Про знахідку по Литовському праву.

Литовського Судебника, більш відомого під назвою Судебника короля Казіміра, видано року 1468-го. Цей Судебник, що був наслідком перших спроб кодифікаційної діяльности в Литовсько-Руській державі й вартий на увагу, як перший законодавчий збірник, охоплює собою правні норми, які мали пристосування за попередніх часів.

Таким чином, згідно з розумінням цього артикулу, знайдена річ ніколи не стає власністю знахідниковою: її або вертають власникові, або, як вона назавсіди позбулася власника, роблять власністю держави. Треба зазначити, що наведений артикул Судебника являє собою чима­лий ступінь у розвиткові інституту знахідки. Не є він, правда, новий закон, а тільки відтворює звичай, що до того часу існував. Що це так, показує вираз „по давньому", себ-то, як мали за звичай і раніше. Та з позначеного артикулу можна зробити такий висновок: знахідник не набуває права власності! на предмет знахідки. Инакше кажучи, зна­хідка ні в якому разі не може бути за спосіб набути право власности. Знахідник сам повинен оповістити околицю, причому протягом трьох день може володіти знайденою річчю й одержує винагороду (переем) за повернення речи в господарський оборот.

¹) П р о ф. В л в д и м и р с к і й - Б у д а н о в ъ, Христоматія по исторіи русскаго права, Вып. 2, стор. 44 (вид. 1880 ρ.).

хідку накладається на знахідника, а не на власника. Далі, із змісту артикулу Судебника не можна зробити висновку, чи одержував знахід- ник винагороду за знахідку тоді, коли власник знайденої речи знахо­дивсь; але, йдучи за загальним розумінням цього артикулу, доцільніше припустити, що таку винагороду він одержував і в останньому випадкові. Але що-ж собою являє так званий переем? Який його характер і обсяг? Це питання залишається нерозвязане. Одержуючи винагороду, знахідник, звичайно, не може порядкувати предметом знахідки. Не можна вважати знайдену річ за нічию: вона комусь належить, і ото щоб з'я­сувати питання, — кому вона належить, закон встановлює особливі пра­вила. Винагорода сама має значіння повернення витрат і праці, що пішли на те, щоб зберегти в цілості річ до моменту подання її гро­мадській владі.

А втім, не всі згодні з думкою, що Судебник Казіміра не визнає знахідку за один із способів набувати власність. Отож, деякі дослідники своєрідно тлумачать вищенаведену постанову Судебника. Передусім, Чарнецький, що досліджував литовське право, зазначає, „що, хто знай­шов гулящу коняку чи яку иншу річ, повинен сповістити про це околицю і, як за три дні не знайдеться хазяїн, повинен приставити її, давнім звичаєм, на панський двір, де, заплативши переем, одержує знай­дене назад’). Инакше кажучи, на його думку, знайдена річ, як затри дні хазяїн її не знайдеться, стає власністю знахідника.

Так само гадає історик Бестужев-Рюмін: і на Ного думку, знахід­ник, на випадок неявки хазяїна речи протягом трьох день, „запла­тивши переем**, залишає річ собі²).

Але з таким товкуванням навряд чи можна згодитися.

Слова „да переем свой в о з м и“ визначають факт одержання знахідником винагороди — переєму.

Дослівне розуміння цих виразів не припускає иншого, крім вище- наведеного, висновку. „Переем** можна розуміти в тому значінні, в якому цей вираз дуже часто вживається в сьогочасному звичаєвому праві: наприклад, селянин застав на свому полі (городі) чужу коняку і взяв її; у таких випадках кажуть, що хазяїн „перейняв** скотину, тоб-то знайшов її.

На нашу думку, знахідник не платив „переєму**, а, навпаки, як справедливо зазначають деякі дослідники³), одержував „переем**.

Про такий висновок запевнює нас і инша пам'ятка давнього зви­чаєвого права — Уставна земська грамота Більського повіту 1501 року. Вона кидає промінь світла на внутрішнє громадське життя даної землі в найдавніший період держави й викриває особливості звичаєвого права цієї землі.

^,) Исторія Литовского Статута. Кіевск. Универе. ИзвЬстія 1867 p., № 1, стор. ЗО. •) Русская Исторія, т. 2, вып. 1, crop. 117.

³) Влад и м и рс к і й • Бу да н о в ь, Обзоръ исторія рус. права, crop. 442.

В питанні про знахідку цяя грамота заповнює прогалини в історії давнього права за добу XIV—XV вв., відтворює ті юридичні норми, котрі у вигляді загально визнаних звичаїв мали силу й пристосування на терені всенької західньо-руської держави в достатутовий ще період її існування. Убожество й однобічність начал Судебника були причиною панування місцевих звичаїв, що повстали з споконвічних часів. Уставна грамота Нільського повіту дійшла до нас у двох списках, заведених до Литовської метрики, — руському та латинському ^,).

З приводу питання, що ми розглядаємо, знаходимо в оцій пам’ятці один артикул (LXX).

Подамо його за оригіналом:

„Русином на ся жалуючим о быдло блудно [себ-то про заблудну домашню животину], кони и далЪй, такове земянин третего дня на за­мок ма отдать; а староста таковому земянинови, кторый оно блудно до замку-бы привел, отъ кождого быдлетя ма грош ь дать*^{4 2}).

Ця постанова про знахідку, включена в Нільську грамоту (1501 р.) на прохання Русинів, без сумніву, стверджує стародавній звичай, що його санкціонував і Судебник 1468 року.

Розум цієї постанови такий: кожен, хто знайшов приблудну хатню животину, повинен повернути її хазяїнові й у всякім разі не може за­тримувати знайдену більш як три дні; якщо-ж, протягом цього терміну, власник не знайдеться, то знайдене надсилається „до замку" й обер­тається на користь держави, а знахідник одержує винагороду по грошу від кожної штуки знайденої скотини.

Порівнюючи цю постанову з артикулом Судебника, ми не можемо не визнати, що вміщене в них вчення про знахідку тотожне. Правда, Більська грамота, здавалося-б, передбачає тільки-но випадок знахідки приблудної хатньої животини й не дає, либонь, в протилежність Судеб­никові. таких загальних начал, які-б регулювали інститут знахідки, не торкаючись до її речи. Але-ж це тільки так здається. Подібний спосіб у викладові норм права пояснюється загальним характером давнього права. Справді, в давніх пам’ятках права регулюються тільки ті юри­дичні стосунки, визначити які, з будь-яких особливих причин, було треба, напр. через те, що виникали сумніви що-до обов'язкової сили вживаного звичаю, то-що. Коли таких причин не було, то пам'ятка права не тор­калася до стосунків, але звідси не виходить, що такі стосунки не вини­кали в народньому побуті. Тому треба гадати, що в наведеній постанові

^,) Видання грамоти мовою руською в в І томі „Актовъ, относящихся къ исторіи Западной Россіи*, де її подано під № 189. а латинською — в збірникові гр. Дзялинського (Zbiδr praw Iitcwskich), стор. 196 —203.

') Ак. Запад. Россіи, изд. Арх. Ком., II. стор. 174—179. Текст його мовою латин­ською такий: Ruthcnis hujusmodi se quacrulantibus_l animalia errantia, vulgariter,.blqdne^u, ut sunt, equus, bos etc... hujusmodi terrigcna, ad tercium diem, ad castrum praesentarc tcnebitur, capitancusquc hujusmodi tcrrigcnae, qui errantia, blqdne, ad castrum adduxcrit, a quolibet, aut pccude, grossum dare tantum tcnebitur.

грамоти міститься загальне вчення про знахідку в тому вигляді, як його прикладали на практиці.

Виходячи з цього погляду, ми й приступимо до дальшого вияснення тотожности засад грамоти й Судебника в зачепленому питанню. Насам­перед, знахідник може тримати знайдену річ не більш як три дні; цей термін відповідає трьом дням Судебника. Потім, і там, і тут, знайдену річ, коли не з явиться хазяїн в зазначений термін, оддають „до замку⁴*, себ-то вона повертається на прибуток держави. Нарешті, знахідник одер­жує тільки винагороду. Не можна, розуміється, не завважити, що Біль- ська грамота, порівнюючи з Судебником, пильніше регулює питання про винагороду.- визначається розмір винагороди; знахідник одержує по грошу від кожної знайденої речи; тимчасом у Судебникові цю винаго­роду йменують тільки „переемом".

Разом з тим, не важко бачити, що й Більська грамота, подібно до Судебника, під винагородою розуміє відшкодування витрат і оплату праці за приставлену до громадської влади знахідку. По суті-ж своїй, права знахідника в обох лам ятках не змінилися. Він не може повернути знайдену річ на власність; він тільки-но володіє нею, причому й строк володіння однаковий.

Хоча грамота мовчить про те, чи одержує знахідник винагороду, якщо власник знайдеться, а проте, йдучи за логічним тлумаченням тексту грамоти, треба визнати, що і в цьому випадкові він одержує винагороду. Залишається вказати, що Судебник доповнює, своєю чергою, постанови Більської грамоти: 1) знахідник якоїсь речи повинен оповістити околицю про свою знахідку і 2), кожен, хто затаїв знахідку, підпадає тій самій карі, яку встановлено за крадіж.

А втім, поменені доповнення (оповіщення околиці й репресія за затаїння знахідки), яких немає в грамоті, не можуть похитнути сути вчення про знахідку, що їм воно нам уявляється. Маючи на увазі вище- викладене, з одного боку, й беручи на увагу, з другого, що зазначена грамота являє собою не що инше, як відзначений на письмі відбиток широко вживаних звичаїв, не можна погодитися з тлумаченням Судеб­ника, яке пропонують декотрі дослідники, ніби-то знахідник, коли не з’явиться власник речи, заплативши переем, одержує право власности на предмет знахідки.

Сучасна йому пам'ятка права стає за красномовний доказ, що ста­новище знахідника в цьому випадкові треба розуміти так, як ми його розуміємо.

Отже, в період достатутовий, знахідка це не засіб набувати право власности: вона встановлює для знахідника саме-но володіння й більш нічого; предмет знахідки це не res nullius, а навпаки, res alterius, але невідомо чия.

Висловлюючи собою, в звязку з иншими, ті норми звичаєвого права, що склалися наприкінці XV і на початку XVI віку й відтворюючи, таким чином, риси давньо-руського устрою держави, зазначена грамота заховувала свое значіння, аж поки з'явивсь року 1529 єдиний для цілої держави кодекс — Литовський Статут.

Під ім’ям Литовського Статуту треба розуміти три законодавчі пам ятки XVI віку: 1) Литовський Статут року 1529, — так званий Ста­рий Статут; 2) Статут Великого Князівства Литовського року 1566 — так званий Волинський Статут і 3) Статут Великого Князівства Литов­ського року 1588. Всі три статути перебувають у безпосередньому звязку поміж собою: перший статут став за джерело для другого, а другий для третього. Маючи на увазі, що зміст першого статуту з’ясовується й набуває дальшого розвитку в дальших Статутах, ми обмежимося на тому, що розглянемо питання про знахідку за пізнішою його редакцією, себ-то за третім Статутом, зазначаючи, чи є стосовні до цього предмету постанови в инших Статутах ’)•

Така метода звільнить нас од повторюваннів, неминучих, якщо викладати правила кожного Статуту окремо.

За загальним правилом, приблудну домашню животину можна про­тримати тільки-но три дні; коли мине три дні, Ті повинно приставити до двору королівського. Знахідник дістає винагороду, а худоба повер­тається хазяїнові, якщо він зголоситься („дати по два гроши... а большъ трохъ дней не мають в себе ховати блудяги, такъ же и згонного“).

Неприставка приблудної животини до двору королівського після трьох днів рівнозначна крадіжу. („А хто бы... черезъ три дни въ себе блудяги або згонные ховалъ и до двора нашего не далъ... тогды того мається справовати яко зълодЪйства")^{[6] [7]).}

Звідси видко, що, за Литовським Статутом, знайдена животина може перебувати в володінні знахідника тільки-но три дні. Він дістає тільки право на винагороду, але жадного права власности на знахідку. Хоча Литовський Статут визначає право знахідника тільки на той ви­падок, якщо хазяїн знайденої животини виявиться, проте не можна не визнати, що такі наслідки наступають і в випадкові, коли хазяїн не знайдеться.

Гадаємо, що коли знайдену річ буде приставлено до влади громад­ської, вона поступає у власність держави. Отже, через це зрозуміло, чому неприставка знайденої животини громадській владі карається так само, як крадіжка: вона являє собою привлащення чужого майна. До крадіжу прирівнюється також привлащення речей, що їх згублено підчас пожежі або поводи.

„Як-би кому випало підчас пожежі в місті, або хоч де, однаково й підчас поводи, загубити що-небудь, і потім виявилося, що ці загублені речі затаїв хтось, то хазяїн цих речей має право позиватися з ним (за- тайником) так само, як за крадіж. Коли-ж той, у кого загублені речі пізнали, доведе на суді, що він повитягував їх з води, чи з огню, то він звільняється від відповідальності! за крадіжку, але речі таки мусить повернути власникові їх“ ’). Далі читаємо: „але той, хто ці речі одер­жати побажає, повинен викупити за піввартости їх“ ).

З розуму наведених постанов видко, що, для складу зазначеного вгорі злочину, потрібна „згуба у кого кольвекъ бы ее затаенная пока­зала", себ-то, щоб винувачений затаїв знахідку з метою привластити її; навпаки, винувачений звільняється від відповідальности за крадіж („оть злодейское вины воленъ будеть"), коли доведе, що він совісно володів річчю без корисної мети привластити її („же то з воды або з огня вынялъ“). При цьому власник, одержавши загублену річ назад, повинен заплатити знахідникові, як винагороду, суму, що дорівнює половині її вартости.

В Литовському Статутові є ще постанова, що передбачає випадок знахідки коней та речей, які належать тим, що служать у війську підчас походу.

Той, хто знайшов за таких умов коняку чи річ, повинен не пізніш як протягом доби приставити їх гетьманові (начальству), а той, як вина­городу, за кожну коняку платить грош; але знайдена річ (нежнвітний предмет) мусить бути повернена даремно („тому, чиє што будеть, маеть казати отьдати даръмо")³). Як-же хто-небудь передержить коняку більше од зазначеного вгорі часу, то мусить, окрім повернення коняки, запла­тити штраф („таковый того коня повиненъ зъ навезскою верънути")').

Таким чином, Статут відрізняє знахідку коней і речей: в першому випадкові надає знахідникові право одержати винагороду, а в другому позбавляє його такого права, примушуючи його повернути знайдену річ даремно. Певно, розглянуті випадки - це лиш вийняток, і особливу регла­ментацію їх Статутом можна пояснити вийнятковим становищем суб’єк­тів (перебуванням на службі в війську), через що ці випадки й не мо­жуть порушувати загальні правила про знахідку, хоч вони й не позбавлені важливого значіння за-для вияснення істоти навчання про знахідку по цій пам'ятці права.

Тимчасом як попередня що-до часу пам’ятка права, грамота Біль- ського повіту, могла викликати сумнів у тому, чи торкається вона одного випадку — знахідки животини, чи визначає інститут знахідки, не беручи

’) 2-га рсд., розд. XIV. арт, 27; рсд. 3-тя розд. XIV, арт. 28 (за польським виданням § 1) в оригіналі: „Кгдыбы сс трафило подъ часомь оть огню погоренья, в месте або где колиекь. або бы хто на воде стонулъ, а въ топ» чась што ему згинуло, которая згуба у кого колвекъ бы се затаєная показала, тогды тоть, чыи речи будуть, маеть з ннмъ о то чынити правомъ, яко о злодейство; а тоть, у кого то познано будеть, окажсть ли то оповеданьсмь на вряде, же то з воды, або с огня вынялъ, оть злодейское вины воленъ будеть, а тые речи тому, чыи суть, вернути".

¹) Ibidcm (§ 2): „але тоть, хто такие речи свои всхочетъ мсти половицею цены, чого стояти будеть, масть у оного окупити".

^a) Ред. 3-тя, розд. XIV, арт. 25 1). Особливо розд. II, арт. 25 (§ 2).

Розд. II, арт. 25 (§ 1); порі в. ред. З розд. XIV, арт. 25 (§ 1 — 3).

на увагу самий об’єкт її, Литовський Статут одкидає подібний сумнів і дає ясну науку про знахідку.

Як ми бачимо зараз, і Литовський Статут у своїх розділах перед­бачав випадки знахідки приблудної животини, висловлюючись, як за­гальне правило, що знахідник одержує винагороду за знайдену коняку, навіть і тоді, коли остання належатиме службовцеві в війську.

Що-ж до речей знайдених, то Литовський Статут встановлює те-ж саме правило, але виразніше визначає основу права знахідника. З поста­нови його треба зробити висновок, що знахідник одержує винагороду за знахідку речи, як він справді приклав праці або мав витрати, щоб до­бути річ, правдивіше, виратувати її підчас пожежі, поводи та в инших випадках. Инакше кажучи, винагорода — це є право знахідника на від­шкодування витрат праці та часу.

Що власне отак розуміє Литовський Статут винагороду, за доказ править наведена вгорі постанова його, що передбачає знахідку речи „рухляди" підчас походу: за таку знахідку винагороди нема (дармо оддає). Та й зрозуміло, чому немає. Коли немає видатків, не прикладено праці, щоб зберегти річ цілою, то не може бути й жадної мови про по­дібну винагороду.

В останньому випадкові гадають, що при знахідці „рухляди" немає того клопоту що з ним звязана приставка „коняки" до встановленого місця. Справді, людина, що знайшла чужу річ, з почуття справедливости мусить повернути її тому, хто загубив її. Повертаючи хазяїнові чужу річ, знахідник нічого не втрачує: він одержав річ завдяки тільки про­стому випадкові. Отже, запитання: через що саме знахідник гадає, що він має право одержати винагороду? За те, що він повернув річ. Але він повинен був повернути її, бо инакше з нього була-б людина нечесна, що привластила чужу річ. Таким чином, винагорода знахідникові, що повернув знайдену річ хазяїнові, визначається не за те, що він був остільки чесний, що не побажав скористуватися з чужого добра.

Пам'ятки давнього права, особливо литовського, встановлюють окрему кару за утаїння знахідки. Оця кара й була засобом спонукати осіб пожадливих до повернення речи.

Таким чином, коли річ буде знайдено, щоб здійснити право на винагороду, знахідник повинен довести витрати й працю, що він їх зазнав. В цій вимозі Статуту й видко так зване „трудове" походження винагороди. Цим самим і пояснюється отака надмірна кількість винагороди — поло­вина вартости речи, що її встановлює Статут.

Отака істота науки Статутової про знахідку.

З його постанов, однаково як і з инших пам'яток литовсько-ру­ського права, не можна зробити висновку, що знахідка це ніби-то засіб набувати власність. За литовсько-руським правом знахідка не веде до власности, а встановлює для знахідника володіння без права користу­ватися річчю, причому за ним визнається й право на винагороду, якщо» він доклав праці, щоб зберегти річ.

Вищенаведені засади Литовсько-руського права доповняють недо­стачу постанов російського законодавства про знахідку й дають можли­вість робити висновки про подібність основних рис інституту. І, справді, як порівняти суть оцих засад з пізнішими законодавчими пам’ятками Росії, особливо з Уложеніемь 1649 року, то тотожність їх не викликає жадного сумніву.

Згідно з 26 арт. глави Vli Уложенія, приблудні коні повинен при­вести знахідник („а хто такі коні де найде и зловить**) на явку до гро­мадської влади для запису.

Які-ж наслідки цієї явки?

На це питання дає точну відповідь остання частина цитованого артикулу Уложенія, яку ми й подамо в оригіналі:

„Да будеті} τ⅜M7, лошадямъ выищутся истцы, у которых τt лошади отгуляли, и τ∙fe лошади отдавати тЬм, чьи Tfe лошади, за привод Tfex лошадей велеть на них им ат и, и давати тому, кто τfe лошади на явку приведеть, по три алтына по двЪ денги съ лошади**.

Розум наведеного артикулу той, що як виявиться власник знай­деної коняки, він одержує її, але він повинен заплатити знахідникові за приставку коняки певну винагороду. Цю винагороду стягає громадська влада з хазяїна коняки й віддає знахідникові.

Звідсіля легко бачити, оскільки тотожні постанови Уложенія, що стосуються до даного випадку, з Литовським Статутом. Як там, так і тут знахідник не набуває права власности на знайдену животину; саму-ж винагороду визначається не однаково. Одміна поміж цими пам’ятками виявляється тільки в тому, що коли Уложеніе наказує знахідникові не­гайно приставити знайдену коняку на явку, Статут дозволяє йому три­мати коняку протягом доби. По суті-ж своїй, обидві пам’ятки подібні до себе; вони визнають за знахідником право на винагороду. Правда, в Уложеніи є ще постанова, що, з першого погляду, примушує не визнавати за знахідником подібного права. Так, кінець того-ж (26) артикулу наво­дить на подібну думку: „А од иншого ні від чого знайденого, будучи в полках хто що на дорозі або в таборі знайде—переймів не давати, знайдену рухлядь на явку також до воєводів і до суддів, і до сотен­них чинів, а в себе такої знайденої рухляди не держати**. З цієї частини артикулу також можна зробити висновок, що знайдену на дорозі чи в таборі рухлядь тих самих служивих людей, що перебувають на царській службі, знахідник повинен принести до їх старшини, причому знахідник не має права на винагороду за знахідку („переймів не давати**). Таким чином, виходить, що за знайдену коняку знахідник одержує „перейму**, а за „знайдену рухлядь** нічого не одержує. Скажуть, чому існує така непослідовність у законі при регулюванні відносин знахідкика й власника, що перебуває на службі, до об'єкту знахідки: в одному випадкові влас­ник повинен винагородити знахідника, причому посередником в закон­ному завдоволенні його є громадська влада („на них имати и давати тому, кто...“), коли в другому випадкові хазяїн одержує об'єкт знахідки по Збірник Ком. 3yo. та укр. права, внп. 2 б свойому суто-формальному праву власности? Одначе, коли ми пригадаємо те, що ми сказали були, досліджуючи засади Литовського Статуту, то пере­конаємося в тому, що зазначена непослідовність у постановах Уложенія тільки здається такою. Справді, цитовані постанови регулюють, як і Литовський Статут, тільки знахідку речей і коней служивих людей на дорозі або в таборі, й не дають загального закону про знахідку. Такий закон ми знаходимо зовсім в иншій главі Уложенія — XXI, арт. 91, що говорить: „а коли в кого в пожежний, або в инший який час що-не- будь пропаде, а після того тих своїх пропалих животів у кого що впізнає й зловить, і йому того вимагати в того, в кого зловить, судом, все одно, що краденого. А як той, в кого те лице знайдено, скаже, що він узяв те лице на пожежі, або з води вийняв, а не грабунком, і в приказові являв і записав, і доведено те буде справді, що те лице не грабунком взяте: і тому, хто те лице зловить, звеліти в нього те лице викупити, а викупу дати проти ринкової ціни половину**.

Із змісту наведеного артикулу ясно, що ніхто не може збагачува­тися чужим коштом: знахідник не має права повернути на власність собі знайдену річ; у противному випадкові його карають нарівні з злодієм. Якщо-ж знахідник доведе, що річ він уратував з вогню підчас пожежі або з води і не втаїв її, то одержує винагороду в розмірі половини справжньої вартости речи. Навіть більше, знахідник повинен об'явити про знахідку в приказові. Ми гадаємо, що, при наявності такої явки, зна­хідник одержує винагороду, але при цьому важливо було встановити, яким чином річ було „знайдено**. Уложеніе в цитованому артикулі має на оці не просту знахідку речи, а вратуваиня її з вогню підчас пожежі або з води; в цьому випадкові знахідник запобігає загинові речи власною працею, наче знов утворює економічну цінність, а тому задержує річ у свойому володінні, а в майбутньому одержує від власника винагороду в розмірові половини її ціни. Инакше кажучи, знахідник одержує винаго­роду тільки в випадкові дійсних видатків і витраченої праці на схорону знахідки цілою. А як це так. то зрозуміло, чому Уложеніе не дає вина­городи знахідникові за знахідку „рухляди**, що належить „службовій** людині: гадається, що в цьому випадкові жадних витрат праці й капі­талу не було. Наведений артикул, всупереч думці декого *), не при­пускає можливости визнати за знахідником право власности на річ, якщо власник не з'являється (невідомий). Навпаки, він карає знахідника як злодія, але в якому випадкові? У тому, коли знахідник не приста­вить речи для явки, причому зовсім не визнає за правомірний той випа­док, коли, при наявності такої явки і при невідшуканні хазяїна, річ за­лишиться назавсіди за знахідником. Зазначений артикул передбачає наслідки затаювання речи і встановлює відповідальність знахідника, якщо він не виконає вимог закону. Якщо він забороняє знахідникові вза-

’) Див. Анне н ков-ь. Система русскато гражданскаго права, т. 11., стор. 142. Л и х- тенштадт-ь, Судебная практика Сената, crop. 41.

галі тримати в себе знайдену річ, то чи можна припустити санкціону­вання його-ж права, що прямо суперечить такій забороні? Безперечно, і за Уложеніемь, знайдена річ, у випадкові, коли не знаходиться власник, залишається в приказові, причому знахідникові виплачується певна винагорода при умові, що він затратив працю й кошти. Важливим аргументом на користь такого висновку є те, що цитовані артикули Уложенія це не що инше, як запозичені з Литовського Статуту поло­ження. А Литовський Статут, як ми бачили, не визнає за знахідни- ком права власности на об'єкт знахідки в жадному разі, не кажучи вже про те, що всі міркування, які ми висловили, що-до значіння тотожних постанов Литовського Статуту, можна прикласти сюди; треба при цьому ще зазначити, uιo подібність поміж Литовським Статутом і Уложеніем-ь виявляється особливо в праві знахідника на винагороду.

Професор Микола Товстоліс.