Система Руської Правди в п поширеній редакції.

Про систему Руської Правди писало багато авторів, але здебіль­шого вони обмежувалися тільки на небагатьох і доволі побіжних заува­женнях з цього приводу, не заглиблюючись у суть справи, і торкаючись, так-би мовити, самої поверхні.

Як гадає проф. Мрочек-Дроздовський, в основі поширеної Руської Правди лежить система короткої її редакції ^,)∙ Коротка редакція скла­дається із двох частин. По 1-ше, Правда Ярославова, — система її така: спочатку мова мовиться про забийство, потім про образи вчинком, або реальні образи, далі про маєткові правопорушення. По 2-ге, Правда Яро- славичів. Але ця Правда являє собою не що инше, як агрегат трьох окремих доповненнів до першого збірника; причому, кожне із цих допов- неннів викладається за системою доповнюваного збірника (особисті образи й маєткові правопорушення). Це спостереження стосується до складових частин Правди Ярославичів. А що-ж можна сказати про систему всієї пам'ятки в її цілому? Про це питання проф. Мрочек-Дроздовський не згадує. Мені здається, що, на кращий кінець, існування такої системи можна визнати; але ця система тільки матиме надзвичайно оригінальний і, коли можна так висловитися, хвилястий характер: вона виявить себе в три­кратному чергуванні того-ж самого порядку, що повторюється в розмі­щенні матеріялу.

Поширена редакція Р. Правди, як учить проф.

') Поклиісуючись в дальшому випадкові на Р. Правду, я постійно матиму на увазі для короткої редакції список А к а д е м і ч н и й, а для поширеної список Троїцька й.

Власне поширена Правда знову ділиться на дві частині. Перша частина охоплює артикули від 1-го до 58-го включно. Тут викла­даються, головним чином, артикули Ярославової Правди в такому самому порядкові, як і в первописові; до них пристосовуються і всі дальші до­повнення, упорядковувані за тією самою системою; але сюди включено також і деякі артикули із Правди Ярославичів, оскільки через звязок предметів не можна було без них перебутися. Потім іде кілька артикулів, од 59-го до 64 вкл., які, за термінологією проф. Мрочек-Дроздовського, складають додаток до 1-ої частини і ніби-то перехідний ступінь до другої. Друга частина, від арт. 65-го до 91 вкл.. містить у собі Правду Ярославичів з дальшими доповненнями до неї. 1 те й друге викладається за прийнятою в Правді Ярославичів системою. Але ми знаємо вже, що таке являє собою ця система. Тому легко уявити собі, в що вона обернулась, коли ввесь оцей матеріял, що так розрісся, професорові Мрочек-Дроздовському (в жадному разі не авторові поширеної редакції) довелося розташовувати за тими правилами класифікації, що він їх відкрив у Правді Ярославичів.

Сюди прилучається ще одне ускладнення: цілу низку артикулів, од 79-го до 90-го, характеризує проф. Мрочек-Дроздовський, як вставку пізнішого походження.

Звичайно, це збільшує плутанину, тим більш, що в розміщенні вставних артикулів жадного порядку не зазначається, та його, в дійсно­сті. й немає. Досі ми мали справу тільки з додатками та зо вставкою, але було ще два доповнення до поширеної редакції. Правда, цей остан­ній термін траплявсь і раніш, але він позначав тоді доповнення до окре­мих артикулів, а тут мова про доповнення-приписки до цілого збірника.

Проф. Мрочек-Дроздовський був захоплений і сповнений віри в існування системи Р. Правди і своєю добросовісною працею силувавсь був навіяти таке переконання н иншим, хоч і даремне. Навпаки, проф. В. І. Сергеевич виявляє в цьому відношенні великий скептицизм і три­мається різко негативного напрямку. „Питання про систему (P. Пр.), каже він, навряд чи можливе; складач (Ті), розуміється, не поділяв права на будь-які види, а тому й не міг покласти будь-якої системи в основу розподілу свого матеріялу“ ’)•

Розуміється, це не так. Можливість систематично викладати юридич­ний матеріял зовсім не залежить доконче від розподілу права на види,

’) Лекцій н изслідованія по древней и crop і и русскаго права, 1910 p., crop. 99.

як вони нам відомі: права — державне, карне, спадкове, речове, право зобов’язаннів й т. и. Римські правники також не знають такої класифікації, але це не стало їм на перешкоді покласти певну систему в основу Corporis juris civilis.

Руська Правда також мала свою систему,.але розуміється не таку, за якою складають сучасні кодекси. Автор її викладав свій матеріял по окремих рубриках, по 1-ше, в залежності від того, чи стосувавсь він до осіб чи речей; а по 2-ге, в залежності від того, чи торкавсь він окре­мого індивіда або сім’ї чи, нарешті, звязку рабовласницького. Відповідно до цих рубрик, і розподілено зміст Р. Правди.

З цього погляду, Руську Правду можна розділити на п’ять більш або менш відокремлених частин. Перша частина, від арт.

Оце головні віхи, що позначають той шлях і напрям, якими пряму­вав автор P. Пр., викладаючи матеріял, що він його мав. Цією послі­довністю не обмежується плановість викладу. її можна виявити не тільки в загальному обсягові, на простороні всього збірника, але й у межах окремих частин, на які розпадається збірник. Кожна з намічених тем, своєю чергою, викладається в певному, більш-менш правильному і послідовному порядкові.

Поглянемо тепер, як у дійсності виконано накреслену програму, якою мірою автор Р. Пр. додержав напрямку, що він його взяв, і оскільки він ухиливсь у бік, не спускаючи з ока основної провідної лінії.

Але, раніш як відповідати на поставлені запитання, потрібно виді­лити з тексту Р. Пр. ті артикули її, що таксують різноманітні оплати, і зупинитися на їх розгляді.

В короткій редакції Руської Правди ці артикули утворюють окрему групу постанов, уміщених в кінці зводу, складаючи, таким чином, ніби додатковий чи прикінцевий його відділ (Руська Правда, Академ, спи­сок, арт.

’) Наводячи цитати з Лит. Статуту, або поклнкуючнсь на цей кодекс у дальшому викладові, я постійно корнстатнмуся його 3-ю редакцією (1588 р.).

він є в найближчому звязку з постановою про тортури. Инша справа артикули 90-й та 91-й, що викладають уроки городникові й мостовничому; ми здибаємо їх серед постанов про спадкування; звязати їх з околичнім текстом нема жадної змоги. Але така відокремленість збереглася-б і на всякому нншому місці, тому що спорудження мостів та будування міських фортець це річ невідповідна загальному характерові P. ∏p., чужа її змістові. Редактор короткої Правди це розумів, а тому урок мостовничих у нього вміщено наприкінці збірника. В Р. Правді є ще три артикули про оплати 99-й, 100-й та 101-й. Ix розкладено поспіль, зараз як закін­чується відділ, присвячений спадкуванню та опіці. Ia них артикулів тільки один 100-й про оплати за розділ спадщини між братами, що по­зиваються, може бути звязаний з попереднім текстом. Два инші, 99-й та 101-й, такого безпосереднього відношення до нього не мають. Вони мі­стять у собі уроки судові й ротні, особливість яких полягає ось у чому. Тимчасом як инші постанови Р. Пр. мають на увазі оплати спеціяльного призначення, що їми сплачуються певні послуги державної влади (напр., вирний поклон, за скинення вири, залізний урок), тут, навпаки, таксуються оплати загального характеру. Справді, уроки судові брали зо всіх позвів; такий самий характер мали й уроки ротні, тому що рота допускалася по багатьох судових справах. Зважаючи на таке загальне цих артикулів значіння, їх не можна було пристосувати до того чи иншого відділу Р. Пр. Залишилося одне — вмістити їх на кінці, як постанови додаткові не до найближчого відділу P. Пр., а до всього попереднього тексту.

Із усього сказаного виходить, що автор P. Пр., без сумніву, нама­гавсь розташувати артикули про оплати в різних частинах свого зводу, за їх унутрішнім звязком з тими або иншими темами викладу. В багатьох випадках це його намагання мало успіх, але инколи не вдавалося. При­чини таких невдач полягали не в його невмінні, недбальстві або непо­слідовності, а просто в тому, що викладуваний матеріял не давав приводу, щоб з більшою або меншою логічною підставою пристібнути той чи инший артикул про оплати до відповідного тексту.

Сказавши те, що я вважав за потрібне, з приводу постанов Р. Пр. про оплати, я більш не повертатимуся до них. Це значно спростить і полегшить наше завдання. Коли усунути їх з нашого зору, то система- p. Правди стане перед нами в наочнішому й виразнішому виглядові. Вона розгортатиметься послідовніше й рівніше, через те, що зникнуть ті нерівності та кострубатість, що на перший погляд ніби-то порушують і перебивають послідовність викладу.

Отже, перша частина Р. Пр. має справу з розумінням особи. Вона починається з історичного вступу, в якому оповідається про те, як пе­реслідувалося забийство за Ярослава і які зміни сталися в цій царині за його синів (арт. 1—2). Потім викладається чинні постанови про забийство. Не треба особливо загостреної спостережливости, щоб помітити, що ці постанови розподіляються на три групі, що йдуть одна за одною, в залежності від того, з якого погляду обмірковується питання.

В першій групі відрізнюються види забийства, в залежності від різних внутрішніх побудок та зовнішніх обставин, що поруч ішли з його запо­діянням, забийство в розбої й забийство в зваді або на бенькеті; причому зазначається, в яких випадках за ці види забийства відповідав сам злочинець і коли відповідальність поширювано на всю верв (арт. З—6) ’).

Далі йдуть постанови, що визначають окремі види забийства, в за­лежності від иншого критерій, а саме, від різниці в соціальному станові ушкоджених: між ними називаються княжі отроки, конюхи й кухарі, тіуни огнишні, конюші, сільські й ратайні, ремісники, смерди, холопи і т. д. (арт. 9 14).

В останньому циклові забийство розглядається з процесового по­гляду: тут е постанови про вивід поклепної вири через послухів та доводжування обвинувачення в забийстві через ордалії, себ-то пробу­вання залізом і водою (арт. 15—17). З'єднувати норми матеріяльні і процесові — це явище цілком нормальне не то, що для періоду Р. Пр., ба й для доби пізнішої. — Так, напр., в Лит. Статутові ми маємо вели­кий розділ 4-й, присвячений виключно судовому устроєві й судочинству. А втім, ця обставина не була на перешкоді редакторам Лит. Cτ.,—коли справа торкалася ґвалту, забийства, розбою, крадіжу і т. п.— подавати докладні вказівки про той судовий порядок, у якому переслідували ці злочини.

Додаток до арт. 15-го — „а по костехъ и по мертвеци не платить верви“ — не порушує загального стилю розглядуваних постанов і, всу­переч проф. Мрочек-Дроздовському (згад. твір, ст. XV), стоїть на належному місці, тому що цей додаток указує на процесовий момент, і їм хтіли сказати, що знахід костей або трупу на території верви, сам по собі, не може бути за довід заподіяння забийства.

Арт. 17-й Pyc. Пр. додає, що ордалій вживали не тільки-но при забийстві, ба й при инших поклепних справах (заводах), зокрема при крадіжках, коли не буде лиця. Тут автор Р. Пр. ніби виходить по-за межі своєї теми. Але така додаткова увага инколи природня, скоро мова зайшла про ордалії. Подібне пристосування до будь-якого злочину того чи иншого доказу, що має для себе ширшу царину вживання, зди­баємо й у Лит. Cτ., напр., в 11-му розд. його «о кгвалтехъ, о боехъ и о головщинахъ шляхетскихъ" ми знаходимо цілу низку артикулів про шкру- тиніум, хоч його переводили не тільки з приводу згаданих злочинів, а й узагалі „вь такихь речахъ, где идеть о почстивость и о горло“ (арт. 61 -64).

^,) Правда, в арт. 3-му згадуються й соціальні різниці забитих: за князівської» мужа 80 гривень, а за людина 40 гривень. Але цей момент не мав тут першого й голов­ного значіння; до його торкаються тільки мимоходом і позверховно, оскільки це було потрібно за-для розвитку головної думки. Другорядний характер цієї різниці в даній групі постанов доводиться й тим, що вже в.дальшому 4-му арт. вона цілком ігнорується. Тут мова тільки про одну 40-гривенну виру, ніби-то життя всіх громадян охоронялося однаково.

Забийство -це найтяжче посягання на особу. Дальший ступінь осо­бистих правопорушенні^ становлять злочини проти здоров'я. В розмі­щенні їх проф. В. 1. Сергеевич не вбачає жадної системи, висловлюючися з приводу цього так: „як-би він (автор P. Пр.) почав з забийства, сві­домо маючи на думці говорити про злочин в ннзбіжному, що-до їх вежливости, порядкові, то після забийства треба-б було говорити про такі пошкодження на тілі, що за наслідок мають втрату члена: руки, ноги, пальця і т. ин., потім треба-б було говорити про рани криваві та сині й, нарешті, про образи вчинком. В ньогб-ж порядок цілком випад­ковий: відрубання члена, і з погляду людей Xl віку, е тяжчий злочин, як образа вчинком, бо карається піввирою, а образа вчинком тільки 12 гривнями, а проте образа вчинком іде попереду втрати члена** (назв, твір, стор. 100).

Той ніби-то непорядок, що його помітив тут проф. Сергеевич, має свої підстави, які його виправдовують. Він виник з того, що автор Р. Пр. виділив в окрему групу й розглянув у першу чергу злочини, що мають складний об’єкт і скеровані не тільки проти здоров'я, а й, голов­ним чином, проти чести; в них переважне значіння мають не матеріяльні наслідки дії, а знаряддя, якими її вчинено, що принижують гідність ушкодженого, як от невийнятий з піхов меч, тупий бік меча, його ручка, батіг, ріг і т. ин. (арт. 18—20). У другій групі викладені злочини, ске­ровані проти здоров'я у властивому розумінні цього слова; в них за визначальний момент є фізична шкода дії. Але про ці злочини гово­риться „в ннзбіжному, що-до їх важливости, порядкові**, якого додер­жується від початку й до кінця. На першому місці стоїть одрубання руки або ноги й вибиття ока, потім іде відрубання пальця, далі рани й нарешті стусани й удари (арт. 21—25).

Друга частина свою увагу зосереджує на речах рухомих, що їх розглядають, по 1-ше, як об’єкт злочинів, і, по 2-ге, як об'єкт цивіль­них угод. Зміст першого відділу становлять такі саме постанови. Мова тут про привласнення збіглих холопів і загублені речі, про свавільне користування чужим конем та про крадіжку різних речей, якій присвя­чено найбільше місця (арт. 27—ЗО), кваліфікується конокрадство; крадіж холопів теж викликає більш сувору відповідальність, ніж крадіжка инших речей, напр. скоту або хліба (арт. 31, 35, 38 і 40); розрізняють крадіжки персональні й колективні, крадіж речей, що за ними є догляд, і тих, що за ними догляду нема (38—40); передбачається випадок забийства злодія на гарячому вчинкові (37); докладно змальовується процедура зводу, як особлива форма процесу в справах крадіжки (30, 32—34, 36); нарешті, таксується вартість різних свійських тварин на той випадок, коли їх буде покрадено і не можна повернути ушкодженому натурою (арт. 40—41).

Все це не виходить по-за межі теми й має звязок одно з одним. Деяку несподіванку являє собою тільки арт. 42-й, в якому мова мовиться про крадіж, що його учинив холоп. Здається, що найзручніше місце, щоб говорити про це, було-б — остання частина P. Пр., присвячена раб­ству, тим паче, що там теж повстає оце питання (арт. 114-115). Одначе, складач одірвав цей артикул од природнього його звязку та й умістив його після артикула 41 про ціни різних свійських тварин. Через що? Тільки для того, аби зазначити, що встановлена такса не пристосову­валася до крадіжів, що їх учинили холопи, бо в цих випадках виплачу­вано подвійну вартість викраденої речи. Таке поясніння — не моє, а на­лежить самому авторові Р. Пр. Він сам поклопотавсь за те, щоб саме так розуміли співвідношення поміж арт. 42 і попереднім текстом. Для цього перелічення цін в арт. 41-му він закінчив двома такими загаль­ними твердженнями: 1) ціни ці встановлюються для смердів, 2) смерди платять князеві продажу.

З тою-ж самою метою за арт. 42-м іде таке зауваження що-до холопів: „ихъ же князь продажею не казнить, зане суть несвободни“. Зазначений приклад показує, що автор Р. Пр. не тільки викладав ма­теріях в послідовності оповідання, але, крім того, в сумнівних випадках клопотавсь за те, щоб і для читача був зрозумілий взаємний звязок окремих постанов.

В дальшому відділі рухомі речі не сходять з кону, але відограють вони вже не попередню ролю, а тільки як об’єкти різних цивільних угод. Відділ починається з артикулів, що визначають форми складання й засоби підпирання доводами умов позики та поклажі, причому від­різняють позику загально-цивільну й купецьку в торговельних справах (арт. 43—45). Трохи далі ми маємо постанову про позику: вона має не загальний, а спеціяльний характер, а саме, вона говорить про закупа, якому власник міг дати в тимчасове користування плуга та борону (арт. 53). Що-до инших умов речового характеру, то про деякі з них згадано по инших місцях Р. Пр. і з инших приводів: напр., про купівлю- продаж на торгу речей, що їх визнано опісля краденими, говориться в звязку з постановами про звід (арт. 32); купівля-продаж холопа зна­читься в числі джерел рабства (102).

З умов цивільних, про які згадано в цьому розділі, найдокладніше оброблено договір позики. Ціла низка артикулів регулює оплату відсот­ків на позичені гроші (арт. 46 — 49). Далі визначається порядок відлові* дальности різного роду довжників. Насамперед маються на оці довжники, що стали невиплати! через нещасливий випадок, або з своєї власної вини (арт. 50); далі говориться про тих осіб, що винні багатьом креди­торам, і, в звязку з цим, подаються правила конкурсового справляння (арт. 51); нарешті автор Р. Пр. докладно зупиняється на тих довжниках, що своє позичкове зобов’язання забезпечили персональною заставою, себ-то закупництвом (арт. 52—57).

Закупництво утворювало ближчі та складніші взаємини поміж кре­дитором і довжником, аніж звичайна позика, не забезпечена персональ­ною заставою. З цього приводу автор повинен був подати цілу низку окремих та самостійних визначеннів, що не мають безпосереднього від­ношення до первісної основи цього інституту, себ-то до договору позики.

Отже ці самі обставини, що поставили на другорядне місце, та що навіть трохи й затьмарили провідну думку інституту, й спричинилися до того, що багато дослідників в артикулах про закупництво вбачають самостійний розділ P. ∏ρ., який не має органічного звязку з попереднім текстом. Тимчасом, у дійсності, автор P. Пр., коли торкається питання про закупів, по суті, поширював далі ту-ж саму тему, що їй присвячено попередні артикули, бо закупи це теж довжники, тільки кваліфіковані; про них треба було сказати більш, ніж за инші, саме через оцю квалі­фікацію їх, через складніші та різноманітніші стосунки, в яких вони перебували.

Постанови про закупництво викладено в порядкові послідовности. Насамперед розглядається внутрішній бік цього становища, себ-то взаємні стосунки поміж власником та} закупом, визначаються права й обов'язки кожного з них: закуп відповідав за свавільний відхід од хазяїна без оплати боргу та загублене хазяйське добро, що перебувало під його до­глядом, або було в його користуванні; власник відповідав за різного роду образи, персонального або маєткового характеру, що він ними образив був закупа (арт. 52 — 55). Далі розвязується питання про стосунки обох контрагентів по умові, себ-то власника та закупа до зовнішнього світу, до сторонніх осіб, якщо інтереси цих осіб було порушено крадіжкою, що її вчинив закуп (арт. 57). Нарешті, закуп міг мати деякі права й обов'язки не тільки що-до третіх приватних осіб, але й відносно дер­жавної влади, напр., коли він становивсь на суді свідком, — можливість цю передбачає арт. 59-й.

Одначе, починаючи з 56-го арт., послідовність викладу ніби-то порушується: до цього часу мова була про самих закупів, тепер до них приєднуються холопи, які йдуть поруч них і далі аж до самого кінця того розділу, що його розглядаємо. Увага складача Р. Пр. починає двоїтися поміж тими й другими. Справді, постанову про крадіжку, що її заподіяв закуп (арт. 57), вправлено неначе в рамку з двох артикулів: попереду стоїть арт. 56-ий про крадіж, що його заподіяв обельний холоп, а за ним слідом іде арт. 58-й про вдар, що його завдав вільній людині холоп. Навіщо притягнуто сюди обидва ці додаткові артикули, коли було-б простіше й природніше включити їх до загальної маси постанов про рабство, що ними закінчується текст P. Пр.? Певна річ, що до цього автора спонукала близькість холопів до закупів та однорідність учинків, що вони заподіяли. Але була й инша мета, що спонукала його на таке поручставлення. Ставлячи закупа в становище злочинця, автор передба­чав дві можливості: 1) закуп, що вчинив крадіжку, втече від хазяїна свого; 2) закуп, що зробив такий злочин, не втече, а залишатиметься в дворищі свого власника. З приводу першої комбінації дається певне й цілком ви- черпливе поясніння. Що-ж до другого питання, то Його тільки порушено, але не розвязано: „аже закупі» выведет!» что, то господинь вь немь..." Проте, в двох списках Р. Пр. до незакінченої фрази додано: „не платить"; одначе, ця приписка являє собою тільки здогад переписувачів, що природньо бажали заповнити прогалину в оригіналі; сам-же автор не спромігсь подати відповіли на запитання, що він його поставив, здаючися, що-до вирішення його, на читача. Але щоб полегшувати становище останнього шляхом направник вказівок, він уважав за корисне навести подібні постанови що-до холопів. Такий матеріял у нього був. Перш за все, це був артикул короткої Правди про вдар, що його завдав холоп вільній людині (Ак. сп., 16): цей артикул використано, як додаток до артикулу про закупа. Та ще автор мав у свойому розпорядженні й инший матеріял, що ближче торкається знятого питання: це постанови про наслідки крадіжу, що його заподіяв холоп; вони увійшли до приконечної частини P. Пр. (арт. 114 та 115). Він не вважав за потрібне для своєї мети наводити та повто­рювати їх сповна. Йому важно було тільки нагадати про основний принцип їх, який полягав у тому, що за крадіжку, яку вчинив холоп, ушкоджений, у всякому разі, одержує завдоволення. Але як автор мав на оці не крадіжку взагалі, а крадіжку саме коня, то йому довелося в певних цифрах визначити розмір цього завдоволення; потрібну йому цифру — 2 гривні він узяв з тих такс на різні свійські тварини, що він раніш їх був записав (арт. 40). Кінець-кінцем утворивсь такий артикул: „аже холопі» обельный выведеть конь чий любо, то платити зань 2 гривны*⁴ (арт. 56): його використано, як вступне слово до постанови про закупа. Не можна сказати, щоб отак-о створений артикул являв собою бездо­ганну точність, бо оплата в 2 гривні за коня — це урок для смердів, як це свідчить кінець арт. 41-го; для холопів-же вона подвоювалася. Але річ зовсім не в цьому. Важно було тільки показати, що за крадіжку, яку заподіяв холоп, власник платив, хоч-би злодій і не втік, а був присутній. Тільки це й потрібно було, щоб допомогти читачеві шляхом аналогії розібратися в питанні про те. чи платив, чи ні, власник, коли закуп, що вчинив крадіж, не втікає’).

^,) В Р. Правді можна зазначити ще й инший приклад артикулу, скомпонованого та, разом з тим, і не закінченого. В 25-му арт. читаемо ми: „аче попъхнсть мужь мужа любо кт> собі», ли огь собе, любо по лицю ударить, ли жердью ударить, а нидока два виведуть, З гривны продажи: аже будеть варяги іли колби гь, то полная нидока вывести і ідета на роту". Тут мова про стусани та вдари, а ось постанова про забнйстно:,,а ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухові» 7, то ти виведуть виру; паки ля варять или кто інь, тогда..." (арт. 15). Першу половину цього останнього артикулу, мабуть, узято з судової практики, другу-ж, очевидячки, склав у своїй голові сам автор P. Пр., шляхом аналогії з арт. 25-м. Він узяв тс-ж саме з’єднання варяга з колбягом, як воно в в арт. 25-му, але зваживсь пристосувати його до забнйства. Різниця полягає тільки в тому, що, пристосо- вуючися до обвинувачення за забийство, слово колбяг пропущено й замість його постав­лено вираз — „или кто інь", що надало постанові дуже невиразного характеру. Таку заміну пояснити можна штучним і вигаданим характером цієї постанови. Справді, заносячи до свого збірника арт. 25-н, автор цілком підлягав свому джерелу, а саме короткій Правді (Ак. c∏., 9) і сумлінно викладав тс, що в ньому містилося: у джерелі фігурували й варяги, й колбяги, через що він уважав за свій обов’язок назвати поименно як тих, так і других, хоч, може, й не розумів, що воно таке оті колбяги. Але в другій частині 15-го арт., який в наслідком його власного твору, автор почував себе вільніше, і тому визнав за можливе усунути з запозиченого тексту незрозумілу й для нього назву, й замінити Ті на дуже розтяж*

Із сказаного випливає, що складач Р. Пр. не губив провідної нитки й не переривав послідовности викладу навіть і тоді, коли він, ніби-то ухилявсь набік: в даному випадкові, постанови про холопів не мали самостійного значіння; їм надавано підлеглої та службової ролі: вони повинні були допомагати порівняному освітленню, кращому та всебічні- шому пояснінню основної теми, а саме питання про закупницгво.

Ставши на шлях поручставлення закупів з холопами, автор Р. Пр. залишається на цьому ґрунті й далі в арт. 50-му, що торкається права закупів бути на суді свідками.

Третя частина Р. Пр. містить у собі постанови, що мають безпо­середнє або побічне відношення до нерухомих маєтків, себ-то до землі та вгіддів. Починається вона арт. 62-м. Але між початком цього розділу й прикінцевою постановою попереднього (арт. 59) ми маємо два проміжні й ніби-то переходові артикули про бороду та зуб (арт. 60 — 61).

Про ушкодження бороди говориться в короткій Правді, але там воно розглядається разом із иншими переступами проти здоров'я, а саме каліцтвом, одрубанням пальця, то-що. Здавалося-б, що й автор поши­реної редакції повинен був дотримуватися цього натурального, та вже встановленого, порядку викладу. Але, в дійсності, він не пішов за ним: постанову про бороду виключено з близького та спорідненого їй ото­чення, перенесено в инше оточення й уміщено після арт. 59-го, де гово­риться про послушенство. Навряд, що в цьому можна вбачати просту випадковість, або примхи, звичайний недогляд, чи недбайливість. Мабуть, таке переміщення було наслідком свідомого планування матеріялу. Отже, чим воно викликалося? Річ у тому, що коротка Правда висловлюється з цього приводу дуже лаконічно, обмежуючися тільки тим, що призначає штраф: „а в бороде 12 гривне" (Ак. сп., 7). Автор-же поширеної ре­дакції розвинув цю постанову, причому свою увагу звернув більш на процесовий бік справи, ніж на карні наслідки її: „а кто порветь бороду, а ігьньметь знаменіе, а вылЬзуть людне, то 12 гривень продажі; аже безь людии, а в πokλcπ⅛, то ніту продажі/¹ (арт. 60). Таким чином, логіч­ний центр ваги цієї постанови полягає в процесовому моменті; його висунуто на передній план. Мабуть, це й визначило його місце в поши­реній редакції. Оскільки арт. 60-ий говорить про свідків, його можна звязати з попередньою постановою про послушенство; а оскільки в ньому згадується про „знамение", себ-то про висмикнуте пасмо бороди, він деякою мірою, з цілком зовнішнього боку, стикається з наступними артн- ний та непевний вираз: „или кто іігь". Одначе, аналогія могла дати ґрунт тільки для порушення питання, але не для розвязання його. Отже, розвязання його треба було шу­кати в судовій практиці. Тимчасом, відповідного матеріялу в розпорядженні автора не було. Тому нін був примушений обірвати свого артикула на слові „тогда". То правда, в найпізніших списках P. Ilp. замість цього слона стоїть вираз — „то два"; але, зрозуміло, «Цо це знову таки свавільний здогад переписувача, який ґрунтувавсь при ньому, мабуть, на співззучності та близькості ціо-до написання обох виразів: „тогда" і „то два".

кулами P. Пр., де „знамениям⁴⁴, себ-то слідам переступу, надається певне процесове значіння (арт. 63 і 70).

Артикул 61 про зуб — є новий, що його немає в короткій Правді: „аже вибьють зубъ, а кровь видять у него во pτb, а людье вылЪзуть, то 12 гривень продажі,, а за зубь гривна*⁴. Структура цього артикула при­близно така сама, що й попереднього; він теж одтінює процесовий бік справи; отже, про звязок його з попереднім і наступним текстом—можна сказати те-ж саме, що вже сказано з приводу арт. 60-го.

Переходжу, далі, до постанов, що мають звязок із землею та з різ­ними вгіддями, як, напр., ліси, води, річні та озерні сіножаті і т. ни. (арг. 80—102).

Як і рухомі речі, найменоване майно може бути об'єктом і цивіль­них угод, і злочинних подій. Про договори з приводу маетностей в Р. Пр. нема жадних постанов. Мова мовиться тільки про посягання, скероване на це майно, передбачаються тільки дії, що, так чи инакше, порушують користування вгіддями з боку правосильного державця. Що правопо­рушення, які викладено в цьому розділові P. Пр., більшою чи меншою мірою, звязані з розумінням нерухомости, вказівки на це ми маємо по­черпнути з пам'яток західньо-руського права.

Численні потверджальні й про надання грамоти великих князів ли­товських так визначають склад маєтку: „мы тое именейцо дали... со всими землями пашными и з бортными, и з сеножатьми, и со озеры, и з реками, и с перевесы, и з ставы, со всим потому, што здавна к тому именейцу слушало⁴⁴; „мы тое село дали со всими людьми и со всими их землями пашными и з бортными, и з сокольим гнездом, и з дубровами⁴⁴ і т. ин.; „мы тое именейцо потвержаем з людьми и землями пашными и борт­ными, и з сеножатьми, и з дубровами, и с прудищы, и з реками, и з ловы зверынными и пташьими и рыбьими*⁴ і т. ин.; „на вси вышейписаныи села дали ему сесь наш лист и потвержаем то... со всими слугами пут­ными и э людьми тяглыми, и з данникы непохожими, и с челядыо не­вольною, и со всими землями пашными и бортными, и з лесы, и з боры,... и 3 млыны, и 3 их вжытки, и з бобровыми гоны, и з даньми грошовыми и медовыми, и з бобры, и з куницами, и с посощыною, и со всими платы и приходы, што с них перво шло⁴⁴ ’).

Матеріяльним складом маєтку наперед визначавсь характер тих дій, в яких добачали просте чи посереднє порушення прав на нерухо­мість. Дійсно, в звязку з постановами про землю й про різні вгіддя — пущі, лови, сіножаті, то-що, в Лит. Статутові подано такі види цих правопорушеннів: у розд. 9-му знищення й псування меж (арт. 18). витоптання або самовільне вижинання хліба на чужій ниві, захоплення хліба, що його вже зжав хазяїн поля, порубання сохи, борони або коліс на польових роботах через суперечки за землю, відіймання коней та

^!) Русская Историческая Библиотека, т. XXVlI, Литовская Метрика, книга записей, crop. 788, 767, 854 і 759.

волів (арт. 23); у розд. 10-му — самовільне на звірину полювання в чужій пущі (арт. 1), ловіння риби в чужому озері, ставу або сажавці, а також знищення водяних спорудженнів, призначених для рибальства (арт. 4 7),

підпал водяного млина (арт. 7), зіпсування і знищення соколиного або лебе­диного гнізда та крадіж соколів або лебединих яєць (арт. 8), посічення перёв1'су й крадіж пербвісної сітки (арт. 8), зіпсування бобрових гонів, а також умисне забиття або крадіж бобрів (арт. 9), крадіж хмелю і порубання хмельників (арт. 10), псування пташиних принад і ловіння птиці на чужих принадах (арт. 11 і 12), порубання борти, сосни й дуба, а також зни­щення граничних знаків на бортному дереві (арт. 13), крадіж бджіл та меду (арт. 14), порубання гаю (арт. 15), крадіж садовини з садка і ово­чевих дерев та городини (арт. 16), лісові підпали (арт. 17).

Коли, керуючись оцими даними, запозиченими із західньо-руських пам'яток, звернутися до Р. Правди, то легко постерегти аналогію між ними, а в деяких випадках навіть повний збіг. Всі постанови її, в цій групі об’єднані, мають за свою основу розуміння нерухомого маєтку з складовими його частинами у вигляді різноманітних угіддів. Ця основа виразно, хоч і негативно, відбивається в тих правопорушеннях, на яких спиняється тут Р. Пр. Так, зрозуміло само собою, що артикули про зни­щення бортних, польових і садибних меж. про роззначення борти і про поруб позначеного дуба (арт. 64 — 66), ці артикули випливають із розу­міння земель садибних, рільних і лісових. У звязку з річними та озер­ними вгіддями мова мовиться про крадіж бобрів і човна (арт. 62 — 63, 73). З-поза артикулу про крадіж сіна (арт. 78) виступає розуміння лугової землі. Бортні вгіддя, для бджільництва призначені, дають привід до двох постанов—.про поруб бортного дерева і про крадіж меду (арт. 68—69). Ліси постачають будівельний і паливний матеріял, — звідси арт. 78 про крадіж дров. Ліси це також місце для полювання, — звідси постанови про псування перевісної сітки, а також про крадіж сокола або яструба, що попали в цю сітку (арт. 74 — 75). Сокіл і яструб — це птахи ловецькі: вони дають привід, щоб торкнутися й домового птаства — голуба, курки, качки, то-що (арт. 76—77).

Отже карні постанови P. Пр., в цій її частині, пристосовані до окремих угіддів, що належать до складу маєтка. А втім треба мати на увазі, що маєток являє собою не тільки механічний конгломерат тих чи инших угіддів, але разом із тим і діяльний господарчий організм, що його керуючий і об'єднуючий центр перебуває в дворі державця; розуміння маєтку наперед припускає його приналежність у вигляді потрібного для експлоатування землі, живого та мертвого інвентаря.

Ми вже бачили, що в потверджальних і про надання грамотах од вел. князів литовських часто згадуються люди путні й тяглі, данники непохож і й челядь невільна, як складова частина маєтків. Але ми ма­ємо про це й иншу ще виразнішу вказівку. В Лит. Статутові є по­станови про те, „якимъ шацункомь отправа сумы пенезей, с права сказа- ныхъ, на именью л е ж а ч о м чинена быти маеть". (IV, арт. 98). Справа полягає в тому, що до виплати присудженої грошової суми, залежно від величини її, усенький маєток довжника або певну його частину відда­вали, за литовським правом, у держання й користування позовника. Такий судовиіі акт звавсь „увязаньем". У згаданому артикулові пода­ються з цього приводу такі правила. Спочатку ув’язання надавали на землі тяглих людей, що належали до даного маєтку, потім на землі панцерних і путних бояр і, нарешті, на володіння шляхти, коли вони є в складі у в* взуваного маєтку. Коли цієї землі не вистарчало на покриття всенької грошової претенсії, то ув’язання поширювалося на ту частину маєтку, яку експлоатував сам державець, яка перебувала в його без­посередньому користуванні: в складі її окремо згадують городи, рільні землі і, нарешті, озера, ріки, стави, сажавки й млини. Як-би й цього ув’язання не вистарчило для повного завдоволення позовника, тоді йому передавали, за певною оцінкою, різних видів худобу, молочений та не- молочений хліб і инші рухомі речі. На останку, коли й цього не вистар­чало, позовника могли ув'язати в двір і в двірські будівлі.

В цій постанові для нас вагу має та обставина, що справляння, яке спадало на нерухомий маєток, обхоплювало не тільки-но увя­зания позовника в землю, але й передачу йому худоби, молоченого й немолоченого хліба, двора і двірських будівель; названі речі складали неначе органічну частину маєтку, були його сподорожньою приналеж­ністю.

Цей висновок дається ствердити ще й иншою постановою Лит. Cτ., що її взято з 5-го розділу. Тут сказано, що чоловік має право відписати жінці свої рухомі речі, а саме — золото, срібло, одежу, виїзні коні, то-що; вийняток становлять табуни коней, худоба, двірська челядь і хліб; ці останні речі можна відписати жінці тільки в кількості одної їх третини і до того ще вкупі з відповідною частиною нерухомого ма­єтку, що передається їй як віно (арт. 2). Отже робочих коней, худобу, рабів і хліб розглядали, як невіднятну приналежність маєтку, що без неї не можна провадити господарства.

Коли так, то навряд чи можна закидати авторові Р. Пр. непослі­довність за те, що він, поруч перелічених вище правопорушень, ставить також підпал току й двора (арт. 79): звязок останніх з розумінням неру­хомого маєтку не підлягає сумніву. Близьке відношення до нього мають також робочі коні, худоба й холопи, як живий інвентар при маєткові. Тим-то автор визнав за необхідне спинитися й на них у цьому розділі. Про крадіж коня й худоби вже була мова раніш; тепер знову торкатися цього питання не було жадної потреби; через те він обмеживсь артику­лом про навмисне забиття названих тварин (арт. 80). Що-ж до холопів, то в попередніх частинах Р. Пр. передбачавсь не тільки викрад їх, але й забийство. Зважаючи на це, автор не бачив потреби вдруге гово­рити про крадіж холопа. Зовсім инакше поставивсь він до питання про забийство раба. Хоча цієї теми й торкалися раніше, але не цілком її вичерпали: відповідний артикул Р. Пр. (13) визначав тільки-но при­ватну винагороду ушкодженому, але нічого не казав про карний штраф; отже треба було надолужити цю прогалину. Окрім того, в першій ча­стині Р. Пр. холопа розглядувано, як особу, поруч ремісників, смердів, то-іцо; забийство його зараховували до особових злочинів. А тепер ту саму дію доводилося зважувати з иншого погляду: холопа розглядають, як інвентар і приналежність маєтку; забийство його є порушення маєткових прав власника. Подані міркування примусили автора Р. Пр. знову зняти питання про забийство раба і розвязати його з нового погляду (арт. 84).

Артикул 83-й про забийство жінки, звичайно, розходиться з про­відною думкою викладуваного розділу; внутрішню послідовність думки безперечно порушено, але зовнішній звязок єсть. За найближчий до появу названого артикулу привід стала допіру згадана постанова про забийство холопа; від неї виходила найближча та спонука, яка примусила думку автора звернутися до жінки; і холоп, і жінка—особи однаковісінько залежні — перший од власника, а друга від чоловіка; тільки ця ідея під- владности ушкоджених і об'єднує обидва артикули.

Поміж розглянутими постановами трапляється також декілька арти­кулів процесового характеру. Один із них каже про гоніння сліду (арт. 70). У Лит. Стат, цю процесову дію, так само як і процедуру зводу, змальовано в 14 розділі, в звязку з постановами про крадіж (арт. З і 9). Автор Р. Пр. з єднав звод з крадіжем, але гоніння сліду пристосував до злочинів, що порушують держання й користування нерухомим маєтком. Важко з певністю сказати, якими міркуваннями керувавсь він у цьому випадкові, — можливо, суто зовнішньою асоціяцією розуміннів*. слід зви­чайно зберегається у вигляді яких-небудь знаків, що зостаються на землі; а коли так, то де-ж доречніше говорити про гоніння сліду, як не там, де за основну тему для викладу є земля? Звязок цього терміну з розумінням землі, між иншим, виявляється й у тому, що в західньо- руських пам'ятках оброблений земельний участок зветься слідом ’).

Инші два артикули про процес мають на увазі муки (арт. 81—82). Мені немає потреби доводити їхній звязок з карно-матеріяльними поста­новами виучуваного розділу. Про це подбав сам автор P. Пр. А саме, перш ніж викладати порядок мук, він дає нам таке поясніння: „ты тяж-h всЪ судять послухи свободными; будеть ли послухъ холопъ то холопу на правду не вылазити; но оже хощеть истець или иметь и, а река така:,по сего рЪчи емлю тя* і т. ин. В наведеній цитаті висловлено два твер­дження. Одно з них каже: „ты тяжЪ всЪ судять послухи свободными**; тільки-ж його не можна визнати за цілком точне, бо послушенство було універсальним доказом і пристосовувалося до всіх судових справ, а не тільки до найближчих перелічених позвів. Другу тезу зформуловано так: „холопу на правду не вылазити*⁴. Це твердження само по собі ви­дається зайвим, бо повторює правило, вже раніше висловлене в арт. 59.

’) Навпаки, слово «ляда** або „лсдо^м визначало нсоброблснс поле, що заросло бур'яном і кущами.

Навіщо-ж тоді потрібний цей вступ? Тільки для того, щоб демонстру­вати перед читачем звязок і послідовність викладу та щоб полегшити йому перехід до нового сюжету, який без такої попередньої підготовки міг, з першого погляду, видатися йому за цілковиту несподіванку і раптовий скік аж нічим не мотивований.

У викладуваному розділі є ще два артикули, що не вкладаються в заведену схему і бренять гострим дисонансом у постановах, що їх ото­чують: один із них каже про муки смерда, другий — про муки огнищанина (арт. 71 -72). Як вони могли опинитися в такому непідхожому для них оточенні? З цього приводу припустимі різні здогади. Один із них має зовнішній, редакційний характер. Автор поширеної редакції, ідучи за своїм джерелом, міг запозичити названі артикули з короткої Правди в тому самому сусідстві та сполученні, в якому вони там стояли; в корот- кій-же Правді їх оточували постанови про поруб борти, про переорання межі, про крадіж човна, то-що. Можливе й инше поясніння, що спирається на внутрішню суть справи. „Мучить без княжа слова"— це визначає підда­вати когось самовільній карі або самовільним мукам. Це злочин, скеро­ваний не так проти особи, як проти судової влади; з нього не так осо­биста образа, як самоправство. Принаймні, так на нього дививсь скла­дач Р. Пр. Справді, як-би в цій дії він убачав посягання на особу, то й карні наслідки її були-б неоднакові, в залежності од способів і видів муки, від фізичних наслідків її для ушкодженого, що має рішуче зна­чіння з особистого погляду (арт. 18—25). Але обидва ці моменти ігно­рують і обходять цілковитою мовчанкою. В артикулах ми здибаємо тільки одну конкретну вказівку, що торкається складу злочину: „без княжа слова"; цією ознакою й визначається характер злочинної дії, як самоправства. Отже, її не можна було постановити поруч з ганьбли- вим ударом або одрубанням руки й ноги, відрубанням пальця, ранами, биттям, то-що. Тимчасом був деякий привід, щоб включити аналізовані артикули до цього розділу. Власне, тут між иншим говориться про муки з судового дозволу і визначається відповідальність позовника, як він без достатньої причини віддасть обвинуваченого на муки й не діб ється від його признання (арт. 81). Таким чином, артикули 71 і 72 могли бути за доповнення до цієї постанови, передбачаючи той випадок, коли муки переводять самоправно.

Переходжу до частини четвертої Р. Правди, присвяченої родині (арт. 85 -98). Ми вже знаємо, що особисті й маєткові права окремих гро­мадян визначали не з боку позитивного, не в станові мирному й спокій­ному, а в тій стадії, коли їх порушували або сперечалися за них. Такий са­мий підхід до справи спостерегається й у відношенні до родини. Автор Р. Пр. має на увазі не звичайний тип родини, коли є й діти й обоє батьків, а такий стан, коли нормальну течію родинного життя порушено смертю одного з батьків — батька або матери.

Цим пояснюється, чому він виявляє особливий інтерес і увагу до дітей: вони послідовно фігурують мало не в усіх артикулах. Спочатку

Збірник Кой. здх -pyспособи встановлювати їх залеглість, наслідки самовіль­ного й однобічного розриву цієї залеглости, порядок переслідування збіглих і повернення їх до попереднього становища й т. д. — Одне слово, значну частину ухвал 12 розд. присвячено тим питанням, що в Р. Пр. становлять зміст особливого й самостійного розділу про рабство.

Але є одміна поміж ними. Лит. Стат, захоплює цю тему ширше, аніж Р. Пр. Вона говорить переважно про холопів, домових служників (тивунів і ключників), а також наймитів торкається тільки злегка й мимохідь, оскільки це потрібно для розвитку головної думки (арт. 104—105). Що-до закупів, то вони стоять окремо в звязку з договором позики, хоча й автор дуже добре розумів їх близькість до обельних холопів, коли в деяких випадках ставив їх поруч один одного (арт. 56—59). Лит. Стат, об'єднує в одну групу всі види особистої залеглости: він ставить поруч і трактує вкупі не тільки челядників двірних, приказних слуг і наймитів, а й закупів, а також людей отчизних, себ-то кріпаків- селян (арт. 12 - 23).

Проте, як Р. Пр., одводячи рабству особливе місце в своїй сис­темі, все-ж не зосереджує тут усіх ухвал, що торкаються цього інсти­туту, й їх доводиться зустрічати в инших розділах, так саме й 12-й розд. Лит. Стат, не вичерпує цілком всього питання про залежних людей. Зокрема, він нічого не говорить про переступи і договірні зобов’язання їх, про допускання їх на суд, як свідків. Ці питання роз- вязуються в инших розділах, пристосовуючись до иншого предметовоп> звязку: про злочини, що їх заподіяли прості люди, можна знайти від­повідні ухвали в розд. XI (32, 37 та 49) та XIV (1); право їх на свідку­вання визначено в розд. IV (78); про силу і значіння їх цивільних угод говориться в розд. VII (8), VIlI (8—9) та IX (27—28).

Нарешті, розділи 13-й „о грабежах і о навезках⁴⁴ та 14-й „о зло­дійстві всякого стану“ мають на оці рухомі речі, оскільки вони правлять за об’єкт викрадення. Тому, що в випадкові грабунку, поверталася забрана річ і виплачувалася ще її вартість у вигляді нав язки, редакто­рам Лит. Стат, здавалося за доцільніше в 13-му розд. дати законну оцінку різного роду речей. Через те, в звязку з ухвалами про грабунки, встановлюються „цена конем робочим доморослым*⁴, „цена быдлу вели­кому и малому доморослому„цена птахам домовим*⁴ і т. д. (арт. 5—12). Р. Правда грабунку не знає; тому тут таксу на різні види свійських тварин встановлено в звязку з ухвалами про крадіж, де вона, певне, потрібна була не завсіди, а тільки тоді, коли покрадену річ не можна було повернути лицем.

Таким чином, зміст Лит. Стат, розподілюється мало не на ті самі рубрики, що були за провідний критерій і для автора Р. Пр. Але подібність між обома пам’ятками не’ обмежується на самій однорідності засад, покладених у підвалину класифікації. Вона виявляється також і в тих часткових ухилах од прийнятої системи, що нерідко робилися з тих чи инших приводів. Ми помітили, що автор P. Пр., розвиваючи ту чи иншу тему, не раз-у-раз додержував своєї лінії з початку й до кінця. Иноді він ухилявсь набік і торкавсь таких питаннів, які виходили по-за межі поставленого завдання, але зате близько торкалися того сюжету, на якому він зупинявсь у даний момент. У таких випадках найближчий звязок предметів на деякий час наче застував йому загальну перспективу. Такі сподорожні ухили набік зустрічаються й в Лит. Стат. Щоб зілюструвати це, наведу декілька прикладів.

За тему 9-го розд. є земля. Послідовно розвиваючи її, редактори Лит. Стат, доходять до селянського землеволодіння. З цього приводу встановлюється таке право: не можна прийняти в заставу чи орендувати землю в простої людини, не маючи згоди від її пана (арт. 27). Далі виклад вступає в царину особистих прав залежних людей; в тому-ж- таки артикулі 27-му говориться, що ніхто не може „закуповати й най- мовати чужого человека, жоны і детей его без воли пана его, або врядника. под утраченьем найму⁴⁴; в арт. 28-му забороняється людям простого стану ручитися за когось на велику суму „без ведомости и дозволенья листовного панов своїх⁴⁴: в арт. 29-му мова мовиться про збіглих селян і про право поміщиків вимагати, нехай їх буде йому по­вернено або-ж відшкодовано його втрати. На цьому закінчується екскурсія набік; далі редактори Лит. Стат, повертаються до перерваної нитки викладу, і в арт. 30-му мова мовиться вже „о найденью скарбу, захо­ваного в земли⁴⁴. Але наведений приклад може здатися за недосить характерний. Ми-ж знаємо, що залежних приватно-власницьких людей різних рангів характеризовувано як приналежність маєтку. Отже, визна­чати їх цивільну правоздатність ще не визначає залишити ґрунт земля­ний й ухилятися набік. Зважаючи на це, я покликатимуся на инші яскравіші переконливі приклади.

Розділ 13-й зветься так: „о грабежах и навезках". Викладання в ньому йде гладко й послідовно, в цілковитій згоді з заголовком, аж до 12-го артикулу включно, але на цьому місці воно робить несподіваний скік і перекидається на предмети, що не мають жадного відношення до грабунку. Річ у тім, що арт. 12-й встановлює ціни собак різних пород. Цього приводу було досить, щоб у наступному арт. 13-му заговорити вже про відповідальність за покусання кого-небудь собакою з чийогось нацьковування й за забій собаки, котрий напав, без конечної в тому потреби. Але цим не обмежилося ухилення від теми. Думка редакторів продовжувала працювати й розвиватися далі в напрямкові, на який його штовхнув арт. 13-й. В артикулі 14-му ми знаходимо вже поліційний припис про те, щоб „шкодливого" собаку тримали на прив’язі під за­грозою відповідальности хазяїна за всяку шкоду й збитки, що до їх спричинивсь собака; а звідсіля легко можна було перейти й до худоби, що б’ється, а також і до коней, що хвицаються; відносно їх теж припи­сувано хазяїнові засоби перестороги й попередження й визначувано відповідальність його за шкоду, що вони її заподіяли.

Ще один приклад. Розділ 14-й Лит. Стат, присвячено крадіжеві. Але тут-таки ми знаходимо ухвали про циган і за покутні корчми (арт. 33 та 35), хоч звязок їх з основним змістом розділу і далеченький: циган схарактеризовано, як людей неробочих, що живуть з злочинної діяльності!, з шахрайства, з крадіжу і т. и.; покутні корчми визначаються як осередки й розсадники всяких злочинств, в тому й крадіжу. Тут-таки говориться про викрад жіноцтва як проти їх волі, так і за їхньою згодою (арт. 29). Цього приводу було досить, щоб скерувати думку редакторів цілком на инші рейки, що нічого спільного не мали з крадіжками, і чим далі, тим все більш і більш оддалялися вони від вихідного й почат­кового розуміння: за крадіжем жіноцтва пішло чужолозтво (арт. ЗО); у звязку з чужолозтвом виникла думка про діяльність зводництв (арт. 31); нарешті, треба було дати увагу і „бенкартам", себ-то особам, котрі наро­джуються від позашлюбного звязку; треба було сказати й „о забитью бенкарта" (арт. 32).

Наведених прикладів досить, щоб упевнитися в тому, що часткові порушення системи в Литовському Статуті мали такий самий характер і викликалися тими самими спонуканнями, як і відповідні ухилення, спо­стережувані в Р. Пр.

Проводячи таку паралелю між Лит. Стат, і P. Пр., я цим зовсім не стверджую, що перший запозичив свою систему у другої. Встановлена подібність, як мені здається, пояснюється тим, що впорядники обох пам’яток наслідували тим самим зразкам, були підо впливом однакових уявліннів про класифікацію правничого матеріялуї 3 якого джерела йшли ці уявління та як вони переломлювалися в розумінні автора Р. Пр.,— це питання я поки-що лишаю на боці: воно складе тему для окремої статті про вплив римського права на поширену редакцію Р. Пр.

Наприкінці вважаю за незайве зупинитися ще на питанні про те, який інтерес являє виучувати систему Р. Пр. Певне, це питання має самозадоволящ.у важливість, бо винайти систему пам ятки—це значить опанувати її зміст. Але разом з тим досліджувати систему Р. Пр. повчально й з инших сторін. Передовсім, цим шляхом пізнається особу автора Р. Пр. Виявляється, що її складала людина, що визначалася ви­датними здібностями правничої синтези й аналізи: з одного боку, вона могла узагальнювати матеріал, що в неї був, і зводити його до неба­гатьох об'єднуючих розуміннів; з другого боку, вона виявляє вмілість розкладати той чи инший правничий інститут на його складові частини й викладати їх в послідовному порядкові. Потім із всього сказаного про систему Р. Пр. випливає, що ця пам'ятка це зовсім не якесь дитяче белькотання правного розуміння, що допіру прокинулося. Та кодифі­каційна техніка його, якої механізм я намагавсь вияснити, така висока, що таку характеристику безумовно треба відкинути. Далі, в літературі поширено думку, що Р. Правду складали ступенево, в кілька раз, різні особи через різночасові доповнювання. Цієї думки доведеться зректися, коли прийняти схему P. Пр., що я встановив: вона припускає одноосо­бову працю за планом, наперед укладеним. Цієї схеми не можна було додержати, як-би з Р. Пр. був твір кількох осіб, що працювали за різ­них часів і керувалися різними поглядами. Певне, наверствування в тексті Р. Пр. є (див., напр., список Карамзінський й инші того-ж розряду), але вони виникли в процесі переписування пам’ятки, а не в процесі її складання, і, крім того, ці наверствування можуть бути документально засвідчені через порівняння списків, а не ґрунтуються на самих-но більш чи менш довільних гадках.

Система P. Пр., що я її виклав, не тільки кидає світло на загаль­ний характер пам'ятки, ба й допомагає також правильніш тлумачити окремі її частини й окремі ухвали. У Р. Правді є такий (5) артикул: „будеть ли стал на розбои без всякія свады, то за розбойника люди не платять, но выдадять и всего с женою і с детьми на поток и на раз- грабление“. Як гадає проф. В. 1. Сергеевич, вираз „стать на разбой** визначає займатися розбоєм, як промислом; инакше Р. Пр. карає пото­ком і розграбуванням професійного розбійника, незалежно від того, якими злочинами супроводжувано його діяльність, чи забивав він, чи тільки грабував ’). Але цитований артикул можна й инакше тлумачити, і це теж спирається на деякі підстави. Стати на розбій — не значить вчинити розбій, все одно як стати на суд не значить ще судитися. Це тільки підготування до задуманого вчинку. Отже, Р. Пр. має на оці не скінчений злочин, а саме-но підготування до нього і все-ж-таки карає

¹) В. И. Сергеевич ъ, Згод, тв., стор. 420. його найвищою мірою кари. Те-ж самісіньке ми знаходимо в римському праві: за законом Корнелія однаково відповідає і той, хто навмисне заб’є когось, і той, хто стане на засідку, щоб вчинити забийство ')• Але обидва подані поясніння арт. 5-го припустимі тільки тоді, коли ми роз­глядатимемо його відокремлено й без ніякого звязку з сусіднім текстом. Коли-ж ми будемо тлумачити цей артикул у контексті ухвал, що стоять навколо й трактують про уплату дикої вири, то доведеться усунути обидва тлумачення й спинитися на тому висновкові, що тут мова мо­виться про забиття, яке попереджала засідка розбійникова, на одміну од забиття підчас бійки. Протиставлення цих двох розуміннів висловлено в початкових словах артикулу: „будеть ли стал на розбои без всякой свадш“.

Питання про закупництво викликає багато суперечок. Одні виво­дять його з договору позики, инші з договору особистих наймів. Але коли автор Р. Пр. додержувавсь певної системи, то місце знаходження артикулів про закупництво повинно відогравати значну ролю в визначенні правничої природи цього інституту. Поглянувши на справу з цього по­гляду, ми побачимо, що про договір особистих наймів говориться в звязку з ухвалами про рабство, ухвали-ж про закупів безпосередньо прилягають до артикулів про довжннків за договором позики. Отже, закупи теж були довжниками. Певне, однієї цієї підстави не досить. Треба, щоб такий висновок підтверджувався й иншими даними, почерпну­тими вже з самого змісту відповідних ухвал. Але в кожному разі те, що закупа в одному місці (арт. 55) названо наймитом і ця назва нале­жить не тому чи иншому переписувачеві, а, мабуть, походить од самого автора Р. Пр., бо трапляється в найдавніших і найпевніших списках, це не має вирішального значіння. Лит. Стат, виразно й певно відрізняв закупів од наймитів, одначе, ми маємо ухвалу, де й заробітну платню, видану наперед, і грошову суму, видану в позику закупові, однаково зветься „наймом" (IX, 27).

Система Р. Прав, має дуже важливе значіння, щоб розвязати пи­тання про коло осіб, котрі мали право одержувати в спадщину майно по смерті його володільця. За пануючою думкою, це коло обмежувалося тільки членами родини, тому, між иншим. що инших родичів серед спад­коємців Р. Пр. не називає. Очевидячки, представники цієї думки вихо­дять із гадки, що авторові Р. Пр. було відоме розуміння спадкового права, і що він ставив собі за мету вичерпливо викласти порядок спад­кування у всіх його розгалуженнях і до найкрайніших його меж. Але така гадка не відповідає дійсності. Автор виходив не з розуміння спадкового права, а з розуміння родини. Його цікавила доля тільки дітей та вдови, що залишилися по смерті батька й чоловіка. Дальші родичі виступають у нього на кін тільки тоді, коли повстає потреба покликати їх на за­міну батьківської влади як опікунів. Таким чином, вважаючи на систему

^,) Dig. 48. 8; Cod. 9, 16, 7.

P. Пр., ми повинні сказати, що вона зовсім не виключає спадкування бічних родичів. Якщо-ж автор не називає їх як спадкоємців, то тільки через те, що за тему його викладу був сімйовий, а не родовий звязок.

Отже, вивчання системи Р. Пр. не може бути визнано за без­плідне зайняття й якусь абстрактну схоластику. Воно має величезну науково-історичну вагу, і мені здається, що проф. Серґієвич був дуже далекий від істини, коли писав: „все, що можна запримітити в порядкові розташування артикулів (P. Пр.), полягає в тому, що всі редакції Правди починаються з забийства, а потім переходять до дрібніших правопору- шеннів; але тут і кінчається деякий певний порядок, що його можна вести до засади важливости переступів“, а тому „питання про систему (Р. Пр.) не є для нас істотне й не потрібує якихось дослідів" ’)•

Професор Микола Макскмеіїко.

Члсн-кореспондснт Української Академії Наук.