„Приказ Великня России".

Приказ Великої Росії — один із багатьох, зовсім недосліджеиих, приказів. Фактично за нього сливе немає літератури. Ми здибаємо в деяких працях побіжне згадування за нього, але всі ці коротенькі за­мітки аж нічого не дають для вияснення фізіономії цього приказу.

Приказ Великої Росії був одним із кільців загального приказного ланцюга Московського царства.

Приказна система управління, що протрималася близько двох віків і була продуктом і засобом централізації влади в руках московських князів, виникла поступінно під настирливим домаганням торговельного капіталу, що став розвиватися. Це не була докладно обміркована система організації влади, побудована на інтересі й міркуваннях, а орга­нізм, що розвивавсь помалу, неухильно, без жадного плану, але під указівки дійсности. „Саме вже скасування уділів і утворення єдиного Московського царства, — за тодішніх соціяльно-економічних і політичних умов, доконче мусіло спричинитися до розвитку приказної системи центрального московського управління", — каже І. І. Вернер. І справді, хоч деякі історики, як от А. Д. Градовський, і ладні бачити безболізне повалення руського феодального устрою, хоч вони й настирливо проти­ставлять йому феодалізм на Заході, та цієї відміни справді не було. Приказна система й була саме наслідком довгої, хоч і глухої, боротьби великого князя московського з князями менших уділів і боярською кла- сою. Намагання поширити ринки, звязане з політикою заборчою, вису­нуло наперед фінансове питання. Князівство московське, позбавлене крови в постійних війнах XVl століття, потрібувало грошей. Зо всіх боків загрожували зовнішні вороги: шведи, німці, ляхи, татари. Сам упоратися неспроможний з управлінням царства, що все більшало, мос­ковський князь почав роздавати землі на годування намісникам і воло­стелям.

І поволі ото з їхнього відання вилучають низку податків, що най­більше виникли з татарського завоювання та військових потреб — ямські гроші, стрілецькі, данину й инші, до них додають прибутки з двірських земель, з XVI століття певний оброк на користь московського князя від прибутків намісницьких і суду, зменшення строку годування. Як згадати, що за намісників часто-густо бували колишні удільні князі та що вони одержували наділи у власній своїй землі, то ще виразніше стане намагання великих князів ослабити, а згодом і зовсім знищити цей інститут. Всі справи, з відання намісників вийняті, передавав князь, як доручення особисте, тим або иншим особам, що виконували їх. Із дорученнів особистих, позначених барвою обов'язковости, — приказу, і розвинулися московські прикази. Зрозуміло, що розвинутися відразу вони не могли, а поволі, зростаючи, ускладнюючись і перетворюючись на установи. Коли коло справ, підлеглих таким приказним людям збіль­шилося й одна особа не спроможна була впоратися з дорученнями на неї покладеними, до помочи їй призначено ще декілька чоловіка. Адмі­ністративні завдання, набравши характеру різноманітности, спричини­лися до розвитку письмовного діловодства, в звязку з чим з’явилися канцелярії з дьяками, піддьячими та писарями. „Скоро-но у відомстві складавсь такий штат, — каже Ключевський, — одтоді й повставав приказ, як установа постійна**.

Окрім боротьби з колишніми феодалами та централізації влади, за джерело приказів був також ускладнений механізм двірського управління. З багатьох двірських, так званих, путів, напр. — стайничого боярина, удільного палацу, чашничого, повстали двірські прикази.,Конюшений**. „Великого Палацу**, то-що. За трете джерело для появи приказів був ускладнений державний організм, що висунув нові потреби й державні завдання.

Знов-же, з’явилася потреба централізувати розкидану раніш поміж намісництвом владу, наслідком чого було утворення приказів Посоль­ського, Розрядного й Помісного. Найраніше що-до часу повстали при­кази двірські, бо вони мали найбільше підготований ґрунт. Докладно визначити, коли утворилася сітка московських приказів, не можна. Немож­лива, на мою думку, й штучна періодизація за будь-якою ознакою, бо не можна одного соціяльного процесу, ще й до того такого, який роз­вивається непланомірно, підгонити під певний штиб. Така спроба пору- шила-б загальну картину життя московських приказів. Проте, вже у І Су­дебникові 1497 року, ми маємо дані за наявність приказів, правда, як недосконалих адміністративних установ. У другому його артикулові читаємо: „которого жалобника а непригоже управити, и то сказати ве­ликому князю, или къ тому его послати, которому которые люди прика- заны відати". Вказівку-ж на приказ, як на установу виразно зформовану, здибаємо в грамоті Успінському Володимирському манастиреві 1512 року за Василя Ивановича. Більшість істориків і приймають рік 1512, як рік, коли виникли московські прикази. Правдивіше, одначе, цілковите утворення системи приказів застосувати до часів Івана IV та Федора Івановича, коли надто побільшала боротьба поміж великим князем і намісниками, закінчившися тим, що владу намісників було скасовано, їхні обов’язки поклали на органи земські і тільки почасти на приказні. Останнього вдару позосталим останкам феодального устрою завдала „Смута московська", коли намісництво було до краю знищено і на зміну йому прийшло правління воєводське.

Воєвода відав тільки військовим управлінням, а адміністративні й урядові справи перейшли до земських органів і, нарешті, у відання при­казів. Так повстала низка краєвих приказів,— до них належить і наш приказ, — з компетенцією заплутаною, що її визначав не рід справ, а територія. Цим пояснюється, що справи того самого роду були розки­дані по різних приказах. Отож, право суду належало всім приказам над особами йому підлеглими, дарма що існували спеціальні судові прикази— Розбійничий, Холопський, на всій території царства. Тим-то сами члени приказів звалися суддями. В міру того, як прнказннії лад розвивавсь, помітне намагання перегрупувати підлеглі приказам справи не за озна­ками територіяльними, а за родом справ.

Об'єднання діяльности, серед різних приказів розкиданої, надто побільшало в XVII в., коли приказний лад не тільки-но зовсім розви­нувсь, ба й став перед московським урядом зо всіма своїми незруч- ностями й хибами. Одтоді починається реорганізація приказного устрою, причому, найбільше цікаві два, виразно виявлені, процеси: на Півночі і в Центрі — об’єднання до одної каси грошових податків, що й поща­стило зробити на прикінці XVII в. в центральному приказі Великої Скарбниці (Большой Казны), в „тогочаснім міністерстві фінансів", як його зве Мілюков, і на Півдні, прямо протилежна дія — розгалуження Розрядного приказу ’)•

„Діяльність приказів, каже Ключевський, — об’єднувала вища урядова установа, що керувала окремими відомствами, — Боярська дума царева". Боярська дума складалась із значніших боярських родин, що входили до неї як бояри, а менш родовиті — як дворяни окольничі й думні, та дьяки, що їх призначав князь. Її склад, так само як і справи їй підлеглі, не були плинні й випадкові. Начальників приказів — суддів, як і намісників та воєвод, призначали з її складу. Навіть дьяки й вони не були звичайні собі секретарі та дрібні урядовці: кожен із них керу­вав якимось з приказів. Вони були здебільшого начальниками головні­ших приказів — Розрядного, Посольського, Помісного, або Казанського

^l) ∏.

Палацу (Дворца) та Новгородського розряду; причому перші троє були неначе відділами думної канцелярії: їхні справи відала безпосередньо сама дума. Через те на чолі їх стояли не бояри або окільничі, а думні дьяки. На це треба звернути увагу в звязку з приказом Великої Росії. На обов'язкові думи були судові, адміністративні, законодавчі справи, а також керування чинністю приказів і контроль над краєвими управлін­нями. Сама дума дуже рідко порушувала питання, які вимагали її-ж- таки розвязання. Поточні справи порушували завсіди на засіданнях присутні, як члени думи, начальники приказів, кожен по своїй ком­петенції ’).

Передусім зупинімося на питанні про територію, що на неї поши­рювалася влада приказу Великої Росії. Коли візьмемо будь-яку з заміток, що приказу Великої Росії стосуються, то побачимо в ній те саме, що у Вівліофіці ^г), яку видав Микола Новіков, власне: „Великоросійський приказ, в якому відали з року 1688-го справи Охтирського, Сумського, Харківського та Ізюмського Слобідських полків" і т. и., себ-то, що приказ Великої Росії відав справи так званої Слобідської України. Цю думку дослідників цілком підтверджує й „Опис документів та паперів, що зберегаються в московському архіві міністерства юстиції". Із описів ми довідуємось ще, що до названих угорі 4 полків, треба додати й ще один полк, а саме Острогозький. Отож у віданні приказу Великої Росії перебувало 5 полків Слобідської України: Охтирський, Сумський, Хар­ківський, Ізюмський та Острогозький.

Але чому з'явилася назва Великої Росії? Щоб приступити до з’ясування, звідки походить ця назва, доведеться трохи спинитися на історії виникнення Слобідських полків і деяких моментах із їхнього життя.

Слобідська Україна займала мало не всю теперішню Харківщину й деякі місцевості Курщини й Вороніжчини. Заселення її земель розпоча­лося ще наприкінці XVI, на початку XVlI вв. Тоді Україна була під Польщею.

. О. K лючевскій. Курси Русской «сторін (изд. 1908 r.). Tcnπ> II, crop. 437. р е в її я я P о с с і й с к а я В и в л і о ф и к а, над. Николаем* Новиковыми. Изд. 2-е. Часть XX.

року 1651, після нещасливої Берестецької битви, людність України масами почала кидати свої землі й переходити на Слобожанщину, утворюючи там Суми, Лебедин, Харків, Охтирку та инші міста. Це було друге масове переселення. Року 1659 воно поновилося й особливо збільшилося за Доро­шенка 1663—1687 рр. Вказівки на ці переселення знаходимо і в офіцій­них документах та літописах, і в народніх піснях. Одна з них каже:

„Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу. Іди з нами козаками на Україну, на слободу, На Украйні всього много — і паші, і браги, Hc стоять там вражі ляхи, козацькії враги; На Украйні суха риба із шапраном;

Будеш жити з козаками, як з паном, А у Польщі суха риба із водою;

Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою" *).

Отак засновано року 1652 Острогозьк та Суми, р. 1654 Харків та Охтирку і близько року 1664 Ізюм. Хоч ми й зазначили роки, коли позасновувано міста, але полки, як гадає акад. Багалій, склалися пізніше, тим-то грамоти про надання видавали не на ім'я полковників, а окремих осіб. Полк-же з'явивсь допіру тоді, коли призначено полковника, себ-то Острогозького від р. 1652-го, Охтирського — 58, Сумського — кінця 58 початку 59, Харківського 60 й Ізюмського 1685. Українська людність ставала загородою між татарами й Московським царством. Це не визначало, що царі московські ухилялися од захисту людности, але значно менше витрачали сили на оборону південного кордону.

А захищатися було проти чого: за якихось десять літ ми бачимо два великі татарські погроми —1680 і 1691 рр. і безліч, як каже акад. Багалій, дрібних. За погрому р. 1680 вбито й у полон побрато близько 1167 чоловіка, цифра геть-то не певна, але така, яка дає деяке уявління про значіння Слобідських полків для Московського царства.

Отож, заселення Слобідської України провадили, значною мірою, в інтересах військових; через те зрозуміло, що Слобідські полки спо­чатку підлягали віданню Розряду, як це видко з опису городів 1678 р. '*). Про це-ж знаходимо вказівку j в праці М. Заґоскіна „Столи приказу розрядного'*. „Всеньке діловодство Розрядного приказу, — пише Заґо- скін⁸), поділене по столах, що існують у цьому приказові, від другої половини XVII в.“ Власне у віданні Білгородського столу, найраніший столець якого позначено р. 1618, і перебували Слобідські полки, як це видко з переліку міст, що його додав Заґоскін. Білгородський стіл, одріз- няючись од инших столів Розряду, скупчував у віданні свойому, окрім військової справи і служивих людей міст, „цілковите відання цих міст,

’) Д. 1. Багалій. Історія Слободської України. Харків, 1918, crop. 23.

’0 Дополнен ія къ А к там ъ Историческим!», собранный и изданный Археогра­фическою Коммиссісю. 1875. Томь IX.

^s) Н. П. Загоскин г». „Столы Разряднаго Приказа, по хранящимся въ Mockob- скомъ Архив-Ь Мин. Юстиція книгамъ ихъ". Стор. 4.

адміністративною й фінансовою сторонами" *). Як скористуватися да­ними Заґоскіна про зміст книг Білгородського столу^г), то перш над усе ми надибаємо 1) „Річні кошторисні книги городів Білгородського полку", що в них описано становище міста і його кріпостей, вираховується на­ряд і гарматні припаси міста, зазначається стан міської хлібної та гро­шової скарбниці. Далі Білгородський стіл мав: 2) призначати воєвод, 3) доглядати за збудуванням нових міст і поправою давніх у межах під­леглої столу території, 4) доглядати за службою служивих і ратних лю­дей по містах, 5) виплачувати утримання служивим і ратним людям,

6) збирати хлібні запаси і витрачати їх на харчі ратним людям,

7) стежити за фінансовим управлінням міст, бо всі прибутки міст Білго- родського полку йшли на покриття видатків по відомству самого Білго­родського столу, особливо на утримання ратних людей. Сюди сто­суються різні побори з кузень, крамниць, торгів, млинів, промислів, митні й шинкові побори, судові оплаті. Голови й цілувальники перебували також в його віданні. Нарешті, Білгородський стіл відав справи політичні, як от: донесіння воєводи про листи Бруховецького або про те, що на бень- кеті „один гість лаяв другого зрадником", про селянські справи — вивіз селян, приведення до присяги козаків і взагалі всієї людности, та инші.

„Останнього року царювання Федора Олексійовича, тоб-то 1682 р. ⁸), коли всі військові сили московської держави, приписані до різних міст, були поділені на 9 розрядів... міста Білгородського полку виділилися в 2 розряди, Білгородський і Тамбовський, залишаючись по давньому у віданні розглядуваного столу", пише Заґоскін *). Але в книзі XVIlI „Опи- санія документові» и бумаги" стор. 23 читаємо такі дані: „Документи, що-до управління й стану міст" за час 7190 (1682) та 7195—96 (1687 88) pρ._j причому вказано, що ці документи належать до стовпця приказу Великої Росії. В покажчикові не було жадної установи, окрім при­казу Великої Росії, до якої-б стосувалася оця стор. 23. Тим-то всього його треба віднести до діловодства цього приказу. А коли так, то при­каз Великої Росії існував в 1682 р. Хоча до 1682 р., як зазначено в примітці до цього стовпця, стосується одна тільки справа, а саме — „укріплення за Ів. Мик. Завадовським батьківської маетности", хоча в описах^ь), що їх ми маємо, протягом часу від 1682—86 рр. включно, ми здибаємо тільки одну відомість, що стосується до 1684 р. „давання утримання й харчів Охтирського полку військовому товаришеві Микиті

Уманцеві. що був в 192 р. в Москві ’), але, не зважаючи на це, єдину й безперечну вказівку не можна залишити без уваги. Доводиться вва­жати, що приказ Великої Росії існував в 1682 р., і цей рік, на мою гадку, треба прийняти за рік, коли виник приказ.

Ці з першого погляду ніби-то суперечності подібного припущення з відомостями, що їх подає Заґоскін, дуже легко усуваються. Правда, Заґоскін наводить, що 1682 р., а також 1683 міста Слобідської України²) були у віданні Білгородського столу — „саме з розділом їх на міста розрядів Білгородського й Тамбовського". Тільки-ж не треба забувати, що розряди, на які начеб-то розпавсь Великий Розряд, були військовими-но одиницями, що нагадують корпуси дальшого часу, як це зазначає сам Заґоскін, себ-то не відали адміністраційних і фінансових справ. Знов-же відомості, що стоять під 1682 р. і стосуються до діловодства приказу Великої Росії аж ніяк не можна віднести до військових. Отже, гадаю, що у віданні Білгородського столу Слобідська Україна залишилася тільки по військових справах, як міста й місцевості, що приналежать до Білго­родського розряду; Білгородський-же розряд, як і миші схожі з ним, не є установа, а військова організація. В усіх-же инших справах, окрім може бути судових, Слобідські полки став відати Приказ Великої Росії. Одір- вання Слобідської України й управління її від Розряду почалося як-раз в зворотному напрямкові — з господарчих та адміністраційних справ, і закінчилося військовими.

Окрім того, не треба забувати, що коли й не пристати на вислов­лене припущення, то сполучення в управлінні тими-ж самими містами двох різних установ не є новина в приказній системі. Так, Заґоскін вказує, що ті самі міста значаться і в книгах Білгородського й Сівського пол­ків, і, навіть, в одній із книг Білгородського полку — акти перепису дво­рів, і в них всякого чину людей 18-ти слобід міста Москви.

Щоб покінчити з датуванням Великоросійського Приказу, треба занотувати ще дані, що їх наводить акад. Багалій в „Історії Слобод- ської України" ^й) „та в минулому в 196 році жовтня в 16 день великі государі царі й великі князі Іван Олексійович, Петро Олексійович ука­зали по іменному своїх великих государів указу за пам'ятним листом думного дьяка Омеляна Ігнатовича Українцева із розряду взяти Сум­ський, Охтирський, Харківський, Острогозький полки з городами й при­городами в державний посольський приказ і йменувати приказами Великої Росії". Треба відзначити, що цей Указ знайдено в „Екстракті Слобід­ських полків" 1734 р., себ-то документі неофіційному й написаному через 46 років після цього Указу. Через це надавати йому віри не можна.

Проте, Багалій указує ще й на звістку з 1688 р.: „жовтня 14 день нинішнього 196 року по указу вел. гос. черкаських полків полковників,

^,) O п пса н і е документов* и бумаг*. Кн. XIII, ст. 1224.

∙') 3 а г о с к и н і». Столы Раэряднаго Приказа, стор. 24.

’) Д- І. Багалій. Історія Слободської України, стор. 102—103. тих полків міста і в них воєвод і приказних людей і черкас полкової й городової служби всякі справи відати в приказі Малої Росії. І тому вел. гос. указові про черкаські всякі справи й розбірні книги із Розряду до Приказу Великої Росії відіслано жовтня в 29 день. А розписався в тих черкаських справах приказові Великої Росії підьячий Степан Сту- пін".— У цьому указові знову-ж бачимо 196 (1688) рік, як дату виник­нення приказу Великої Росії. В цьому тексті зустрічається вказівка й на приказ Малої Росії, звідкіля акад. Баталій робить висновок, що з приказу Великої Росії був відділ приказу Малої Росії.—Я-ж гадаю, що красномовна невідповідність спочатку й в кінці тексту — „всякі справи звелено відати в приказі Малої Pocii^u, „великих государів указові о черкаських всяких справах і розбірні книги із Розряду до приказу Ве­ликої Росії відіслані". Видимо, в акті в виразові „приказ Малої Росії" є помилка замість Великої Росії.

Спираючися на оці відомості, акад. Баталій вважає, що приказ Великої Росії виник р. 1688. А втім, перший із наведених документів стосується до р. 1734 і невідомо звідкіля він черпав свої відомості; що-до другого, то він, зважаючи на дані, що є в XIlI томі „Описанія документові» и бумаг!»" ст. 1095 — „166 — 173-Ь 210— справка в Роз­ряді з вимоги приказу Великої Росії про підсудність,Острогозького полку черкас по всіх городах опріч острогозьких мешканців по судових і по всіх розправних справах, як вони живуть в будинках своїх', воєво­дам і приказним людям, а не острогозькому полковникові, якому під­судні самі черкаси — острогозькі мешканці" і в примітці до нього „тут-же (арк. 171) відомості про передачу 29 жовтня 196 р. із Розряду до При­казу Великої Росії стовпців і книг,,о черкаских всяких делах*", є від­писка, що підтверджує права приказу Великої Росії, який існував раніш, оскільки він посилає вимогу до Розряду. Це стверджується так наве­деними раніш двома датами — 1682 р. і 1684 р., як і цілою низкою справ, що належать до діловодства приказу Великої Росії під 1687 р. ’)•

Якщо відомості, що ми їх маємо, дозволяють датувати Велико­російський Приказ 1682 р. — не пізніш, то з другого боку ми маємо дані, які вказують, що р. 1680 приказа ще не існувало. На стор. 113 праці Белокурова про Посольський приказ ²), читаємо під 1680 р. „...указав: (цар) посольський, малоросійський, кн. Смоленського й Новгородський прикази, Устюзьку, Галицьку й Володимирську Четі віддати ближньому бояринові й намісникові Ів. Волинському, а з ним думному дьякові Лук'яну Голосову та колишнім дьякам Вас. Бабініну, Ом. Українцеву, Сем. Протопопову". При цьому за Великоросійський приказ не згаду­ється, а, як ми побачимо далі, він був у віданні тих самих осіб, що й

^,) Onncanie документові» и бум аг і». Кн. XII, ст. 441; кн. XVIII, ст. 23; кн. XI. ст. 738.

') Ч т е н і я въ Обществ і И с т о р і и и Древностей Россійскмх ⅛. Т. 218. Годі» 1906; кн. 3. Дослід Белокурова „О Посольском* Приказі", стор. 40.

Посольський приказ, себ-то його не існувало. Таким чином, помилка, що ми її припускаємо, могла бути не більш як на один рік.

Тепер постараюся вказати причини, що примусили виділити справи Слобідської України в окремий приказ. Як ми вже були бачили, напри­кінці XVH в., як каже Мілюков, спостерегаеться два прямо протилежні процеси: злиття фінансових установ і розгалуження Розрядного приказу. Це розгалуження обумовлюється намаганням московського уряду утво­рити правильну військову оборону. Мілюков каже, що „в міру відда­лення кордонів держави від Москви, доводилося й штаби оборонних корпусів одсувати до нових кордонів*^4,). В звязку з військовими, що утворилися, обставинами накреслюється 3 кордони: з боку шведів, по­ляків і татар. Отже Розрядові доводилося безперестанку доглядати за трьома пунктами, що викликало виникнення Розрядів-корпусів з функ­ціями суто військовими, яке супроводилося виділенням адміністраційних справ в Приказ Великої Росії, а згодом, за зразком всіх московських краєвих приказів, постачання й військових справ приказу Великої Росії, який мав на те засоби. Нова хвиля колонізації, що припадала на 1663—87 рр. і мала наслідком зформування Слобідських полків, повинна була-б вплинути на утворення нашого Приказу. Полки, що набули пев­ного оформлення, вимагали організації, яка-б їх об’єднувала й спро­можна була завдовольнити внутрішні нові потреби об’єднаної de facto землі. Цю організацію Московський уряд волів дати від себе згори, аби не виникла вона знизу.

З’ясувавши історію приказу, спробуймо пояснити його назву.

Приказ Великої Росії відав справи Слобідської України, а землі, що їх займали Слобідські полки, хоч здебільшого й осадили їх українці, московський уряд визнавав споконвіку за свої. Отак пояснює акад. Ба­талій походження назви Приказу. Але, чому-ж Приказ здобув назву Великоросійського? Річ у тім, що степи, які заселила українська люд­ність, не являли собою особливої об’єднаної під одною українською владою одиниці й були відірвані од решти України. До об’єднання всіх українських територій народ завсіди прагнув. В 1668 році Дорошенко цілком виразно висловивсь за об’єднання Правої та Лівобережної Ук­раїни під своєю владою й категорично про це говорить в 1676 році. За відгук проекту Дорошенкового можна вважати намагання Самойловича об’єднати Слобідську Україну й Гетьманщину, — це він таки й здійснив підчас Кримського походу 1687 року. З такою-ж пропозицією він вда­ється до Московського уряду р. 1679, підчас так званого „великого згону⁴⁴. Проте, на час утворення приказу Великої Росії, Лівоб. Україна вже перебуває в значній залежності від окремого приказу Малої Росії. Тримаючися міцно за свої землі, Московський уряд проводить виразну межу поміж автономною Україною й Слобідськими полками.

’) П. H. M н люкса і>. Очерк» по „сторін русской культуры (вид. 1896 р.) стор. 50—63.

Цю відміну він висловлює в назві приказу Великої Росії, що знову виділивсь, протиставлячи його назві Малої Росії.

Тепер перейдемо до організації Великоросійського Приказу. Із „ДревнеЙ Россійской Вивліофики“ довідуємось, що „в ньому були при­сутні 1689 року царственно*! великої печатки й державних великих і по­сольських справ охоронець ближній боярин і намісник Новгородський князь Василь Васильович Голіцин, боярин князь Олексій Васильович І оліцин та думний дьяк Омелян Гнатович Українцев, дьяки Василь Бобінін, Іван Волков та Борис Михайлов, того-ж року від вересня місяця й 1690 ті-ж самі, що й в Посольському Приказі. Отже, р. 1689 канцелярія приказу Великої Росії Й Посольського складалася з тих самих осіб.

Що було в дальші роки, ми не знаємо, але треба припускати, що склад її не змінивсь, тому що за нього не згадує Вівліофіка, проте найменша зміна в складі приказних канцелярій Вівліофіка зазначає. Оскільки Посольський Приказ та краєві — Малої Росії, князівства Смо­ленського, та Новгородську, Устюзьку, Галицьку й Володимирську Четі — було доручено тим самим особам ^,); знаючи до того-ж, що склад канце­лярії Посольського приказу й Великої Росії в 1689 р. був той-же самий, треба думати, що й приказ Великої Росії, з моменту свого виникнення — 1682 р. було доручено тому-ж колу осіб.

В наведеному уривкові документів Посольського приказу (див. ст. 236) за 1680 р. ми маємо перелік осіб, що стоять на чолі Посольського при­казу, значить і Великої Росії, — боярин В. С. Волинський, думний дьяк Лук'ян Голосов, дьяки Василь Бобінін, Ом. Українцев, Семен Протопо­пов, за деякою тільки зміною, тому що з 1682 р„ як відомо, місце Во­линського заступив В. В. І оліцин, з 1680-ж року додається дьяк Борис Михайлов •) і в 1683—84, як видко із книги XIII „Описей документовъ и бумагь", Ом. Українцев був уже думним дьяком. Отже, з моменту ви­никнення приказу Великої Росії, на чолі його стояв князь В. В. Ґо- ліцин. Але, як ми вбачаємо з тої-ж Вівліофіки, в статті про Посоль­ський приказ „того-ж року (1689) царственно!* великої печатки охоро­нець князь Василь Васильович і боярин князь Олексій Васильович Ґо- ліцин, яким вересня-ж у 9 день наказано було бути до указу в Костром­ському свойому сельці; того-ж року, вересня 9, після усунення (?) кня­зів Голіциних, думний дьяк Омелян Гнатович Українцев, дьяки попе­редні та дьяк Василь Постніков“ ’), себ-то з 9 вересня на чолі Посоль-

') Чтенія в-ь обществЪ и сторін и древностей Россійских-ь. Т. 218. Год-ь 1906, кн. ПІ, дослід Белокурова „О посольском-ь приказ^⁴⁴ crop. 40.

⁸) Ч T Є H І Я ВЪ Об ЩЄСТНІ И C T O р і н н древностей Россінскихт». Томь 218. Год-ь 1906 кн. 3-я. Дослід. Белокурова „О Посольському Приказ*⁴' Перелік дьяків Посольського Приказу в 1690 р.

’) В „Описанім документові» и бумагу'⁴ кн. XIII, ст. 1059. II; 1683—1684 і ст. 1684—1686—1687 згадується думний дьяк Ом. Гн. Українцев. А в роках 1676—1677 (кн. XI, ст. 529, 1), 1679 і 1680 (кн. XV, ст. 935 і ст. 563) його іменують просто дьяком. Белокуров вважає (Чтенія вь Обществ* исторіи я древностей Россійскихь т. 218), що думним дьяком Ом. Гн. Українцев був тільки з 1689 року, чому суперечать вказані дати. ського приказу, отже й приказу Великої Росії, стоїть думний дьяк Украинцев, аж до 19 квітня ρ. 1699, коли його виряджають за посла до Царгорода. ЗО червня 1689 р. до цих членів додано ще Андрія Віні- уса, а 17 серпня — Прокопа Возніцина. Піддьячих-же кожен приказ мав Своїх, як видно із списку піддьячих за 1699 ρ., що його наводить Бело­куров ’)• 3 нього ми довідуємось про таких піддьячих приказу Великої Росії за 1699 р.,—старий Борис Алексіїв і молоді Василь Жадаєв, Михайло Второв і Фаддей Богданов.

Звертаючися до тієї-ж Вівліофіки, ми читаємо: „Посольському при- казові підлягали різні прикази“ й насамперед згадується Великоросій­ський. Думка багатьох.істориків, в тому числі Кавеліна (Собр. соч. т. IV), Багалія (Історія Слобідської України) підтверджує слова Вівліо­фіки. За це-ж свідчить так передмова до стовпців білгородського столу

кн. ХП стор. 159, як і додаток до ст. 741—11 кн. XI. Проте це все є

голословні твердження, і я гадаю, що звязок між оцими двома прика­зами був тільки персональний. Єдине спільне, що було між оцими двома

приказами — це спільні дьяки. Дійсно, в описах документів ніде немає вказівок на підлеглість приказа Великої Росії Посольському. Єдиним документом, в якому здибаємо щось підхоже на зносини, є „видача піддьячому Посольського приказу Степанові Часовнику 3-х четвертей житнього борошна для донської посилки". Але з цього документу можна вивести тільки, що піддьячі в приказі Великої Росії та Посольському, в протилежність дьякам, були різні, але в жадному разі не підлеглість одного приказа другому. З другого боку, є певні дані, що вказують на звязок приказа Великої Росії з Розрядним та Великої скарбниці (Боль­шой казны). Важко через це припустити, що документи, які торкаються Посольського приказу, загублено або чомусь не попали до описів, тим більш, що їх мусіло бути не мало, коли-б Великоросійський приказ підлягав йому. Крім того, в книзі XV документів в ст. 1435, 1. читаємо „татар та турків висилали до Сівську через Розряд; до Розряду їх при­силали при пам'ятних листах із приказ» Малої Pocn, Посольського, Великої Росії та Казанського Палацу (Дворца).,

Як-би припустити, що приказ Великої Росії, — це-ж торкається й двох инших, — підлягав Посольському, то навіщо тоді було таке пере­лічування й чому тоді Посольський опинивсь на другому місці? Тоді-б усіх полонених посилали з Посольського приказу, тим більш, що По­сольський приказ ні в якому разі не мав у свойому віданні справ вій­ськових, і полонених він міг прийняти тільки з дійсно підлеглих йому инших установ. Тому, через все вище зазначене, можна вивести, що окрім спільних дьяків приказ» Посольський і Великої Росії не мали поміж собою ніякого звязку. Що-ж до останніх приказів, то за них

') Чтеиія вії Обществ^ исторін и древностей Россійскіїх-ь, 1906 р. кн. З, т. 218. Дослід Белокурова, стор. 154: -Списокъ Приказу Великій Pocciu подъячнмъ и что им-b всл. госуд. денежные оклады¹' 1699.

доведеться говорити в звязку з компетенцією Великоросійського при­казу. Як і всі инші прикази, за вийнятком приказу Справ Таємних („Танныхъ λ⅛λi√∙), приказ Великої Росії в усіх своїх справах подавав звідомлення Боярській Думі. У Ключевського, у II томі „Русской исторіи**, в розділі про Боярську Думу читаємо: „Справи посольські, розрядні та маєткові відала безпосередньо сама Дума; тому прикази, що в них зосереджувано ці справи, являли собою щось ніби відділи думської канцелярії: тим-то на чолі їх були дьяки, а не бояри або окольничі**. Приказ Великої Росії, як ми вже були бачили, виливсь з Розряду, а канцелярію він мав з Посольським приказом хоч і відокремлену, але з тими самими дьяками, що були старшими урядовцями в цих приказах.

З цього треба зробити висновок, що й приказ Великої Росії був у такому самому становищі, як і перші троє, себ-то під безпосереднім віданням самої Думи. Чи було це оформлено, чи ні, за браком даних, не можна встановити, але така залежність, здається, була.

Відомості, що-до діяльности приказу Великої Росії, знаходяться в „Описах документів та паперів, що збереглися у Московському архіві Міністерства Юстиції** ’)•

З описів довідуємось, що приказові Великої Росії підлягали по Слобідській Україні саме такі міста вище зазначених полків: Андрієві- Лози, Охтирка, Білепілля, Богодухів, Боровлі, Валки, Вовчанськ, Вовчі- Води, Вільне, Вороніж, Зміїв, Золочів, Ізюм, Колонтаїв, Коротояка, Краснопілля, Красний-Кут, Лебедин, Лиман, Маяцьк, Межиріччя, Мерефа, Миропілля, Мурафа, Недригайлів, Нежегільськ, Новобогородицьк, Новий- Оскіл, Старий Оскіл, Ольшанка, Острогозьк, Палатів, Пени, Перекоп- Новий, Печеніги, Сантово, Сінний, Солоний, Суджа, Суми, Тор, Урив. Харків, Царево-Борисів та Чугуїв.

Яка була підлеглість приказові Великої Росії зазначених міст, це видко з отаких даних.

З книги XII ст. 411, І бачимо, що догляд за управлінням та станом міст лежав на обов'язкові приказу. Місцеве міське управління з часів „Смути** було в руках воєвод та приказних губ. Слобідською Україною, крім того, керували полковники. Всі ці особи становили ранг так зва­них служивих людей. У книзі XIV ст. 1633, 11, маємо вказівки на „роз­пис служилих людей, що перебувають в Москві та містах за призначен­ням од різних приказів“, між иншим, і приказу Великої Росії. Себ-то, приказ Великої Росії відав призначенням на уряд служилих людей 'ⁱ). Але, чи міг приказ сам настановляти на воєводський уряд? Треба га­дати, що ні. З усіх відомостей, що надійшли до нас, видко, що на по­саду воєводи настановляли сами московські царі вкупі з боярською думою. І коли Ключевський каже, що були,.два роди боярських приго-

^,) „Опнсаніе документов[181] и бумаг*, хранящихся в* Моск. Арх. Мин. Юст.“, κ∏. XI, XII, ХНІ, XIV. XV, XVI, XVlI і XVIII.

^β) „Описание документов* и бумаг*", кн. XI, ст. 767, 1.

ворів (боярської думи), що їх завсіди подавали на затвердження царя, коли він був не присутній в засіданні: це приговор у справах місниць­ких та про кару за тяжкий злочин**, то важко припустити, щоб на уряд такої відповідальної особи, як воєвода, настановляли дьяки, що від початку 1689 р. стояли на чолі приказу Великої Росії. Питання—начеб-то й зайве, бо воєводи, адже, були ніби-ж служиві люди. Але в ст. 1551 описів книги XlV під 1693—96 рр., з приводу настановлення на уряд воєвод та приказних людей, маємо вказівки на „стовпець належить до діловодства у приказі Великої Росії". З наведеного раніш ясно, що тут мова мовиться не про настановлення приказом на воєводу, а про те, що настановлення на воєводу є розпорядження, що тільки перейшло через приказ Великої Росії. Указ про настановлення був надісланий із цього приказу. В такому самому становищі перебувають і чоломбиття про відставку воєводи, як напр. в Суджі..на IIl рік“, або про продов­ження йому строку служби, як у Змієві. При цьому настановлення пере­водилося,,тільки за справкою про чоломбитчиків у Розряді" ^,).

Стосунки між воєводами й приказом Великої Росії найясніше ха­рактеризує заадресований на ім’я приказу Великої Росії документ, що в ньому говориться за смерть харківського полковника Костянтина Донця, знов-же й указ, документ 1698—99 рр. ²), де говориться, що „виконання розпорядженнів приказу Великої Росії, що-до управління та стану міст, належить до компетенції білгородського воєводи", і до нього додаткова про те грамота князеві Я. X. Долгорукову — білгород- ському воєводі. Найцікавіший і показніший другий документ. Він ясно свідчить про підлеглість воєвод і не тільки Слобідських полків, ба й, що найважливіше, і білгородського, приказові Великої Росії. З цього-ж- таки документу видко, що білгородський воєвода найстарший над усіма Слобідськими воєводами. За часів війни білгородський воєвода був кільцем звязку між Слобідськими полками й військовими їх справами та приказом Великої Росії, як це видко з книги XVI описів ст. 1435, І. У цьому-ж документові читаємо: „татар і турків висилали до Сівську через Розряд; до Розряду їх виряджали при пам’ятних листах приказів —

1) Малої Росії (ті, котрих висилали до Москви гетьман Самойлович, Ма­зепа, кошовий отаман Гр. Сагайдачний і воєводи з Київа та Переяслава);

2) Посольського (висланці з Дону); 3) Великої Росії (вислали харків­ський полковник Гр. Донець і бояр. Б. П. Шереметьев з Білгорода) і 4) Казанського Палацу (Дворца) (з Астрахани та Уфи)". За доку­ментом 1653 кн. XIV можна припустити, що всі укази приказа Великої Росії надсилано до білгородського воєводи й од нього вже розсилано по місцях. Але це не більш, як здогад, і за браком певніших даних, обстоювати це не можна.

Що-до полковників, то ми маємо 4 документи. З них двоє гово­рять за чоломбиття охтирських і харківських козаків про призначення ^{[182] *)} їм полковників або виборних *), один за чоломбиття обраного на охтир- ського полковника в 199 р. полкового осавула Андрія Прокофьева про надання жалуваної грамоти на полковництво, й четвертий за указ 200 р. про відібрання у колишнього полковника Ів. Перехрестова полкового срібного пернача й про передання його полковникові Романові Кондрать­еву за чоломбиттям од козаків Охтирського полку. За подібні випадки свідчить і акад. Багалій. Із усіх оцих документів ми бачимо^ що пол­ковники перебували також у віданні приказу Великої Росії, але дозвіл на призначення їх виходив знову-таки не від приказу, а від вищої ін­станції з вище зазначених міркуваннів. З сотниками було, треба гадати, так само, як і з воєводами та полковниками; призначати-ж піддьячих приказних ізб і писчої площі міг і сам приказ, хоч, здається, що при­каз Великої Росії відав, як це зазначається в документах, тільки управ­ління та стан міст, а не призначення до них служивих людей. У справі-ж призначення обов'язок його полягав виключно в виконанні.

Що-ж до нижчих служивих чинів, то призначенням їх, як і всіма службовими справами — видачею платні, підвищенням, наданням, завідував сам приказ. Такі незначні справи, як вирядження з Воронежу до війська Донського для служби в соборній церкві двох священиків, або „впис, з дітьми і родичами, до козацької служби"^{[183] [184] [185] [186] [187] [188]) та инші, яких могло набра­тися й дуже багато, не можна було подавати на вирішення Боярської Думи, тим більш, що приказ Великої Росії мав досить широку владу. Тому, суто місцеві службові справи, треба гадати, вирішував сам приказ. Це стосується усіх инших справ.}

Насамперед треба зазначити, що до обов’язку приказа належали всі господарські та земельні розпорядження. А саме він виряджав под- дьячих складати обрахункові книги харчів, що залишилися після крим­ського походу, дає розпорядження видати після нападу татар запасний хліб мешканцям Солоного й Маяцька й розпродати „волів у Богодухові, що до походу не здатні", його таки повідомляють про неврожай в Ле- бединському повіті 1690 — 91 р. ^а). Опис поташних майданів та гут в Охтирці •) йде знову-таки через його. Цей останній документ цікавий ще з одного погляду; на початку його читаємо — „указ про посилання з Білгорода до Охтирки кого варто"; себ-то, маємо вказівки на підле­глість білгородських урядовців у справах Слобідської України приказов! Великої Росії. Навіть такі чоломбиття, як передання до церкви „утвари, книг, риз, дзвону та грошового й хлібного утримання причтові" заадре- совують безпосередньо до приказу^b). Приказові-ж підлягають торг і про­мисли, й од нього залежить заборонити їх. як напр. „полковникові Дон­цеві дозволених йому в 197 р. смольчужних та поташових промислів на р. Мерефі, „щоб він цими справами й заводами лісних угіддів та фортеці й не спустошував⁴⁴, — або дати дозвіл на них безмитно окремим особам чи установам ’).

Не инакше стоїть справа й що-до земельного питання. З таких справ насамперед треба вказати на закріплення земель за певною осо­бою й видачу про надання грамот — „чоломбиття Аврама Безрутчен- кова,о справе* за ним маєтку померлого брата його Йвана в с. Кри- ниченновку⁴*, або „чоломбиття Миколаевського манастиря ігумна Лав- рентія з братією про видачу грамоти на куплену й займану землі⁴⁴ й т. инш.²). Таких документів сила й відрізняються вони один від одного тільки титулом одержання землі—спадщина, посаг, купівля, одібрання за борги ^;).

Иншого роду справи змагання за землю та розмежування. Таких чоломбиттів теж чимало. Тут і „чоломбиття дітей боярських на полков­ника Григ. Донця про захоплення їхніх земель та вгіддів^{44 4}), й змагання за землю, й скарга за збудування млина в маєтках осавули Сумського полку Данилова, чоловіком „гетьманського регіменту — Зеленським⁴⁴ й т. д.⁵). За те-ж промовляють документи про розмежування земель між окремими особами, якимсь Голубом і Забуженком, або між містами Миропіллям і Путивлем, Нетегільським і Волочанським і т. д. °).

Третього роду справи по описах — міна маєтками та вгіддями, й на останку „одказ*⁴, себ-то подарування землі за будь-які послуги та мужність •). Всіма цими справами відав приказ Великої Росії, але з ними він не стоїть цілком відокремлений, одірваний од Помісного приказу. На це вказує „справка з вимоги Помісного приказу про заборону хат- мишанам „та й усіх Білгородського полку міст, що їхніми землями відав Розряд, „дітям боярським⁴⁴ давати в маєткове користування землі не в тих повітах, де вони мають службу ^s). Але в цій службовій довідці аж ніяк не можна вбачати залежности приказу Великої Росії від Помісного. Вона вказує тільки на взаємини між окремими приказами, на те, що всі вони складають одну загальну сітку, а не стоять нарізно один од одного.

З наведених документів можна помітити, що компетенцію Велико­російського приказу поширювано на церковні й манастирські справи. Коли до раніш згаданих додати инші. що вже є наявні, документи, то побачимо, що через приказ витрачувано кошти на збудування церков,

¹⁾ Ibidem, кн. XIII, ст. 1224—Олешки—Харків; XlV ст. 1515, II — Харків, ст 1387 Миропілля.

^a) „О п и с а н і с документові! и бумаг»*, кн. XII ст. 411, І — Змів».

^а) Ibidem, кн. XIV ст. 1651 —Суджа; ст. 1337—Ольшанка; ст. 1657 — Охтирка; ст. 1653 — Злочев-Краснопілля, кн. XVllI ст. 23—Миропілля.

^,) Ibidem, кн. XII ст. 411, І — Харків.

^б) Ibide пі, кн. XlV ст. 1653 — Суми.

') Ibidem, кн. XII, ст. 411, І — Миропілля; кн. XIV ст. 1653— Межиріччя.

∙') Ibidem, кн. XIV, ст. 1653—Змієв; XVI, ст. 1194, 1 — Миропілля.

^j иОпнсаніе документові! и 6у мать", кн. XIV, ст. 1515, 11.

на книжки, ризи, дзвони, маєтки, хлібні запаси, утримання '). Він-таки вирішував спірну справу попа Абрамова за землю, записував за Успен­ським протопопом зайву приміряну землю дітей боярських і давав дозвіл Дивногородському Успенському манастиреві виряджати старців, трудів­ників і робітників ловити рибу^{[189] [190]).}

Одна з найбільших функцій нашого приказу, що дає право гово­рити про його незалежність, з позбавленням її в 1700 р. розпавсь і сам приказ, були фінанси.

Всі грошові справи приказу Великої Росії можна поділити на дві групі: прибуток і витрати. З статтів прибутку насамперед треба зазна­чити мостівщину, проїзне мито (проЪзжую пошлину), митні, карнавкові (кружечные) та трункові (питейные) збори та млинове^{[191] [192]), себ-то саме ті, що їх П. М. Мілюков *) залічує до посередніх („косвенних") податків. Вказівок на те, що безпосередні податки збирано через приказ Великої Росії, ми не маємо. Тому доводиться сказати, що за джерело скарбниці приказа Великої Росії були посередні податки на території Слобідської України.}

У цій царині брала участь на вперебій і инша сила — приказ Вели­кої Скарбниці (Большой Казны). Документів, що дають змогу так ду­мати, ми маємо двоє^[193]): „справка, з вимоги приказа Великої Скарбниці (Большой Казны), про надсилку бояр. Бор. П. Шеремєтьєвим митних та трункових податків за 199 р. з Харкова до приказу Великої Росії, про видаткування цих податків на полкові потреби, давання руги, починаючи з 197 року ізюмському протопопові Андрієві Пилиповичу з братією"; і „справка, з вимоги приказу Великої Скарбниці (Большой Казны), про те, за яким указом і з якого року дозволено черкасам в Уриві торгувати, ке платячи за це податків, і шинкувати напоями, не платячи за це об­року". З обох справок видко, що приказ Великої Скарбниці (Большой казны) контролював скарбницю Великоросійського приказу і що-до при­бутків, і що-до витрат. Иншої залежности, опріч контролю в справах скарбниці, не видко.

Скарбницю поповнювано тільки збиранням посередніх податків, не одержуючи либонь коштів з Великої Скарбниці (Большой Казны). Як-би це не так було, то на це були-б вказівки в документах. Відносно збирання податків Ключевський каже, що „земські старости збирали безпосередні податки; збирання податків посередніх, митних податків, а також експлуатація прибуткових скарбових статтів (трункова справа, соляні та рибні промисли й т. инш.) здавали,на віру*. За-для цього- земські тяглі громади повинні були спосеред себе обирати, або ставити, за призначенням од уряду, вірних, себ-то присяжних, голів і цілувальників, яким доручали збирати такі прибутки" ¹). В праці Мілюкова ми зна­ходимо підтвердження цих слів. „Оддаючи збирання, — пише він, — безпосередніх податків на кругову відповідальність сільських та посадських громад, Московський уряд оддав збирання посередніх податків на таку-ж відповідальність вищих верств людей міського стану". Таким чином, податки збирали вірні люди, себ-то присяжні голови та цілувальники. На це-ж указує „запитання про те, кому належить збирати податок за проїзд з дровами, чи вірним головам та цілувальникам, чи чоловікові гостинної сотні Ів. Володнмирову, що взяв на одкуп в Маяцькому й на Торських озерах мостівщину, пристань для байдаків, човновий та клюш- ний податки й за проїзд з дровами" ²) й „висилка до Москви, в порядкові звідомлення, митного та кружечного двору голови з цілувальниками" ³). З першого документу видко, що окрім здачі на віру, податки оддавалися на одкуп ')> ^як ось митні податки, трунковий прибуток та инші. Про те-ж свідчить „чоломбиття харківського полковника Федора Шилова й ізюмського старшини й козаків до всіх полків про здачу на одкуп в 203 кар. маяцького, торського та царевоборисівського податку" ^b). На це-ж саме знаходимо вказівки й в низці инших документів, напр.: „оддання без перекупу полковнику Кост. Донцеві, старшині й козакам мостівщини, пристани для байдаків і посаженщини на р.р. Донці та Ізюмі ^β)∙ „чоломбиття чоловіка гостинної сотні їв. Володимирові, якому було здано на одкуп в Маяцькому мостівщину й пристань, а на Торі подушний податок, про звільнення його від платіжу одкупних грошей з причини приходу в ці міста татар ⁷); „чоломбиття єльчаника посадського чоловіка Захара Меркулова про заклад у Маяцькому шинку й оддання йому на одкуп" ^s) і инш. Так збирання податків через вірних людей, як і за допомогою одкупів, вживалися завсіди в Московському царстві; причому останній спосіб, по малу-малу, витиснув собою перший. Проте, безпосереднього звязку між цими зборами і приказом Великої Росії не було, як це бачимо з справки, виданої з вимоги приказу Великої Скарб­ниці (Большой Казны)⁰), в якій говориться про „надсилку бояр. Бор. П. Шеремєтьєвим митного й горілчаного збору за 199 р. з Харкова до приказу Великої Росії". За кільце, що звязувало центральний приказ і місцеві органи поміж собою, був той самий білгородський воєвода. У випадкові недоборів, як це видно з ст. 1843 книги XVII, досліджування

^j) K л ю ч е в с к і н. „Курсі» русской исторіи", II ч., стор. 467 (вид. 2).

’) „Ояисаніе документові» н бумап»*, кн. XVI, ст. 1194.

) Ibidcni_l кн. XII, ст. 411, І.

⁴) Ibidem, кн. XVlI, ст. 1843.

^f,) „Описаніс документові» и бумап»", кн. XIV, ст. 1651 — Ізюм.

*) Ib idem, кн. XII, ст. 411, І — Ізюм.

’) Ibidem, кн. XIV, ст. 1337 — Маяцьк. ') Ibide т, кн. XIV, ст. 1651 — Маяцьк. 'j Ibidem, кн. XIV, ст. 1515, І — Харків.

причини недобору переводив полковник („сиск харківським полковни­ком про недобір горілчаних і митних прибутків у Маяцькому і Царе- воборисові“). Якщо причини були неслушні, то добирання переводилося опісля ’). Щоб скінчити про мита, треба вказати ще на підвідну повин­ність— „висилка підвід до Сумів". Дача підвід у Суджі для подорожніх бояр і воєвод та по гетьманських листах ^{[194] [195]), нехай вони й не стосувалися до фінансових справ, але їх відав приказ Великої Росії.}

Видаткові операції цілком ясні. Всі видатки приказу Великої Росії зводилися до одного з таких 4-х видів: „надання піддьячому грошової надбавки за Комлицьку посилку"; „чоломбиття піддьячого про видачу утримання за службу в Острогозькому полку при розборщиках“; „ви­силка грошових коштів на будування погорілих церков Миколаївського манастиря" або „чоломбиття протопопа соборної Успінської церкви про надання до церкви утвари, книг, риз, дзвона й грошового та хлібного утримання причту" ^{[196] [197] [198]), себ-то до надання, видачі утримання, дачі коштів на будування й утвар церкви. Четвертим був видаток на військові потреби. Пряма вказівка на нього мені не траплялася. Проте, можна певне сказати, що такий видаток був і, можливо, посідав одне з най­перших місць. Оскільки приказов! підлягали військові справи, як ми побачимо нижче — починаючи від укріплення міст і лагодження фортець, і оскільки ми не зустрічаємо даних, що приказ одержував звідкільсь на це кошти. — треба гадати, що все це переводилося коштом самого Великоросійського приказу. До цього-ж приводить думка про те, що приказ Великої Росії продавав волів після Кримського походу (за це вже говорилося). Коли приказ так вільно порядкує речами, призначеними для військових потреб (ми ніде не бачимо, щоб він виручені гроші передавав до иншої інстанції), то, очевидячки, набували їх його коштом. Одсилка із міст до Москви в Чужоземний (Иноземный) приказ рушниць, позосталих од Кримського походу *), ані трохи не суперечить наведеній гадці. Рушницями приказ, природньо, не міг розпоряджатися, як і будь- якою зброєю: їх, у випадкові походу, перекидали на військовий фронт, і озброєнням цілої армії приказ, справа ясна, займатися не міг. Так само було й з продовольчою справою підчас Кримського походу 1689 р. Великий Палац (Большой Дворец) шле на утримання військових людей різні продукти ’), бо військо тоді стягували з різних місцевостей до фронту. Приказ-таки витрачає кошти на звичайні військові потреби. Самий факт, що приказ видавав утримання сотникові, старшині й коза­кам [199]) і закупав овес для полкових коней ”), свідчить про те.}

Як і инші приказ», Великоросійський мав право судити. В Котоші- хіна в XVll розділі читаемо: „а кому трапиться про що бити чолом, чи на кому чого домагатися через суд, то таким людям у всяких своїх справах бити чолом і домагатися всяких розшукних і кабальних та инших справ указано, кого під яким приказом у відомстві й присуді написано й суджено". „Судити вказано в приказах боярам і окольничим, і стольникам, і дворянам, і дьякам — кому в якому приказі відати нака­зано, всім спільно".

Всі судові справи, що ними відав приказ Великої Росії, можна поділити на два яскраво виявлені моменти: суд самого приказу та кон­троль й керівництво місцевим судом. Справу судову в приказі постав­лено досить широко: сюди надсилано скарги на воєвод та служивих людей, доноси, заводи, кабальні справи. Про це свідчить низка доку­ментів: „чоломбиття сотника Якова Ковалевського й золочівських коза­ків на зловживання воєвод Акима, Андр. Авдієва" ’); „чоломбиття дітей боярських на полковника Гр. Донця за захоплення їхніх земель та вгіддів" ^{[200] [201]); „чоломбиття від миропільських сотників Прокопа Андрієва й Ром. Богодухова та звичайних козаків — усім містом за злочинство, злодійство й розбої від,тутешніх* і сторонніх зайшлих людей" і за те, що воєвода потурав злочинцям; указ воєводи „про охорону миропільських всякого стану мешканців од усяких нападок і розору" [202]); „допит у при­казі Великої Росії приведеної людини — поляка Андрія Вас. Песляка по чоломбитних на нього від сотника м. Межиріччя Семена Голуба й сотенного писаря сумського полку Леонтія Перехрестова. що обвинува­чували Песляка, наче-б-то він покрав срібло з Троїцької церкви в Межи­річчях. а в них у Москві вкрав,советного листа*, про віддачу Песляка на поруки" [203]); „чоломбиття козака рибінського полку Софрона Андрієва про звільнення брата його Михайла Андрієва з-під кабали новгород­ського мітрополіта й про впис його з дітьми й родичами до козацької служби" [204] [205]) та инш.}

Заслуговують на те, щоб на них зупинитися, ще документи, котрі дають вказівки на розсуд кримінальних справ у приказі Великої Росії: „передача з Розряду до приказу Великої Росії справи по чоломбиттю Малафія Смесова, батька померлого цілувальника Серг. Смесова, за те, що митний голова полковий козак Макс. Сидор. Косенков забив його сина ^β); инших дві політичні — „справа по доносу на суджинського архангельського попа Лаврентія Захарова за неїстові слова", ніби-то він московського друку книги ганить і на царів хулу покладає" ^[206]) і „ві­домість про,неїстові' слова Левка Ольшанця, що він їх сказав, сваря- чися з Гаврилом Істоминим, ніби Істомину з товариством землю,надали лукаві‘“ ’).

Крі.м розсуду по справах, що їх вносили на розвязання приказу, до компетенції його належав розшук, про що свідчать документи: „роз­шук у Острогозьку ольшанця Гаврила Захарова, замкнення його в тюрмі й висилка його до Ольшанську по обвинуваченню в тім, що він утік на Дін і приїжджає до ольшанську виводити з собою на Дін ольшанців і краде ольшанських коней ^[207]) та инші, та посилка для цього службових осіб^[208]). Догляд і керівництво місцевим судом, що в ньому розвязувано менш важливі справи, здійснювали через Великоросійський приказ. На це вказує: „перенесення з Маяцького до Ізюму справи по обвинуваченню донським козаком Трохимом Савелієвим маяцького мит­ного голови Мих. Мантулієва за побій та одібрання грошей“ ^[209]); „забо­рона воєводі Ів. Колюбакіну,волочити⁴ салдата Назарієва Чеснокова"^[210]), себ-то заборона коротояцькому воєводі затягувати судовий розсуд.

Мало освітлюють документи селянські справи. У трьох реєстрах просто знаходимо вказівку на справи про селянство ^[211]), без пояснення їх сути, проте 4 инші справи трохи кидають світло на них. Одна говорить про ґвалтовне покріпачення „черкас" з родинами^;), друга — за злов- лення збіглих селян ^β), третя „про дозвіл жити без кріпостей харків­ському селянинові, що його підчас голоду відпустив поміщик, не раху- ючися за збіглого", ^:)) і четверта про „чоломбиття і гумна молченського манастиря і різних путивльських поміщиків на білопільського й воро­нізького сотника та на білопільських й воронізьких козаків за підбу­рювання селян ^,υ).

Надзвичайно цікаві й документи, що свідчать про перепис мешканців у Острогозькім і Сумськім полках ¹') і в містах Старому й Новому Пала- тові Цей документ дає, крім того, вказівку на те, що приказ Великої Росії завідував також будуванням нових міст, а указом з дня 12 січня 1700 р. на нього накладавсь обов язок складати описи пограничних міст ^,3).

За найважливішу й найхарактернішу справу Великоросійського при­казу були військові справи. Спиняючися на справах цього роду, треба передовсім установити, в яких стосунках був приказ Великої Росії до Розряду. Ми вже знаємо, що він виділивсь з Білгородського столу Великого Розряду. В яких-же стосунках до нього був наново зорганізо­ваний Великоросійський приказ? Це питання має тим більшу підставу, UjO військові справи займають далеко не останнє місце в його компе­тенції. Про стосунки поміж цими приказами є цілком певні дані. Отож, усі судові справи козаків Слобідської України, виключаючи салдат ко- марицької волости ’), в питаннях земельних, у кримінальних справах, то-що, передавано з Розряду до Великоросійського приказу^{[212] [213]). Одна з проме- морій 1694—95 рр. приказу Великої Росії до Розряду говорить „про число старшини й звичайних козаків в сумському, охтирському, харківському й острогозькому полках Білгородського Розряду" [214] [215] [216] [217]) підчас лаштування до першого озівського походу Петра І; себ-то не зважаючи на те, що справи Слобідських полків передано до приказу Великої Росії, у військових спра­вах, підчас війни, вони й надалі перебували під відомом Розряду, а приказ Великої Росії відгравав військово-господарчу ролю допомічного органу. Цей документ остаточно стверджує правильність датування при­казу Великої Росії 1682-м роком. У віданні Білгородського Розряду й Великоросійського Приказу Слобідські полки перебували увесь час. Спо­лучення функцій, як видно, не було жадного, бо виділивши господарче життя Слобідської України в окремий приказ, доручивши йому й по­стійну охорону границь, — вищу військову владу, як фронту, що завсіди міг одкритися, — залишили в Розряді, а саме в Білгородському Розряді, виключно військові справи. На це вказує і тільки - но наведений доку­мент, і „довідка приказу Великої Росії про старшину й простих козаків, у Черкаських полках сумському, охтирському, харківському, ізюмському та острогозькому '), себ-то справка по вищій інстанції. Підчас підготу­вання до війни Великоросійський приказ збирав і висилав служивих людей '), подаючи при цьому відомості про їхню кількість, заготівлю запасів (смоли, дьогтю, прядива Й возових коліс), також коней та харчів для полків' ), організовував управління полками та пошту між Слобо­жанщиною й Москвою[218]). Підчас-же самої війни на ньому лежали цілко­вито господарчі обов'язки, а саме — „наказ продати частину волів, що перебували в Богодухові на кормах і що до походу нездатні" н); „від­пуск із Воронежа Дивногородському манастиреві пищалів та ядер для оборони манастиря підчас облоги"1*), а також „перевіз з Гундова до Ba- луйок хорих і поранених преображенського, семенівського і 6-ти стрілець­ких полків, а також залишених в Гундові гармат на підводах, взятих з міст ізюмського й рибинського полків", за розпорядженням од Розряду ,0). Всі розпорядження йдуть із Розряду. Отож звідтіль-же йде розписний реєстр, як видко з ст. 1442 кн. XIV. У справі обміну полонених Вели­коросійський приказ також відграє ролю допомічного органу. Отже по­лонених висилано до Сівську для обміну через Розряд, а до Розряду при промеморіях із приказів Малої Росії. Посольського, Великої Росії та Казанського Палацу (Дворца) ’). Очевидячки, бранці, що їх побрали полки Слобідських козаків, переходили до відання приказу Великої Ро­сії. Цю думку підтверджує ще й „чоломбиття воздвиженського попа Кост. Онуфрієва, нехай-би йому віддали полоненого татарина Санте- міра Шабаєва, щоб розміняти на брата його, що татари захопили, архан­гельського попа Данила44*) й „приводом в 197 р. харківськими козаками Як. Поповим з товаришами кримського татарина, що вони його взяли в лісі міста Соколова, допит татарина про звістки в приказі Великої Росії'[219] а).}

За мирних-же часів, коли військові справи вимагали меншої напру- жености й полягали найбільше в охороні кордонів, сливе не зустрі­чається вказівок на Розряд, хіба тільки як звідомлення про татарські вісті ’) й про кількість московських людей та „черкас" по містах ^{[220] [221]). Тоді приказ Великої Росії повинен охороняти кордони від навали татар­ської. Щоб захищатися від них по всіх полкових і сотенних містах буду­вали фортеці, а по деяких і природні укріплення. Укріплення робили по дорогах, що прорубали татари в лісах. Цим і пояснюється заборона, дана через приказ Великої Росії „краснокутським й охтирським мешкан­цям рубати ліси по річці Мерлу на будівлю, продаж, на салітряну, смоль- чужну й поташну справу" β)∙ Таких доріг було троє — Муравський шлях. Ізюмська сакма та Комляцька сакма, що зливалися з Муравським шля­хом. Муравський шлях ішов на захід од Харкова й Білгорода, двоє инших — на схід, себ-то через Слобідську Україну. Тому укріплення його провадив не тільки уряд, а й місцева людність. Спорудженням та пола­годженням цих фортець й укріпленнів відав також Великоросійський приказ[222]). Із таких укріплених місць утворилися цілі захисні лінії. Отож, з них закладено в середині XVll в. Білгородську лінію; згодом, трохи на південь, утворено трохи раніш 1680 р. — нову лінію. До неї увіхо­дили міста — Царевоборисів, Солоний, Савинськ, Балаклія, Лиман, Біш- кинь, Зміїв, Соколов, Валки, Новий-Перекоп, Ольшана, Золочів, Водо- лаги*). За краєм границь Слобожанщини і за розвідуванням вістей про татар доглядав Великоросійський приказ, а також бєлгородський воє­вода’). Через приказ оддавали розпорядження про охорону від навали міст нової черти’0); до нього-ж удавалися мешканці, напр., Солоного”), прохаючи надіслати для оборони міста піхоту і Маяцька про оборону la)_l∙ він-таки мав розшукувати,;нетчиків“ (тих, що ухилялися від військової служби) і збіглих із полків і карати їх ,). знов-же й допитувати бранців 'j).}

За другу функцію приказу за мирного часу є всякі службові полкові справи, як-от запис до козацької служби, відставка від служби, посилка й звільнення від неї до инших полків для салдатської служби, то-що^s). Нарешті з IV т.,,Повної збірки законів Російської Імперії** видно, що грамоти на надання й укази полкам цар давав також через приказ Великої Росії.

Отже, компетенція нашого приказу була дуже широка — вона охоп­лювала усі боки життя Слобідської України й цілком збігалася з попе­редньою діяльністю Білгородського столу в межах цієї території.

Те-ж, що він ніби-то залежав од Посольського приказу, дово­диться відкинути. Можна вбачати тільки, що він деякою мірою залежав од приказу Великої Скарбниці (Большой Казны) й Розряду. Перший був за контрольний фінансовий орган, другий — за військовий. Инакше й не могло бути в звязку з тогочасною об’єднаною фінансовою політи­кою. Військова єдність повинна була існувати за війн, на це вказує й назва Великого Розряду, як головної військової установи.

У звязку з реформами, що їх підготовляв Петро 1 у військовому і в державному управлінні, одколи засновано Ратушу (1699 р.), що за головну мету її було збільшити державні податки й підготуватися до Великої Північної війни (1700 р ), приказ Великої Росії року 1700 роз­павсь. Справи його передано до Розряду й Ратуші. У Вівліофіці з цього приводу читаємо: „Великоросійський приказ, в чийому відомі були охтирського, сумського, харківського та ізюмського Слобідських полків справи з 1688 р. — вони мало не всі відіслані з Посольського приказу, за указом 1700 року, до Розряду. У „Повній-же збірці законів Російської імперії** у томі IV № 1771 під 1700 роком 28 лютого е роз­порядження — „по яких містах споруджено шинки й митниці, мости й перевози на оброці й віддано ким на відкуп без перекупки, і відіслані з приказу Великої Росії до Ратуші, а також що в 207 році по нашому великого государя, нашої царської величности, указу й по грамоті з приказу-же Великої Росії звелено в харківському полку по городах запровадити знову митні й шинкові (кабацькі) збори й відіслані до Pa- туші-ж; і тим зборам й одкупам бути в Ратуші за давнім нашім, цар­ської величности, указом**. Твердження Вівліофіки можна прийняти тільки в звязку з передачею всіх фінансових, і звязаних з ними справ, до Ратуші. Питання про те, куди передано всі инші справи приказа Великої Росії, за браком даних, доводиться залишити відкритим.

С. ІГятницька.

^,) Ibid кн. 465, 1. ⁱ) Ibid кн. XllI, ст. 1273.

^a) Ibid. кн. XIV, ст. 1337 — Золочів; ст. 1651 — Острогозьк, Харків, Суми.