії, зокрема посвідчення договорів, заповітів, був Цивільний кодекс Наполеона (офі­ційно запроваджений у 1804 р. як Французький цивільний кодекс та у 1807 р. одержав нову назву на честь імператора Наполеона І). Нормативний акт налічував 2281 статтю та складався зі вступу та трьох книг.

Кодекс закріпив найважливіші цінності суспільства, зокрема рівність усіх громадян перед законом, свободу осо­бистості, свободу переконань, право власності, відокремлен­ня церкви від держави, право на розлучення, право синів на рівні частки у спадщині та інші права і свободи громадян¹.

Ми погоджуємося з Л. Єфіменком у тому, що його вплив позначився на формуванні світових правових систем, що не оминуло і нотаріату. Цим кодексом закріплювалося верхо­венство письмових доказів, а також основне завдання нота­ріусів - складання аутентичних актів^{[657] [658].}

В основу Кодексу було покладено багато принципів та правил римських Дигестів, французьких нормативних актів та правових звичаїв того часу. Фактично цей правовий документ є результатом синтезу тоді чинних норм римського та звичаєво­го права, провірених часом норм середньовічних королівських статутів і ордонансів, а також постанов і регламентів республі­канського законодавства. Вступивши в силу, він здійснив замі­ну понад 14 000 законодавчих актів, прийнятих у попередні роки революційним урядом Франції та які змінили, у свій час, багато середньовічних цивільно-правових інститутів^[659].

Як стверджує Н. Хома, Кодекс Наполеона перегукувався з «Іституціями Гая» - частиною кодифікації візантійського імператора Юстиніана. Перевагою цього цивільного кодексу є виняткова простота та чіткість формулювань. Із часів на­полеонівських воєн цей кодекс використовують у деяких єв­ропейських країнах, зокрема Бельгії. Кодекс став моделлю формування кодексів цивільного права Нідерландів, Італії, Іспанії, окремих південноафриканських країн, канадської провінції Квебек, штату Луїзіана в США¹.

Крім права власності, Кодекс Наполеона визначає інші речові права: право на чужу річ (узуфрукт, проживання в чу­жому будинку, сервітути, право застави), право на володіння, право на утримання. Речі за Кодексом поділяються на рухомі і нерухомі. Цей поділ відображав саме такий етап розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість становила велику цінність для окремого підприємця та класу капіталіс­тів загалом, а тому й потребувала особливого правового ре­жиму і захисту. Зокрема розпорядження нерухомим майном було переобтяжене значними юридичними формальностями і складностями^{[660] [661].}

На нашу думку, найбільше значення в діяльності фран­цузького нотаріату мала третя книга Кодексу (найбільша за обсягом) - «Про різні способи, якими надається власність», статті 711-2283.

Відповідно до статей 711, 712 Кодексу Наполеона, вла­сність на майно набувається і передається: шляхом спадку­вання, дарування чи заповіту, у силу зобов’язань; шляхом припинення чи приєднання речей, а також у силу давності^[662].

Статтею 1341 Кодексу встановлювалася обов’язкова нотаріальна форма для укладення угод, за винятком торго­вельних.

Однак, посвідчуючи заповіт чи договір дарування, фран­цузький нотаріус повинен був роз’яснити заповідачу або да- рувальнику й обдаровуваному вимоги відповідних статей Ко­дексу Наполеона щодо обмеження дарування чи заповіту.

Відтак стаття 913 Кодексу (зі змінами, внесеними за­коном від 3 грудня 2001 р. № 2001-1135) встановлює, що бе­зоплатні угоди, вчинені або шляхом договорів дарування, або шляхом заповіту, не можуть перевищувати половини майна відчужувача, якщо після його смерті залишається ли­ше одна дитина; однієї третьої частини - якщо залишаються двоє дітей, однієї четвертої - якщо залишаються троє або більше дітей; водночас між дітьми, народженими у шлюбі або поза шлюбом, відмінностей не робиться¹.

У початковій редакції статті 1394 Кодексу всі шлюбні договори укладалися та нотаріально посвідчувалися до укладення шлюбу, однак, після внесення змін згідно з ордо­нансом від 6 травня 2005 року № 2005-428 обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають також шлюбні дого­вори, укладені після реєстрації шлюбу.

Саме в Кодексі Наполеона цивільне право Франції на­було класичного вираження, тому саме Кодекс мав для своєї епохи революційне значення, виконав дуже важливу роль у розробці та закріпленні багатьох принципів нового цивіль­ного права^{[663] [664].}

Кодекс Наполеона набув поширення в більшості країн, його положення в деяких країнах збереглися і досі. Однією з перших країн, де був уведений Кодекс Наполеона, є Бельгія. Також його було введено у Швейцарії (майже у всіх канто­нах). У Статуті цивільного судочинства Женевського кантону (розд. XXV, ст. 368) було закріплено, що акти, явлені у нотарі­усів у кантонах, мають таку ж виконавчу силу, як і остаточні рішення судових інстанцій. Виконавчі написи на нотаріальних

актах робляться в тій же формі, що і на рішеннях. У разі спору про підробку суддя може не дозволити виконання за актом¹.

Перший цивільний кодекс був прийнятий у Квебеку в 1866 році. Цей кодекс значною мірою ґрунтувався на Кодексі Наполеона. Але він також черпав свої положення з різних ін­ших джерел, таких як: Паризькі звичаї (Coutume de Paris), де­які місцеві звичаї і навіть британське загальне право^{[665] [666].}

Історія французького цивільного кодексу на теренах су­часної Польщі охоплює проміжок часу майже у півтора століт­тя: з 1808 р. до середини ХХ-го століття, а саме до 1946 р.^[667].

Цивільний кодекс Наполеона був одним серед багатьох кодексів, які мали чинність на польській території. Спочатку, звісно, сприймався з недовірою, проте доволі швидко увійшов у національне життя Польщі і визначався як її національне право, на противагу іншим іноземним законам. Збереження цивільного права, яке ґрунтувалося на принципах Кодексу Наполеона, стало національною справою і символом само­стійності Польщі. Той факт, що Кодекс Наполеона міг бути так легко введеним, і сильна залежність Польщі від нього були, втім, не останніми великими наслідками великих ділових пе­реваг і техніки цього законодавства. Тому зв'язок Польщі з французьким цивільним кодексом застосовувався до різних життєвих ситуацій або модифікувався на шляху законодавчих нововведень, став символом союзу з кращими традиціями в широкому культурному контексті. Кодекс Наполеона вніс значний вклад у розвиток польського приватного права^[668].

Необхідно зазначити, що у XX ст. нотаріат взяв активну і безпосередню участь у всіх сферах життя держави. Навіть перший номер відомої та популярної у Франції газети для того часу «Le Temps» («Час») був виданий 31 липня 1829 р. на кошти нотаріату. Ця газета видавалася до 1940 р. Тоді ж у нотаріусів з'явилася нова роль - роль банкірів, оскільки бан­ків як таких тоді ще не було¹.

Упродовж ХХ сторіччя структура нотаріату стверджу­валася та міцніла. В 1920 р. утворено Асоціацію нотаріусів, 1945 р. створюється Вища Рада нотаріусів Франції та нота­ріальних палат департаментів^{[669] [670].}

Сучасний французький нотаріат - це добре організова­не професійне об'єднання нотаріусів. Його організаційна структура складається з трьох рівнів.

1. Загальнонаціональний рівень - Вища рада нотаріату Франції. Уперше був сформований 1941 року. Офіційного статусу набув у 1945 р.

2. Регіональний рівень - Регіональна рада нотаріусів. Формується в тих же регіонах, в яких є регіональні апеляцій­ні суди.

3. Департаментських рівень - Нотаріальна палата де­партаменту. Формується в одному або при кількох департа­ментах Франції. Останнє залежить від кількості нотаріусів, які практикують в окрузі, і жителів департаменту.

Характерна риса всіх згаданих структур - те, що вони є професійними громадськими об'єднаннями, заснованими на обов'язковому членстві нотаріусів.

З усіх цих структур найважливішою за значимістю є Нотаріальна палата. Перша нотаріальна палата Франції була утворена в Парижі 16 березня 1803 р.

Нотаріуси департаменту утворюють так зване «това­риство», яке зі свого складу обирає членів правління нотаріаль­ної палати. Вищим органом «Товариства» є загальні збори його членів (Генеральна Асамблея). Очолює збори обраний членами Палати президент. Президент Палати скликає всіх практикуючих нотаріусів¹.

Сьогодення французького нотаріату свідчить про під­вищення його ролі у французькому суспільстві, яке відбу­вається паралельно з підвищенням відповідальності нотаріуса за свої дії. До компетенції французького нотаріуса належить сфера цивільних та сімейних правовідносин, сфера торгових (господарських) правовідносин, сфера земельних правовід­носин та деякі питання публічної влади, наприклад видача свідоцтва про належність майна державі^{[671] [672].}

До особи, що бажає займатися нотаріальною діяльністю, висуваються доволі жорсткі вимоги, серед яких: французьке громадянство; відсутність судимостей; непричетність до звіль­нення або дисциплінарних стягнень чи адміністративних пока­рань, відсторонення від займаної посади, виключення з реєстру організацій або корпорацій; позитивна фінансова та кредитна історія; ступінь магістра права та проходження стажування протягом двох років, зокрема півроку у сферах, не пов’язаних із нотаріальною діяльністю. Крім того, як додаткова позитивна характеристика сприймається наявність стажувань в інших країнах із системами загального права^[673].

Варто зазначити, що модель французького нотаріального інституту послугувала прототипом для подібних установ у всій Європі. Уся багатовікова історія нотаріальних органів підтвер­джує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.

Ми погоджуємося з О. Філіпповою, що система нотаріа­ту, яка склалася у Франції, існує і функціонує в цей час, є до­волі ефективною і достатньою мірою забезпечує стабіль­ність цивільного обороту, що свідчить про те, що ця модель виправдала себе^[674].

Тому українському нотаріату варто прямувати в тому ж напрямі.

Розвиток інституту нотаріату в цей період також мав свої особливості в Німеччині.

Найбільш великими абсолютистськими державами імперії були Австрія та Пруссія.

У кінці XVIII ст. вплив нотаріату на суспільство посту­пово зменшувався й обсяг повноважень нотаріусів зводився до протестів векселів та представництва сторін у вексельних судах (наприклад, в Австрії). До речі, тут нотаріату були на­дані права діяти як адвокатам своїх клієнтів, тобто надана можливість здійснювати паралельну діяльність, не пов'язану з нотаріальною, і це при тому, що в Австрії з 1781 р. нотаріу­си взагалі стали державними службовцями. Однак поступове зменшення значення нотаріуса призвело до його абсолютно­го зникнення у деяких землях (наприклад, із 1807 р. на тери­торії Баварії повноваження нотаріусів були делеговані су­дам). Існували ще деякі причини занепаду нотаріальної про­фесії. До таких слід віднести і так зване «право печатки» - «jus sigillorum»), яке передбачало можливість власника печа­тки здійснювати стосовно себе нотаріальні дії без звернення до нотаріуса або до суду. Найцікавіше в тому було те, що ці дії наділялися силою публічного документа, тобто ці документи не потребували додаткового судового чи іншого засвідчення для підтвердження їх дійсності¹.

Саме завдяки чинникам, які сприяли впливу римського права на німецький інститут нотаріату, 1512 року був вида­ний Баварський закон про нотаріат, який частково діє і сьо­годні, Франкфуртський закон 1669 р., Кельнський закон 1822 р., закон Рейнських провінцій 1845 р., Гановерський - 1852 р., а також закони від 1890 та 1895 років^{[675] [676].}

Кінець XVIII - початок XIX століття став знаковим ета­пом для німецького нотаріату. Це було пов'язано з тим, що реформи нотаріату, що відбулися у ті часи на території Франції, пізніше знайшли своє, хоч адаптоване, але відобра­ження у вигляді рецепції у Німецькому законодавстві¹.

На початку ХІХ ст. у деяких німецьких державах відбу­вається рецепція французького права, що мала значний вплив на розвиток нотаріального інституту. У Німеччині по­чинають з’являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця ХІХ - початку ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запози­чили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних ак­тів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Водночас тут спостерігається відсутність чіткої межі між спірною і без- спірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім де­яких нотаріальних функцій^{[677] [678].}

Однак рецепція французького досвіду відбувалася не­системно, у зв’язку з чим дослідник нотаріату А. Феміліді вказав на такі недоліки німецького нотаріату, як відсутність системності, суміщення в особі нотаріуса нотаріальних, судо­вих та адвокатських повноважень та відсутність у багатьох місцевостях нотаріусів, замість яких їх функції виконували судові установи^[679].

Також до особливостей німецького нотаріату слід від­нести наявність адвокатів, що здійснювали нотаріальні по­слуги паралельно з адвокатською діяльністю. Хоча така практика і не поширена у всій Німеччині, а характерна лише частині земель (землям колишньої Пруссії).

Принципи французького нотаріату, які мали багато пе­реваг порівняно з німецьким законодавством XVII і XVIII ст., дуже вплинули на подальший розвиток нотаріального ін­ституту в німецьких державах. У Німеччині почали поступово з’являтися різні законодавчі акти, які утворювалися за зраз­ком французького закону 1803 і більш чи менш вдало його рецепіювали. Найбільш характерною відмінністю цих зако­нодавчих актів від французьких слід вважати встановлення нагляду в особі судових установ. Крім того, ніде в Німеччині не було проведено відокремлення спірної юрисдикції від безспірної так різко і чітко, як це було зроблено у Франції, внаслідок чого діяльність нотаріусів виявлялася у багатьох аспектах такою, що конкурувала з діяльністю судових місць¹.

З часу укладення Північно-Німецького союзу і засну- вання Німецької імперії дедалі більш гостро поставало пи- тання про необхідність нотаріального інституту в Німеччині та видання одного загального нотаріального статуту. Най­більш значний крок у цьому напрямі був зроблений імперсь­ким законом від 17 травня 1898 р. про безперечну юрисдик­цію та прусським законом від 21 вересня 1898 р., що об’єд­нали нотаріальні установи всієї Пруссії в один інститут, під­порядкований одним і тим же нормам. За цими законодав­чими актами право вчинення та засвідчення різних приват­ноправових документів належить у Німеччині рівною мірою і нотаріусам, і нижчим, одноособовим судовим місцям. Учи­нення акта відбувалося шляхом складання у присутності но­таріуса, контрагентів та свідків особливого протоколу, який зачитувався вголос і підписувався всіма присутніми особами; потім за вимогою сторін останнім могла бути видана засвід­чена виписка з протоколу. Судове або нотаріальне посвід­чення здійснювалося тільки, якщо підпис зроблено або ви­знано у присутності нотаріуса або судді (ст. 126 Цивільного уложення Німецької імперії)^{[680] [681].}

Не могли брати участь у складанні акта як судді, нота­ріуси, письці чи свідки: а) особи, що укладали акт; б) їхні ро­дичі; в) особи, на користь яких учинювався акт. Що стосується питання про силу і значення нотаріальних актів, то воно ви­рішується у § 794-880 загальнонімецького Статуту цивіль­ного судочинства в редакції від 20 травня 1898 р., який ви­знає, що вчинені законно німецькими нотаріусами докумен­ти підлягають примусовому виконанню без подальшої участі судової влади, причому виконавчий лист видається самим нотаріусом, який зберігає цей документ; те саме стосується і документів, вчинених за участю суду¹.

Рецепція французького нотаріального права, що відбу­лася в XIX ст. в Німеччині була обумовлена: розпадом Свя­щенної Римської імперії (в липні 1806 р.) та утворенням Рейнського союзу; ліквідацією кріпацтва; уведенням Цивіль­ного кодексу Наполеона.

Декретом від 6 жовтня 1791 р. «Про організацію нота­ріату» Національних зборів Франції, 1798 року в результаті окупації французами лівобережжя Рейну був організований інститут нотаріату. Отже, порядок здійснення нотаріальної діяльності регламентувався «Законом про нотаріат» від 16 бе­резня 1803 р. (Закон від 25 вантоза XI р.).

У 60-ті роки XIX ст. один баварський юрист констату­вав, що Закон 25 вантоза XI р. «протягом півстоліття насті­льки добре в плані практичності себе зарекомендував», що «подальше обговорення його переваг є зайвим»^{[682] [683].}

Французьке нотаріальне право було введено в чотирьох департаментах Німеччини, розташованих на лівому березі Рей- ну^[684]. Потім було прийнято немодифікаційне французьке нотарі­альне право в трьох ганзейських департаментах (Данцигу, Гам­бурзі, Бремені), а також в департаменті Ліппе і Остемс^[685].

Першою державою на правому березі Рейну, яка отри­мала французький нотаріат, стало королівство Вестфалія, яке 17 лютого 1809 р. ухвалило власний Нотаріальний кодекс. У його 103 статтях були узагальнені французькі закони.

У середині XIX ст. в Австрії та Баварії були прийняті за­кони про нотаріат, які орієнтувалися на французьке право. Однією з причин рецепції французької системи нотаріату стала «можливість виконання акту без підключення суду»¹, тобто правовий акт, учинений нотаріусом, мав абсолютну доказову силу.

Основною відмінністю німецького нотаріального зако­нодавства від французького було те, що нагляд за органами нотаріату здійснювали судові установи.

Незважаючи на те, що в кінці ХІХ ст. було ухвалено два загальноімперські законодавчі акти (закон від 15 липня 1890 р. і закон від 25 червня 1895 р.), у різних місцевостях Німеччи­ни і далі діяли закони, видані в різний час: Франкфуртський 1669 р., Баварський 1812 р., Кельтський 1822 р., Рейнських провінцій 1845 р., Ганноверський 1853 р.^{[686] [687].}

Тому стосовно організації нотаріату Німеччину було поділено на 4 системи.

1. Місцевості, де функціонувала французька модель нотаріату з характерними для неї широкими повноваження­ми нотаріусів (Ельзас, Лотарингія, Баварія, Гамбург).

2. Землі, де діяла система так званого адвокатського нотаріату (Пруссія, Саксонія, Гессен, Бремен, Любек та ін.). За загальним правилом кожен нотаріус був також і адвокатом, але не кожен адвокат мав бути нотаріусом ^[688]. Нотаріальні фу­нкції виконували також судді.

3. Області судового нотаріату (Віртемберг, Баден). Тут судді також мали право виконувати окремі нотаріальні дії, проте й нотаріуси могли здійснювати судові функції у сфері спадкового і опікунського права¹. Тоді як у всій Німеччині нотаріуси, будучи державними службовцями, не отримували плати від держави, у Бадені та Віртемберзі вони були чинов­никами в «чистому вигляді», тобто утримувалися за рахунок бюджету і мали право на пенсію.

4. Землі, яким взагалі невідомий інститут нотаріату. Це - Ольденбург, Саксен-Веймар, Шварцбург-Рудольштадт і деякі інші. Тут нотаріальні функції виконували тільки судді^{[689] [690].}

Що ж до питання про силу і значення нотаріальних ак­тів, то воно вирішувалось § 794-880 загальноімперського Ста­туту цивільного судочинства 1898 р., який визначав, що за­конно складені німецькими нотаріусами документи підлягали примусовому виконанню без посередницької участі судової влади, причому виконавчий лист видавався нотаріусом^[691].

Нотаріуси Німеччини, на відміну від Франції, Австрії, Італії, офіційної корпоративної організації, яка б захищала їхні інтереси, не мали. Ради нотаріусів функціонували лише в Баварії, Гамбурзі й Ельзасі-Лотарингії (землі, в яких функці­онувала французька модель нотаріату^[692].

До кінця XIX ст. склалося розуміння необхідності єди­ного закону про нотаріат, було сформульовано низку вимог до нового закону про нотаріат: поділ нотаріату та адвокату­ри, наділення нотаріусів широкими засвідчувальними пов­новаженнями і необхідність в однаковій компетенції для всіх німецьких нотаріусів^[693]. Ці вимоги вказують на те, що за основу майбутнього інституту нотаріату німецький законодавець брав принципи французького нотаріату, який став прототи­пом сучасного латинського нотаріату.

Якщо розглядати XIX ст., то організація нотаріату в Ні­меччині тоді також мала свої особливості. Вона характеризу­валася, по-перше, відсутністю єдиного законодавства для всіх земель; по-друге, суміщенням судових, адвокатських і нотарі­альних функцій. Зазначені особливості були наслідком бага­товікової феодальної роздробленості Німеччини, де окремі держави і князівства існували відокремлено один від одного, в результаті чого в кожному з них і склались свої (багато в чому унікальні) юридичні норми. У кінці 70-х років ХІХ ст. після об’єднання Німеччини і проголошення її імперією розпочався процес уніфікації норм у всіх галузях законодавства. Однак правова роз’єднаність німецьких земель перешкоджала швидкому розвитку цього процесу і він проходив із великими складнощами. Законодавство про нотаріат не було винятком¹. Лише з початку XIX ст. нотаріат Німеччини знову почав набувати вагомого значення у житті суспільства. Це було зу­мовлено тим, що саме тоді у Франції відбувалися реформи нотаріату, зокрема був виданий Закон 25 вантоза XI р., який пізніше був частково рецептований, хоча несистемно, у німе­цьке законодавство.

У Німеччині поступово розпочали з’являтися різномані­тні законодавчі акти, складені за зразком французького зако­ну 1803 року. Найбільш характерною відмінністю цих законо­давчих актів від французьких слід вважати встановлення ни­ми обов’язків з нагляду за нотаріатом для судових установ. Окрім того, ніде в Німеччині не було проведено відокремлен­ня спірної та безспірної юрисдикції так чітко, як це було зроб­лено у Франції, внаслідок чого діяльність нотаріусів багато в чому конкурувала з діяльністю судових місць^{[694] [695].}

Відтак на лівобережжі Рейну була введена французька структура нотаріату, Що містилась у Законі 25 вантоза XI р. Цей закон припинив існування різних категорій осіб, які мо­гли складати офіційні документи, і ввів категорію посадової особи «fonctionnaires publics». З цього часу призначення на посаду нотаріуса здійснювало лише Управління юстиції. Не­змінність і незамінність нотаріусів стали основними ознака­ми посади нотаріуса^[696].

Документи, які видавали публічні нотаріуси, набули ва­гомішого значення та мали довіру, а винагорода за їх учинен­ня сплачувалась за встановленими тарифами. Нагляд за ними здійснює на загальнодержавному рівні міністр юстиції, а в округах - голова палати і голова окружного суду. Існували й вимоги до кандидата на посаду нотаріуса, яким міг бути під­даний Німеччини, який досяг повноліття, отримав юридичну освіту та пройшов випробування. Свою діяльність нотаріус повинен був здійснювати в межах округу його окружного су­ду. У разі відпустки або іншого випадку, коли нотаріус не міг тимчасово виконувати свої функції, його заміЩала інша особа з дозволу міністра юстиції на відповідальність нотаріуса. За порушення службових обов’язків та за проступки нотаріус підлягав дисциплінарній відповідальності, Що полягала у по­передженні, зауваженні, штрафі чи звільненні з посади.

У Баварії, за Законом про нотаріат від 9 червня 1899 р., введено заборону поєднувати нотаріальну діяльність з адво­катською, а у Пруссії відповідно до прусського Закону про добровільну підсудність від 21 вересня 1899 р. дозволяється призначати адвокатів-нотаріусів і тільки адвокатів. Це пов­новаження виконувалось так, Що в більшій частині рейнсь­кого (французького) права в округах земельного Верховного суду Дюссельдорф призначались лише нотаріуси, а в іншій частині Пруссії - адвокати-нотаріуси відповідно до попере­днього положення. У центральних та північних німецьких землях призначали нотаріусами лише адвокатів. У зв’язку з цим, структура нотаріату у Федеративній Республіці Німеч­чина і після введення Імперського положення про нотаріат від 13 грудня 1937 р. та Федерального положення про нота­ріат від 16 лютого 1961 р., залишається неоднорідною. Що­правда, Федеральне положення про нотаріат признає лише єдину нотаріальну посаду¹.

Незважаючи на таку неоднорідну систему нотаріату, нотаріус чи адвокат-нотаріус завжди були представниками публічної служби та надавали документам незаперечної до­казової сили. Єдина відмінність між нотаріусом та адвока­том-нотаріусом полягає в тому, що останній учиняє нотаріа­льні дії як додаткові повноваження.

Нотаріальному посвідченню підлягають договори купі- влі-продажу земельних ділянок та будівель, договори дару­вання земельних ділянок та будівель, сервітути на земельні ділянки та інші. Часто нотаріуси беруть на себе і обов'язки з виконання угоди із земельними ділянками, що охоплює отри­мання необхідних офіційних дозволів, повідомлення про вчи­нені записи в поземельній книзі, звільнення від боргів за наяв­ності зареєстрованих застав нерухомого майна. Відтак у Німеч­чині, як і у Франції, практично всі дії, пов'язані з відчуженням нерухомості, проходять через нотаріальне посвідчення^{[697] [698].}

Нотаріус не має права займатися ніякою іншою діяль­ністю, крім нотаріальної. Крім того, він, на відміну від нота­ріуса Франції, не має права надавати посередницькі послуги. Нотаріус призначається пожиттєво, водночас не може бути призначено на цю посаду особу старше 60 років. Приступив­ши до виконання своїх обов'язків, нотаріус не стає представ­ником однієї сторони, а має правовий статус незалежного представника всіх сторін, щоб нікому з учасників угоди не було завдано шкоди^[699].

Третій Закон від 31 серпня 1998 р., який вносив зміни до Федерального положення про нотаріат, увів єдине право для всієї Федеративної Республіки Німеччина. Для призна­чення на посаду нотаріуса кандидату достатньо мати свідоц­тво про закінчення університету чи інституту Німецької Де­мократичної Республіки та два роки підготовчої практики. Ці вимоги не застосовувалися до претендентів на посаду нота­ріуса, які були нотаріусами в державному нотаріаті або пра­цювали 10 років юристами та можуть підтвердити свої нота­ріальні знання¹.

Як зазначає Ю. Орзіх, так поступово склалася типова система німецького нотаріату, отримавши певні загальні ознаки латинського типу:

- нотаріус виконує функцію «превентивного правосуд­дя», тобто його діяльність спрямована на запобігання пору­шенню прав та свобод суб'єктів права;

- нотаріус виконує державні функції, пов'язані із захи­стом прав та свобод суб'єктів права;

- нотаріус є незалежною особою;

- нотаріус зобов'язаний зберігати у таємниці всю ін­формацію, яка стала йому відома у зв'язку із здійсненням ним своїх повноважень;

- нотаріус зобов'язаний застрахувати свою цивільну відповідальність^{[700] [701].}

Отже, зазнавши впливу римського та французького права, нотаріат Німеччини перейняв їхній досвід організації та вніс свої особливості, пов'язані із менталітетом німецької нації та історичним розвитком інституту нотаріату. Від Франції німецький нотаріат перейняв безпосереднє приму­сове виконання нотаріальних документів, а також довічний характер нотаріальної посади.

Варто зазначити, що всі особливості німецького нота­ріату зумовлені його історичним розвитком, який відбувався на теренах феодально роздробленої імперії, в якій кожне ко­ролівство регулювало нотаріальну діяльність своїми актами, тобто законодавство держави не було уніфікованим. Саме в Німеччині дуже чітко простежується боротьба всередині од­ного суспільства різних юрисдикцій і різних правових систем - найважливіша особливість європейської правової традиції. Проте це не стало перешкодою для того, щоб риси латинсь­кого нотаріату були відображені й у його нотаріаті.

До 1939 р. функції нотаріусів зводилися до вчинення та засвідчення дійсності цивільно-правових угод, засвідчення підписів і учинених вексельних протестів. У Німецькому ци­вільному укладенні 1896 р. (книга II, розд. 2, гл. 1 § 313) йдеться, що договір із нерухомістю повинен мати нотаріаль­ну форму, в іншому ж випадку він не дійсний¹.

Хоча в 1937 р. в Положенні про нотаріат третього Рей­ху ці принципи сильно спотворилися під впливом ідеологіч­них чинників. Замість незалежного інституту, нотаріат став державним і сильно залежним від ідеології правлячої партії націонал-соціалістів^{[702] [703].}

Унаслідок цього структура нотаріату у Федеративній Республіці Німеччина і після введення Імперського поло­ження про нотаріат від 13.12.1937 (RGBL.191) і Федерального положення про нотаріат (BNoto) від 16.02.1961 (BGBL.77) за­лишається неоднорідною. Щоправда, Федеральне положення про нотаріат визнає тільки єдину нотаріальну посаду. Нота­ріус завжди є носієм публічної посади та органом попере­джувального правосуддя (§ I Федерального положення), не­залежно від того, йдеться тільки про нотаріуса або про адво- ката-нотаріуса. Професія адвоката-нотаріуса відрізняється від основної професії нотаріуса тільки тим, що адвокат- нотаріус виконує цю посаду як побічну роботу (§ 3, абз. 2 Фе­дерального положення). Отже, нотаріуси призначаються сьо­годні або на основну посаду (тільки нотаріуси згідно з § 3 I Федерального положення) або для одночасного виконання цієї посади поряд з допуском як адвоката при певному суді на термін дії допуску (адвокати-нотаріуси згідно з § 3 II Фе­дерального положення). У Баден-Вюртемберзі Закон землі про добровільну підсудність (LFGG) від 12.2.1975 (GBL. 116), чинний з 01.07.1975, визначає на всій території цієї федера­льної землі діяльність установ добровільної підсудності та їх повноваження^[704].

В окрузі земельного Верховного суду Карлсрує нотарі­ати є державними установами. Нотаріусом може бути при­значений той, хто відповідає посаді судді (суддя-нотаріус). Він є не тільки службовцем, який оформляє документи (но­таріусом), але і суддею у спадкових та земельних справах; компетенція нотаріусів поширюється також на спадкове майно. У земельному Верховному суді Штутгарт нотаріальна діяльність здійснюється переважно державними нотаріуса­ми. Це службовці, які хоч і не відповідають посаді судді (ви­нятки можливі), проте в рамках спеціального навчання на­були кваліфікації окружного нотаріуса. Вони не тільки пра­вомочні складати офіційні документи, а й виконують за­вдання суду в спадкових справах і відомства земельної кни­ги, а частково й опікунського суду; нотаріат і тут є одночасно судом у спадкових справах. Із державними нотаріусами в окрузі земельного Верховного суду Штутгарт є і тільки нота­ріуси, і адвокати-нотаріуси, які займаються приватною прак­тикою. Відтак у цьому окрузі існують паралельно всі три форми нотаріату. Отже, за винятком Баден-Вюртемберга, у Федеративній Республіці Німеччина існують в основному тільки нотаріуси та адвокати-нотаріуси. До сфери тільки но­таріату належать республіка Баварія, землі Рейнланд- Пфальц, Саарланд, Гамбург від землі Північний Рейн-Вест- фалія, округ земельного Верховного суду Кельн і округ земель­ного Верховного суду Дюссельдорф за винятком округу земельного суду Дуйсбург і округу дільничного суду Еммеріх від округу земельного суду Клеве. До сфери адвокатського нотаріату належать землі Берлін (саме весь Берлін), Бремен, Гессен, Нижня Саксонія, Шлезвіг-Гольштейн і від землі Пів­нічний Рейн-Вестфалія округ земельного Верховного суду Гамм, і від округу земельного Верховного суду Дюссельдорф округ земельного суду Дуйсбург і округ дільничного суду Еммеріх¹.

Статус нотаріуса у Федеративній Республіці Німеччина, незалежно від виду нотаріату, має такі типові ознаки. Нота­ріус виконує завдання попереджувального правосуддя. Но­таріат є органом попереджувального правосуддя (§ I ФП - BNoto). Одним із завдань сучасної соціальної держави є ство­рення інститутів для забезпечення і полегшення правовід­носин. До цих інститутів належить і нотаріат, тому офіційні документи, завірені нотаріусом, мають більшу доказову силу, ніж документи, підписані приватними особами. Ця функція складання офіційних документів надається Законом про вста­новлення обов’язкової форми документації від 28.08.1969 (BGBL. 1513), чинним з 1.01.1970, тільки нотаріусам, щопра­вда, з незначними винятками^{[705] [706].}

Насамперед нотаріус складає свідоцтва, тобто докуме­нти про свої сприйняття, найперше про зроблені при ньому заяви, особливо з таких питань: договори купівлі-продажу нерухомості; іпотека (іпотечний борг); договори дарування; шлюбні договори; заповіти та договори про спадщину; сві­доцтва про право спадкування; договори товариств; відчу­ження часток у справі; рішення пайовиків товариства (заяви про внесення в торговий реєстр і інші реєстри); продаж під­приємств. Також він засвідчує справжність підпису та правиль­ність копій. Крім засвідчення та посвідчення нотаріус має право видавати свідоцтва, особливо на підставі записів в офіційних реєстрах, наприклад, про повноваження представ­ництва торгових товариств. Крім цих дій, нотаріус має право, і це важлива функція, видавати документи, що підлягають виконанню (§ 794 I № 5 ZPO). Так істотно розвантажуються суди, тому що виконання такого документа можливе без втручання суду¹.

Особливість німецького нотаріату полягає в тому, що дві важливі установки для нотаріальної діяльності, а саме: процес посвідчення та право нотаріусів на стягування тари­фів, регулюються не єдиним законом про нотаріат - Федераль­ним положенням про нотаріат, - а спеціальними законами, які доповнюють Федеральне положення. Причина відмови від єдиного регулювання полягає в тому, що спочатку (а саме до 31.12.1969) в деяких районах Німеччини з нотаріусами посві­дченням займалися і суди, а що стосується тарифів, то у Феде­ративній Республіці Німеччина, як і раніше, найбільше зна­чення надається тому, щоб на нотаріусів поширювалося те саме положення про тарифи, податки і збори, що і на суддів у сфері добровільної підсудності. Процес посвідчення регулю­ється Законом про встановлення обов’язкової форми докуме­нтації від 28.08.1969 (BGBL. 1513), який набрав чинності 1.01.1970, а витрати і тарифи -Законом про витрати і діяль­ність Добровільної підсудності від 26.07.1957 (BGBL. 960). Обидва закони поряд з Федеральним положенням про нотарі­ат визначають статус нотаріуса в загальній правовій системі^{[707] [708].}

Характерною особливістю нотаріату в Німеччині є вста­новлені державою тарифні ставки. Вони закладені в Положенні про витрати, яке поширюється і на добровільну підсудність, тобто на саму державу. Положення про витрати встановлює тарифи за окремі угоди, а також ціну. Дотримання цього поло­ження контролюється службовим наглядом. Право нотаріуса на стягнення тарифів має публічно-правову природу. Нотаріусу заборонено домовлятися про розмір тарифів (§ 140 Положення про витрати, § 17 Федерального положення)^[709].

Аналіз німецьких законів ХІХ-ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положен­нях запозичили основні принципи французької моделі нота­ріату (приміром можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса). Водночас, на відміну від неї, тут бракує чіткої ме­жі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання їм деяких нотаріальних функцій¹.

Отже, єдиної системи в Німеччині так і не склалося. Це свідчить про те, що, незважаючи на рецепцію французького нотаріату, яка сталася прямо, вдалося прижитися тільки деяким основам організації та атрибутики цього інституту.

В Австрії інститут нотаріату регулювався законом від 25 липня 1871 р. За оцінкою Л. Мандельштама, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію всіх окремих його по­ложень, що міг би послугувати зразком для будь-якої куль­турної держави^{[710] [711]. Детальний аналіз цього закону, зважаючи на те, що він діяв на західноукраїнських землях, буде розгля­нуто в наступному розділі праці.}

Відтак на основі дослідженої нами історії становлення та розвитку нотаріату в Італії, Франції та Німеччині, доходи­мо висновку, що нотаріат цих держав формувався на основі римського права та їм характерні ознаки латинського нота­ріату, але вони мають і специфічні риси, зумовлені історич­ним розвитком та правовою традицією загалом.

Спільними ознаками італійського, французького і ні­мецького нотаріату та принциповими ознаками будь-якого національного нотаріату латинського типу є такі:

1) нотаріусом є публічна службова особа, яка отримує повноваження від держави, здійснює їх від її імені та під її контролем;

2) нотаріальна діяльність є вільною, тобто нотаріус самостійно організовує свою роботу, несе повну відповіда­льність за завдані ним збитки;

3) нотаріус надає документам юридичної вірогідності, тобто особливої доказової та виконавчої сили;

4) нотаріус учиняє нотаріальні дії за плату, встановле­ну державними тарифами;

5) нотаріуси об’єднуються в колективні органи, які ви­конують адміністративні та контрольні функції.

Значний вплив на їх формування мала правова тради­ція, а саме: певні її особливості, які виникли у процесі розви­тку цих країн. Зокрема, до них належать: розвинений інсти­тут приватної та корпоративної власності, різка відмінність між правовими інститутами, надання ваги самоуправлінню, покладення функцій управління правовими установами на відповідних людей, наявність науки про право, яка аналізує й оцінює його, історичність права та пов’язана з усвідомлен­ням його значущості над політичною владою, існування та боротьба всередині одного суспільства різних юрисдикцій і різних правових систем та вплив юридичної думки на право­ві інститути.

Із німецькою та французькою системами функціонує змішана модель нотаріату, яка зберігає елементи французь­кої та німецької моделей і запроваджена у таких країнах, як Іспанія, Нідерланди, Швейцарія та інші. Змішаний характер полягає не тільки у компонуванні особливостей французької та німецької моделей, але й у наявності нехарактерних для них особливостей. Приблизно у половині кантонів Швейцарії діє лише державний нотаріат, і в деяких з них нотаріус має право поєднувати нотаріальну діяльність з наданням адво­катських послуг. Подібне сумісництво допускається і в де­яких землях Німеччини^[712].

Однак, незважаючи на змішаний характер моделі но­таріату у Швейцарії, значущість нотаріальних актів на її те­риторії має дуже великий рівень. До речі, про це свідчить ст. 9 Цивільного кодексу Швейцарії, відповідно до якої тягар доведення незаконності нотаріального акта покладається на особу, яка має сумніви в його законності, тобто на заявника (позивача)¹.

В Іспанії, після прийняття Королівського декрету від 19.01.2007 № 45/2007 нотаріусу відводиться роль представ­ника публічної влади. Як і в більшості країн латинського но­таріату, нотаріус виконує роль висококваліфікованого юрис­та, має право посвідчувати факти та правочини, що вчиняли­ся у його присутності та за його безпосередньої участі. Нота­ріус Іспанії є незалежною особою і здійснює свою діяльність під свою особисту відповідальність, однак це не означає, що він є особою, позбавленою будь-якого контролю. Контроль за виконанням нотаріусом своїх обов’язків здійснюється від­повідною нотаріальною палатою та Головним управлінням реєстрів та нотаріату, яке є підрозділом Міністерства юстиції Іспанії. Доступ до нотаріальної професії має конкурсну осно­ву, яка охоплює чотири іспити з нотаріального, цивільного, торговельного, податкового права та інших галузей, що є обов’язковими для діяльності нотаріуса. Особливістю досту­пу до нотаріальної професії в Іспанії є відсутність необхідно­сті перебування саме в іспанському громадянстві (підданст­ві). Тут достатньо бути громадянином хоча б однієї з країн Європейського Союзу^{[713] [714].}

Засади латинського нотаріату так чи інакше спостері­гаються в нотаріаті багатьох держав. Водночас у деяких кра­їнах (насамперед у Великій Британії та США) нотаріальна справа розвивалася іншим шляхом. Йдеться про англосак­сонську систему, яка не передбачає безспірності нотаріально завірених документів, у разі конфлікту вони мають бути пе­ревірені в суді^[715].

Правнича система Великої Британії сформувалася за специфічних умов. Країна, в якій діяли Велика хартія вільно- стей (1215 р.), Закон про недоторканність особи (1641 р.), Білль про права (1689 р.), не мала жорсткої феодальної «вер­тикалі», прокламуючи зверхність закону. Але самий закон там, як у жодній іншій країні, був надзвичайно гнучким ін­струментом, і суб’єктивна воля у його тлумаченні відігравала вирішальну роль. Широко діяло прецедентне право. У тися­чах томів прецедентних актів можна було для будь-якої си­туації підшукати щонайменше два протилежні варіанти. Ан­глійці мали численні судові установи, своєрідні назви яких іноді походили від часів середньовіччя. Так, аж до кінця XIX ст. у справах державної скарбниці діяв суд Палати-шахівниці (ко­ли його заснували у XII ст., він збирався у приміщенні, де столи були вкриті картатими скатертинами)¹.

Нотаріату як особливої всеохоплюючої системи у Ве­ликій Британії фактично не було створено. Дії, що в інших країнах вважали цілком притаманними нотаріальній прак­тиці, в англійців могли вчиняти різноманітні чиновники, залежно від характеру актів. Значною мірою ці функції по­кладалися на суддів. Втім, поняття нотаріату британці ви­користовували, але для вирішення обмеженого кола питань насамперед для забезпечення достеменності у випадках, коли йшлося про справи за межами країни. Англійські но- тарі були чиновницькою корпорацією (за місцевою почес­ною назвою, Masters of faculties - магістри права). Їхня ком­петенція поширювалася, зокрема, на винесення вексельних, чекових та морських протестів, укладання заповітів судно­власників, а також на посвідчення перекладів. Саме ці галу­зі були життєво важливими для країни, яка впродовж сто­літь володіла найбільшим у світі флотом і домінувала у міжнародній торгівлі^{[716] [717].}

Для того, щоб обійняти посаду нотаріуса, претендент мав пройти п’ятирічну практику в нотаріальній конторі (у Лондоні - семирічну), проте в деяких регіонах країни йому достатньо було мати звання соліситора. Саме до соліситорів, як правило, зверталися пересічні англійці, щоб підготувати юридично грамотні тексти угод чи заповітів¹.

Цікаво, що за усталеною традицією британські нотарі перебували у формальній підлеглості предстоятеля англікан­ської церкви, архієпископа Кентерберійського. У цьому, оче­видно, втілювалася вимога до найвищої сумлінності предста­вників нотаріальної професії, яку мала у такий спосіб освяти­ти церква. Нині, незважаючи на багатовікові розбіжності, у нотаріальній справі спостерігається тенденція до інтеграції. Одним із природних чинників цього процесу є притаманне сучасному світові широке міжнародне співробітництво у різ­них галузях і сферах, під час якого, зокрема, виникають потре­би легалізації документів, посвідчених іноземними нотарями^{[718] [719]. Слід зазначити, що останнім часом в Англії та Ірландії нотаріуси набувають дедалі більшої ваги (особливо лондон­ські нотаріуси, так звані «seriveners notaries»), однак акти англійських нотаріусів дійсні лише за межами Великої Бри­танії, а в самій країні вони не мають юридичної сили[720].}

В Англії і США нотаріату в західноєвропейському розу­мінні і як особливої системи не було. За загальним правилом, для дійсності договорів особливої форми не було потрібно (ст. 821 Саксонського цивільного положення)^[721].

Нотаріальні дії доручено найперше суддям і судовим чиновникам. Наприклад, у Статуті цивільного судочинства Каліфорнії великий розділ присвячений правилам прова­дження в охоронному суді, яким вважається в кожному повіті вищий суд. Аналогічні суди були в штатах Нью-Йорк, Іллі- нойс, Массачусетс^[722].

Однак фактично існують і нотаріуси, коло дій яких становлять учинення за бажанням осіб, що звернулися до них, різних актів цивільного права, зберігання оригіналів ак­тів, посвідчення дат¹.

У США організація і порядок діяльності нотаріусів ре­гулюються законодавством штатів^{[723] [724].}

Водночас потік документів, що постійно зростає, без­перервно перетинає державні кордони, слугує імпульсом для ґрунтовного перегляду відносин між нотаріусами різних кон­тинентів^[725].

Уже багато років американський термін «notary public» вводить в оману жителів інших країн. Відтак, використовуючи схожість американського словосполучення «notary public» і російського слова «нотаріус», шахраї часто вимагають від ро­сійськомовних іммігрантів великі суми за «посвідчення» до­кументів. Такі «нотаріально посвідчені» документи не є дока­зами в судах і державних органах, оскільки штамп «notary public» не засвідчує правильності фактів, які містяться в до­кументі, а лише свідчить, що саме та чи інша особа підписала документ. У більшості штатів кожен громадянин, який досяг 18 років, може стати «notary public», склавши нескладний тест. Плутанина з назвою «notary public» призвела до того, що бага­то штатів у США заборонили своїм «нотаріусам» перекладати це словосполучення на інші мови, оскільки іспанське слово Notario, французьке Notaire, чи німецьке Notar незмінно по­значає професійного і досвідченого юриста, що володіє широ­кими повноваженнями, яким, зокрема, є цивільний нотаріус (civil-law notary) штату Флорида^[726].

Так, у США в 1998 р. штат Флорида, прагнучи до розвит­ку міжнародних відносин і зв'язків, започаткував систему ци­вільного нотаріату, ґрунтуючись на досвіді європейських держав. Цивільний нотаріус (civil-law notary) Флориди - це професійний юрист, що практикує щонайменше 5 років і має відповідну репутацію. Для того, щоб одержати статус цивіль­ного нотаріуса Флориди, необхідно успішно скласти комплек­сний державний іспит і одержати призначення Державного департаменту. Відтак, на відміну від американських notaries public, які лише засвідчують правильність підпису, цивільні нотаріуси (civil-law notary) Флориди виконують в основному ті ж нотаріальні дії, що й нотаріуси латинської школи (надан­ня юридичних консультацій, підготовка і посвідчення угод, посвідчення правильності змісту документа, оформлення до­ручень, переклад документів і посвідчення правильності пе­рекладів, посвідчення правильності копій документів). Анало­гічний закон недавно прийнято і в штаті Алабама¹.

Упродовж XX ст. структура нотаріату у Франції й інших країнах Європи посилилася і зміцніла (1890-1902 рр. його реорганізація). А в 1918 р. люди цієї структури стали вико­ристовувати телефон. У 1920 р. утворилася асоціація нотарі­усів. З 1926 р нотаріуси використовували для підготовки но­таріальних актів друкарські машинки^{[727] [728].}

1934 р. ухвалено закон про колективні гарантії. Цей за­кон дозволив створити спільну касу гарантій для забезпечення солідарної відповідальності. 28 червня вийшов у світ дисциплі­нарний статут нотаріусів, 8 вересня 1945 р. складено ще один закон про єдині тарифи за вчинення нотаріальної дії. Освіта Вищої Ради нотаріусів Франції та нотаріальних палат департа­ментів також стала нововведенням у державі Мольєра^[729].

Отже, нині існує два типи нотаріальних систем, де фор­ми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.

Першу групу становлять нотаріальні органи англосак­сонських країн (Велика Британія, США тощо). До компетенції цих органів входить лише посвідчення документів і підписів.

Система «common law» діє в багатьох країнах. В одних вона панує безмежно (наприклад, Сполучене Королівство Великобританії, США, Австралія, Сінгапур, Малайзія, Кіпр, Канада (окрім провінції Квебек), Індія тощо), в інших вона співіснує з юридичними системами (Аргентина, Бахрейн, Бруней, провінція Квебек (Канада), Єгипет, Куба, Ізраїль, Да­нія, Фінляндія та ін.)¹.

Наприклад, в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили доказу і потребує пе­ревірки фактів, викладених в угоді. Система англосаксонсько­го типу характеризується тим, що кодифіковані закони тут нечисленні, джерелами правових норм є переважно традиції та прецеденти, утворені юридичною практикою. З метою за­безпечення основного принципу цивільного обороту - свобо­ди угод - передбачена можливість користуватися будь-якими доказами. Сторони, що укладають контракт, перебувають «віч-на-віч» і, навіть передбачаючи заздалегідь можливі кон­флікти з приводу виконання такої угоди, покладаються на суд, який повинен буде вирішити спір, що виникне^{[730] [731].}

Другу групу становлять нотаріальні органи так звано­го латинського типу, країн «civil law», «писаного» права, де визнається особлива вага письмових доказів, а документи, складені нотаріусом цієї системи, не потребують підтвер­дження будь-яким органом та набувають повної юридичної сили «публічного документа». Водночас передбачається, що вирішення спорів, які можуть виникнути надалі, за допомо­гою судових органів повинно бути радше винятком, ніж пра­вилом¹.

Сьогодні нотаріус у країнах «латинської традиції» ви­знається уповноваженим державою посадовцем з визначе­ними повноваженнями та функціями. Традиційними в цьому аспекті є нотаріати Іспанії, Італії, Греції^{[732] [733].}

Щоб забезпечити превентивний захист прав окремих осіб і юридичної сили контрактів, що укладаються, в цих кра­їнах уповноважують (призначають і контролюють) кваліфі­кованих професіоналів посвідчувати достовірність учинюва- них юридичних дій для того, щоб гарантувати ефективність різних прав. Водночас мається на увазі, що вирішення конф­ліктів, що надалі виникають, за допомогою судових органів має бути винятком, оскільки під час укладення угоди ство­рюються всі умови для її подальшої реалізації згідно із зако­ном та інтересами сторін^[734].

Як наголошував В. Черниш, одним із ключових моме­нтів у процесі реформування правового громадянського су­спільства в сучасній Україні має стати впровадження сис­теми латинського, або вільного нотаріату, тобто нотаріату, який, з одного боку, здійснюється у формі вільної професії, а з іншого - виконує привселюдну соціально-правову функ­цію, отримавши делеговані йому державою публічні повно- важення^[735].

Тому вважаємо за необхідне розглянути діяльність Міжнародної спілки латинського нотаріату.

Міжнародна спілка латинського нотаріату (Union Inter­nationale du Notariat Latin-UINL) - неурядова, єдина у світі тако­го роду організація - була утворена 2 жовтня 1948 р. в Буенос- Айресі з ініціативи аргентинського нотаріуса Жозу. А. Негрі і складалась із 19 країн-членів¹.

У Першому Міжнародному конгресі нотаріусів брали участь представники палат нотаріусів з дев’ятнадцяти країн світу, а саме з: Аргентини, Бельгії, Болівії, Бразилії, Канади, Колумбії, Коста-Рики, Куби, Чилі, Еквадору, Іспанії, Франції, Італії, Мексики, Парагваю, Перу, Пуерто-Рико, Швейцарії та Уругваю, що, своєю чергою, стало однією з найбільш прогре­сивних і знаменних міжнародних подій післявоєнного пері­оду, що сприяє створенню мережі відносин серед націй^{[736] [737].}

Створення Міжнародного союзу латинського нотаріату мало такі цілі:

- для представництва нотаріату в міжнародних органі­заціях;

- для співпраці з національними, зокрема нотаріаль­ними, організаціями;

- для вивчення й удосконалення права в сфері нота­ріальної діяльності;

- для поширення принципів латинського нотаріату;

- для організації міжнародних нотаріальних конгресів^[738]. Статут організації було затверджено на Другому міжна­родному конгресі, який проходив у Мадриді 21 жовтня 1950 р.

У країнах, що входять до Міжнародного союз латинсь­кого нотаріату, діє континентальна, тобто романо-германсь- ка, правова система, а нотаріально оформлені документи мають публічне визнання і підвищену доказову силу. У 1955 р. був проведений перший Конгрес молодих нотаріусів, який об'єднав 1500 нотаріусів та співробітників нотаріальних ко­нтор. 27 вересня 1968 р. (модифіковано 9 жовтня 1978 р.) прийнято Брюссельську угоду, за якою нотаріальному акту надано обов'язкового характеру у всіх країнах ЄЕС.

Створений 1969 р. Центр нотаріальної інформатики дає нотаріусам можливість одержувати і використовувати будь- яку інформацію для правильного редагування нотаріальних актів у країнах Міжнародного союзу латинського нотаріату (далі - МСЛН). На початку 70-х років з'являються апарати ксе­рокопіювання. У 1974 р. створений Міжнародний інститут но­таріату, який в 1993 р. увійшов до МСЛН і став однією з його офіційних структур. У нього входить нотаріат 24 держав - чле­нів МСЛН. Інститут видає журнал «Le Gnomon», поширюваний в 43 країнах. Під егідою організації молодих нотаріусів в 1984 р. створений Університет нотаріату для підготовки ква­ліфікованих нотаріусів та працівників нотаріальних контор¹.

Заповіді латинського нотаріату були проголошені у до­повіді еквадорської делегації, одностайно ухваленої пленарним засіданням на 8-му Міжнародному конгресі латинського нота­ріату в Мексиці в жовтні 1965 р., а саме: поважай своє Міністер­ство; утримайся, навіть якщо найменший сумнів робить незро­зумілими твої дії; віддавай належне правді; дій обережно; ви­вчай з пристрастю; радься з Честю; керуйся Справедливістю; обмежуйся законом; працюй з гідністю; пам'ятай, що твоя місія полягає в тому, щоб не було суперечок між людьми^{[739] [740].}

На думку О. Криштопи, перша заповідь має стосуватися державних нотаріусів, які безпосередньо належать до Мін'юсту України, а приватні нотаріуси є самозайнятими особами, тому вони не можуть вважатися працівниками Мін'юсту^[741].

Ми не погоджуємося з думкою науковця та вважаємо, що перша заповідь стосується державних і приватних нотаріусів.

3 липня 2013 року Україна подала заяву на вступ до Міжнародної спілки латинського нотаріату.

На XXVII Міжнародному конгресі нотаріусів, який прохо­див 09.10.2013 р. в м. Лімі, Асамблея нотаріатів-членів Міжна­родного союзу нотаріату проголосувала за прийняття України до лав цієї організації. Міжнародний союз нотаріату - Це міжна­родна неурядова організація, що створена з метою сприяння, координації та розвитку нотаріальної функції та діяльності в цілому світі, і яка сьогодні об'єднала нотаріат 89 країн¹.

Аналіз нотаріату деяких країн Європи як правового ін­ституту латинського типу та нотаріального законодавства свідчить про наявність деяких специфічних рис.

Ця система історично наділяє нотаріуса достатньо ши­рокими повноваженнями та великим тягарем відповідаль­ності перед суспільством та державою за нотаріальну діяль­ність, яку він здійснює. Історична картина формування та розвитку нотаріату на прикладі розглянутих країн перекон­ливо ілюструє впливовість нотаріату на економіку держави, починаючи з простого пересічного громадянина і закінчую­чи великими міжнаціональними компаніями^{[742] [743].}

За визначенням нотаріусів Луїджі Чемпі (Італія) й Анд­ре Арменчо (Франція), функція нотаріуса за латинським пра­вом може бути коротко описана так:

- встановлення особи осіб, присутніх під час укладення договору;

- встановлення легальної влади договірних сторін на ведення переговорів;

- дослідження волі договірних сторін;

- тлумачення волі договірних сторін;

- перевірка свободи і відсутності стороннього впливу на волю договірних сторін;

- перевірка можливості розпоряджатися предметом контракту;

- розгляд відповідності волі сторін беззаперечним прин­ципам чинного законодавства;

- перекладення домовлялися волі в письмову форму, просто й ясно виражає її незаперечне юридичне значення;

- редагування юридично правильного документа, що відповідає формі та меті договірних сторін;

- увідповіднення волі сторін економічній, юридич- ній, соціальній системою для того, щоб її виконання ви­явилося можливим у межах встановленого юридичного порядку; ця відповідність забезпечується також гласністю легальних актів, за повного дотримання встановленого порядку;

- присвоєння акту суспільної довіри в інтересах суспі­льства, а також в інтересах приватних осіб для задоволення вимоги впевненості громадян у його законності;

- діяльність як радника сторін;

- збереження професійної незалежності¹.

В. Черниш аксіоматично стверджує, що сьогодні існує 19 принципів латинського нотаріату, які розкладені на три групи:

а) нотаріус і нотаріальна функція;

б) нотаріальні документи;

в) організація нотаріальної професії^{[744] [745].}

Ми погоджуємося із ученим у тому, що не можна безальтернативно, не враховуючи історичного досвіду роз­витку нотаріату в Україні, економічних, політичних і право­вих особливостей нашого суспільства, повністю сприймати всі принципи латинського нотаріату^[746].

Якщо проаналізувати чинне українське нотаріальне законодавство, то стане цілком очевидним, що воно за голов­ними своїми положеннями наближається до латинської мо­делі нотаріату¹.

Нині Міжнародний союз латинського нотаріату має се­рйозну політичну вагу. Зокрема, інтереси Союзу представле­ні при ООН, Юнеско, Гаазькій конференції з міжнародного приватного права, Європейській комісії та Європейському парламенті, Раді Європи та інших міжнародних організаціях.

Ми погоджуємося з І. Медведєвим, що універсальної моделі «нотаріату-космополіта» сьогодні не існує, а є сукуп­ність національних нотаріатів, що мають спільні ознаки та суттєві відмінності, які в міру свого розвитку і можливостей намагаються взаємодіяти на міжнародному рівні^{[747] [748].}

Отже, вся історія нотаріату підтверджує, що розвивав­ся він виключно як безперечна публічна юрисдикція, на від­міну від спірної судової юрисдикції.

2.4