Нотаріат та його еволюція у Римській та Візантійській імперіях

Історично генезис інституту нотаріату пов'язаний із розвитком цивільного обороту, з об'єктивною необхідністю сприяти його учасникам у здійсненні угод і юридичному за­кріпленні їх дій, в охороні їхніх прав. Нотаріат є невід'ємною складовою будь-якої правової системи, що дає змогу державі успішніше здійснювати свої правоохоронні, фіскальні та судовоюрисдикційні функції^[254].

Питання становлення нотаріату в Стародавньому Римі було предметом дослідження багатьох учених, зокрема ро­сійських та українських.

Російський науковець Н. Ляпідевський докладно опи­сав історію нотаріату в епоху Римської імперії, період після її краху і в середні віки^[255]. Питання виникнення нотаріального інституту досліджували також І. Вольман, Л. Мандельштам, С. Вименець, І. Черемних, А. Фемеліді, Л. Шаповалова та інші.

Діяльність римських нотаріусів досліджували україн­ські вчені В. Комаров та В. Баранкова, Л. Ясінська, В. Черниш, Л. Єфіменко, О. Нелін, М. Кальницький, Ю. Козьяков, Ю. Орзіх та інші.

Особливо слід відзначити ґрунтовний аналіз діяльнос­ті нотаріусів Стародавнього Риму, проведений Л. Ясінською у дисертації «Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект)»¹ та О. Неліним у моно­графії «Інститут нотаріату в Україні: від минувшини до сьо­годення»^{[256] [257], а також наукові статті В. Черниша, Л. Єфіменка, Ю. Орзіх, Ю. Козьякова та інших авторів.}

Ми підтримуємо думку О. Неліна, що більшість дорево­люційних дослідників (Н. Ляпідевський, І. Вольман, Л. Мандель­штам) і сучасних учених (В. Черниш, Л. Ясінська, В. Комаров, В. Баранкова), правомірно вважають, що традиції інституту нотаріату зародилися у Стародавньому Римі одночасно з римським правом, що саме тут починає формуватися захід­ноєвропейська парадигма нотаріату та виникають перші ор­гани, які виконували нотаріальні функції^[258].

Слід погодитися з О. Неліним, що римська рабовласни­цька держава існувала більше тисячоліття (VZ ст. до н. е. - V ст. до н. е.). У своєму розвитку вона пройшла епоху респуб­ліки (VZ ст. до н. е. - І ст. до н. е. ), епоху ранньої імперії (І ст. до н. е. - ІІІ ст. н. е.), епоху пізньої імперії (кінець ІІІ ст. - сере­дина V ст.). Зміни в житті рабовласницького суспільства, що відбулися протягом цього періоду, природно спричиняли відповідні зміни у римському спадковому праві. Тому спад­кове право епохи республіки не тотожне спадковому праву пізньої імперії¹. На нашу думку, це стосується також римсь­кого нотаріату та нотаріального законодавства.

В історії Римської рабовласницької імперії науковці виокремлюють царський, республіканський, принципат до домінант періоди. Наприклад таку думку підтримують Г. Трофанчук^{[259] [260] та О. Підопригора[261] та багато інших.}

Л. Бостан та С. Бостан поділяють історію римської мо­нархічної імперії на два періоди: а) принципат 30 (27) р. до н. е. - 284 р. н. е.; б) домінант - 284 р. н. е. - VII ст. н. е.): домі­нант періоду єдиної імперії - 284-395 рр.; домінант періоду Західної Римської імперії - 395-476 рр.; домінант періоду Східно-Римської (Ромейської ) імперії - 395 - VII ст. н. е.^[262].

Правова культура Стародавнього Риму характеризува­лася високим ступенем формалізму щодо укладення догово­рів, одним із виявів якого вважався юридичний акт (дія на певній стадії укладення). Римське право було правом писа­ним, і пріоритет надавався письмовим доказам.

Редакція юридичних актів, значення яких ґрунтувалось на чіткому дотриманні таких формул чи формулярів, стано­вила одну із функцій (cavere)^[264] римських юрисконсультів.

Римські юристи (юрисконсульти) вперше розробили абстрактне право приватної власності та взагалі приватне право як право абстрактної особи. Блискуче було розроблено питання регулювання договірних відносин, створено теорію договірного права, його загальну концепцію, теоретичні ос­нови окремих видів договорів, що відзначалися чіткістю, які­стю та доступністю. Бездоганність, витонченість формулю­вань, якість змісту, глибина осягнення суті правових відно­син робили римську договірну систему майже досконалою¹.

Водночас з видатними творцями римської юридичної науки ще в період республіки (приблизно з ІІІ ст. до н. е.) з’являється інший, нижчий, клас осіб, обізнаних з юриспру­денцією, обов’язком яких було лише механічне підведення правового випадку під ту чи іншу форму. До таких осіб пере­дусім належали писарі. Отже, поряд із творчою силою, силою юридичної думки, була й інша - в особі простих писарів, які механічно, пасивно вкладали правовий матеріал у традицій­ну формулу. У міру того, як римська юридична наука посту­пово вичерпує себе, доходить до повного виснаження своїх продуктивних сил, механічна робота над правовим матеріа­лом дедалі поширюється і, врешті, стає майже виключною^{[265] [266].}

Аксіоматичним є твердження Л. Ясінської, що най­більш наближеним за змістом учинюваних дій до сучасного нотаріату були інститути, сформовані римським правом^[267].

У Стародавньому Римі починають формуватися перші органи, що виконували нотаріальні функції^[268]. Ці інститути стали визначальними під час формування організаційних засад нотаріату в країнах, які запровадили модель, що отри­мала назву латинського нотаріату¹.

Ми погоджуємося з В. Чернишом, що загалом періоди­зація історії римського нотаріату збігається з періодизацією історії римської держави і права. Нотаріат формується впро­довж передкласичного та класичного періоду римського права, а його terminus post quem є приблизно 200 р. н. е. Не­однозначність визначення останньої дати пояснюється, зок­рема, складністю проблеми стосовно розрізнення понять «табуляцій» та «табеліон»^{[269] [270].}

Як зауважують В. Черниш та В. Степаненко, початок та етапи нотаріального розвитку визначаються на основі до­слідження монографічної літератури^[271].

Особливе значення інституту нотаріату в Стародав­ньому Римі, на думку І. Медведєва, визначалося завдяки принципу fides publica, під яким розуміють, коли йдеться про приватноправовий акт, «достовірність документа, його по- свідчувальну силу»^[272].

Він утворений із римського поняття fides, що поясню­ється як «віра, довіра», власна чесність і довіра до чужої чес­ності, вірність даному слову, моральний обов'язок усіх людей виконувати своє зобов'язання, в чому б воно не полягало. Тому fides стала опорою всіх правовідносин між громадяна­ми і негромадянами Риму (ius gentium) і одним з основних творчих елементів римського правового мислення^[273].

Як справедливо зауважує І. Медведев, йдеться про fides publica, що є «ключем нотаріату»¹, тобто про зміст публічної довіри (fides publica) до документа (instrumentum), який офор­млений третьою особою - присяжною або ще й представником вільної професії (табеліон, табулярій, нотар тощо) - та внесе­ний у протокол відомства, яке має на це право (insinuatio). Та­кий документ, тобто приватноправовий акт (або акт sui generis)^{[274] [275], має доказову та виконавчу силу, подібну до публічно­го акта, і може бути, поряд з останнім, офіційним документом.}

«Fides має також значення справжності, достовірності, особливо документів (fides instrumentorum; див. також tabellio) або свідоцтва (fides testimonii).

Саме в такому спеціальному значенні і використову­ється fides publica для характеристики нотаріату з погляду його сутнісної сторони^[277].

Історичною батьківщиною нотаріату вважається Рим­ська республіка з її високорозвинутою правовою системою^[278].

Тобто, у Стародавньому Римі нотаріат виникає не ра­ніше періоду Республіки^[279], коли з'явилися писарі, з якими може бути пов'язана історично перша функція нотаріуса, а саме: функція писаря^[280].

Такі переписувачі, діловоди, які виконували функції но­таріуса, з'являються не раніше середини III ст. до н. е. Отже, terminus ante quem non - це приблизно 250 р. до н. е. Це пояс­нюється тим, що саме в III ст. до н. е. в Стародавньому Римі відбулися події, які суттєво вплинули на культуру, економіку та політику цієї держави, що загалом виражається в переході від ранньої до пізньої республіки. Дата 250 р. до н. е. близька до початку першої Пунічної війни, тобто війни Риму з Карфа­геном (264 р. до н. е.), що дала поштовх для еллінізації римсь­кої культури, в межах якої і виникає нотаріат як такий. У сере­дині III ст. до н. е. виникає рання римська література, а період до цієї межі вважається долітературним: «Художня література з’являється в Римі порівняно пізно. Вона виникає в середині III до н. е. в процесі еллінізації римської культури, коли Рим був уже рабовласницьким полісом, який до кінця склався і встиг поширити свою владу майже на всю Італію»¹.

В. Черниш доходить висновку, що нотаріат виникає в Римі в період пізньої республіки^{[281] [282].}

Науковець зауважує, що передісторія нотаріату пов’я­зана з такими обставинами і фактами, які існують не раніше, ніж починаючи з середини III ст. до н. е.: еллінізація Старода­внього Риму, поява писарів, претора для перегринів та світ­ських юристів, виникнення в рамках ius gentium спочатку синграфів, а пізніше і хірографів, і головне - формування fides publica, яка також виникає в той же час^[283].

У Стародавньому Римі ще в період республіки (прибли­зно ІІІ ст. до н. е.) з’являються особи, обов’язком яких було підведення правового випадку під ту чи іншу формулу (як відомо, в древньоримському праві панував суворий форма­лізм, а тому дотримання формул було обов’язковим для всіх, хто звертався в судові установи)^[284].

До них належали насамперед численні письці, які пе­ребували на службі у держави або приватних осіб. Частково вони служили при посадових особах римського управління і суду. До їх обов’язків входили: підготовка публічних докуме­нтів, ведення громадських рахунків, спостерігання за вне­сенням едиктів і складання процесуальних формул для осіб, що спорять між собою¹.

Як зауважує Л. Ясінська, писарі епохи республіки поді­лялись на дві групи: а) scribae, b) exceptores et notarii. Відріз­нялись вони тим, що перші - перебували на державній служ­бі; а другі - на службі у приватних осіб^{[285] [286].}

В обов’язки офіційних писарів входили: виготовлення публічних документів, ведення громадських рахунків, видача виписок і копій із них зацікавленим особам та їх посвідчення, нагляд за внесенням едиктів магістратів в albo (едикти запи­сувались на білій дерев’яній дощечці чорними буквами і ви­ставлялись на людних місцях для загального ознайомлення^[287]) і створення процесуальних формул для осіб, що позиваються.

Як стверджує Ю. Орзіх, на жаль, до наших часів не збе­реглося детальної інформації щодо структури інституту scribae, їх прав та обов’язків. Однак та незначна кількість ін­формації, що дійшла до наших часів, дає змогу зробити декі­лька висновків. По-перше, scriba обиралися магістратом ли­ше з вільних осіб, тобто римських громадян, крім того, не по­збавлених цивільної честі з будь-яких причин. Це автомати­чно формувало особистісний ценз для представників цієї професії. Суспільне становище scribae було доволі значним, про що свідчить велика кількість випадків згадування про відповідні honores (почесті, якими наділявся scriba) на по­гребальних дошках scriba. По-друге, ця професія мала від- платний характер і закріплювалась за scriba довічно. Серед цікавих специфічних рис scriba було також те, що він мав право продати своє місце іншій особі або поставити замість себе вікарія (замісника у прямому сенсі), якого у випадку професійної невідповідності магістрат scriba мав право зві­льнити від займаної посади. Основні обов'язки scriba поляга­ли у виготовленні tabulae publicae - публічних документів та веденні рахунків. Виписки з них та копії цих публічних доку­ментів scriba повинні були надавати будь-якій особі, яка ма­ла в цьому потребу. Послугами scribae користувалися навіть претори під час судових процесій. Scribae повинен був вести особливий судовий журнал, до якого вносилися найважли­віші елементи судової процесії¹.

Усі приписані до магістрату писарі об'єднувались у своєрідну корпорацію (ordo), яка поділялась на декілька де- курій і мала особливих представників (decemprimi, sexprimi, magistri)^{[288] [289]. Визначеної кількості членів корпорації, її штату не було встановлено, у будь-якому разі вона не виходила за ме­жі потреби. Суспільне становище писарів було доволі висо­ким. За визначенням Цицерона, вони утворювали своєрідний «почесний стан»[290] римських громадян.}

Із офіційними, існували приватні писарі, які виконува­ли роль своєрідних власних юрисконсультів у приватних осіб і, будучи, як правило, рабами останніх, надавали їм допомогу своїми юридичними знаннями^[291].

Це були або вільні особи, що перебували на службі до­машніх секретарів багатих римлян за наймом, або раби. Перших називають у джерелах exceptores, часом - Iibrarii, других - notarii¹.

На думку Ю. Козьякова, обов'язки таких секретарів, як правило, виконували раби, одержавши назву «нотаріусів» (від латинського слова «notaries» - секретар, писець). З ін­ших джерел, термін «нотаріус» походить від слова «NOTA» - стенографічний знак, що вживався писцями для прискорен­ня записів^{[292] [293].}

З часом, коли численний штат писців уже не зміг за­довольнити потребу римлян у допомозі осіб, спеціально обізнаних у сфері юриспруденції, виник особливий клас ві­льних людей - табеліонів. Під ними розумілися особи, які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і судових документів та отримували за це винагороду, передбачену законом^[294].

Такі вчені, як М. Ляпідевський, С. Вименець, І. Черем- них, В. Баранкова, справедливо стверджували, що саме в цьому інституті римського права є зародок того нотаріату, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законо­давця, з римським матеріальним правом був акцептований і асимільований європейськими народами^{[295] [296].}

Уперше табеліони згадуються на початку III ст. Ульпіа- ном (D. 48.19.9.4-7), причому з юристами (iuris studiosi) і по­віреними (advocati)5.

У джерелах римського права є згадки і про табуляріїв (Iabularii), які існували вже в класичний період римського права¹ і виконували, на перший погляд, функції, подібні до функцій табеліонів.

Це послугувало причиною ототожнення цих посад, що, на думку М. Ляпідевського, є помилкою. Ми цілковито пого­джуємось з його висновком про те, що, незважаючи на деяку подібність компетенції, табеліони і табулярії - це дві різні установи^{[297] [298]. Перші були особами вільної професії, що здійсню­вали свої функції під суворим контролем з боку державних органів, другі були особами публічними, перебували на дер­жавній службі, їх присутність під час означених юридичних дій була рівнозначна судовому акту і заміняла його[299].}

Табулярії, будучи чиновниками фінансового управлін­ня і хранителями міських архівів, підписувались свідками на закладних актах, лише в їх присутності майно сиріт переда­валось під опіку кураторів і приймалася нова емфітевта. У випадку неграмотності когось із контрагентів угоди підпис за нього робили табулярії; при усиновленні усиновитель зо­бов’язувався гарантувати табулярію як офіційній особі, що у разі смерті усиновленого до досягнення неповноліття його майно буде видане тим особам, які б спадкували після нього, якщо б усиновлення не відбулося; складав протокол про зловживання під час збору податків, якщо дефензор це від­мовлявся зробити; підпис табулярія був обов’язковим під час укладення тестаменту сліпим тощо^[300].

Отже, табеліоном могла стати будь-яка особа вільного стану, що володіла достатніми знаннями права і мала певний стаж роботи помічника табеліона. Свою діяльність вони про­вадили в конторах (stationes), і тільки у виняткових випад­ках закон дозволяв їм укладати угоди за викликом клієнта вдома. Контори розміщували у визначених владою публіч­них місцях, у великих містах їх було доволі багато. У кожному місті табеліони утворювали свою корпорацію, яку очолював приміцеріус (primicerius). Обрані корпорацією нові табеліони затверджувались префектом міста¹.

На думку О. Єрьоменко, вдаючись до лінгвістичного аналізу слів, «tabellio» і «tabulari», з’ясовуємо, що від першого терміна похідні латинські слова пов’язані з «документацією» (tabell) і «листом» (tabellio), а від другого - із «записом» (вне­сенням) (tabularium), «архівом» (tabulari) і словами «таблич­ний, реєстровий» (tabular)^{[301] [302].}

Присутність під час укладання табеліоном угоди свід­ків стала обов’язковою лише за часів Юстиніанового законо­давства, що вимагало в новелі 73 наявності на кожному та- беліональному документі підписів не менше як трьох свід- ків^[303], хоча іноді кількість свідків, за бажанням сторін, досяга­ла і семи осіб. Що ж до використання на табеліональних до­кументах печаток, то варто зазначити, що римляни викорис­товували їх не для підтвердження чи заміни підписів (з цим стикаємось уже в середні віки), а лише для запобігання фаль­сифікаціям документа. Процес прикладення печатки відбу­вався так: акт згортали трубкою чи складали конвертом, згортали в полотно і прошнуровували ниткою, кінці якої скріпляли воском, на якому і ставили печатку^[304].

З часу імператора Гордіана назва notarius застосовува­лась до імператорських секретарів. Їхніми обов’язками були ведення протоколів і підготовка всіх розпоряджень кесаря. А кесар повинен був стежити за благополуччям нотаріусів. Ти­тул нотаріуса зберігався за ним і після того, як він виходив з імператорської канцелярії на вищу посаду. Імператорські но­таріуси теж об’єднувалися в корпорацію, яка мала свого пред­ставника¹. Ті з нотаріусів, які ухилялися від виконання своїх обов’язків упродовж п’яти років, викреслювалися зі списків, але не втрачали привілеїв свого громадянського стану^{[305] [306].}

Незважаючи на те, що табеліони не були на державній службі та займалися своєю діяльністю у вигляді вільного промислу, вони водночас перебували під державним контро­лем. Нагляд за табеліонами в столиці належав особливому чиновнику - magister census, а в провінції - дефензору^[307], які стежили за дотриманням табеліонами урядових приписів та за тим, щоб ними не були складені протиправні угоди, а саме: спрямовані на ухилення від сплати податків, на відчуження церковного майна чи відання його в постійний емфітевзис. Невиконання або неналежне виконання табеліонами своїх обов’язків, що призводило до завдання шкоди, тягнуло від­повідальність у вигляді штрафу, конфіскації чи заслання.

Коли табеліон провадив діяльність щодо надання до­кументу правової форми, він був зобов’язаний дотримува­тись певних правил, зокрема:

- з’ясувати суть правочину, волевиявлення сторін що­до його вчинення;

- наміри сторін викласти у проекті акта, а вже після схвалення сторонами цього тексту, перенести його на спеці­альний гербовий папір - «протокол»;

- оригінал документа повинні були перечитати і під­писати сторони, а також запрошені ними свідки;

- лише після цієї процедури табеліон ставив свій під­пис, зазначаючи, що він прочитаний сторонами, підписаний ними та свідками і переданий за належністю¹.

Кількість свідків, які були присутні під час створення табеліональних документів, коливалась у межах від трьох до семи. Свідками могли бути лише чоловіки, особисто відомі контрагентам і водночас чесні та такі, що заслуговували до­віри. Відтак, табеліони не мали права допускати як свідків:

а) жінок;

б) осіб, щодо яких є вирок суду про позбавлення гро­мадської честі;

в) рабів (їхні свідчення приймались у цивільному суді лише за умови їх попереднього катування);

г) єретиків та сектантів, а пізніше - осіб, що зреклися християнської віри^{[308] [309].}

Для більш повного уявлення про історію розвитку но­таріату та нотаріального законодавства доцільно розгляну­ти особливості діяльності церковного нотаріату.

З інститутом табеліонів виникає аналогічна йому ін­ституція - нотаріат, що була створена при християнській це­ркві у зв'язку із прийняттям у IV столітті християнства як панівної релігії у Римській імперії.

У Римській імперії вперше про нотаріуса згадується в записах секретаря великого імператора Цицерона. Саме сло­во нотаріус має римське походження і належить до 103 року до Різдва Христового^[310].

Ця інституція пройшла трансформацію, починаючи від визнання функцій писаря-нотаріуса, а саме: ведення листу­вання у церковних справах, стенографування бесід та нарад єпископів, оформлення актів про вибрання осіб вищого ду­ховного сану, збереження та складання документів у справах церкви, підготовки текстів договорів та внесення їх до суду для надання їм статусу публічних та представлення в суді цих документів від імені церкви. Врешті-решт церковний но­таріат розширив свої функції на світське життя. Особливістю церковного нотаріату було те, що він був піднесений верхов­ною церковною владою до статусу публічного, а своїм функ­ціонуванням зробив значний вклад у розвиток нотаріату пе­ріоду середньовіччя¹.

Маючи значний вплив на правове життя держави, цер­ква не обмежилась організацією нотаріату, покликаного служити виключно потребам церковного управління, але із плином часу почала впроваджувати цей інститут і у світське життя шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, котрі конкурували з табеліонами і публічними писарями римського права. Причому вже з VZU ст. запроваджених цер­квою світських нотаріусів підносять до рангу державної по­сади, що затверджується духовною владою. З цього часу сти­каємося із терміном notarii pyblici - публічний нотаріус. Тоді як у світській сфері нотаріат остаточно встановлюється як посада, що авторизується верховною владою держави лише із середини ХІ ст., у церковній галузі це сталося у VIII ст., і отже, як стверджує Л. Ясінська, церковний нотаріат на три століття випередив у розвитку світський^{[311] [312].}

У церковні нотаріуси обиралися особи, які мали пі­знання у стенографії та відмінні моральні та інтелектуальні якості. Становище церковних нотаріусів поступово зростало, і доказом цього стали непоодинокі випадки призначення з- поміж церковних нотаріусів єпископів та навіть пап¹.

Отже, церковний нотаріат був піднесений верховною це­рковною владою до статусу публічного в середині VIII ст. та на три століття випередив у розвитку публічний нотаріат, який остаточно встановився лише в середині XI ст., у зв'язку з чим своїм функціонуванням зробив значний вклад у розвиток но­таріату періоду середньовіччя^{[313] [314]. Церковні нотаріуси, як і табелі- они, об'єднувалися у корпорації, але бюрократичного характеру. У східній церкві членами корпорації могли стати лише представ­ники кліру: пресвітери чи диякони, а іноді й архідиякони; на заході ж вони обиралися зі світських осіб[315]. Контроль за діяльні­стю церковних писарів-нотаріусів, аж до моменту фактичної ліквідації церковного нотаріату в XV ст., здійснювала церква[316].}

Деякі документи, наприклад договори дарування на користь церкви, з метою надання їм публічного характеру заявлялися в судових установах для внесення їх у протокол. Водночас були присутні нотаріуси, які виступали як предста­вники церкви. Згодом із зміцненням центральної державної влади в європейських країнах розпочинається процес посту­пового зменшення посад церковних нотаріусів, аж до повної їх ліквідації^[317].

Ми погоджуємося з думкою Л. Ясінської про те, що за сво­єю зовнішньою структурою розглянутий римсько-правовий інститут мав багато спільного із сучасним нотаріатом, але їх не можна ототожнювати, оскільки, незважаючи на здійснюваний державною владою суворий контроль за діяльністю табеліонів, укладені у них акти не мали публічної сили і не були наділені жодними перевагами перед приватними документами¹.

Значно більше спільного із сучасним нотаріатом мав інший інститут римського права, хоча він не отримав споча­тку широкого розповсюдження. Це - явка (пред’явлення) та- беліональних документів у суді із внесенням їх до протоколу. Явка застосовувалась не лише до таких документів, які через закон повинні були бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти та розпечатувані заповіти), але й до інших документів та актів, якщо на це була воля сторін^{[318] [319].}

Шляхом такого протоколювання документи, посвідче­ні табеліонами, отримували силу публічних актів і ставали безспірними. У цьому разі, як бачимо, простежується очеви­дна схожість із сучасними принципами нотаріату, який по­кликаний не лише надавати правову допомогу громадянам, але й здійснювати правозастосовну діяльність, захищаючи водночас суб’єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, фіксуючи і посвідчуючи безспірні права осіб, надаючи цим правам публічної сили й доказовості офіційно­го визнання від імені держави^[320].

Відтак очевидно, що римський табеліонат виконував виключно допоміжну, другорядну роль помічника-порадника приватних осіб, недостатньо ознайомлених із суворими та складними вимогами сучасного їм римського права^[321].

На думку Л. Єфіменка, аналіз джерел права та досліджень стосовно табеліонів свідчить, що табеліоном з’ясовувалась не лише суть правочину, а й волевиявлення сторін щодо його вчинення, що і сьогодні є обов’язковим елементом нотаріату. Це підтверджує процедура оформлення ним відповідного ак­та. Однак табеліонівський документ не мав переваги над ін­шими приватними документами, написаними окремими осо­бами. Він набував статусу публічного, тобто документа, який офіційно визнавався доказом підвищеної доказової сили, ли­ше за умови його внесення табеліоном до суду та внесення з дотриманням певної процедури до судового протоколу¹.

Водночас розвивається інститут особливих королівсь­ких нотаріусів. На відміну від нотаріусів римських імперато­рів, їм належало не тільки право складання документів для приватних осіб, а й деяка судова влада. Виключаючи сказане, під час розгляду судових справ самим королем ними склада­лися протоколи та рішення. Потрібно пам’ятати, такі доку­менти, як і табеліональні, не мали публічної сили і нічим не відрізнялися від звичайних приватних документів^{[322] [323].}

Як зауважує Н. Василина, табеліони розміщували свої Stationes (пости) у форумах або на ринках, де народ звертався до них за професійною порадою та допомогою. Їх обов’язки були врегульовані правом і охоплювали підготовку докуме­нтів, таких як заповіти, угоди, документи про передачу май­на. Ці писарі мали при собі на службі секретарів, які стено­графували розпорядження клієнта та викладали їх у формі протоколу. З цього протоколу надалі виготовлявся форма­льний документ, який підписувався сторонами, підтверджу­вався свідками та посвідчувався табеліоном. Після виконан­ня всіх формальностей документ або акт набував чинності та обов’язковості для сторін^[324].

При Цицероні нотаріуси отримали особливі повнова­ження, оскільки з'явилася можливість реєструвати різні ак­ти, що підписувалися сторонами, а підписи сторін ідентифі­кувалися¹.

За часів Риму канцелярія як структурна одиниця адмініс­тративної установи набуває виняткового статусу. Ідеться про чітке окреслення її функціональних повноважень і призначен­ня, вимог до кадрового складу, засад відбору на тимчасову чи регулярну (постійну) службу, права й обов'язки службовців^{[325] [326].}

Розгалуженою була мережа архівів у Римі, особливо на момент його найбільшого розвитку - ІІІ ст. н. е. Складний бюрократичний апарат управління, інтенсивна законодавча діяльність уряду, широкі міжнародні політичні і торговельні зв'язки, зростання крупної приватної власності й пов'язані з нею правові відносини спричинили великий обсяг докумен­тації, що актуалізувало розвиток архівної справи. Як зазна­чає В. Бездрабко, існували спеціалізовані архіви: архів пон- тифіків зберігав документи цивільних правовідносин, архів феціалів - акти зовнішніх зносин, архів авгурів і гаруспиків - документи релігійного змісту тощо^[327].

Як відзначав російський дослідник римського нотаріа­ту М. Ляпідевський, нотаріат був тією установою, через яку значною мірою відбувалось сприйняття римського права і яка була «провідником» цього могутнього елементу сучасної цивілізації^[328].

У Римській імперії, на нашу думку, найбільш наближе­ним до інституту нотаріату було цивільне право.

Як стверджує В. Макарчук, цивільне право у Римській державі у своєму розвитку пройшло чотири періоди: Царсь­кий, Республіки, Принципату і Домінату¹. Автор поділяє дум­ку українських учених В. Комарова, В. Баранкової^{[329] [330], В. Черни- ша[331], О. Неліна[332], що за своєю зовнішньою структурою римсь­ко-правовий інститут табеліонів мав багато спільного із су­часним нотаріатом, проте її не можна ототожнювати.}

Незважаючи на суворий контроль за діяльністю табе- ліонів з боку органів державної влади, вчинювані у них дер­жавні акти не мали публічної сили і не були наділені жодни­ми перевагами перед документами, складеними службовими чи приватними письцями. Значно більше спільного із сучас­ним нотаріатом мав інший інститут, а саме - подання табелі- ональних документів у суд із внесенням їх до протоколу^{[333] [334].}

Ми погоджуємося з думкою В. Черниша, що резюмувати викладене можна такими словами: «У Римі раби, які вміли пи­сати, вели записи (note - звідси і походить слово нотаріус). Во­ни стали секретарями письмоводів (tabelliones) - публічних пи­сарів, які займалися складанням актів. Крім того, існували tabularii, які складали деякі особливі акти (усиновлення, описи, заповіти тощо). Акти або instrumenta, навіть публічні, набували доказової сили лише в тому випадку, коли вони були зареєст­ровані (insinuatio) в публічних реєстрах (acta publica). Для на­дання доказової сили документові застосовували судочинство (in jure cessio)6.

C. Рабінович стверджує, що римські юристи у своїх працях «посилалися на юридичний корелят індивідуалізова­ної природи людини - на стандарт поведінки конкретного учасника правовідносин...»¹.

У межах римського права йдеться про особливі, чітко прописані жіночі і чоловічі правові практики та алгоритми дій і навіть чоловічі і жіночі ролеві стандарти в римському праві. Але водночас слід враховувати існування в Римі двох паралельних явищ правового життя: реально-дієвого права і теорії природного права. Чинне римське право було суто світським витвором, тому доступність права, а також до про­цесів право- та законотворення закріплювалася тільки за представниками чоловічої статі, що і відобразилося у виклю­чності жінок із багатьох сфер юридичного життя (крім сі­мейного, спадкового та кримінального)^{[335] [336].}

Отже, римські жінки не могли виконувати функції табуляріїв.

Ю. Орзіх, характеризуючи римський нотаріат, заува­жує, що велика кількість базисних елементів побудови ін­ституту нотаріату, з певною часткою трансформації, була за­позичена вітчизняним законодавством. Серед таких елемен­тів можна виокремити необхідність участі свідків у визначе­них законом випадках, необхідність власноручного підпису документа, прошивання документів та проставлення на них печатки нотаріуса, використання гербового паперу для вчи­нення нотаріальних дій, необхідність учинення дій нотаріуса у конторах, і, як виняток, у будинку клієнта та інше^[337].

У найдавніший час Римської держави єдиним і виклю­чним джерелом права був lex, який мав і абсолютну силу^[338].

Однак, на думку Н. Боголєпова, з огляду на світогляд древніх римлян, їх право мало два джерела: волю богів та во­лю людей¹.

Римське право досягло такого високого ступеня розви­тку завдяки тому, що до двох основних джерел права (звичай і закон) у Римі були приєднані на рівних правах наука права (юриспруденція) і практика судових та інших державних установ^{[339] [340].}

Цивільне право розділяли на публічне і приватне. До публічного права, на думку римського юриста Ульпіна, на­лежать ті норми, які «стосуються становища римської дер­жави» загалом, регулюють становище громадських святинь і магістрів. Приватне ж право «стосується інтересів окремих осіб»: право власності, спадщини, сімейне право тощо. При­ватне право поділяється на римське цивільне (квіритське) право і право перегринське (іноземців, що жили у Римі)^[341].

Цивільне право (ius civile) регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі та відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами. Як зауважує В. Макарчук, у Старо­давньому Римі термін ius civile мав дещо інше значення, ніж сьогодні, коли він ототожнюється з приватним правом. Так називалася найдавніша форма права, що регулювала відно­сини в середовищі римських громадян, т. зв. квіритів. Ius civile тим самим ніби протиставлялося преторському праву (ius praetorium) - т. зв. праву народу (ius gentium)^[342].

На думку В. Вовка, поняття системи римського права не може бути представлене лише двома блоками врегулю­вання відносин (публічного і приватного) оскільки правова буттєвість римського права: релігійного (сакрального), люд­ського або світського, яке поділяється на публічне і приват­не, звичаєвого права. Також доречно виокремити ще дві фо­рми існування римського права - усного (неписаного) і писа­ного (власне юридичного)¹.

Найбільш розробленою частиною римського права в класичний період є зобов’язальне право, що було юридич­ною формою товарно-грошового обігу^{[343] [344]. Найбільш ретельну і точну розробку одержали договори (контракти). Важливе значення мали розроблені класичними юристами загальні положення про договір. Наприклад, для укладення договору була потрібна згода сторін, висловлена добровільно, а не в результаті хибної думки, обману чи погрози. Договори могли укладатися усно або письмово, зокрема шляхом листування[345]. Відомо, що римська договірна система була доволі роз­галуженою. Проте в стародавній період не існувало чіткої класифікації контрактів. До їх систематизації приступив ві­домий юрист II ст. н. е. Гай. Усі контракти ним класифікува­лися й одержували назву залежно від способу їх вчинення. Зокрема, на його думку, договори виникають у результаті використання усної мови - verba, або письмової форми - Iitterae, або передачі якоїсь речі - res, або формальної згоди - consensus. Звідси контракти набули назв: вербальні, літе­ральні, реальні і консенсуальні[346].}

Наприклад, Гай дав коментарі до Законів ХІІ таблиць, закону Папія Поппея. Найбільш відомою його працею є «Institutionum juris civilis commentaries» («Коментарі до інституцій цивільного права») або просто «Інституції» Гая. Зокрема він розподілив договори (контракти) на три основні групи: вербальні, реальні, консенсуальні.

Як стверджує В. Макарчук, структура цього елементар­ного посібника для юристів-початківців «особи-речі-позови» стала зразком для «Інституцій» Юстиніана і Кодексу Наполе­она (Code Civil) 1804 р. та похідних від нього сучасних циві­льних кодексів¹.

Попри активний розвиток римського права у класич­ний період, питання про його кодифікацію не порушувалося. Не була реалізована думка Цезаря про доцільність оформ­лення всього громадянського права у цілісну систему. Зако­нодавчої влади юристи не мали, але своєю консультаційною діяльністю безпосередньо впливали на розвиток права^{[347] [348].}

Першою правовою пам'яткою Риму вважають Закони ХІІ таблиць (V ст. до н. е.), ухвалення яких стало результатом вагомої перемоги, здобутої плебеями у боротьбі з патриціями^[349].

Як зауважує О. Підопригора, вони були першим писа­ним правом і першим записом звичаїв (mores majorum - зви­чаї предків), що існували за царів. Аналіз тексту Законів ХІІ таблиць підтверджує, що це санкціоновані римською держа­вою звичаї^[350].

На думку Н. Хоми, Закони ХІІ таблиць не можна вважа­ти кодексом, це збірник коротких звичаєвих норм із найго­ловніших питань^[351].

Закони XII таблиць були виконані на 12 мідних дошках, виставлених для загального огляду на Форумі - у центрі по­літичного життя республіканського Риму. Знання цих зако­нів було обов’язковим, тому з їх прийняттям правова освіта римських громадян стала необхідною¹.

Отже, ще в Стародавньому Римі було встановлено вимо­ги до табеліонів, письмових писарів (як майбутніх нотаріусів) щодо знання чинного законодавства, зокрема вимог Зако­нів ХІІ таблиць. Наприклад, у таблиці V містилися норми при­свячені опіці, піклуванню та спадковому праву, у таблиця VI - норми речового права, у таблиці VII - норми зобов’язального права.

Спадкування проводилося згідно із законом і згідно із заповітом. Закони ХІІ таблиць визнають свободу заповіту (таблиця V). Проте принцип колективної (родової) власності продовжував існувати. Наприклад, якщо римський громадя­нин помирав без заповіту, то згідно з п. 4 таблиці V спадщина переходила до «його спадкоємців» (sui heredes), під яким ро­зумілися особи, що перебували безпосередньо під батьківсь­кою владою померлого - агнати. Коли ж не було агнатів - то до інших кровних родичів (gentiles) - когнатів^{[352] [353].}

Водночас характерною рисою римського права було пра­вило спадкування за законом не сумісне зі спадкуванням за за­повітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадко­ємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходила до нього, а не до спадкоємця за законом^[354].

Важливий принцип найновішого необхідного спадку­вання був встановлений в кінці республіки або на початку імперії у практиці центумвірального суду, якому підлягали спори про спадкування¹.

Як зауважує Г. Федущак-Паславська, принцип свободи заповіту у системі ius civile передбачає обмеження цього принципу на користь підвладних домовладики. Відтак з’яв­ляється принцип необхідного спадкування особами, яким належить «обов’язкова частка» у спадщині. Цей принцип був вироблений у практиці центумвіральних судів, які вирішува­ли спори в судовому порядку. Запровадження поняття «обов’язкової частки» у спадковому майні сприяло пого­дженню інтересів найближчих родичів із принципом свобо­ди заповіту^{[355] [356].}

Як стверджує О. Нелін, у ньому був закріплений третій порядок спадкоємства, що складався у період пізнього патрі­архату, де також визнається свобода заповіту^[357].

Ми погоджуємося з тим, що інформація про давнє рим­ське право за Законами ХІІ таблиць характеризує його як пра­во громади, яка, виходячи з власних інтересів, контролює різні сторони життя своїх членів, об’єднаних у сім’ї, що підпорядко­вані владі своїх очільників. Це й зробило названі Закони від­правним пунктом подальшого розвитку римського права^[358].

У найдавніші часи римської історії існувало дві форми заповіту. Їх визначення дає Гай: «Спочатку були у користу­ванні два роди заповітів: заповіт складали перед обличчям всього народу на куріальних зборах, що скликалися з цією метою двічі на рік, або перед виступом у похід, тобто тоді, коли для війни бралися за зброю і мали намір йти у бій (Гай, 2.1.101-102)¹.

Наступним також був усний заповіт - шляхом терезів і міді, відповідно до якого заповідач у випадку загрози на­стання несподіваної смерті передавав у манципаційній формі другові (сторонній особі) свою родину, тобто своє майно, і просив розподілити майно відповідно до останньої волі за­повідача (Гай, 2.1.101-102)^{[359] [360].}

Водночас закон визначав умови, за якими жінки (до ІІ ст.) не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris. Із ІІ ст. їм надавалося право заповідати, але лише зі згоди опікуна^[361].

З часом римське право зазнає суттєвих змін.

Відбулося поступове зближення трьох форм права: ци­вільного (Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів, коментарі юристів), преторського (едикти преторів) та т. зв. jus gentium права народів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були іноземцями^[362].

З другої половини республіканського періоду встановле­ний в Законах ХІІ таблиць порядок успадкування почав посту­пово змінюватися. Разом з агнатичною спорідненістю стала ви­знаватися і когнатична (кровна) спорідненість. До успадкуван­ня закликалися не лише діти, які перебували на день смерті спадкодавця під його владою, а й емансиповані діти^[363].

Як зауважує В. Вовк, V таблиця Законів ХІІ таблиць проголошує, що спадкоємці приймають на себе всі борги по­мерлого¹.

Наприкінці республіканського періоду преторським едиктом було встановлено чотири черги успадкування за законом: до спадкоємців першої черги належали: діти поме­рлого (зокрема емансиповані діти); до спадкоємців другої черги - агнати; до спадкоємців третьої черги - кровні родичі до шостого ступеня включно; спадкоємцем четвертої черги вважався чоловік, який пережив дружину. Якщо спадкоємці не скористалися своїм правом, то до успадкування заклика­лися спадкоємці наступної черги^{[364] [365].}

З часом все більше набувають значення письмові фор­ми заповіту. В другій половині періоду республіки претор в одному із едиктів проголосив, що він буде визнавати лише ті заповіти, які складені в письмовій формі і скріплені відпові­дною кількістю печаток^[366].

Римському спадковому праву були відомі приватна і публічна форми заповіту.

Приватними заповітами визнавалися такі, які склада­лися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх скла­данні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, то вони називалися публічними. Своєю чергою, при­ватні заповіти могли бути письмовими й усними, тобто роз­різнялися за формою волевиявлення. Під час складання ус­ного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало запові­дальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з початку і до завершення^[367].

У процесі складення письмового заповіту спадкода­вець оголошував свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками¹.

Із часом письмова форма заповіту стала пріоритетною^{[368] [369].}

З імператорського періоду започатковано публічні фо­рми заповітів. Їх також було два види. За однією формою за­повідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася до протоколу, який зберігався в архіві суду. За другим видом він міг передавати останню волю, виражену письмово, імпера­тору, який і оголошував її після смерті заповідача^[370].

В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Однак за всієї їхньої різ­номанітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип - заповіт складався особисто заповідачем, а не його представником^[371].

За плебісцитом lex Voconia (169 р. до н. е.) спадкода­вець, який володів майном вартістю в 100 тисяч сестерцій і вище, не мав права призначати спадкоємцями жінок, крім весталок.

Жінки отримали право складання заповіту аж у ІІ ст. до н. е. і лише за умови згоди опікуна. З відмиранням інститу­ту опіки над жінками вони набули повної заповідальної право­здатності testamenti factio activa. Жінка-заповідачка називала­ся testatrix на відміну від testator - чоловіка-заповідача. На момент складання заповіту особа мала бути не тільки право­здатною, але й дієздатною. Втрата дієздатності спадкодавця на момент його смерті (душевнохворий, марнотратник тощо) не призводила до втрати сили уже складеного заповіту^[372].

Як зауважує В. Макарчук, водночас були позбавлені права складати заповіт intestabiles, а в імперському праві - і єретики. Допускалося складання заповіту на користь раба - власного або навіть чужого¹.

У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповіт­ною правоздатністю, проте не завжди могли одержати спад­щину за заповітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25-60 ро­ків та жінки 20-50 років, які не перебували у шлюбі. Це об­меження було введено законами Августа для боротьби з по­зашлюбними відносинами та бездітністю^{[373] [374].}

Римське право встановило не тільки порядок укладен­ня заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування й ознайомлення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбувалась доволі урочисто^[375].

Тобто було передбачено процес оголошення заповіту.

Ми погоджуємося з А. Нагорною, що ще за часів Римсь­кої імперії заповіти поділялися на посвідчені нотаріально та заповіти, прирівняні до нотаріально посвідчених^[376].

Як справедливо зауважують Б. Тищик та Є. Орач, до часів Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадку­вання за законом, становило систему надзвичайно складну і заплутану^[377].

Слід зауважити, що церковний нотаріат у своїй прак­тиці повинен був користуватися в основному церковним (понтифікальним) правом.

Відтак колегія понтифіків щорічно призначала одного з членів колегії для спеціального вивчення приватного пра­ва. Приватні правовідносини регулювалися на підставі уяв­лення про належне і правильне (aequum, ius), і відповідно до релігійного порядку (fas)¹.

Як стверджують І. Гриценко та В. Короткий, понтифі- кальне право мало сакральний характер, оскільки було за­крите для непосвячених^{[378] [379].}

На думку М. Дювернуа, значення і сила римського пра­ва в тому, що там є дещо дане, визначене історією, яке не по­требує ніяких операцій^[380].

Нині складно переоцінити роль та значення римського права в історії права Європи та у світі. Історія створення пра­вознавства починається від часів Стародавнього Риму^[381], за­вдячуючи тому, що його самобутня правова культура розви­валася з урахуванням традицій та досвіду попередніх куль­тур. У дослідженнях, присвячених впливу західної та східної традицій права під час формування сучасного цивільного права України, які проводились Є. Харитоновим^[382], зазначено особливість впливу інститутів римського права на станов­лення джерел права, що діяли на теренах нашої держави.

Вербальні способи фіксації певних правових стосунків, що виникали на рівні особа - особа, особа - держава, особа - установа, отримали письмову форму існування. Ділова акти­вність урізноманітнила римську правову практику (адвока­тура, нотаріат), а також види актів, які регулювали суспільні відносини. Фактором, що найбільше сприяв поширенню римського права на Схід і Захід, був нотаріат, адже саме йому належало спрямувати юридичні зносини на шлях нового права, прийти на допомогу необізнаним із непростими фор­мами римського права і закласти в хиткому елліністичному праві міцний фундамент, на основі якого тільки римський суддя і міг визнавати правовідносини¹.

Зародок нотаріату як правового інституту одні дослід­ники вбачають у появі певної категорії осіб, які не перебували на державній службі та займалися своєрідним «вільним про­мислом» - складанням юридичних актів і судових документів, а інші - в інституті судді. Утім, як стверджує В. Бездрабко, не­заперечним є факт, традиція творення юридичної дійсності за допомогою послідовності певних «сценічних дій» - traditio cartae, наявності підписів авторів акта і свідків, слідування «точним формулам» змісту документів та подібні заходи, під­казані правовою практикою, народжені давніми часами і змі­цнені античністю, знайшли в римському праві остаточне усталення, продовжене і розвинути завдяки теорії нотаріату Р. Пассагерія наступною епохою - середніми віками^{[383] [384].}

У ІІ-ІІІ ст. рабовласницький лад у древньому Римі за­знає чергової кризи.

Складність правління примушують імператора Діокле- тіана в 285 р. призначити собі співправителя - цезаря. Дер­жава була поділена на Західну, де керував Марк Аврелій Ва­лерій Максиміліан та Східну - під управлінням Діоклетіана.

Наступник Діоклетіана - Костянтин (306-337 рр.) - поновив єдність держави. Однак, на відміну від позицій Діо- клетіана, християнську церкву Костянтин вбачав як опору своєї імперської влади.

313 р. імператорським едиктом християнство було ви­знане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імпе­рії, а згодом, після хрещення Костянтина в 337 р., - держав­ною релігією¹.

З огляду на те, що східна частина імперії меншою мі­рою, аніж західна, зазнавала нападів варварських племен і була економічно більш розвинутою, Костянтин переніс туди свою столицю - у давнє місто Візантій, переіменувавши його на Константинополь. 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії, яка 395 р. за заповітом ім­ператора Феодосія була остаточно поділена на Західну Рим­ську імперію і Східну Римську імперію (Візантію)^{[385] [386].}

Упродовж свого подальшого розвитку, внаслідок впли­ву історичних та політичних чинників, майбутня Україна у відносинах із Римською імперією здебільшого мала стосунки з її східною частиною, яка перетворилася на Візантійську ім­перію. Правова система Візантії беззаперечно ґрунтувалася на римській класичній правовій традиції, отже, визначивши вплив візантійської правової системи на формування україн­ських правових традиції, ми відтак встановимо зв'язок між правовими системами України та Римської імперії, а через останню - з країнами Європи^[387].

Імператор Візантії Теодос Другий став ініціатором створення двох судових напрямів. Видані за часи його прав­ління Грегоріанський і Гермогеніанський кодекси (324 р.) сприяли появі імператорських конституційних кодексів. Те- одоській кодекс, оприлюднений 438 р., був прообразом кон­ституції і практично базувався на основних положеннях усіх кодексів християнських імператорів, прийнятих із 312 р., імператор Ліон стверджував, що нотаріусами можуть бути особи, наділені внутрішньою культурою, які вміють говори­ти і писати, а також є професіоналами у галузі права¹.

Цивільний оборот Східної Римської імперії не міг роз­виватися належно і послідовно без нотаріального оформ­лення актів. Їх чіткість і визначеність, а також упорядкуван­ня, багато в чому зумовили перетворення Константинополя на «Майстерню пишноти», зокрема з огляду на норми зако­нодавства, що регулювали правила складання нотаріального акта. Наприклад, табулярій у перекладі з грецької - «сімво- лограф» зобов’язаний був починати акт із «протоколу», тоб­то з зазначення року правління імператора, консульства, мі­сяця і дня документа^{[388] [389].}

У церковній традиції, сформованій на основі писань церковних істориків, наголошується, що Маркіян та Марти- рій несли послух нотарі Софійського собору Константинопо­ля при патріархові Павлові Сповідникові, про якого джерела говорять як про «світильник благочестя» для всього світу^[390].

Після смерті святого Павла єресеначальники спряму­вали свою ненависть на його учнів, Маркіяна та Мартирія. Нотарі справді зазнали мученицької смерті, але водночас гі­дно прийняли її, ставши зразком та духовним джерелом для наступних поколінь віруючих^[391].

Як пам’ять про мучеників побудували церкву, куди було перенесено мощі святих нотарів. Ініціював звернення до пам’яті про мучеників видатний церковний діяч Іоанн Злато­уст. Саме за Іоанна Златоуста були віддані почесті святим нота- рям їхній духовним подвигом і як справжнім християнам, і як представникам професійної служби «слова писаного»^[392].

Після подій 355 р. у Константинополі щодо погляду на нотарів (табеліонів, табуляріїв) державна влада внесла коре­ктиви. Наприклад, закон імператорів Східної та Західної Римських імперій Аркадія і Гонорія в 401 році у статті про табуляріїв, логографів і цензуалів зазначалося, що табулярієм могла бути тільки вільна людина: «Якщо в будь-яких провін­ціях або окремих містах проявиться потреба в табуляріях, щоб призначалися вільні люди, а не відкривався доступ до цієї посади тим, хто буде зобов’язаний служінням приватній особі. Але якщо хто-небудь з панів допустить, щоб в державні папери був включений його раб або колон, бажаємо, щоб бу­ло поставлено в провину, що це скоєно свідомо, а не помил­ково, того самого, насколько це буде важливо для державної користі, зробити відповідальним за справи, які активно ви­конувалися рабом або колоном. Раба ж після покараннями різками передати фиску...»¹.

Таке нововведення було спрямоване на «вилучення» нотаріального акта із площини ймовірних «необ’єктивності й упередженості» (що часто трапляється, коли одна особа перебуває на службі в іншої) і значно підвищувало його до­стовірність. Водночас у приватновласницьких будинках обов’язки нотаря у V-VI ст. виконували спеціально навчені раби. Але такі раби-нотарі могли тільки складати акт та сфо­рмувати статтю. Засвідчити його міг лише табулярій^{[393] [394].}

На початку V ст. значення акта, створеного табеліона- ми (нотаріями), зростає^[395].

Із падінням Західної римської імперії традиції римсь­кого права і надалі зберігала Візантія^[396].

За часи правління Костянтина Великого (306-337рр.), відбулася істотна реорганізація у роботі нотаріусів. Деякі но­таріальні акти набули додаткової доказової сили, зокрема обов’язковості, що стосувалося актів дарування. Під час су­дових процесів за участю суду присяжних, під час допиту сві­дків, винесення вироків тощо необхідною була присутність нотаріуса. Нотаріуси вже не працювали одноосібно, а були згруповані у колективи-компанії, а уряд взяв на себе обов’язок регламентувати навіть рівні гонорарів за нотаріа­льні дії. Професія нотаріуса стала настільки популярною, що навіть імператор Жовьен (363) був нотаріусом¹.

Вони мали дотримуватися певних формальностей під час складання актів і об’єднувалися у корпорації^{[397] [398].}

У Візантії нотаріуси були відомі як tabularios і notarios. Як стверджує В. Черниш, побутує думка, що термін «нотар» у Візантії не використовувався, а «табеліон» мав перевагу над іншими принаймні у VI ст. н. е. (див. новели Юстиніана)^[399].

Отже, табеліони і табулярії - не тотожні поняття, що, зокрема, важливо для дослідження історії візантійського но- таріату^[400].

Табулярії у IV-VI ст. проводили свою діяльність і у ве­ликих, і в провінційних економічних центрах, засвідчуючи всякі угоди про купівлю-продаж, заповіти, дарчі тощо^[401].

Слушно вважає І. Медведєв, що «у Візантії інститут та- беліонів поширився повсюди, поступово витіснивши всі інші античні системи нотаріату... документи, створені за участю табеліонів, мали тут публічну силу, але не таку, як у Західній Європі після початку рецепції римського права (з XII ст.), а в цілому візантійський нотаріат не досяг рівня італійського нотаріату»¹.

Дослідник зауважує, що «Візантія не народила свого Роландіно Пассаджері, в ній не було розробленої теорії нота­ріату, нотаріального права...»^{[402] [403].}

Професіонально нотаріальна служба з'явилася у Конста­нтинополі за часів Костянтина Великого. А Марцеллін у своїй «Римській історії» зазначає, що Костянтином заснована schola notariorum, вища імператорська канцелярія, перший чин в якій називався primicerius, а другий - tribunus ac notarius. Нотарій як посадова особа мав дуже високе становище і за дорученням ім­ператора направлявся у провінції для контролю і керівництва діяльністю чиновників, особливо з питань судочинства. Нотарі виконували й дипломатичні функції^[404].

Вони провадили свою діяльність і за влади духовної, перебуваючи на службі у константинопольських патріархів. Щодо посади нотаря у середовищі духовенства А. Лебедєв у своїх історичних нарисах «Духовенство Стародавньої Все­ленської церкви (від часів апостольських до ІХ століття)» за­значав, що вони (нотарі) ділилися на офіційних і неофіцій­них. Діяльність офіційних була пов'язана зі Вселенськими соборами. Вони зобов'язані були записувати все сказане або прочитане на соборі. Друга категорія нотарів проводила свою діяльність невідривно від діяльності того чи іншого єпископа - члена собору. Вони дослівно записували все, що стосувалося їх принципала^[405]. Не допускалася відмова єпископу мати нотаріуса. Якщо ж таке відбувалося, рішення Собору могло бути визнане незаконним. Зокрема на цій підставі, а саме відсутність достовірних актів оспорювалося рішення Вселенського Ефеського Собору 449 р. А. Лебедев не без під­стави вважав нотаріїв творцями актів: вони вели протоколи засідання імператорської ради¹.

Із набуттям у ZV ст. н. е. християнством статусу держа­вної релігії у Римській імперії поширюється церковний но­таріат^{[406] [407]. Загалом нотаріусам була передана функція, що спо­чатку належала тільки державним і церковним установам, а саме - упорядкування «офіційних документів», за якими в судових - державних і церковних - провадженнях визнава­лося особлива доказова сила[408].}

Американський історик Дж. Лінч визначав Візантійсь­ку Церкву важливим спадкоємцем нормативного християнс­тва ZV-V ст. На його думку, православне християнство ґрун­тувалося на уявленнях візантійців про імперію^[409].

Джерелами формування нового права Східної Римської (Візантійської) імперії у ZV-VZ ст. були: християнство, класич­не римське право, греко-римське або ж візантійське право. Християнство, зокрема у його східному варіанті, мало слугу­вати ідеологічним підґрунтям систематизації Юстиніана, а римське класичне та греко-римське (візантійське) право по­ставало як юридичний матеріал^[410].

Т. Харитонова констатує, що характерними рисами пра­вової системи Східної Римської (Візантійської) імперії визна­ються: наявність християнського світоглядного підґрунтя і відповідного коригування змісту правових норм, яскраво ви­ражене тяжіння до традиціоналізму, надання переваг законо­давчій діяльності, кодифікації законодавчих актів (конститу­цій імператорів). Саме ці особливості візантійського права по­значилися на перебігові та меті систематизації Юстиніана¹.

Імператор Юстиніан увійшов до світової історії не лише як останній римський правитель (за деякими джерелами - перший візантійський правитель), який об'єднав більшу частину Схід­ної і Західної Римської імперії, а найперше як імператор, який усвідомлював, що держава ґрунтується не лише на силі зброї, а й на праві. Він здійснив кодифікацію всього римського права і законів для створення єдиної правової системи, за допомо­гою якої намагався повернути стабільність Римській державі^{[411] [412].}

Corpus juris civilis - звід цивільного права - складається із чотирьох частин: Інституцій (у чотирьох книгах), Дигести або Пандекти - у 50 книгах, Кодексу (Сойех) - у 12 книгах та Новел (Novellae (leges)) - 168 нових законів (виданих після другої редакції Кодексу).

Проаналізувавши джерела права Східної Римської ім­перії (Візантії), Т. Харитонова зробила висновок, що «римсь­ке» (як його іменують загалом) право V - початку VI ст. знач­но відрізняється від права класичного періоду, оскільки у ньому дедалі помітнішим стає вплив місцевого права та хри­стиянства. Це відтак зумовлює необхідність враховувати вплив на систематизацію грецького, сірійського, вірменсько­го та слов'янського права. Важливим чинником, що зумовив характер відбору джерел систематизації Юстиніана, є хрис­тиянська релігія, яка на той час помітно, хоча наразі неодно­значно й непослідовно, впливала на систему моральних цін­ностей візантійського суспільства¹.

Французький учений Шарль Діль зазначив, що Юсти- ніан успішно поєднував вирішення внутрішньоцерковних питань і законотворчість^{[413] [414].}

Юстиніан як мирянин був проголошений «зовнішнім єпископом церкви» та мав титул ісапостола (тобто царя, що прирівнювалось до апостолів)^[415].

Наприкінці ХІ - початку ХІІ ст. у Західній Європі виник­ли перші університети, в рамках яких розвернулося широко­масштабне вивчення та розробка візантійських правових пам'яток - Дигестів, Кодексу, Інституцій та Новел Юстиніана. Виникла університетська юриспруденція^[416].

Корпус Юстиніана містив навчальні посібники зі стат­тями, присвяченими окремим видам документів, правилам оформлювання, особливостям їх застосування. Акцентуація зроблена на втраті легітимності будь-яких способів підтвер­дження цивільних правових відносин, окрім тих, що фіксува­лися письмово^[417].

Кодифікація Юстиніана узагальнила розвиток права у Римі, стала взірцем правової практики та потужним репре­зентантом юридичної думки античності, об'єктом критики середньовіччя, й джерелом становлення науки нового часу^[418].

Л. Сопільник та М.-Б. Камінський, оцінюючи загалом проведену законодавцями роботу, звертають увагу на такі аспекти центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора самодержця; формується й міцніє союз імператорської влади з церквою, якій відводить­ся роль привілейованої опори державного апарату; заохочу­ються зміни у суспільному житті (особливо в «Кодексі» та «Новелах») відбувається надання рабам пекулію, звільнення рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інсти­тут колонату. Обґрунтування, регламентування і захист пра­ва власності обумовили життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які зберегли свою зна­чущість у часи середньовіччя, а згодом були використані у буржуазному праві¹.

Слушною є думка І. Медведєва та інших науковців, зок­рема: «Вперше табеліони згадуються на початку III ст. Ульпі- аном (D.48.19.9.4-7), причому в одному ряду з юристами (iuris studiosi) і повіреними (advocati). Вказані їх функції (instrumenta formare, Iibellos concipere, testationes consignare, testamenta ordinare vel scrivere vel signare), а також місця їх діяльності»^{[419] [420]. Водночас висловлює застереження, що з тексту Дигестів незовсім зрозуміло, що саме належить до функції табеліонів, а що до компетенції інших зазначених осіб[421].}

Саме з цього найбільш авторитетного в аспекті нота­ріату місця Дигест (D. 48.19.9.4-7) виходять усі дослідники історії нотаріату. Нотаріат існує там, де існує приватнопра­вовий акт, посвідчений третейськими особами, але не тіль­ки там, де існують нотаріуси. Однак нотаріус пов’язаний й певними формальностями, які з самого початку уподібню­ються до судової процедури, оскільки у нотаріату та суду однаковий спільний знаменник, а саме: автентична третейсь­ка природа. В Римі нотаріальний процес нагадував процедуру in jure cessio, тобто судову поступку, яка існувала перед ма­гістратом¹.

Як зауважує М. Долгов, у Дигестах тільки один раз зга­дується про табеліонів в уривку з книги Ульпіана «Про обов'язки проконсула», але ці відомості настільки мізерні, що зробити якийсь висновок про походження, організацію та відносини цієї установи немає жодної змоги. Безсумнівним зі змісту тексту є таке: 1) табеліони за часів Ульпіана готували акти, судові папери, заповіти, що й передбачала їх діяльність, бо, вважав Ульпіан, проконсул міг заборонити їм ці дії на пе­вний термін, або на весь час свого правління провінцією;

2) табеліони перебували під наглядом проконсула, як і юрисконсульти та адвокати; 3) нагляд за ними з боку остан­нього встановився шляхом звичаю (moris est).

He більші відомості про табеліонів простежуються із діоклітіановської і константинівської епохи. В едикті Діокле- тіана встановлюється розмір винагороди для табеліонів за складання паперів і документів відповідно до кількості ряд­ків. Імператор Костянтин у двох конституціях (обидві 316 р.) забороняє декуріонам виконувати обов'язки табеліонів і вважає це за на недостатньо гідне заняття^{[422] [423].}

У Візантії про нотаріат йдеться у Corpus Juris Civilis: у Кодексі Юстиніана: С. 4.21.17, а також С. 1.2.16.6 (3); С. 4.42.2; С. 8.53 (54).32; С. 11.54 (53), 1 pr. У тексті С. 4.21.17 міститься ядро «Юстиніанової доктрини табеліонату»^[424], тобто візантій­ського нотаріату.

Ще детальніше нотаріат урегульований у Новелах Юс­тиніана: № 44, 47, 73. Зокрема, 44 Новела, що видана пізніше наведеної конституції, логічно її доповнює, «трактуючи пи­тання зовнішньої організації служби табеліонів»^[425].

Новела 47 доповнює попередню і стосується датування актів¹. В Інституціях Юстиніана нотаріату присвячено - І. 3.23.

Докладні «правила діловодства» багато в чому уніфі­кували зміст нотаріальних документів та вимоги до них, а також дії табуляріїв у певних випадках. Наприклад, згідно з новелою Юстиніана (73.8), коли акт треба було скласти для неписьменних або малограмотних осіб, викликали двох та- буляріїв, з яких один підписувався за неграмотного, а інший засвідчував акт^{[426] [427].}

Завдяки зазначеним обставинам нотаріальні акти ма­ли схожу (уніфіковану) структуру, лексику, термінологію і комплу (посвідчувальний напис на документі, зроблений компетентною особою). Законодавчі установи передбачали створення нотаріального акта, який би мав незаперечний характер, як і вся суть законодавства Юстиніана, модерніза­ція і кодифікація якого вироблялися, за висловом самого ім­ператора, «з метою створення точних і незаперечних зако­нів». І вони діяли ефективно. Саме завдяки цьому Юстиніан здобув репутацію «імператора, який ніколи не спить»^[428].

Визнаємо слушним те, що для дослідження нотаріату та нотаріального законодавства, зокрема з візантійських джерел, особливе значення має «Новела імператриці Ірини» (797-802) та «Книга Епарха». Остання - збірник статутів константинопольських цехів візантійського імператора Лева VI (886-912). Перший титул книги має назву «Про табулярі­їв», складається із 26 статей і збігається за текстом із 115 Но­велою Лева VI^[429].

«Книга Епарха» - найцінніше джерело у внутрішній іс­торії Візантії X ст. Це майже єдиний документ, що свідчить про організацію візантійського ремесла і торгівлі у період утвердження у Візантії феодальних інститутів.

«Книга Епарха» - збірник постанов, що регламентують діяльність торгово-ремісничих корпорацій Константинопо­ля, текст якого поділений на 22 розділи, 19 з яких присвячені різним цехам.

Відмінність візантійських цехів Х століття від римських колегій здебільшого полягала у тому, що римські колегії регу­лювалися державою основному лише настільки, наскільки ко­легії виконували обов’язкові «літургії»; візантійські ж цехи під­давалися внутрішньому державному регулюванню - сфера дія­льності, якість виробництва, розміри, закупівля сировини і ма­теріалів - усе було під контролем епарха. Водночас основна ме­та цього контролю полягала, з одного боку, у зміцненні візан­тійського державного апарату, а з іншого - у збереженні приві­лейованого становища заможного прошарку константинопольсь­ких ремісників і торговців, тобто прошарку, статного, що існу­вав до кінця XI ст.; а також у підтримці візантійської державно­сті. Як зауважують З. Удальцова і К. Осипова, візантійське місто часів «Книги Епарха» було вже багато в чому новим феодаль­ним містом, хоча й зберігало античні традиції¹.

«Книга Епарха» не була завершеною працею, дійшла до нас у вигляді рукопису та була виявлена швейцарським уче­ним Жюлем Ніколем у Женевській бібліотеці 1892 року.

Слушною є думка тих авторів, які вважають, що цін­ність «Книги Епарха» полягає у висвітленні внутрішнього життя цеху, особливо цеху нотаріусів - табуляріїв^{[430] [431].}

У «Книзі Епарха» передбачено, що особа, яка бажає бути прийнятою до табуляріїв, має бути обраною голосуванням, за умови проходження відповідного іспиту за головування прімі- керія, тобто обраного табуляріями голови професійного об’єд­нання (цеху табуляріїв) та підпорядкованих йому табуляріїв.

Іспит повинен підтвердити, що особа володіє необхід­ним знанням законів, мистецтвом письма більшою мірою, ніж інші. До майбутнього табулярія висувалися водночас ви­сокі вимоги щодо людських якостей, а зокрема: не бути ба­лакучим, зарозумілим, не вести розпусне життя.

У нормативному акті зазначається, що потрібно, щоб він був також релігійним, із чистими помислами, освіченим, розсудливим, володів би правильною мовою і вмів точно ви­словлювати думки, а відтак, щоб міг легко виявити підробки в документах і двозначні вислови у тексті угод, що вводяться задля обману. І якщо хто-небудь буде викритий як такий, що під час прийому в корпорацію обійшов необхідні законом умови і постанови, то несуть відповідальність також і ті, хто за нього свідчив¹.

Вимоги до табулярія встановлено у параграфі другому розділу першого «Книги Епарка», зокрема: той, хто прагне бути обраним, зобов’язаний твердо знати 40 титулів закону Енхірідіон і 60 книг Василик, пройти курс енциклопедичної освіти, щоб не робити помилок під час складання документа і не допускати у проголошенні промов неприйнятних висло­вів. Він має бути зрілого віку, розвиненим і розумово, і фізи­чно. У присутності загальних зборів (табуляріїв) повинен оформити власноруч документ (зобов’язанням) не допуска­ти у своїй діяльності нічого протизаконного, в іншому разі буде позбавлений посади^{[432] [433].}

У документі також регулюється порядок обрання - та- буляція. Зокрема, перед призначенням необхідно було за допомогою свідків установити, що претендент «вільний» від усього того, що перешкоджає бути табулярієм, і після іспиту йому належить разом з усім зібранням табуляріїв і прімікерієм відправитися до славнійшого єпарха міста, будучи одягненим в ефестріду. Всі члени корпорації повинні скласти присягу, по­клявшись Богом і здоров'ям імператорів, що вони не із лесто­щів чи за протекцією, через спорідненість, або дружбу із ким- небудь обрали його на цю посаду, а винятково за його чесноти, знання, розважливість і здібності до всього, що необхідно для цієї професії. Після скріплення печаткою присяги затвердження обраного відбувається у секреті єпарха і приводить той, хто на той час виконує посаду єпарха, після чого обраний приєднуєть­ся до загальних зборів і зараховується до табуляріїв¹.

Однак процес призначення табулярія на цьому не за­вершується. Наступний етап проходить у найближчому за місцем його проживання храмі Божому за участю всіх табу- ляріїв, одягнутих в ефестріди. Там примікерій урочисто по­свячував нового табулярія, який присягав на Біблії та був призначений виконувати свої обов'язки в певному робочому місці - кафедрі.

Отже, вже за часів Візантії табулярій мав виконувати свої обов'язки у певному нотаріальному окрузі.

На думку М. Сюзюмова, у храмі, ймовірно, існував спе­ціальний вівтар із престолом, присвяченим «покровителям» нотаріусів - святим Маркіяну і Мартирію. У Візантії відзна­чалося свято «святих нотарів» (25 жовтня)^{[434] [435].}

Якщо у Х ст. право призначення світського тубулярія належало корпорації, з 1043 р. - номофілаку, ректору вищої юридичної школи в Константинополі, то в пізньовізантійсь- ку епоху це здійснювалося імператорською простагмою^[436].

Діяльність табулярія проводилася за жорсткого конт­ролю з боку прімікерія. Зокрема у параграфі 5 розділу пер­шого документа зазначено, що якщо табулярій, будучи ви­кликаний прімікерієм із невідкладної справи, раз чи двічі не з'явиться, то на перший раз повинен сплатити пеню у розмі­рі два кератит, вдруге - чотири, втретє - шість кератит. Якщо причиною цього свавілля є зневага, то нехай він буде пока­раний єпархом шляхом тілесного покарання¹.

Також документ регулював випадки вчинення нотарі­альних дій двома табуляріями одночасно та правила поведі­нки табуляріїв між собою.

Аналіз розділу 1 «Книги Епарха» «Про табуляріїв» свід­чить, що до цеху (корпорації) табуляріїв також належали ви­кладачі законів та вчителі.

Викладачі законів та вчителі призначалися наказом «епарха, причому попередньо проводиться голосування на загальних зборах табуляріїв і прімікерія, а також викладачів законів і вчителів. Викладач законів, за звичаєм, повинен ви­платити прімікерію дві номісми, загальним зборам - чотири номісми»^{[437] [438].}

З-поміж обов'язків викладачів законів, окрім навчання учнів, було складання законів, однак за складання «докумен­тів без особливого наказу єпарха, без обрання та перевірки, передбачених для вступу до сімволографів, той повинен під­датися побоям і позбутися своєї посади»^[439].

Табулярій мав право мати писаря, однак відповідно до § 24 нормативного акта перед прийняттям на роботу зо­бов'язаний «представити його загальним зборам і пріміке- рію, засвідчивши, що той гідний бути прийнятим на посаду писаря» та зі свого гонорару зобов'язаний виплачувати «по 2 кератит на кожну номісму»^[440].

Документ зобов’язував писарів табуляріїв виконували лише накази своїх господарів (табуляріїв). Якщо писарі будуть займатися іншою роботою, то, піддавшись покаранню, повинні звільнятися без права прийому на роботу іншим табулярієм¹.

Нотаріуси Візантії водночас мали проводити добро­чинну діяльність. Відповідно до § 20 документа, якщо табу- лярія, «який зазвичай (постійно) обслуговує який-небудь благодійний заклад, архонтський будинок, монастир, приту­лок для старців, інший табулярій без всякої причини буде намагатися відсторонити, то він повинен сплатити штраф у розмірі десяти номісм»^{[441] [442].}

Законодавцем встановлено вимоги до прімікерія - го­лови цеху табуляріїв, який обирається на загальних зборах табуляріїв та затверджується єпархом.

Примікерій мав право після виходу на пенсію внаслі­док хвороби, старості або немочі не виконувати своїх обов’язків, отримувати відповідну винагороду, що належить йому як колишньому прімікерію.

Слід зауважити, що в § 23 документа не зазначено мак­симальної кількості табуляріїв. Натомість вказується, що «загальна кількість символеографів не може перевищувати двадцяти чотирьох. Виконуючий обов’язки епарха не має права під приводом (необхідності) давати заступників, при­значати на цю посаду понад зазначене число. Якщо ж ви­явиться, що він це зробив, то нехай він буде позбавлений по­яса і звання. Скільки нотаріальних контор, стільки повинно бути і символеографів»^[443].

Також § 25 документа регулював порядок оплати та- булярію за вчинення нотаріальних дій, зокрема за укладення договорів. «І нехай не намагаються підвищити плату, і нехай не роблять різниці у ставленні окремої особи і залежно від характеру акта, тобто договорів про покупку, шлюбних дар­чих, заповітів, угод. Хто ж буде викритий у спробі отримати велику плату, той нехай буде позбавлений кафедри і нехай схамене його епарх шляхом тілесного покарання»¹.

Отже, як слушно зазначає І. Медведев, із титулу дізнає­мося про організацію нотаріальної служби у Константинополі і професійну підготовку нотаріусів. Цікаво, що тут використо­вують термін «табулярій-символеограф», а не табеліон^{[444] [445].}

Е. Чудіновських зауважує, що можна стверджувати, що якби історики не мали такого джерела, як «Книга Епарха», де чітко вказується на наявність колегій нотаріусів - табуляріїв, ми б фактично не знали про існування нотаріату у Візантії^[446].

Ми вважаємо, що зазначений документ є підтверджен­ням високої значущості у суспільстві табуляріїв, а також їх ранньофеодальної корпоративності.

Спектр нотаріальних дій табуляріїв у VI ст. у Візантії був доволі широким. Відомий дослідник нотаріату Дж. Фер- рарі опублікував зразки офіційних нотаріальних документів, яких виявилося безліч: посвідчення про передачу двору з орною землею та іншими угіддями; документи про призна­чення на посаду номика (викладача в юридичній школі); грамота на священство; прохання на ім'я імператора; покази свідків; шлюбні контракти; акт про визнання завершеного навчання, що втратив чинність; зразки заповіту; документи про усиновлення, відпуск на волю, продаж раба і тварини; зразок присяги-обітниці богомилів тощо^[447].

Документи свідчать про затребуваність нотаріальної функції в цивільних, сімейних, адміністративних та інших правовідносинах. Їх перелік свідчить про те, що діяльність осіб, які виконували нотаріальні функції, була значущою у правовій системі, що існувала за умовного «переходу» від ан­тичності до середньовіччя. Проте за Юстиніана професія та- булярія (tabellione) залишалася приватною, що не мала пуб­лічного характеру, хоча їх діяльність і була певним чином формалізована та контролювалася. Тому багато актів, на­приклад, що стосувалися дарування, вимагали спеціальної процедури інсинуації, тобто підтвердження судом. Водночас саме за Юстиніана довіра суспільства до табуляріїв суттєво зміцнилася¹.

Після смерті імператора Юстиніана розвиток нотаріа­льної доктрини не припиняється. Про це свідчить перелік тих джерел, де йдеться прямо чи побічно про нотаріат: Еклога (Ecloga); Василіки (Basilica); Прохірон (Procheiron); Ісагога, Но­вела Ірини (Nov. Eirenae); Книга Епарха та Новели Лева VI (Novv. Leonis VI); Піра (Peira); Шестикнижжя (Hexabiblos) ^{[448] [449]та ін. Відтак на основі аналізу Епархи приходимо до виснов­ку, що табулярії були високоосвіченими людьми.}

Юридична освіта у Візантії розпочалася у ІІІ ст. (Бей­рут, далі Константинополь та інші міста) із юридичних шкіл, які згодом переросли в інститути, академії, університети, що мали урядовий авторитет. Звичайно, пожвавлення юридич­ної діяльності проявлялося у реформаторському характері. Дидаскали (викладачі) вищих шкіл права при Церкві, церко­вних інститутах, церковному факультеті Константинополь­ського університету організували зі своїми учнями перегляд і класифікацію всієї писаної спадщини у рамках християніза­ції як епохи релігійно-правового новаторства. Тобто почало­ся релігійне нормування, що утворило ціннісно-нормативну систему канонічного права. Оскільки ректорами вузів здебі­льшого були імператори, то вони вимагали здобуття юриди­чної освіти практично від усіх керівників, зокрема й духов-

них осіб. Наприклад, кандидат на місце патріарха мав мати юридичну освіту, досвід юридичної діяльності. Зрозуміло, що нормотворча діяльність візантійської Церкви, її юридизація формували правові погляди, синтезування усіх здобутків по­передніх поколінь у галузі релігії¹.

Правове регулювання внутрішньоцерковних відносин у Римській, а згодом і у Візантійській імперіях мало подвійний характер та виражалося через видання державою спеціальних норм права, що стосувалися різних аспектів церковного жит­тя, та санкціонування правил, виданих самою церквою^{[450] [451].}

У такий спосіб імператори надавали церковним прави­лам силу державних законів. Про це красномовно йдеться у 530-й конституції імператора Юстиніана: «Церковні канони мають таку ж силу в державі, як і державне законо-давство. Що заборонено канонами - заборонене законом» (CJ I 3. 44; Novel Just. 6. 1. 8; 131.1). Крім того, під імператорським патро­натом проходили всі Вселенські собори, на яких вирішувалися найважливіші питання церковного життя. Рішення вищого церковного законодавчого органу обов’язково скріплювалося підписом імператора, тому церковні канони у Візантійській імперії мали більшу юридичну силу, ніж світські закони^[452].

Дореволюційний дослідник церковного права М. Остро­умов, посилаючись на роботи візантійських юристів, існуючу дихотомію пояснив так: «Світські закони мають лише одну санкцію - державну, а церковні правила подвійну - церковну і державну^[453].

Квінтесенцією церковно-юридичної думки православ­ного світу є Номоканон зведення законоположень Грецької Церкви, більш відоме на Русі під назвою Кормча книга, зок­рема світські збірники візантійського права «Еклога» та «Прохірон».

Характеризуючи допроваджені на Русь із Візантії у складі номоканонів «Еклогу» і «Прохірон», історик В. Клю- чевський назвав «типовими зразками візантійської кодифі­кації», заснованої на зразкових творах римських юристів Гая, Ульпіна та ін.¹.

Сучасна соціальна концепція Української Православної Церкви розглядає досвід християнізації права за Юстиніана як успішний завдяки тому, що імператор усвідомлював місію Це­ркви як благодатного Христового тіла у боротьбі з гріховніс­тю язичницької пізньоантичної спадщини і світського, яке на­віть і за християнської доби має ознаки цієї гріховності^{[454] [455].}

Як стверджує Б. Совенко, правознавці Констанопольсь- кої школи в епоху Македонської династії брали участь у ви­давництві законодавчих збірників: «Прохірона», «Епанагога» і «Василіки». Світське та канонічне право у Візантії в ту епоху не відокремлювали одне від одного. Каноністи були водно­час і знавцями цивільного права^[456].

Вивчення канонів у Візантії мало здебільшого практич­ний, а не теоретичний та дослідницький характер. Укладалися систематичні збірники правил та законів, розроблялася пред­метна класифікація правових норм із виокремленням рубрик та підведенням під них різноманітних законодавчих актів^[457].

У 739-740 рр. за імператора Лева ІІІ Ісавра видано за­конодавчий збірник під назвою «Еклога»^[458].

«Еклога», що охоплювала 18 статей, крім церковних правил, містила й світські закони, зокрема, норми цивільно­го візантійського права, які стосувалися права спадкового, опіки, заповітів, норми кримінального права.

Як стверджує І. Медведев, видання «Еклоги» та додат­ків до неї не відмінювало використання на практиці законо­давства Юстиніана¹. На його думку, «Еклога» мало приділяє уваги документам^{[459] [460], тому і нотаріат залишається в ній поза детальною увагою.}

Попри такий погляд, ми вважаємо, що для дослідження нотаріату положення «Еклоги» мають важливе значення, зо­крема норми титулів V, VI, що регламентували порядок учи­нення заповіту та поділ спадщини у разі відсутності заповіту.

У ст. 1 титулу V правового збірника встановлено осіб, які не мають право складати заповіт: особи, які внаслідок якої-небудь хвороби позбавлені здорового глузду; неповно­літні, тобто особи чоловічої статі у віці до 15 років і жіночого - до 13 років; божевільні; ті, що перебувають у полоні; підвла­дні, які не мають права заповіту майна, переданого їм бать­ками, як придане, за винятком набутого майна. Також не ма­ють права заповіту глухі і німі від народження^[461].

Однак, якщо цей недолік з'явився внаслідок якоїсь хвороби і якщо вони знають грамоту, то можуть скласти за­повіт, ставлячи власноручний підпис^[462].

Отже, закріплюється принцип свободи вільного запо­відального розпорядження належним заповідачу майном. Водночас у титулі VI забезпечено право на частку обов’яз­кових спадкоємців. До таких спадкоємців належали діти або онуки померлого, які отримували тільки належну йому за­конну частку спадщини. Законна частка за наявності дітей до чотирьох осіб становила третю частину спадщини; за наяв­ності п’яти і більше дітей - половину спадщини¹.

Джерела свідчать про існування усної та письмової форм заповіту. Для визнання дійсним усного заповіту необ­хідно було висловлення заповідачем своєї волі у присутності семи свідків.

Стосовно письмової форми заповіту, слід зауважити, що він складався у присутності семи гідних довіри свідків, покликаних для цієї мети та підписувався і заповідачем, і свідками із прикладенням печатки (докладають друку). Та­кож заповідач зобов’язаний своїм власноручним підписом або знаком хреста запевнити ім’я спадкоємця. Однак запові­дач мав право не показувати свідкам змісту свого розпоря­дження. Тобто закріплювалися засади складання секретного заповіту. Зокрема встановлено, що у разі складання заповіту (у письмовій або усній формах) без трьох свідків, такий запо­віт вважався недійсним^{[463] [464].}

Водночас допустимою була наявність двох свідків; як­що заповідач поранений на війні або в дорозі і, будучи при смерті, захотів би розпорядитися своїм майном і якщо в обох випадках немає номика або іншого знаючого грамоту люди­ни, то нехай він вправі оголосити свою волю при семи, або п’яти, або трьох свідках, або навіть при двох, якщо вони знайдуться. Однак дійсність показань таких свідків повинна бути визначена суддями^[465].

Відтак логічним та послідовним є висновок О. Неліна про те, що за «Еклогою» заповіт складався у письмовій формі, хоча допускалася й усна, та підписувався заповідачем і свід­ками з прикладенням печаток. Для складання заповіту за­прошувався номик - писець, фахівець зі складання докумен­тів, або людина, яка володіє грамотою¹.

Слушною є й думка Л. Єфіменка, що встановлення «Ек- логою» письмової форми заповіту та дотримання запрова­джених процедур його оформлення було черговим кроком до формування передумов нотаріальної форми щодо докумен­тування юридичних фактів^{[466] [467].}

Для дослідження становлення нотаріального законо­давства значущість також мають норми титулу IV «Еклоги» «Про прості дарування, тобто такі, за яких негайно здійсню­ються користування майном і власність на нього або тільки власність на нього, або про такі дари, які залишені після чиє­їсь смерті, і про причини, за якими такі дари повинні бути повернуті», що регламентували порядок дарування майна^[468].

Дарування відбувалося в усній або письмовій формах.

Усним простим даруванням вважалася передача у дар будь-яких зі своїх речей у присутності п'яти (якщо справа відбувається в населеній місцевості, де легко можна знайти людей) або трьох (там, де місцевість небагатолюдна) свідків. Тобто усно здійснювалося дарування малоцінних речей, зок­рема предметів особистого характеру^[469].

За письмовим договором дарувальник міг розпоряди­тися про дар або подарувати майно за своїм підписом у при­сутності трьох або п'яти свідків, покликаних для цієї мети. Слід зазначити, що письмовий договір здійснювався лише від повнолітньої особи (25-літньої)¹.

Письмові договори дарування за «Еклогою» поділяли­ся на прості та інші (складні).

Просте письмове дарування - це розпорядження пов­нолітньої особи «про дар або робить дарування за своїм під­писом» у присутності трьох або п'яти свідків, покликаних для цієї мети^{[470] [471].}

Однак нормативним актом передбачено такий вид до­говору дарування, згідно з яким, обдаровуваний отримує по­даровані йому речі після смерті дарувальника. На час укла­дання такого письмового договору, який підписує даруваль- ник у присутності п'яти або трьох свідків, обдаровуваному передається тільки право власності на подаровані речі. Від­так договір дарування нагадує за своїм змістом сучасний спадковий договір^[472].

Вирізняється дарування, зроблене в передбаченні смерті або ж яке здійснюють після смерті дарувальника, та письмово укладається дарувальником у присутності відповідно п'яти або трьох свідків за їх підписами. У цьому разі обов'язковими є не лише підпис дарувальника, а й двох свідків¹.

Відповідно до ст. 5 титулу ZV «Еклоги» передбачено можливість дарувальника у письмовому договорі зазначати, що він не вноситиме змін і скасовувати цей дар. Однак для дотримання цих положень потрібно тільки, щоб це було за­свідчено у розпорядженні (договорі): і в тексті, і в підписі. Така норма вказує на складання тексту договору дарування номиком або іншою знаючою грамоту людиною^{[473] [474].}

Ст. 6 статуту ZV «Еклоги» регулює випадки повернення дару дарувальником за певних умов: якщо особа, яка отримує дар, виявилася невдячною до дарувальника; якщо ця особа завдала дарувальнику образи, або побила його, або заподіяла йому великої шкоди, або чигала на його життя, або не викона­ла того, що було домовлено при даруванні, зробленому в письмовій або усній формах. Водночас дар скасовується лише тоді, коли одна із таких причин буде доведена в суді^[475].

Норми «Еклоги», однак, не встановлюють, що під час складання письмового договору має бути присутній обдаро­вуваний і, тим більше, не зазначають необхідність його ознайомлення із текстом договору та прийняття останнім дарунку. На нашу думку, обдаровуваний здебільшого мав бу­ти присутнім під час укладання договору^[476].

Науковий інтерес, безперечно, викликає не тільки те, що шлюбне християнське право було детально розроблене в «Еклозі»^[477], а й те, що її зміст був виявом духу гуманізму - феномена, актуального від раннього Ренесансу до часів пост­модернового суспільства. Завдяки правовим особливостям та християнському змісту «Еклога» стала, поряд із «Прохіро- ном» Лева VZ, найпершим об'єктом правової рецепції візан­тійського законодавства в країнах християнського світу. Про актуальність візантійського права на початку ХІХ ст. в Украї­ні свідчить залучення юридично-технічних підходів «Екло- ги» за систематизації норм шлюбно-сімейних правовідносин у відомому пам'ятнику українського права, що з'явився уже після знищення Гетьманату, тобто у «Збірнику малоросійсь­ких прав» 1807 р.¹.

На думку дослідника візантійського права К. Цехаріє фон Лінгенталя, шлюбне християнське право вперше було детально розроблене лише у «Еклозі»^{[478] [479].}

Умовами вступу у шлюб були: християнська віра; укла­дення його у письмовій чи усній формах (останнє, на думку Л. Дячук, стосувалося незаможних верств населення); віко­вий ценз для чоловіків - 15 та для жінок - 13 р.; взаємне во­левиявлення згоди наречених і їх батьків, а також відповідне становище наречених, яке передбачало відсутність ознак, за якими шлюб визнавався незаконним (кровна спорідненість, свояцтво, статус свободи, віросповідання тощо)^[480].

Норми титулів ІІ, ІІІ «Еклоги» «Про укладення шлюбу між християнами» та «Про записаний, але непереданий посаг і про законне придане» передбачають випадки усної чи пись­мової форм шлюбу та інші види письмових договорів.

Як зазначає Л. Дячук, стосовно письмової форми шлю­бної угоди, то відповідно до ранньовізантійських традицій, на відміну від римського класичного права, всі майнові відносини, як правило, регулювалися в добу іконоборців письмовими угодами¹.

Зокрема, відповідно до ст. 4 титулу ІІ «Еклоги»: «Шлюб укладається в письмовій формі при наявності письмового договору про посаг в присутності трьох гідних довіри свідків, відповідно до нашого благочестивого і точного законного визначення; при чому чоловік підтверджує зі свого боку зго­ду на отримання ним повного посагу і на його неушкоджене і повноцінне збереження та заощадження, природно з тим приростом, який при ньому відбудеться; і він повинен пе­редбачити письмово у виданому ним договорі одну четверту частину на випадок бездітності. І зрозуміло, між ними має бути укладено три договори: два зустрічних і рівносильних щодо приданого і ще один від чоловіка на користь дружини; і нехай не буде вимагатися і записано від чоловіка передшлюб- ного дару, рівного за величиною отриманого їм посагу дру­жини»^{[481] [482].}

Кожен елемент шлюбної угоди ґрунтувався на волеви­явленні її суб'єктів із усвідомленням правових наслідків шлюбу, юридичних зобов'язань та настання, за відповідних обставин, цивільної та кримінальної юридичної відповідаль- ності^[483].

Отже, за письмової форми укладення шлюбу, за «Екло- гою», передбачалося три види договорів: два зустрічні і рів­носильні, стосовно посагу, й один від чоловіка на користь дружини (дошлюбний дар, який, на відміну від епохи Юсти­ніана, не обов'язково мав бути рівним посагу). Оскільки у да­вні часи не було достатньо грамотних людей, скласти ці договори були у змозі номик або інша знаюча грамоту, особа, тобто майбутній нотаріус¹.

Аналізуючи норми «Еклоги» можна дійти до висновку, що відголос зазначених норм простежується й у сучасному цивільному та нотаріальному праві. Зокрема, і надалі діють засади: вільного волевиявлення під час складання заповітів; посвідчення заповітів за участю свідків, споріднення по кро­ві спадкоємців, черговість спадкування; рівність часток спад­коємців; обов’язкова частка у спадщині обов’язкових спадко­ємців; усунення попередньою чергою наступної черги спад­кування; усунення від права на спадкування; письмова фор­ма і договорів дарування і шлюбних договорів.

Слушною визнаємо думку Л. Дячук, що основні норма­тивно-правові приписи шлюбного права «Еклоги», за незна­чних корекції і доповнень, зберегли свою чинність до кінця існування Візантії. Крім того, шлюбне законодавство імпера- торів-іконоборців стало об’єктом рецепції візантійського права у межах території Римської імперії, а згодом здебіль­шого в країнах Південно-Східної та Східної Європи^{[484] [485].}

«Прохірон» (Підручний закон) розроблений 879 р. як керівництво для судів. За своїм змістом був подібний до «Ек- логи» та складався з 40 розділів. Не будучи офіційним зво­дом законів, був обов’язковим до виконання в судовій прак­тиці. Оновлене та доповнене видання «Прохірона» відоме як «Епанагога», яка за своєю структурою наслідувала «Дигести» Юстиніана, відтворювала чимало положень «Прохірона», а також «Еклоги».

«Прохірон» формально був спрямований проти «Екло- ги» іконоборчих імператорів, яка у введенні до нового збір­ника називалася «збоченням законів», і мав замінити цей юридичний довідник, укладений під час зміцнення вільного селянства на території імперії, та стати новою компіляцією норм юстиніанового законодавства пізнішого часу. Насправ­ді реставрація в «Прохірон» юстиніанового права поєднува­лася із запозиченнями із цього іконоборчого збірника¹.

Зміни, внесені «Прохіроном» у правову систему Візан­тії, були чи не найсуттєвіші, а з деяких питань приватного опирався на Юстиніанівське (або навіть доюстиніанівське) законодавство, наприклад, дарування між чоловіком і дру­жиною, режим приданого, заповіту вільновідпущеників то­що. Але «Прохірон» певною мірою відображав і нові умови візантійського суспільства IX ст. У ньому більш докладно на­водиться договірне право (розробляється договір товарист­ва, встановлюється пряма заборона на відсотки з позиції тощо), вносяться певні зміни у сімейне право (вводиться передшлюбний дар та ін.)^{[486] [487].}

У ньому також відображені норми про заборонені шлюби, спадкування майна єпископів і монахів, призначення єпископів і пресвітерів^[488].

У 24-му титулі «Прохірона» (який заснований на Коде­ксі 1, 3, 41 і Новелах 131,13; 5,5 і 7; 123, 38 і 42), йдеться про спадкові права єпископів. Зокрема встановлено, що кандидат в єпископи може роздати свої маєтки, а також заповідати їх, а майно, придбане ним на єпископській посаді, належить це­ркві, і він не може його заповідати, якщо тільки воно не пе­редано йому його найближчими родичами (§ 1); монах пови­нен заповісти свій маєток до вступу в монастир (§ 2); якщо у ченця є діти, він може розпорядитися маєтком за бажанням; якщо помре без розпорядження, то діти мають право на фал- кідій (у слов’янському перекладі - на дев'яту частину), а реш­та має монастир (§ 3); монах, що переходить в інший монас­тир, залишає своє майно першому (§ 4)¹.

Близько 890 р. під керівництвом видного юриста Сим- бація було складено «Василіки» («Базиліки»), тобто царські закони, які охоплювали 8 томів у 60 книгах та мали на меті замінити важкодоступні для розуміння збірники права Юс- тиніана.

За основу Зводу було використано Юстиніанів Звід у його грецькій інтерпретації. Структурно Звід містив загаль­нотеоретичні принципи права, канонічне право, державне право, організацію суду, процесуальне право, приватне право (в основу покладена «Еклога»), військове право, право серві­туту, кримінальне право^{[489] [490].}

І. Медведєв називає «Василіки» «останньою офіційно обнародуваною кодифікацією візантійців»^[491].

«Василіки» також містять певні норми про нотаріат, зок­рема: В. 22.1.76, що є аналогом С. 4.21.17^[492], це вкотре свідчить про значущість знання норм наведеного нормативного акта у провадженні нотаріальних дій табуляріями чи нотаріусами.

Як стверджує В. Омельчук, питання церковно-каноніч­ного права Візантійської імперії мають розглядатися у кон­тексті і загальної управлінсько-регулятивної діяльності дер­жави, і процесу становлення системи церковно-канонічного права у тогочасній Європі загалом^[493].

Візантія у справі організації управління, діловодства, а також на практиці зберігання документів і надалі зберігала традиції пізньої Римської імперії, які, однак, згодом зазнава­ли суттєвих змін, пристосовуючись до нових реальностей і потреб держави. За суттєво розгалуженої системи державних установ, з яких кожна становила, отримувала і зберігала різ­ні документи, для Візантії характерна множинність і, зазви­чай, ізольованість відомчих архівів. Очевидно, що спеціаль­них архівів, відокремлених від установ, не існувало. Якщо розглядали адміністративну систему загалом, можна помі­тити, що у кожному відомстві були посади, що передбачали відповідальність за роботу з документами (їх складання, ко­піювання, зберігання, підтвердження автентичності тощо. Хартуларі і нотаря секретів)¹.

Слушною визнаємо думку М. Поляковської, що І. Мед- ведєв складає єдиний умовний формуляр приватного акта, використавши 21 клаузулу: назва акта, протагесігнон, ін- вокація, annus imperii, ім'я автора угоди, розпорядження, ім'я правонаступника, предмет угоди, narration (історія угоди) оповіщення, ціни, передача предмета угоди, права правонаступника, епітелія, відмова від ексцепцій, гарантія проти евікції, неустойка, корроборація, дата, підписи свід- ків і нотаря^{[494] [495].}

На нашу думку, зазначений формуляр також ґрунту­ється на правочинах, які посвідчують українські нотаріуси.

Із приватноправових актів прослідковується, що табу- лярії та номики були здебільшого особами, які мали різні по­сади і титули у візантійській церкві: анагности, скевофілак- си, кувуклісії, сакелліу та інші - аж до митрополичого рівня^[496].

Кожне місто чи село мали свого нотаріуса (або нотаря). Приватноправовий акт, зазвичай табеліонатний документ, містив у клаузулі Corroboratio згадку про писця або нотаря, а також підписи нотаріїв, які складали акт¹.

Як припускає І. Медведев, системи публічного, держав­ного нотаріату так і не було створено у Візантії, хоча спроби посилити контроль держави за діяльністю осіб, які здійсню­вали приватноправові акти, були^{[497] [498].}

Попри цю думку, Н. Ікономідіс уважав, що у XIV ст. в ім­перії вже формується «власне імперський нотаріат»^[499].

Однак, як зазначає М. Морозов, імперські нотарії не за­свідчували приватних актів^[500].

І. Медведєв, характеризуючи візантійське законодавст­во про нотаріат, стверджує, що воно належить до періоду «те­мних століть», від яких не залишилося жодних документів. Водночас актовий матеріал дійшов до нас із XI-XV ст., тому постає питання «перевірити і підтвердити» відомості законо­давства документальним матеріалом^[501]. Особливо мізерними є відомості про константинопольський нотаріат, оскільки ма­теріал приватних актів здебільшого стосується візантійських провінцій. І навіть ці джерела не дають змоги чітко окреслити питання організації нотаріату^[502].

Візантія, наприклад, мала значний вплив на розвиток Далмації, що входила до її складу в X столітті.

Е. Чудіновських зазначає, що найбільш переконливим доказом візантійського впливу на далматинське місто XII-XVI ст. є право, засноване на приватній власності, а відтак - інститут нотаріату. Характерно, що основоположні засади візантійсь­кого нотаріату як правового інституту однакові і для Візан­тії, і для далматинських міст¹.

Водночас учений зауважує, що функції нотаріуса за­звичай виконували священики та єпископи із королівського оточення, та виокремлює випадки, коли спеціальність нота­ріуса передавалася як спадок - від батька до сина^{[503] [504].}

Це ще раз підтверджує те, що нотаріусами у Візантії та її провінціях були лише чоловіки.

І. Медведєв зробив висновок, що нотаріат у Візантії не набув значного розвитку в суспільстві (як, наприклад, в Іта­лії), що позначилося на складанні актів^[505].

Тобто до кінця існування Візантії засвідчений акт мав більше значення, ніж акт, складений нотарієм. Тому і візантійське законодавство приділяло більшу увагу інсти­туту свідків, визначаючи необхідний кількісний та якісний склад^[506].

Разом із А. Єрьоменком визнаємо, що нотарії, табеліо- ни, табулярії були і свідками, і носіями європейської цивілі­зації, і послідовниками її традицій, передаючи водночас її ба­гатющий правовий досвід. Завдяки їм ми зберегли знання про римське право і саму історію. Нотаріальні акти, створені ними, як потенційні докази у праві того часу, нині є доказами не тільки історичних фактів, а й перебігу історії загалом^[507].

Візантійське право в цілому зберегло римську харак­теристику зобов’язань, однак зі скороченням цивільного обороту багато найбільш складних інститутів зобов’язаль­ного права не отримали подальшого розвитку.

Основними видами договорів були: купівля-продаж, міна, найм, позика, зберігання, товариства тощо.

Було також розширено права на чужі речі, зокрема з’явилися емфітевзис та суперфіцій.

Від особистих сервітутів емфітевзис і суперфіцій від­різнялися тим, що були відчужуваними і переходили у спа­док, а від речових - співвідношенням не між панівною діля­нкою і тією, що служить, а між правами, які на один і той же об’єкт (зокрема збудований будинок) належали різним суб’єктам - власнику і суперфіціонарію або емфітевту. Цій обставині судилося виконати в історії цивілістичної докт­рини доволі значну роль. Уважають, що емфітевзис позна­чився на формуванні феодальних відносин у країнах Захід­ної Європи¹.

Спадкування здійснювалося і за законом, і за заповітом.

За конституцією 439 р. законним визнавався будь- який письмовий заповіт, підписаний заповідачем і сімома свідками^{[508] [509].}

Погоджуємося з думкою О. Підопригори, що римське спадкове право, реформоване Юстиніаном, увібрало в себе багатовіковий досвід народних традицій і звичаїв, законода­вчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плі­дної преторської практики. В результаті був створений чіт­кий порядок спадкового правонаступництва, який покладе­но в основу сучасного спадкового права^[510].

За законодавством Юстиніана в основу спадкування покладено принцип деволюції, коли покликалися чергово наступні класи, якщо в попередніх ніхто не став спадкоєм­цем. А в межах одного класу, якщо спадкоємцем не став кровний родич близького ступеня, покликалися родичі дальшого сту­пня чергово аж до вичерпання цього класу¹.

Найістотніші зміни щодо порядку успадкування були внесені законами Юстиніана у новелах 118 (543 р.) і 127 (548 р.), зокрема в основу успадкування було покладено кро­вну спорідненість. Агнатична спорідненість втратила своє юридичне значення. Під час успадкування за законом перед­бачалося п'ять черг спадкоємців. Спадкоємці подальших черг до успадкування не закликалися, якщо в спадок вступили спадкоємці попередньої черги^{[511] [512].}

За Юстиніана підтверджено право на необхідну частку за усіма нисхідними і висхідними родичами, але введено од­не суттєве обмеження: якщо кількість таких спадкоємців не перевищує трьох, то кожний отримує по третій частині від законної частки; якщо ж їх чотири і більше - по половині тієї частки, яку кожний би отримав за законом^[513].

Коли ж не було нікого зі спадкоємців, або ніхто з них не прийняв спадщину, спадкове майно визнавалось вимороч­ним і переходило до держави^[514].

В результаті Юстиніанівського реформування спадку­вання був створений чіткий порядок спадкового наступниц­тва, на якому ґрунтується сучасне спадкове право^[515].

За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм пра­вом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповно­літні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження¹.

Для того, щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також мала бути чітко визначена особа спадкоємця, а спад­коємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю^{[516] [517].}

У певних випадках могли бути спадкоємцями за запо­вітом раби, що, своєю чергою, передбачало надання їм волі. Відповідно, вони не могли відмовитися від спадщини і при­ймали на себе також усі борги спадкодавця^[518].

Після падіння Західної Римської імперії (476 р.) скла­лися умови для паралельного існування і розвитку нотаріату на Заході та Сході, тобто на території колишньої Західної Римської імперії, яка відійшла до варварських народів, і Віза­нтії, що охоплювала в різні часи значну частину Західної Римської імперії (насамперед територію Апеннінського пів­острова) й існувала до 1453 р.^[519].

Corpus juris civilis, водночас із процесом його застосу­вання і тлумачення, ставши підвалиною для розвитку прива­тного права у країнах Європи, становить доктринальну основу загальноєвропейського цивільного права. Адже, починаючи від середньовіччя в Corpus juris civilis були закладені та виве­дені на основі його приписів глоса рами і пост глоса рами, ідеї, принципи. Правові конструкції з'явилися у правових системах європейських країн. Як зауважує Г. Федущак-Паславська, більше того, римське право залишалося діючою системою аж до XVIII ст., коли у різних сферах права розпочалися кодифіка­ційні роботи^[520].

Як і А. Єременко, визначаємо, що функціонально нота­ріат латинського типу походив від римських табеліонів, а в корпоративному сенсі - від візантійських табуляріїв, та оп­тимально й органічно об'єднав індивідуальність Заходу з ко­лективізмом Сходу. І саме ця форма корпорації була надалі через Равенну та Больнью рецепійована Європою¹.

Законодавство Юстиніана діяло аж до кінця існування Візантійської імперії. Навіть турецькі завойовники вважали його ефективним і практично нічого не змінили, хоча Конс­тантинополь, імовірно, був не найбільшим ідеальним місцем для еволюції нотаріату. Після смерті Юстиніана і загибелі імперії країни присередземномор'я були окуповані ломбар- дійцями й аварцями. Королівство франків також поширило своє панування в Європі, і Західна Римська імперія впала. На­стали нечувані, чорні дні варварів, що тривали протягом двох століть. У середні століття тільки церква, до певної мі­ри, сприяла збереженню римського права у Західній Європі, оскільки освічена частина церковнослужителів розуміла йо­го значущість. Попри це, церква загалом була гальмом для подальшого розвитку права^{[521] [522].}

Погоджуємося з Л. Ясінською, що після 476 р. дві час­тини колись єдиного нотаріату повністю вже ніколи не об'єднувалися, однак візантійський нотаріат суттєво впли­нув на формування нотаріату в Західній Європі, особливо в Італії, починаючи від рецепції римського права (кінець

XI ст.). Розвиток нотаріату на території Західної Європи, як і Візантії, особливо не різнився. Відмінність полягала тільки в тому, що 1453 р. із падінням Константинополя, столиці Візантії, візантійська форма нотаріату припинила своє існу­вання, а західноєвропейська модель в Італії, починаючи з

XII ст., тільки посилено розвивається аж до 1803 р., коли у Франції був прийнятий перший найвідоміший закон про нотаріат, який суттєво вплинув на формування сучасного нотаріату у світі, зокрема в Україні, і став основою для створення сучасної форми латинського нотаріату¹.

2.3