Генезис нотаріальної діяльності в державах древньої Європи

За своєю природою та застосуванням нотаріат не є су­то національним інститутом. Відтак пошук його витоків та становлення організаційно-правових форм на теренах Украї­ни не буде повним без вивчення історичного досвіду інших держав.

Як відомо, найбільший вплив на розвиток ранньос- лов'янського населення середнього Подніпров'я мали пере­дові того часу грецькі й римські політичні та правові інсти­тути, соціально-економічні й культурні надбання^{[161] [162].}

Упродовж століть європейські народи, мешкаючи на відносно малій та зручній для комунікацій території, без особливих зусиль налагоджували між собою взаємини. Це виявлялося не лише у постійних обмінах ідеями, інформаці­єю, товарами, а й у конфліктах та військовій агресії. Завдяки таким всебічним контактам мешканці Європи отримували багатий досвід, і позитивний, і негативний, на основі якого протягом останніх тисячоліть формувалася цивілізація, яку називають західною, окцидентальною або латинською. Вона утверджувалася у рамках багатьох устроїв та відносин влас­ності, зберігаючи ознаки давніх звичаїв¹.

На думку А. Феміліді, нотаріат виник як груба первісна форма, утворена потребами свого часу та виокремлена істо­рично і територіально. Первісна форма нотаріату поставила як суто обрядність та завдяки своєму постійному й послідов­ному розвитку досягла найбільшої досконалості й посіла на­лежне місце у складній системі права^{[163] [164].}

Сьогодні нотаріат - невід’ємна складова будь-якої пра­вової системи, що дає змогу державі успішно здійснювати її правоохоронні, фіскальні і судово-юрисдикційні функції^[165].

Як стверджує Л.

Інститут нотаріату виник у Стародавньому Римі вод­ночас із римським правом, коли розпочинає формуватися західноєвропейська парадигма нотаріату та виникають пер­ші органи, що виконували нотаріальні функції. У результаті рецепції римського права країнами Європи із матеріальними нормами був запозичений й інститут нотаріату¹.

Однак історія нотаріату є давнішою за історію римсь­кого права, хоча нині у вчених не існує одностайності сто­совно дати виникнення інституту нотаріату. За одними джерелами, нотаріат як інститут має давні традиції у історії Греції, де, отримавши розвиток за законодавством Солона, сягнув розквіту в епоху еллінізму, а згодом через Єгипет потрапив до Риму^{[167] [168]. Загалом під час вивчення цього питання дослідники зробили висновок, що виникнення нотаріату пов'язане із делегуванням приватним особам певних публі­чних функцій. М. Долгов уважає, що нотаріуси існували ще у Вавилоні 1760 року до н. е., у Єгипті та Давній Греції. Нота- ріуси-писарі у Вавилоні редагували різні акти, виконані на глиняних табличках, а у Давній Греції нотаріуси оформлю­вали та реєстрували угоди, беручи за основу і приватне, і державне право[169].}

Український учений М. Страхов стверджував, що дав- ньосхідному праву були відомі договори купівлі-продажу, дарування, міни, перевезення, оренди, зберігання, під час укладення яких потрібно було дотримуватись особливих формальностей.

О. Нелін слушно вважає, що джерела нотаріату дослід­ники віднаходять ще у давніх цивілізаціях Вавилону та Єгип­ту. Спершу нотаріат виник як різновид адміністративної дія­льності; зокрема тисячоліття тому в Вавилоні, Єгипті, Іудеї були писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково- витратні книги, переписували населення і його майно. Окре­мі посадові особи, які забезпечували формування доказів у Стародавньому Єгипті, а в Греції - ієромемнеси чи епістази, і були священнослужителями¹.

Як зауважує Ж. Лєкран, поняття «нотаріус» ґрунтуєть­ся на дієслові «нотувати» (записувати, тестувати). Писар завжди зображувався із каламом в руках, а також маленькою палітрою...^{[171] [172].}

Писарська справа передавалася від батька до сина. У численних наукових працях наводиться, як формувався пи­сар: він переймав знання від батька, існували навіть сім'ї пи­сарів; отримував певну освіту. «Вухо у нього на спині» - означало, що навчання молодих писарів відбувалося за до­помогою лозини, а іноді й батога^[173]. Тобто було встановлено освітній ценз для осіб, які були писарями.

Тих, хто складав акти, визначали так: писар - це sesh - той, хто пише, а точніше sesh medjat - «писар актів». В епоху Давнього Царства вже була потреба у врегулюванні соціаль­ного життя, зокрема мати те, що ми називаємо «акти», а від­так для їх укладання були потрібні спеціалісти. Історичних джерел щодо існування у ті часи нотаріальної діяльності не віднайдено; не відомі також і приватні засвідчені акти, але відомі так звані «головні» над писарями царських актів; інші мали назву «писар царських документів». З огляду на це, по­стає питання щодо існування печаток та скріплених печат­кою актів. Такі печатки, зокрема, були знайдені в Абузірі і Саккарі, а, отже, посвідчені акти мали б існувати з давніх епох.

Основними джерелами староєгипетського права були звичаї та закони. Найдавніші закони та їх збірники не зберег­лися, але про них згадують у своїх працях грецькі та римські історики. Першим законодавцем вважають Менеса - фараона І династії. Велике законодавство пов'язано з ім'ям Рамзеса ІІ, яке було спрямоване на встановлення кастової організації су­спільства, удосконалення армії та державного апарату. У VIII ст. до н. е. з'явилася кодифікація фараона Бокхора, що складалася із 40 рулонів папірусу, проте до наших днів вона не збереглася. За цією кодифікацією було ліквідовано боргове рабство, селянам-общинникам було дозволено вільно розпо­ряджатися своїми земельними наділами^{[174] [175].}

У стародавньому Вавилоні з виникненням приватної вла­сності та найпростішого цивільного обороту для засвідчення набутих прав закликали свідків. Свідок був головною особою, що надавала нотаріальні послуги, доки не сформувався звичай укладати угоди (купівлі-продажу, дарування, міни) у письмовій формі. В пам'яті свідків закріплявся зміст зобов'язань за дого­вором, який у разі потреби ними відтворювався. Із виникнен­ням письмової форми угод свідків залучали не для підтвер­дження їхнього змісту, а лише для факту укладання угоди^[176].

Французький дослідник історії нотаріату Ж. Лєклан вважає, що аналіз історичної спадщини Давнього Єгипту дає змогу віднайти відомості про існування особливої категорії писарів, яких можна вважати віддаленими попередниками сучасних нотаріусів, а функції, які вони виконували, прирів­няти до нотаріальних. «Зображення писарів тут присутні в різних сферах діяльності. На польових роботах завжди фігурує писар - реєстратор, він може супроводжуватись агентами, які наглядають за виконанням робіт; збирачі податей; одні писарі присутні при всіх операціях, які ми можемо назвати комерцій­ними; інші більше зорієнтовані на адміністративні проблеми або армію.

Зобов’язальне право виникало насамперед із договору купівлі-продажу, що здійснювався послідовно за трьома ак­тами: 1-й - угода між покупцем і продавцем про предмет ку- півлі-продажу із вказівкою на те, що плата здійснена повніс­тю; 2-й акт мав релігійний характер і був підтвердженням договору клятвою, яку давав продавець; 3-й акт вводив по­купця у володіння землею. Він проходив перед судом, і потім ім’я покупця реєструвалося у поземельних книгах замість імені продавця. Згодом другий акт переставав діяти. Право власності переходило лише з передачею речі, тобто із вве­денням у володіння^{[177] [178].}

Найпоширенішими на цей час були також договори по­зики та найму.

Ж. Лєкран зазначає, що під час розкопок руїн храмів було знайдено добре організовані нотаріальні архіви, які да­ють нам конкретні уявлення про те, як складалися нотаріа­льні акти. Вивчення єгипетського права як права суспільства й економіки епохи фараонів потребує ще багатьох дослі­джень, аналізу та синтезу документів. Якщо і є країна, де по­няття права було абсолютного фундаментальним, то це - Давній Єгипет. Загалом уся правнича система епохи фараонів базується на основному принципі: це концепція Маат, Прав- ди-Справедливості^[179].

Тобто було запроваджено норми, що регулювали поря­док учинення нотаріальних дій, які ґрунтувалися на нормах звичаєвого права.

Спадкування зазвичай відбувалося згідно з законом: спершу спадкували діти, незалежно від статі, порівну. Якщо сім'я була бездітна, майно спадкували брати і сестри помер­лого. Єгипетському праву був відомий і заповіт¹.

Поряд із звичаєвим правом існували закони царя Ур- Намму, Ліпід-Іштара, Віллами та царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н. е.)^{[180] [181].}

Законник Ліпіт-Іштара складався із близько 40 статей. Він, зокрема, містив норми зобов'язального, сімейного та спадкового права.

Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільними від релігійного впливу^[182].

Закони Хаммурапі треба визнати однією з найважли­віших пам'яток правової думки давньосхідного суспільства. Це перший відомий світовій історії детально викладений звід законів, у якому освячувались рабовласницький лад і приватна власність^[183].

Закони викладалися за певною системою: порядок су­дочинства, майнові відносини, шлюб і сім'я, знаряддя праці, захист особи^[184].

Встановлено, що Закони Хаммурапі регулювали увсебіч- но життя суспільства (його економічну, політичну, культур­ну сфери). Правовий акт містив чітку вказівку на статус документа як засвідчення певного факту чи обставин спра­ви. Зокрема вирішення комерційних операцій будь-якого ма­сштабу мало обов’язково супроводжуватися «документом із печаткою» і наявністю свідків¹.

У Законах Хаммурапі відображені договори купівлі- продажу, обміну, оренди землі, особистого найму, позики^{[185] [186].}

Правочини у стародавньому Вавилоні укладались у письмовій формі на спеціальних глиняних табличках. Викла­дення сутності, змісту угоди на табличці забезпечувало дов­готривале зберігання юридичних документів, які в такому ви­гляді дійшли до наших днів. Однак задля надійності і трива­лості збереження документів була потреба в появі ще гаран- тованішої форми - таблички з конвертом: табличка з текстом посипалася глиняним пилом і поміщалася в глиняну оболон­ку, на якій ще раз повторювався текст і ставилась печатка^[187].

Як зауважує Б. Тищик, для укладення договорів не ви­магали дотримуватись певних обрядовості, складних проце­дур тощо. Вони укладалися доволі просто, без зайвих форма­льностей в усній або письмовій формі, обов’язково при свід­ках. Переважала письмова форма, коли чітко, в певній послі­довності викладали суть та умови угоди. Очевидно, були ви­роблені певні формуляри і для угод, і для інших ділових па­перів. Під час укладання деяких із них вимагали ще й прого­лошення клятви, яка підкріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі-продажу раба, обміні мало бути два- три, а іноді значно більше свідків. Вони не ставили своїх під­писів, але їх імена зазначали у тексті угоди. Поруч із ними в документі вказували і писця, який склав його. Сторони підтверджували угоду своїми печатками або підписами¹. Ко­пії (або основні тексти) договорів зберігали у храмах^{[188] [189] [190].}

Укладення шлюбу відбувалося шляхом традиційного обряду, а також обов’язковою умовою його дійсності було укладення шлюбного договору.

Успадкування відбувалося двома шляхами: за законом і заповітом. Вважається, що успадкування за заповітом є ознакою вищого ступеня розвитку суспільних відносин. Діти успадковували свою частку порівну. Діти рабині брали участь у розподілі спадщини, якщо батько-господар визна­вав їх своїми. Але у цьому разі діти від законного шлюбу ма­ли право узяти свою частку першими (ст. 170)3.

У ст. 150 Законів Хаммурапі встановлювалося: якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що буде після неї, своєму синові, якого любить; братові вона не повинна віддавати^[191].

Досліджуваний О. Рифтиним документальний корпус Межиріччя дав змогу вести їх ранню змістову специфікацію (залежно від видової категорії) - ще від часів Шумеру та Ва­вилону. Більшість письмен Межиріччя, що дійшли до нашого часу, - це публічні та приватноправові акти, а також релігій­ні, літературні, навчальні тексти^[192].

Усвідомлення значення документів як акта влади, по­свідчення права власності надало їм особливого статусу, а

правнича практика не просто підтвердила це, а й сформувала ті аспекти документної інформації, що суттєво впливали на характер правових відносин. Таким стало належне оформ­лення документів, зокрема наявність необхідних засвідчува- льних елементів¹.

Найпоширенішим способом підтвердження інформації були відбитки вирізьблених із каменю чи мушель штемпе­льних і циліндричних печаток^{[193] [194]. Зазвичай вони виготовля­лись із лазуриту, аметисту, онікса, агату чи інших видів ка­меню або ж із слонової кістки чи склоподібної пасти і місти­ли сцени життя світського або релігійного змісту, символічні зображення, тексти різної тематики[195].}

Задля убезпечення документної інформації від спо­творення було започатковано інститут свідків укладання документів, виготовлення їх копій, дублікатів, «нотаріаль­не» оформлення доказів^[196]. Наприклад, близько 2000 р. до н. е. датується закон про укладення угод, що чітко регламенту­вав хід і оформлювання ділової операції, зокрема і те, як во­на мала бути «зафіксована і підписана сторонами і свідка- ми»^[197]. Письмове закріплення факту правової дії передбачало виготовлення двох ідентичних екземплярів документа, один з яких зберігався в архіві, інший - в особи-фігуранта справи. Додаткові запобіжні заходи щодо збереження інфор­мації були спрямовані на унеможливлення фальшування документів¹.

Правило щодо виготовлення документів, зокрема до­говорів, не менше, ніж у двох примірниках, використовується нотаріусами й донині.

На розвиток близькосхідної цивілізації значно вплину­ло поширення освіти, що виявилось у появі навчальних осе­редків, розгорненні літературних дискусій і полемік та, най­головніше, формуванні особи, обізнаної в багатьох галузях знань. Зокрема слід наголосити на існуванні центрів підго­товки «універсального типу вчених», як стверджує С. Кра­мера, - писарів^{[198] [199].}

Слухачам шкіл викладались курси, що мали за мету розвиток широкого кругозору і формування вмінь, навичок роботи з документами. Проте, на думку вчених, ранній історії держав Месопотамії нехарактерно виокремлювати як особ­ливий штат фахівців, котрі вміли укладати документи. Також в історичних джерелах не трапляються лексеми, які б визна­чали особу, яка займалася документуванням^[200].

Поступово в умовах розвитку управління як невід'єм­ного чинника існування держави соціальний авторитет пи­сарів зміцнюється. Писарі існували при певних закладах, фа­мілії чи одноосібно займалися «діловою» практикою як осо­бливим ремеслом. Відбувається диференціація функціональ­них обов'язків працівників канцелярії, що, як і інша структу­ра установи, поступово революціонізувала^[201].

На думку В. Бездрабко, імовірно, мало місце усвідом­лення жанрово-видової відмінності документів, що наро­джувалися в різних закладах¹.

У Давньому Єгипті також існувала палата письма, де укладалися документи, а також спеціальні школи, палати, зали письма, де навчали складати документи, що передбачало сту­діювання майбутніми писарями граматичних, літературних, математичних, географічних, історичних, правових, інших знань. Навчальний процес забезпечувався відповідними слов­никами (зокрема й іноземних мов), палеографічними довідни­ками, посібниками, що сприяли формуванню вміння і навиків роботи з документами (наприклад, папірус Карлсберг ХІІ «По­яснення використання знаків, пояснення труднощів, розкриття прихованих речей, пояснення темних місць» (ІІ ст. н. е.))^{[202] [203].}

Єгипетський писар (нотаріус) використовував у своїй ро­боті гострий кремнієвий камінь, що прикріплювався до очере­тяної палички, як до ручки перо. Як чорнило використовували­ся натуральні продукти. Для зберігання фінансових та інших документів використовувалися тендітні глиняні глечики^[204].

У VH ст. до н. е. в Єгипті з’являється кодекс царя Бокхо- ріса, що складався з восьми книг (40 сувоїв). За цими закона­ми вперше було заборонено обернення в рабство боржників, а селянам дозволялося здійснювати відчуження і заставу своїх наділів. Уперше застосування права перестало бути мо­нопольним заняттям жерців і договори перестали писати мовою священних формул^[205].

Із розвитком торгівлі й обміну в Єгипті з'явились різні види зобов'язань, що набули певних правових форм. Упродовж тривалого часу договори укладали як урочисту клятву, яку ви­голошували перед жерцями й урядовцями. Тільки за царюван­ня фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядовості, набуло світського характеру¹.

Спадкування відбувалося зазвичай згідно з законом: спе­ршу спадкували діти, незалежно від статі, порівну. Діти спадку- вали майно батька, матері, а також рідних з боку матері^{[206] [207].}

Єгипетському праву відомий був і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення або зменшення часток спадку різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпорядитися щодо передачі якихось речей чи іншого майна у фонд заупокійного культу. До V династії й дружина мо­гла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно^[208].

Як зазначає О. Нелін, окремі посадові особи, які забез­печували формування доказів у Стародавньому Єгипті, нази­валися агрономомами, а в Греції - ієромемнесами чи епіста- зами, і були священнослужителями^[209].

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у ро­ки правління сина Біндусари Ашоки (272-232 рр. до н. е.). У Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Ва- вилоні, азіатський спосіб виробництва^[210].

У Стародавній Індії серед джерел права особливе місце займали дхармашастри - збірники релігійно-етичних, право­вих розпоряджень, правил (драхм) і артхашастри - трактати про політику і право^[211].

Особливе місце серед драхм (дхармашастр) посідали закони Ману (ІІ ст. до н. е.). Закони Ману відображали твор­чість різноманітних шкіл брахманів і були навчальними по­сібниками¹.

Зобов’язання у староіндійському праві випливали із договорів та з деліктів. Наприклад, поширеними були дого­вори позики, а також надання речей напрокат, спільне кори­стування приміщеннями тощо.

Об’єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об’єму. Продавцем міг бути лише власник речі. Продавець, який вказував покупцеві на всі не­доліки речі, звільнявся від покарання. Договір купівлі- продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після йо­го укладення^{[212] [213].}

В Індії під час продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам, кредиторам, і лише після них можливість купити землю отримували всі охочі. Ціну землі визначали сорок сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покуп­ців було запропоновано більш високу ціну, ніж поставлену сусідами, то надлишок надходив до казни^[214].

У законодавстві, зокрема у законах Ману, нічого не йдеться про форму укладення договорів. Однак у разі вирі­шення спорів належало покликатися на свідків, а відтак, стверджує Б. Тищик, їх присутність була обов’язковою. Якщо свідків не було, то застосовували клятви й ордалії. З цього можна зробити висновок, що якоїсь єдиної, обов’язкової фо­рми укладення договорів не існувало^[215].

Водночас недійсними вважалися договори, укладені п’яним, божевільним і рабом, а також шляхом обману.

Щодо спадкування, то законодавство і звичаї передба­чали лише спадкування за законом. Про заповіт не йдеться¹.

Наступний етап пов’язаний із Грецією, де Арістотель, Плутарх, Діоген Лаерс визначали велич країни. І саме в цей період нотаріуси почали оформляти і реєструвати договори, ґрунтуючись і на приватне, і на державне право^{[216] [217].}

Афінське право було найбільш розвинутою у Старода­вній Греції системою рабовласницького права, що суттєво вплинула на правові системи інших полісів, зокрема тих, що входили до Афінського морського союзу^[218].

Основним джерелом права в Афінах був закон, систе­матизовані зводи законів - закони Драконта (VII ст. до н. е.), закони Солона, звичаї, а геліея керувались і своїм переко­нанням, створюючи нову норму права^[219].

Поняття договору розкрив філософ Арістотель у своє­му творі «Риторика». Він наголошував, що договір - це спеці­альний закон, який пов’язує між собою особи. Спершу існу­вало спеціальної форми укладення договорів, а достатньо було лише згоди сторін. Але згодом із метою полегшення до­казу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договору підписували всі сторони у присутності свідків. Договір можна було укласти в присутно­сті урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. За­звичай форму укладення договору обирали самі сторони. На ранніх стадіях розвитку афінського права велике значення мало виголошення певних слів, формул^[220].

Існували такі договори: купівлі-продаж, договір май­нового й особистого найму, договір позики, договори това­риства (ними оформлялось спільне користування загальним майном двох або декількох осіб)¹.

На ранніх етапах розвитку афінське право визнавало тільки спадкування згідно з законом. Реформи Солона вста­новили і спадкування згідно з заповітом^{[221] [222].}

Відомі нотаріуси-писарі і в Древній Греції. Вони оформ­ляли та реєстрували договори^[223]. Аналіз небагатьох грецьких джерел, що дійшли до наших днів і є доступними для дослідни­ків, свідчить про те, що вже з VII ст. до н. е. для укладення при­ватних та публічних угод широко застосовується письмова фо­рма. Водночас деякі з них для більшої вірогідності проходили процедуру спеціальної реєстрації. Зокрема, у договорі про оре­нду приватної землі (103 р. до н. е.) містяться відомості, що до­кумент був написаний «хранителем договорів», підписаний свідками та сторонами (цікаво, що перед їхніми підписами на­ведено короткий перелік основних положень договору). В кінці є помітка «хранителя договорів» та помітка про реєстрацію^[224].

С. Карпюк зазначає, що писарі становили особливу со­ціальну верству, що формувалася за виборчим принципом і мала запобігати «спадковій спеціалізації». Хоча «великих ві­зирів» із еллінських писарів не вийшло, проте упродовж ІІ—І ст. до н. е. повноваження писарів «вийшли за межі звичайних» обов’язків і, відтак їм довелося наглядати за багатьма над­звичайно важливими полісними проектами, здійснювати комунікацію між міською общиною й імператорською адмі­ністрацією, розподіляти відзнаки тощо^[225].

Право на спадщину мали лише сини, які ділили майно у рівних частках. Вільне розпорядження спадкоємця майном відбувалося в чітко обумовлених випадках. За наявності за­конних дітей чоловічої статі свобода заповіту, зазвичай, не допускалася. Якщо не було синів, спадкували дочки, яких на­зивали: «дочки-спадкоємниці». Держава брала на себе турбо­ти, пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки-спадкоємниці ста­вав, найімовірніше, найближчий родич з боку батька¹.

Заповідати майно міг тільки громадянин, який не мав синів. Заповіт мав відповідати таким умовам: заповідач по­винен бути дієздатний та правоздатний, при здоровому глу­зді, мав складати заповіт без фізичного чи психічного приму­су. Не мали права заповідати жінки, неповнолітні, усиновлені сини, особи, які займати державні посади, пов'язані з матері­альними засобами, аж доки їх звіти не будуть затверджені. Заповіт укладали у присутності свідків в усній або письмовій формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіре­ній особі або властям. Заповідач міг у будь-який момент ану­лювати свій заповіт^{[226] [227].}

Перемога Спарти над Афінами у Пелопоннеській війні (IV-ІІІ ст. до н. е.) призвела до певних змін у суспільному житті. У законодавчому порядку було дозволено дарування і заповіт будинків, землі та інших речей^[228].

Як зазначає Б. Тищик, загалом договірне право було нерозвинене, непоширене, бо в країні домінувала не приват­на, а спільна, колективна власність, існували численні пере­житки первіснообщинних відносин. Купівля-продаж, позич­ка, обмін речей тривалий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свідках, як правило, не за гроші, а у бар­терній формі (товар за товар, річ за річ)¹.

Спадкування майна померлого батька чи чоловіка від­бувалося згідно з законом^{[229] [230].}

У другій половині ZV ст. до н. е. разом з іншими грець­кими державами Афіни завойовуються Македонією, а після розпаду імперії Олександра Македонського у 323 р. до н. е. вся Греція стає провінцією Риму^[231].

За одними джерелами, нотаріат як інститут має давні традиції в історії Греції, де, отримавши розвиток за законодав­ством Солона, сягнув розквіту в епоху еллінізму, зокрема за ча­сів Птоломея, а згодом через Єгипет потрапив до Риму. Його подальший розвиток відбувався під впливом еллінського зако­нодавства, зміцнів за допомогою відомих законів Юстиніана, зокрема завдяки першій главі «Книги Епарха» імператора Лева VZ Мудрого, яка є першим в історії Нотаріальним Кодексом^[232].

Одні з перших форм нотаріату знаходимо і в стародав- ньоєврейській державі. На підставі аналізу стародавніх руко­писів доходимо висновку, що ізраїльтяни, перебуваючи в Єгипті, ознайомились із писемністю^[233] та почали використо­вувати її в державних справах і в процесі судочинства. Зі се­редини ZZ тисячоліття до н. е. про книги і державні письмові акти згадується вже як про звичне явище. Після війн, упоря­дковуючи державний устрій, Давид призначив 6 тис. осіб суд­дями і писарями у різних містах для нагляду за релігійними і світськими справами. Вони, власне, і виконували функції, що надалі перейшли до відання нотаріату. Судді та писарі, за звичаями Стародавнього Сходу, мали свої визначені місця на відкритих частинах міста (ворота, храми, майдани, базарні площі). Тут вирішувались усі спірні питання, а писарі завіря­ли акти дарування, відтермінування платежів тощо. Водно­час Л. Ясінська¹ та Л. Шаповалова^{[234] [235] зауважують, що про адво­катів і повірених у Старому і Новому Завіті не згадується.}

Справді, прямої вказівки на нотаріусів у Біблії немає, хоча існують норми, що опосередковано підтверджують на­явність осіб, які вчиняли нотаріальні дії.

Відомі звичаї стародавніх євреїв видавати контракти у двох примірниках, з яких один (закритий і запечатаний) вруча­вся у присутності свідків третій особі і в разі опротестування контракту слугував повним доказом. Близько 600 рр. до н. е. обов'язок приймати і запечатувати контракти публічною (офі­ційною) печаткою була довірена переписувачам або секрета­рям, які входили до керівництва народом: при викладі більшо­сті положень використовували вони абревіатури (скорочення), що давало їм змогу писати з великою швидкістю^[236].

Основою всього староєврейського права стали так зва­ні Десять заповідей, згідно з Біблією передані через Мойсея єврейському народу прозрінням^[237].

Особливе значення для кожного християнського релі­гійного об'єднання мають приписи священної книги світової релігії - Біблії, яка є, по суті, збірником багатьох творів, напи­саних різними авторами у різні епохи. Саме у Біблії розкрито засади християнського віровчення та культу, подано основні парадигми християнського світогляду. На основі матеріально­го розуміння поняття джерела права як правотворчої волі се­ред дослідників православного канонічного права поширена думка, що норми Біблії є фундаментальними принципами (найвищий авторитет), на яких ґрунтується все життя церкви, формальною засадою церковної правотворчості. Біблія, як і більшість священних книг інших релігій, не містить система­тизованого кодексу релігійно-правових норм. Однак охоплює загальні начала, вихідні положення та напрями правового ре­гулювання, які через акти тлумачення та нові норми, що ви­никають на підставі біблійних доктрин, деталізуються і реалі­зуються через них. Конкретні приписи та загальні парадигми Біблії істотно вплинули на історичний процес формування канонічного права всіх, без винятку, гілок християнства¹.

Загалом Старий Заповіт - це зібрання універсальних за­конів. У ньому відображені норми, які на сьогодні закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, адміністратив­ному, цивільному, земельному, шлюбно-сімейному праві тощо^{[238] [239].}

На думку російської дослідниці Л. Шаповалової, дотич­ними до нотаріату є норми Біблії. Зокрема Старий Завіт: Книга «Вихід» (гл. 32:16, гл. 18:22); «Числа» (гл. 27:2); «Второзакон- ня» (гл. 1:16, гл. 21:20, гл. 25:1); «Книга суддів Ізраїльських» (гл. 4:5); «Перша книга Параліпоменон» (гл. 23:4, гл. 26:29-32); Новий Завіт: «Послання до Римлян» (гл. 16:22)^[240].

Аналізуючи главу 42 Книги Премудростей Ісуса сина Сирахового, відстежуємо, що у Біблії є відомості про порядок захисту своїх інтересів та права власності, «не соромитися очного виконання закону Всевишнього і завіту і суду, щоб учинити правосуддя нечестивому, суперечки між товаришем і стороннім і надання спадщини друзям, точності у вазі і мі­рах, - чи багато, чи мало придбаєш, - неупереджености у ку­півлі і продажу... При злій дружині добре мати печатку, і, де багато рук, там замикати. Коли щось видаєш, видавай за ра­хунком і вагою і роби всяку видачу і приймання за записом»¹. Тобто підтверджується наявність цивільного обороту і необ­хідність фіксації договорів, зокрема укладення договорів ку- півлі-продажу, які скріплюються печаткою.

Привертає увагу вислів з 44 Псалму: «Язик мій - перо книжника-скорописця»^{[241] [242].}

Тобто у Псалмі вказується на певне коло шановних громадян - «книжників-скорописців», які володіли доскона­ло технікою письма і, на нашу думку, були праорганами но­таріусів, або, точніше, вчиняли перші нотаріальні дії, прирів­няні до нотаріально посвідчених.

Ці особи, крім володіння високою технікою письма, ма­ли бути високосвідченими, могли складати проекти різних документів, зокрема договорів, та надавати консультації. На це вказується у главі 41 Книги Премудрості Ісуса сина Стра­хового: «Золото і срібло утверджують стопи, але надійнішою за те й інше визнається добра порада»^[243].

Як стверджують Л. Сопільник та М.-Б. Камінський, в євреїв склався мінорат - монопольне право молодшого сина на батьківський спадок^[244].

У Старому Завіті зафіксовані й положення, що регла­ментували відносини, пов'язані зі спадкуванням, які мали беззастережний характер і були обов'язковими для вико­нання. Обов'язковість їх виконання єврейською спільнотою забезпечувалася суворим покаранням Єговою (Господом) у разі невиконання його настанов¹.

Спадкування за Старим Завітом, згідно із законом, та­кож передбачало п'ять черг спадкування залежно від ступе­ня спорідненості: перша черга - син, друга - дочка, третя - брати, четверта - брати батька, п'ята - інший близький ро­дич з роду спадкодавця^{[245] [246].}

У зв'язку з можливістю народження дітей від різних жінок спадкування мало певні особливості. У частині третій глави 21 Второзаконня зазначається: «Якщо в кого будуть дві дружини - одна улюблена, а інша нелюба, і як улюблена, так і нелюба народять йому синів, і первістком буде син не­любої, - то, при розділі синам своїм майна свого, він не може синові дружини улюбленої дати першість перед первород- ним сином нелюбої, але первістком повинен визнати сина нелюбої і дати йому подвійну частину з усього, що в нього знайдеться, тому що він є початок сили його; йому належить право первородства»^[247].

Християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїз­му християнство запозичило основний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та доповнивши її. Християнство висунуло низку нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що отримав назву Новий Завіт. Він становив другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії була закріплена назва Старий Завіт^[248].

Як зауважує С. Сливка, Старий Завіт - це правочин, укладений між Богом і лише одним народом, євреями, з ме­тою допомоги¹. Новий Завіт як правочин, укладений між Бо­гом і всіма людьми, писався святими апостолами після Різдва Христового протягом півтора століття, складається з чоти­рьох Євангелій («блага вість») та двадцяти трьох книг (Апос­тольські послання)^{[249] [250].}

Отже, Новий та Старий Завіти - приклади одних із най- відоміших світових правочинів, до складання яких залучені особи - письці-євангелісти, які були попередниками майбут­ніх нотаріусів.

Характеризуючи документи давньосхідної цивілізації,

B. Бездрабко стверджує, що ретельне вивчення правових пам'яток доводить раціонально виважене слідування писа­рями порад їх укладання, що засвідчує «обережність» ужи­вання рекомендованих приписів із метою не тільки уник­нення встановлених правил, а й усвідомлення їх значення, опосередковано - важливості документа. Останній викону­вав диспозитивну функцію, тобто його укладання було необ­хідною умовою здійснення більшості правових дій, їх легіти- мності. Існування вимоги письмово фіксувати умови угоди пов'язано з тим, що вже тоді документ став одним із найваж­ливіших доказів у судовому процесі^[251].

Та найбільшого розвитку за стародавньої епохи юрис­пруденція досягла у Римі. Від давньоримського законодавст­ва людство успадкувало знамениту правову систему, стриж­нем якої був ретельно розроблений інститут приватної вла­сності; римські правники-юрисконсульти стали авторами багатьох класичних термінів, визначень, формулювань тощо. Внаслідок накопичення правового матеріалу склалися традиційні форми, яких належало дотримуватися під час укладання та редагування тих чи інших актів¹.

2.2