Сліди домініяльного (панського) суду на Лівобережній Україні наприкінці XVII й початку XVIIl в.

Здавалося-б, не може бути самого питання про існування домініяль­ного, панського суду на Гетьманщині, коли революційною шаблею ко­зацькою скасовано в 1648 —1654 рр. всі пансько-шляхетські права, а вкупі з ними і право пана судити своїх підданців.

Як відомо, право панів судити своїх підданих перейшло на Україну з Польщі, коли грамотою року 1457 за панами Литви, Руси та Жмуди визнано право суду в межах їхнього володіння ’). Статут Литовський про те, до якого суду треба було вдаватися, коли кому заподіяно було шкоду від підданих панських, встановлював таке правило: „Уставуемъ, естли бы... княжатомъ, панятомъ, радомъ духовними і свЪцькимъ, шляхт» и кому кольвек съ подданыхъ нашыхъ, имъ самымъ, боярамъ. слугамъ, людемъ отъ врядниковъ, слугь, бояръ и подданыхъ... князскихъ, пановъ- радъ, пановъ хоруговныхъ, шляхты — кривды якіе кольвек в чомь дЪели; тогды маеть сторона жалобливая, (взявшы) листъ нашъ го­спода рек і й, або отъ суду земского повітового, въ которомъ оный и имЪнья ихъ бу деть, їхати з вознымъ до того пана, от чыего врядника й бояръ, слугъ и людей кривды кому се діяти будеть, справедливости просечы и жалобы своее р е е с т р ъ маеть д а т и“ ^{[159] [160] [161]).}

Докладно зупинятися на тому, як саме, за Статутом, пани судили своїх підданих і куди треба було вдаватися, коли пан не хтів скривдже­ному справедливости вчинити з своїх підданих, і які наслідки чекали такого пана, — не входить зараз у наше завдання. Ми тільки зазна­чаємо, що на Україні до повстання Богдана Хмельницького, а в ча­стині (Правобережній) України, котра відійшла була до Польщі, і на­далі пани судили своїх підданців як у їх приватних справах, так і за їхні переступи.

Що-ж до Лівобережної, так званої Гетьманської України, то, зда- валося-б. козацькі суди, запроваджені для сіл, сотень, полків і для всього загалу людности — Генеральний суд, — повинні були поглинути собою всякі инші суди, не тільки панські, ба й усі міські суди, що мали з давніх-давен привилеї на самоврядування (магдебурзьке право) і випрошували потвердження цих своїх старовинних прав не тільки від Гетьманів, ба навіть і від московських царів, а потім і всеросійських імператорів.

З праці С. М. Іваницького-Василенка про державське землеволо­діння до трицятих років XVIII віку видко, іцо не тільки старі пани, які, залишившися на Україні по Хмельниччині, пройшли до лав козацької старшини, а й нове панство, іцо вийшло з низів козацьких, так звана козацька старшина, не набуло ще собі навіть сталого права на ті маєтки, що надавали їй гетьмани до ласки військової і на підтверження яких випрошувала вона собі від нових гетьманів підтверджальні універсали ^,)∙ Коли не було навіть сталого права власности на маєтки, не могло бути, здавалося-б, за тих часів місця і для права нового панства — козацької старшини—судити посполитих, колишніх підданих панських, що їх тепер надавали їм гетьмани в „послушенство". І от, не зважаючи на це, деякі не натяки, а підстави, щоб констатувати і на Гетьманщині сліди пан­ських судів, — ми й збираємося тут подати, використувавши для цього переважно ще ніде не оголошені архівні матеріали.

І.

Сюди, перш за все, треба застосувати універсали на надання ко­зацькій старшині посполитих людей „в послушенство",

В універсалі року 1693 квітня 23 дня полковника Лубенського Леонтія Свічки читаємо: „Пану атаманові городовому Чигириндубров- ському і войтові тамошнему, а особливе атаманові села Vyсипного і кож- дому, того відати потребуючому, сим нашим ознаймуєм універсалом, іж. респектуючи ми на значниї праці і прислуги в війську Запорожськім п. Яреми Іляшенка, сотника Чигириндубровського, взглядом теди тих его праць і вірних прислуг, надаєм оному в селі Гусиннім людей посполитих в сотні Чигириндубровській B ∏ O C л у ш а H і є, которому теди п. сотникові аби люди того села посполитиї по замислу єго в ділах господарських вшелякоє без жадного противенства отдавали послушаніє, а непослушного і противного волі нашій ему, п. сотни­кові, карати без фольги п о з в о л я є м“ '*).

Ми бачимо, що Яремі Ілляшенкові вкупі з наданням у послушаніє посполитих людей в с. Гусиннім, дозволяється непослушннх і против­них карати без поблажки, себ-то надається судово-адміністраційна влада над посполитими.

Але тут можна заперечити, що розмежувати владу Яреми Ілляшенка, як сотника, од влади його, як пана, над людьми, що їх надано йому в

’) Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права Вин. 1-ий, стор. 159—162.

^а) Бібліотека колишнього Київського університету. Відділ рукописів, що їх зібрав О. М. AaaapeiicbKit й. Кн. 54 „Універсали" арк. 23. Документи цитую тут і далі в сьо­гочасній транскрипції.

Збірник Ком. Зах.-рус. та Укр. прана, типі. 2. послушенство, дуже важко, і, можливо, тут тільки зайвий раз підкреслю­ється адміністраційна влада сотникова.

!2

Тоді наведемо иншиЙ документ, де влада пана, як козацької стар­шини, відпала—це універсал теж полковника Лубенського Василя Са­вича року 1712 жовтня 3 дня. Там ми читаємо: „Тебі, войту села Скоро­богатого, зо всіми тамошніми посполитими жительми ознаймуємо: поне- важ і отдален п. Павел Мартос от уряду сотничества, тілько-ж всіх вас пильно упоминаем і приказуєм, абисте по давній обиклості п. Мартосові отдавали належитоєв потребі послушенство, а кто із жителей тамошніх посполитих в тім спречнимзо- ставатиметь, такого карати позволяем"’)•

Ми тут бачимо, що посполитим людям, що їх раніш було надано Павлові Мартосові, як сотникові, наказується, нехай-би вони „по давній обиклості“ віддавали своєму панові послушенство, не зважаючи на те, що названого пана їх уже віддалено від уряду сотництва.

Правда, тут ми маємо універсали полковників, а не Гетьманів, як вищої козацької влади; але відомо, що полковники могли надавати маєт­ності за попередньою згодою чи дозволом од Гетьманів.

Проте, подібні універсали бували й від самих Гетьманів.

О. М. Лазаревський у своїй монографії „Малороссійскіе посполитые крестьяне", наводячи скаргу п. Малішевського, державці с. Синіна, Ста- родубовського повіту, до наказного Гетьмана Павла Полуботка на поспо­литих названого села за їх непослушенство, і прохання видати йому свого отвертого листа, щоб „вілно [було] державці винного по єго вині скарати", тут-таки подає таке розпорядження Гетьманове стародубському полковникові, щоб той, покликавши до себе війта з усіма посполитими села Синіна людьми, „пригрозив їм накріпко — попрежнему належитоє ему, п.

Але право карати людей, одданих у послушенство панові, може ще не право судити їх?

Оскільки панові надається право карати своїх підданих за непослу­шенство йому, самому панові, певне, не може бути й мови про суд, бо суд судить сутички межи сторонами, а не між самим паном та його під­даними, бо сторона тут сам пан. У таких випадках мова може йти про дисциплінарну владу пайову над його підданими і про зразки такої дисциплінарної влади, що переходять належні межі й впадають уже в злочин, в знущання й мордування підданих, говорять як О. М. Лаза-

_____ — - - •

¹) T а м - ж с, арк, 243 зв.

^j) Назв, монографія. Київ. 1908 р., стор. 48.

ревський у згаданій праці ’), так і В. Мякотін ²). Але не про дисциплі­нарну владу пана що-до підданих його ми тут говоримо, а про владу судову, про право панове судити справи своїх підданих.

Нагадаймо з попереднього, іцо, за Статутом, просити в пана суду над підданим значило просити — „справедливости". І от, коли ми, розуміючи термін просити „справедливости", як просити суду, підійдемо до документу, що ми його зараз подамо, то побачимо, що сам Гетьман звертається до пана, нехай-би він учинив справедливість з своїх підданих.

У Журналі діловодства Гетьманської Канцелярії за 1729 рік під 6 вересня читаємо такий запис: „Послан лист до о. Ігумена св. Михай- ΛθBCbκoрозвивати його служник-староста.

Наведені матеріяли поки-що з суто зовнішнього боку дозволяють уже нам поставити питання про панський суд на Гетьманській Україні і схилитися до того, щоб вирішити його в бік позитивний. Але це пи­тання й таке вирішення його набуде ще більшої ваги, коли ми зверне­мося до матеріялів, що, малюючи нам компетенцію, судочинство і судо­вий устрій панського суду, побіжно тим самим стверджують поставлену проблему та Ті розвязання.

⁴) Там-же, стор. 28. 25, 37, 38, 42, 45-47,73.

),.Прнкріііілсніс крестьянства Левобережной Малороссия в 18 ст". Рус. Бог. 1894 ι., № 2, стор. 49; № 4, стор. 146—148.

³⁾ Відділ рукописів О. М. Лазаревського кн. 19*, арк. 154 эв.

⁴⁾ T а м - ж е, арк. 528 зв.

II.

До компетенції панського суду входило розвязувати справи як карні, так і цивільні.

Серед карних справ можна відзначити справи за побій та безчестя.

Так, сотник батуринський Федір Данилович року 1716 липня 9 дня, доносячи про досудове розвідування й самий суд Крупицького мака* стиря в справі побиття козака с. Обмочева Кіндрата Чайки, що мав гетьманський оборонний універсал, щоб його кревних названий мана* стир не потягав до тяглостів нарівні з иншими своїми посполитими Об- мочевськими, між иншим, писав: „За що (побій) била до превелебного о. Ігумена занесена скарга і бил от его превелебности о. Ігумена зіслан законник і, для прислухання, писар мій сотенний, на ко* торі м розиску в первім допрос і пред п. дозор Ц ЄЮ Об MO- чевським сама войтиха тое признала, же як прийшов Чайка в дім, контроверсуючи за пограблення сусіда его много, похвалився мовячи:,нашлю я на войта колись глухих аггелів'; — і я ему, Чайці, ткнула за тое дулі під ніс, а Чайка (будьто), налаявши, махнув та не вдарив па­лицею, якая в руці его була, і я, вхопивши під припічком поліно, зараз ударила его, Чайку, по руці, потім порвала чеплію бити оного; так і оний, вхопившися за чеплію, задом вийшов в сінці із хати і там викру­тив у мене чеплію, а я, вхопивши коромисел, ударила Чайку по голові, од которого вдару оний схилився, і я еще двійчі вдарила; так оний с кров’ю з двора моего пішов.—Другая старушка, пряха войтишина, Марія Шкляриха любо то не виділа, як войтиха Чайку в сінцях била, також сознаєть початок в хаті заводу, же Чайка і не налаяв на Войтиху, кромі що, як дала дулі махнув да не вдарив палицею, а войтиха поліном вда­рила его по руці. — Тоди о. Ігумен, взявши в Чайки накладних грошей золотих з сорок і не смотрячи на немалую Чай* чину з крові ю у голові затіянную рану, чинить Чайку вину­ватим, а войтиху сво бо дну от вини чинить, яко-би она вільна в своїм дому бити"¹).

Ми тут маємо справу не безпосередньо з діловодством панського суду, а тільки з переказом його зо слів сотенного писаря, що їздив на справу, як сказано в документі, для прислухання; але з цього пе­реказу яскраво виступає, 1) як розиск на місці події, що його був пе­ревів чернець, зісланий від ігумна, в притомності місцевого представ­ника панського — дозорці обмочевського, і сотенного писаря, зважаючи, очевидячки, на те, що скривджено було козака, 2) так і самий вирок ігумна, що виправдав войтиху на тій підставі, ніби-то у своїй домівці вільно напасника бити; крім того, ми бачимо тут і наклади правні, що взяв ігумен з скривдженого Чайки, очевидно, на витрати за подорож ченця для розиску.

В иншому випадкові, виконуючи листовного наказа військового Ге­нерального Суду, сільський суд с. Попівки в липні року 1724 вивідував, скільки Василь Малюта, що позивавсь з Якимом Сливою, поробив ви­трат правних.— і в свідченні Семена Сівера ми, між иншим, читаємо:,,Як первий раз позивав Василя Мал юту Яким Слива перед пана Старосту Підлипенського, то тогда збавив кіп шість... На що Яким Слива одвітував: кгди їх позивав до п. Старости Під­липенського за свій побій і безчестя, за що сиділи у тур мі, і они, будучи винними, мене перепросили прилюдне, виклад мій поповнили і їм староста вернув чотири золотих“’).

Тут ми бачимо, що Староста панський судив справу за побій і безчестя, посадив винних до тюремного ув'язнення, але. коли вони пе­репросили скривдженого та поповнили виклади, то він повернув винним чотири золотих, що їх він був узяв, очевидячки, як вииу-пеню.

Далі, з карних справ можна ще відзначити справу за поруб лісу,, • що її судив панський суд.

Яциха Солодовничка, жителька Гутянська, занісши скаргу Павлу Полуботкові, наказному Гетьманові, на козака Левка Гавренка за само­вільний поруб її гаю під селом Гутами під тим приводом, ніби то він рубав на своїй частці, і, розповівши про оглядання на місці, вчинене з наказу Конотіпського сотенного суду, між иншим, зазначила: „А же п. сотник, по свідительству людей і по доводу певному, наказав бил ему мене прохати і шкоду мою поповнити, а он суду п. сотника не послу­хавши, вдався бил еще до п. Старости Підлипенського. Теди і п. Староста от себе посилав двох козаків, а именно Ма­твія Новика і Івана Глушана до того гаю глядіти і, по раземотре- нію оннх, явилося надаремний і неслушний упор его, Гавренка, что і сам он, видячи, став миритися" ^г).

Ми бачимо, що після вироку сотенного суду козак Гавренко звер­тається до суду Старости панського, і той приймає скаргу і висилає на місцевий огляд людей.

Нарешті, панам належала в карних справах адміністраційно-судова • влада в межах їхнього володіння.

Сенчанський сотенний уряд року 1681 травня 21 дня, відповідаючи на урядовий лист од Борзенського сотенного уряду, між иншим, писав: „Рачите, ваша милость, тут до нас в Сенчу Якуба, міщанина своего, з урядовим листом прислати, о тім ознаймуючи, же Стефана Маляра, жи­теля Хацевського, уїзду нашого, простуючого ку Чернігову по его хоті- нію для постригання, там-же на перевозі Максаківськім Прокіп Бори­сенко, житель ваш, подібно за шкапу обжаловавшися, инакшим способом почав його, Стефана, постригати, менуючи: то шкапа яко-би его власная, вербной неділі вкраденая. На що, повіда, міцно зав'язуючися, і свідом'я на тую шкапу поставлять. Із такого его обжалованія чернці мона-

стирськії грошей талярей тридцять в Стефана Маляра одібрали, розуміючи, подібно, за непевного его бит и[162]’ ^,).

Ми тут бачимо, що ченці Максаківського манастиря, що на його перевозі Прокіп Борисенко опізнав у Степана Маляра ніби-то свою ко­билу, як засіб забезпечення, вжили одібрання у непевного чоловіка гро­шей його до розвязання справи.

ПІ.

З цивільних справ панський суд вирішував змагання сторін за право власности на нерухоме майно.

Про це свідчить такий декрет суду панського:,.Року 1713 місяця Февраля 6 дня. Передо мною, паном Іваном Василіевичем За­білою, прилучилася таковая справа, іж... Кирик Костюченко, Cy- хинський, в підданстві моїм, признав таковую річ Веремієнку, Га- лузиному зятю: Яків небіжчик Коновал купив був дуброву у Галузи за вола. Теди, собі розсмотрившися, і озьметь собі знову вола назад... я о тім добре знаю, же тая дуброва і до сих час дарма заваковалася. Теди вдадуться до права, до мене, вишмененного пана, і з об о їх рук — Веремієнко і Василиха Коновалка, наочне ставши каправі, і положила купчу і писан і в таковое, іж купленим спосо­бом оная дуброва небіжчику Коновалу зістала.

Що теж і я, п. Іван Василієвич, видячи і письмо у Василихи Koho- валихи і декрети слушнії, казал ем Кирику Костюченку, же б и во всім Василис і Коновали ці, так теж і Веремієнку, Га­лузи йому зятю, аби во всім погодив.

Теди на тім так сталося, же ні в чім Кирик не довів і мусів прохати за своє безчиннеє слово і всю утрату... пого­див і декрет от себе дати, аби в преднії часи не важилися по- межку собою такової речі, не знаючи слушне, упоминатися під зарукою на пана талярей двадцять"²).

Ми тут бачимо, що пан розвязує справу, кому повинна належати діброва, що ніби-то досталася задарма Коновалові, бо Коновал, давши Галузі за тую діброву вола, одібрав во^лдназад, а діброви не повернув. На суді, чи, як висловлюється акт, на праві, наочно стали вдова Ко­новалова й Веремієнко; Коновалиха положила купчу і декрет, з яких ясно було, що спірна діброва дісталася Коновалові купівлею. Пан нака­зав своїм вироком (декретом), щоб свідок Кирик Костюченко, що підвів своїм неправдивим свідченням Веремієнка — вимагати від Коновалихи по­вернути діброву, погодив обидві стороні. На цьому і сталося, і пан за­безпечив свій вирок закладом - зарукою на пана (себ-то на власну користь) в двацять талярів на того, хто, не знаючи слушне, стане упо­минатися за ту діброву.

В иншому випадкові, коли року 1721 житель с. Чемери Хвесько Коваленко, що перед двома роками продав Іванові Московенкові, своєму односельцеві, гай з нивою, захотів одібрати назад, щоб „за дороже про­дати", то Василь Солонина, писар полковий Київський, що йому с. Че- мера належало „на уряд писаря" ^,). зробив на купчій такий напис: „ува­живши по людськім свідительству, присужаю вічне володіти, яко власною своєю куплею" Івану Московенку*).

Панський суд також вирішував справу про викуп нерухомости.

Року 1720 червня 25 дня Григорій Іванович, полковник колишній Брацлавський, з писарем Степаном Вроблевським розбирав справу вдови- попаді Марії Германовичевої з попами-ж Петром й Іваном, синами о. Гарасима, попа Остролуцького, такого змісту: Марія Германовичева, по- водова сторона, оповідала: „в року 1691 малжонок мій купив в Єфро- синії Паліїхи поля на дней десять — прозвищем Смоляжин за суму певную коп вісім... которое то поле Паліїха от... о. Герасима, родителя позваних, набила за напиток (понеже в то время била шинкаркою). Где потім Петр і Іван, по смерти родителя своего, поме- ненное поле отобрали і нині владі ют ь от літ двадцять аж до сього часу и будьто їх родитель, згодившися з моїм мал- жонком, од купи в. яко своє власнеє, і суму коп вісім ему заплатив, чого я не відаю, а ні діти мої, а ні теж малжонок мій мні о тій згоді і отобраню грошей не казав, а ні споминав, бо ежели-б ро­дитель їх отдав гроші, запис бил-би касований, которий есть во свіде- тилство і нині, а квітанція била-б в тім разплаченню дана, якої не міють".

Одповідь позваних: „іж... наш родитель от о. Евстафія откупив тое поле; но понеже в тії времена не било такої кріпости в правах, як тераз, не відав, что єсть квітанція, і на отданії суми... от о. Евстафія, знать, жадного письма не отримав, а ми відаєм тільки, же ему гроші отдав і во всім успокоїв.

Ми теди, вислухавши слушне обоїх сторін контроверсії, стосуючись до права общенародного і артикулу... а понеже показалось... же позванії... Петр, Іван... жадного письма альбо теж квитанції не показали пред судом, яко родитель їх отдав коп вісім о. Евстафію за помененноє поле, теди нинішнім декретом нашим наказуєм, аби позва­нії отцеве... коп вісім о н ой при суді не і сходно вилічили і отдали, а позваним... Петру і Івану, яко будучим посесорам власних грунтів своїх... отчизн и х і дідизних яко-то поля... Смоляжина, паки по прежнему в заживаню і в вічноє владініє, яко їм, так і потомкам їх, сим декретом нашим вручаєм. І для лутшого увіренія при підписі нашім печатю ствержаєм року і дня вишеписаного в Остролучу у Дворі ³).

’) Там-же, кн. 238, арк. 71—77,

') T а м - ж є. арк. 90, подібн. там-жс, кн. 252, арк. 93 зв.

¹⁾ T а м - ж е, Переяславський полк, кн. № 1, арк. 134.

Наведений акт безперечно являє собою судовий вирок пана, що був колись Брацлавським полковником і що вже не урядував, а прожи­вав собі в своєму дворі в Остролуччі. Незрозуміло тільки тут, чому звернулася до панського суду вдова-попадя, покликаючи на суд панський знову-ж-таки попів. Можливо, що чоловік її о. Евстафій сам або його батько був колись підданий Григорія Ивановича, колишнього полковника Брацлавського, або сама вона була з підданих оцього Івановича; знов-же, зважаючи на особливе назвисько спірної землі Смоляжин, можна га­дати, що о. Евстафій або ще батько його, — бо землю цю акт називає що-до названої сторони о. о. Петра та Івана — отчизною і дідиз­ною їхньою. — набув од якогось посполитого Смоляжина. Можна також припустити, що до панського суду сторони звернулися тому, що він був під рукою, найближчий.

Далі, панський суд розвязував справу про спадщину на підставі духівниці-відказу.

На Ратушнім суді Козелецькім року 1680 грудня 31 дня Тиміш Грищенко з Будиш, що, очевидячки, належали до Козелецької Ратуші, бо в иншім місці Михайла Шевченка з тих самих Будищ акт називає „протекціалом ратушним“ ^,). себ-то людиною, що була під протекцією ратуші, ускаржався на Орину Прокопиху, тещу свою, в такий спосіб: „пане уряде! Зійшлий з сього світу небіжчик тесть мій Прокіп, сходячи з сього світу, о д к а з а в міні з женою, а небіжчиківською дочкою пер­шого малженства... прилюдне в ґрунтах усіх третюю часть, также і в засівах—корову єдну, в овцях, в свинях тож третюю часть; взглядом теж потомства, спложеного з мененною Ориною, дві тії часті одказав жені своїй Орині; которий тестамент юж на сорочинах... письмом потвер- дилисьмо, поданим тещі нашій до рук, которая не відаючи, що за за­мисел, нерихло спалила тоє письмо і мене до тих одказаних... частей не допущаєть.

Оскарженая Орина, по мужу Прокопиха, ставши, одмовляла, іж спалила письмо, бо ему, Тимошеві, нічого не належить. Которий Теміш ставив на довід того людей... Ярмолу Бинду, Матвія, рідного брата не­біжчика Прокопового, і Василя Залисненка, которії, ставши до суду, під сумнінням били питані, признали: пане уряде! Свідомі ми зостаємо того, бо билисьмо прошені на сорочини од Прокопихи і зятя її, як зви­чай, на обід; почав зять у тоє поминатися, що єму тесть одказав; по многим там розмовам і за свідоцьством священика погодили їх... на тім, іж що єсть позосталих ґрунтів і засіву... од того всего маєть зоставати третяя часть Тимошеві, а дві часті Орині з дитиною, позосталою по небіжчику Прокопу... І на тім обидві стороні контентні зостали і записав тоє при нас і при многих людях священик і Оришці до рук дано письмо.

’) Там - ж е, кн. 217, при 179- 180.

Суд нинішній, схилившися до світоцтва людей зацних, наказуєть декретом, аби Орина при двох частях ґрунтів вшеляких і засіву зоста- вала, а третюю часть поль, сіножатей і засіву уступила — Тимошеві... якого декрету контентні сторони зістали ’).

Тут ми маємо вирішення справи на підставі усного відказу — тес- таменту, що його тільки на сорочинах — на 40-вий день, записано і від­дано до рук тещиних. Крім того, тут ми маємо за пана ратушу, що їй, як і манастирям. надавано посполитих для „вспартя" їх міського госпо­дарства.

Нарешті, панський суд судив справи про захоплення землі.

Року 1699 травня 24 дня сотенний Кобизький суд розглядав справу Івана Міхненка з Супруном Єсипенком, що повикидав копці й зорав Міхнове поле, намагаючись одтерти 'від того поля названого Міх­ненка, не зважаючи на те, що Міхненко покупив теє поле в Ганни Яко- венчихи. У вироку суду цього, між иншим, читаємо: „А сяя справа Івана Міхна з їм, Супруном, точилась перво самим паном²) у селі Свидовці і так сам пан ему, Супруну, зганив тоє, що он в чужеє поле втручається, і винним зостав Супрун, і наказав пан Івана годить, аби он, Супрун, во всім погодив і виклади поворочав. Що ся так і стало. Он, Супрун, погодивши єго, Міхна, і накладу золотих десять отдав, а десять золотих Іван отпустив"³).

Крім справ суто судових, панський суд стверджував купчі на про­даж землі, от як це робили й козацькі суди.

Отож в акті року 1699 січня 7 дня читаємо: „Передо мною, Ники­тою Сухою, на тот час будучим Старостою Козарським от п. полковника Константія Московця (?), п. полковника Київського, і на той час зоста- ючим дозорцем у его-ж дворі панськім... Ставши очевисте... житель наш Козарський... Грицько Копчуика признав явне, ясне, добровільне і ні от кого не примушене, іж продав гай свій власний, отчеський і нікому ні в чім непенний і не заведений, жителю Кобижському... Юську Небес­ному за готовую суму то єсть за коп тридцять лічби Литовської, стоячій у Гайтица, поміж... і вільно будеть єму, Юську, як своїм власним [во­лодіти], продати, дати, даровати і, як хотіти, на свій пожиток обернути. Я теж, Грицько Копчуненко, не повинен, жена і потомки мої і ніхто з кревних моїх близьких і далеких за тот гай помененному Юську турбо- вати вічними часи. А ежели би могла ся якая понести турбація... затон гай... на такого упартого вини покладаємо на... п. полковника Київського талярей двадцять, а на наш уряд... Козарський талярей десять... Діялося у Козарі, а у двору панськім. Писалось в року і дню вишписанім" *)•

^,) Там-же, кн. 237, врк. 183 зв. — 185.

²⁾ Можливо, Григорієм Самарським, слугою „добродінськнм", як сказано спочатку в акті.

³⁾ P у м. Опись, Київськ. полк, кн. 223, арк. 148.

*) P у м. о п. Киїнськ. полк, кн. 222, арк. 151 зв.—152; подіб. там-жс кн. 223, арк. 64—5.

IV.

Коли-б ми були поставили собі питання, чи панський суд скла­давсь з однієї особи чи з кількох, то, здавалося-б, міркуючи теоретично, питання це треба було-б розвязати так, що ніхто більше, окрім самого пана, або його служебника (старости, дозорці, то-що) не міг судити під­даних панських.

Отже це не так.

Ми вже бачили, що справу вдови-попаді Марії Германовичевої з оо. Петром та Йваном за землю їхню батьківську й дідівську судив не один б. полковник Брацлавський Григорій Иванович, а з якимось писа­рем Стефаном Вроблевським ’). Також у справі за побій козака Кіндрата Чайки для розиску на місці о. Ігумен вислав ченця, а при ньому був „для прислухання“ писар сотні Батуринської і дозорця Обмочевський ²).

Цього вже досить, щоб сказати, що панський суд складавсь не з однієї особи, а з кількох, себ-то був колегіяльний. Та ми хочемо тут підкреслити инше, а саме, що панський суд, як і суди козацькі (про це ми маємо написати окремий дослід), був демократичний, народній в тому розумінні, що участь у панському суді брав народ узагалі—кожен, хто хтів і хто на той час нагодивсь на справу, аби-б тільки з нього була людина чесна й віри гідна.

Так, у справі відомого вже нам Кирика Костюченка, що своїм не­правдивим свідченням підбив Веремієнка вимагати від Василихи Koho- валки повернути йому діброву, бо купівля її ніби-то розстроїлася через те, що покупець одібрав назад вола, що його він дав був за ту діброву, акт судовий починається словами, що не дають жадної підстави споді­ватися, що, крім пана, в суді бере участь хтось инший: „Передо мною, паном Іваном Василевичем Забілою, прилучилася... справа". Одначе, кі­нець акту перевертає цілком це вражіння. Там ми читаємо: „Діялося в дому панськім перед паном вишпомененним, так теж при Ігнату Утві, войту Сухинському, і при Івану Півтораць- ко му і при Дмитру Дани ленку і при Ониську Мартиненку і при іних людях зацних і віри гідних" ').

Тут ми бачимо, що, крім самого пана, участь у суді бере війт сіль­ський і ще кілька чоловіків-селян; за них акт зазначає, що з них люди чесні і віри гідні.

І що такий демократичний склад панського суду був у зазначеному акті не випадковий, це видко з иншого акту про продаж од Грицька Копчука свого гаю Юськові Небесному, про що ми вже були говорили. Там ми читаємо: „Передо мною, Никитою Сухою... Старостою Козар- ським от... п. полковника Київського і на тот час зостаючим дозорцем у єго-ж двору панськім, і при бит пости Леська Щербаненка,

*) Там-же, Псреясл. π., кн. І, арк. 134.

'•) Відділ рукописів О. М. Лазаревського, кн. № 32^і арк. 286.

*) P у м я >< у. Опись Киїеськ. полку кн. 208, арк. 64.

войта Казарського, і при Ничипору Бугаю, при Андрію Свистюлькину, при Омельку Кли менку, тих-же жителей KasapCbKHX_t і многих людей зацних і віри гідних на тот час не мало будучих — ставши... Грицько Копчунка... признав" [163] [164]).

Ми тут бачимо знов війта сільського і чимало селян місцевих, що на той-же час були — все люди чесні і віри гідні.

Отже демократичний склад панського суду—факт безперечний, і пани або їхні служебники не свою власну волю проводили в суді, а тільки організовували громадську думку місцевих людей, своїх-же під­даних, і виносили свої вироки, погоджуючися з сумлінням своїх підда­них, у справі незацікавлених.

Немає чого вже говорити про склад суду пана, так-би мовити, ко­лективного, як от ратуша, манастир, то-що; і там при колегіяльнім складі установи, що репрезентує собою такого колективного пана, ми конста­туємо присутність тих-же „людей зацних і віри гідних", що їх ми ба­чили вище.

Отже акт продажу поля, що відбувсь року 1749 травня 23 дня, ставсь на Кобизькій ратуші, що засідала в такому складі: „Передо мною, войтом Кобижським Данилом Орапом. бурмистром Никитою Передерієм, рай це м Семеном Шпаком—сознав явне, ясне і добровільне Гаврило ПередеріЙ, посполитий ратуші Кобиж- ської, іж продав своє поле власнеє, с порадою матки і братів і кревних своїх, близьких і далеких, Федору Рудку... за готовую і певную суму талярей за два... прилюдне при Цибі Гаврилу, Шпикгу Mofi- сію і при Леську Шабельсьнику і при іних людях зацних і віри гідних, при тім будучих”²).

Ми тут бачимо поруч війта, бурмистра й райці уряду міського, що репрезентували собою ратушу—цього колективного пана, ще кількох людей, котрі були при тому, як посполитий, підданий ратушний, визнавав пе­ред своїм паном свій продаж.

V.

Залишається ще одне питання про те, чи панський суд був суд остаточний, чи на вироки його можна було заносити скарги-апеляції, і куди саме.

Щоб розвязати це питання, у нас сливе зовсім немає матеріялів, але деякі натяки можна навести.

Перш за все, треба відзначити, що за тих часів і в практиці ко­зацьких судів панувала думка, що незавдоволений з суду завсіди міг удатися до вищого суду, як це, наприклад, учинив відомий вже нам Левко Гавренко, коли, бувши незавдоволений з вироку Конотіпського сотен­ного суду, що ставсь року 1723 в справі його з Яцихою Солодовничною за поруб її гаю, він, як висловлюється вирок цього суду, „за своєю упартістю не склоняється і до в и ш ш о г о суду удався⁰’).

І ми бачимо, що справу Івана Міхна з Супруном Єсипенком за захват ґрунту, що точилася, як ми вже знаємо, „перво—перед паном у селі Свидовці", року 1699 травня 24 дня розбирає вже Сотенний Кобизький суд у такому складі: „Передо мною, Григорієм Самарським, слугою до- бродійським, Денисом Древинським, сотником Кобижським, Петром Xo- сенком, отаманом городовим, Федором Передерієм. войтом, і при нас будучих товариства: Павла Добр елі, Тимоша Яценка і при иних людях зацних і віри гідних на тот час не мало... Супрун Єсипенко, напавши на Іванове купленоє поле, копці... ізорав, усиловне Івана от того поля оттерти затіяв. Он, Іван Міхненко, вдався до нас, в р я д у, і просив од нас святої справедливости" •').

Цікаво, що до складу сотенного суду увійшов, може, той самий пан, що раніш цю саму справу судив і, як ми вже знаємо,,,Супруну зга­нив тоє, що он в чужеє поле втручається і винним зостав Супрун і на­казав пан Івана годить, аби он, Супрун, во всім погодив"^{[165] [166] [167] [168]).}

Виходить, що для панського суду за вищий суд чи, як вислов­люються акти, вище право був суд сотенний, де той самий пан міг брати участь нарівні з иншими неурядовими особами, котрі ввіходили до складу сотенного суду.

Але й з сотенного суду не була остаточна інстанція для справи, що починалася на суді панськім.

Ми бачимо, що полковий суд так само судить справу, що її раніш судив був суд панський.

Отож, року 1712 вересня 5 дня, „в дому судовім Козелецькім пе­ред... Яковом Бараиовським, обозним, полковником наказним Київським, Федором Ханенком, асаулом полковим, Николаем Голодом, сотником Козе- лецьким, Созонтом Грабовським. значковим товаришем в полку Київськім, Петром Сергієвичем, атаманом городовим; присудствующему-же сему уряду буду чему на суді превелебному... отцю До­си ф е ю Миневичу, городничому Церковиському — Прибувши з Церковищ Халимон Цок з сином своїм Авраамом, ускаржався на Паска Севню, тож жителя Церковиського, покладаючи право Церко- виськоє в заводі за ниву, лежачую в Шпаковщині, в которім праві, виписанім на уряді Церков ись кім, по свідительству... жителей Церковиських... присужена єсть нива Халимону Цоку з сином єго Аврамом вічними часи" ’)•

Ми тут бачимо, що ту-ж саму справу, що перед тим судив Церко- виський суд, судить уже полковий Київський Суд, причому в проти­лежність церковиському судові полковий суд у тому-ж-таки акті названо,,посполитим правом військовим Козеле Il ьки м“—себ-то Цер- ковиський суд не був суд посполитий, а якийсь инший. Що-ж то за суд? Коли ми звернемося до того-ж-таки акту, то побачимо, що зіслані від полковника Київського Антонів Ганського Михайло Шум, хоружнй пол­ковий, і Кіндрат Сергієвич, писар судовий Козелепький „на р о з и с к... до Церковиць... засівши в дому его, архипастирськім, з превелебним отцем Досифеєм Миневичем, городничим тамошнім, і з Яремою Хмарою, атаманом Церковиськимі при многих питалисьмо: если то єсть нива Севнина альбо зовсім єсть Цокова“ ^[169])∙ Ясно, що Церковиці — то було село манастирське, в якому за врядника, чи, як його акт називає, за городничого був о. Досифей Миневич. Отже, Церковиський суд — то був суд панський, манастирський, в протилежність йому полковий суд названо посполитим військовим, і що як у церковнім суді, так і в розиску, і в суді полковому бере участь о. Досифей, городничий. Таким чином, безперечно, що цивільна справа, що її раніш судив пансько-манастирськнй суд, дійшла до суду пилкового.

Нарешті, ті-ж самі справи, що їх раніш розглядав панський суд. розглядає потім і суд Генеральний.

Ми згадували вже про те, як Яким Слива позивав Василя Малюту перед пана Старосту Підлипенського за побій свій і безчестя; далі ми бачимо цю справу вже в суді військовім Генеральнім. Принаймні, ві­домості про цю справу ми добули з розсліду Попівського сільського суду, де ми, між иишим, читаємо: „Року 1724 місяця Іюня. По указу листовному, виданім з сулу військового Генерального о заводі Якима Сливи Озарицького з жителем Попівським Василем Малютою, же-би оних розискалнсьмо по сознатю людськім, скільки вишписаний Малюта, позиваючися з Якимом Сливою, утратив готових грошей. Теди ми, ісполняючи указ і зшедшися з людьми зацними, як с товариством, так і поспільством, у двір братський і засівши всі обще, свідительство- валисьмо поминутих Малют, скілько оной винайдеться утрати. Пита­лисьмо напред Семена Сівера, которий сознав пред нами. Як п е р в и й раз позивав Василя Малюту Яким Слива пред пана Ста­росту підлипенського, то тогда збавив кіп шість'⁴*).

Виходить, що справа, що її раніш судив панський Староста, дійшла аж до Генерального Суду, що доручив місцевому сільському судові ви­яснити розмір судових витрат, що їх понесла одна з сторін. Ясно, що справа від суду панського старости, переходячи по інстанціях козацьких судів (сотенний і полковий), дійшла до найвищого суду — генерального. Отже, ми можемо сказати, що на панський суд, що являв собою суд першої, найближчої до зацікавленої сторони інстанції, незавдоволений міг скаржитися до судів козацьких: сотенного, полкового й генерального; про сільський козацький суд мови не може бути, бо сільський суд сам був суд першої інстанції, найнижчий і найближчий до людности, як і суд панський, у якому він, як ми бачили, брав участь через представ­ників демосу.

Неясним тільки здається випадок, коли відомий уже нам Левко Гавренко, незавдоволений бувши з суду сотенного, що наказав був йому Яциху Солодовннчку перепросити, „Суду п. Сотника не послу­хавши, вдався бил еще до п. Старости підлипенського"¹). Можливо, що винний, добираючи способу себе виправдати, вдавсь не туди, куди треба; далі, бачимо ми, що зазначений Гавренко вдавсь вже із скаргою до самого Гетьмана, і сотенний суд, надсилаючи Гетьманові свій вирок у цій справі, зазначив у ньому, що „суд велів погодити шко­дуючую ему, Гавренку, однак он, за своєю упертістю, не склоняється і до вищого суду удався**²), розуміючи тут, очевидячки, самого Гетьмана.

Зводячи докупи все, про що вище говорилося за час до перетво­рення державського володіння на повну власність, ми можемо сказати, що:

1) Домініяльний, панський суд на Гетманській Україні при кінці XVII й на початку XVIII віку вже існував; цими панами, що судили своїх підданих, були не тільки манастирі й ратуші, що володіли поспо­литими ще перед революцією Хмельницького і по ній могли здійсню­вати це своє право, так-би мовити, за інерцією, ба й нова панська вер­ства, козацька старшина, як урядуюча так і не урядова.

2) Панський суд судив як цивільні, так і незначні кримінальні справи не тільки своїх підданих, а й усіх тих, хто згоден був розсудитися пе­ред ним у своїй справі.

3) Панський суд, розвязуючи цивільні й кримінальні справи, накла­дав кари (тюремне ув'язнення, кару на тілі й штрапи) і брав судові на­клади з тих, що правувалися; напр. на організацію виїздів на місце події для попереднього розвідування і оглядання і т. и.—себ-то діяв у таких межах і так, як це чинили звичайні судові установи.

4) Панський суд було організовано на демократичних підвалинах у тому розумінні, що пан чи урядник панський розвязував справи не влас- ною безапеляційною волею, а погоджуючися з громадською думкою своїх-таки посполитих і їхнього представника — війта, що вкупі й нарівні з паном засідали в суді подібно до того, як організовано було суди козацькі.

5) Незавдоволений з вироку панського суду міг удатися до ви­щого права—себ-то до звичайних козацьких судів, що організовано було по сотнях, полках, і до найвищого суду козацького — Генерального.

Ми не закриваємо очей на те, що матеріали, на підставі яких ми прийшли до зазначених висновків, не численні, але й їх досить, щоб поставити саме питання про існування панськ их с у д і в на Гетьманській Україні й намітити тії віхи, що по них можна було-б дійти до остаточного розвязання постав­леної проблем и.

VI.

У працях своїх, що їх ми вище зазначали, О. М. Лазаревський та В Мя.котін показали, як козацька старшина, прибираючи до своїх рук людей посполитих, що їм було їх надано в послушенство, ступенево, силою господарчих відносин, що утворилися тоді на Гетьманщині, пере­творила їх на своїх кріпаків. Цей процес перетворення вільних поспо­литих на кріпаків повинен був паралельно відбитися і в ідеології — в праві панства судити своїх підданих, бо припускати саме економічне закріпачування посполитих паном, без відповідної ідеологічної надбудови що-до права пана над особою того посполитого, — було-б непослідовно. Суд панський на Гетьманській Україні, паралельно з економічним закрі­пачуванням, повинен був зростати і зміцнюватися де-далі, то все більше. Документи, що їх ми навели вище, саме стосуються тої епохи (кінця XVII й перших десятиліть XVIlI віку), коли стали яскраво виявлятися господарчі чинники, що мали собі за тенденцію перетворювати посполи­тий на кріпаків. Брак відповідних документів з пізнішої доби (треба спо­діватися. іцо вони ще знайдуться) не дає нам спромоги довести, що ті початки панського суду на Гетьманській Україні, що їх ми вище навели, набули сталого й повсюдного характеру.

Але що зазначені вище тенденції що-до суду панів над їхніми під­даними не завмерли й продовжували свій дальший розвиток, показують кілька актів з доби після перелому, що ставсь за Гетьмана Данила Апо­стола в правах державської верстви на зеселені маєтності, що остаточно закріпив за нею право власности на них.

З актів цих ми передовсім бачимо, що панові належало право по­садовити свого підданого до урядової в’язниці. Так, у „книзі всяким ді­лам, ісходящим із судовой полковой Ніжинськой канцелярії’* за 1744 рік, себ-то в вихіднім журналі читаємо під № 167 за 24 травня: „Письмо к управителю Семену Івановичу Пустоті о присилки ізвістія — бивший Роз- летовський староста Максим Поруч ка з двора г-жі Разумов- ської посажен в секвестр полковий — по какому ділу і что с ним чинит ь“ ^,)∙ Яку відповідь Пустота надіслав, це невідомо; але про наслідки її читаємо в тій самій книзі під № 195 з дня 1 червня того-ж-таки 1744 року: „ордер отаману городовому Ніжинському Григо­рію Козієвському об отдачі посаженого з двора г-жі Разу- мовськой в полковім секвестрі бувшого Розлетовського старосту Максима Поручку по письму Семена Пустоти служителю Павлу Л а с к е в и ч у^{u 2}).

З наведеного бачимо, що управитель панський садовить до в’язниці полкової бувшого урядовця панського, причому вважає, навіть, за зайве по­відомити. в якій справі й на що він його прислав; а полковий уряд, не зва-

’) Відділ рукописів Всснпродньої Бібліотеки України, 1—199. арк. 22.

²) T а м - ж с, арк. 25.

жаючи на це, все-ж-таки тримає людину в свойому секвестрі й видає її до рук посланцеві того-ж управителя. Виходить, що в'язниця полкова була до послуг панських.

Можливо, що ув'язнення Максима Поручки в полковім секвестрі було засобом попередження ухилятися йому від суду панського. При­наймні, так гадати дають підставу оці записи в тому-ж-таки журналі вихідних паперів Ніженського полкового суду:

1) № 438 з дня 10 грудня 1744 р. „письмо к обозному полковому Ніжинському Івану Величковському з посилкою к нему содержа- чогось в полковім секвестрі служителя его Xapка Іва­нова по учиненії об нім в суді полковім приговору по ділу Стехи Ka- мінської о смертнім убийстві мужа її Якима Камінського якоби оним Харком с товарищі для учинен і я с ним і проч і їм и по указам і правам" ^l)∙

2) Λ^r9 439 під тою самою датою „ордер отаману городовому Ніжин­ському Григорію Козієвському о представленії в суд оного Харка Іванова і для конвою его двох чоловік-козаків" ²).

3) № 467 з дня 19 грудня „Указ значковому Товаришу Павлу Py- давському с товарищі о учиненії їм и слідств і я і р і ш е н і я, сне­сшись з зятем апшитованого обозного полкового Велич- ковського поручиком Шкерлетом о смертнім убийстві істиці Стехи Камінської мужа Якима... яко-би служителем оного Шкерлета Харком Івановим с товарищі" ³).

4) № 468 під тою самою датою: „Письмо к порутчику Георгію Шкерлету с от п ра влен і є м к нем у служителя его Харка Іва­нова для учинен і я над ним слідств і я і рішеній с опреді- леними от суда значковим товарищем Рудавським с то в а- р и щ і, о с м е р т н і м убийстві...Якима Камінського якоби оним Харком с товарищі" ').

Наведені записи свідчать, що полковий Суд, розглянувши справу Харка Іванова, що його обвинувачувала Стеха Камінська в забийетві чоловіка її Якима й якого держали в полковому секвестрі, вирішив оді- слати названого в'язня до пана його, апшитованого обозного Величков- ського „для учиненія с ним... по указам і правам", причому наказує отаманові городовому одіслати в'язня до його пана в супроводі караула з двох козаків. Але виявилося, що в’язень це челядник зятя Величков- ського поручника Шкерлета. І от через 9 день — нове розпорядження: значковому товаришу Рудавському з товаришами його взяти участь у слідстві й суді, а панові в’язня поручникові Шкерлетові пишеться листа з повідомленням, що до нього надсилається в’язень Харко Іванів, щоб він його судив за забийство Якима Камінського, додаючи, що від полко­вого суду призначено взяти участь у суді Значкового товариша з колегою.

^,) T а м - ж е, арк. 58. ’) Там- ж с. ^s) Там-же, арк. 62. Там-же.

Що-ж це таке? Полковий Суд, як бачимо, не вважає себе за пра­восильного судити панського підданця й відсилає його на суд до пана

його, а свою участь у суді в такій важливій справі, як забийство, вия­вляє тільки тим, що призначає від себе своїх делегатів. Але це не є

щось надзвичайне, бо. як ми вже знаємо з попереднього, до складу панського Суду входили представники поспільства, яких і треба вважати серед тих товаришів Рудавського, яких полковий Суд не вважав навіть за потрібне назвати по йменнях і прізвищах.

Одсилаючи в'язня на суд до пана його „для учиненія с ним по указам і правам^[170]*, полковий Суд сам поступив як-раз не по правах, бо Статут наказував, що у випадках, коли до вряду городського приведуть в'язня, „естли ся который чьшм-ь слугою або подъданим менити будеть, маеть (уряд) о томъ пану его знати дати...нрокъ тол/ у пану к у приелуханью того права ознай мити. И прибудеть ли пані» самі», або кого на свое местценарок ознайменый пошлеть, а вряд при бытности его такого обви некого водле права судити і сказывати будеть. А естли самі» пан ъ не прибудеть и никого не пошлеть, то вжо в р я д ъ... предъ ся, на тоті» р о к ъ зложоный, судити і KOH ЧИТИ маеть водле права" ’)•

Ми бачимо, що полковий Суд зробив всупереч „Правам⁴⁴: замість, щоб повідомити пана винного про справу, призначену для суду над його підданцем, і самому його судити в присутності пана або кого представ­ника— полковий Суд зрікається свого права й одсилає в'язня на суд до пана його, призначаючи тільки з свого боку на той суд своїх представників.

Звідсіля можна зробити висновок і про те, що ув'язнення винного в полковім секвестрі було досудове.

Навіть більше, полковий Суд накладає кару на сотенний суд за те, що він судив панського підданця.

Отож, року 1747 жовтня 3 дня в Полтавському полковому Суді точилася справа в скарзі полкового Хоружого Максима Лаврентієва на Сотника Григорія Штепу, між иншим, за те, що він судив його підданця, мірошникаХаркаЗінченка не по формі і наслав на його млин людей, забрав його мірошника, побив його і держав в ув'язненні. Сотник заявив, що сотенному суду поскарживсь козак Рибчанський Козьма Шкрнба на мірош­ника Харка Зінченка й инших за те, що вони мало не до смерти побили сина його, Лавріна Шкрибу. Сотник, з ухвали суду, послав.сотенного осавулу з козаками забрати мірошника з його товаришами, як забийців, і посадовив їх під варту. Сотенний Суд призначив їм кару — побити „ба- тожжем“, після чого мірошника знову посадовлено, бо він по собі не дав порук, і сотник, виправдовуючи себе, пославсь на указ про знищення зло­діїв та розбійників. Але полковий Суд, навівши в свойому вироку арти­кули 32 й 48 Розділу XlV Статуту 1588 р., в яких говориться про те, що за всякі вчинки підданих панських треба скаржитися панові їхньому й в нього з них суду просити, зробив висновок, що сотенному судові „долженствовало челобитчику Хоружому Лаврентієву через лист дать знати, іж яко при самім учинке обжало­ваний не взят, жалобливого Шкрибу к... хоружому для і с п р о ш е н і я с оного м і р о ч н и к а за побої сина его, Ш к р и- би, в него, хоружого, сатисфакції отправить, с которого в претензії Шкрибиной он, хоружий, будучи полковий старшина, як (з) своего служителя, і правильную сатисфакцію учинить подлежав; а сотнику Штепі з старшиною оного мірочника себі підсудив, на млин челобитчика хоружого за ним, мірочником, насилать і, з млина взяв, міським в’язненням в ямі і бить батожжем, не імія его в своїй команді, минуя правнії поступки, било не должно. І для того в обвиненії оного сотника і старшини учинить нижеслідуючое: 1) за взяття із млина хоружого через посланих от сот­ника Штепи з старшиною к суду его, хоружого, мірочника Харка Зін- ченка і учинен і є в такій річі, которая оному суду не на­лежала, отправу — взискать на нім, сотнику з старшиною, дванадцять рублей і отдать челобитчику Хоружому... за силу прав книги Статута розділу четвертого артикулу четиредесятого, в которім. между протчіїм напечатано: за вину отправи, которая би к тому суду не належала, два­надцять рублей грошей платити; 2) за побій оного мірочника Зінченка батожжем навязать з них, сотника і старшини, его, Зінченка, трома руб­лями, а за держання оного (у) в’язені в ямі... тим же навязать другий раз... ітого із двох навязок шість рублей с предписаних чинів взискать і отдать навязку оному Зінченку... А что в челобитній хоружий полко­вий Лаврентіев упоминаеть о учиненії сотником Штепою суда не по формі; — сотник-же, наводя укази о іскоріненії воров і розбійників, что оное не по формі проізведено, тим ізвіняється і уже по п р и чин і взят­тя під суд свій непідсудного себі человіка над права м а л о р о с і й с к і є, по которим в Малой Росії суду й росправі бить указом... повелено, обвинен і ко взисканію с него штрафа присуджено, для того о тім оставіть“ ’)•

З наведеного ми бачимо, що сотенній старшині скривджений пан давав вину тільки за те, що вона вчинила суд над підданим его мірошни­ком не по формі, що її встановив Петро І. Полковий Суд за це особ­ливої кари на склад сотенного суду не призначив, вважаючи, що досить буде й того штрафу, що він його призначив, уже з власної ініціятиви, за те, що сотенний суд, замість, щоб сповістити пана винного, взяв під суд свій, над права малоросійські, непідсудну собі людину - челядника хоружого Лаврентієва.

Цей вирок полкового суду свідчить, з одного боку, про те, що під той час ще не було загально визнане становище, за яким підданців пан­ських урядовий (сотенний) суд судити не може; з другого, пробивалася

’) Відділ рукописів Всенародньої Бібліотеки України № 1—922, арк. 12 — 14; анал. там-же, арк. 89 зв.

й запроваджувалася згори тенденція, за якою панського підданця може судити тільки його пан.

Це що-до карних справ.

Про цивільні справи ми також маємо деякі відомості з сорокових п'ядесятих років XVlII віку.

Так, року 1746 червня 20 дня в Сотсннім Лубенськім Суді точи­лася справа Семена Мушенка з Марком Мошенським, підсусідком бун­чукового товариша Якима Троцького, за те, іцо Мошенський проданий Мушенкові їзок з левадою перепродав за дорожчу ціну Степанові Cy- щенку, рибалці Полковника Лубенського Апостола. Позовник, між иншим, зазначив, що за це він уже скарживсь „економу... полковника Івану Семенову, і за призивом оного продавці а по раземотрінію є г о, істцевої жалоби, усмотри плутовство оного отвітчика Мошенського, паки ему, істцю, яко первому купцеві, велено тим ї з к о м в л а д і т ь“ ’)• Через те, що позваний Kapno Мошенський заперечував тому, що такий суд одбувсь, позовник пояснив, що позваного Марка Мошенського справді „до економа... Івана Семенова не призивано, то для того, что он не в команді економа со- стоїть і он... не на его, отвітчика, но на перекупщика Степана Cy- щенка помянутому економу жаловався“ ^{[171] [172]). По зсилці позовника, сотенний суд допитував зазначеного економа Івана Семенова, й він показав: „по жалобі... Мушенка когда призван перед него бил рибалка Степан Cy- щенко, то показав, яко ізок, за которий істець Мушенко перед него, економа, жалувався, купив он, у Карпа Мошенського за два рублі; з якого показаній усмотря он, економ, что Су щенков у, чрез преднійшую показаного Мушенка того ізка куплю, ва­жився ціною перекупити неправість, в тім ему, Сущенку, отказав, а істцові Мушенку велів деньги Карпові Мо­шенського таким числом, за что тот у его. Мошенського, ізок купив от него, отдать, а он им ізком, як купленим, кладіть" 3).}

З наведеного бачимо, що суто цивільну справу про те, хто має володіти купленим їзком. розвязав панський урядовець, економ, причому Мошенського він на суд свій, як непідкомандного собі, не покликав, а розвязав питання, хто з покупців — перший чи другий має переважне право на купівлю їзка; позваний-же був підданий полковника Лубенського Апостола.

Крім цього, ми зустрічаємо вже навіть саму назву — панський суд. Отже, року 1743 листопаду 15 дня Андрій Шалій, продаючи свій власний город у Шуляках на Остерщині мешканцеві Шуляківському Єфимові Скоку за півдесяти копи, поклав у своїй купчій таку заруку: „А хтоби могл оного Єфима Скока за оний огород турбовати, то на такого турбатора покладається платити оному Єфиму Скоку удвоє тую суму, а на панський суд талярей пять, а на сільський суд талярей два“ ').

Що тут розуміється саме суд пана, видно з того, що в подібних актах трапляються вирази, що не припускають вже жадного сумніву, а саме: покладається заруку платити „на пана нашого державного талярей... а на вряд сільський талярей..." ²).

Нарешті, ми зустрічаємось з фактом, коли до панського суду звертаються особи, що присудові його не підлягають, як це ми бачили вже в справі Марії Германовичевої, вдови-попаді, з попами Петром й Іваном, синами о. Гарасима, попа Остролуцького, в справі викупу землі.

Так, року 1753 жовтня 20 дня бунчуковий товариш Гарасим Стре- шенцев, що мешкав і мав прикажчика в с. Пархимівці, ³) видав козакам с. Пархимівки Михайлові, Тишкові й Петрові Ляхам свідоцтво такого змісту: „1750 року сотні Остерської козак села Бобруйків Василь Швець партикулярно словесно мні представляв,что будьто онії козаки Ля­хи... ґрунтами, полями, гаями і протчії угодії єго, Швеця, наслідними завладіли, і просив, не входя в судовую приказную розправу, в тім моего между ним, Шевцем, і Ляхами партикулярного разсмотрінія. Почему я в то і вступив, за призивом їх, по обо­пільній просьбі. І что будьто ті добра єго. Шевця, ним, Ляхом, подлінно завладінні, слався оний Швець во свідительство на козака ста­ринного Тарасівського Івана Варнаву (кой уже умре, а било ему тогда літ боліє ста п ятидесяти, но еще при здравім умі бил). Которий Варнава передо мною словесно показав під совістю, что било... в тім місті, где нині Ляхи владіють, поле предків єго, Швеця, но где оноє точно лежить і ким оноє й почему завладіно, он, Варнава, вовся не знает. В чім, что оно точно так било, как вишеписано, к дальшому знанію сим увіряю, а на сім с приложенієм своей печати підписуюся Бунчуковий товариш Га­расим Страшенцев (М. П.)“ ⁴).

Ми бачимо, що непідкомандні панові особи — козаки звернулися в своїй приватній справі — розсудити їх, кому повинна належати спірна земля, бо в судову приказну розправу вони вдаватися не хтіли. І пан розсудив їх словесно, не написавши навіть судового вироку, і тільки через три роки, коли виникла в тому потреба, він видав посвідку позва­ній стороні, хоча й ініціятива того суду належала позовникові Шевцеві, що, як бачимо, справу програв.

Таким чином, висновки, що ми їх зазначили для доби від кінця XVlI в. до гетьманування Апостола, коли заселені маєтки було закріп­лено в повну власність старшинської верстви, залишаються вірні й для пізнішої доби, 40—50 років XVIII в. Тенденції відсудити собі своїх по­сполитих, наданих у послушенство, зростали й не могли не зростати, коли право на посполитих, наданих поки-що в послушенство вкупі з

’) Там-же. арк. 221. ’) Там-же, арк. 257, 268, 270. 288, 338. 346.

ⁱ) T а м - ж е, арк. 281—282. ‘) Там- ж с, арк. 279. землею в держання до ласки військової, перетворилося на повну влас­ність на заселені маєтності. І ми бачимо, що панський суд, який до того існував покк-що як факт поруч державних судів, став набувати собі офіційного визнання, коли полкові суди стали проводити політику вий­няти панських підданих з-під юрисдикції державних судів і віддати їх цілком у відання панського суду. Процес цей до половини XVIII в. ще не закінчивсь, бо навіть полкові сотенні суди, що найближче стояли до полкових судів, робили ще помилки, беручи до свого суду людей, що їм були непідкомандні— себ-то панських челядників і підданців.

З твердженням про можливість апеляції на суд панський до суду вищого — козацького (сотенного, полкового, генерального) не в'яжеться речення, що його вжив Григорій Полетика, депутат Лубенський, полемі­зуючи з Наказом, що його дала Малоросійська Колегія року 1768 свому виборному Дмитрові Наталінові до Комісії, що мала скласти проекта Ста­туту (Уложенія). Колегія, між иншим, проектувала утворити державне право селянське, що мало містити в собі судочинство й поря­док господарства й хліборобства ^,). На це Полетика каже: „Коли-б для них (селян) утворити особливе право, то повинні бути суди й судді, і на них до вищих судів апеляції, а це оскільки для му­жика шкідливо, остільки для поміщика не гоже, кожна розсудлива людина бачить** ²).

Полетика вважав за зайве заводити спеціяльні окремі суди і суддів для селян і дозволяти на них до вищих судів апеляцію, ніби висловлю­ючи тим думку, що жадної апеляції на панський суд бути не може. Але, зважаючи на те, що Полетика в своїй полеміці намагавсь одстоювати особливі шляхетські права, що ніби-то здавна належали козацькій стар­шині— цій новоявленій шляхті й силувавсь доводити навіть такі сумнівні твердження, ніби-то суди земські й гродські існували за Богдана Хмель­ницького, Івана Виговського і Юрка Хмельницького, а наступні після них гетьмани, зловживаючи своєю владою, всі такі справи, що до того судилися в судах земських і гродських, підбили судам військовим ко­зацьким ³), - доводиться визнати, що новоявлена шляхта, всього тільки перед кількома роками добившися Статутовнх шляхетських судів, в особі названого Полетики, свого блискучого ідеолога, намагалася, всупереч „Правам**, ') прибрати до своїх рук безконтрольне право суду над своїми посполитими й тому висловлювало його вустами думку, що апеляція на панський суд шкідлива для мужика й не в'яжеться з гідністю пана.

Можливо, що в дальшому своєму розвиткові, в другій половині XVIlI віку панський суд і дійшов до думки, що жадної апеляції на його суд бути не може — ми цього не знаємо, але для кінця XVII й першої половини XVIII віку така претенсія, як ми були бачили, не відповідала дійсності й подібне домагання для того часу було-б занадто безпідставне.

_______________ Іринарх Черкаський.

■ і

^,) Ч т с н і я ві> Общ. истор. к др. рос. 1858. кн. III от. 5. с. 69. ⁷) Там-ж е с. 99. ^а) Там - же, стор. 74. *) Статут 1588 р. розд. IV, арт. 48.