Захоплення Галичини Польським Королівством та його наслідки

Однією з сусідніх держав, яка першою намагалася вста­новити панування над ослабленими землями Галицько-Во­линської держави, була Польща. Ця держава з’явилась на європейській карті дещо пізніше, ніж Чехія, Київська Русь, Болгарія.

Офіційно прийнято, що Польська держава утворилася за часів панування Мєшка І у 60-х роках X ст. (правив до 992 р.). Саме він вважається засновником династії П’ястів. Сфор­мувавши численну військову дружину, цей князь здійснив заво­йовницькі походи проти сусідніх племен і держав. Близько 990 р. до Польської держави були приєднані Силезія і Західне Помор’я, а син Мєшка польський князь Болеслав Хоробрий став прави­телем Малої Польщі у 999 р., розширивши кордони Польщі на півдні до Карпат, на заході - до Одри та Наси^[233].

Від XI ст. почала використовуватися назва “Польща” (“Polonia”) для визначення нової європейської країни, насе­ленням котрої були поляки. Як і в багатьох тогочасних держа­вах, наприкінці XII - в XIII ст. у Польщі розпочався період феодальної роздробленості, характерний послабленням війсь­ково-політичної могутності держави, що призвело до значних територіальних втрат^[234].

Більшість польських істориків вважають, що феодальна роздробленість держави розпочалася у 1138 р., коли помер король Болеслав Кривоустий^[235]*, який поділив країну між на­щадками^[236]. Доречно провести паралель із подіями в історії Київської Русі.

Формою правління у цій державі була станово-представ­ницька монархія, для якої характерно те, що глава держави (король), не маючи ще в своєму розпорядженні достатньо сильних державних структур, змушений був спиратися на виборні представницькі органи - центральні й місцеві, які виражали інтереси панівних станів.

Польське Королівство на початку XIV ст. охоплювало до­статньо велику територію. До нього належали Великопольща, Малопольща, а також Серадська і Ленчицька землі, частко­во - Куявія. За межами Польського Королівства перебували Західне Помор’я та Любуська земля, приєднана до складу німецької Бранденбурзької марки, і захоплене хрестоносця­ми Гданське Помор’я, Силезія, що потрапила в ленну залеж­ність до чеських королів, як і Плоцьке князівство. Війна з Чехією не принесла Польщі жодних територіальних змін. Унаслідок укладання мирного договору 1348 р. Польща була змушена визнати, що Силезія є частиною чеських володінь. У 1320 р. Польське Королівство займало територію близько 106 тис. км². Столицею країни було м. Краків^[237].

Територіальні втрати Польської держави на заході та пів­ночі спрямували агресивність Польщі на схід. Уклавши союз з Угорщиною, польський король Казимир III мав намір здій­снити військовий похід на Галицько-Волинську державу, яка була ослаблена міжусобицями, без сильної князівської влади. Ініціаторами агресії проти Галицько-Волинських земель були можновладці-магнати Малопольщі (так називали південну Польщу), зацікавлені у встановленні контролю над трансєв- ропейським торговельним шляхом, який через Краків, а далі -через Володимир, Львів і Галич пролягав до Причорномор’я, насамперед до генуезьких колоній Криму^[238].

Приводом до вторгнення Польщі на землі Галицько-Во­линської держави стала загадкова смерть у квітні 1340 р. гали­цько-волинського князя Юрія II Болеслава^[239]*. Його отруїли бояри-змовники, котрі були незадоволені внутрішньою та зовнішньою політикою князя, зокрема тим, що він оточив себе католиками і намагався змінити “закон та віру” в Галицько- Волинській державі. Більшість авторів середньовічних хронік розповідають, що Юрій II Болеслав запрошував у державу іноземних колоністів, передусім, німців, а також католицьких священиків, ченців, пропагував католицизм. Очевидно, що за­хідноєвропейська орієнтація князя Юрія II Болеслава, інозем­ця за походженням і вихованням, спричинила невдоволення українського населення. Це й зуміли обернути на свою користь бояри^[240]. Юрій II Болеслав не мав спадкоємців, що віддавна “турбувало” правителів сусідніх держав. Ще у 1338 р. король Польщі Казмир III Великий (1333-1370 рр.) підписав Ви- шеградський договір з угорським королем Карлом Робертом Анжуйським (1308-1342 pp.), за яким Карл Роберт уступав свої претензії на Галичину Казимирові з умовою: якщо у того не буде спадкоємців-чоловіків, то він заповість Галичину Людови- кові (Лайошу) - сину Карла і сестри Казимира III Єлизавети^[241]. Відповідно до Вишеградської домовленості, а також, вико- риставши загибель князя Юрія II Болеслава, польський король Казимир III уже в квітні 1340 р. здійснив перший похід на землі Галицько-Волинської держави^[242]. Польсько-угорські вій­ська оволоділи кількома замками, в тому числі Львівським, але захопити увесь край не змогли й змушені були відступити. Водночас угорський король скерував військо до Галичини, але воно, зустрівши патріотичний опір українського населення, також повернулося назад^[243].

Експансія Польщі відбувалася під прикриттям гасла за­хисту католиків.

Після нападу польського короля Казимира III на Гали­чину в 1340 р. було завдано значного удару єдності Галиць­ко-Волинської держави. У Галичині правителем став боярин Д.Дедько, а волинське боярство, почавши шукати іншого правителя, зупинилося на кандидатурі Любарта (Дмитра) Гедиміновича, який вважався спадкоємцем Юрія II Болесла­ва. Обираючи Любарта, волинське боярство розраховувало на підтримку Литви у боротьбі з татарами та польськими й угорськими феодалами^[245].

Унаслідок цього на певний час на території Галицько- Волинської держави виникли два адміністративні центри - Волинське князівство, очолене князем литовського поход­ження Любартом (Дмитром) Гедиміновичем^[246]*, і олігархічна боярська автономна республіка в Галичині: її репрезентував “управитель і староста Руської землі” Дмитро Дедько^[247], який одночасно визнав залежність і від Любарта Гедиміновича, і від Людовика Угорського.

Д.Дедько здійснював активну внутрішню та зовнішню політику, дбав про зміцнення політичного й економічного авторитету Галичини, проводив дипломатичні переговори з сусідніми державами (Польське Королівство, Угорське Ко­ролівство, татари, Литва). Однак передчасна смерть Д.Дедька 1349 р. перекреслила реалізацію державотворчих планів.

Зміни у правлінні Галичиною стали приводом для активі­зації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Гали­цько-Волинської держави.

Захоплений зненацька, Любарт потрапив в облогу в Луць­ку, але утримав місто. У 1350 р. волинське військо з допомогою Литви повернуло більшу частину Волині. Галичина залиша­лась під владою Польщі. Це стало основною причиною припи­нення існування Галицько-Волинської держави, яка займала більшу частину української етнографічної території в середині XIV ст.^[251] Упродовж існування Галицько-Волинської держави українці досягнули значних успіхів щодо власного державо­творення. Межуючи з розвиненими європейськими держава­ми, вони зазнавали позитивних прогресивних, культурних, економічних, правових впливів. Ідеологічним підґрунтям екс­пансії Польського Королівства стало поширення католицизму на Схід. Тенденційно налаштовані польські дослідники вва­жали, що польський король проголосив себе “щитом христи­янства”, а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців і схизматиків^[252]*-українців^[253].

Однак це не відповідало історичній правді, адже україн­ці Галицько-Волинської держави, успадкувавши культурні, правові й інші традиції високорозвинутої Київської Русі, мали великий авторитет у тогочасній Європі. Як у Київській Русі, так і в Галицько-Волинській державі прийняття й розвиток християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету цих держав. Утвердження християнської віри допомагало налагодженню та розширенню плідних, насамперед динас­тичних зв’язків, заснованих на принципі рівноправності з багатьма західноєвропейськими країнами.

Отже, Галичина й інші українські землі, котрі стали об’єктом нападу польського короля Казимира III як “захис­ника християнства”, не відповідали дійсності, позаяк на ук­раїнських землях ще у XI-XIII ст. було досягнуто значних успіхів, спрямованих на утвердження та розвиток християнс­тва. Насправді ж польських завойовників цікавили багаті на корисні копалини українські землі.

Проте становище польського короля в Галичині не було стійким, адже місцеве населення вороже ставилось до поль­ської влади. Крім цього, протиборство з Литвою змушувало поляків просити підтримки в Угорщині. У 1350 р. Казимир III підписав союзний договір з угорським королем Людови­ком. За умовами цього договору, Людовик і його брат Стефан поступалися на користь Казимира III “дідичними правами” на Руське Королівство (Галичину) з тим, що коли у польського короля не буде сина, то разом з Польщею Галичина перейде до Людовика, а якщо Казимир III матиме спадкоємця, то угорський король і його наступники зможуть викупити у нього Галицьку землю за 100 тис. флоринтів^[255].

Унаслідок укладення цього договору Польща отримала військову допомогу від Угорщини у війні проти Литви в 1351- 1352 рр. Військове протистояння між Польщею та Литвою завершилось восени 1352 р. перемир’ям, за яким Галичина залишилась за Казимиром III, а литовські князі закріпили за собою Волинь і Берестейську землю.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву - місцеве українське населення, польський король завдав литовсько- руським силам рішучого удару. Після цього нападу Польща остаточно закріпила за собою Галичину й західну частину Во­лині. Інша частина Волині залишалася за литовцями^[256]. Унас­лідок експансії Казимира III до Польщі було приєднано майже 52 тис. км² із населенням понад 200 тис. осіб, що суттєво збіль­шило територію Польської держави майже в 1,5 разу^[257].

Боротьба між Казимиром III, який захопив Галицькі землі, та литовськими князями, котрі укріпилися у волинських уділах, тривала з перемінним успіхом. На ведення війни королю дово­дилося позичати гроші від вищого католицького духовенства. Водночас для того, щоб зламати опір місцевого українського населення, конфісковувались землі руських князів і бояр, що не хотіли миритись із втратою незалежності Галицько-Волин­ської держави і не визнавали зверхності польського короля. На давні традиції самостійного існування Галицько-Волинської держави змушений був зважати і Казимир III. У королівських привілеях упродовж 1349-1370 рр. використовувався термін “Королівство Русі” (ⁱⁱRegnum Russiae¹¹). Тоді ж Казимир титулю- вав себе не лише королем Польщі, а й королем Русі^[258]. Крім того, польський король карбував окрему монету для Руського Королівства^[259]. Це мало свої передумови. По-перше, Гали­цько-Волинська держава за час існування, завдяки своєму авторитету на міжнародній арені, часто за давньою традицією вважалася Королівством. Початком використання назви Га­лицько-Волинського Королівства вважається 1253 р., в якому вперше глава Галицько-Волинської держави князь Данило Ро­манович (Галицький) був коронований у Дорогочині папським послом Опізо. Ця подія засвідчувала європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави. По-друге, в деяких офіційних документах галицько-волинських князів початку XIV ст. замість назви Галицько-Волинське князівство вживалася назва “Королівство Русь” (ⁱⁱRegnum Rusiae"). Напри­клад, Юрій Львович титулував себе “Король Русі, князь Ло- домерії). Це підтверджує запис на його маєстатичній печатці. Тому цілком правильною є думка академіка Я.Ісаєвича про те, що поняття “Королівство Русь” було ідентичне поняттю “Королівство Галичина”. Як уже зазначалося, “королем Русі” титулював себе і король Польщі Казимир III у перші роки після захоплення Галичини Польщею, оскільки прагнув роз­глядати польське панування у Галичині як персональну унію двох своїх Королівств: Польського та Руського^[260]. Проте під впливом польських магнатів він згодом погодився на приєд­нання Галичини до Польського Королівства.

ⁱⁱCorona Regni^t" - латиномовний термін, який означав форму правління середньовічних держав Європи, тобто монархію, використовувався під час визначення певної держави, а також прив’язувався до влади короля у ній. Цей термін стосувався Англії, Франції, Польщі, Чехії, Італії, Німеччини. Особливості Corona Regni в Польському Королівстві мали специфіку, яка була близькою до Угорщини^[261].

У Польщі термін ⁱⁱCorona Regni^tt сформувався дещо пізніше, ніж в інших державах, що можна пояснити довготривалою фе­одальною роздробленістю. Король вважався dominus, тобто пан- господар, або правитель. Згідно з принципами Corona Regni, за монархом (тим, який мав корону) владні повноваження збері­галися довічно, були невідчужуваними. На думку польського історика права О.Бальцера, термін ⁱⁱCorona Regni^tt рецептувався в Польщі водночас із інкорпорацією Галичини, оскільки був принципом, за яким відбувалося таке об’єднання. Польський

дослідник К.Гжибовський вважав, що термін ^ttCorona Regni” застосовувався стосовно влади та форми правління, a “regnum” - щодо території, тому після анексії Галичини Corona Regni охоплювала Regnum Poloniae та Regnum Russiae, тобто дві різні етнічні території, об’єднані в одній державі^[262].

Державна влада польського короля Казимира III вва­жалась Maiestas, тобто отримана від Бога. Згідно з принци­пом Maiestas, влада короля прирівнювалась до влади давньо­римського імператора, що засвідчує ранні початки рецепції римського права в Польському Королівстві. Як зазначав К.Гжибовський, абсолютна влада польського короля Кази­мира III була виявом запозичення імператорських традицій Стародавнього Риму^[263].

В українській і польській історичній та історико-правовій лі­тературі не існує одностайності стосовно назви української тери­торії, захопленої польським королем у 1349 р. Одні дослідники на­зивають цю територію “Червона Русь”, інші - “Галицька Русь”, ще інші - “Галичина”. Термін “Галичина” у тексті використовується як умовна назва Галицької Русі, однієї з етнічних українських зе­мель, розташованої в басейні рік Сяну, Дністра та Західного Бугу. Ця історична українська територія охоплювала землі, що впро­довж 1349-1370 рр. перебували під владою польського короля Казимира III; 1370-1387 рр. - під владою угорських феодалів; від 1387 р. до 1569 р. - у складі Польського Королівства; з 1569 р. - у складі Речі Посполитої (до 1772 р.). Вона охоплювала територію сучасних Івано-Франківської, Львівської, Тернопіль­ської областей України та Підкарпатського і частини Малополь- ського й Люблінського воєводств Республіки Польща.

Спочатку, за часів Київської держави, Галицьку Русь на­зивали Червенською - від м. Червена, столиці Червенських земель, що згадується у руських літописах від кінця X ст. Од­нак після зникнення Червена^[264]* з політичної карти руських земель центральним містом Червоної Русі став Перемишль, а згодом - Галич^[265]**. За назвою останнього, її стали йменувати Галицькою. У письмових джерелах та історичній літературі паралельно вживаються обидві назви, але частіше - остання^[266]. У історико-правовій літературі більшість учених-правознавців стосовно земель Галицької Русі умовно використовують тер­мін “Галичина”. Однак, проаналізувавши історичні письмові джерела, можна стверджувати: Галицька Русь (Галичина) від 1349 р. до 1434 р. в офіційних документах іменувалася “Русь­ке Королівство” (“Королівство Русі”), а з 1434 р. до 1569 р. - Руське та Белзьке (з 1462 р.) воєводства як адміністративно- територіальні одиниці Польського Королівства.

У вітчизняній літературі серед дослідників дискутувало­ся питання щодо умов приєднання захоплених Галицьких земель до Польського Королівства. На думку польського іс­торика Ю.Серадзького, Казимир III ініціював укладення унії двох рівноправних Королівств (Польського Королівства та Галицької Русі), об’єднаних особою короля, але пізніше пере­могла тенденція до інкорпорації, беззастережного введення Руської землі (terra Russia) до Польського Королівства як його складової частини^[267]. Проте не всі дослідники дотримувалися такого погляду. Одним з перших полеміку з Ю.Серадзьким роз­почав відомий польський дослідник Я.Башкевич. Він зазначав: тенденції до такої унії хоча й існували, але були дуже слабкими порівняно з інкорпораційними тенденціями^[268]. Уживаний і в угорських, і в польських актах та хроніках термін “Руське Ко­ролівство” засвідчував: політичні еліти добре усвідомлювали, що повільно і нелегко завойовані Польщею Галицькі землі - не частина Польського Королівства, а цілком відмінні від нього в етнічному й культурному сенсі території. У польській хроніці Яна з Чарнкова, укладеній у середині XIV сг., наголошувалося, що після нападу на Руське Королівство Казимир “повернувся до себе” (ad propria), до Польського Королівства^[269]. У другій по­ловині XV сг. відомий український учений, ректор Болонського університету Юрій з Дрогобича вважав Русь (тобто Галичину) не частиною Польщі, а рівноправним з нею краєм^[270].

На думку польського історика Я.Домбровського, король Ка­зимир III планував розширити територію Польського Королівс­тва на Захід, а не на Схід. Стосовно руських земель, він мав на меті передусім економічне захоплення, а не політичне^[271].

Лист Казимира III до константинопольського патріарха Філотея містить такі слова: “від сина твого Казимира, короля землі Ляхії і Малої Русі”^[272]. У листі король мовить про себе: “а потім я, король Ляхії, зайняв у володіння землю Русі”^[273]. Він обґрунтовував військові походи 1340 і 1349 рр. тим, що колиш­ній галицько-волинський князь Юрій II був його родичем по батьківській лінії. Проте це не давало підстав Казимирові III нехтувати волевиявленням галицького населення, яке висту­пало проти його влади на своїй території.

Серед дослідників найбільшу дискусію спричинило з’ясування природи зв’язків українських земель із польськи­ми за часів Казимира III. Представник львівської історико- правничої школи С.Кентжиньський вважав: підставою такого об’єднання стала угода між Казимиром III Великим і Юрієм II Болеславом. О.Бальцер дотримувався погляду, що між Га­личиною та Польщею існували давні політичні зв’язки. На його думку, Галицько-Волинська Русь задовго до 1349 р. пе­ребувала в політичній орбіті Польської Корони. Він допускав існування особистої угоди між двома монархами. Б.Пашкевич підтримував обидва погляди, тобто те, що органічний зв’язок (відсутність суттєвих відмінностей у суспільному та державно­му ладі українських і польських земель) спричинив укладання угоди про їх об’єднання^[274]. На нашу думку, надання польським королем Казимиром III адміністративно-правової автономії Руському Королівству (Галичині) зумовлене великою за обся­гом територією і кількістю населення, на якій було досягнуто значного рівня організації адміністративно-правового ладу. Це виявилося і в організації управління в Галичині, право­вих джерелах, які пройшли етап кодифікації (“Руська прав­да”), застосуванні збірників магдебурзького права та ін. Тому польський король Казимир III змушений був зважати на ці особливості, які відрізняли Галичину (Руське Королівство) від Польського Королівства, і намагався здійснити низку заходів, зокрема вдосконалити організацію управління, систематизува­ти польське право для того, аби Польське Королівство значно перевищувало за рівнем розвитку приєднані території.

Політика стосовно Regnum Russiae була особливою, відмін­ною від тієї, яку здійснювала тогочасна польська влада щодо інших, власне польських земель. Проаналізувавши весь ком­плекс джерел, можна висловити свої міркування:

1. Казимир III називав себе і королем Польщі, й королем Русі. Галичина мала статус своєрідної територіальної адміністра­тивно-правової автономії, яка виявлялася в тому, що у Галицьких землях продовжували функціонувати адміністративно-правові інститути вже неіснуючої Галицько-Волинської держави.

2. Польське право не впроваджувалося і не діяло в період існування Regnum Russiae. Натомість продовжувала діяти пра­вова система Галицько-Волинської держави, а сама територія була доменом короля.

3. Польський король здійснював колонізаторську еко­номічну політику стосовно Галицьких земель, яка полягала у використанні природних ресурсів на користь Польського Королівства. Казимир III поступово впроваджував заходи на користь польської шляхти і магнатів, оскільки для цього в Галичині були сприятливі економічні й природні умови та вигідні торговельні шляхи.

4. Казимир III поряд із своєю монограмою (літерою “К” і гербом Польського Королівства - білим орлом на червоному тлі) у геральдиці використовував зображення золотого лева -символу королів Галицько-Волинської держави. Отже, навіть цей атрибут української державності був збережений упро­довж 1349-1370 рр.

5. Галичина, хоч і мала за часів існування Regnum Russiae автономний адміністративно-правовий статус, але не була і не могла бути “державою в державі”. Польське Королівство поступово поширювало на неї власний адміністративний апа­рат і право, здійснювало через нього управління, розпочало колонізацію поляками та німцями.

Значні зміни в політико-правовому статусі Галичини від­булися 1370 р., коли після смерті Казимира III, унаслідок ди­настичної угоди 1350 р., вона перейшла під владу угорського короля Людовика Угорського (Анжуйського). Посівши поль­ський трон і тим самим оволодівши Галичиною, яку захопив його попередник Казимир III, Людовик Угорський вважав Галичину насамперед угорським, а не польським володінням. Цю юридичну колізію угорські феодали почали використову­вати для утвердження свого панування в Галичині^[275]. Окрім цього, Людовик Руське Королівство називав окремим авто­номним державним утворенням, об’єднаним персональною унією з іншими володіннями угорської династії^[276]. У 1372 р. Людовик, бажаючи здобути симпатії польських феодалів, а також приховати від польських феодалів наміри стосовно Га­личини, передав її в управління Владиславов!, онімеченому князю Опольського князівства в Силезії, який походив з бічної гілки династії П’ястів і був небожем Казимира III^[277].

Владислав Опольський (1325/1330 - 1401 рр.) тривалий час перебував при дворі імператора Карла IV, потім став палати­ном - найвищим достойником Угорського Королівства^[278]. Його вважали васалом угорського короля, але титулував він себе “господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем”^[279]. У 1377 р., унаслідок військового походу Людовика проти холм- сько-белзького князя Юрія Наримунтовича, влада Владислава поширилась також на територію Холмщини. Однак невдов­зі, призначивши Владислава Опольського своїм намісником у Польщі, Людовик змушений був замінити йому Галичину на Добжинську землю в Польщі, щоб уникнути об’єднання правління Польщею та Галичиною^{[280] [281]. У грудні 1378 р. Вла­дислав Опольський видав грамоту, звільнивши урядовців і населення Галичини від даної йому присяги, і передав вла­ду намісникові короля Людовика Угорського. Останній ад­міністративну владу в Львові та всьому Королівстві Русі пере­дав угорським воєводам і старостам. Доказом переходу Львова й Галичини безпосередньо до Угорського Королівства було карбування у Львові срібних монет з ініціалом “L” та іменем короля Людовика Угорського - Lodvici R. Ungarie2si. У 1382 р. Людовик Угорський помер, і трон Угорського Королівства посіла його старша дочка Марія. Вона передала управління старості Руського Королівства - колишньому бану Хорватії та Далмації Емеріку Пебеку[282]. Одночасно вагомі зміни відбува­лися в Польщі, яка дистанціонувалася від Угорщини. У жовтні 1384 р. польський престол посіла молодша донька Людовика - Ядвіга[283]*, яку польські магнати вирішили одружити з князем Литовським Ягайлом (Йягайлою)[284]**.}

Тому від 1379 р. до 1385 р. Галичиною та Холмщиною управляли безпосередньо угорські урядовці. Лише в 1385 р. ці землі знову на короткий час перейшли в “довічне володіння” Владислава Опольського^[285].

Отже, політична ситуація в Галичині складалася не на користь Польського Королівства. Адже цей край, вийшов­ши у 1372 р. з-під влади Польщі, залишався у складі Угор­щини, з чим польські можновладці не могли змиритися. У 1386 р. розпочалася міжусобна боротьба, яку розпочали угорські магнати проти королеви Марії. Це, в свою чергу, похитнуло позиції угорських урядовців у Галицьких землях. Скориставшись такою ситуацією, тут знову почав володарю­вати Владислав Опольський, який продовжував використовува­ти титул “князь і володар Русі”^[286]. Однак польські можновладці не могли відмовитися від володіння Галичиною. На початку лютого 1387 р. польське військо вирушило на Львів. Владис­лав Опольський б лютого 1387 р. звернувся до галицького на­селення зі закликом зберігати вірність, обіцяючи не призна­чати угорських урядовців до управління в Королівській Русі без згоди підданих. Не маючи достатніх сил для захоплення Львова, Ядвіга з військом зупинилися у Городку, здійснивши перегово­ри з львів’янами, і видала грамоту шляхті та духовенству Пере­мишльської землі, називаючи себе спадкоємницею Русі. Відтак 8 березня у Львові була підписана нова грамота про підтвердження прав міської верхівки столиці Галичини. Не отримавши допомоги від Угорщини, Владислав Опольський 17 квітня 1387 р. “всі свої землі і замки в Угорщині, а також і Руську землю, якою мав во­лодіти пожиттєво, передав чеському королю Вацлаву “як опіку­ну на той час угорських королів”, з умовою повернути ці землі угорським королям, як тільки вони цього побажають^[287].

У Перемишлі та Львові польську королеву почали підтри­мувати багаті німецькі купці. Щоправда, польському війську, незважаючи на допомогу литовських загонів, не вдалося здо­бути штурмом старовинної столиці краю - Галича. Однак після переговорів воєвода Бенедикт віддав місто полякам, отримав­ши за це підтвердження своїх прав на власні земельні маєтки в Галичині. Місцеве українське населення не було організоване, не мало власного політичного керівництва, тому його опір не зміг відвернути окупації краю. Отже, восени 1387 р. Галичи­ну, а також західну частину колишнього Володимирського князівства (Холмщину) знову захопила Польща.

Після цього Угорщина неодноразово заявляла диплома­тичні протести. За польсько-угорськими угодами 1412, 1415 і 1423 рр., остаточне розв’язання питання про Галичину відкладалось. В одному з листів Ягайло заявляв, що вважає обов’язком повернути спірні землі Угорщині у встановлений угодами термін, але згодом ці обіцянки були забуті. Галичи­на залишилась під польською владою, хоч угорські королі продовжували титулувати себе “королями Галичини і Воло­димири”^[288]. Цей титул монархія Габсбургів використала для обґрунтування “прав” на передання їй Галичини у 1772 р., що не відповідало історичній правді й порушувало право на самовизначення галицьких українців.

Одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом (прийняв ім’я Владислав II) привело до унії Польщі з Литвою, укладеної 14 серпня 1385 р. у м. Крево (нині територія Білорусі). Умови польсько-литовської унії су­перечили інтересам Великого князівства Литовського. Так, Ягайло разом з братами Скіргайлом, Корибутом, Вітовтом^[289]* і Лугвеном були зобов’язані виконати такі умови:

- прийняти католицтво й охрестити все литовське насе­лення;

- використовувати свою скарбницю на потреби Польсь­кого Королівства;

- заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за його відмову від шлюбу з Ядвігою;

- повернути Польщі землі, захоплені в неї будь-ким, будь- коли і, головно, “на віки вічні приєднати до Польщі свої ли­товські й руські землі”^[290].

Згадані умови польсько-литовської угоди 1385 р. яскраво відобразили прагнення польських магнатів та шляхти лікві­дувати литовсько-руську державність і заволодіти іншими ук­раїнськими землями.

Ягайло не виконав усіх умов Кревської унії, оскільки не мав змоги цього зробити. Формально (після 1385 р.) Поль­ща і Литва стали однією державою, але фактично цього не відбулося, адже Литва залишалася міцною та життєздатною державою, а литовська знать почувала себе впевненою, щоб відстояти свою політичну незалежність. Литовська й українсь­ко-білоруська опозиція полякам згуртувалась навколо кузена Ягайла - князя Вітовта, який змусив короля Ягайла визнати за ним фактичну владу над Великим князівством Литовським. Декілька разів Вітовт намагався розірвати договірні відносини з Польським Королівством, проголосити знову незалежність Великого князівства Литовського^[291].

У 1398 р. Вітовт, уклавши з Тевтонським орденом угоду, фактично розірвав договірні стосунки з Польщею^[292]. Однак нищівна поразка, яку він зазнав від татар 1399 р., перекрес­лила його державотворчі плани. Вітовт змушений був дати клятву на вірність Ягайлові та Польському Королівству. Така ситуація спричинила укладання нової Віленської угоди. Це відбулося 18 січня 1401 р. у столиці Литви м. Вільно. Її найваж­ливіші положення стосувались державного ладу Польського Королівства, який складався з:

1. “Корони”, тобто території Польського Королівства, у тому числі й Галичини.

2. Руських земель, що перебували у складі Литви. За унією 1401 р., вони переходили під владу Польщі, але правив ними Вітовт.

3. Литовського князівства, підпорядкованого безпосеред­ньо Вітовту, а опосередковано - польському королю^[293].

Незважаючи на згадані унії, Литва та Польща не об’єдналися. Найяскравіше це відображалось у міжнародних відносинах, коли напрями зовнішньої політики Польщі та Литви деколи суттєво відрізнялись^[294].

У другій половині XIV ст. Польща активізувала діяль­ність, спрямовану на посилення політичного впливу на Литву. Однак участь у переможній битві під Грюнвальдом 1410 р. суттєво зміцнила політичні позиції та міжнародну значущість Великого князівства Литовського. Король Ягайло і польська шляхта^[295]* змушені були піти на компроміс із великим князем литовським Вітовтом.

У м. Городлі 2 жовтня 1413 р. між польським королем Ягайлом Владиславом і Вітовтом було укладено нову унію, яка стала новим етапом регламентації поділу суспільства за релігійною ознакою. Згідно з нею, Польща змушена була виз­нати право на існування політично незалежного Великого князівства Литовського. Українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля (це свого часу передбачала Віленська угода 1401 р.), а мали зали­шатися в складі Литовської держави. Великого князя Литви повинна була обирати литовська шляхта за згодою польсько­го короля і магнатів. Поляки, у свою чергу, зобов’язувалися обирати короля за згодою литовських феодалів. Унія 1413 р. запровадила спільні польсько-литовські сейми та з’їзди шляхти для вирішення загальнодержавних справ^[296].

Однак Польща лише змінила тактику здійснення зовніш­ньої політики. Багаторічні намагання через зовнішній вплив розширити сферу польського впливу на литовські території пос­тупилися спробі розв’язати цю проблему іншим способом - че­рез литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Унія 1413 р. була юридично оформлена у декількох грамотах (привілеях). Першу грамоту отримали литовські феодали. Згід­но з нею, 47 феодалів-католиків Великого князівства Литовсь­кого отримали герби польської шляхти, тобто польські магнати прийняли їх до свого гербового братства. Відповідно до найваж­ливішого документа, що увійшов в історію як Городельський привілей 1413 р., король Ягайло і князь Вітовт зобов’язувалися призначити на державні посади литовських феодалів-католиків, котрі прийняли польські герби, і дозволити їм вільно розпоряд­жатися власністю у своїх володіннях, підтверджуючи права на спадщину та вотчинне володіння, а також видання доньок без попередньої згоди великого князя^[297].

Городельський привілей 1413 р. позбавив “схизматиків” (православних) та інших “невірних” прав і вольностей поль­ської шляхти. Ці права зберігалися лише за тими знатними русинами, котрі перейшли в католицтво й отримали герб. У привілеї 1413 р. визначалося, що “вольностями, привілеями й милостинями лише ті пани й шляхтичі землі литовської можуть користуватися, яким зброя і герби шляхтичів Ко­ролівства Польського надані, й шанувальники християнсь­кої релігії, римській церкві підвладні, не схизматики або інші невірні”^[298].

Городельська унія 1413 р. зміцнила права та привілеї като­лицької церкви на території Великого князівства Литовського. Натомість православна знать усувалася від участі в держав­ній раді й не могла офіційно обійняти вищі державні посади (воєвод, каштелянів, членів державної ради), хоча в практиці життя бували й винятки^[299]. Визначаючи Велике князівство Литовське незалежною державою, управління якої здійсню­валося на умовах персональної унії з номінальною суверенною владою польського короля, унія 1413 р. сприяла загостренню соціальних та національних суперечностей, що виникли на релігійному ґрунті. Між українськими православними князями і боярами, з одного боку, та литовськими католицькими - з іншого, було спровоковано соціальний та релігійний конфлікт, що значно полегшило польським феодалам здійснювати полі­тику асиміляції на українських землях.

Офіційно обмежувальна ст. 9 Городельської унії 1413 р. залишалася чинною на території Польського Королівства та Великого князівства Литовського аж до 1563 р., коли ко­ролівською постановою обмеження щодо некатоликів були скасовані^[300].

Відповідно до положень Городельського привілею 1413 р. Литва після смерті Вітовта не мала права сама обрати собі но­вого князя. Як уже зазначалося, шляхтичі Литви наділялись правами і привілеями, котрі мала польська шляхта, окрім тих, що не належали до католицької віри. По смерті Ягайла та Вітовта син Ягайла Казимир IV^[301]* був одночасно королем польським і великим князем литовським. Титул великого кня­зя Литви та короля Польщі присутні в усіх актах, підписаних Казимиром IV. Після цього короля всі інші польські королі аж до Сигізмунда II мали титул литовського князя, тобто ке­рували одночасно обома державами. Був задіяний механізм так званої персональної унії, коли одна особа була зверхником двох держав^[302].

У 1434 р. було створено Руське воєводство. Воно склада­лося із п’яти земель - Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької та Холмської. Центром його стало м. Львів. Воно належало до найбільших за розміром українських воєводств у складі Польського Королівства, оскільки в той час займа­ло 59 тис. км². Для порівняння: Белзьке воєводство займало 161 кв.миль, Холмська земля - 18 тис. км². З утверджен­ням Польського Королівства у Галичині воєводський уст­рій поширився й на інші українські землі. Упродовж 1434- 1447 рр. остаточно утворилося Подільське воєводство з цен- тром у Кам’янці-Подільському, яке межувало з Руським вое­водством. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. - з трьох повітів: Кам’янецького, Летичівського та Червоногородського. Воєводство займало частину західної території сучасної Він­ницької, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей^[303].

У 1462 р. польський уряд створив Белзьке воєводство з центром у Белзі, до якого входили повіти: Бузький, Белзький, Городліський, Грабовецький і Любачівський^[304].

У адміністративному відношенні чотири землі Руського воєводства та Белзька земля в XV ст. поділилися на окремі повіти. Львівська земля мала шість повітів з центром у Львові, Жидачеві, Глинянах, Олеську, Городку та Щирці. Переми­шльська земля охоплювала десять повітів: Перемишльсь­кий, Дрогобицький, Ярославський, Лежайський, Ланцуць- кий, Мостиський, Пшеворський, Ряшівський, Самбірський і Стрийський. Галицька земля складалася з шести повітів: Га­лицький, Червоногородський, Коломийський, Коропецький, Снятинський і Теребовлянський. У Сяноцькій землі було лише три повіти: Сяноцький, Динівський і Ліський. Усього в Русь­кому воєводстві налічувалося 25 повітів. Белзьке воєводство складалося з однієї землі - Белзької, яка поділялася на п’ять повітів із центрами у містах Белз, Сокаль, Буськ, Лопатин та Любачів^[305].

У XVI ст. кількість повітів зменшилася майже наполови­ну. Львівській землі належало лише два повіти - Львівський і Жидачівський, Галицькій - три: Галицький, Коломийський і Теребовлянський, Перемишльській - чотири: Перемишль­ський, Дрогобицький, Самбірський і Стрийський. У Сяноць- кій землі залишився лише Сяноцький повіт. Белзька земля мала чотири повіти: Белзький, Сокальський, Любачівський і Буський^[306].

Адміністративні межі земель та повітів формувались часто за старими історичними традиціями поділів давніх князівств і волостей. їх центрами зазвичай ставали старі адміністративні осередки або найкраще економічно розвинуті міста. Тери­торія Галицьких земель була густозаселена. За підрахунка­ми П.Домбковського, у XV ст. тут знаходилося 1882 населені пункти^[307].

У XV ст. на території Руського та Белзького воєводств виникло 153 міста, з них - 14 королівські й 38 - шляхетські^[308]. Згодом на цих територіях відбулися значні урбанізаційні про­цеси. У XVI ст. налічувалось 92 міст, з них 16 були королівсь­кими^[309].

Політико-правові наслідки інкорпорації Галичини Поль­ським Королівством - неоднозначні й суперечливі. Негатив­ним стало те, що Галичина у складі Польського Королівства була роз’єднаною з українськими землями, які перебували у складі інших держав. Особливість організації управління Галичиною в складі Польського Королівства полягала в тому, що формування і функціонування адміністративного апарату з 1434 до 1569 рр. здійснювалося виключно силами польської влади. Польська держава здійснювала в Галичині відверту колонізаторську політику. Українське населення Галичини, зазнаючи порушень соціальних, національних, релігійних прав, змушене було підпорядковуватися введенню чужого польського права^[310]. Католицька шляхта повсюдно витісняла православних українців зі сфери адміністративного управлін­ня, виробництва, освіти, культури. Це сприяло полонізації галицького населення, поглибленню кризи української ду­ховності та культури в XIV-XV ст. До негативних наслідків інкорпорації Галичини Польським Королівством відносимо також неможливість розвитку процесів українського держа­вотворення, збереження власної національної держави.

Водночас Польське Королівство часто було посередни­ком у культурних зв’язках українського народу з народами західноєвропейських країн, йому належала роль “моста між Україною і “справжнім Заходом” - території, через яку в Ук­раїну проникали “ідеї гуманізму та реформації”^[311]. Вплив цих зв’язків на розвиток української культури був зумовлений головно тими прогресивними гуманістичними й освітніми тенденціями, які знаменували розквіт Відродження в Європі. Це привело до того, що “замість повороту до Візантії Україна обернулась обличчям на Захід”^[312].

Приєднання Галичини до Польського Королівства, а з 1569 р. - й інших українських земель, разом з Великим князівс­твом Литовським, змусило українців адаптуватися до тієї систе­ми управління, яка існувала на заході Європи. Саме “усвідом­лення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства”^[313].

Таке суспільство мало поєднати культуру українського насе­лення зі західною політичною та правовою культурою. Од­нак відхилення від цієї моделі державної поведінки та відмо­ва Польщі від релігійної толерантності, вияви національної неприязні до українців наприкінці XVI - першій половині XVII ст. “стали фатальними для майбутнього Польщі”^[314].

У другій половині XV - на початку XVI ст. розпочалися процеси централізації, посилився вплив Польщі та прогресува­ло послаблення Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, безперервна боротьба за великокнязівський престол послаблювали Велике князівство Литовське. Лівонська війна ще більше ускладнила становище Литви, що звернулася за допомогою до Польщі.

На сеймі, який відбувся 10 січня - 12 серпня 1569 р. у м. Любліні, було прийнято рішення про об’єднання Польсь­кого Королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту. В такий спосіб здійснилися заду­ми польської шляхти, котрі вона намагалася втілити у життя ще Кревською унією 1385 р. Як уже згадувалося, від цієї унії було укладено чимало міждержавних угод, але справжнього об’єднання двох держав на середину XVI ст. ще не відбулося. Така ситуація не влаштовувала польську шляхту, що прагну­ла розширити свої земельні володіння, передусім за рахунок українських земель. Однак литовці наполегливо відстоюва­ли державну самостійність Великого князівства Литовського, їхнє відношення до союзу з Польським Королівством змінила Лівонська війна. Вона виснажила матеріальні ресурси країни і вплинула на позицію шляхти, в якої не було іншого виходу зі скрутного становища, окрім унії з Польщею. Такі настрої панували і в середовищі української шляхти, хоча й з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія перекреслить постійні прикордонні конфлікти. Однак панівна верхівка Литви не бажала втрачати своєї одноосібної влади і все ще негативно сприймала ідею унії^[315].

Литовські депутати 5 березня 1569 р. виступили з протес­том стосовно розгляду питання про унію між двома держава­ми. Усупереч опору групи впливових литовських депутатів унію підписано 1 липня 1569 р. у Любліні. Згідно з її умова­ми, Велике князівство Литовське та Польське Королівство об’єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту. Щоправда, Литовське князівство і після об’єднання зберігало певну автономію, хоча його територія зменшувалась наполо­вину. Напередодні проголошення Люблінської унії до Поль­ського Королівства було “приєднано” Підляшське, Волинське, Брацлавське та Київське воєводства. Депутати від цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, увійти до складу сейму. Обґрунтовуючи це “приєднання” українських земель, польська шляхта висунула теорію, відповідно до якої Київська Русь мала належати Польському Королівству. Поль­ська шляхта посилалась на “історичні права”, що, мовляв, ви­никли внаслідок походів Болеслава І і закінчились провалом польських загарбників укріпитись у Києві^[316]. Додатком до цієї теорії поляки висунули тезу про “права” поляків на українські землі, які нібито добровільно увійшли до складу Польського Королівства. Проте це не зовсім було так. Адже політична си­туація на українських землях залишалася вкрай складною. То­гочасна українська еліта намагалася об’єднати українські землі, домогтися значних політичних прав тощо. Згодом українська шляхта отримала-таки можливість оприлюднити свої вимоги на сеймі. Весь потенціал політичних мрій звівся до прохання збереження станових привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві, свободи віросповідання. Інертність української шляхти на Люблінському сеймі вдало пояснив американський історик Я.Пеленський. Він зазначав, що саме історична ситуа­ція поставила шляхту українських земель “перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з достатньо прогресивним конститу­ційним устроєм, обмеженою королівською владою, гаранто­ваними політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесанс­ною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з погляду сучасності, варто визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим”^[317].

Отже, більшість українських земель опинилася у складі Речі Посполитої. Хоч Люблінська унія знищила в Україні за­лишки атрибутів державних традицій і адміністративно-пра­вової автономії, які збереглися від часів Галицько-Волинської держави, а відтак - Литовсько-Руської держави, позитивним було те, що Річ Посполита об’єднала майже всі українські землі, до цього розділені між Литвою та Польщею. Це мало сприяти розвитку всього українського етносу на єдиній політичній, еко­номічній і культурній основі. Було скасовано кордони, котрі відділяли західноукраїнські землі від східних. Усе українське населення перебувало в однакових соціально-політичних умо­вах, що сприяло національній консолідації.

Утворення Речі Посполитої спричинило позитивний вплив Польщі на культуру, зокрема, українського народу. Плідні контакти виявлялись у різних сферах традиційної на­родної культури, в літературі, книгодрукуванні, впливали на суспільно-політичну думку, правотворчість. Цілком справед­ливого висновку дійшов одеський правознавець П.Музиченко,

зауважуючи: “Але не треба забувати, що польська культура, шляхетська ідеологія, польська модель державного і суспіль­ного ладу, задовольняли, перш за все, інтереси української панівної верхівки”^[318]. Водночас полонізація української шлях­ти звужувала соціальну сферу поширення української мови, традицій, звичаїв тощо.

Дискусійні питання про ідеологічне обгрунтування претен­зій поляків на Галичину. Деякі польські дослідники відстою­вали думку про історичні права поляків на українські землі, зокрема на Галичину.

Для обґрунтування своїх прав на давньоруську спадщину в Польщі було розроблено кілька теорій. Однією з перших було твердження “Хроніки польської” Галла Аноніма (ПІЗ­НІЇ рр.), Щ° ³ 1018 р. “Русь надовго стала данницею Поль­щі”, тобто Русь з того часу належала Польщі, й процес цей був тривалим. Підставою для такого висновку вважали факт захоплення Києва польським королем Болеславом Хоробрим, який підтримав зятя Святополка Окаянного у боротьбі з Ярос­лавом Мудрим у 1018 р. Так було насправді, але в битві на р. Альті (1019 р.) Ярослав розбив супротивників. Святополк утік до тестя, де зник безслідно. Престол у Києві посів Ярослав і правив з 1019 до 1054 рр.^[319]

Польський політичний діяч XIII ст., краківський єпископ Вінцентій Кадлубек^[320]* і краківський канонік Мартин Кромер розвинули теорії попередника “про підвладність Південної Русі Польщі”. Оригінал “Хроніки поляків” В. Кадлубека (латинсь­кою мовою) неодноразово видавався у XIX ст., зокрема у відомій серії ⁱⁱMonumenta Poloniae Historica”^[321]. Переклад цієї пам’ятки польською мовою здійснили у 1974 р. польські дослідники К. Абдарович та Б. Кюрбіс^[322]. Крім цього, остання написала до нього докладний вступ і склала коментарі. У 1990 р. російська дослідниця Н. Щавельова підготувала російською мовою пере­клад відомостей про Русь з “Хроніки поляків” В. Кадлубека^[323]. У “Хроніці поляків” В.Кадлубек звеличував роль католицької церкви, а польський народ романтично відносив до числа античних, виступав проти феодальної роздробленості. При зображенні відносин Польщі з Руссю праця В.Кадлубека не позбавлена домислів і перекручень, виправдання польських претензій на Руські землі. Зокрема, тут є відомості про Рома­на Мстиславича, яких немає в руських літописах^[324]. Аналіз тексту “Хроніки поляків” В. Кадлубека наводить на думку, що не всі обставини польсько-українських відносин XI- XII ст. були йому відомі. Це одна з причин певних неточнос­тей в його хроніці.

Певні відомості про західноукраїнські землі подані у працях Мартина Кромера. “Хроніка” М. Кромера, видана 1554 р., на­дала тогочасним польським політикам “аргументи”, що під­тверджували їхні права на давньоруські землі. Щоправда, на Віленському сеймі 1559 р. литовці розкритикували працю Кромера, “назвавши її непристойною хронікою”. Однак це не завадило полякам використати її на Люблінському сеймі (1569 р.), де вони заявили: “всі київські княжата були васала­ми короля та Корони”, а Київщина і в минулому сплачувала данину Польському Королівству. Поляки посилались на “най­давніші літописи, в яких йдеться про те, що це місто (Київ) було тричі здобуте польськими королями”^[325].

За легендою, викладеною польським хроністом Яном Длу- гошем (1415-1480 рр.) у XV ст., польська шляхта генетично походить від сарматів (тобто іраномовного населення степів від р. Тобол до р. Дунай III ст. до н.е. - IV ст. н.е.). У польській літературі під сарматами розуміли римлян^[326].

Ще 1526 р. у Польщі була висунута теорія, що Київ - це во­рота держави Ягеллонів. На основі цього культивувалася тео­рія, за якою Русь здавна належала Польщі: “Вся Руська земля в давні часи була завойована, частково добровільно підкорилася або була успадкована від різних ленних княжат”^[327]. Ці домисли та перекручення не відповідають історичній правді, оскільки Київська Русь у другій половині IX-X ст. була могутньою єв­ропейською державою і мала великий авторитет на міжнарод­ній арені, а Польща як держава тоді лише завершувала своє формування. Окрім цього, Київська Русь у X ст. позитивно впливала на політичне життя окремих народів і держав За­хідної Європи, у тому числі новоствореної Польської держави (сформувалася у 60-х роках X ст. за князя Мешка І). Існування сильної Київської Русі врятувало багато європейських держав, у тому числі й Польщу, від нападу кочових завойовницьких племен, що давало їм змогу мирно розвиватися.

У період феодальної роздробленості в Польщі галицько- волинський князь Данило Галицький (з 1253 р. - король) не­одноразово виступав арбітром у суперечках польських князів за владу^[328]. Український історик М.Котляр наголошував, що в 60-х роках XIII ст. місцем постійних зустрічей українських і польських володарів було м. Тарнів, де вони обговорювали умови спільних взаємовідносин з Литовським і Ятвязьким князівствами^[329]. Це засвідчує спільні дипломатичні українсько- польські відносини на певних історичних етапах розвитку.

У 1850 р. була опублікована праця А.Жолтовського, де була зроблена спроба виправдати походи Казимира III у Га­личину 1340 і 1349 рр. ^[330] У цьому “виправдуванні - обґрунту­ванні” висловлено припущення: “Казимира призначив своїм спадкоємцем галицько-волинський князь Юрій Болеслав”, а “польський король право на спадщину останнього галицько- волинського князя Юрія отримав через обмін від Юрієвого брата Земовита III”^[331]. Ці твердження цілком безпідставні, оскільки населення Галичини чинило збройний опір польсь­кому королю.

Деякі польські дослідники обґрунтовували впродовж ба­гатьох століть анексію Галичини у 1349 р. історичною місією Польської держави, яка полягала в тому, що вона в такий спосіб захищала Європу від татарських орд і несла свою культуру в “дикі, безлюдні степи України, здобуті кров’ю її синів”.

Видатний український письменник, учений, громадський і політичний діяч І.Франко (1856-1916 рр.) переконливо роз­крив ілюзорність “ідеї культурного апостольства” Польщі на Сході, зокрема в Галичині. Політики, котрі підтримували цю фальшиву ідею, були зовсім засліплені, не розуміючи того, що справжня місія Польщі була на Заході, а не на Сході^[332]. Однак ця “концепція” була вигадкою польських шовіністів і не відповідала історичній правді: “Історичні факти аж надто ясно свідчать, що місія Польщі лежала зовсім не тут, на Сході, що впрочім, і та місія ніколи не сповнялася і що, отже, робити собі з неї право до реставрації історичної Польщі нема найменшої підстави”^[333]. Реальна місія Польщі, яку вона виконала на Сході, - місія анексії, передусім українських земель, усієї Литовської держави, а “місія культурного апостольства” Польщі на Сході, - вигадане штучне прикриття ідеї “історичної Польщі”, оправдання тої ж колишньої анексії України й виправдання права на її відновлення^[334].

Військові походи польського короля Казимира III на землі Галицько-Волинської держави були загарбницькими і спричи­нили захоплення західноукраїнських територій. Волевиявлен­ня населення Галицько-Волинської держави не враховувало­ся, що призводило до народного збройного опору галицьких українців польським окупантам.

Берестейська церковна унія 1596 р. та її наслідки для Ук­раїни. Водночас із політичним захопленням та економічним закабалениям українського населення Річчю Посполитою від­бувалося релігійне й культурне поневолення. Польські маг­нати і шляхта разом з католицьким духовенством намагалися поширити вплив на провідні верстви українського народу, його еліту, опольщити українське селянство та міщанство, послабити значення православної церкви^[335].

Між католицьким і православним духовенством у XIV- XV ст. тривали гострі дискусії, суперечки, в які втягувалися і миряни. Церковні незгоди негативно позначалися на суспіль­ному житті багатьох країн тогочасної Європи та Близького Сходу. Зокрема, на українських землях у зв’язку з постійними міжконфесійними конфронтаціями послаблювалась згурто­ваність українців, деградувала етнічна самосвідомість тощо. Тому частина церковних діячів виступала за припинення не­згод і примирення церков через унію (об’єднання). Ідея унії католицької та православної церков мала своїх прихильників і на українських землях, де православ’я занепадало: поширю­валися єресі (нові трактування вчення православної церкви), обмежувалася освіта, занепадала моральність духовенства та ін. Від унії очікувалося досягнення єдності віри та згоди всіх християн, зрівняння прав православних із католиками в де­ржаві, доступ української шляхти та єпископів до польського Сенату - вищої палати парламенту, хоча польський король, урядовці, єзуїти-католики прагнули внаслідок релігійної єд­ності тісніше прив’язати Україну до Польщі й у подальшому полонізувати (ополячити) українське населення. Недарма в останній день роботи з’їзду в Любліні 1569 р. король Сигізмунд II Август сказав: “Тепер, коли на з’їзді затверджена політична унія, я хочу подумати про відновлення єдності віри, релігійної єдності, тобто панування єдиної римської церкви”^[336].

Ініціаторами укладання церковної унії з Римом стали пра­вославні єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кири­ло Терлецький, пінський Леонтій Пельчинський, холмський Діонісій Збируйський. У червні 1590 р. на нараді в Белзі вони підписали грамоту про згоду визнати зверхність Папи Рим­ського. Про своє рішення єпископи повідомили польського короля. Вони, очевидно, крім власних інтересів, мали на меті оздоровити церковну атмосферу, сподіваючись, що високоав­торитетна й добре організована католицька церква запрова­дить серед православних порядок і дисципліну, а вступивши в унію, православні отримають рівність у Речі Посполитій (ніхто з них не буде зазнавати зневаги та дискримінації)^[337].

Підготовка до укладання унії відбувалася в умовах суво­рої конспірації. До справи об’єднання церков долучилися київський митрополит Михайло Рогоза, єпископи: Воло- димирський Іпатій Потій та луцький Кирило Терлецький. Світський лідер православного табору князь К.Острозький пропонував канонічно рівноправне об’єднання двох церков із гарантією збереження православного обряду, порозуміння зі східними патріархами, московським царем і молдовським господарем^[338].

У грудні 1595 р. єпископи К. Терлецький та І. Потій розробили план і деталі переходу православних єпархій під владу Папи Римського. На останньому перед унією синоді 1 червня 1595 р. київський митрополит М.Рогоза, єпископи володимирський !.Потій, луцький К.Терлецький, пінський Л.Пельчицький, архімандрит !.Гоголь підписали умови унії (33 артикули “Статей унії”) для подання Папі Римському та королю Речі Посполитої. Через два тижні ієрархи підписали послання до Папи, висловивши згоду на укладення унії^[339].

Таємні методи, які використовували прихильники унії, зумовили гострий опір князя Костянтина Острозького та його однодумців, котрі висували ідею рівноправного й одночасного об’єднання всіх християнських церков. Почалися друкуватися і поширюватися відозви проти унії. Позицію князя підтримали церковні братства, насамперед Львівське Ставропігійське^[340]. К.Острозький зумів залучити на свій бік львівського єпископа Г. Балабана та перемишльського єпископа М. Копистенського, котрі виступили із заявою про необхідність розгляду питання стосовно унії церковним собором за участю всього духовенства, шляхти та представників від братств^[341].

У вересні 1595 р. король Сигізмунд III (1587-1632 рр.) видав універсал, в якому повідомив підданих про об’єднання православних у Речі Посполитій з католицькою церквою та відрядження єпископів І.Потія та К.Терлецького до Риму. На аудієнції в Папи Климента VIII єпископи присягнули на вірність Папі, а він дав офіційну згоду на унію. Однак Папа Римський розглядав унію не як об’єднання церков, а лише як факт “повернення народу руського до Римської церкви”, причому збереження східних церковних обрядів допускалося за умови, “якщо вони не суперечать католицькій вірі”^[342].

У м. Бересті (Білорусь) 6 жовтня 1596 р. на церковному Со­борі католиків і православних - прихильників унії - було схва­лено рішення: православну та католицьку церкви об’єднати під верховенством Папи Римського; православні повинні виз­нати католицьке твердження про походження Святого Духа від Бога Отця і Бога Сина та запровадити індульгенції (гра­моти) про відпущення гріхів і новий календар; у православній церкві зберігати старі обряди і вважати дійсним слов’янський переклад Святого Письма. Від самого початку роботи цер­ковного Собору його учасники поділилися на прихильників і противників об’єднання з Римом. Це стало причиною скли­кання окремого Собору православного духовенства і мирян, що відбувався тоді ж у Бересті, який відхилив умови унії. Гро­мадський рух на українських землях проти уніатства очолив князь Костянтин Острозький, який раніше виступав за єдність церков, а не підпорядкування православної церкви католиць­кій. Окрім нього, в опозиції до унії були єпископи Г.Балабан і М.Копистенський, представник константинопольського пат­ріарха протосинкел Никифор, значна частина української пра­вославної шляхти та об’єднане в братства українське міщанс­тво. За об’єднання з Римом виступали київський митрополит М.Рогоза, п’ять єпископів із семи прибулих, частина духовенс­тва та шляхти. Отже, відбувалися два паралельних Собори. Уніатський Собор проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що православний відповів протестом. Король Речі Посполитої затвердив рішення першого. Він оголосив унію обов’язковою для православного духовенства і всіх віруючих Речі Посполитої, зокрема і для українського населення. Це рішення ввійшло в історію як Берестейська церковна унія, а рішення другого Собору оголошено нечинним. Берестейська церковна унія 1596 р. визнала зверхність Папи Римського як первоієрарха всієї християнської церкви, основні догмати католицької церкви. Однак в уніатській церкві зберігалися східний обряд, церковно-слов’янська літургійна мова, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, користу­вання старим (юліанським) календарем, право нижчого духо­венства одружуватися тощо^[343].

У такий спосіб Берестейська церковна унія, крім двох цер­ков - православної та католицької, створила третю - уніатсь­ку, або греко-католицьку^344?. Влада Речі Посполитої визнала уніатську церкву єдиною правильною і законною українською церквою. Православна церква і релігія почали зазнавати ще більших обмежень і порушень. Духовенство, яке виступало проти унії, страждало від гоніння: його позбавляли духовних посад і віддавали уніатам. Монастирі, що залишалися вірними православ’ю, втрачали права на маєтки. Українці переживали період гострих релігійних конфліктів. Стосовно греко-католи- цької церкви, то вона не була визнана поляками рівноправною з католицькою. Римо-католики і надалі не вважали (у зв’язку з іншою національністю) уніатів повноцінними громадяна­ми Речі Посполитої. Унійна церква не захотіла відмовлятися від рідної української мови, звичаїв, українських традицій, хоча католицька всіляко намагалася її поглинути. Між цими церквами постійно тривали суперечки, зростала ворожнеча. Незважаючи на звернення Папи Римського, шляхта не допус­тила уніатських єпископів у сенат. Однак Уніатська церква, всупереч сподіванням польського уряду, не стала знаряддям на шляху полонізації та латинізації українців, зокрема в Га­личині, а навпаки, постійно захищала споконвічні права та самобутність українського народу.

^344? Українська греко-католицька церква (далі - УГКЦ) є найбільшою східною католицькою церквою. Вона належить до групи церков візантійсь­кого обряду, які перебувають у повному сопричасті з римським архієреєм і визнають його духовну та юрисдикційну владу. До УГКЦ вживаються інші назви : унійна церква, греко-католицька церква, Українська католи­цька церква візантійського обряду, Київська католицька церква. Назву “греко-католицька церква” запровадила австрійська імператриця Марія Тереза у 1774 р. для того, щоб відрізнити її від римо-католицької та вір­менської католицької церков, які функціонували в Галичині в складі Австрії (з 1772 р.), а відтак-Австро-Угорщині (з 1867 р.)

Українська греко-католицька церква є спадкоємницею і має єпископсь­ке наступництво від Київської церкви, що постала внаслідок християнізації Київської Русі й офіційного запровадження у 988 р. християнства в його східному (візантійсько-слов’янському) обряді як державної релігії Київської Русі князем Володимиром Великим.

Отже, Брестська церковна унія розмежувала суспільні верстви на українських землях, спричинила гострі кризові явища не лише в церковно-релігійній сфері, а й у всьому сус­пільно-політичному житті України, зміцнила позиції польської шляхти на українських землях, сприяла розколу України на Східну та Західну. Водночас спричинене нею міжнародне про­тистояння об’єктивно зумовило зростання національної свідо­мості українського населення, яке переважно сприйняло уніат­ську церкву як “панську” та “польську” релігію. Це привело до активізації визвольного руху, який освячувався православною церквою, що була визнана незаконною та зазнавала гоніння на землях Речі Посполитої. Згодом поширення цієї релігійної конфесії на українських землях стало однією з причин гострої боротьби українців за свої громадянські та політичні права, яка на перших етапах мала стихійний характер, а з 1648- 1657 рр. тривала Визвольна війна українського народу, що завершилась відновленням Української козацько-гетьманської держави - Війська Запорозького.

2.3.