Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та на Україні.
І. Феодалізм в Польщі.
Нарис І. Вступ. Огляд літератури.
Питання про феодалізм у східній половині Европи не раз порушувано в історичній літературі протягом минулого віку. Розвязано-ж його більш-менш остаточно тільки що-до Росії.
До початку 90-х років там тривав погляд, що Росія йшла в свойому розвиткові особливим своєрідним шляхом і що, хоч можна простежити в ньому відносини, подібні до феодальних, ці відносини, як казав проф. Ключевський, утворюють инші комбінації й з’являються моментами зовсім різних процесів. Цим поглядам завдали непоправного вдару праці Павлова - Сільванського, доводячи, що феодалізм в дільничній Русі існував. Нова теорія викликала багато заперечень з боку видатних російських учених (Мілюков, Тарановський, Бороздін, то-що). але, кінець-кінцем, її прийнято, і тепер молодше покоління російських істориків, от як Покровський і Рожков ’), поділяючи російську історію на доби, виділяють окрему добу — феодалізм. За наших часів, коли історія, поруч з докладним вивченням індивідуальних явищ в розвиткові окремих народів, прагне узагальнювати історичні процеси різних країн, своєчасно було-б поставити питання про феодалізм на Україні. Деякі риси феодалізму в соціяльно-політичному устрою Українських земель одзначили були і українські *), і польські 3I вчені. Коли-ж справа торкалася походження цих рис, то вирішення її тою чи иншою мірою упиралося в феодалізм або Великого Князівства Литовського або середньовічної Польщі. Отже, щоб докладно з'ясувати суспільний лад України наприкінці Середніх віків, треба рівнобіжно студіювати лад цих держав. Елементи феодалізму яскравіше виступають в історії Великого Кн. Литовського, тому прихильники існування феода-’) Покровский, Русская история. Т. I—V. Рожков, Русская история в сравнительно-историческом освежении. Т. XI.
s) Акад. М. Грушевськи й. Барське староство та Історія Україми-Руси.
Т. IV И. А. Л и н н и ч е н к о. Черты изт> исторіи сословныхъ отношеній Галицкой Руси XIV— XV вв.') Prochaska О Icnnach і maπstwach па Rusi і Podolu. Szaranicwicz. Ry3 -stosunkδw wewnςtrznyeh Galicyi.
лізму не переводяться серед дослідників його історії. Одні з них стояли на ґрунті рецепції феодального права з Західньої Европи ’); инші мали його за природне місцеве явище [223] [224]), що утворилося, завдяки певним вимогам суспільно-політичного життя. Повставали суперечки, чи можна вживати термін „феодалізм" в його звичайному розумінні, чи краще уникати його [225]), не було систематичних дослідів, присвячених спеціяльно цьому питанню, але сумніву, що явища подібні до феодалізму, справді існували, сливе не було. Зовсім инакше стоїть справа в історичній літературі що-до існування феодалізму в Польщі. Думки сучасних істориків польських й російських зовсім розбігаються. Тимчасом, як проф. Любавський пише: „ми можемо констатувати, що первісна патріярхальна монархія змінилася на лад дуже близький до західньо-европейського феодалізму, Польща у даному разі йшла в своєму державному розвиткові паралельно з західньо-европейськими романо-германськимн державами"; польські історики, що їхні твори він наводить у літературі, або зовсім не згадують про феодалізм або рішуче висловлюються проти нього. Польська історична література початку XX віку (на жаль, за останні мало не 10 років ми нічого з Польщі не одержували) не порушувала питання про феодалізм. Таким чином, ми стоїмо перед загадкою — феодалізм на Сході й Заході, а посередині острів, що заховав свій особливий розвиток, не зачеплений загальною течією. Взявши на себе завдання дослідити елементи феодального права на Україні взагалі і в Галичині зокрема, я вважаю за потрібне з’ясувати попереду питання про існування феодальних начал в Польщі. Тільки тоді можна буде дати певну відповідь, що було в феодалізмі на Україні своє місцеве, а що перенесене з инших країн, Перед тим як розглядати історію середньовічної Польщі з погляду феодалізму, як його розуміє сучасна європейська історична наука, я наведу спочатку в хронологічній послідовності погляди на феодалізм видатних польських істориків. Не вдаючися далеко в глибінь XVIΠ-ro в., я почну від тих істориків, котрі починають наукову історіографію Польщі, утворюють, як каже Лелевель, нову епоху в розвиткові польської історичної науки — Нарушевіча й Чацького. В своїй докладній історії польського народу H а р у ш е в і ч студіював найбільше політичні події, надто малу звертаючи увагу на соціяльно- політичні стосунки й економічне життя народу; це була, як каже Лелевель, історія не польського народу, а держави та її королів; тому немає нічого дивного, що деякі факти й власні думки про лад середньовічної Польщі не містяться навіть у самому тексті, а подано в нотатках. А втім, нехай таких цікавих для нас приміток і не гурт, усе-ж можна встановити, як дививсь Нарушевіч на соціяльно-політичний лад Польщі X-XIV вв. Польську державу засновано, як і на Заході, завоюванням. Переможці склали з себе вищу верству — шляхту, вільні аборигени обернулися на підбиту людність — селян. Головний ватажок завойовників король захопив до своїх рук найкращі землі, а гірші поділив поміж шляхтою ’)• Постійні війни з сусідами спричинилися до того, що королі збільшували кількість шляхти, набираючи її, як то робив Болеслав Хоробрий, з німців, чехів, моравів, ба навіть з челяди, що її для цього відлущувано на волю •). Цим новим лицарям, як і частині давніх, надавало землі на умові військової служби; це землі ленні. Розмір земельних володіннів не відгравав жадної ролі; були між шляхтою і багатші й бідніші, але всі були королівські підданці і мали тільки одну прерогативу, що відбували військову службу i)∙ Де-далі становище змінилося. Країна розпалася на дільниці; кожен П’яст заводив свій власний двір, своє військо. Щоб. Зазначає Нарушевіч й инший шлях, що ним утворювалися феодали з компетенцією juris ducalis: коли королівська влада втратила значною мірою свою силу і збільшилася кількість тих, котрі завдяки своїм володінням могли вимагати від королів, чого хтіли, землі стали надавати на утримання за послуги. Давали ці землі в держання з правом одібрати, коли-б захтів король, і з обов'язком платити йому. Де-далі такі державці обернулися спочатку у володільців до смерти, а потім і в дідичів ‘). Вживаючи постійно виразу шляхта в місцях, де справа торкається обмеження королівської влади, Нарушевіч проте не визнає шляхетський стан за одноманітну масу. Щоб читач не зрозумів його неправдиво, він застерегає: „у кожному разі, коли я кажу про шляхту, я хочу зазначити цим словом як-найзаможніших магнатів наших (proceres, barones, comites), що для них дрібне наше лицарство завсіди було за знаряддя, щоб переводити їхні власні наміри під претекстом суспільного добра“ *). Кошицький привилей Людвика Угорського закінчив те, що частково робили до нього польські королі, — утворив з панів і шляхти новий феодальний стан [230])∙ Король — сеньйор, шляхта — васали, — ця формула трохи поширюється, коли ми вийдемо за межі Малої Польщі. Річ у тім, що в перші часи по тому, як Польська держава поділилася поміж синами та внуками Кривоустого, всі князі були самостійними правителями, незалежними один від одного, хоч деякою мірою повинні були коритися, за постановою того-ж-таки Кривоустого, старшому — Краківському. Згодом ця рівність зникла, і бідніші та слабші князі стали залежні од князя Малої Польщі, що прийняв титул короля. Так Мазовецькі князі за Казиміра В. дали приклад інфеодації і стали підлеглі королеві ь). Од Людвика Угорського кількість князів-феодалів, як відомо, збільшилася. Коли взяти на увагу цей факт у звязку з тим, що зазначено попереду, то перед нами повстає феодальна єрархія: нагорі стоїть король-суверен, од нього тримають на ленному праві землі дільничні князі, од князів — на тому-ж- таки ленному праві, хоч і на инших умовах, тримає шляхта. Далі ерар- хії Нарушевіч не продовжує, хоч і визнає, як те зазначено попереду, що серед шляхти єдности становища не було. Молодшим сучасником Нарушевіча був Ч а ц ь к и й. Широко освічена людина, що Грунтовно знала історію римського та західньо- европейського права, він не мав сумніву, що Польща в свойому розвиткові йшла тим самим шляхом, що й инші європейські держави. Цю думку висловлює він не раз у своїх творах. „У Польщі, як і в инших країнах земля спочатку належала князеві**, пише Чацький: „він роздавав частини землі феодальним звичаєм*4,)∙ Хто одержував землю, той одбував військову службу. Поруч з міркуваннями про первісне землеволодіння, звязок його з військовою службою і перетворення лена в батьківщину, Чацький відзначає, як плутали у середні віки приватне і державне право і як у міру того, як держава розвивалася, перше переходило в друге. „Земля, що залишалась у власних руках князя, вимагала правління, а володарі земель, що їх одержали, вимагали суду, зверхництва та опіки. Особи, що правили королівською власністю, були під різними назвами простими слугами короля, а разом з тим суддями підлеглих їм васалів, владників леманств і бояр. Управителі замків сполучали в своїх руках діяльність слуг короля і урядовців краю. Щоб краще зрозуміти, розглянемо воєводство Підляське. Частина воєводства Троцького, воно зробилось окремим року 1522, в правління Сигизмунтів, батька й сина, даючи нам яскравий зразок переходу власности королівської в батьківщину, перетворення слуги в урядовця, державця в старосту. А що бачимо у Підляшші, то можна простежити і в кожній частині Польщі тільки з різницею в часі** ь). Окремі уривки, розсипані по різних місцях твору Чацького, не дозволяють дати повну характеристику польського феодалізму, як його уявляв собі автор. Тільки-ж вони переконують читача в тім, що для Чацького це був факт, який не викликав сумнівів, не потрібував підтвердження, а навпаки сам міг з'ясувати низку явищ, приміром, посполите рушення0), вилучення доньки із спадкування нерухомого майна") і т. и., що залишилися-б, без допущення феодалізму, не зовсім зрозумілими. Проти польського феодалізму рішуче виступив славетний польський історик Леле вел ь. Найвиразніше висловив він свої думки з приводу цього в статтях: „ Rozbidr prac Historycznych A. Naruszewicza і Т. Czac- kiego**,,,Krdtkie zbiory historji Polskiej** і,,Pordwnanie Karamzina z Naru- ,) Dzieh Т. Czackicgo wydany przcz Raczyiiskicgo. Poznan 1843, tom I, str. 267. 2) ibidem, ztr. 289. ’) ibidem, ctr. 220. 4) ibidem, str. 219. b) ibidem, 268. 0) ibidem 248. ?) ibidem 278. szewiczemu. Французькі філософи XVlll в., дивлячись на історію инших народів через скло, від краю до краю нафарбоване феодалізмом, як його знали у Франції від Хлодвіґа до Бурбонів, розтягнули його на всеньку Европу. Думки французькі в той час охоче скрізь приймали. Тому скрізь повірили, що справді вся Европа була феодальна. Не минула ця доля й Польщі. Серйозний Нарушевіч накинув затьмарення феодалізму на початкову історію Польщі; з тих самих міркувань виходив менш обачний Чацький. У обох, каже Лелевель в нашому місці, заховалася помилка, властива для попередніх історичних праць, а саме: звязуючи історичні факти східньої Европи, себ-то польського краю і народу, з Европою західньою, вони малювали ці факти на зразок західніх... У всякім разі обом бракує належного поглибшення тих різниць і особливостей, що виникають з иншої натури королівств східніх і західніх, і встановлюють инший характер побуту. Навіть англійці, позбавлені змоги належно ознайомитися з джерелами для польської історії, не роблять такої помилки. Так відомий історик Галам, вільний від впливу французів, уважний спостережник подій, висловив незабутню думку: не можна розтягати феодалізм на Польщу і на Русь, як те помилково робили. Польська шляхта рівноправна, була непідлеглою між собою: хто був нижчий від шляхтича, той був підданець. Власне польську державу можна дуже влучно протиставити феодальній системі з її численними ступнями та взаємними зобов'язаннями ’). Од критики Лелевеля перейдемо до його власних поглядів. Одколи варвари осіли в провінціях Римської імперії, король з народом своїм опанували землі, як свої allodia, були їхні власники і володарі, зобов'язані військовою службою, але не королеві, а народові, чи країні, одчизні. Од усіх найбагатший король роздавав тимчасові beneficia. То був у європейських народів лад алодіяльний. Через деякий час, у Франції у IX в. урядовці зробилися дідичами і державцями великих земель, князівств та графств, -володіли землями (feuda, Iennosci), що визнавалися за королівські; сами залежали від короля і деспотично правили мешканцями. З тих мешканців барони, як vassali, підлягали їм безпосередньо, а тим баронам — підвасали. Allodia перетворилися в feuda. Васали повинні були служити військово тільки своєму сеньйорові. За такого феодального ладу утворивсь з васалів шляхетський стан: він міг кінно виконувати свої лицарські обов'язки і звільна добував одностайного політичного значіння. Селян у той самий час звільнено від неволі. Такий лад найбільш розвинутий у Франції та Англії, куди його перенесли нормани, поширювавсь помалу і незразу по инших країнах і набував різних модифікацій. Крім Англії, ніде не повстав раптово, скрізь пристосовувавсь до умов того народу, що впливав на нього; відміни йшли так далеко, що в деяких країнах згодом ледві можна розпізнати елементи франкського феодалізму а). ,) Polscn, Dzieje і Rzeczy. rozpatrywane przez Lclewela. Т. XVIII. 280 st- squ. a) Polscn... el cet. Т. XVIl. 132-133. Збірник Ком. зах.-рус. τn угр. πρ⅛nα. nun. ∙. 17 В Польщі, Угорщині та Скандинавії можна простежити деякі впливи феодалізму, але дуже різні і притому зміняні місцевими звичаями. В Польщі аж до часів Кривоустого не було ні феодальних надань, ні феодалізму. В польських наданнях монарх звільняє від обов’язків права польського, допускає німецький республіканський (гмінний) суд, але свого права суду на панів не переносить і ніде не вважає за свою землю, що нею володіють мешканці. Такі надання не феодальні, не ленні. Між ними можна найти тільки вийнятки, що мають подібність до денних. — Один тільки з урядовців — староста Поморський чи Гданський зробивсь спадковим васалом корони (та й то не так, як бувало у Франції сторіччя назад); нарешті фамілія П'ястів, що широко розродилася, дала таких васалів, але вона й стала на перешкоді утвореному феодалізмові, бо правила вона своїми підданими різного стану, а не васалами. У кожнім разі феодалізм, який він був, настав за внуків Кривоустого. Допіро внуки Кривоустого звільнили духовних від повинностей, ab omnibus aug,ariis, peraugariis, quae principibus ducibusque debentur ’)• За головну й найважливішу ознаку феодалізму є особистість і обов'язкова служебність; вільної людини феодалізм не терпить 2). Ніде за часів розвитку шляхетських вільностей не бачимо ми особистої під- леглости, ніколи нема на те нарікань подібних до тих, що виникають у Литві ще за часів Сигізмунта-Августа. Шляхетський стан взагалі не було вплутано в жадні ленні звязки 3). Припускає Лелевель існування елементів феодалізму тільки в відносинах поміж шляхтою і кметами. ВислицькиЙ статут, — пише він, — знає кмета в певному стані васальства, правда, нерозвинутого. Кмет держить панську землю, деякою мірою прив’язаний до неї; кривда його є кривда його пана, отже відшкодуванням кривди (тілесної) пан ділиться з кметом. Але кмет це вільна людина, підлягає тому самому праву, що й шляхта, в одних з нею стає судах, є, одне слово, підданий того самого пана-короля. Служба кметів полягала в панщині. Такий був характер феодальних стосунків кметів і шляхти у XIV* в. „Я певний того“, — закінчує Лелевель, — „що в Польщі король панував безпосередньо над кожним громадянином, що навряд чи хто був виключений від державного суду через суд сеньйоріяльний, що громадяни королівства завсіди були алодіяльними власниками земель, що не треба було масу людности звільняти з неволі, бо всі були вільні, треба було тільки заховати їх у їхній вільності, що громадяни не брали на себе васальних обов’язків, самих кметів феодальна залежність була нерозвинута, одне слово, за ввесь час панування П'ястів справжнього феодалізму не було і не могло бути. Поодинокі з того вийнятки доводять, що західній феодалізм у різні часи впливав на Польщу, але доводять, разом із тим, що то дрібні вийнятки, яких до Кривоустого не було" ’)• 1) Ibidem. 135-136. a) Т. XVlII. 288. 3) Т. XVIL 136. ‘) Т. XVII. 137. Нарушевіч і Чацький, виходячи із що-найзагальніших ознак феодалізму, а може ще більше з французьких поглядів, що тоді були панували, визнавали феодалізм за певний ступінь розвитку в історії польської держави, як і в історії инших країн. Історик Лслевель спростовує їхні погляди. Захоплений ідеєю своерідности історичного розвитку польського народу, нагадуючи в цьому відношенні московських слов'янофілів, він визнає за характерну рису польського суспільства вільність народу, і часто неохоче під словом „народ" розуміє „шляхту" і навпаки. Поставити шляхту в залежність від будь-кого, окрім короля, було для нього цілком неможливо: це викликало-б протиріччя між фактом і теорією. Тому ми бачимо, що шляхта у володінні землею незалежна не тільки від панів, ба навіть од короля: її володіння алодіяльні. Коли де документи протирічать алодіяльності, це незначний вийняток із загального становища. Щоб підкреслити різницю поміж Польщею та Заходом, Лелевель припускає навіть непевні визначення феодальних відносин, напр.: „сеньйори сами залежали від королів і деспотично правили мешканцями; з них (мешканців) барони підлягали їм безпосередньо, як васали, а їм підвасали". До кого виявлялася ця деспотичність — до васалів чи до підвасалів? Можна далі зазначити і такі місця, де Лелевель-історик стоїть у цілком виразному протиріччі з Лелевелем-соціологом: попереду я навів був його власні слова — „в Польщі король панував безпосередньо над кожним громадянином"; а от що ми читаємо в υPoIsca wiekow Srednich": „звичайні володільці й звичайні володіння, dominia, зоставалися під правом крайовим, обтяжені загальними повинностями, народньою службою; ті-ж володіння, що їх надано було jure haereditario, мали свого володаря, що судить, править, призначає повинності, є праводавець, володіє jus ducale, владою, є, одне слово, незалежний державець (niepodlegly Samowladca)" ,)∙ Нарешті, визнає Лелевель присутність ленних стосунків зверху: король — дільничний князь, і знизу: шляхтич-кмег, не визнає тільки середини: король — шляхта. Причини такої перерви так і залишаються нез'ясовані. Історик прав слов'янських Мацейовський пішов тим самим шляхом, що й Лелевель, тільки зм'якшив де-не-де рішучість тверджень або дав поясніння фактам, що стояли в протиріччі з теорією. З самого початку, приступаючи до розгляду феодалізму у слов'ян» він встановлює дві формі його. Одна існувала у французів та англійців і була наслідком завоювання: звитяжці, поробившися власниками звойованої країни, хоч і залишили землю в руках місцевої людности, але примусили її служити собі, платити податки й вимагали присяги на вірність. Инша форма була у лангобардів, саксів та швабів. У них кожен громадянин міг вибрати собі сеньйора, а міг залишитися нікому непідлеглим. Залежність тут була не примусова, а добровільна. Першу 1) Polsca wiekow sreСаксонське ленне право у статуті Олександра, бо в Шльонзку (в князівствах Осьвіцімському та Заторському), повернутому до Польщі, існувала німецька ленність у цілковитому розумінні цього слова, і ЇЙ підлягали не тільки солтиси, ба й шляхта" 2). І. В. Бандтке, відомий автор історії польського права, також як і Чацький, визнає, що в середньовічній Польщі були елементи феодалізму. „Феодальні відносини. пише він, — рано перенесено до Польщі від західніх сусід. Прийняття христіянства, стосунки Болеслава 1 з Оттоном ПІ, пошана до німецьких імператорів, як наступників імператорів Риму і державців цілого світу — були приводом до того3). Militia, сііеп- tela, servitium, Fidelitas,... milites, Fideles, curales, nobiles, вирази, що характеризують ленність, скрізь вживається у М. Гала. Вони наводять на думку, що Болеслав 1 перший прийняв її, коли не відновив або поширив після Земовіта" *). Але, приймаючи гіпотезу, що польський феодалізм походить з Німеччини, Бандтке разом з тим визнає, що економічні умови самого життя сприяли перенесенню чужих звичаїв, коли не вимагали їх. „Брак грошей викликав надання землі, як на Заході, так і в Польщі, за службу чи військову, чи на посадах, надто коли володіння землею було тісно звязано з її обороною 'j). Обдарований землею лицар повинен був domino semper et in omnibus obedire. De bonis jure militari institutis, — каже статут Казиміра B., — вимагалася присяга на вірність та слухнянство". Відносини сеньйора та васалів, що утворювалися поміж князем та його найближчими слугами, не обмежувалися тільки цим вершечком суспільства, а поширювались у низ. „Не тільки монархи, Болеслав 1 та його наступники, мали своїх обдарованих землями лицарів і Fideles, clientes, обовязаних присягою вірности, але й прелати та приватні особи. Св. Станіслав біскуп краківський, як свідчить його життєпис, мав curiales et beneficos своїх ленників. Мав їх і Збігнев"c). Не можна проте сказати, що Бандтке додержує до кінця свою думку про феодалізм у Польщі, як він висловив її у наведених рядках. По-над усякі сумніви стоять феодальні відносини першого ступня, себ-то поміж королем та його безпосередніми васалами. „За Болеслава Ш-го ,) Ibidem, 184. ’) Ibidem, t. IV. 342. 3) I. W. Bandtkie. Historya Prawa Polskicgo, Warsz. 1850. str. 98. l) Ibidem. 247. ∙∙) Ibidem, 100. 0) Ibidem, 248. Помор'я доручалося місцевим князям з феодальними обов'язками. Князі Шльонзку склали hold королеві чеському. Од Казиміра В. князі Мазо- вецькі були васалами короля і складали присягу на вірність". Що-ж-до підвасалів. то Бандтке зрікається свого попереднього твердження, ніби вони існували у приватних осіб. „Шляхтич не підлягав шляхтичеві і не був обовязаний до такої вірности та служби, як королеві". Тут Бандтке покликується на отаке місце у Кромера: „Одному сливе (fere) королеві підлягала шляхта (nobilitas)... з инших осіб, надто приватних, ніхто не мав шляхти, підбитої Йому разом з землями, за вийнятком хіба Руської землі (in Russia), на підставі стародавнього права князівського роду. Мав (крім короля) ще Краківський біскуп у Сіверській землі, мав і біскуп Вармський, а також колегіум його церкви; мав навіть Плоцький praepositus. а може ще Й инші (alii fortasse). Можна, проте, поважному шляхтичеві або лицареві взяти, за згодою власника, солтиство чи війт- ство на чужих землях" ’)• До цього тексту я повернуся далі, а поки-що завважу, що навряд чи може ця цитата підтримати міцно думку Бандтке, особливо друга її половина. У логічному звязку з цим місцем стоїть инше: „коли всі володіли землями, коли ні землі jure πιilitari, ні землі надані на инших підставах не вимагали у нас hold у і поновлення присяги (renovatio feodi) утворилось одно тіло, один стан шляхти. Привилей від короля Людвика 1374 р. стер різницю між землями, сувору підлеглість земель, наданих jure militari, прищепив братерську рівність шляхті, а вона не дозволяла підвласности рівного рівному2). Далі Бандтке обмежує поняття феодалізму, оскільки воно торкається дрібних васалів- шляхти. „Ми не знаходимо, щоб нащадки ленника, обдарованого землями, поновляли присягу (renovatio feodi). Приватні надання робились у нас зразу на особу й її нащадків чоловічої стати. Не було у нас феодів особистих. Тільки коли збували надані землі і навіть у суперечках та поділах землі вимагали дозволу й посередництва державця"3). Бандтке не мав за своє завдання з'ясувати питання про феодалізм, торкавсь його тільки мимохідь, тож не дивниця, що ми не знаходимо в його історії права ясної цілком викришталізованої характеристики. Про- відну-ж думку тих міркувань, що їх наведено було вище, можна визначити його власними словами: „як військова служба, так і уряди мали своєю підставою ленність, хоч теорія її не викришталізувалася в нас (у Польщі) цілком; копія не стала у всьому подібна до оригіналу, перейнятого у французів та німців". Як бачимо, Бандтке не погоджується з Лелевелем в його висновках що-до феодалізму; він почасти поділяє думки Нарушевіча, а почасти Мацейовського. Разом з Нарушевічем визнає він польський феодалізм, але підкреслює різницю між ним і феодалізмом західнім. Ідею братерської рівности шляхти, що її виразно висунув Мацейовський, він прий- ’) Kromer. Dcscriptio Poloniac, р. 91 — 92. 9) Bandtkic, str. 103—104. ’) Ibidem, 248. .мае цілком, тільки відносить здійснення її до XIV в. На жаль, Бандтке не зазначив, в чому, на його думку, полягає відміна між феодалізмом західнім і польським. Хоч в одному місці можна вбачати її в тому, що серед польської шляхти не було феодальної єрархії, дак зате-ж в ин- шому — саме навпаки, автор одзначае, що вона є. Висловив він іце одне цікаве міркування — залежність виникнення феодалізму від економічного стану країни, але одинокою фразою так і обмеживсь. У читача не залишається певного вражіння що-до походження феодалізму: є він наслідок переймання чи органічного розвитку? Німецький історик P. Pen ель рішуче став набік Лелевеля і підвівши підвалини під ідею рівности шляхти, з’ясував відносини її до можного панства...Шляхта, — пише він, — володіє своїми землями, як вільною власністю, і заховує рівноправне становище усіх своїх членів. Воно ґрунтується на рівності всіх вільних у давній громаді. Члени її скупчуються родами. Тримаючися міцно цього союзу, шляхта поруч князів та церкви є господар земель" ,). Визнавши за одну з основ рівности шляхти вільну земельну власність, Репель повинен був далі дати пояснення становища тих шляхтичів, котрі володіли наданими землями. Здавалося-б, що їхнє становище мусить деякою мірою відрізнятися від становищ і власників. А втім, Репель цього не визнає. „У всякому разі, вже в ХПІ-му віці, коли не раніш, князь роздавав за послуги землі, що мовою перекладеного Великопольського статуту звалося gymyenge wy- sluzone, але ці землі мали тільки те одне спільне з леном, що вони поверталися до князя, коли той, хто одержав землю, не мав нащадків чоловічої стати; до родичів земля не переходила. Здається, инших обмежень не було. Через те, що князь вимагав військової служби від усіх шляхтичів, не могло бути особливих умов для таких надань, і на них дивилися як на нагороду, милостивий дар“ 2). Тут-таки Репель наводить привилей Болеслава Великопольського 1276 ρ., звідки видно, що землю, коли не було синів, повертали до князя, і підкреслює, що ні в даному, ні в подібних документах не вжито слова feudum. Це, на думку Pene- леву. стверджує його попередні міркування. Далі, та-ж сама рівність шляхти і вільність землеволодіння сприяли тому, що вищі посади урядовців зробилися спадкові. У Німеччині лицарство, що володіло дрібними ленами, добивалося їх спадковости і залежало від вищих феодалів. Навпаки, в Польщі вищі урядовці були не тільки слуги князя, але й представники всієї шляхти; маса шляхти вільно володіла землями, не через лен звязана була з окремими багатими родами і тому утворювала противагу домаганням до спадковости вищих урядів3). Репель зовсім одкидає існування феодалізму в Польщі, йому він протиставить рівність, а феодальній єрархії— гуртування родами. Оскільки ми зустрічаємо феодальні елементи, ми можемо бути певні, що вони ,) RocpeL R. Gcschichtc Polens. Hamburg, 1840, str. 306. *i) Ibidem, str. 305, прим. 3. 0) Ibidem. прийшли до Польщі з чужої сторони. „Германські елементи, зокрема інститут імунітету, вдерлися в суто слов'янський організм держави і на сполученні обох, слов'янського з германсько-західнім, Грунтується дальший розвиток польського державного життя*4 ’)• ∏a жаль, видатну працю Репелеву доведено тільки до р. 1289 і через те ми не знаємо, як уявляв собі автор конкретно розвиток суспільства підо впливом двох різних начал. Доповнює Репеля д-р І. Каро. У передмові до своєї праці a) Каро зазначає, що він продовжує оповідання з того пункту, де воно перервалося у Репеля, і намагавсь, оскільки міг, заховати дух і напрямок твору Репелевого. Ідея вільного землеволодіння, рівности шляхти і гуртування родами набуває у Каро повного розвитку. Організація польської шляхти мала в своїй основі принцип братства, а не підвладність, що на Заході виникала із феодалізму; вона являла собою не скалю гідностей і звя- заного з тим значіння, але рівні групи, що складалися з елементів однакового правного становища. Звичайно, фактичні відносини, що витікають із володіння, викликали більше чи менше значіння, як наслідок більшого чи меншого розпорядження засобами, але абстрактне право належало всім членам групи однаково. Центральним пунктом кожної групи був герб та заклик. Навколо представника братства, що володіє землею, кожен час є підлегла йому сила військова, що її він не придбав за платню або через роздачу ленів; він може розпорядитися нею через солідарність інтересів роду. Таким чином, ми бачимо в родових братствах компактні маси, що на них мусіла вважати держава ). Але держава не тільки вважала на шляхту, вона, як каже сам Каро, залежала від неї. Повстає питання: через що шляхта помалу захопила до своїх рук частину державної влади? „З’ясувати це питання було-б дуже легко в феодальній державі. Верхи феодальної скалі до певного ступеня були тими елементами, що діяли безпосередньо під королівською владою. Зовсім инакше було в» нефеодальній Польщі"... В міру того, як зникала первісна простота відносин і ускладнялося суспільство, ані вільна власність, ані jus militale не могли бути моментом, що відрізняє шляхту від инших станів. Адже й солтиси і кмети могли набути jus militale, тим- часом як шляхтичі могли втратити володіння. „Таким чином, ані походження, ані вільна власність, звязана з військовою службою, не могли бути за ознаку шляхетства, через те у Польщі раніше, ніж на Заході, почали вживати, щоб відрізняти, прізвища та герби. Загальна вільність та рівноправність, що належали всім членам герба, могли затриматися тим легше, що західній феодалізм був для Польщі тільки зовнішньою плівкою; так виникли ті могутні союзи, що як,роди* або,герби* виступають за доби, що ми її розглядаємо" *)• Коли шляхту було так організовано, не мав значіння ступінь походження; далеко більшу ролю від- ’) Caro J. Geschichte Polcns. Т. П. Gotha 1863. i) Ibidem. a) Caro II. 416. ,) Ibidem, 514. гравало те, до якого роду належав шляхтич. „Чим більше в роді було членів-братів, тим більше було його значіння, тим більша була громадська вага тих, що, як прямі нащадки і представники гербу, стояли на чолі його. Коли до цього додавалося володіння родовими маєтками, надто великого розміру, то недалеко від того, щоб усі ці,брати* або прямі родичі з їх невеличкими землями скупчувалися біля голови гербу на зразок римської клієнтури. Відси вияснюється, що рівність шляхетства по суті була одною формулою без змісту (eine Forme ohne Begriff). Оскільки мало взагалі організм, що складається з різноманітних елементів, може заховати їх рівність, остільки мало було в дійсності рівно- сти у польської шляхти. Тому ми бачимо у XlV в., що найвищі посади та чини у державі, світські та церковні, знаходяться в руках окремих видатних та багатих земельними володіннями родів, що, опираючись на свою гербову клієнтелу, утворюють велику силу у державі і мають навіть вплив на саму королівську владу’* ,)∙ В наведених місцях Каро категорично відкидає феодалізм, як природню для Польщі організацію суспільства, проте він визнає існування деяких елементів його, пересаджених з чужого ґрунту. Казимір Великий зробив спробу завести німецьку систему правління через придбання феодальних герцогів; король Людвик, вихований в дусі феодалізму, продовжував цю систему, але вона була цілком протилежна національній системі братств і викликала внутрішню боротьбу, що закінчилася перемогою національних начал. Словами Кошавської конвенції „dummodo non descendat de stirpe ducali** національний принцип братств переміг західньо-европейський феодалізм і усунув можливість його впливу на державу та управління**. „Коли ми подивимося на цю систему в її основі, — формулує остаточно свою думку Каро, — то її життьовий принцип — феодалізм. Ми маємо, таким чином, у польській державі иншу категорію федерованих елементів; тимчасом як провінції з їх різноманітними особливостями становлять перший ряд** а). < Каро не додержав обіцянки, що висловив її у передмові до свого твору: думка Репелева, що дальший розвиток польського державного життя ґрунтується на сполученні слов’янських та германських елементів, повисла в повітрі; Каро не розвинув її й не обґрунтував. Навпаки, германські елементи він визнає тільки за зовнішню плівку, що зовсім не прищепилася на польському ґрунті. Другу ідею Репелеву — гуртування шляхти родами — він засвоїв цілком і збудував на ній свою теорію федералізму. В словах Каро що-до „родів** або „гербів** треба відрізняти два питання: одне — про їхнє походження, друге — про стосунки поміж собою їхніх членів. На перше питання Каро відповіли не дав: слова його, — що ні походження, ні вільна власність не могли бути ознакою шляхетства, і тому в Польщі раніш, ніж на Заході, почали вживати, щоб відрізняти, прізвища та герби,—можуть пояснити тільки походження гербів, як ознак шляхетства, а не „гербів*1, як могутніх організацій. Не дурно проф. Бо- бржинський свідчить (через 17 років після виходу книжки Каро), що важко ще дати певну відповідь на питання, як утворилася організація шляхетських родів та гербів ’)• Унутрішня організація їхня теж залишається нез’ясована: з одного боку, всі члени рівні, а з другого — рівність це сама „порожня форма без змісту**. Порівняння з римською клієнтелою не тільки не допомагає авторові, а навпаки може пошкодити. Адже, як показують спеціяльні студії над цим питанням, патрон і клієнт останнього віку Римської республіки і імперії далеко не були рівні. Здебільшого клієнт був в економічній залежності [231] [232] [233]). Немає чого говорити про ранню клієнтуру, що має без сумніву феодальний характер1). Найменше, звичайно, можна послатися тут на справжні родові звязки, що охоплювали-б хоч основне зерно „роду*[234] [235]. Родова організація може заховатися дуже надовго, як, наприклад, шотландські клани, тільки-ж за однією умовою спільної земельної власности ,)∙ У Польщі-ж Xlll в., як каже Р. Губе, невідомо спільного володіння і користування маєтками цілим родом під керуванням чи найстаршого, чи виборного члена роду. Спільне володіння маєтком і то не більш, як у кількох поколіннях, є випадковість і кожну хвилину може бути розірванеь). Кращим покажчиком цього є значне обмеження прав родичів на контеста цію проти збування дідизних земель [236] [237] [238]). Причини цієї повторної організації родів- гербів саме в той момент, коли Справжні роди розклалися і зникла спільна власність, дуже цікаві, але, на жаль, ні Репель, ні Каро не з’ясували їх. Відкинувши феодалізм, як чужу для Польщі організацію суспільства, вони поставили на його місце ікс, значіння якого не відкрили. Не відкрито його так що й досі. Після Каро сливе ніхто з польських істориків, що охоплював усю історію Польщі або її середньовічну добу, не зупиняється на феодалізмі. Одні, як Губе ^), Моравський ъ), Бобржинський[239]), торкаються його мимохідь, щоб протиставити відносинам польського суспільства. инші, як Шуйський ’), Пекосінський '•), Бальцер [240] [241]), Ky- т ш е б а *), зовсім не згадують про нього. Здається, що після Лелевеля, Репеля й Каро вважали за незручне порушувати питання про феодалізм. Єдиний тільки Смолька присвятив йому двоє сторінок у своїй монографії,,Mieszko Stary і jego wiekα. Але сторінки ці дуже цікаві з боку методологічного підходу до з'ясування середньовічного устрою Польщі, тому дозволяю собі навести їх. „Міжнародні стосунки Европи, засновані на феодалізмі, мало торкалися Польщі. Тим менш проструювавсь феодалізм у стосунки унутрішні як політичні, так і громадські. Тодішній політичний лад Польщі можна визначити словами — необмежена монархія з патріархальним характером (zacrojem). Поняття земельної власности жадною мірою не звязувано у нас із поняттям державної влади і правління. Широкі простори землі були в руках у церкви, магнатів і владик, а в невеликих окремих частинах — в руках бідних дідичів, як первісна власність, необмежена будь-якою ленною зверхністю. Князь, що панував над цілим краєм, не міг ті приватні землі чи церковні називати своєю власністю, тимчасом як король французький або англійський, як зверхник усіх феодальних бароній, що підлягали його владі, був власником усіх земель своєї монархії. Навіть коли вимирали всі нащадки польського дідича, не князь забирав його власність, але дальші родичі й члени роду, поки вистарчало нащадків першого власника землі. Тільки свіжі надання князеві поверталися до нього, коли не було прямих нащадків, бо ніхто з роду не міг претендувати на ці землі. Разом із тим, коли на Заході від колишньої влади монарха залишилося короні тільки зверхництво над територіями васалів, у Польщі панування князя поширювалося однаково на землі і князівські і приватні, і вся влада цілком скупчувалася в його руках. Він один тільки правив, маючи в незчисленних шерегах урядовців слухняні виконавчі органи своїх наказів. Коли з них хто був можний пан, його урядова влада була тільки еманацією влади князя і не залежала ні від Його володінь, як у світі феодальному, ні від громадського становища, і продовжувалася доти, доки цього хтів князь, ніколи не переходячи спадково від батька до сина. Межі й поле діяльности такої влади визначав князь. Отже, найчастіш бувало, що можний пан справу- вав свій уряд у провінціях, далеких від його спадкових маєтків, тим- часом як над ними простягалася влада иншого урядовця, також від князя призначеного. Невільна сільська людність, обробляючи чужі землі, була власністю свого пана, як худоба, іцо під його батогом тягнула плуга на панському полі, як збіжжя, іцо висіяне його рукою, сходило на панському полі, але перед державною владою князя схилявсь однаково й магнат і його невільник, бо всяка влада виходила тільки від князя. Над вільними-ж людьми, що сиділи на чужому ґрунті, власник маєтку не мав ніякої влади, бо чинші та данини були наслідком приватної умови, а пан і чиншовик були рівними перед лицем князя4' ’)• Подана характеристика внутрішнього устрою Польщі відноситься до часів Бо- леславів. Смолька в даному місці виправляє помилку Нарушевіча й Чацького, що відносили феодалізм аж до часів Болеслава 1-го. Цілком справедливо, як каже /келевель, що до часів Кривоустого не можна й говорити про феодалізм. До поділу держави за нащадків Кривоустого ми маємо той тип держави, що його на Заході називають державою варварською. Найліпше було-б прирівняти ЇЇ до Франкського королівства за часів перших Меровінгів. Тому можна тільки дивуватися, що такий солідний знавець західньої історії, як Смолька, протиставить політичний устрій Польщі устроєві західніх держав, беручи на увагу тільки одночасовість їх існування і зовсім не вважаючи на те, на якому ступеневі розвитку вони стояли. Таке спростовання нічого довести не може.—. Після Кривоустого єдність держави зникає, країна розпадається на дільниці і стає подібна до Европи відповідного ступеня розвитку. Смолька відкидає можливість пояснити соціяльно-політичний лад Польщі тими самими чинниками, котрі викликали феодалізм на Заході, і подає свою власну теорію. „Поділення землі було спільне для всіх слов'янських держав, як річ неминуча в кожному тодішньому політичному устрої, де тільки не було ліків у феодалізмі 2)∙ Не терпіла атмосфера середньовічної доби великих державних організмів, і що на Заході утворив феодальний устрій з відбіжними силами, які розбивали держави на атоми, того досягли на польському ґрунті, чужому для феодалізму, инші чинники. Індивідуалізм одиниць (у 1 Іольщі), що так широко й могутньо виявляв себе в середньовічних подіях, вимагав вільного розвитку. У великій монархії для нього мало було місця, бо в тодішніх стосунках тільки невеличка купка вибранців могла досягнути значіння та відгравати видатну ролю. На дрібних-же територіях, що з них кожна була міньятю-* рою колишнього велетня, кожен лицар, що зоставсь-би нічим у державі Кривоустого, кожен ксьондз, що мусів-би в ній одспівувати ґодзінки, міг тепер легко зробитися історичною постаттю" 3). Коли сполучити думку Смольки з поглядами його попередників, то перед нами цілком ясно повстають національні особливості польського народу, що, з одного боку, розкололи державу на частини, а з другого не дали їй феодалі- зуватися, — вільність, рівність і індивідуалізм. ») Назв, твір, 114 сі sq. 8) Ibidem- 161∙ *> Ibidem. 327—& В російській історичній літературі звернув увагу на феодалізм у Польщі київський вчений преф. М. Ф. В л а д і м і р с ь к и й - Б у да н о в у своїй праці „Німецьке право в Польщі й Литві**. В європейських народів, пише він, було два засоби організовувати військо—дружинний і всенародній (рушення). При виключно дружинній організації наслідком з'являється феодалізм, бо не можна обмежитися на невеличкій дружині, що раз-у-раз мешкає біля князя; її не можна утримати податками та натуральними продуктами на князівському дворі; вона одержує участки землі з людністю або без людности. У першому випадкові дружинник одержує прибуток з землі; у другому, через те, що він сам заселює землю і вкладає у ню капітал, князь надавав йому право на податки та повинності, що належали самому князеві. Кінець-кіицем, обидва види зіллялися в один: дружинник володів землею і користувавсь правами князя. З другого боку, він одержав участок землі тільки як платню натурою за військову службу: коли припиняється служба, припиняється платня, і землю забирає князь. Маєток може перейти до спадкоємців, коли в спадщину переходить служба; сини одержують землі, а дочка хіба тоді, коли князь (король) знайде їй здатного до військової служби чоловіка. Так виникають обидва посутні боки феодального права: князівські права кожного володільця-васала всередині маєтку його і разом з тим ленна залежність його від сюзерена по землі. У тих сторонах, де організація війська не дружинна, а всенародня, наслідки мусять бути протилежні, і навіть у тих сторонах, де організація була мішана, дружинники не можуть зробитися повноправними державцями в своїх володіннях, бо князівська влада і незалежність общин обопільно підтримують одна одну ’). Немає сумніву, що в Західній Европі переважала перша організація. У деяких слов'янських племін, і найбільше у руських, переважала організація всенародня. Те саме було спочатку і в Польщі. Кожен здатний носити зброю повинен був з являтися піший чи кінний, до війська. Дружина існувала, але не становила стану землевласників; члени її звалися просто milites. Через те більша частина власности була в руках общин. Од XIV^-ro в. народне рушення зникає в Польщі. Земельна власність потрапила в руки виключно шляхтичів-дружинників (і духівництва), отже військовий стан і право земельної власности поробилися 'синонімами. Міщанам одмовлено в праві володіти землею на тій підставі, що з них кепські вояки. Через те, далі, шляхтичі одержали верховні права в своїх маєтках, звільнившись од податків та повинностей, володіючи найвищою судовою владою. Коли володіння їхні поробилися спадкові, то також спадкові поробилися і лени західніх баронів; але як там, так і тут, королі заховали за собою право позбавити власности ,) В л а д н м і р с к і й - Б у л а н о в т>. Німецкое право вь Польші и Литві. Hfyp- ниаъ Мик. Нар. Просв., 1868, VlIl, *178 el sq. володільця за невиконання військової служби (що. як відомо, нелегко було зробити як на Заході, так і в Польщі). Таким чином, коли на Заході заклик народнього рушення зробивсь причиною й ознакою занепаду феодалізму, як-разу то у самий час Польща вступає на шлях, що його пройшла Европа серед тяжких мук феодального безправ’я і потім кривавої боротьби з феодалізмом 1). Чому-ж Польща зреклася блага, що її дано було разом з иншими слов’янськими народами? Чому князі сами позбавили себе міцної підтримки своєї влади — народнього рушення? Причина та, що Польща засвоїла німецьке право. Феодалізм має дві головні ознаки. Перша полягає в тісному звязку всіх членів суспільства маєтковою та юридичною сторонами: кожен володілець е сюзерен нижчого H васал вищого володільця; всенька сукупність цієї сітки складає васальне володіння верховного сюзерена- короля. Друга ознака — сполучення в особі володільця права власності! й права верховної влади в межах землі, що йому належить. З цих двох начал феодалізму в середньовічній Европі виступило на перший план не перше, а друге: воно наклало свій одбиток на всю історію того часу. Коли німецьке право стало переходити до Польщі, де не було феодалізму, то всі володільці стали безпосередніми васалами князів або королів і всі однаково одержали від них jus ciucale; тоді виникло явище, що було чужим навіть для феодальної Европи: з’явилися тисячі незалежних князів і кожний з них мав у своїх володіннях державну владу. Польща зробилася більш німецька, ніж сама Німеччина. Тільки в захід- ніх частинах стародавньої Польщі (Шлезьку) деякі володільці, подібно до німецьких князів, зробилися повними державцями: так, біскуп бреслав- ський був князем Нейської землі в тому-ж розумінні, у якому біскупи майнцький і трірський були державцями своїх володінь. У властивій-же Польщі феодалізм набув нового зовсім оригінального виду: під державою розумілася федерація цілком незалежних і своїми правами рівних один одному землевласників. Стосунки між ними і навіть королем мали міжнародній характер. Наприкінці XIV в. більша частина землевласників здобула німецьке право в його повному обсязі. Зусилля Казиміра Великого повернути історичну течію назад, повернути королівській владі її права залишилися невдалі. Його наступник визнає те, що зробилося фактом і підтверджує вже всім землевласникам однакове право. „Підтверджує0, а не „дає“ тому, що коли й була меншість, що не користувалася з князівського права, то становище його було аномалією *). В обопільній боротьбі двох прав, польського і німецького, зверхність залишилася за другим. Акт Людвика Угорського підносить остаточно німецьке право на ступінь загального державного закону3). ’) Журналі» Мянист. Нар. Просвіщеній, 1868 r., VΠI, стор. 480—482. ■) Ibidem, 516-519. s) Там-же 491. Будуючи свою теорію соціяльно-політичного ладу Польщі, Владі- мірський-Буданов виходить із того-ж основного положення, що й попередні польські й німецькі історики, а саме: слов'янські начала польського суспільства підлягли перемінам, завдяки впливові західньо-европейського феодального права. Одміна поміж ними полягає тільки в тому, оскільки далеко, на думку кожного, зайшли ці переміни. Лелевель визнавав феодальні елементи за вийняток із загального польського ладу; на думку Репелеву, історія Польщі після XIlI в. визначається розвитком двох різних начал — польського і німецького; В.-Буданов іде далі й визнає, що німецькі феодальні відносини перенесено до Польщі у всій їх повноті. Цілком справедливо заперечує Буданову рецензент його праці А. Павінський, що не можна переносити цілком на німецьке право обвинувачування в тому, що відомо було Польщі ще до поширення німецького права. Зменшення князівської влади, каже він, стоїть по-над усякі сумніви, але німецьке право ще не запроваджувано, як церква через імунітети виступила із загального державного союзу, а лицарський стан встиг набути політичного значіння. Залежність князів од шляхти в їхніх постійних суперечках та війнах приводила до обмеження влади, за це свідчать привилейні грамоти. Приватні землевласники набувають значну частину так званого jus ducale і звільняються або від повинностей або від загальної польської юрисдикції. Німецьке право тільки підштовхнуло шляхту на тому шляху, що на нього вона ступила вже раніше. Головний характер напрямку визначивсь ходом подій і розвитку XII в. Констатуючи присутність чинників, що могли привести без німецького права до тих явищ, які Буданов зве феодалізмом, Павінський разом із тим заперечує, що він існував у Польщі. На його думку, не можна сказати, що державний лад Польщі переймавсь феодальним характером і духом через те, що ми не зустрічаємо жадної посутньої ознаки ленного порядку: залежного ленного землеволодіння, здебільшого Його не було. Формою землеволодіння переважно була й залишилася ало- діяльна власність. Сполучення права публічного й приватного в руках землевласника Павінський не відкидає '). Свої погляди стисло й виразно зформулував він наприкінці свого видатного твору про соймики а). „Шляхетська гміна польська з її особливостями, що не сприяли розвиткові дужої держави, не являє собою якогось окремого явища в житті європейського суспільства. її суть, хоч і не мала вона в собі усіх тих елементів феодального ладу, що на них у всій західній і середній Европі спиралася була політична й соціяльна будова, мала проте чимало спільного з середньовічними формаціями аж до їх занепаду й розкладу наприкінці минулого віку (XVIII). Ті-ж самісінькі елементи привилейованої аристократії, ту самісіньку військову організацію, що полягала в службі 1) А. П а в и н с к і й. Разбор* сочнненія Владимірскаго-Буданова, Отметь о 13-мь присуждено) наград* гр. Уварова. 3) A. P a w і її s k і. Rzqdy Scjmikowe, t 1. crop. 430. лицарства чи шляхти, ті самісінькі міські гміни, ту саму помісну владу (Grundherrschaft) і пануюче двірське право, ту саму церкву, те саме духівництво, що прагнуло відокремитись, зустрічаємо однаково в більших чи менших територіях римсько-німецького цісарства і в різних провінціях Франції. Надмірний розвиток тих елементів розвязуе скрізь вузли державности й затримує її вільне зростання“. Всі історики, котрі порушували були питання про феодалізм у Польщі, окрім Нарушевіча й Чацького, погоджуються на тому, що феодалізму в ній не було. Головне заперечення полягає в тому, що Польща не знала ленного землеволодіння й особистої залежности шляхти. Другорядні заперечення випливають із різниці окремих інституцій у Польщі й Західній Европі. З методологічного боку можна завважити такі хиби: 1. Надавши попереду повного визначення „феодалізму4, один історик розглядає одні риси його, другий — инші; немає систематичного досліджування питання; вийняток становить тільки Лелевель. 2. З трьох ознак феодалізму, що їх зазначив ще Гізо (сполучення державної влади з землеволодінням, заміна повної земельної власности умовним володінням, утворення васальної єрархії), звертають увагу на останні дві, сливе зовсім не торкаючися першої. 3. Соціяльно-економічні стосунки, що на них ґрунтується політичний феодалізм, залишаються поза межами їхнього досліду. 4. Всі явища, що мають на собі відбиток феодалізму, пояснюють не природніми місцевими умовами, а втручанням чужоземних елементів. Іван Балінський. 1Н. Збірник прянь Комісії aax.∙pyc. та укр. права.