Соціально-політичний розвиток Галичини в складі Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Галичина (Галицькі землі; сучасні Івано-Франківська, Львівська !Тернопільська області) внаслідок вигідного геогра­фічного розташування та сприятливих умов проживання з дав­ніх-давен перебувала на шляхах переміщення різних етносів.

Упродовж VIII-IX ст. відбувалися активні процеси розсе­лення слов’янських племен. Невдовзі зоною їх проживання ста­ли величезні простори від Вісли до Дніпра. У другій половині І тис. з-поміж них виділилися окремі племена, які згадуються у давньоруських літописах. Наприклад, у верхів’ях Дніпра та Західної Двіни і далі на схід - аж до Волги - жили кривичі й ільменські словени. їхньою столицею був Новгород, що згодом став головним містом Північної Русі.

- радимичі; ще далі на схід і північ - в’ятичі (у басейні р. Оки). Території в середній течії Дніпра зайняли поляни, основним осередком яких став Київ. Саме ці землі - між Дніпром, Ip- пінем і Россю - М.Грушевський називав “Руссю властивою... центром історичного життя нашого народу і вихідною краї­ною його імени”. І далі: власне “під іменем Руси Київщина протиставляється... північним та східним землям.., Волині, Галичині”^[95].

На схід від полян, ліворуч Дніпра, південніше від радими­чів, поселились сіверяни. Зоною їх розселення стали землі у басейнах Десни і Сули. Активними були міграційні процеси в південному напрямку - в басейні Дону, але “натиск печенігів, а потім половців, - на думку М.Грушевського, - ослабив цю колонізацію і примусив переважну частину людності вибра­тися далі на північ”^[96].

До східнослов’янських племен належали уличі, котрі зай­мали територію південніше від місця проживання полян, а також тиверці, котрі проживали у Північному Причорномор’ї - головно між Дністром і Дунаєм^[97].

У “Повісті минулих літ”, найдавнішому літописі, укладено­му в Києві на початку XII ст., згадується про племена дулібів, що поселились західніше від деревлян, переважно в басейні Західного Бугу^[98]. Вони в IV-V ст. вели осілий спосіб життя, займалися головно землеробством та скотарством. Територія розселення дулібів охоплювала землі від північних схилів Карпатських гір аж до Полісся. Літопис зазначав, що за ві­зантійського імператора Іраклія (VII ст.) обри^[99] вели війну зі слов’янськими племенами і, підкоривши дулібів, поводилися з ними дуже жорстоко, запрягаючи їхніх жінок замість коней або волів^[100]. Однак невдовзі дуліби повстали і зуміли визво­литися з-під панування обрів. Літописець так закінчував опис їхнього життя: “... і пороша вси, і не остова ні один обрин, і є притча в Русі і до сего дня - погибоша, аки обри”^[101].

Як засвідчують історичні матеріали, вже у VI-VII ст. дуліби мали свою політичну організацію, але конкретні відомості про її діяльність украй обмежені. Невідомі навіть чіткі межі розселен­ня й автентична назва їх племінного центру. Пізніше дуліби та­кож згадуються спорадично, скажімо, як учасники походу князя Олега на Візантію у 907 р.^[102] До речі, етноніми “дуліби” ще й досі збереглися в топонімії: села Дуліби у Львівській, Волинсь­кій, Рівненській, Тернопільській областях, а також у Білорусі. Значне поширення цієї назви впродовж багатьох століть може слугувати доказом могутності цього племінного союзу.

На думку радянського історика Б.Рибакова, руська держав­ність зароджувалася у середовищі Дулібського союзу племен. У VI ст. цей союз розбили авари разом з його стародавнім племін­ним центром, який свого часу консолідував усі західні і східні племінні об’єднання слов’ян - Волинь. Однак з плином часу суспільне життя у цьому регіоні налагодилося, а колишній полі­тичний центр Волинь було змінено на новий - Володимир-Во- линський. У той час на території Галичини слов’янські племена (білі хорвати, уличі та тиверці) сформували державно-політичне об’єднання, що візантійські джерела іменують як Велика, чи Біла Хорватія. Цей племінний союз існував до 993 р., коли його приєднав до Київської Русі Володимир Великий^[103]. Радянський історик !!.Третьяков наголошував: у цей час слов’яни Дністра мали власні торговельно-економічні центри. У VI ст. племена Прикарпаття та Подністров’я значно впливали на державно- правовий розвиток Східної Європи^[104].

Окрім дулібів у літописі згадуються ще два племінних со­юзи, котрі розселилися на західноукраїнських землях, - бужан і волинян: “бужани, бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни”; “дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни”^[105]. Назва “бужа- ни” походить від зони розселення цього племені - басейну р.

До етнічних слов’янських груп, котрі проживали на захід від Києва і згадуються в “Повісті минулих літ”, належали воли- няни. Зауважимо, що автор Літопису згадував про них як про своїх сучасників: “Дуліби же жили по Бугу, де нині волиняни”. Вивчення всього комплексу джерел дає підстави стверджу­вати: це ще одна самоназва нащадків тих самих дулібів, які розселилися в басейні Західного Бугу. Поява ж назви “воли­няни” пов’язана з виникненням при впадінні р. Гучви у За­хідний Буг міста, що отримало назву “Волинь” (чи “Велинь”) і стало їхнім політичним центром. Це місто описано в давніх хроніках. Арабський мандрівник, історик і географ аль-Массуді (X ст.), згадуючи про волинян, стверджував: “Між ними (слов’янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ нази­вався валінана, і йому слідували здавна інші слов’янські племе­на та їхні царі його слухали... Цей народ є одним з слов’янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними”^[108]. Все це дає підстави стверджувати, що волиняни були давнім слов’янським племенем. З цього приводу М.Грушевський пи­сав: “У всіх тих назвах маємо імена дрібних округів, і вони часом могли існувати разом, наприклад, назва Бужан могла прикладатися до південно-західної частини дулібської землі, країни верхнього Буга, а назва Волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Буга”^[109].

На думку відомого українського історика І.Крип’якевича, дуліби, бужани, волиняни - це три племінні групи, котрі жили на одній території, але у різні часи^[110]. До надбужанських пле­мен дехто з дослідників зараховував ще плем’я лучан. Деталь­ніших джерельних даних про них не існує, хоча згодом їхній центр - м. Луцьк згадується як столиця Луцького удільного князівства^[111].

Низка дослідників, зокрема М.Грушевський і його учні (серед них - І.Крип’якевич та ін.), до давніх надбужанських племен відносять також жителів Червенської землі. Більшість істориків дотримуються думки, що місто Червень розташовува­лося на території історичної Волині. М.Грушевський вказував на пізніше поселення Чермно, південніше Грубешова (тепер це територія Польщі). Червняни згадуються й на сторінках Іпатіївського літопису XII ст. Історичні джерела подають мало відомостей про території басейну Сяну та верхнього Дністра, їх вивчення дає змогу припустити, що частково ця територія могла входити до зони розселення давньоруських племен уличів і тиверців. Віддавна вони замешкували землі в басейні нижньої течії Дніпра. Під натиском кочових племен - хозарів, печенігів, торків, а відтак - половців вони переселилися на території в басейнах Південного Бугу та Дністра, а згодом ще далі - до Дунаю. Чисельність племінних союзів засвідчують писемні джерела. “Було їх безліч, - пише про них літописець,

- і городи їх є дотепер”. Згадує про уличів візантійський імпе­ратор Константан Порфирородний. Він локалізував територію їх розселення і стверджує: їхні поселення наближались до кордонів Візантії, а сусідами цих слов’янських племен були печеніги^[112]. Авторитетні українські дослідники М.Грушевський та І.Крип’якевич припускали, що поселення уличів і тиверців на півночі сягали аж до Поділля та Південної Галичини.

На захід і південь від дулібів, у тому числі в Карпатських горах, “сиділо” плем’я білих хорватів. Окремі давньоукраїнсь­кі літописи й стародавні угорські хроніки, доповнюючи одні одних, засвідчують, що наприкінці IX ст.

З виникненням міських поселень і перетворенням їх на політичні центри організацій племінних союзів головним осе­редком підкарпатського району став Галич. Він вирізнявся з- поміж інших міст і незабаром став стольним градом Галицьких земель. Інші відомі міста - Звенигород, Перемишль, Теребов- ля - були столицями удільних князівств, якими управляли представники княжого роду Ростиславичів^[114].

Упродовж І тис. н.е. поступово здійснювалася колонізація східнослов’янськими племенами прикордонних південних, північних і західних земель, що тривалий час залишалися незаселеними та малонаселеними. Значно повільніше цей процес відбувався на східному й особливо на південно-схід­ному напрямку. Адже саме звідси наступали кочові племена, котрі переселялися з Приуралля, Центральної та Середньої Азії, Північного Ірану та Кавказу. Найбільш усталеним став західний кордон. Давньоукраїнське поселення, досягнувши річок Віслок, верхнього Сяну в районі нинішніх польських міст Кросно, Ряшів, Люблін та інших, зазнавали тут спочатку невеликої, а потім щораз інтенсивнішої польської та німецької колонізації. М. Грушевський наводить історичні факти: ще в XVI ст. Люблін (до речі, як і Жешув - Ряшів) “був одним з визначних вогнищ православ’я і уважався... руським містом”, а Б.Хмельницький “відгрожувавсь загнати “ляхів” за Віслу, що тут має значити етнографічну польську границю”^[115].

Відомості про історичний розвиток майбутніх західно­українських земель VII-X ст., що містяться у вітчизняних та іноземних історичних джерелах, дають змогу відтворити кар­тину суспільного життя у цьому регіоні. З розвитком осілого життя родоплемінні зв’язки ставали слабкішими, і поза ме­жами патріархальної родини відчуття кровного споріднення все більше обмежувалося і перетворювалося лише на певне моральне поняття, без жодних реальних наслідків. Поступово почали домінувати інтереси територіальної близькості, сусідс­тва, територіальної й економічної солідарності членів громади. Відбувалося поєднання принципів громадського співжиття з індивідуальними інтересами. Така еволюція від родоплемін­них відносин до територіальних суспільно-економічних, тобто перехід від родової до сусідської територіальної громади, був довготривалим і складним, оскільки сусідсько-територіальні стосунки розвивались переважно на основі кровних родинних відносин, причому в кожному конкретному випадку врахо­вувались певні місцеві особливості. На перших порах кров­ні родичі поселялися здебільшого неподалік, щоби зберегти тісні зв’язки між собою. З часом вони зростали і за рахунок природного поширення роду, і через адаптацію до свого се­редовища осіб, котрі не були кровними родичами. Саме так виникали нові родини, що разом творили сусідську грома­ду, сусідство^[116]. Ці громади були характерними для різних слов’янських народів і мали власні назви: у сербів - “задруга”, поляків - “ополє” тощо.

З розпадом родової общини, заміни її сусідською, зі збіль­шенням окремих сімей вести спільно сільське господарство стало надзвичайно важко, а його розширення в межах громади вичерпалися. Все це впливало на утворення форми власності на засоби та знаряддя виробництва. Від спільної родової влас­ності відбувався перехід до сімейної власності, а відтак - до приватної.

З великої патріархальної родини спочатку виділялися сім’ї, що осідали окремо, часто неподалік одна від одної й розпочинали самостійне ведення господарства, причому вони користувалися спільними землями, котрі через певний час ставали “своїми”. Як підтверджує вивчення різноманітних джерел, це був загальнослов’янський звичай. З плином часу виникли багатолюдні села, що пов’язано, на нашу думку, з нестачею вільних земель. Лише у прикарпатських районах і дотепер зберігся звичай поселятися окремими дворищами, які стоять посередині своїх ґрунтів, подалі від сусідів.

Про цей звичай антів і слов’ян писали й візантійські іс­торики, зазначаючи, що вони “живуть розкиданими й відо­кремленими поселеннями, селились далеко один від одного”. Ліси, води, сіножаті на тривалий час залишались спільною власністю всієї громади. Громада обирала старійшин, котрі управляли нею, дбали про порядок, вирішували дрібні справи і суперечки, а для більших збиралися загальні збори чолові­чого населення громади - віча. Такі громади збірник норм староруського права “Руська правда”^{[117] [118]* потім назве “верв”118?. Громада колективно відповідала за своїх членів.}

Згодом у центрі кількох менших громад (чи однієї більшої) споруджували укріплені городи чи городища, оточені ровом, валом, частоколом. Городи служили захистом від набігів воро­гів, а у мирний час були осередками ремесла й торгівлі. Потім на їх основі виникали більші або менші міста й містечка, які стали політичними, культурними і торговельними центрами не лише певних громад, а й більших околиць і регіонів. Саме тут селилося щораз більше людей, тут громада приймала рі- шення в усіх важливих справах, обов’язкових для виконання всіма зацікавленими особами. Такими центрами-осередками на західноукраїнських землях стали Перемишль, Червен, Га­лич, Звенигород та ін.

У VII-IX ст. етнічні групи та племена були вже не при­мітивними родоплемінними союзами, а своєрідними полі­тичними організаціями - протодержавними численними со­юзами. Зокрема, такою організованою силою були дуліби. У VII ст., за свідченнями давніх істориків, вони сформували свій племінний союз, до складу якого входило близько 200- 300 поселень. Аналогічні державні об’єднання створили також й інші племенні союзи.

З виникненням і становленням державності східносло­в’янські племена, котрі проживали на українських землях, на основі еволюційного розвитку сформували давньоукраїнську етнічну спільноту. Найдавнішими і найбільшими осередками її історичного життя були від VI ст. середнє Подністров’я, По­бужжя та Прикарпаття - “стародавня Русь”, бо, власне, тоді поширилося використання етноніма “Русь”, який мав давнє місцеве коріння й особливо глибоко вкорінився у суспільній свідомості та політичному житті народів Західної Русі. Саме тому з’явились назви “Червона Русь”, “Галицька Русь”, “Во­линська Русь” та ін.^[119]

Літописні повідомлення про східнослов’янські племена IX-X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувалися в їх середовищі водночас із процесами політичної консолідації. Вислови “Руские гради”, “мы от народа Руского”, “Русин”, які містяться в тексті договорів Київської Русі з Візантією 907-911 рр., підтверджують усвідомлення етнічної єдності всіх давньо­українських племен. Інтеграційні процеси відбулися насампе­ред унаслідок підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї Київської Русі. Не випадково літописець у 898 р. вважав за можливе на­голосити: “А словенский язык и Руский одно есть”. Мовною основою давніх українців стала говірка полян-русів^[120].

Незважаючи на довготривалу, інколи гостру дискусію, дослідники дотепер не мають одностайної думки про поход­ження та дефініцію назви “Русь”^[121].

У VIII ст. візантійські й арабські джерела для позначення населення, яке проживало на українських землях, почали використовувати назву “Русь”.

Могутньому племені русів вдалося підкорити інші слов’янські племена та обкласти їх даниною. Показовою для розуміння відмінностей між русами й іншими слов’янами є розповідь візантійського імператора Костянтина Порфиро­родного. Він повідомляв, що кожного року восени і взимку руси збирали данину зі слов’ян.

У І ст. до н.е., коли Юлій Цезар оволодів Галією, він заво­ював кельтське плем’я, яке називало себе рутинами. Розгром­лене плем’я рутинів розділилося на дві частини. Одна з них поселилася на Прикарпатті, де злилася зі слов’янами, пере­давши їм свою назву. Авторитетний правознавець, професор П.Музиченко допускає, що населення Галичини - нащадки цього народу, бо в пізніші часи в офіційних документах вона іменувалася Рутенією^[122].

Назва “Русь” утворилася внаслідок процесу формування українського етноніма на ґрунті етногенези кількох великих і давніх народів, що жили в добу розселення слов’ян.

Приблизно від VI ст. термін “Русь” застосовувався пере­важно до Київського князівства. “Поїхати на Русь” - озна­чало поїхати на Київщину. Термін “Русь” не поширився на північні (власне, російські) землі навіть тоді, коли Київська Русь об’єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, у другій половині XIV ст., цей термін присвоїла собі Московська держа­ва. Тривалий час термін “Русь” використовувався в Західній Україні. У топоніміці Закарпаття та Прикарпаття існує 24 назви, пов’язані з цим терміном. Населення Закарпатської України дотепер називає себе “русинами”^[123].

Держава, яка утворилася на землях заселення племенними союзами східних слов’ян, отримала назву “Русь”, “Руська земля”. До неї увійшли території Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини (землі полян, сіверян, древлян). З другої половини XII ст. для означення цього регіону дедалі частіше вживався термін “Україна”, “Вкраїна”. Походить він від слів “край”, “окраїна”, “земля” і поширюється на територію, що була основою держа­ви Київська Русь X-XII ст. Уперше цей термін зафіксовано в Київському літописі під 1187 р. для позначення Переяславського князівства. Назву ж “Київська Русь” ввели історики.

Київська держава виникла, ймовірніше, не внаслідок мирного об’єднання східнослов’янських племен, а через на­сильницьке об’єднання навколо одного політичного центру - племені ПОЛЯН^[124].

Звістка про полян у літописі востаннє вносилася у 944 р., а про древлян - у 990 р. Ці племена - прямі нащадки антів - перебували на значно вищому рівні розвитку, ніж інші східнослов’янські племена^[125].

Російський учений О.Шахматов вважав, що анти були предками всього східного слов’янства^[126]. Чеський дослідник Л.Нідерле та російський археолог А. Спіцин вбачали в антах лише південну групу східних слов’ян^[127]. Найближчим до істи­ни був М.Грушевський, який вважав антів предками насампе­ред українського народу^[128].

У Київській Русі сформувалися всі ознаки існування ук­раїнського народу. Етнічна спільнота русинів-українців пере­творилася вже у родоплемінну державну спільноту, утверди­лася в Київській Русі, сформувала свій автохтонний культур­ний код, не піддалася асиміляції протягом численних століть української бездержавності.

Нація як специфічний стан об’єднання людей формува­лася за своїми стадіями становлення: плем’я, народ, нація. В основу кожної з них покладені певні компоненти: самоус­відомлення себе як спільноти, сприйняття своєї самоназви, загальна спільність культури, віросповідання, психологічна спорідненість, господарсько-виробничі зв’язки й обжита, ос­воєна територія - етнічна територія. Самоусвідомлення себе як нації передбачає не тільки етнокультурну спільність, а й розширює завдання політичної та соціальної сфер^[129].

Самосвідомість передбачає також появу самоназви людсь­кого угруповання - основного компонента у процесі формуван­ня народу, в якій виявляється психологічна сумісність, родин­на здруженість, визнання єдиного предка. Під час консолідації та об’єднання близькоспоріднених східнослов’янських племен

52

у державу Київську Русь, що перейняла назву “полян-русів”, тривало існування локальних родоплемінних самоназв: древ­ляни, волиняни, білі хорвати та ін. Згодом їх у собі уніфікував етнонім “русич”, “руський”^[130].

У IX ст. між ранньодержавними політичними утворення­ми, котрі виникли на території Західної Русі, та київськими князями встановилися тісні економічні, політичні й культурні відносини, побудовані на засадах сюзеренітету - васалітету або визнання зверхності, підпорядкування. Так, дуліби та хорвати від часів правління Олега платили київським князям данину, а уличі й тиверці, за твердженням літописця, були зобов’язані мати на вимогу київських князів “імеще рать” - виставляти військо. Коли 907 р. Олег здійснив похід на Візантію, то поруч з полянами участь у цій військовій операції взяли “і словени, і чудь, і кривичі, і деревляни, і радимичі, і хорвати, і дулі­би, і тиверці”, бо всі вони “є союзники - всі звуться Велика Скіфія”^[131].

Літописець наголошував, що між усіма східнослов’янськими державними племінними утвореннями, починаючи від північ­них - чуді, кривичів і закінчуючи південно-західними - улича­ми, тиверцями, хорватами, вже на початку X ст. існував тісний союз. їхнім загальнодержавним центром, осередком став Київ, а верховним правителем - київський князь. Тобто поступово формувалося державне утворення князівств, що виникли на основі племінних союзів усієї Великої Скіфії, яка отримала нову назву - “Русь” і з середини X ст. почала виступати як єдина держава - Київська Русь^[132].

За часів правління київських князів Олега (882- 912 рр.) та Ігоря, що поступово об’єднували навколо Києва східнослов’янські племена, Київська Русь не змогла остаточно приєднати західноукраїнські землі, оскільки існували тери­торіальна віддаленість і політичні впливи родоплемінної знаті та сусідніх західноєвропейських держав. Прикладом цього може слугувати процес підпорядкування племінного союзу деревлян, котрі вперто захищали свій суверенітет, апогеєм чого стало повстання 945 р. Лише після остаточного підко­рення деревлян, за панування княгині Ольги (945-964 рр.) та Святослава (964-972 рр.), посилилися зв’язки Київської держави з Волинню та Галичиною.

Наприкінці X ст. Галицька земля сформувалася як удільне князівство, що 981 р. увійшло до складу Київської Русі. Близь­кість Галичини до країн Центральної та Західної Європи і Візантії сприяла її інтенсивному економічному й культурному розвитку. Тут швидко зростали міста, що ставали відомими центрами ремесла та торгівлі, зокрема Перемишль, Звениго­род, Теребовля, Галич. Усі вони були потужними оборонними комплексами. Особливо важливим стратегічним центром став Галич. Побудований поряд з великою річкою у вигідному стра­тегічному місці, сприятливому для розвитку ремісництва, на торговельному шляху, що з’єднував Київську Русь із Заходом, Галич розвивався особливо швидкими темпами^[133].

Для Київської держави Галицькі землі мали вагоме, насам­перед економічне значення. Це було пов’язано з розробкою тут соляних покладів. На ті часи солі належала надзвичайно важлива роль у житті людей. Нерідко від неї залежала полі­тична стратегія держави. У літописах згадується виробниц­тво солі в околицях Коломиї, Старої Солі та в інших місцях. Через Галицькі землі пролягали важливі торгові шляхи, що зв’язували Руські землі з іноземними державами, в тому чис­лі: з Києва через Волинь і Червен до Польщі та Німеччини; через Теребовлю, Звенигород та Перемишль до Угорщини й далі на Галичину. Саме тому і Київська Русь, і її західні сусіди Угорщина та Польща прагнули утримати контроль над цим стратегічним регіоном^[134].

За твердженням І. Крип’якевича, першим з київських князів здійснив похід на західноукраїнські землі Святослав. Дата походу невідома, але, на думку дослідника, це могло відбутися приблизно 964 р., оскільки, за хронологією “Повісті минулих літ”, тоді й розпочалися військові походи молодого ще князя у сусідні країни. Спочатку передбачалося зміцнити західний кордон^[135].

Ймовірно, саме в той час Святослав, після остаточного підкорення деревлян, зайняв Волинь і Надбужжя^[136]. На ці землі, можливо, претендувала і Польща, з якою у молодого київського князя виник конфлікт. Щоправда, докладніших відомостей про його боротьбу з Польщею чи боротьбу між во­линськими і прикарпатськими племенами з польськими немає. Племінні території обох сторін були відокремлені широкою смугою первісних пущ, і це дещо утруднювало безпосередні воєнні конфлікти.

У той період верховним князем Польщі став Мєшко І (960 р.), якому вдалося об’єднати більшість польських племен і за якого в Польщі 966 р. було запроваджено християнство. Політичне становище молодої держави було нестабільним. їй загрожували чеські князі Пржемиславовичі, котрі заволоділи Малопольщею з Краковом і Силезією, а також німецькі фео­дали^[137]. Все це сприяло наростанню конфліктів з потужною Руською державою.

Мєшко І, унаслідок конфліктів з німецькими імператорами Ottohom II і Ottohom III, змушений був визнати над собою верховну владу Священної Римської імперії і став її данни­ком. Ймовірно, саме завдяки цьому йому вдалося перемогти чеського князя Болеслава II, повернути до складу Польської держави Малопольщу та Силезію і завершити об’єднання в єдину державу земель, населених польським етносом^[138].

Похід князя Святослава до західних кордонів держави міг бути спровокований навіть незначним інцидентом під час уста­новлення межі кордону або процесу збору данини, як це часто траплялося в ті часи. Зміцнивши західні кордони держави, Святослав зосередив зусилля на організації воєнних походів на схід і південь. Війни з Хазарським каганатом та у Болгарії в кінцевому підсумку закінчилися стратегічною невдачею, а сам князь загинув 972 р. у сутичці з печенігами. Князем Київсь­ким став син Святослава Ярополк, древлянськими землями управляв Олег, а в Новгороді княжив Володимир^[139].

Послаблення великокнязівської влади Київської Русі після смерті Святослава використали польські правителі: здійснив­ши військовий похід, вони ввели західні уділи до складу Поль­щі, захопили Перемишль і Червенські міста Давньоруської держави. Через розбрат синів Святослава -Ярополка, Олега та Володимира - суттєво послабилися зв’язки між окремими частинами Русі, а племена ятвягів, в’ятичів, хорватів й інші взагалі перестали визнавати зверхність київського князя.

За Володимира (980-1015 рр.) було насамперед віднов­лено єдність Руської держави і зміцнено військово-політич­ну могутність. Так, у 981 р. він здійснив вдалий похід на західноукраїнські землі, повернувши до складу Київської Русі Перемишль, Червен та інші міста. Невдовзі (близько 993 р.) князь вирушив у похід на хорватів, маючи на меті забезпечити територію Прикарпаття зі сторони Угорщи­ни. Тоді ж було збудовано потужну оборонну лінію в Кар­патах. У наступні роки, завдяки воєнним перемогам Воло­димира Великого, ятвяги, радимичі й інші племінні союзи визнали його зверхність^[140]. Це в свою чергу спричинило руйнування та зникнення старих племінних розмежувань і формування великої території Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході та пів­денному заході - до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю^[141].

Найважливіші зовнішні завдання Володимир Великий вбачав у зміцненні західних кордонів Київської Русі, тому був змушений здійснити низку “глибоких походів” у Польщу (після 992 р.), якою у той час правив Болеслав Хоробрий. Підтвердженням цього слугує Галицько-Волинський літо­пис. Його автор згадує: жоден “інший князь не входив у зем­лю лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, який охрестив землю”^[142]. Військова могутність київського князя змусила польських правителів перейти до мирного вирішен­ня прикордонних конфліктів. Запорукою дружніх зв’язків став шлюб доньки Болеслава Хороброго та сина Володимира Святославовича - Святополка. Відтоді волинські й галиць­кі волості продовжували тривалий час залишатись у складі Давньоруської держави. Приєднавши знову західні землі до своєї держави, Володимир подбав про те, щоб налагодити відносини з Київською Руссю. Оскільки старі родоплемінні ад­міністративно-територіальні центри - Волинь, Червен, Буськ та інші не відповідали тодішнім завданням і, навіть маючи давні традиції самостійності, могли перешкоджати розвит­кові централізованого державного життя, він вирішив ство­рити нові політичні центри^[143]. Саме тому було засновано іншу столицю волинських земель - м. Володимир і розбудовано давній Перемишль - політичний осередок галицького уділу. З цим було пов’язане й запровадження нової форми управлін­ня віддаленими від Києва удільними князівствами. Зокрема, Володимир передав Волинську землю в управління синам: Борису, а згодом - Всеволодові. Управителями - князями ін­ших земель - він також призначив синів. Уперше таку систему управління започаткував князь Святослав Ігорович, а його наступники зобов’язувалися її дотримуватись. Сини Велико­го Князя київського отримали удільні князівства, визнаючи верховенство батька. Те, що удільним князем тієї чи іншої землі був син київського князя, міцніше пов’язувало цю зем­лю з Києвом, протидіяло місцевому сепаратизмові. Водночас така система управління зміцнювала місцеву адміністрацію, підносила її значення, значною мірою унеможливлювала кон­курентну боротьбу за місцевий князівський стіл.

Важливою подією в Київській Русі стало заснування Воло­димиром єпископської кафедри в новій столиці Волинських земель. У такий спосіб місто стало і духовним центром краю.

Звістка про це та про призначення першим єпископом о. Стефана у 992 р. збереглася у давньоруських літописах і, як вважав L Крип’якевич, пізніші писемні пам’ятки підтверджу­ють її автентичність^[144].

Державницька заслуга Володимира полягала також у тому, що він ужив заходів для зміцнення прикордонно­го з Польщею Забужжя. Одним з кроків у цьому напрямі було заснування на лівобережжі Бугу м. Всеволод (тепер - с. Старгород Сокальського району Львівської області). Саме воно стало адміністративним і політичним осередком цих те­риторій.

Однак союз з Польщею не був тривким. У 1013 р. Болес­лаву вдалося створити коаліцію, залучивши до неї німців і пе­ченігів. Військо союзників вирушило походом на Русь з метою захисту зятя Болеслава - Святополка, який “готував повстання проти батька”, за що Володимир його ув’язнив^[145]. Цей похід мав на меті не лише впорядкування “родинного” конфлікту, а й корисливі військово-політичні цілі: територіальні здобутки, захоплення матеріальних цінностей, полонених тощо.

Після смерті Володимира Святославовича (1015 р.) між його синами розгорнулася боротьба за великокнязівський трон. Спочатку Київ захопив Святополк, який перебував у Вишгороді й першим дізнався про смерть батька. За непід- твердженими літописними переказами, саме він наказав пов­бивати своїх братів - Бориса, Гліба і Святослава, в яких вбачав потенційних претендентів на батьківський престол. Причому останнього з них вбивці догнали і вбили аж у Карпатах, біля м. Сколе (нині Львівська область), де, за легендою, є його могила, що збереглася дотепер.

¼

Підступність і жорстокість, однак, не допомогли Святопол- ку закріпитися на київському троні, у боротьбу за який рішуче вступив старший син Володимира Ярослав, що князював у Новгороді. Ще за життя батька він відмовився визнавати звер­хність Києва і припинив сплачувати данину. Для приборкання непокірного сина Володимир Великий готував військовий похід, але в розпалі цієї підготовки помер.

У битві під Любечем війська Святополка було розбито. На допомогу йому прийшов тесть - Болеслав І Хоробрий, який з великим військом вирушив на Русь. Розпочалася жор­стока міжусобна війна. Зазнавши поразки на Бузі, Ярослав змушений був повернутися до Новгорода. Київ на короткий час захопили польські війська, знову посадивши на княжий трон Святополка.

Використавши свою перемогу, Болеслав Хоробрий захо­пив Червенські міста і частину Прикарпаття з Перемишлем. Щоправда, з Києва польські війська, котрі нещадно грабували руське населення, незабаром були вигнані - проти них підня­лось народне повстання. Болеслав був змушений повернутись з військом до Польщі, однак польські війська утримали владу над західноруськими уділами.

Позбавлений союзника, Святополк у 1019 р. на р. Альті під Переяславом був розбитий Ярославом^[146]. Останній остаточ­но утвердився на київському престолі, а Святополк покинув Русь і незабаром помер у Силезії.

Роки княжіння Ярослава Володимировича, прозваного Мудрим (1019-1054 рр.), стали періодом подальшого підне­сення Русі, зростання її міжнародного авторитету, розвитку ремесел і торгівлі, розширення соціально-правового статусу церкви (в тому числі 1037 р. був збудований знаменитий Со­фійський собор), розвитку освіти і культури.

У період правління Ярослав Мудрий розширив кордони Київської Русі: від Чорного моря та пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході^[147]. Йому вдалося завершити справу Володимира Великого: на сході Європи сформувала­ся велика слов’янська держава з могутньою армією, високим рівнем культури, широкими економічними та політичими зв’язками зі світом. За допомогою династичних шлюбів Ярос­лав Мудрий зміцнив стосунки з провідними європейськими державами. Для підтримання миру на північних кордонах він щороку відправляв ворогам по 300 гривень срібла. Ця плата була радше символічною, але забезпечувала мир з ворогами і захист північних земель.

Велику увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішньо­державним проблемам Русі. За його князювання держава досягла значного розвитку, перебуваючи на одному рівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Розшири­лися межі її столиці - Києва. Були насипані нові оборонні вали (за одним із них прокладена сучасна вулиця Ярославів Вал), збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський, Ірининський і Софійські собори. Було заснова­но м. Юріїв (сучасне - Тарту), Корсунь, Гюргів (Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир, Турів.

За князювання Ярослав Мудрий доклав багато зусиль для централізації князівської влади навколо Києва та зміцнення держави, здійснив вдалі походи проти печінігів і назавжди відкинув їх від кордонів Руських земель. Він відвоював у Поль­щі галицькі міста. Це принесло Русі могутність й інтенсивний розвиток у всіх сферах політичного та культурного життя^[148].

Західні землі Русі залишалися під владою Польщі ще 12 років. Це сталося внаслідок того, що Ярослав у перші роки правління був змушений насамперед зміцнити південні та східні кордони держави. Для цього він спорудив оборон­ну лінію вздовж р. Рось для захисту Києва від печенігів. У 1030-1031 рр. Ярослав здійснив два походи проти поляків і повернув до складу Київської Русі спочатку Белз, а невдовзі й Червенські міста. Про володіння Перемишлем літопис нічого не згадує, але з пізніших подій випливає, що цей важливий адміністративно-політичний осередок також було повернено до складу Київської держави. У той період Польська держава значно ослабла, розпочались народні заворушення, трива­ла боротьба за престол, а зі Заходу на неї наступала Німеч­чина; загострились стосунки з Чехією^[149]. Польща вступила в період феодальної роздробленості. Слабкі польські князі не мали змоги продовжувати агресивну політику щодо Київської Русі. У 1034 р. польський трон посів князь Казимир (1034- 1058 рр.), який налагодив дружні зв’язки з Ярославом Муд­рим. Сам він одружився зі сестрою Ярослава Мудрого - Марією Доброгневою, а син Ярослава Ізяслав узяв за дружину сес­тру Казимира Гертруду-Олисаву. Ці шлюбні зв’язки стали своєрідною ратифікацією договору, укладеного Ярославом і Казимиром, згідно з яким Русь зобов’язувалася надавати військову допомогу Польщі, а Казимир - повернути руських військовополонених, захоплених ще Болеславом, і відмови­тись від претензій на Червенські міста^[150].

Завдяки мирним взаємовідносинам між Руссю та Польщею західні землі Київської держави, що постійно зазнавали нападів польських князів, були визнані частиною Київської Русі.

Політична ситуація на західних межах Київської Русі знову загострилися під час міжусобної війни поміж синами Яросла­ва Мудрого, який помер 1054 р. у Вишгороді й похований у Софійському соборі. Згідно з тогочасними правовими нор­мами, київський престол посів його старший син - Ізяслав Ярославович (1054-1076 рр., з перервами). До складу його володінь належали також Волинські та Галицькі землі. Згідно з прижиттєвим заповітом Ярослава Мудрого, Чернігівська земля відійшла до іншого його сина - Святослава, а третій син - Всеволод - отримав у володіння переяславський престол. Двом наймолодшим синам - Ігорю та В’ячеславові було надано відповідно Володимир (на Волині) й Смоленськ. У 1057 р., після смерті В’ячеслава та переходу Ігоря до Смоленська, Волинь була приєднана до великокняжого домену, а в 1060 р., після смерті Ігоря, така ж доля спіткала Смоленщину. В зв’язку з цим в історичній літературі впродовж тривалого часу па­нувала думка, що своїм заповітом Ярослав Мудрий, по суті, започаткував процеси феодального роздроблення Київської Русі, оскільки цим правовим актом утверджувались в окремих удільних князівствах рівноправні князі. Академік П. Толочко вважав, що аналіз заповіту не давав підстав для такого вис­новку, адже ці князі не були рівноправними і незалежними володарями окремих “держав” чи ’’напівдержав”, як це іноді стверджувалося. Більше того, Ярослав наголошував: старшим з-поміж них залишається київський князь Ізяслав, що мав підтримувати лад серед усіх князів. Тобто “заповіт Ярослава не вніс нічого нового до політико-адміністративної структури Русі й не він започаткував міжкнязівські протиріччя”^[151]. Однак, попри бажання наймогутнішого з київських князів, надалі вже ніколи не вдалося утримати такої централізації й авторитету центральної, великокнязівської влади, як це було у другій чверті XI ст. Щоправда, на думку академіка Б. Грекова, три старших брати уклали між собою союз, утворили тріумвірат і в такий спосіб підтримували мир та єдність величезної території Східної Європи^[152], хоча це тривало недовго.

Традиційно дещо відокремлено трималася Полоцька зем­ля, якою правив Всеслав Полоцький, представник окремої гілки роду Рюриковичів, що походила від сина Володимира Великого Ізяслава. Але за спроби відокремитися від Києва у 1067 р. три брати Ярославичі спільно організували війсь­ковий похід і завдали Всеславу поразки, ув’язнивши його з синами^[153].

Поява на межах Київської Русі кочових племен половців (1055 р.) спричинила низку військово-політичних потрясінь. У битві (1068 р.) на р. Альті об’єднане військо Ярославичів зазнало жорстокої поразки, і половці захопили Переяславщи­ну, підійшли до Києва. Населення столиці вимагало в Ізясла- ва зброї, коней, вирішивши боронити місто до кінця. Однак князь це не зробив, побоюючись, що незадоволені кияни, які звинувачували його в поразці, можуть повернути зброю проти нього. Побоювання князя справдилися, й Ізяслав був змушений разом з братом Всеволодом втекти з міста. Після втечі Ізяслава кияни проголосили володарем звільненого з в’язниці князя Всеслава, хоча дуже швидко переконалися, наскільки невдалим виявився їх вибір. Всеслав, за майже вісім місяців правління, нічим себе не виявив. Він навіть не висту­пив проти половців, котрих розбив на р. Chob син Ярослава Святослав Чернігівський.

Після вигнання з Києва Ізяслав прибув у Польщу до князя Болеслава II Сміливого (коронувався 1076 р. королем Польщі), з яким його пов’язували близькі родинні зв’язки (тітка Болес­лава була дружиною Ізяслава, а мати польського князя - сест­рою Ярослава Мудрого). Військо Болеслава разом з Ізяславом вирушило на Київ, оскільки, як засвідчують окремі джерела, Ізяслав обіцяв віддати Польщі Червенські міста. Польські хроніки стверджують, що під час походу (1069 р.), а потім і дру­гого (1077 р.) Болеслав захопив Червенські міста і Перемишль.

Але ця займанщина, надумку І. Крип’якевича, “не була трив­кою і в 1080-х рр. за невідомих умов Перемишль знову перей­шов до земель Київської держави”^[154]. Це сталося за пануван­ня нового київського князя Святослава Ярославовича (1073- 1076 рр.), який разом з братом Всеволодом вигнав нерішучого Ізяслава з Києва. Святослав домігся визнання першості всіма князями Русі, встановив тісні дипломатичні контакти з Візан­тією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною й іншими сусідами. Військово-політичну могутність великих князів київських було відновлено^[155].

Підсумовуючи, можна стверджувати, що від середини X ст. західноукраїнські землі постійно перебували в складі Київської Русі. Тут сформувалося два уділи - волинський та галицький, які належали до великокнязівських володінь і підпорядкову­вались безпосередньо київським князям, причому волинські землі разом зі стольним городом Володимиром були більше пов’язані з Києвом. Київські князі призначали до Володимира намісників, зазвичай своїх синів. Віддалені галицькі уділи, в політичному житті котрих важлива роль належала заможному боярству, вважалися “окраїнними”. Саме тому княжа влада тут була слабкішою. Серед політично-адміністративних центрів Галицьких земель у давньоруських літописах найдавніше фі­гурує Перемишль. Він “виступає як головний, найдавніший центр пізнішої Галичини, - зазначав М. Грушевський. - Дуже можливо, що він уважався давніше загальним центром для цілого Прикарпаття”. І далі Грушевський писав про “відгомін боротьби Руси з Польщею за Галичину в XI ст., про котру не знаходимо докладних вістей в наших джерелах”, але все- таки “за Володимира руська політична границя тяглася аж по Краків”. Коли ж Краків “зв’язано тісніше з Польською де­ржавою, поляки починають сягати й по чисто Руські землі, де існувала збита руська колонізація”^[156].

Хоч у Києві після смерті Ярослава Мудрого відбувалися часті зміни князів, проте вони намагалися здійснювати політи­ку, спрямовану на утримування єдності всіх земель Київської Русі, в тому числі західних, що особливо гостро потерпали від нападів агресивних сусідів - польських та угорських володарів. Одночасно київські князі намагалися не допустити розвит­ку відцентрованих тенденцій окремих уділів і протистояли їх спробам виокремитися в самостійні князівства. Особливе значення для Київської держави мало Галицьке князівство

- багатолюдна, густонаселена земля зі значною кількістю міст, великим рівнем розвитку ремесел і торгівлі, через яку проля­гали важливі торгові шляхи в країни Південної, Центральної та Західної Європи.

Для Галичини належність до Київської Русі теж мала ве­лике значення. Дедалі тіснішими ставали зв’язки західноук­раїнських земель з політичними та культурними осередками інших земель Руської держави. їхні правителі мали змогу бра­ти активну участь у вирішенні загальнодержавних політичних проблем. Це підносило рівень суспільно-політичного розвитку західних земель і не дозволяло замкнутися у колі місцевих інтересів.

Тісні зв’язки зі стольним Києвом забезпечували захист Галицької землі від агресії польських князів та угорських ко­ролів. Найвидатніші київські князі - Володимир Святославо­вич і Ярослав Володимирович - особливого значення надавали організації захисту західного порубіжжя. У ті часи вперше на західних окраїнах, у тому числі в Галичині, було прийнято вживати назву “Русь”, “руський”.

На початку XI ст. Галицькі та Волинські землі було об’єднано в адміністративний округ, який Володимир Вели­кий надав в управління своїм синам - спочатку Борисові, потім Всеволодові Володимировичу. Пізніше цей уділ перейшов під безпосереднє володіння київського князя. У часи існу­вання тріумвірату Галицькі землі були передані в управління внукові Ярослава Мудрого - Ростиславові Володимировичу, батько якого - старший син Ярослава Мудрого, передчасно помер. Ставши ізгоєм - князем без уділу, Ростислав з доброї волі братів його батька отримав владу на цій території. Од­нак незабаром його було усунено з Галичини і переведено в далеку Тмутаракань, а Галицькі землі перейшли до Ізяслава Ярославовича та його сина Ярополка. Саме вони опікувалися неповнолітніми синами Ростислава - Рюриком, Володарем^[157]* і Васильком. Ставши повнолітніми, юні Ростиславичі втекли від Ярополка і висловили київському князю Всеволодові Ярос­лавовичу (1078-1093 рр.) претензії щодо “отчого володіння” - Галичини та Волині. Не чекаючи рішення Всеволода, вони, зібравши військо, вигнали Ярополка Ізяславича з Володими­ра. Але невдовзі Всеволод повернув Ярополкові Володимир, закріпивши за Ростиславичами Галичину. Це сталося близь­ко 1084 р.^[158] Галицькі землі було розподілено поміж трьома братами. Рюрик почав правити у Перемишлі, Василько - в Теребовлі, Володар - у Звенигород!. Військово-політичне ста­новище цих невеликих князівств було складним. Не визнаючи втрати Прикарпаття, Ярополк у 1087 р. спробував війною вибити Ростиславичів, але зазнав поразки і його вбили під час облоги Звенигорода. Після смерті Ярополка Волинь у володіння отримав один з молодших Рюриковичів - Давид Ігоревич. Нестабільною залишалась і ситуація на зовнішніх кордонах Галичини, постійно виникала конфронтація з поля­ками та угорцями, “для котрих (поляків. - І.Б.) з відлученням сих волостей зростала принада щось здобути на сій Україні, - зазначав М.Грушевський. -...Простягала руку на Галичину Угорщина, опанувавши закарпатську Русь”^[159].

Проте енергійні Ростиславичі зуміли захистити свої володіння від зазіхань та небезпеки і внутрішніх, і зов­нішніх недругів. Щоправда, у процесі боротьби волин­ський князь Давид зумів після Любецького з’їзду князів 1097 р. віроломно захопити Василька й осліпити його. За крив­ду брата жорстоко помстився Володар Ростиславович. Йому вдалося розгромити військо Давида, який намагався насильно відібрати уділ Василька. У відповідь брати вирушили в похід на Волинь і сплюндрували значну її частину, зокрема м. Bce- волож та його околиці.

У квітні 1093 р. помер київський князь Всеволод Яросла­вович. Престол міг посісти його син Володимир Мономах, але вирішив відмовитись на користь двоюрідного брата - Свято- полка Ізяславича, старшого з-поміж Рюриковичів (згідно з порядком спадкування великокнязівського престолу, він був законним спадкоємцем), а сам почав правити у Переяславі.

Інтрига Давида Ігоровича, спрямована проти Ростислави- чів, у тому числі осліплення Василька, яка мала на меті позба­вити їх володінь, накликала біду на нього самого. Святополк Ізяславович, вважаючи Волинь своєю вотчиною, забрав її в Давида. Такою ж вотчиною по батькові (Ізяславові) та братові (Ярополкові) він вважав і Прикарпаття (Галичину). Через це він розпочав війну з Ростиславичами. Останні зустріли його “на пограничу” і розбили на так званому Рожному полі (Львів­щина, біля с. Рожнів Бродівського району). Намагаючись за­безпечити собі перемогу, Святополк скерував сина Ярослава до угорського короля Коломана зі завданням переконати його вирушити в похід проти Володаря та Василька (Рюрик помер 1092 р.). Угорський король, маючи власні плани щодо Гали­цьких земель, справді вирушив з великим військом проти галицьких князів. Перед загрозою поразки і втрати володінь Володар запросив на допомогу половців, що “вже перед тим почали топтати стежку в Угорщину”. Угорське військо у за­взятій битві на р. Birop біля Перемишля було вщент розбите, переможці здобули великі трофеї, багато полонених^[160].

Битва, яка відбулася 1099 р., звільнила землі Рюриковичів від зазіхань волинських князів. “Війна 1099 р. забезпечила галицьку династію на ціле століття від всяких претензій від східних границь, - зауважував М. Грушевський. -... Переми­шльська битва ослабила також і угорські апетити на Галичи­ну... Але історія з Ярополком, Давидом, Святополком научила Ростиславичів не звірятися сьому: відтепер фронт їх політики все звернений на схід, і вони всякими способами запобігають зміцненню волинських князів, аби вони не схотіли прилучити до Волині Галичини по давнішній традиції тої злуки”. Од­нак Ростиславичі, “тримаючись з противниками волинських князів”, всіляко намагались “не дати Волині опинитися в силь­них руках київських князів, аби не стала підставою претензій їх до Галичини”^[161].

Здійснюючи цю політику, Ростиславичі підтримували Во­лодимира Мономаха, сина Великого князя київського Все­волода, коли справа дійшла до його конфлікту з Ярославом Святополковичем, сином колишнього київського князя Свя­тослава Ізяславовича (помер 1113 р.), що княжив у Володими­рі. Об’єднане військо цих князів у 1117 р. разом з дружинами Володимира Мономаха вирушили в похід проти Ярослава, який був змушений просити миру і дати обіцянку надалі не порушувати засад васальної залежності (Володимир Мономах на той час - у 1113р.- став великим князем київським)^[162]. Однак пізніше, коли Мономах вигнав з Володимира Ярослава і ввів Волинь безпосередньо до великокнязівського домену, Ростиславичі у війні 1123 р. вирушили в похід уже як союзники Ярослава - здобувати Володимир для нього^[163].

Виявляли Ростиславичі інтерес і до південних земель - Подунав’я. З цією метою вони нав’язали тісні контакти з Візантією: дочка Володаря Ростиславовича вийшла заміж за сина імператора Олексія Комнина, а Василько Ростиславович планував захистити свої південні землі, котрі межували з по­ловецькими степами, заселивши їх дунайськими болгарами, та поселити на кордонах племена берендеїв, печенігів і тор- ків, перетворивши їх на союзників^[164]. Зміцнюючи кордони князівства, теребовлянський князь будував там укріплення, закладав поселення і міста. Вірогідно, саме з його іменем мож­на зв’язати заснування міст Васильків (тепер Чортківського району Тернопільської області) та м. Василів (тепер Черні­вецької області).

Стосовно ситуації на західних кордонах, то вона впродовж усього часу теж була неспокійною. Загроза існувала і від поля­ків, і від угорців. З великими зусиллями Ростиславичам вдало- ся тут навести лад. Для цього вони здійснили низку успішних військових походів на Захід^[165]. Так, у 1092 р. Василько в союзі з половцями воював проти Польщі, вважаючи боротьбу з Поль­щею одним з основних завдань свого життя. Про це згадує літописець зі слів самого Василька: “І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за літо й за зиму, знищу Лядську зем­лю й обороню землю Руську”. Польські князі також вважали Василька небезпечним ворогом, Свідченням цього є те, що князь Давид, осліпивши теребовлянського князя й утримуючи його в ув’язненні, збирався “віддати його ляхам”. Його наміри були цілком реальними, бо сам Василько обґрунтував: “Я бо Ляхам багато зробив лиха, і ще хотів зробити - помститися за Руську землю”^[166].

Постійне протистояння Русі й Польщі (під впливом реалій галицького життя) було зафіксоване й у літописному письменс­тві. Причини цього прояснив М.Грушевський: “Воно утво­рилося, очевидно, під впливом тієї боротьби за пограничні... мішані русько-польські марки,...які тяглися аж по Краків... й західні руські землі”^[167].

Осліплення Василька унеможливлювало реалізацію його войовничих намірів щодо Польщі. Організацією оборони при­кордонних меж займався перемишльський князь Володар Ростиславович. Він часто здійснював походи проти польських князів. Інколи вони були невдалими, а під час одного з них князь Володар, потрапивши у засідку, попав у полон (1122 р.). Сталося це через зраду поляка Петра Власта (Петрка), який упродовж тривалого часу перебував на службі у Володаря. Цей епізод мав великий розголос і описувався в руській і польській літературі^[168]. Згодом король Болеслав відпустив Володаря за великий викуп - 20 тисяч гривень (1 гривня - приблизно 160 г срібла), який і сплатив Василько^[169].

Після смерті Рюрика (1092 р.) його брати, Володар і Ва­силько, як уже згадувалось, поділили між собою вотчину, до­тримуючись цього поділу аж до смерті (1124 р.) і не зазіхаючи на володіння один одного. Отже, Володар “тримав” Пере­мишль і Звенигород, тобто Надсяння, Побужжя та Верхнє Подністров’я, а Василько - Галич і Теребовлю, тобто Середнє Подністров’я й Пониззя. Брати жили у злагоді, чого, на жаль, не можна сказати про більшість інших князів Київської Русі, котрі постійно ворогували, здійснювали походи один проти одного, грабували володіння один одного, руйнуючи еконо­міку, вбиваючи і беручи в полон населення, послаблюючи могутність Київської держави.

Володар і Василько добре розуміли небезпеку від степових орд, що постійно нападали і плюндрували землі Київської Русі. Вони вважали за необхідне нещадно боротися з ними. Василь­ко так говорив з цього приводу: “... Задумував я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду на половців

- або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю”^[170]. Водночас у процесі міжусобних воєн і боротьби з поляками й угорцями галицькі князі були змушені користу­ватися допомогою степовиків, оскільки власних військ їм не вистачало. Так, після згаданого розгрому угорських військ під Перемишлем 1099 р. Київський літопис згадує про втрати чужинців - 40 тис. воїнів. Очевидно, ця цифра перебільшена, але, безсумнівно, угорська армія складалася з кількадесяти тисяч воїнів, і власними силами Володар та Василько не могли подолати таку величезну силу.

Те ж стосується і війн з поляками: окрім частих взаємних походів для здобуття здобичі та полонених, іноді організовува­лися більші, серйозніші виступи: лінія кордону між Польщею та Перемишльським князівством не була точно визначена, отже, кожна сторона мала на меті оволодіти більшою тери­торією, важливішими місцями, а якщо це швидше зробив противник, - то витіснити його, знищити оборонні осередки. Польський хроніст Ян Длугош (XV ст.) зазначав, що князь Володар часто непокоїв поляків нападами з Перемишля, і на це король Болеслав скаржився Володимирові Мономаху й іншим князям^[171].

У 1124 р. обидва Ростиславичі, Володар і Василько, по­мерли. їхнє виважене, чітке й узгоджене правління мало дуже важливе значення не лише для цього краю, а й для всієї Київської держави. М. Грушевський писав: “Рядом завзятих, більш або менш щасливих війн оборонено самостійність Га­лицької землі від Волині, від Польщі й Угорщини. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною, з національного й куль­турно-історичного погляду, сама собою ясна, але... й бороть­ба з Волинню була не позбавлена сеї ваги, хоч на перший погляд може виглядати на просту усобицю. Важно було, аби Галичина вийшла з ролі київської прищіпки, якою була так довго Волинь, аби вона стала метою для своєї династії, яка б цілим рядом літ, з покоління в покоління, подбала про забез­печення сеї загроженої позиції, що могла бути легко занедба­на в ролі київської провінції, серед завірюх, що абсорбували увагу київського правительства. Завдяки діяльності перших Ростиславичів, ця галицька програма була осягнена. Забез­печено існування галицької держави й галицької династії; колонізацією розширено її терен і тим помножено сили для боротьби; заложена основа для більшого значіння сеї далекої руської волости, і треба було тільки, аби в дальшій генерації знайшовся чоловік, щоб потрафив використати вже зроблене і дальше повести Галичину по вказаній дорозі”^[172]. До цих слів патріарха українських істориків не варто нічого додавати. Роль і значення князювання в Галицьких землях перших Ростис­лавичів названі чітко і всеохоплююче.

Після смерті Ростиславичів Галицькі землі було переділе­но, адже обидва князі мали по двоє синів. Володар - Ростисла­ва та Володимира (Володимирка), а Василько - Ігоря (Івана) й Ростислава (Григорія). Відповідно й Галицька земля, згідно з існуючою на Русі традицією спадкування, повинна розподі­лятись на чотири князівства. Отже, Ростислав Володаревич отримав Перемишль, Володимир Володаревич - Звенигород. Сини Василька успадкували: Ігор (Іван) - Галич, а Ростислав (Григорій) -Теребовлю. Галицька земля знову виявилася роз­дробленою на невеликі уділи.

Спочатку спадкоємці Володаря та Василька, за традицією батьків, жили мирно, не ворогували. Вони навіть організува­ли спільний похід проти поляків. Галицьке військо отримало дрібні перемоги на прикордонні й швидко повернулося до­дому^[173].

Проте згода між молодшим поколінням Ростиславичів тривала недовго. Як засвідчують відомі українські дослідники (М. Грушевський, І. Крип’якевич та ін.), винуватцем міжусобиць став Володимир, або Володимирко^[174]*. Літописи опису­ють його талановитим і заповзятим. Він з великою енергією здійснював свою основну мету - об’єднання та зміцнення Га­лицького князівства, оскільки добре розумів небезпеку по­дальшого дроблення Галицької землі на невеликі, отже, слабкі території. За твердженням М.Грушевського, “... небезпека була у тім, що не всі князі сього покоління, здається, дорів­нювали своїм батькам здібностями. Принаймні, повний брак відомостей про яку-небудь діяльність Васильковичів, їх зовсім незначне становище в політиці могло б вказувати на те, що сі діти не дорівнювали батькові”. Щоправда, дослідник одразу застерігається: “Се мовчання може бути й просто припадко­ве, бо про галицьких князів і Галичину ми маємо незвичай­но бідні звістки”^[175]. Невдовзі, у 1126 р., між Володимирком і Ростиславом Володаревичами розпочалася міжусобна війна: брати пустошили волості один одного. Ростислава підтри­мували обидва Васильковичі. Крім того, у боротьбу, за скар­гою Ростислава на сваволю Володимира, втрутився й київсь­кий князь Мстислав Володимирович (він правив з 1125 до 1132 р., і йому востаннє вдалося утримати єдність Київської Русі). Те, що винуватцем конфлікту був Володимирко, стверд­жує й академік П.Толочко, зазначаючи: молодого перемишль­ського князя “не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав... війну,...попередньо заручившись підтримкою

угорців”^[176], з королем яких перебував у родинних стосунках (його дружиною була дочка угорського короля).

Київський князь Мстислав Володимирович виступив ініціатором мирних переговорів між братами. Вони відбулися у Щирці, але завершилися невдачею - ворогуючі сторони так і не змогли домовитися зі спірних питань.

Військові дії розпочалися знову. Війська Ростислава взяли в облогу Звенигород, і Володимирко з дружиною, до якого ще не надійшла допомога з Угорщини, змушений був покинути свої володіння і втікати до тестя. Лише перед загрозою втрати уділу він повернувся на Батьківщину: припинив ворожнечу з братом^[177]. Однак Володимирко не відрікся від своїх полі­тичних амбіцій і помислів. Цьому сприяли об’єктивні при­чини: незабаром померли (чи може загинули) його суперни­ки - брат Ростислав (у 30-х роках XII ст.), двоюрідні брати Ростислав (Григорій), а потім й Ігор (Іван). У 1141 р., ско­риставшись смертю родичів, Володимирко переніс столицю всього об’єднаного Галицького князівства до Галича, оскіль­ки це місто розташовувалось у центрі князівства, далеко від кордонів, і йому не загрожували несподівані набіги сусідів^[178]. Цим він суттєво відрізнявся від Перемишля, який був дуже близько від польського кордону, Звенигорода, розміщеного неподалік від волинського, Теребовлі (Теребовль) - побли­зу південних степів з їх агресивними кочовими племенами. Окрім цього, Галич вважався значним економічним і торго­вельним центром, осередком надзвичайно важливого для всіх Руських земель солеварного району, через нього пролягали міжнародні торгові шляхи. Особливо цінним було те, що Галич розташовувався над судноплавною р. Дністер, яка зв’язувала Прикарпаття з країнами Балканського півострова та басейну Чорного моря^[179].

Щоб здійснити свої централістські заходи, Володимирко діяв дуже рішуче, безоглядно, міг навіть порушувати ним же узгоджені договори й умови. Основною силою він вважав свою військову дружину та бояр. Проте у Галичі князь зіткнувся з опозицією. Скажімо, коли у 1145 р. Володимирко поїхав на тривалий час на лови, галичани надіслали гінців до Івана Ростиславовича у Звенигород і привели його на князювання до Галича. Причини цього виступу літописець не пояснює. Ймовірно, Володимирком була незадоволена передусім части­на міської верхівки, яка до цього часу контролювала все міське господарство, промисли і торгівлю, а новий князь став обме­жувати її привілеї, забираючи основну частину доходів для себе, наближених бояр і дружини. І. Крип’якевич вважав, що кандидатуру Івана могло підтримати й незаможне населення міста, серед якого князь користувався популярністю^[180].

Іван Ростиславович відважився на такий крок і виступив проти Володимирка через те, що його не задовольняла роль другорядного князя невеликого удільного князівства. Про­гнавши Володимирка, озброєні галицькі городяни майже три тижні обороняли місто і чинили опір військам Володимирка. Зрештою, Іван Ростиславович змушений був утекти з Галича і подався на Волинь до ворога Володимирка - Всеволода.

Здобувши місто, Володимирко нещадно розправився з опозицією. Літопис згадує: “Багато людей порубав, а інших покарав лихою карою”^[181]. Тоді ж, скориставшись нагодою, він приєднав до своїх володінь Іванову волость - Звениго­род щину. Внаслідок цього всі Галицькі землі були об’єднані в одне князівство, а Іван став безземельним князем, прозваним Берладником^[182]*. На думку М.Грушевського, Іван, вірогідно, згодом став князем Придунайських земель, населення яких звалось берладниками^[183]. Однак і з цих далеких волостей його вигнав Володимирко (можливо, між ними відбулась ще одна велика битва). Через це Берладник змушений був перейти під опіку київського князя Святослава Ольговича (його по­передній покровитель - Великий князь Всеволод - на той час помер).

Нещадна розправа з повсталими галичанами не минула без наслідків і для князя. М. Грушевський вважав: “В сім пов­станню та в суворих репресіях можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини - бояр коштом політичного життя громади, які себе так при­кро дали знати в пізніших часах”^[184].

Зовнішньополітичне становище Галицького князівства, незважаючи на успішну централізаторську політику Володи­мира, залишалося, як і за перших Ростиславичів, складним. Воно було оточене сусідніми руськими удільними князівствами й іноземними державами: з півночі - Волинським князівством, зі сходу - Київським, з південного сходу - кочовими племенами половців, торків та іншими, з південного заходу - Угорщиною, а зі заходу - Польщею. Наголосимо, що всі сусідні державні утворення стосовно Галицького князівства були вороже нала­штовані, часто воювали з ним, маючи на меті здобути здобич і територіальні уділи. Перебуваючи в такому оточенні, Во­лодимири© (та й інші галицькі князі) мав здійснювати дуже виважену, продуману політику, постійно шукати надійних со­юзників. Зміцнивши своє становище в галицьких волостях, він дотримувався мирної політики. Лише на початку правління князь вирушав у походи проти Польщі, згодом припинив їх, і лише у 1142 р. взяв участь у спільному поході руських князів на захист польського короля Владислава II, який запросив їх воювати проти його ворогів^[185]. Невідомі військові походи Володимирка проти Угорщини. Він підтримував дружні від­носини з київськими князями, використовуючи їхню військову допомогу для захисту від зазіхання волинських князів, небез­печних для Галичини, разом з київським князем Всеволодом здійснював походи проти волинського князя Ізяслава. Однак згодом стосунки між союзниками зіпсувалися. Це трапило­ся тоді, коли волинський престол, за допомогою Всеволода, посів його син. Всеволод уклав союз із польськими князями

- старшими синами польського короля Болеслава Кривоусто- го - і почав вимагати від Володимирка, щоб той визнав його верховну владу - “поклонився йому”. Обурений Володимирко відмовився це зробити^[186]. У відповідь Всеволод 1144 р. органі­зував великий похід князів проти галицького князя: окрім київських військ, виступили волинські, чернігівські, переяс­лавські, туровські, смоленські дружини; надіслали допомогу й польські князі. Всеволод скерував одного з князів до половців, аби вони організували військовий похід на пониззя Галицьких земель. Володимирко отримав допомогу лише від угорського короля Гейзи. Сили були нерівні, київський князь обложив Звенигород, половці здобули кілька міст на Пониззі. За цих умов Володимирко змушений був розпочати мирні переговори і “поклонитися” Всеволодові, сплативши йому також велику контрибуцію - 1400 гривень срібла^[187], щоби повернути конт­роль над містами галицького Пониззя.

Відвернувши загрозу, Володимирко, однак, надалі не ви­являв належної покори великому князю Всеволодові. Відтак зайняв місто Прилук на прикордонні зі землями київського князя. Тому Всеволод у 1146 р. знову організував похід проти галицького князя, залучивши інших князів, половців і до­поміжне польське військо, яке надав його союзник і родич польський князь Владислава II^[188].

Військова кампанія розпочалась облогою міста Звениго­рода. Звенигородці, налякані великим військом Всеволода і пам’ятаючи про свого князя Івана Ростиславовича, який пе­ребував тепер під опікою Всеволода, готові були здати місто. Однак назначений Володимирком воєвода Іван, що очолював оборону міста, покарав “на смерть” кілька очільників бунту і на належному рівні організував оборону міста. Всеволод не зміг його здобути і відступив. Інших великих битв під час військової кампанії не відбулося, і незабаром Всеволод, який тяжко хворів, повернувся до Києва. У 1146 р. він помер^[189]. Після цього розпочалася довголітня міжусобна боротьба за київський престол, на який претендували волинський князь Ізяслав Мстиславович і засновник суздальської династії Юрій Довгорукий.

Володимирко, не бажаючи зміцнення сусіда Ізяслава (об’єднавши Київські та Волинські землі, він був би надто мо­гутнім; окрім цього, його підтримував новий польський король Болеслав Кучерявий), став союзником Юрія Довгорукого.

Відносини з Польщею за весь час панування Володимира залишалися напруженими, хоч держави не вели активних військових дій. Зіпсувалися стосунки з Угорщиною. Тривалий час угорські королі (Стефан II, Бела Сліпий і спочатку - Гейза) підтримували Володимирка, вони взаємно допомагали один одному під час воєн. Однак після одруження Гейзи із сестрою Ізяслава Мстиславовича, “король, - як зазначав М. Грушевсь- кий, - сильно заприязнився з Ізяславом”^[190]. Через це Воло­димирко втратив важливого союзника. Крім цього, Ізяслав закріпив за собою київський великокнязівський престол, чого побоювався Володимирко. Намагаючись виправити ситуацію, галицький князь намагався знайти союзника у Візантії, де тоді правив імператор Мануїл І Комнин. Візантійський імператор вороже ставився до Угорщини, з королем якої (Гейзою) мав збройні конфлікти, й охоче уклав союзну угоду з Володимир- ком. Зрештою, галицько-візантійські стосунки не були для галицьких князів новиною (згадаймо правління Василька, шлюб дочки Володаря із сином імператора Олексія Комнина та ін.)^[191]. Отже, союз Володимирка з Візантією, з одного боку, став лише продовженням традиції давнішніх відносин.

З іншого боку, Володимирко зміцнив відносини з Юрієм Довгоруким, підтримуючи один одного. Для зміцнення цьо­го союзу Володимирко одружив сина Ярослава з донькою Юрія - Ольгою. “Він не жалував труду, аби висадити Юрія на київський стіл”^[192]. З цією метою Володимирко декілька разів здійснював походи проти Ізяслава. Угорський король, який обіцяв Ізяславу тримати Володимирка під контролем, не міг цього зробити, бо ворогував з Візантією. Під час цих походів Володимирко зайняв Шумськ, Тихомль, Вигошів, міста на Погорині - межові території між Київщиною та Волинню. Ці землі й міста він намагався приєднати до свого князівства.

Володимирко, однак, був успішним дипломатом: коли Юрій, вигнавши 1149 р. Ізяслава з Києва, вирушив на Во­линь, намагаючись позбавити того й Волині, то Володимир­ко, з метою недопущення надто великого зміцнення Юрія, запропонував свої послуги посередника, щоби не відбирати в Ізяслава Волині. Однак це не поліпшило стосунків між во­линськими та галицькими князями. У 1150 р. Ізяслав знову домовився з угорським королем Гейзою про спільний похід проти Володимирка. Гейза рушив на Галичину, здобув м. Сянок і спустошив околиці Перемишля. Військо Ізяслава наближалося до Галичини з північного сходу. Не маючи змоги протистояти обом відразу, Володимирко відкупився від угор­ців багатими дарунками. Відтак Гейза, спустошивши низку галицьких волостей, повернувся до Угорщини. Довідавшись про це, Ізяслав, реально оцінюючи власні сили й не сподіваю­чись перемогти галичан, також повернувся назад. Союзники домовилися поновити спільний похід проти Володимирка у наступному році^[193].

Використовуючи сприятливу військово-політичну ситуацію, Ізяслав, не гаючи часу, вирушив походом проти Юрія Довго­рукого. Доки Володимирко зумів мобілізувати сили і прийшов йому на допомогу, суздальського князя було вигнано з Києва, і 1151 р. Ізяслав знову посів київський престол. Зміцнивши своє становище, Ізяслав не полишав думки остаточно розгромити Володимирка і зайняти його територію - Галицьке князівство (існувала думка, щоби поділити його між собою та Гейзою)^[194].

Навесні 1152 р. союзники виступили у похід. Над Воло- димирком нависла серйозна загроза - повністю втратити своє князівство. Ізяслав зібрав велике військо: київську дружину, війська залежних князів, волинські полки, степовиків - чорних клобуків та ін. Розпочали воєнні дії й угорці. Гейза вступив на територію Галицького князівства першим, і Володимирко з військом вирушили проти нього, сподіваючись розбити ще до прибуття армії Ізяслава. Битва відбулась неподалік р. Сян і закінчилась для галицьких дружин невдало: вони мусили відступити за Сян і зосередитися на обороні переправ че­рез річку. Намагаючись використати сприятливу ситуацію, Ізяслав, покинувши піше військо, вирушив із кіннотою на допомогу Гейзі. У зв’язку з цим Володимирко відступив до Перемишля, використавши перевірений спосіб, - диплома­тичні переговори з угорським королем, пригадавши йому важливі послуги галицького князя, надані батькові Гейзи. Володимирко, вдаючи важкопораненого, присягався Гейзі й Ізяславу покоритися, бути їм вірним союзником і повернути київському князеві захоплену південну Погорину волость. Гейза, у свою чергу, обіцяв Ізяславу, який не довіряв Володи­мирові, що, у випадку порушення ним присяги, Гейза відбере у нього князівство^[195]. Підозри Ізяслава справдилися. Володи­мирко насправді не мав наміру стати союзником Ізяслава, а посадників, скерованих у городи Погориної волості київським князем, прогнав. У відповідь на нагадування послів Ізяслава про його присягу на хресті св. Стефана, галицький володар заявив посланцеві Ізяслава, що це була вимушена присяга, а сам він хоче помститися Ізяславові за походи угорців на його володіння. Проте несподівано, відразу ж після завершення переговорів, на початку 1153 р. Володимирко, розбитий па­ралічем, помер. Його раптова смерть дуже вразила сучасників. Її тлумачили як Божу кару за недотримання присяги на Хресті та богохульство^[196].

Отже, державотворча діяльність Володимира (Володимирка) Володаревича засвідчувала, що саме він був справжнім творцем Галицького князівства, об’єднавши розрізнені уділи, захистив­ши його своєю дипломатичною діяльністю від зазіхань воро­гів, а відтак передавши синові Ярославу. Про це наголошував М. Грушевський: “Оборотний і вирахуваний, безоглядний і цинічний, Володимирко зручно йшов до могутності і сили, по­магаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом, і привів Галичину до важного значіння в руській політичній системі, і навіть не тільки в ній. Він-το збудував силу й славу Га­личини, котру потім з такою повагою заступав його син Ярослав, збираючи овочі батькової праці й оборотності”^[197].

Після смерті Володимирка галицький престол посів його син Ярослав (1153-1187 рр.). Названий у “Слові о полку Іго­ревім” Осмомислом^[198]*, він мудрою та далекоглядною діяльніс­тю продовжував політику батька. Спочатку Ярослав Володи­мирович опирався на боярство та дружину, котрі віддячували йому своєю відданістю. Однак невдовзі Ярослав почав здійс­нювати відмінну від батька політику, насамперед зовнішню. Завдяки характеру молодого князя, вона вирізнялася “спокій­ною силою і повагою” (за часів батька була “цинічно-безо­глядною”). Вірогідно, цьому сприяли, крім особистих якостей Ярослава, ще й об’єктивні обставини: Галицьке князівство стало достатньо сильним, його військово-політичне становище залишалося стабільним і централізованим, сусіди не наважу­валися нападали на нього^[199]. Усе це сприяло інтенсивному розвиткові економічного життя. Зростала кількість населення, розвивалися ремесла і промисли, процвітала торгівля - внут­рішня та зовнішня, формувалася урбаністична мережа, вдоско­налювалася система торговельних шляхів тощо.

Ярослав посів престол у часи, коли були розірвані відно­сини з київським князем Ізяславом Мстиславовичем і Гали­цькому князівству загрожував новий похід об’єднаних військ антигалицької коаліції. Вражений несподіваною смертю бать­ка, Ярослав спершу був готовий визнати претензії Ізяслава і підкоритися йому. Через посланця князя Ізяслава - боярина Петра Бориславича, який перебував тоді в Галичині, - Ярос­лав передав великому князеві київському визнання зверхності Києва, навіть просив бути його другим батьком, а сам галиць­кий князь зобов’язався повернути спірні волості та їздити “при його (Ізяславові. -1,Б.) стремені з усіма своїми полками”^[200].

Ярослав Осмомисл успадкував від батька значні грошові кошти та велике військо, і Галицьке князівство вже тоді було одним з наймогутніших на Русі. Виявляючи покору Ізясла- вові, просячи його вважати Ярослава своїм сином і помічни­ком, Ярослав був зобов’язаний розірвати дружні стосунки, що підтримував його батько, зі суздальським князем Юрієм Довгоруким. Однак молодий князь не зробив цього, водночас докладаючи всіх зусиль, щоб зробити союзником угорського короля Гейзу. Завдяки значним зусиллям, йому це вдалося, і король надалі зобов’язався не надавати військової допомоги Ізяславу під час воєнних дій київського князя з Ярославом.

Заявляючи покірність Ізяславу, Ярослав зобов’язався по­вернути йому міста та волості південної Погорини та Бужеськ, захоплені Володимирком Володаревичем. На це передусім і сподівався Ізяслав. Однак Ярослав під впливом свого оточення не віддав цих земель, тому Ізяслав на початку 1154 р. знову вирушив походом на Галичину. На берегах Серету відбулась велика битва. Сили були нерівні, оскільки Ізяславові, здібному й енергійному полководцеві, допомагали війська інших русь­ких князів-васалів. Залучив він і орду чорних клобуків^[201].

Характерно, що, передбачаючи можливість поразки, гали­цькі воєначальники та бояри запропонували Ярославу не брати безпосередньої участі в битві: “Ти молодий, відійди і за нами наглядай - твій батько кормив і любив нас, і ми хочемо за честь твого батька і за твою голови свої покласти... А хто з нас буде живий, прибіжимо до тебе і зачинимося в городі з тобою”^[202].

Битва була завзятою. На одному фланзі галичани розбили волинян, і ті почали втікати, але на другому Ізяслав завдав великих втрат галицьким полкам, оточивши їх і взявши ба­гатьох у полон.

Після битви союзники Ізяслава вирушили на свої землі, а сам він з військом не наважився довго перебувати в Галичині й відступив, учинивши “нелюдську річ”: наказав повбивати декілька тисяч галицьких полонених, окрім “луччих людей” бояр, за яких сподівався отримати значний викуп. Від цього “великий плач пішов по всій землі Галицькій”^[203].

У 1154 р. Ізяслав помер. Між князями розпочалася бо­ротьба за Київ. Волинське князівство розділилося на окремі князівства, що усунуло загрозу подальшої війни з Галицьким князівством.

Зв’язки Ярослава з Угорщиною складалися добре, нала­годилися відносини і з поляками. Це засвідчує укладення у 1158 р. мирної угоди з польським князем^{[204] [205]. Відновив Ярослав добрі стосунки і з суздальськими князями, допомагаючи їм у міжусобних війнах. Юрій Довгорукий, окрім того, посів після смерті Ізяслава київський престол, і Ярослав отримав сильного союзника (до речі, Ярослав був одружений з донькою Юрія - Ольгою) 2°5.}

Незабаром Юрій помер (1157 р.), і Київ опанував чер­нігівський князь Ізяслав Давидович. Він надав притулок Іва­нові Ростиславовичу (Берладнику) - претендентові на свій уділ у Галицькому князівстві, двоюрідному братові Ярослава. На вимогу Ярослава видати йому Берладника, Ізяслав відмовив, і обидві сторони почали готуватися до війни. Ярославові Oc- момислу вдалося створити антикиївську коаліцію, до складу якої ввійшли смоленські, волинські та чернігівські князі.

Іван Берладник, найнявши половців, вирушив походом на Придунайські землі, що номінально належали Візантії, зайняв їх, “розложився в по дунайських городах”, захоплю­ючи купецькі судна галицьких купців і рибалок. Заохочений тимчасовими успіхами, у 1159 р. він пішов вздовж р. Прут на галицьке Пониззя, однак не зміг здобути м. Ушицю, яку завзято боронив галицький гарнізон. У зв’язку з цим Іван був змушений відступити на Подунав’я, а незабаром - повернутись до Києва під захист Ізяслава. Князь мав певну підтримку Гали­цьких земель, де на той час зміцніла опозиція щодо Ярослава, а її представники - бояри - запрошували Івана до Галича. Заохочений цим, Іван збирався спільно з Ізяславом у новий похід у Галичину. Готуючи його, великий князь київський планував посадити на галицький престол відданого Івана, однак він не знайшов для цього союзників, а власних військ у нього не вистачало. У 1161 р. Івана Ростиславовича отруїли, і похід не відбувся^[206].

Тепер уже сам Ярослав почав готувати похід на Київ, про­ти Ізяслава, залучивши до нього нових союзників - волинсь­ких князів. Війна закінчилася вигнанням Ізяслава з Києва. Київський престол посів (1158 р.) князь Ростислав (до 1167 р.). Ярослав уклав з ним союз, якому залишався вірним до кінця і підтримував великого князя київського в різних конфліктах, допомагаючи своїми полками.

За Ростислава князівські міжусобиці дещо затихли, і він зосередив основну увагу на боротьбі з половцями, які значно активізували напади на Русь. Гарантом цієї стабільності став могутній галицький володар. Його полки здійснювали походи проти половців. Сам князь Ярослав особисто не брав участі у війнах. Він обґрунтовував це необхідністю постійно пере­бувати в Галичині, оточеній недоброзичливими сусідами. Не остання роль у цьому належала тій обставині, що в галицьких уділах існувала потужна боярська опозиція, яка вичікувала слушної нагоди позбавити Ярослава престолу^[207].

Щоб захистити свої південні землі та вільне судноплавство Дністром і Дунаєм аж до Чорного моря від небезпеки, Ярос­лав збудував у Пониззі низку опорних пунктів. Він спрямував військо, яке очистило гирла Дністра та Дунаю від усіляких розбишацьких ватаг, у тому числі “берладників”, котрих там зібрав ще Іван Берладник, і збудував у Пониззі потужну фор­тецю - Новий Галич (нині - м. Галац у Румунії). Управите­лем цих земель було призначено боярина Яромира. Він став посадником і підпорядковувався безпосередньо галицькому князеві^[208].

Авторитет і влада князя Ярослава у внутрішньо- та зов­нішньополітичному житті Галицького князівства зростали, що яскраво відображено у “Слові о полку Ігоревім”^[209]. Ярос­лав Осмомисл налагодив широкі дипломатичні зв’язки, пе­редусім з Візантією, з якою було укладено військовий союз і торговельну угоду. У Галичі тривалий час гостював майбутній візантійський імператор Андроник Комнін. Він брав участь у засіданнях боярської ради, був радником князя й одержав за це кілька міст “на своє утримання”^[210].

З Польщею конфліктів у Ярослава не виникало. Зберіга­лися добрі відносини й з Угорщиною. Після смерті угорського короля Гейзи (1161 р.) новий молодий король Стефан III, продовжуючи боротьбу з Візантією, почав шукати союзу з Ярославом. Планувалось навіть одруження Стефана з дочкою Ярослава, але цього не допустив візантійський імператор Ем- мануїл, не бажаючи союзу Галичини й Угорщини.

Ярослав Осмомисл підтримував відносини і з Німецькою імперією, що засвідчує такий важливий факт: у 1165 р. Ярослав визнав ленну залежність від німецького імператора Фрідріха І Барбаросси^[211]. Якщо це насправді мало місце (а причин цієї події автор не подає), то такий вчинок Ярослава важко зрозумі­ти, адже на той час імператори Священної Римської імперії не перебували в зеніті могутності - їхні зусилля спрямовувались на організацію хрестових походів проти мусульман, а Галицькі землі розташовувались далеко і не зазнавали впливу німецьких володарів.

Ярослав Осмомисл всіляко дбав про розвиток економіки Галицького князівства, південні кордони якого тепер сягнули Чорного моря. Розвиток ремесел, формування товарно-грошо­вого господарства, вдосконалення аграрних зв’язків, торгівлі, відсутність воєнної загрози на території князівства - все це збагачувало Галицьку землю, князівську скарбницю, давало князю достатні ресурси для утримання сильного війська та здійснення активної закордонної політики.

Столиця держави - Галич - став великим економічним, культурним і торговельним осередком. У ньому можна було зустріти купців зі Сходу та Заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи. Саме місто було добре укріплене, забудоване кам’яними та дерев’яними будинками, палацами, храмами й іншими господарськими спорудами^[212]. Ярослав заклав тут єпископську кафедру, яку очолив єпископ Косма^[213].

Однак у внутрішньому політичному житті Галицького князівства простежувались певні негаразди. Ще за Володи­мирка тут сформувалися соціально-політичні умови, відмінні від інших земель України-Руси. Великого значення, зокрема, набуло боярство, що брало витоки з колишньої родоплемінної верхівки та військової дружини і дедалі більше перетворюва­лося на родову та земельну аристократію. З-поміж бояр було багато заможних людей, котрі, за зразком західноєвропей­ських феодалів, мешкали в укріплених замках і мали великі маєтності, що дало їм змогу утримувати численні військові дружини.

Зміцнення боярства дослідники пояснюють тим, що в Га­личині впродовж чотирьох поколінь правили представники однієї князівської династії, а отже, “не було припливу дружин і знаті чужого походження, і представники тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одних бояр заступали інші”^[214].

Тривалий час проблеми з галицьким боярством мав Ярос­лав Осмомисл. Причиною цього було особисте, приватне жит­тя князя. Незабаром після одруження ускладнилося його жит­тя з Ольгою (дочкою суздальського князя Юрія Довгорукого). Від цього шлюбу у них народився син Володимир. Проте зго­дом князь зав’язав стосунки з Настасією з боярської родини Чагрів, котрі мали половецьке походження. З нею в Ярослава народився син Олег. Довідавшись про це, Ольга покинула чоловіка та з сином і кількома наближеними боярами виїхала до Польщі, потім - на Волинь^[215].

Родинні негаразди галицького князя спричинили нарос­тання політичної нестабільності в князівстві. Проти Ярослава активізувалась боярська опозиція: старе боярство не хотіло допустити посилення впливів Чагрів та їх прихильників. У 1170 р. боярській верхівці вдалося взяти під свій контроль і на певний час ізолювати князя Ярослава. Тоді ж було схоплено Настасію. Її спалили на вогнищі, а всіх Чагрів та їх прихиль­ників повбивали. Ярослав був змушений впорядкувати свої стосунки зі законною дружиною, а також зобов’язувався не чинити жодних репресій щодо бояр-опозиціонерів.

Це був перший конфлікт між знатним галицьким боярс­твом і князем. Він закінчився перемогою бояр. З цього при­воду М.Грушевський наголошував: “Князь проявив повну безпорадність перед боярською самоволею у внутрішніх від­носинах”. Він також вважав, що “приклад цієї історії чисто політичний, і що боярство тільки використовувало родинні обставини Ярослава...”, бо “в дальших родинних пригодах Ярослава боярство вже не бере участи: вони вже йому не були потрібні”^[216]. Невдовзі Ольга зі сином Володимиром удруге по­кинула Галич і подалася до князя Ярослава Луцького. Звідти вона переїхала до Владимира на Клязьмі, де панували її ро­дичі Андрій Боголюбський і Всеволод Велике Гніздо. Через деякий час Володимир Ярославович, помирившись із батьком, повернувся до Галича^[217].

Від цього часу розпочалися найуспішніші роки правління Ярослава Галицьким князівством. Зокрема, під його контроль потрапили міста у пониззі Дунаю, суттєво розширились кор­дони князівства. Однак у 1187 р., перебуваючи на полюван­ні, князь дуже застудився і захворів, ймовірно, на запалення легенів. У віці приблизно 55-56 років 1 жовтня 1187 р. він помер (точна дата його народження невідома). Поховали його у галицькій кафедральній церкві св. Богородиці^[218]*. Помира- ючи, він розділив Галицьке князівство між синами: важливі­ший (князівський галицький престол) передав синові Олегу, а перемишльський престол - Володимирові. Значну частину майна князь наказав роздати церкві, монастирям, убогим га­личанам^[219].

Пункт Ярославового заповіту - передати галицький стіл Олегові - не було виконано. Незадоволене боярство “скоїло великий заколот на Галицькій землі”. Олега було прогнано, і одноосібним галицьким князем став Володимир, що виявився нікчемним князем”. Він нехтував боярською радою, “не любив думи з своїми мужами, вів розгульне життя”^[220].

У 1189 р. Олег, вигнаний боярами, відправився у пошуках союзників до Польщі - до короля Казимира Справедливого. Наслідком домовленостей став похід польських військ проти Володимира Ярославовича, і хоч його підтримали волинські князі Роман та Всеволод, він був змушений “уступитися з Га­лича, і Олега осаджено тут наново”^[221]. Проте його правління не було тривалим. Невдовзі його отруїли, і Володимир знову безперешкодно повернувся до Галича, ставши одноосібним правителем князівства. Він одразу “віддячив” полякам за до­помогу Олегові, вчинивши у відповідь похід на Польщу^[222].

Незважаючи на труднощі з вокняжінням у Галичі, Воло­димир не виправдав сподівань боярства, надалі не прислу­хаючись до його “порад” і не надаючи його представникам очікуваних привілеїв, маєтків. Тоді боярська верхівка прий­няла рішення знову використати давній перевірений метод, утрутившись в особисте життя князя. Вигідним приводом для цього стало його співжиття з якоюсь “попадею”. Водночас впливова частина опозиційного боярства почала проводи­ти інтенсивні переговори з володимирським (волинським) князем Романом Мстиславичем, який віддавна спостерігав за галицькими справами. Роман переконував бунтівне боярство вигнати Володимира і покликати його на галицький княжий престол^[223].

За цих умов Володимир Ярославович вирішив шукати допо­моги за кордоном. З родиною та прихильними боярами він утік під опіку угорського короля Бели III, який погодився допомогти йому, причому маючи на увазі передусім власні інтереси.

Скориставшись політичною ситуацією, залишений Воло­димиром галицький престол тут же посів князь Роман Мстис- лавич з Володимира (Волинського). Новий князь був настільки впевнений у своєму міцному становищі у Галичі, що віддав Володимирську волость брату Всеволодові^[224].

Ці обставини розпочали активне втручання іноземних держав у державно-політичне життя Галицької держави. Від­бувалося це і за “запрошенням” галицьких князів або боярства, і без нього. Першим кроком у цій практиці стало “запрошен­ня” у 1188 р. угорців Володимиром Ярославовичем. Чисельні угорські загони безперешкодно зайняли Галич, а Роман Мстис- лавич разом з прихильниками повернувся назад на Волинь, захопивши ще й рештки колись багатої державної скарбниці галицьких Ростиславичів^[225].

Побачивши повну безпорадність галицької еліти, її про­холодне ставлення до Володимира, який черговий раз вокня- жився у Галичі, угорський король, що особисто очолював цю збройну акцію, змінив плани. Князь Володимир був ув’язнений. Своїм намісником у Галичі угорський король зробив сина Ан­дрія (1189 р.). Для підтримання нового правителя король залишив значну угорську залогу^[226]. Тоді ж Володимира було переведено з Угорщини, де його утримували в ув’язненні. Ра­зом з ним забрали й заручників (родичів найбільших могутніх галицьких бояр), у вірності котрих угорці не були впевнені.

Спочатку галицькі бояри.були задоволені таким перебігом подій, адже влада в державі належала їм, оскільки молодий королевич Андрій та його оточення було чужинецьким, не знало місцевих звичаїв. Невдовзі угорці почали поводитись як завойовники у підкореному краї. Особливо гостро виступило проти них православне духовенство, а київський митрополит Матвій закликав руських князів вирушити для визволення Га­лицького князівства “від чужоплемінників”. Декотрі галицькі бояри, усвідомлюючи загрозу іноземного загарбання краю, почали звертатися до різних князів за допомогою. Лише не­значна частина можновладців усе ще підтримувала угорського короля^[227].

Саме тоді вдруге, як уже згадувалося, вирушив збройним походом на Галичину Роман Мстиславич, якого військовими силами підтримав його тесть київський князь Рюрик. Однак надії Романа на велику прихильність галичан не справдились. Коли його передовий полк волинян перейшов галицький кор­дон і зайняв прикордонний Плісниськ, угорське військо разом з дружинами галицьких бояр витіснило його звідти. Неста­більним було становище Романа Мстиславича й у Волинських землях. З великими труднощами, заручившись підтримкою князя Рюрика, а також і короля Польщі Мешка Старого, він повернув собі Володимир. На цьому, як писав М.Грушевський, “Романова одіссея скінчилася” ^[228].

Наступні події історії Галичини розвивалися інтенсив­ніше. Ув’язненому в Угорщині галицькому князеві Володи­миру Ярославовичу вдалося втекти із в’язниці, таємно пе­ребратися до Німеччини, де тоді правив імператор Фрідріх

1 Барбаросса. Саме його васалом проголосив себе галиць­кий князь, обіцявши сплачувати щорічну данину в розмірі

2 тис. гривень срібла. У відповідь Фрідріх доручив іншому своєму васалові - краківському князеві Казимиру II - надати збройну допомогу Володимирові та повернути йому Гали­цьке князівство^[229]. У цій ситуації угорці без боротьби поки­нули Галичину, і Володимир, майже безперешкодно, знову посів батьківський престол. Події 1187-1189 рр. мали над­звичайно важливе значення для подальшої долі Галичини. Відтоді до офіційного титулу угорських королів було введено формулювання ⁱⁱRex Galiciae et Lodomeriae" (“Король Галичини та Волині”). Цим угорські монархи наголошували на своєму “праві” володіти названими землями. Згодом, у XIII, XIV, XVIII ст., Угорщина неодноразово зверталася до цього іс­торичного факту і вимагала передання під своє панування Галицько-Волинських земель, посилаючись на так зване іс­торичне право.

Намагаючись забезпечити панування у Галичині, Володи­мир Ярославович “піддався під протекцію” дядька Всеволо- да Велике Гніздо, який користувався “великим впливом між українськими князями і вислав своїх послів до всіх князів, до короля угорського і в Польщу, повідомляючи про свою протекцію над Володимиром”^[230]. Всеволод мав також свої да­лекоглядні плани. Йому був необхідний вірний союзник на західних межах Руської держави.

Галицьке населення, в тому числі значна частина боярства, зазнавши угорського панування, з радістю привітали Володи­мира. Надалі йому вдалося повноцінно правити князівством (упродовж десятиліття) достатньо спокійно, аж до 1199 р., коли він помер. Оскільки законних спадкоємців Володимир не мав, а два його сини від незаконного шлюбу проживали в Угор­щині, то з його смертю припинилась династія Ростиславичів, яка князювала в Галичині понад 100 років (з 1084 р.).

У 1199 р. Галичем оволодів енергійний волинський князь Роман Мстиславич. Він об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину Галицько-Волинську державу^[231], яка стала спадкоємницею Київської Русі, продовжила державотворчі традиції на українських землях. У різні періоди до неї входи­ли Галицьке, Перемиське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимирське, Луцьке, Белзьке, Холмське й інші князівства. У 1203 р. Роман Мстиславич поширив свій вплив на Київ. У Галицько-Волинській державі були розвинуті землеробство, рибальство, бджільництво. Значного рівня розвитку досягли ремесла - залізоробне, ковальське, гончарне, ювілірне тощо. Наприкінці XIII ст. держава об’єднувала понад 80 міст. Най­більшого розвитку вона досягла за князя Данила Романовича - Данила Галицького (1238-1264 рр.), коли охопила велику частину земель колишньої Київської Русі. У цей час були ре­формовані військо і державний апарат, приборкане непокірне галицьке боярство. Данило Романович вів успішні війни проти польських, литовських, угорських, німецьких завойовників, зміцнив західні кордони своєї держави, намагався створити європейську коаліцію проти Золотої Орди. Галицько-Волин­ська держава мала значний вплив у тогочасній Європі: вона як і Київська Русь, була активним учасником тогочасного міжна­родного життя. Упродовж кількох століть існування Київської Русі та Галицько-Волинської держави спостерігався суттєвий вплив на розвиток європейської цивілізації. Розташовані в східній частині Європи, Київська Русь і Галицько-Волинська держава мали налагоджені різноманітні зв’язки з Візантією, південними слов’янами, країнами Західної Європи й арабсь­кого Сходу. Роль Київської Русі, а відтак - Галицько-Волин­ської держави в тогочасному світі визначалися переважно її розташуванням на шляху “з варягів у греки” та від Києва через Львів, Краків і Прагу до Південної Німеччини, до м. Регенсбурга на Дунаї. Особливе значення мало торговельне партнерство руських земель із Візантією і країнами Західної Європи.

Як Київська Русь, так і Галицько-Волинська держава пос­тійно перебували у вирі політичних подій. Значну політич­ну роль Русі в тогочасній Європі підтверджують династичні шлюби руських князів. Виявом міжнародного авторитету Га­лицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича. Ця подія засвідчувала європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави, котра як і Київська Русь, була своєрідним щитом для захисту на­родів Центральної та Західної Європи від нападів кочових народів.

Поступальний рух Галицько-Волинської держави був пе­рерваний у середині XIII ст. вторгненням монголо-татар. У другій половині XIII - перших десятиріччях XIV ст. держава

зазнала потужних ударів кочівників, захищаючи Західну та Центральну Європу від руйнівної навали^[232]. Однак часті спус­тошливі татарські набіги, князівські міжусобиці, проблеми еко­номічного характеру послабили могутність Галицько-Волинсь­кої держави, і цим скористались сусідні держави, котрі зазнали незрівнянно менших руйнувань від татарського лихоліття. У першій половині XIV ст. на зруйнованих татарами землях Галицько-Волинської держави розпочався період глибокого політичного, економічного та культурного занепаду. В цій ситуації вони стали об’єктом зазіхань кількох сусідніх держав: Польського Королівства, Великого князівства Литовського, Угорського Королівства, Золотої Орди, володарів котрих при­ваблювали багаті землі Галицько-Волинської держави.

У XIV ст. українські землі були завойовані сусідніми держа­вами, а розчленована між ними українська людність позбав­лялась можливості жити у власній державі. Над українським населенням нависла реальна загроза асиміляції сусідніми наро­дами, держави яких здійснювали політику експансії стосовно України.

До складу Польського Королівства у 1349 р. відійшла Га­личина, а 1366 р. - частина Західної Волині. Землі Північної Буковини, в минулому складової частини Галицько-Волинсь­кої держави, перебували під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

Закарпаття як складова Київської Русі та Галицько-Волин­ської держави від XIII ст. попадала під владу Угорщини, а з 1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною відійшло до складу Австрії.

Основна частина політично роз’єднаних українських зе­мель опинилась під владою Великого князівства Литовського.

У середині XIV ст. до складу Литви були приєднані Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина. ^z

Політична, економічна, культурна й етнічна роз’єднаність українських земель у складі іноземних держав мала вкрай негативне значення, оскільки унеможливлювала існування Української держави, функціонування українського права, економіки, культури.

2.2.