Критика і бібліографія.

Р. Лащенко. Проф. Укр. Університету в Празі. Лекції по історії українського права. Частина перша. Княжа доба. І. Література. II. Памятники права. III. Історія держави, права. Прага.

Наука української історії давно вже набула тверді підвалини та широку розробку. Тепер черга за спорідненою історичною галуззю — історією українського права. Робота тут намічується в двох напрямках.

Перше завдання — це розібратися у величезному матеріалі, що його залишила сто­літня наука історії російського права, вибрати, що треба та вкласти н нову схему, — схему історії українського права. Цс торкається, головно, земської доби. Мало не всі головні питання цієї доби досліджено вже так, що нове може полягати більш у „вихідних" точках, ніж у відкритті нових даних.

Инакше стоїть справа з дальшими періодами історії українського права. Тут хоч і досить матеріалів оброблено, тільки*» ще більш не досліджено. Тут відкривається широке поле для колективної науково-дослідної праці. Можна вказати на самий-но Литовський Статут.

Науку історії західньо-руського та українського права короткий час викладувано по укр. університетах. Як суто наукова дисципліна, вона існує й досі у стінах Української Академії Наук. Але-ж перша друкована спроба історії українського права найшла в світ поза межами Радянської України, з закордонних емігрантських кіл. Ми кажемо про „Лекції" проф. Лащснка.

Книжка ця — то спроба перебудувати концепцію історії „общерусского" права, що в науці історії російського права ще й досі панує. З новітніх вчених хіба тільки Прес­няков у свойому творі: „Образованіе всликорусскаго государства" (П. 1918) прийнг.п цілком схему акад. М. Грушсвського, та до загального признання їй ще далеко. Через те кожна спроба перебудувати концепцію нашого юридичного минулого особливої набував ваги й викликає до себе як-найсерйознішої уваги.

Це визнав й сам автор. „Історія українського прана - наука зовсім молода... Вона не мав ні свовї окремої історії, ні цілої закінченої системи... Приходиться не тільки,викладати’, але в відомій мірі і,творити* саму систему науки" (с. 13).

Автор поділяє історію укр. права на 4 періоди. 1-ша доба земська або князівська від половини IX віку до другої половини XlV століття. П-а доба литовсько-польська XlV ст. до половини XVII віку (до повстання Богдана Хмельницького); в цьому періоді для цен­тральних українських земель період власне Литовський до 1569 р. (унії Литви з Польщею). І ІІ-я доба гетьманська від половини XVII віку — 1648 р. — до другої половини XVIII віку: 1764 р.—скасування гетьманщини, 1775 р. — зруйнування Січи, 1782 р.—заведення на Гетьманщині загально-рос. губерніальних устаноь. IV-a доба московська від другої поло­вини XVIII віку геть аж до 1917 року. Для Галичини й Буковини період австрійського панування від 70-х років XVIIl віку до 1918 р. — В „Лекціях" викладено давньо-українське державне право княжої доби.

Що-до системи, що її подав автор, то всенький матеріал укладається в такі розділи: Література по історії українського права, Пам’ятники українського права доби княжої. Історія державного укр. права. Останній розділ оповідає про територію, людність і владу.

Алс-ж цю систему не витримано: до відділу..влада" однесено питання про підупад Кнїва, про Галицько-Володимнрську державу, про ролю і значіння православної церкви, а це власне окремі питання.

„Лекції" розпочинаються вступом, де автор висловлює цілком правильні думки про становище укр. історіографії до революції року 1917. Далі йде огляд літератури. „В своїх працях — визначає автор — російські вчені, торкаючися норм,зах.-рус.‘ права, розглядали їх, як явище одного походження і порядку з нормами права московського, ведучи правну традицію цього останнього від часів Київської держави і Руської Правди"... Через цс користуватися з праць російських вчених, вивчаючи українське право, треба надто обе­режно...

У розділі про територію автор знимав цілу низку бойових питань, використовуючи праці Грушсвського, Шахматова та инш. Між иншим, він повторює здогади цнх вчених, що вже антів (IV в по P. Xp.) треба вважати за українські племена, які здавен утворили особливий етнічний тип. Автор додержується погляду на укр. державу, як на „землю", який термін підкреслює етнографічну стихію в складному процесі походження укр. дер­жави. У кожній землі центром було місто, що його головне значіння було економічне. Увесь устрій тогочасної землі-держави мав міський характер. Русь, земля Полян із своїм старшим містом KhTbom з давніх давен мала значіння національно-політичного осередку життя всього укр. плім'я. Торг був за важливий чинник у процесі створення Укр. держави, вона вимагала організувати оборону краю супроти зовнішніх ворогів, цією організацією були озброєні ватаги Варягів. Алс-ж цей дружинний елемент розчинивсь у місцевому елементі і особливого впливу на правні українські корми не мав. Не вважаючи на відокремлення земель, Україна-Русь мала національну єдність (мова, релігія, основні тези прана, єдина князівська династія).

Ми торкнулися тільки тих головних думок автора, що характеризують його істо­ричний світогляд. Немає потреби зупинятися на инших окремих юридичних питаннях, бо актор дає тільки переказ літературного матеріалу хоч досить ясний і легкий. Але-ж за цією легкою формою викладання мало не всюди не видно власного погляду автора, він обмежується тільки на тім, що переказує думки вчених, замило використовуючи джерела: иноді схиляється до невірних поглядів (боярська дума—погляд Серґеєвіча).

Для історичного світогляду авторового характерна ще одна риса — а саме, захо­плення національною ідеєю. Національне почуття авторове проходить через усеньку книжку, починаючи від першого рядка і аж до останнього, надто, коли він говорить про кольоровість звичаєвого права, національну єдність і т. д. Справді, виявити національну природу юридичного минулого — то дуже важливе наукове завдання. Тільки-ж немає жадних підстав ідеалізувати це минуле і робити, прим, висновок, що „ідея права на Україні завше (?) зливалась в поглядах народніх з ідеєю рівности, братерства". Чи можна ідеали козацтва переносити на земський період? Яку-ж ідею рівности можна знайти в тогочасному класовому суспільстві („народі")? Автор доходить до того, що вважав за джерело історії українського права Шевченкові твори, — цс для ХІХ-го віку! Чому-ж тоді не притягти для іст. рос. права Пушкіна та Толстого?

Нам вдається, щоб збудувати й обґрунтувати історію українського права самого палкого національного почуття ще замало. Треба було-б докладніше вказувати на відміну поміж історичним розвитком українського та російського права, бо подібність багатьох інститутів і дає, власне, російським вченим підставу, щоб зрікатися самостійності» історії українського права. Трсба-б виявити ясніш свій погляд на основні моменти правничого життя, більш притягуючи джерела. Треба-б правну ідеологію визначати не як самостійну категорію, що утворює юридичне життя, керує ним, алс-ж як одне з виявлень економіч⁴ них відносин у давньо-українському суспільстві.

Оце-ж ті змагання, що їх можна, з нашого погляду, поставити перед усякою про­чею в галузі історії українського права, не тільки перед „Лекціями". І коли спостерегаємо ■иби в цій праці, то цс через те, що цс перший крок у важкій роботі над створенням науки історії українського права.

Ст. Борисенок.

Р. Лащенко. Лекції по історії українського прана, ч. II. Литов­сько-польська доба. В. І. Памятники права. Прага. 1924, crop. 78.

У цьому огляді джерел права литовсько-польської епохи, що його подає проф.

Далі проф. Лащенко подає характеристику земських та крайових привилеїв в. кн. Литовського, одмічаючи час видання кожного з них та подаючи побіжно характеристики >жного. По цьому автор пише про Судебник Казиміра Ягайлона 1468 року. Коротко 'сс. 46—47) він зупиняється на „уставах*" та „ухвалах*" литовських князів. Автор ( технічних мотивів) не пише про Литовські Статути — він одсилав до своєї статті.Литовський Статут, яко памятник українського права" в т. І Наук. Збірника Україн­ського Університету в Празі, а тут подав тільки бібліографію праць про Л. Статути. На сс. 49—64 проф. Лащенко розглядав пам'ятки німецького права, що були за правне дже­рело в українських містах-магдебургіях. Автор подає й характеристик!] польських компі­ляцій магдебурзького права (Щербича й Троїцького), що з них найбільше на практиці >ристувалися. Більш-менш докладно (сс. 64—75) автор торкається пам'яток права поль- >κoro, що мали чинність у Галичині, а від Люблінської унії р. 1569 — почасти і в аддніпрянщнні. Тут він каже про Вислицькнй та Велнкопольськин статути короля Казиміра, Вартський Статут 1420—23 рр., їх „руські" переклади, збірник польських законів ∖ oluminn Lcgυm.

Одзначімо передусім хиби цього огляду. До таких у першу чергу слід, очевидячки, •.стосувати помилковий авторів погляд про виключне панування вкраїнського права лнтовсько-білорусько-укрпінській державі. Треба було поставитися уважніше до об'єктивної 'мкн акад. М. Грушевського про значіння білоруського елементу в великому князівстві Литовськім. Мн уважаемо питання про культуру й право в. кн. Литовського за надто складне й делікатне. Так примітивно вирішувати його, як це робить проф. Лащенко, аж ніяк ке можна. Не варт було-б і підносити його своїм читачам, як безперечну істину: т-ка вона не є зовсім.

Є хиби н помилки н у огляді окремих джерел; частина з них, очевидячки, пояс- < і гається вказаною помилковою думкою автора. Отож на наш погляд, оглядаючи пам’ятки українського права, можна було-б не відносити до них земських привилеїв 1387 й 1413 pp.∙ поширюваних, як відомо, тільки на литовську, католицьку шляхту. Вони проводили польські рми. З крайових привилеїв, очевидно, збірниками українського права не були прнвилеї — чудський, Витебський, Полоцький, Смоленський; крайові прнвилеї, як відомо, були кодексами місцевої старовини, місцевих звичаїв, що в даному разі були не українські. Доводиться пожалкувати, що проф. Лащенко не знає цінної праці проф. Ф. Леонтовича „Источники русско-литовскаго права" ’). Тоді-б він вказав своїм читачам на цікавий погляд проф. Леонтовича, що йде всупереч з думками инших дослідників, — про крайові при- ввлеї. Проф. Лсонтович уважав їх за такі самі шляхетські хартії, які і земські привилеї. „Области і привилеї, пише він, цс місцеві одмінки загальних, шляхетських хартій, які роз­вивають шляхетські Jibertates et jura", відповідно до побутових особливостей окремих областей" ’).

Бібліографія монографічної літератури про Литовські Статути в проф. Лащснка не зовсім повна. Отож він не згадує про такі праці як от Даниловича „О Литовскомі» Статуті" ^,). Михайлова „Лекцій містньїхт» гражданских!» законові»". отд. II. Птб. 1860, Леонтовича „Спорные вопросы по исторіи русско-литовскаго права" Птб. 1893 (що, як відомо, в більшій своїй частині пише про Л. Статут).

В огляді пам’яток магдебурзького права, автор подає характеристики компіляцій Шсрбичл й І роїцького. Проте не всі. Треба було-б згадати й за такі твори Троїцького як,,Poslςpck", що через нього, як гадає акад. Тарановський, постанови „Кароліни" (цс бун витяг з карного кодексу цісаря К.трла V) впливали на карні норми III Статуту. Hc знав автор й „Tytulow" Троїцького, що їх акад. Ф. Тарановський характеризує як звод окремих викладів різних інститутів з різних галузів права, що виданий в додаток до Артикулів та Порядку" *).

З менших хиб та помилок одзначимо те, що проф. Лащенко пише про колегію жерців на стародавній Литві, на чолі якої стояв т. зв. „Кривс-Крквсйто". Як відомо, цс непоро­зуміння давно вже одкинуто й „Крнвс-Кривейто" вважають за особисте ім’я одного з впливових жерців.

Отакі, на наш погляд, хиби цієї книги. До них ще можна віднести тс, що автор ставиться до пам’яток формально, тимчасом, на наш погляд, нсвідмінно треба розглядати їх у звязку з загальною соціяльною й економічною організацією й кон’юнктурою їх доби. Вони й буди тільки виразниками соціяльно-скономічних відносин.

А втім книга має й позитивні риси. Кожен, хто прочитає 1-й випуск „Лекцій" проф. Лащснка, побачить, що оцей 2-й випуск зроблено більш сумнівно. В першому автор так що й не покладавсь на монографічну літературу, тут він більшість її використав. До того-ж книга ця—перша спроба систематичного викладу історії українського права — безумовно дуже потрібна. В першій-же спробі завсіди можливі помилки. Є їх, як ми були сказали, чимало і в книзі проф. Лащенка. Сподіватимемось, що в нових виданнях „Лекцій" автор їх позбудеться. Для цього, очевидно, слід детальніше й глибше дослідити джерела н монографічну літературу й одкинути деякі упереджені погляди, що, очевидно, тільки шкодять авторовій праці.

Jl. Окиншевич.

Марк Косвен. Преступление и наказание в д о г о с у д а р с т в е н н о м обществе. Москва, 1925. Стор. 135.

У сьогочасній правничій літературі, де панує розроблення проблем живого чин­ного права, рідко трапляються твори історичного характеру. Революційний зміст радян-

^,) Варш. Ун. Изн. 1894, кн. І.

*) Варш. Ун. Изн. 1894, кн. І, с. 70.

^а) Ж. М. Н. Пр. 1838 р., кн. II.

’) Ф. В. Та ран овск і й. Обзорт» источников^ Магдебургскаго права западно­русски хъ городовъ Литовской эпохи" Варш. 1897, с. 158. Цієї цінної книги з надзвичайно нечисленної літератури Магдебурзького права у Польщі та Литві автор, як це видно з ви хладу, не читав, хоч і називав її в бібліографії про Магдебурзке право.

Cbκoro прана ще не остільки відстоявсь, щоб інтерес до історичного вивчання права здобув своє визнання. Поки-що кожен твір, присвячений історії права, це тільки, більш- менш, цікавий епізод.

'Гема, що за неї взявсь автор, це одна з найважливіших проблем в історії карного праве. Автор бере вихідні моменти цієї історії. Але-ж дослідити розвиток злочину та кари важко, якщо обм< житися матеріялом одного тільки якогось національного права. На допо­могу тут виступав порівняна метода вивчати. Тільки-ж, її треба вживати уважно й кри­тично, щоб не знищити наукової цінности висновків дослідження. Така думка повстає мимоволі, коли бачиш у автора цитування з законодавчих пам'яток, як Руська Правда, Лит. Статут, „Уложеніе ц. Ал. Мих.“, то-що. Це дуже далекий матеріял, щоб вивчати переддержавну добу.

Ці труднощі визнає й автор, коли каже про методи дослідження та про матеріали, хоч,' насправжки, використовує матері яли ці без досить критичної уваги. Він бере, головне, давні кодекси, у пізніших-же шукав відламків та пережитків минулого. Етнографічний матеріал не завдовольняв цілком наукових вимог, бо, як визнав й автор, чимало етнографів малюють правні звичаї, як курйози. Вийняток становлять російські вчені. Проробка звичаєвого права дикунів та напівкультурних народів сполучена із спсціяльною трудністю. Вона полягав у тому, що норми різноманітного походження й характеру відокремлено від нових норм, встановлених од державної влади.

Автор пробув систематично знизати розвиток господарчих форм переддержавної доби з зміною понять злочину та форм кари. Автор подав свою дуже складну схему.

У першому розділі автор на декількох сторінках ставить та розвязує питання про походження помсти. Одна з основних властивостей усякої живої тварини в фізично-хімічна здатність до рефлекторної реакції на будь-яке роздратування. Згодом ця елементарна реакція перетворюється в особливий інстинкт захисту від зовнішнього вдіяння. На нижчих ступенях тваринного ряду цей інстинкт мав яскраво пасивний характер. З нього утво­рюється емоція жаху — елементарніший елемент психіки тварини. У первісної людини панує пасивна сторона оборонного інстинкту, жах. Разом з виходом людности із стану ізольованого існування розподілених груп, первісний інстинкт пасивного захисту набув: є де-далі активнішого характеру. У складніших соціальних стосунках складається він в окрему емоцію, що її найкраіце визначити слов'янським терміном „обида". Дальшим перетворенням інстинкту захисту була активно-оформлена реакція на кривду — своєрідний інстинкт помсти.

Далі автор пояснює, як помста а примусового інстинкту перетворюється в складний соціальний порядок. З переходом од стану дикунства до організованої праці виникає поняття „хозяйственного блага и ущерба". Безмежна помста обмежується, бо тоді вона протнрічить вже господарчому спокоєві обох сторін. Змінюється й термінологія. Отож, Ант. Стлт. редакція р. 1529 знає термін „кривда", а в иншнх редакціях виникав повнії термін „шкода".

За початкової доби господарчого розвитку утворюється система економічної рівно- важности. Помста, що мала суто психологічний характер, зміняється помстою економічною, алс-ж скривджена сторона ще не здобуває для себе жадного блага, а тільки домагається втрати в другої сторони. Єдина міра нової форми помсти цс „число"; за вбивство одної людини можна вбити теж тільки одного члена роду. Державна влада згодом санкціонує таке обмеження. Разом з розкладом солідарности групи розвивається припущення групою помсти винному особисто, а також вигнання. Коли зміцнюється загальна звязаність різних груп, утворюється персоніфікація винного.

Ідея вчинення рівної шкоди вживається не тільки при вбинстиі, а також при по­шкодженні на тілі. Обмежене вчинення увіччя є „тальнон". Більшість людности пройшла повз цю форму помсти що-до пошкодження на тілі, завдяки її економічній беззмістовності. Якщо знаходимо такий тальйон напр. у Лит. Статуті, або в „Улож. 1649 г.“, то як на­слідок впливу біблії.

Разом з розвитком виміни, з виниканням мінової одиниці розвивається система композицій, себ-то порядок грошового винагородження. З’являється точна оцінка шкоди.

Спервопочатку для відшкодування потрібна була згода скривдженого та нноді родичів. Тільки коли нема месників, винагорода могла бути прийнята. Ось так треба розуміти арт. 1. Рус. Пр. ак. сп. „ащс не боудсть кто мьстя, то 40 гривень за голову".

У пізнішому праві невнплатннй довжинк персонально підпадав під владу скривдже­ного, поневолюється; неволя переходить у тимчасовий кабальний стан. У звязку з за­гальним економічним процесом практика утворює визначені сталі ставки, тариф карних виплат. Складання цьою тарифу не випадкове. За загальну підставу править винагорода за вбивство—„ціна людини". Індивідуум оцінюється, як трудова одиниця. Оцінка жінки залежить од місця жінки в-господарстві, знов-же і від кількости жінок, згодом впливають моральні чинники. У напівкультурних народів оцінка жінки половинна (Pye. Пр., кар. арт. 101). Через тс, що бракує жінок, виникає подвійна оцінка жінок (Лит. Cτ.).

За добу композицій карний обов’язок має груповий характер. Без підтримки роду сплатити ціну „людини* не можна було. Державна влада покладала відповідальність на голову роду — „хазянна", домового господаря (Лит. Cτ.).

Ми доклпдненько-такн виклали головний зміст зазначеної праці. Цс довелося зро­бити, головне, іцоб розібратися у самій концепції авторовій, безперечно неясній та дуже складній. До того-ж, мова авторова важка, місцями плутана фразеологія перешкоджає схопити саму думку. З цього боку навряд чи може нона знайти широке вживання.

Отже-ж, простеживши уважно цю працю, ми не бачимо, щоб автор виконав цілком своє завдання. Маємо дослідження розвитку тільки кари, а про злочин немає нічого. Які-ж саме були злочини в переддержавному суспільстві, як вони поступово змінялися в звязку з розвитком господарчих форм — про це автор ніби-то забувсь.

Далі, автор досить повільно використовує свій матеріял. Розуміється, перевірити всі джерела це, значить, було-б написати самостійну розвідку. Але-ж деякі приклади можна навести. Автор покликуеться на Лит. Стат., щоб довести зміну поняття „обидн" на „шкоду". У Статуті — цс не є переживання переддержавного побуту. Тенденція Статуту — перехід од „кривди" (приватний момент) до „шкоди" (публ. момент), від системи ком­позицій до системи загрожуючих кар. (Г. В. Демченко. Наказакіс по Лит. Статуту). Випадкове тлумачення авторове арт. I Pyc. Правди, бо винагорода все-ж-таки йшла кня­зеві, що замінив був голову роду. Зовсім самовільно поставивсь автор до Рус. Пр. та Лит. Cτ., щоб довести оцінку жінки. Звідки автор узяв, що за добу Р. Пр. господарча цінність жінки взагалі була низька. Автор не порівняв Р. Пр. до догов. 1195 p., де жінок оціню­вано подвійно, але-ж доба одна й та сама. За автором, за добу Статуту жінку оцінювано вже подвійно, бо жінок бракувало. Можна дивуватися, що автор так легко ставиться до джерел. Може й з етнографічним матері ялом так само стоїть справа?

Зупинімось ще на теорії помсти. І рунтується вона переважно на даних психології. Рефлекторна реакція, інстинкт захисту, жах, кривда, помста — оце-ж за автором етапи розвитку помсти. Але-ж автор не довів, як власне, з пасивного почуття жаху може утво­ритися протилежна психологічна помста. Помилка теорії у тому, що помста й не могла виникнути з емоції жаху, вона виникла з гніву, теж елементарної емоції, що стоїть поруч з жахом; гнів спостсрегається у нижчих тварин та у немовлят. (Г е ф д и н г ъ. Очерки психологів, основ, на опьггЬ. Изд. 5, СПБ. 1908 г., с. 2'28).

Викликає сумнів положення про те. що між добою безмежної помсти та системою композицій була епоха, коли скривджений вимагав тільки вчинення такої самої шкоди.

Останні розділи цієї книжки (13, 14) остільки позверхово розвязують деякі питання карного права („причинная связь, случай, необходимая оборона"), що їх можна було зовсім не вміщати. Вони стоять якось окремо.

Зазначена книжка цікава своєю спробою по марксівському освітлити досить давню тему. Отож у цьому й полягає головна її цінність.

Ст. Борнсенок.

Записки Наукового Товариства їм. Шевченка, т. CXXX VlII—CXL. Праці Історично - Філософічної Секції під редакцією Івана Крипякевича. У Львові. 1925, с. 335.

Нова книга „Записок Наукового Товариства імен» Шевченка у Львові", що в той саме час в й ювилейний збірник Товариства з нагоди його п'ядссятьлітньої річниці, — містить у собі чимало цінного для істориків українського права. Адже 4 розвідки (із 10) присвячені нашій науці.

Перша стоїть невеличка (сс. 1—5) замітка німецькою мовою проф. KaindI¹H із Граца, присвячена „jus Walachium". Проф. Kaindl вказув в ній, що німецьке право (jus teutonicum) надпиано в Галичині виключно католикам (тоб-то німцям і полякам). Otjkc оселям схизмзтиків-українців надавали право волоське, що за KaindKrM трохи не копі­ювало jus teutonicum. Автор цитує акт надання королевою Софією м. Радошицям німець­кого права, що його вже опублікував академик М. С. Грушевськнй. Він, нп його думку, був початком встановлення jus Walachium для українських осель.

Якщо ця робота мав характер невеличкої замітки-вказівки, то дальша стаття Олександра Лотоцького про „Церковний устав князя Володимира Великого" вже далеко докладніше спиняється на своїй темі (сс. 7—44). Розвідка О. Лотоцького присвячена обороні автентичности устава князя Володимира Святославовича. Як відомо, про автентичність або підробленість цього устава (так само, як і устава ки. Ярослава Володимировича) довший час точилася в науці полеміка, багато думок і доказів було висловлено pro і contra. Докази О. Лотоцького на користь цієї пам’ятки вносять і в це обговорене питання дещо нове. Він нхазув, що передмова до устава цс пізніша вставка (отож і вказівка в ній на патріарха Фотія — ніби-то від нього прийняв віру князь Воло­димир, що вважають за доказ фальшивости устава, — одна дає, коли питання так ставити). Як відомо, вороги автентичності устава вказують на те, що в уставі в постанова Воло, димира віддавати „десятину"-київській церкві Богородиці в усій „руській землі". Тимчасом з нншях земель (опріч Киї на) вона мала йти місцевим епіскопам. О. Лотоцький цілком слушно вказув, що руська земля — це тільки земля полян. Уставу закидувано, що він віддав суду церковному спадкоємні справи, тимчасом за Руською Правдою — це компе­тенція княжого суду. О. Лотоцький гадав, що тут мнемо явище певної конкуренції судів.

Головний довід авторів — цс тс, що........................... потреба в законі про церковний суд, безпе­

речно, була; основний акт після Володимирового часу про судові справи (автор мав на увазі Руську Правду) нічого про церковний суд не говорить; се примушує думати, що був якийсь инший закон, що спеціально трактував про справи церковного суду" (с. 36). Як гадав О. Лотоцький, не варт сперечатися про автентичність короткої або широкої редакції устава — обидві вони мають певну автентичну основу. Цей погляд очевидно цілком справедливий.

По-за цим всім робота О. Лотоцького подає аналізу праволомегв, що підлягали церковному суду; вона відзначає одміни поміж великоросійськими й українськими списками устава. Автор досить повно використав літературу питання. Доводиться, проте, пожалку­вати, що він не згадує за розділ, присвячений державним уставам у „Лекціях?» по внеш­ней исторіи русскаго прана" (В. І. сс. 82—100) проф. М. Ясинського.

Отже, на нашу думку, праця О. Лотоцького то безумовно певна вкладка до науки історії українського права. Звичайно, система попередніх доводів, що її будує автор, не кожного переконає. При сучасному стані джерел, очевидячки, не виключено можливість для тверджень, що князь Володимир Святославич дав тільки низку усних постанов про церковну компетенцію, що їх вже згодом видано від його іменн. Але що-до себе мусимо сказати, що доводи О. Лотоцького вважаємо за дуже солідні та переконливі.

Дальша історично-юридична праця цс — „С т у д і ї над державою Богдана Хмельницького (І. Рада. II. Генеральна старшина)" !вона Крипя­кевича (сс. 67—81). У першому розділі автор говорить про Генеральну Раду за Богдана Хмельницького та Раду Старшини (між иншим з методологічного боку цс безумовно не правильно: по-за однаковою назвою „рада" — це цілком одмінні установи). На погляд акторів „...за гетьманства Богдана Хмельницького законодатна влада в.молодій козацькій державі перейшла три ступні розвитку. Зразу органом законодавства була загальна рада, до якої теоретично мали доступ псі козаки, — се була повна демократія. Але н недовгому часі, коли повна ріда вказала малу здатність до життя, законодатні функції переходять до ради старшин.], зложеної з полковників та инших старшин, — на місце демократії являється аристократія чи олігархія. Але н ця форма не була довговічна: законодатну владу обіймає сам гетьман Богдан Хмельницький, як новини монарх" (с. 73).

Другий розділ присвячений Генеральній Старшині за Б. Хмельницького. Загальну характеристику його я вже подав у примітці до своєї розвідки про Генеральну Старшину у цім збірникові.

Такий зміст роботи 1. Крипякевича, що безперечно дуже цікава. На нашу думку, доводиться пожалкувати, що автор, володіючи, як видно, численним матеріалом, обмежив обсяг своїх студій держаною Богдана Хмельницького. Річ у тім, що інститути Генеральних Рад і Рад Старшини, що за Б. Хмельницького uιιcpιue виступають як державні установи, мали ще довгий розвиток по Б. Хмельницькому. Ix використовували в соціальній боротьбі класи старшини—„луків^- — нового шляхетства та голоти — незаможної „черни". Перші спиралися на Раду Старшини, другі вимагали пріоритету Генеральної Ради. Перемогли, як відомо, перші. У цій боротьбі доба Богдана Хмельницького цс певний складовий елемент і її не варт, очевидячки, виділяти. До того-ж і факти за цю добу все-ж-таки нечисленні і ясної, яскравої картини установ й означення їхньої організації та компетенції не дають. Другому розділові, очевидячки, слід завинити тс, що автор, як це не дивно, забун згадати за Генеральних Бунчучного й Хоружого (бо коли можна сперечатися, чи був за Б. Хмель­ницького Підскарбій, то Хоружий і Бунчучний були напевно).

Треба сконстатуватн певну наукову відірваність Львова від Радянської України. Тільки нею можна пояснити незнайомство І. Крипякевича з книгою проф. М. Слабчснка про „Центральный учрежденія Україна XVlI—XVlIl ст.“ (вийшла р. 1918), що містить у собі розділи й про Раду й про Генеральну Старшину.

Четверта й остання праця з історії українського права, в збірнику в розвідка академика Н. П. Вас и лейка про „Пам’ятник української правничої літератури XVIIl століття" (сс. 105—130), присвячена роботі правника XVlII ст. Ф. Чункевича „Судъ н росправа вь правахь малороссійскихь"...

У своїй роботі академик Н. П. Василенко спочатку дає загальну характеристику стану судів на Україні в першій половині XVlIl віку. Автор вказує, що владуща класе козацької старшини домагалася уведення (тоді говорили про поновлення) станових, шля­хетських статутових судів. Цієї реформи вимагала й робота Чункевича. Далі академик Н. П. Василенко докладно характеризує зміст книги, особу Чуйкевича, коли написав він роботу. На погляд авторів, „Праця Федора Чункевича — не науковий трактат. Вона уявляє із себе систематичний витяг (ексцерпт) із українських законів тих постанов, які торка­ються окремих питань що до судового устрою і процедури^- (с. 117). І далі „...можна думати, що метою автора було дати практикам доцільні систематичні вказівки*. „,Суді» і росправа' се—короткий підручник цивільного процесу для юриста-практика" (с. 118). І справді, академик Н. П. Василенко дає доводи нате, що з праці Ф. Чуйкевича користу­валися у юридичній практиці. Тут, між иишим, надзвичайно цікавий той факт, що відома формула судової справи р. 1783 про займанку земель, що з неї повстала земельна влас­ність на Гетьманщині, яку „формулу" О. Лазаревський, В. Мякотін, акад. Д. Баталій та инші вважали за довід на те, що народ пам’ятай про такс походження земельної власності!, — є витяг з праці Чуйкевича. Його зробив, як гадає академик Н. П. Василенко, адвокат-практик, що допомагав козакам у справі.

Закінчуючи нашу коротку рецензію-характсристику ювилекного збірника Наукового Товариства імени Шевченка у Львові, мусимо сконстатував, що для нашої науки він дає багато цінного й важливого; праці присвячені питанням з історії українського права — то помітна вкладка в цю науку.

О. Лотоцький. „Свиток Ярославль". — Науковий Ювнлсйний збірник українського університету в Празі, присвячений Панові Президентові Чесько-Словенської Республіки проф. д-р у Т. Г. M а- сарнкові для вшанування 75-х роковин його народження. Частина І. Прага. 1925. Стор. 118-138.

Невеличку розвідку О. Лотоцького присвячено уставу вел. кн. Ярослава про цер­ковні суди. Автор належить до тих дослідників, котрі визнають, що сама основа цього устава автентична (стор. 137).

Існує дві редакції Устава — московська, або східньо-руська, і західньо-руська, що її О. Лотоцький мав за українську. Досі дослідники звертали були увагу найбільше на московську редакцію. Українська редакція начс-б-то на таку увагу не була заслуговувала (стор. 119). Тимчасом, як гадав О. Лотоцький, вона заслуговує на серйозну увагу не тільки через те, що вона збереглася на території свого попереднього походження, але й через те, що текст цієї редакції устава давніший. Те. що князі литовські та королі польські її підтвердили, промовляв за те, що цієї редакції було чинне право (стор. 119).

Вперше про „Свиток Ярославль" (так зветься устав Ярославлів в українській ре­дакції) згадано в жалуваній грамоті мстиславського князя Юрія Семеновича Лигвиневича Онуфріївському манастнреві р. 1443 (Акты Зап. Рос. т. I, № 43). Але самого снитка при грамоті немає. У тому-ж-таки віці, а саме року 1499, завдяки київському мітрополітові Йосипові Садтанові, великий князь Литовський Олсксандер підтвердив свиток своєю грамотою. До цієї грамоти додано й самого „Свитка". Цс єдиний відомий текст його, що з нього його й надруковано. З инших джерел ми знаємо, що існували раніш також грамоти Bktobtb і Казиміра, котрі затверджували судні права мітрополіта та епіскопів. Традиція давности і сили свитка зберегалася довго. Ще наприкінці XVI в. Захарія Копистеиський уважав свиток за чинне право (стор. 120—121).

Розглядаючи зміст свитка О. Лотоцький погоджується з небіжчиком проф.Н.Суаоровим, що українська редакція вільна од елементів сі ітського суду, ближча до оригіналу, ніж редакція московська, тая бо занадто перстяжена елементами, що не належать до суду церковного (стор. 123). О. Лотоцький вбачав тут вплив різних і несхожих умов, за яких перебувала церква українська та московська (стор. 123). Як він гадає, Свиток Ярославль — це вкорочена редакція оригіналу: редакцію-ж московську — поширено та значно доповнено елементами місцевого історичного походження (стор. 123—138). Основа в них однакова. Редакції московська та українська — дальші нові кодифікації пам’ятки (стор. 124). У Свитку в доповнення, що їх не зустрічаємо в московській редакції, бо там вони були непотрібні (єретицтво, юрисдикція київського мітрополіта «ад епіскопами українських єпархія, знов-же юрисдикція епіскопів над духівництвом їхніх єпархій) (стор. 129—130). Аналізи устава Ярослава, найбільше його української редакції, свідчить, що первісний текст його скла­давсь із справ шлюбних, родинної морали й охорони віри (єретицтво) (стор. 132). А втім, точно виділити первісну основу Свитка не можна, бо він зберігсь в одному тільки спи­скові, походження не автентичного, а канцелярського (стор. 135). Треба також проана­лізувати мову пам'ятки.

В українській редакції непорозуміння викликає ім’я мітрополіта Іларіона. згадане під роком 1032, коли з нього ще не був мітрополіт. Ол. Лотоцький гадає, що тут по­просту помилка в даті (стор. 137).

Що з „Свитка" було чинне право, це підтверджують грамоти місцевого та загально­державного значіння. Вони не викликають сумніву, тимчасом як грамота вел. кн. Василя Дмитровича, що стверджує московську редакцію, викликав сумніви що-до своєї автентич- ности. „Отже, каже О. Лотоцький, та редакція даної пам'ятки, що довгий час була чинним правом і в своїй чинності не один раз була, безсумнівно, підтверджена, має безперечну перевагу, що-до своєї ценности, в порівнянню з редакцією, що її чинність підлягає сумніву" (стор. 138).

Стаття О. Лотоцького подав нові міркування з приводу устава Ярослава взагалі і його української редакції („Свитка Ярославля") зокрема. На ню, безперечно, повинні звернути увагу дослідники історії права і на неї вважати. Автор серйозно обґрунтовує

свої тези, отож і праця його набував солідної наукової ваги. На жаль, тільки написано її якось мало систематично: автор не один раз повторюється, про одне й теж саме говорить і полемізує- у різних місцях. IJe робить статтю важкою для читання та й для розуміння. _{Акад Ник ВасиЛенко},

Litwa, Rus і Ztnudz, j a Ic о с z q s с і s k I a d о w е WieIkiego Ksiqstwa Litewskiego. Napisal Oskar Hnlecki — Rozprawy Akadcmii Umicjqtnosci. Wy* dzial Historyczno-Glozoficzny. Scrya II. Tom XXXlV. Ogdlnego zbioru tom 59. W Krakowie. 1916. Cτop. 214-254.

∏poφ. M. К. Любавськнй у своїй відомій праці „Областное д-Ьленіе и m⅛ctkoc управление литовско-русскаго государства" довів, що литовська держава, починаючи вже від часів Гедиминових, не становила одноманітної цілости. У ній треба розрізняти Литву в тісному розумінні цього слова й окремі землі, що тільки слабо були звязані з Литвою. Для цих останніх наукова література засвоїла назву дільниць, або анексія. Це розрізнення мало велике наукове значіння, щоб зрозуміти внутрішні відносини в князівстві литов­ському. Але, як гадав Оскар Галецький, у ньому в й слабка сторона. Нехай його й узято з джерел, все-ж воно являв собою конструкцію тільки наукову, штучну, бо в джерелах термінологія для складових частин литовської держави инша, а саме: Литва, Русь або Литва, Русь, Жмудь. Звідсіля повстав подвійне утруднення: по-перше — інтерпретація деяких термінів (напр. Русь) і сучасних визначень, а по-друге — вирішення питання, які саме частини держави треба зарахувати до дільннць-ансксі»? Чи належала, напр., Жмудь до Литви в тісному розумінні, чи з неї була дільниця-анскс, як от руські землі: Полоцьк, Витебськ, Смоленськ, князівства сіверські, Київ та Волинь із Поділлям Литов­ським (Брацлавщина)?

Подолати всі ці труднощі й ставить собі за мету Оскар Галецький.

Праця його складається з двох частин. Першу присвячено взаємовідносинам Литви та Руси: другу — Литви та Жмуди.

Торкаючися Литви га Руси, автор виходить з акту кревської унії 1385 року, на підставі якого ясно, що литовська держава складалося з двох частин—Литви в тісному розумінні та Руси. Етнографічний принцип при цьому нічого не важив. Просторінь Литви в тісному розумінні історики давно вже визначили. Це воеводства виленське та троцьке, також земля мстиславська (стор. 216). Що-до Руси, то ця назва з'явилася в титулі литов­ських князів ще за Гедимина. Автор далі стежить за тим, як її засвоювали литовські князі та польські королі (стор. 217—218). Русь, у протилежність Литві в тісному розу­мінні, відзначала ті частини литовської держави, що до складу Литви в тісному розумінні не ввійшли і за якими історики засвоїли назву дільниць-ансксів. BoHti охоплювали власну Литву широким півколом зо сходу й півдня од Полоцька до Волини. Етнографічною, історичною й культурною сторонами цс були землі, без внйнятку, руські (стор. 218).

Автор підкреслює труднощі, звязані з інтерпретацією терміну „Русь", бо в дже­релах ного вживають, як терміна і політичного, і територіяльного, і етнографічного, і релі­гійного (стор. 218). Як гадав Галецький, коли виключити Жмудь, він ідентичний з діль- ницями-ансксамн, дарма що кожна з дільниць мала й свою окрему назву, запозичену від назви головного міста. Траплялися випадки, коли ці окремі назви, поруч назви „Русь", з'являлися в титулі великокнязівському, але це не була протилежність, а вживано її на те, щоб підкреслити панування великого князя й у цій землі (стор. 224—225). Заперечує далі автор думку проф. М. К. Любанського, що її в польській літературі поширив В. Ka- менецький і засвоїли всі історики державного устрою Литви, як російські, так і польські, — цс, що „Русь" у державі литовській визначає частину Литви в тіснішому розумінню, а саме східню, етнографічно руську (crop. 225). Як гадав О. Галецький, і це він досить докладно обґрунтовув, теорія про „Русь", як частину Литви в тісному розумінні, штучна, й джерела Ті не підтверджують (стор. 228).

Який був правими стан Руси в князівстві литовському? О. Галецький відрізняв відносини внутрішні в кожному князівстві від відносин до литовської держави, як цілости.

У внутрішніх відносинах литовська держава не порушувала старовини окремих земель, але прив'язувала їх до себе шляхом васальним або ленним. Це вело до зплсжности їх у по­літиці зовнішній. Причину р. 1432 громадянської війни О. Галецькнй бачить у мотивах політичних, а не етнографічних та релігійних (стор. 230). Бажання прив’язати до себе „Русь” примусило Сигизмунда Кейстутовича видати троцький привнлей 4 травня р. 1434. Інтерпретація цього привилею нелегка н викликала цілу літературу. Автор наводить думки істориків польських, українських та російських (стор. 231—233) і розглядав їх кри­тично; сам робить він виснопка, що привился 1434 року, видано не тільки Литві та литвинам, але теж Русі й руським, себ-то пруським землям, так зв. дільницям-ансксам⁴*. Таким чином, привнлей 1434 року — це перший загально-земський привнлей і він зовсім не порушує релігійного питання. Він порівнюй руські землі тільки з погляду політичного (стор. 233—235). Привнлей, одначе, не давав дільницям права брати участь у великокня­зівській раді. Тільки за Казиміра р. 1440, коли виявилося незавдоволення апексів, вони одержали голос у запільно-державній політиці; в з’їздах, за Казиміра, а також в обранні наступника Казимірового брали участь і руські землі, а з р. 1447 окремо згадується и Жмудь (стор. 235—236).

Другу частину праці О. Галецького присвячено відносинам між Литвою та Жмуддю.

Становите Жмуди в литовській державі неясне. Російські історики й частина польських зараховують Жмудь до дільниць-ансксін. Та є й протилежний погляд, що Жмудь увіходила, як частина, до Литви в тісному розумінні. На думку О. Галецького, ці обидва погляди можна погодити, коли взяти на увагу хронологію, а саме жмудськс по­встання року 1441, що виникло було скоро вступив Казимір Яганлончик на трон литов­ський (стор. 236). До цього момснтулитовська держава складалася з двох частин—Литви та земель руських. Окремого місця для Жмуди не було, вона входила, як інтегральна частина, до Литви, хоч у житті н відрізнялася сильно розвиненим партикуляризмом, що особливо виразно виявивсь у повстанні 1440—1441 рр. (стор. 236 —250). Наслідком його був загуб­лений привилей Казиміра Ягайлончика, що ми знаємо його тільки з перших 13 пунктів відомого привилею всл. кн. Олександра 1492 р. Аналізуючи ці принилеї, О. Галецькнй робить певний висновок, що „на сонмі 1-442 року Казимір визнай Жмуді, яка до того часу була тільки частиною Литви в тісному розумінні, такс саме становище окремої діль­ниці, як Полоцьк, ВHTCбськ і т. и. (стор. 252). Одтоді принилеї жмудськін землі робляться принилеями окремої дільниці, і утворилася нова третя складова частина литовської дер­жави, рівноправна з двома попередніми. Великим князь, що з нього раніш був князь Литви й Руси, тепер стає князем Литви, Руси й Жмуди (стор. 253). Титул цей звойовує собі становище ступенево, і статут 1529 року було видано вже „панству в. кн. литовському, руському. жомоїтському і ιw.*. Термін „князівства жмудського* увійшов також і до устрою Речи Посполитої, утвореної по унії року 1569 (стор. 254).

Такий зміст цінної праці О. Галецького. Автор добре обізнаний з науковою літера­турою польською, російською й українською, знов-же й з друкованими джерелами; на підставі їх найбільше він і написав спою розвідку. Праця вносить деякі серйозні поправки в на­укові погляди що-до литовської держави, причому гарно обгрунтовує їх на підставі джерел; на них безперечно доведеться серйозно вважати науковим дослідникам. У своїх наукових поясніннях автор користується виключно ідеологічними точками погляду і зовсім не звертає уваги на соціяльно-скономічні причини, а вони, безперечно, відогравали були, напр., важливу ролю в розвитку партикуляризму Жмуди, і не без впливу були для її нрав­ного становища. Цс прогалина в праці, навіть за такої формзльно-іериднчної поста­новки її, що їй надає автор.

Академик Ник. Василенко.

В. Дружчыц. Палажзньне Літ оу ска-Белар ускай дзяржавы пас ля Люблін екай вуніі. — Працы Беларускага Дзяржаунага Університету у Мснску. 1925 г. № 6 — 7, Стор. 216 — 251.

Цілком справедливо В. Дружчиц зазначає, що історію Литовсько-Білоруської д_Ср. жави після унії року 1569 остільки ще не досліджено, що з неї цілком tabula _rasa (стор. 222). Через це й становище її по Люблннській унії викликає багато суперечок в науковій літературі. Польські хроністи XVI в. (Стринковськин, Більський, Лукаш Гор- ницький) Люблинську унію мали за остаточне об'єднання двох держав, Польщі та Литви. Більш-менш так само думали здебільше й польські та російські історики XIX та XX вв. (Нарбут, М. К. Любавський, В. І. Пічста, М. В. Довнар-Запольський та ин.), не кажучи вже про польських істориків давнішої доби, XVil та XVIlI вв. Останніми часами цей погляд почав мінятися і в польській і в російській науковій літературі. Із поляків Смоленський, а згодом проф. Ст. Кутшеба визнають за Литвою характер окремої держави й по Люблин* ськін унії, а Ст. Кутшеба бачить у Речі Посполитій спілку двох держав, звязаннх унією. Із російських вчених так само більшс-мсншс гадан небіжчик Ф. І. Леонтович. Та найрішучіш висловив і найссрйозніш обгрунтував цей погляд проф. І. І. Лаппо в своїй відомій праці „Великое княжество Литовское за время огь заключенія Люблинской уній до смерти Стефана Баторія (1569 — 1586)“. Як він гадає, Литва й Польща після року 1569 залиши­лися окремими державами з окремими територіями й осібними правами, дарма що маля спільний сойм і спільного короля.

Висновки й обґрунтування їх професора І. І. Лаппа й лежать ув основі праці В. Дружчиця. Нових матеріалів він не подає, коли не вважати на його покликування на пізніші конституції соймів, уміщені в Volumina Iegum. Через те В. Дружчицеву працю за оригінальну й самостійну визнати не можна. А втім, це не позбавляє її наукового інтересу, бо з неї перша спроба науково обґрунтувати окреме існування Литовсько-Біло­руської держави (як він її зве) не тільки наприкінці XVI, ба й у XVIl та XVIII вв.

Щоб досягти своєї мети. В. Дружчиц зупиняється на трьох моментах: умовах Люб- линської унії, третьому Литовському Статуті й Великому Вальному Сонмі. Акт Люблин* ської унії він не визнає за добровільний, що виник на підсіяні договору рівного з рівним. Литовсько-Білоруська держава, підчас утворення унії, була в такому становищі, що мусіла пристати на умови Польщі, а вони складалися підо впливом інтересів владущих клас. Отже, виник § 3-й привнлею князівству литовському з приводу унії (Volum Iegum, 11, стор. 89): „корона польська і всл. князівство литовське — одне неподільне та нероз­ривне тіло, а також не різні держави, а одна спільна Річ Посполита, що з двох держав та народів злучилася та злилася в один народ". Використовуючи акти Люблннської унії, В. Дружчиц наводить із них низку пунктів, що мають підтвердити зміст § 3-го, себ-то юридичне злиття Польщі та Литовської держави в одну. Але так було de jure. Що-ж до фактичного стану, то й після унії тривала боротьба, і Литовське князівство обсто­ювало свою державність. На Люблинському соймі знято питання про уїворення в Речі Посполитій права, яке-б не суперечило одно одному. Щоб порівняти право литовське з польським, обрано окрему комісію виключно з представників всл. князівства литов­ського. Жадного поляка в комісії не було- Засідала вона теж у столиці Литви Вилы і (стор. 218, 223). Це, в звязку з загально-ворожим відношенням впливових клас у литовсько- білоруській державі до унії року 1569, мало свої наслідки. Комісія не тільки не порів­няла права 2-го Статуту з польським, ба склала третій Статут, що зовсім не відповідав постановам Люблннської унії. Литовський статут був законом для Литовської держави як самостійної, і поляки в ньому посідали становище чужоземців, а не рівноправних громадян об'єднаної Речи Посполитої.

Як могли затвердити такого закона, що суперечив основному законові держави? Порядок затвердження Литовського Статута викликає суперечки в дослідників. Ф. І. Ле- онтовнч та проф. М. К. Любавський гадають, що Статута затверджено правдивим зако­нодавчим шляхом, себ-то на коронаційному соймі року 1588. С. Л. Пташицький, навпаки, висловив думку, що законодавчим шляхом ного не затверджено. В. Дружчиц одкндає висновки цих дослідників і приєднується до проф. 1. І. Лаппа, з саме до ного висновку, що Третього Литовського Статута затверджено санкцією вел. князя литовського, короля польського, а не санкцією спільного Польсько-Литовського сойму („Сборннкъ въ честь М. К. Любавскаго**, стор. 171). Це стверджує й польський хроніст Іоахим Більський, що на його свідчення досі і.е звертали були уваги дослідники. Його наводить уперше В Дружчиц (стор. 224 —226). Затвсрдяїсння Литовського Статута було наслідком того­часних політичних відносин, суперництва двох кандидатів на польський трон. Переможець Сигизмунд ІІІ-ій затвердив Статут, звичайно, з суто політичних мотивів. Санкції сойму при цьому не було. Через те, з юридичного боку, можна було заперечувати закономірність Литовського Статута. Цього, проте, не було, в дійсності зроблено.

Литовський Статут дослідники досі виучували, як джерело права цивільного, карного, межового. На Статут, як джерело державного права, в науці уваги не звертали. Здається, проф. І. І. Лаппо перший із дослідників підкреслив це й висунув питання про статут, як джерело державного права. (Див. його статті: „Люблинская унія и третій Лнтовскій C та ту ть “ у „Журналі Мин. Нар. Проев." 1917 р. май; „Къ вопросу обь утвержденіи Лнтовскаго „Статута" у „Сборникі вь честь проф. М. К. Любавскаго"). З його думки скористувавсь В. Дружчиц, розглянув, нехай і не вичерпав, постанови Статута, що-до державного права, і, на підставі їх, зробив висновок, що, за Статутом, Литовсько-Біло­руська держава зберегла всі юридичні ознаки окремого н самостійного державного існування: власну територію, власний уряд, військо, свій титул, державний герб, державну печатку (стор. 251).

Але чи-ж можна робити висновки про самостійне юридичне існування Литовсько- Білоруської держави виключно на підставі Литовського Статуту? Ми гадаємо, що ні. Сам Дружчиц непевний цього. „Може повстати питання, каже він, що ці права не виконувано в дійсності*. Вони, одначе, як він справедливо зазначає, були опором для змагань між Польщею та Литовсько-Білоруською державою (стор. 281). Для політики Статут міг багато важити, але чи мав він у дійсності велику вагу, як джерело чинного державного права в XVII й XVIH вв., цс ще треба з'ясувати й довести. Статут саме й в та цікава пам’ятка права, що була дуже поширена, як кодекс цивільного тз карного права, мало не по тих країнах, де державне право ного зовсім суперечило дійсності й ніякого чинного значіння мати не могло (Лівобережна Україна). Щоб пізнати чинну силу державного права Ли­товського Статута в Литовсько-Білоруській державі, треба вирішити питання про юридичну силу конституцій польсько-литовських соймів і відношення їх змісту до норм державного права Статута. Це питання порушив ще проф. І. І. Лаппо (Сборникь вь честь Любав­скаго, 171). Ми тут беремо на увагу виключно юридичну сторону. Що-до Статуту, як основи для політики в боротьбі Литовсько-Білоруської держави з Польщею, то цс пиша справа, дуже цікава й важлива, але щоб з’ясувати її, потрібні инакиїі матеріялн. Зразок їх подав 1. І. Лаппо, переказавши докладно справу про бажання Сигизмунда II! призна­чити на посаду внленського біскупа поляка Бернарда Мацеєвського. Сигизмунд мусів був уступити. Литовці перемогли, й кінсць-кінцсм призначено литвина. В. Дружчиц справедливо зазначає, що ця перемога мала велике принципове значіння (crop. 235). Але цю перемогу викликано було не силою права, а силою виключно політики. Ось через що нам здається, що з’ясовуючи становище Литовсько-Білоруської держави по Люблінській унії, треба відрізняти два моменти: дійове право й політичну боротьбу Литовсько-Білоруської держави за свою самостійність. Вони далеко не тотожні й не скрізь збігаються. Щоб вияснити юридичне становище, переважне значіння повинні мати конституції вальних соймів.

Великі вальні сойми — цс той третій момент, на якому спиняється В. Дружчиц у своїй статті.

За актами Люблинської унії Литовський сонм зробивсь спільним із соймом поль­ським. Та це не зілляло його в один організм (crop. 244). Причина цього полягала в самій організації сойму, в його повітових сонмиках, що їх конечну організацію утворив Статут 1588 року. Завдяки сеймикам, центр ваги перенесено не до вального сонму, а в повіт (стор. 245). Важливе значіння набували також головні з’їзди всього князівства. У деяких випадках такі з’їзди набували характеру соймів, бо ухвалювали постанови. Та такі факти, завдяки проф. І. І. Лаппо, ми знаємо з кінця XVI в. Як було в XVII в, не відомо. В. Дружчиц підкреслює, що в другій половині XVII в. головні з’їзди перестали збиратися. Отже, треба гадати, перша половина віку—це був той час, коли вони занепали. Взагалі, на не досліджений науково XVII вік неправильно буде переносити події й дома­гання XVI віку. Польський вплив безперечно робив своє діло, і Литовсько-білоруська частина більше засвоювала державних рис Речи Посполитої.

Для характеристики юридичного становища Литовсько-Білоруської держави історія вальних соймів, минаючи устрій їх, головне значіння мав з боку конституцій, що вони постановляли. Юридична аналіза конституцій дасть можливість виучити й юридичне становище держави. В. Дружчиц такої роботи не зробив. Вона важка і вимагав великої підготовчої праці. Закидати йому цс ми ке будемо. Він обмсжукться тільки на деяких цікавих вказівках, роблячи з них, на наш погляд, дуже широкі висновки, що їх не викликав сучасний стан науки. До початку XVII в. конституції вального сойму були спільні для Польщі та Литовсько-Білоруської держави. Постанови сойму 1607 року вже поділені на конституцію коронну та конституцію великого князівства литовського. Більша частина конституцій XVH — XVIH вв. поділені так само, каже він (стор. 248). Єсть і, мішані конституції, загальним заголовком об’єднані. Одне слово, ясно, що в цьому відношенні не вироблено псвнцї форми, і, можливо, нона встановлялася кожного разу, в залежності од вигоди або инших міркувань. Тимчасом В. Дружчиц бачить у цьому ознаки признання осібностн князівства й корони (crop. 249). Висновок, здається нам, поспішний, бо певних фактів для нього немає. Також і постанову Варшавського сойму року 1673 скликати кожен третій сонм у Городні не можна тлумачити, як довід на тс, що за литовським князівством визнавали самостійне значіння. Швидше цс більше зрівняння Литви в правах із Польщею, більше здійснення унії 1569 р. Ми хочемо цим показати, що факти можна тлумачити й ннакше, ніж робить цс В. Дружчиц. Щоб зробити безпе­речний висновок з приводу питань, що порушив їх наш автор, потрібна докладніша праця, треба притягти широко архівний матеріял. Які несподівані наслідки тут можуть бути, на це вказують цінні праці проф. I. I. Лаппа. Ix докладно використав В. Друж­чиц, але, на жаль, висновки їх, що мають силу тільки для кінця XVI в., він поширив і на дальші часи.

Розглядаючи Литовсько-Білоруське князівство, як окрему самостійну державу, В. Дружчнць порушує питання про юридичну природу Речи Посполитої, як її утворила Люблннська унія- Він її визнав за федерацію.

Праця В. Дружчиця мав свої хиби*, і написано її нашвидку, і методологічною сто­роною можна Fi заперечити, і юридична аналі-ла в деяких частинах слабка, з висновками не завсіди можна погодитися і визнати певні підстави для них. Але, все-таки, на нашу думку, це цінна робота, що мав свою наукову вагу і своє значіння. В. Дружчиц. правда, не перший у науці, поставив питання про становище Литовсько-Білоруської держави по Люблинській унії, але він провів його протягом трьох століть, по можливості обґрунту­вавши його. Він дав, таким чином, провідну нитку для наукових дослідів инших істориків та правників. Перший ступінь найважчий, і В. Дружчиц зробив ного. Завдяки йому, на науковій черзі стоїть питання: чи федерація була з Речи Посполитої на підставі і по Люблинській унії? Будемо сподіватися, що незабаром ми од білоруських вчених одержимо наукову одповідь на цс питання. Сам В. Дружчиц дивиться на свою працю тільки як на підготовчу. „Черговим завданням білоруської історії, каже ній, повинно бути вивчати ці організації, себ-то соями, та сонмики та їхню діяльність. Тільки ґрунтовно дослідивши і висвітливши політичне життя Білоруси в діяльності цих установ, можна буде певне гово­рити про взавмовідносини Литовсько-Білоруського князівства а Польщею по Люблинській унії. Разом із тим буде встановлено правильний погляд на вплив польської культури на Білорусі і питання релігійного характеру, яким до цього часу надають політичне значіння" (стор. 250).

Як ми бачили, В. Дружчиц уживав терміна „Литовсько-Білоруська держава" замість офіційного „Велике князівство Литовське", що ми зустрічаємо в Статуті, в конституціях соймів та инших офіційних актах. Термін—науково-штучний, але він мав собі підстави в свойому етнографічному змісті. Після того, як, завдяки Люблинській унії, українські землі, що раніш належали до Великого князівства Литовського, приєднані були до Польщі, в складі Великого князівстві! Литовського залишилися землі з переважною людністю або литовською, або білоруською. Термін Велике князівство Литовське мав виключно полі­тичне значіння і не відбиває на собі історично-етнографічного змісту. Що-до назви „Литовсько-Білоруська держава", то вона, не супсрсчачи фактичному територіальному складові Держави за актами Люблннської унії і по ній, дав нону цінну ознаку етнографічну, луже важлпну в культурному відношенні. Через те. здається нам. для науки можна прийняти назву, що Ті пропонуй В. Дружчнц. яле тільки для території по Люблннській унії, коли українські землі вже не були в складі Великого князівства Литовського.

Роботу В. Дружчиця надруковано в „Працах" Білоруського університету білоруською мовою.

Акад. Ник. Василенко.

Проф. Р. Лащенко. Литовський Статут, яко памятник україн­ського права. — Науковий Збірник Українського Університету в Празі. Том І. Прага. 1923, стор. 66 — 95.

Назва цієї статті.одразу вказув читачеві на зміст її. „Завдання нашого коротень­кого начерку власне й покладається в тому, щоби нагадати про ті основні положення, які скріпляють приналежність Статуту Литовського до пам'ятників права української твор- чости* (76).

Чи виконав та як виконав автор це завдання?

Передусім автор дав історичний начерк складання Лит. Статуту у трьох редакціях його. Зроблено це коротенько, алс-ж ясно й складно. Далі йде викладання самої теми статті.

Треба відзначити, іцо Литовський Статут дуже цікаве явище посеред юридич­них пам'яток слов’янського середньовіччя. Сила його з територіяльного боху охоплювали три народності, литовську, білоруську та українську. Сусіди Литовської держави, — з одного боку, Польща, що була проводирем західньо-свропейської думки і яка намага­лася полонізувати юридичне життя Литви; з. другого боху — Московщина, що мала в свойому правному розвиткові, якщо не загальні пранні основи з Литовською Руссю, то, в усякому разі, аналогічні підвалини. Оцс-ж ті історичні умови, за яких склавсь Литов­ський Статут, історична спадщина, на яку заявляють права, як спадкоємці, різні націо­нальні науки, польська, українська, білоруська й російська.

Бун час, коли ніхто не заперечував тверджень польської істор.-юридичної науки_r що Литовський Статут в провінціяльне, місцеве польське право. Алс-ж з половини XIX в. починав конкурувати думка про Лит. Статут, як ннраз продовження розвитку за­гально-руських правних засад. Останніми часами висовується думка про Лит. Статут, як пам'ятку білоруського або-ж українського національного права.

Не можна сказати, щоб Лит. Статут не притягав до себе увагу вчених, але-ж його не винчено ще як слід. Його сливе зовсім не розглянуто з боку джерел. Відома праця проф. Лсонтовича ’), на якого раз-у-раз поклихувться проф. Лащенко, не може цілком завдовольняти серйозні завдання сучасних дослідів над характером правного змісту Лит. Стат. Вона зробила своє наукове діло — вона вченим історикам-юрнстам відкрила Лит. Cτ., вона показала його величезне значіння через порівняння з Pyc. Правдою. Та цс й усе. Суперечка зза Лит. Статуту ясно показує, що треба йти глибшим шляхом, тим шляхом, яким пішов проф. Максимсйко в своїй праці:„ Источники у голови ых*ь законові." (К. 189-1). Максименко показав джерела тільки карних положень Лит. Cτ.; визнаючи Лит. Ст. за пам'ятку руського права, він виявив, разом із тим, текстуально безпосередні джерела польського й німецького права. Не вважаючи на те. що минуло вже чимало часу з мо­менту видання цієї праці, вона залишається одинока. І це явний брак, виключно така бо метода може дати певні висновки про характер змісту Лит. Статуту. Тож тим більш дивно, що проф. Лащенко, знявши таке важливе питання, ані одним словом не згадує за цю працю.

Проф. Лащенко відкидає намагання польських та російських вчених, які „наче в якомусь національному засліпленню, зараховують Литовський Статут в національну скарбницю духовних здобутків своїх народів". Автор не спростовує зовсім поглядів поль­ських вчених, але-ж зупиняється на відокремленні українського права від московського.

¹) Леонтовичъ. Рус. Правда и Литовскій Статуть. Кіев-ь 1865.

Щоб довести український характер Лит. Статуту, проф. Лащенко вказує на мову Лиг. Cτ., вважаючи її за „руську”, себ-то українську, і робить це дуже просто. Базуючись на тому, що терміни Русь та Україна тотожні, автор виводить, що й ту мову, яку поляки знали руською і в вкраїнська. Москва не звалася Руссю, що доводиться за автором двома — трьома (надзвичайно випадковими) цитатами із „родословної” вел. князів. Але-ж самою грою термінів, хоч і за допомогою авторитета Шелухіна, не вирішується, ані пи­тання, що юридична офіційна мов і „руська” була справді українська, а ні тс, що Литов­ського Статуті» було написано українською мовою. Ми-ж певні того, що в розвиванні цього дуже важливого питання останнє слово не правнцкаы належить, а мовознавцям. Якщо-ж звернутися до цих, то виявляється, що „дехто” (?!), напр., такий видатний зна­вець мов. як акад. Шахматов вважав юридичну мову Лит. Ст. за білоруську.

Не тільки мова переконує проф. Лащенка, що Лит. Ст. цс пам’ятник укр. права. Він, хоч і дуже побіжно, торкається джерел, що складають основний зміст Лит. Статуту. Для цього автор посилається на працю Лсонтовнча, коли торкається карного права, хоч треба було-б використати вищезазначену працю проф. Макси мейка; наводить витяги із своєї ненадрукованої праці про копкі суди і т. ин. Розуміється, що можна було-6 багато більше вказати на джерела старо-руського права і в инших галузях права.

Автор визнає впливи на Лит. Ст. чужоземного права, польського, німецького, рим­ського, чеського. Але-ж каже він, що „Ст. Лит., не дивлячись на свій зовнішній шляхетський вигляд, з'являється пам’ятником української правничої творчости, а не польської, а не росій­ської (московської), що основний зміст його юридичних норм (норм права карного, цивіль­ного, почасти норм прецесійних) складається із правннх положень стародавнього україн- с кого звичаєвого прана” (ст. 87).

В коротенькій статті справді важко конче вияснити, яке національне право міститься у Литовському Статуті. Якщо-б автор хотів тільки нагадати про значіння Лит. Ст., про його науковий інтерес — цс було-б нічого. Але автор починає свою працю категоричним твердженням, що Лит. Ст. займає найвидатніше місце „серед пам'ятників україн­ського права литовсько-польської доби”. Він не тільки поставив це питання, ідучи по­руч із загальним розвитком історичної української науки, він поспішив просто про цс заявити. А які-ж доводи? Легко замінити термін „руський” на український, та оголо­сити право Литовського Статута українським. Але-ж куди поділося право білоруських земель? Якщо можно виділити право московське, то цього не зробиш з правом білору­ським, з тим правом, що заховалося до самого Статуту у Полоцьку, Внтсбську. Автор забув про те, що білоруських земель в Литовській державі було більш ніж українських. Чи порівняв автор білоруське та українське право, хоч-би по уставних грамотах, щоб сказати, що українське право увійшло у Статут, як основне? До того треба додати, що за автором невідомо, яка народність дала своїх представників при складанню Статуту — українці чи білоруси, що повинні були знати саме свої національні звичаї і внести їх у кодекс.

Литовського Статуту не вивчено — оце-ж ясне почуття має кожний, хто підходить уважно до нього. Його ще треба до того перевірити, як він здійснювавсь у тодішньому житті. Вивчити джерела Статуту, щоб з’ясувати питому вагу їх — це чергова робота науки історії укр. права що до Лит. Ст. Тоді сама собою рознижеться проблема про ха­рактер змісту Лит. Статуту, що її так легко, навіть дуже легко, розвязував проф. Лащенко.

Та-ж національна захопленість, разом з неповнотою дослідження, що ми бачимо у автора, утворює у читача вражіння зовсім протилежне тому, яке хотів він викликати. 1 до самого автора можна прикласти його власні слова: „настав уже час в інтересах об'єктовної правди уникати по можливості в наукових досліджуваннях про Литовський Статут тенденційних умововиводів" (стор. 76).

С. Борисснок.

•.

Збірник Ком..∣ax-pye. та укр. арапа, шш. 2.

19

Проф. Ростислав Лащенко. Копкі суди на Україні, їх походження. компетенція і устрій. Часть І. Відбитка із І т. „Збірника Правничої Ком^;' Наукового тов. ім. Шевченка”. У Львові. 1926 р., стор. 1 — 67.

Книжечка, що її заголовок тут виписано, має всього 5 розділів, далеко не рівних* Перший розділ (стор. 1—6) присвячено походженню копких судів. Український на я як і ннші, до утворення на своїй території державної організації, жив спочатку родовим побутом, потім громадами на певній території, потім об'єднанням громад спершу ∏*∙∙.tc∙ лнчким — волостю, а потім великим — цілою землею-державою. Ще задовго ДО yTB0f «н;« держави, окремі поодинокі громади на племінній території мусіли захищати себе і v ∙ ∣ про копні суди малюють нам цей суд за часи його занепаду, коли земськ» "«*

розкладалося, влада панів над селянами зміцнювалася, і жалкує за відсутнісі й історичного матеріялу з часів найбільшого й найінтенсивнішого розвитку кої

Проти цієї думки можна сперечатися, бо акти XV l—XVlI в. дають піде. ■ навіть про дальший розвиток копкого права: ми бачимо, що копне право п до нових умов життя й утворює навіть кілька інститутів, як от: видачу виннию іід- данця панського — копі з боку пана; без цеї видачі копа не могла взяти підданця пан­ського на муки й покарати його на горло; одказ вироку копкого суду панові винного поруч з одказом такого вироку урядові і т. ин. ’)•

Другий розділ (стор. 6—17) присвячено устроєві копного суду. Автор поділяє, хоч він просто цього і не зазначає, думку проф. Іванішєва, проф. Антоновича, Любавського, Ол. Єфименкової, Cnporica і ин. про так зв. судову округу копи; він говорить, що ці округи утворилися шляхом налагодження внутрішніх звязхів поміж окремими громадами- сусідами. Цю думку я вважаю за помилкову, навіяну судовими округами наших часів. Уважливе вивчення актового матеріялу приводить до висновків, що сталих судових округ не було, бо на копу повинні були сходитися околичні села, себ-то села, що лежали навкруги того села чи ґрунту, де трапилася шкода. Коли мн собі уявимо, що шкода ста­лася в селі, чи на грунтах села, що лежить на периферії округи, то на копу не повинні були ставати села, що, бувши найближчими сусідами, лежали за цією периферією, в нншій копній окрузі, а це порушувало-б не тільки тверду встановлену практику, а й ту внут­рішню підвалину, на якій ніби-то будувалася судова округа — інтереси сусідства. Ці судові округи, коли вже про них обов’язково треба говорити, виникали кожний раз, як певне село чи ного rpyrfτ були місцем події, що вимагала зібрання копи; для цього села, що являло собою на той час центр округи, всі села, що лежали навкруги його, були око-

’) Я не роблю посилок на акти, сподіяаючися, що в найближчому часі надруковано буде мою монографію „Громадський (копнніі) суд на Україні-Русі XVI—XVH в.“, де я докладно вивчив акти і зробив відповідні висновки.

лячнімя; вопи входили до його округи й повинні були, як близькі околичні сусіди, ставати до нього на копне зібрання. Скінчилася подія, перестала існувати й округа. Значить, коли й можна говорити про округи, то лиш тимчасові, на час певної події, причому центром такої округи було не раз на завсідн визначене село чи ґрунт його, а те випадкове село чи його ґрунт, де станеться подія.

Далі, проф. Лащенко вбачав запоруку природнього походження копних округ у круговій відповідальності членів копних громад, членів цілого союзу. Хоч проф. Іванішвв, слова якого наводить проф. Лащенко, й пише, що кожне село нарізно й вся громада разом відповідали за вчинки всіх своїх членів, але не наводить для підпору цієї думки жадного акту. Відомі до цього часу акта про копкі суди говорять лиш про відпові­дальність грошову, про відшкодування громади певного села за невидачу зло­чинця, при умові, що вона його знає; за невивід сліду; за зречення присягти на тому, що воно шкідника не знав і т. ин.; — але жадного акту не відомо, де-б було сказано про кругову відповідальність копників за свого односельця. Значить, кругову відповідальність копників треба вважати за науковий міт. До речи сказати, проф. Лащснкові, очевидно, невідома праця проф. М. Н. Ясинського „Село и вервь", коли він верв Руської Правди вважає не за село сучасне, а за територіальну одиницю, подібну до волости чи до копної округи.

Далі автор, подавши різні назви копи (далеко не всі) і правильно відзначивши, що копи збиралися не тільки на коповнщах, а в на инівих місцях, коли того вимагала справа, помилково, повторюючи I. Cnporica, говорить, що обсяг кожного коповища охоплював район на одну милю на всі чотири сторони, коли навіть Литовський Статут говорить про скликання копкого зібрання не тільки „в окол на милю з усіх чотирьох сторін" (1588 р. XIV, 9), а й „в окол на дві м і л і" (там-же XI, 26), а акти подають відомості про скликання копних зібраннів в окол на 4 милі.

Далі, цілком правильно проф. Лащенко сперечається з 1. Спрогісом, що в копному зібранні брали участь не виборні од громади депутати, як це думав I. Cnporic, а всі громадяни; але помиляється проф. Лащенко, коли думав, що копниками могли бути лиш самостійні господарі. Акти не дають для такої думки жадних підстав; навпаки, поруч з батьком на копах ми бачимо синів, навіть невиділених, і навіть пролетарів того часу — так зв. паробків-наймитів. Акти, правда, дають багато матеріялів про заступництво, коли батько заступав на копі не тільки синів, а й всю родину, хазяїн двору — свій двір, а один-два мужі навіть ціле село.

Що-до обрання суддів копних, то акти достатній матеріал дають для того, щоб з певністю говорити, що копне зібрання иноді обирало з межи себе кількох осіб не лиш для слухання свідків, але й для самого суду; проте цим обранням суддів копне зібрання не обмежувало себе, бо воно вкупі з обраними суддями виносило вирок у справі. Суддів цих можна було-б прирівняти до теперішньої президії на людних зібраннях. Суддів копних не тільки сама копа обирала, а й надавала право поводовій і підпорній стороні обирати суддів — на взірець теперішнього єднального третейського суду.

Що-до жіноцтва, то не можна так категорично, як цс робить проф. Лащенко, гово­рити, що жіноцтво не мало права приймати участи в копних зібраннях, бо акти дають можливість відзначити присутність жіноцтва на копах, не тільки як свідків.

Про людей сторонніх автор наш говорить, що вони були „благородними свідками" того, що діялося на копі. На це треба сказати, що люди сторонні приймали участь і в самому суді, як судді, їх часом навіть і на суддів обирали.

Далі проф. Лащенко вказує на панів і возних, як на окремі від селянства, що складало переважну більшість на копних зібраннях, стани, що брали участь у копах. Цим коло вчасннків копних судів автор і обмежує, хоч можна було-б, на підставі актових матеріялів, докладніше розповісти, що крім самих селян — вільних і підданих — в копних зібраннях брала участь різного роду селянська старшина: старці, війти, лавники, тивуни, а з панської верстви: бряри, зсмяни, шляхта і навіть вельможні панн особисто, хоч і рідко, а частіш через своїх урядників; крім того на копах брало участь духівництво і міщани навіть упривилейованих (на магдебурзькому праві) міст і сучасні національні меншості — жиди, татари н цигани. Цс найліпше доводить думку проф. Лащенка про тс, що всі стані всі ііерстви суспільства брали участь у копких судах.

Що-до кількосте копняків, то проф. Лащенко, слідком за проф. іванішввим, гов< рить лиш про 150, як найбільше число копииків, хоча акти дають відомості про 206 кілька сот копннкіп.

Третій розділ ст. (17—27) присвячено компетенції копких судів. Судам цим підлі гали, як цивільні, так і карні справи. Обсяг цієї компетенції проф. Лащенко намагас. схопити на підставі Литовського Статуту й актових матеріалів, що їх вивчали Новин ні Cnporic, Іввнішєв і инш. Зважаючн-ж на тс, що докладно актових матеріалів названі вчені не вивчили, компетенція копких судів вийшла не повна. Крім того, наш автор, н< ct.∣- раючися на якийсь певний ґрунт, даремно хоче обмежити обсяг компетенції копного - у ду, коли говорить, що „така складна, така солідна й поважна організація, як копний суд. мала свою окрему давню традицію, свої широкі звязки в краю, яка спиралася ∣∣ сн діяльності на давні звичаї і живі норми звичаєвого права, розмінювалася-б по ■ дрібницях" (стор. 19).

Проте акти дають підстави намалювати таку схему:

Справи карні: шкоди-переступи проти майна (злодійство всякого роду і ∣ V числі святокрадство й инші кваліфіковані види; купівля свідомо краденого й по рнйан •>' краденого; грабіж (луп), розбій; привлащення, свавільне користування чужим м. імі •. псування й нищення чужого майна, в тому числі н огнем; злочини проти особь,

викочування підданих, надуживання орендними правами, суперечки з приводу п і я повинностей; спаш.

В цьому-ж розділі, кажучи про підлеглість копкому судові по роду і аш

автор говорить про судову підлеглість по особах: селянства, міщан (не н: ∙∙ι.t>, кому праві) і панів, побіжно в коротких рисах малюючи боротьбу иаро. ы» з шляхетським.

Четвертий розділ (ст. 27—ЗО) присвячено загальній характеристиці копій." √.iцього акту. В цивільних справах оглядання вживалося при спашзх, причому автор докладно зупиняється не тільки при огляданні спашу, а й на всій процедурі, звя- заній з спашем — займання бидла й птиці на спашу, віддача їх на поруки і т. ин., що безпосередньо до оглядання не має жадного відношення. Помиляється наш автор, коли гадає, що оглядання чинив тільки возний з стороною, бо акти дають відомості про огля­дання всією копою і про виділ кількох осіб-копників для оглядання. Про те-ж, що при огляданні скривдженому належала провідна роля, що він „обводив" і показував, на що копннй суд мав звернути увагу, що при обгляданні вживали вимірювання (сліду) й порів­нювання-прккладання і т. ин., автор мовчить. Нарешті, каш автор говорить про експертів, Ujo Tx уживав копкий суд при огляданні.

Помиляється автор наш, коли говорить про зізнання-реляційний квіт возного тільки при огляданні. Возного заживала зацікавлена сторона „ку прислуханню суду копкого" взагалі, а не тільки оглядання, а тому в свойому квіті возний говорить про все, що діялося на копі

Закінчує наш автор цей найбільший розділ, присвячений поступков! правному коп­кому, звертаючи увагу на його безпосередність, скеровану на матеріяльні ознаки зло­чину, на лице. Це дав йому підставу дійти до таких висновків, що Tx він і сам уважає за сміливі: „ідея конкретизації, матеріялізації життьових явищ, безпосереднього їх охоплення, найближчого і найглибшого вчування їх і зрозуміння взагалі і а області правних відно­син зокрема — являється рисою дійсно національною, українською... Очевидячки народ наш... не мав і не має нахилу до абстрактних ідей, до цілком абстрактних, далеких від живого життя умовиводів; він не хоче ні при яких умовах відриватися від землі, від жи­вого, йому зрозумілого ґрунту. Він покладав в основу свого світогляду не синтез, а ана­ліз... Грубо висловлюючися народ хоче на свої очі все бачити, все дотикати, до всього, як той Хома невірний, доходити шляхом власних безпосередніх переживань" (Стор. 66).

Щоб закінчити з цим розділом, треба ще додати, що наш автор з відділу судочин­ства зовсім не торкнувся того, в якому порядкові засідав суд копннй і відкривав свої засідання промовчав про скаргу скривдженого, якою відкривається всяка справа; гово­рячи про досудовий обиск і опит скривдженого, ні слова не сказав про опит на копі, — як він переводився і в чому він полягав; пройшов мимо гоніння сліду; мовчить він про заклад-парі, про звод, про дання вини, про засоби забезпечення винному ухилятися від суду й виконання вироку над ним (ув’язання, порпука) і т. д. Зазначені пропуски пояс­нити можна тільки тим. що наш автор безпосередньо актів про копні суди не вивчав, а зводить докупи лиш все, що в цьому питанні сказали инші вчені, а вони, як доводять зазначені пропуски, теж докладно в свій час не мали можливосте (проф. Інанішєв) і не могли вивчити, як не фахівці в галузі права (Новнцький, Cnporic) всі ті акти про копні суди, що до цього часу надруковано.

Тут також треба зазначити, що нашому авторові залишилася невідома найновіша праця Ф. І. Леонтовича „Областные суды въ Литві", де вічевим і копним судам присвя­чено до 40 стор. (Жури. Мин. Юст. 1910 р. № 10, стор. 88 — 128).

Правда, працю свою проф. Лащенко ще не скінчив: має ще вийти друга частина. Але при тій плутаній системі, якої додержується автор, викладаючи копннй процес, важко догадатися, про що мова буде далі. У всякому разі процес копкого суду до ви­несення вироку автор заключив.

Хоч автор поставив собі за мсту написати про копні суди на Україні тільки, зали­шаючи осторонь копні суди на Білій чи взагалі на Західній Русі, але це не перешкоджає йому наводити ті чи инші відомості з актів, що належать у всякому разі не до місцево­стей українських.

Численні посилки нашого автора на джерела, на акти можуть навести на думку, що він їх сам читав і вивчав, але зазначені вище пропуски, а також і посилки на „Книги Город. Луц.“, „Книги Зем. Київ ", „Книги Влад. Город." і т. ин, які перебувають у Київі і більшість яких ще не надруковано, а значить нашому авторові не приступні, ясно свідчать, що автор посилки на них робить не безпосередньо, а бере у авторів, яких він використав.

Праця проф. Лощенка не є підручник, а спеціяльна монографія. Від монографії-ж вима­гають, звичайно, сказати щось нове, або дати відомим уже фактам нове освітлення, дати нову концепцію, узагальнення. Цього всього наш автор не зробив, хоч і мав можливість, докладно вивчивши актовий матеріал, заповнити хоч-би ті прогалини, що їх ми зазначили.

Позитивною рисою праці проф, Лащенка є тс, що він у ній зробив підсумки всьому тому, що в науковій літературі про копні суди можна знайти, причому звязав ті чи инші інститути копкого права не тільки з Литовським Статутом і Руською Правдою, а й з подіб­ними інститутами инших слов’янських народів. Можна лиш висловити жаль, що підсумки ці ще πc∣ сдчасні, бо ще докладно не вивчені джерела, в яких є відомості про копннй суд-

Ip. Черкаський.

В. Заїкин. Головні моменти історії української державности. Трибуна України, кн. IIl (ч. 5—7; 1923).

Оця стаття, що її надруковано в українському закордонному журналі, має відно- н до науки історії українського права. Отже даємо тут коротку Тї характеристику. Як з вступу, вона м початок, вступна частина до курсу лекцій на цю-ж-такн тему і ж автора Ми не знаємо чи вийшов такий курс, проте, стаття в „Трибуні України", но, дає в загальних рисях зміст його. Автор починав її з вказівки на тс, що Україна н- ла постійного, непрернвного державного характеру. Заважав цьому, думає В. Заїкин, І природніх границь. Метода замітки В. Заїкина — ретроспективна. Він починає з '^l,.7 ( Потім переходить до гетьманської України XVll—XVIIl вв. Ця остання була, на ііоі погляд, під протекторатом Московщини (с. 23) до 1709 р.» коли з призначенням.∙tocκo) «кого міністра-резидента вона стала в васальну залежність од Росії. Опріч Гсть. ін ' t автор уважає за держави ще й козацькі полки, що утворилися були за часів. на Правобережжі, як от — Фастівщину, Корсунщину, Богуславщину, Побужжя....і in і о й окремі полки Слобідської України — Харківщину, Сумщину, іаюмщину, то-що (сс. 25 26). Лиш Січ Запорізька не була, за В. Заїки ним, державою, хоч і була орга- I iuiii- о юдібною до держави, — власне тому, що не мала вона свого окремого індигенату • (і - ∙.. ∙.t.a). Козаки-січовики були громадянами Гетьманщини чи правобережних й сло­бідських полків.

Од Гетьманської України В. Заїкин переходить до Литовсьхо-білорусько-вкраїнської д< і..; ⁴ '/—XVJ вв„ яку він уважав за федерацію (сс. 28—29).

В -.4 -XIiI вв. автор не знає єдиної східньо-слов’янської держави. Були, думає він, oιp'^,5. незалежні князівства, що раз-у-раз об’єднувалися з сусідніми князівствами, творячи ун. ∣^, і ії, конфедерації, федерації чи конфедерації всіх східньо-слов’якських земель, на Заїкина, — не було.

іість на Україні, думає автор, була й задовго до X в. Про цс свідчать вка- б" их поганських князів на українській території.

.і нг загальних словах зміст цієї статті. З деякими положеннями її тяжко[242]. Так треба одмітнти, що Гетьманщина була скоріше в васальній залежності од Московської держави. Великою наївністю можна лиш пояснити авторову думку про держави-полки на Правобережжі й Слобожанщині. Чи-ж мали перші з них сталу тери­торію, індегенат, взагалі сталий, не випадковий характер? Державами їх, очевидно, називати ніяк не можна. Слобідські-ж полки мали автономний, а не державний характер. Про це свідчить і постійна залежність їх (і то як од вищої влади) од місцевої Москов­ської влади Бєлгородських воєвод, од Великоросійського Причалу^l), що безпосередньо вмішувалися в їхні справи і, навіть, призначали полковників. Отже можна говорити лиш про автономію слобідських полків, як це й робить авторитетний дослідник історії Слобідської України—акад. Д. І. Баталій.

Литовсько-білорусько-українську державу XIV—XVI вв. ми-б не назвали федерацією, хоч такої думки тримається, опріч В. Заїкина, багато з дослідників цієї держави. Нам здається, що ми маємо тут діло з державою держав (Staatenstaat), сюзеренною (литов­ською) й At нними (українськими й білоруськими землями) державами. Ця державна форма найбільш відповідала феодальній добі, що в ній було велике князівство Литовське. Проти федерати говорить і те, що не було двохпалатної системи, де в одну з палат входили представники сполучених держав. Рада великого князівства безумовно такого значіння не мала.

Що-до IX—XIII вв. ми цілком згоджуємося з автором, що не бачить єдиної „ру­ської" держави. Найпевніш, що на території сучасної України була конфедерація укра­їнських земель.

Ми не погодилися-б лиш з самою постановою питання. Не можна, на наш погляд, говорити, як цс роблять вчені-українці за кордоном, лиш за норми державні й ті чи имин форми їх. По-за цими формами було життя, що їх встановлювало, їм надавало той або иншин характер. Форми держави були лиш виразником певної соціяльної структури громадянства, економічного ступня, що на ньому це громадянство в той чи иншнй момент стояло. З другого боку вони були витвором певної пануючої класи, що її інтересам вони служили. Не можна н історикам права не помічати цього. Коли історик-соціолог широкими мазками дає загальний малюнок певної доби, історик права, пишучи про державну форму, чи держанні установи цієї доби, мусить, думаємо ми, не забувати й загальної соціальної кон’юнктури того часу. Праця історика права мав бути глибоко корисна і цінна, коли вона дасть характеристики соціяльної структури гр< мадянства, розкрив дійсний зміст установ і норм, накреслить шляхи, що ними ті чи миші класи використовували оці норми й установи для своїх класових інтересів. При такій умові праця історика права буде йти побіч праці історикл-соціолога до спільної обом дисциплінам мети, при такій умові вона буде високо пінна н корисна,

Проф. Р. Лащенко. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським. Ювілейний Збірних в честь проф. Ст. Дністрянського. Прага. 1923, сс. 51-76 ’)•

Мста замітки, пише проф. Р. Лащенко, цс — „не беручи на себе труда вияснити це питання (про юридичні підвалини Переяславської умови) з належною повнотою, дозволяю собі в цьому начерку лише висловити в загальній формі деякі думки про юридичну природу Переяславського договору** (сс. 51—52). Метода проф. Лащенка це — метода вклю­чення: піл розглядав різні погляди, що їх висловили про юридичну природу сполучення 1654 р. різні дослідники, і одкидав ті з них, які він вважав за помилкові. Так він вказує, що інкорпорації Москвою України (погляд Розенфельда) не було за умовою 1654 о., бо „Україна перш за все не була завойована Москвою, а інкорпорація чужих територій... звичайно, являється в наслідок війни, успішної для завойовника** (с. 56). До того-ж проти можливосте інкорпорації говорять наявність договору поміж Москвою й Україною, тс, ⅛_4fc. України заховала за ним свій державний устрій, за своїми, не наданими законами. Ec може визнати автор становище України по 1654 р. за автономію (думка Б. Нольде): нона мала всі ознаки держави. Автор не бачить тут федерації або конфедерації. Першої не було, бо не було спільних обом країнам постійних і центральних органів влади, другої — бо не було з’їздів уповноважених. Не згоджується автор із поглядом про васальну залеж­ність України од Московщини (вона, як відомо, мав н науці найбільше прихильників). Васалітету, думав він, немає, бо гетьман був непідлеглий, ба рівнин цареві. „Україна і Росія умовляються, як цілком незалежні і рівноправні сторони, при чому особа гетьмана виявляється перед нами, як особа незалежного від Москви правителя самостійної держави** (с. 58). Ee бачить проф. Лащенко н реальної унії. Її не було, бо „не було утворено для України і Московщини якихсь спільних центральних установ** (с. 61). (До речи це зовсім не необхідна умова реальної унії). Нарешті, не погоджується автор і з поглядом В. Ли- (пінського, що сполучення 1654 р. це був „мілітарний союз", забезпечений протекторатом царя Московського. Липинський не праний, бо ідея протекторату ^зовсім не звязувться з тою ідеєю рівности обох сторін в договорі, яку так талановито констатував той-же автор (Липинський..7. О.) в пактах договору” (с. 62). Проти протекторату найбільше протестує проф. Лащенко. Його не могло бути, пише він далі, ще тому, що „Московські царі були кревно зацікавлені в утворенні союзу з Україною” (с. 74). Хмельницький, думав автор, знаючи про цю кревну зацікавленість, не міг-би погодитися на протекторат.

Найбільше, гадав проф. Лащенко, „наближається до дійсної сути тих юридичних звязків, які були заключен! з Москвою гетьманом Богданом Хмельницьким” — професор В. Сергеевич з його думкою про персональну унію поміж Україною й Московщиною. Автор розумів, що проти цього BitCHOBKy знайдеться багато заперечень. Так, напр., при персональній унії не може бути двох правителів (з рівною владою, це весь час він вперто підкреслює). Отже проф. Лащенко погоджується, що сполучення не було „дійсною прав­дивою унією, яка відповідала-б усім вимогам пануючих поглядів і теорії державного права... але в усякому разі той знязок, який був заключений між Україною та Московщиною в 1654 р., все-таки більше нагадував унію і унію особисту, ніж протекторат" (с. 67). Справа, бачте, в тім, що Хмельницький визнавав тільки „моральний авторитет царя Московського, свого політичного я військового союзника” (с. 67). (І звідки тільки знав це проф. Ла­щенко?). Знає автор і те, що неможлива персональна унія поміж республікою (він визнав Україну за республіку) й монархією. Він пише: „Унія в її суто юридичному змісті між Україною-рсспублікою і Москвою-монархівю була власне неможливою (розбивка наша) і коли ми тут і вживаємо терміну унія для означення того союзу, то лише відносно і з великими чисто юридичними застереженнями й обмеженнями" (с. 68).

Проф. Лащенко вказує,..що для вияснення справжнього змісту умови Переяслав­ської і власне змісту правового, юридичного — необхідно ясно, точно і послідовно відо­кремити Переяславський договір — його основні пакти від тої інтерпретації, яку надали цьому актові в Москві ще в 1654 р. (в „жалованій” гетьману грамоті) „тишайшій” цар Олексій Михайлович і хитрі дьяки в його правительств!” (с. 73).

Ми думаємо, що наводити ті чи инші заперечення проти авторової концепції про персональну унію — не доводиться: автор розбивав себе сам. Справді, що-ж цс за унія, що, як відомо, характеризується єдністю монарха, коли було два правителі — гетьман і цар — до того ще, як підкреслює проф. Лащенко, рівних? Що за унія, знов таки, може бути поміж республікою і монархією? Цс nonsens. Унію, очевидно, тут силоміць при­тягнуто для чогось иншого. Це инше — рівність сторін, що становить (за В. Липннським) idee-fixe автора. Звичайно, якщо триматися певної історичної об’ективности, рівність оцю знайти тяжко. Проти неї говорить усе, і ті, що її проголошують, або не знають актового матеріялу (а цс можна припустити що-до проф. Лащснка), або свідомо йдуть усупереч йому. Треба було-6 згадати хоч-би за формальні ознаки зносин гетьмана з царем, присягу гетьмана й козацтва на вірність цареві, авторитарний тон царських грамот... Инакшс й бути не могло. Треба тільки об’єктивно згадати фактичні умови при сполученні. З якими силами прийшла в Переяслав Україна? Очевидно, з сильно зменшеними, порів­нюючи з першими роками повстання. Головна маса української людности — селянство, що надала була всенародній характер повстанню проти поляків, уже одходила й одійшла од козацьких ватажків. Для неї ясні стали суто класові цілі повстання, що їми керувалися проводирі „Війська Запорозького”. Врешті, для селянина вони вели тільки до заміни поміщиків. 1 коли селянство оді)їпіло од гетьмана й старшини, останні були кревно заці­кавлені в тому, щоб зменшені сили замінити чужоземною військовою допомогою. Цс й було причиною, яка довела до залежного і de jure й de facto становища України од Москви. Отже причина його цс не „моральний авторитет" царя, як думають В. Липинський та Р. Лащенко, а реальне співвідношення соціальних сил — факторів того часу.

Не слід було-б писати про „кревну зацікавленість" Москви в сполученні з Україною. Врешті, звичайно, зацікавленість була велика, — проте, як відомо, Москва кілька років вагалася погодитися на сполучення, очевидно, боючись Польщі. Думка про інтерпретацію умови ще в 1654 р. безумовно помилкова. Інтерпретація йшла поволі й підставою для неї були нові, все гірші для України, умови — пакти при обранні нових гетьманів. Автори-

Збірник Ком. jnx.∙pye. ιa yκρ. прана, ппп. 2. тарний-жс тон,-жалованной грамоты" абсолютно μc йде в розріз з пактами. 1 там тон самий авторитарний тон царя, той самий елемент „пожалованій*. Постановн-ж жалуваної грамоти ті самі, що і в пактах.

20

А втім, який'Же юридичний зміст мала умона 1654 р.? Звичайно, що Україна — „Військо Запорозьке" була держава; це ясно з того, що нона мала і всі елементи дер­жави — територію, людність і владу (пануючу за власними законами). Проте, в умові 1654 р. Україна зайняла залежне од Москви становище, згубивши, очевидно, свій сувере­нітет. Думаємо, що форму сполучення слід, за переважною більшістю вчених, уважати за васалітет, залежність — за васальну залежність. Наводимо тут цитату з найавторитетнішого вченого-догматнка державного права, проф. Г. Елінека, про форму „держави держав", сюзеренної й васальних держан. „Під цією назвою, пише він, розуміють спсиіяльну державно-правну форму державних сполучень. Суверенна держава виявляв своє панування над залежними од неї державами, які в межах правових границь, що встановлюй пануюча держава, вільно організуються, мають широку незалежність у внутрішніх справах, алс-ж зовні, в силу їх залежности, підлягають значним обмеженням і зобов'язані ставити сюзе­ренній державі свої війська чи, принаймні, нести на користь неї пенні економічні по­винності (платити данину). В межах цього типу бачимо численні одміни" ’)• Це визначення чудово підходить до становища України за пактами 1654 р. Тут були й з ι∙ ∣. " o∙>r-∙ ження (заборона зносин із Польщею та Туреччиною) й обов’язок ставити < ■>. ' I,∙o ∣

васальної залежносте України од Москви можна закинути тільки те, цій ju∣∙..По н> • васалітеті людність васальної держави не присягав безпосередньо сюзс,- юні ι ιι. ∙. ∙ у приносить правитель держави. Тим часом людиістз України присягала безпосередньо цареві московському. А втім, і цс не неодмінна риси васалітету, як вказув проф. Елінек, який і наводить приклади, коли людність васальної держави присягала сюзеренові ').

Отже, сполучення України з Московською держаною наближається найбільше до типу васальної залежности, т. ч. погляд проф. Р. Лащенка — помилковий. Взага і нашу думку, час вже залишити пережовування оцього питання, де тяжко юнес-.г нове. Нічого нового, самостійного не вносить і праця проф. Лащенка. Очевидно k∙.∙ ρ

українського права треба перейти до инших тем: зокрема до виучування, зо дослідженого внутрішнього державного устрою Гетьманської України. Думаємо, що це дослідження дасть далеко більш цікавих спостережень і буде корисне й для загальної соніяльної історії Гетьманської України. _л ОКИНШСВИЧ.

До питання про право вдасностм на землю в історії України.

(З приводу статті проф. P Лащеика „Ідея права власності! на землю на Україні" в Науковому Ювилсйному Збірникові Українського Університету в Празі, присвяченому проф. Т. Г. Масарикоііі, ч. І. Прага, 1925, стор. 374 ■— 405).

Царина правної ідеології являв значно більші труднощі для досліджування, ніж царина позитивного прана, бо, коли останнє дів нам більше пбо менше вичерпливнй матеріял у вигляді законодавчих актів, перша примушує вдаватися до таких трудно здій­снюваних метод, як психологічне спостереження й інтроспективна аналізи (пор. Л. О. Пе- тражнцький), почасти до дослідів, як одбнвається правна ідеологія в утворах народньої творчостн, а иноді н індивідуальних філософічно-правних працях та в законодавчих актах. Через труднощі спізнати правку ідеологію за допомогою вказаних метод дехто звер­тається до позитивного права, сподіваючись, що воно відповідає правній ідеології. Таким ото шляхом* іде й проф. Р. Лащенко в названій статті: маючи на увазі змалювати ідею права власності! на землю на Україні в історичному її розвиткові, він у дійсності каже про історію інституту земельної власності!, починаючи з Xl століття.

Цей шлях не можна визнати за правильний: по-перше, через тс, що правка ідео­логія бував різна в різних соціальних групах; а позитивне право, відповідаючи, інтерс-

’) „Прано соврсменнаго государства". Рос. псрскл., вид. 1903 p.₁ с. 501.

^γ) Ibidem, с. 502 та прим. 2.

299 сам групи пануючої, відбиває перепалко п пласке ідеологію, й по-друге, через тс, що історичний розпиток пранної ідеології хоч і знизаний з розпитком господарським і роз­витком права, IJio його регудюк. але йде не на одному з ними рівні, u більшості від­стаючи од нього, а нноді, за революційної доби, випереджаючи його. Тим-то між історією права власности на землю та історією ідеї права власності! на землю не можна ставити знака рі внести, й коли Р. Лащенко це робить, праця його споїм змістом не відповідає заголовкові. Перейдімо тепер до самої праці.

Розглядаючи погляди Euepca, Кавсліна й Соловйова, що відкидали існування в старій Русі приватної земельної власности й визнавали існування плпсност.і родової, автор сперечається проти цього погляду, грунтуючись на міркуваннях Беляева, якого він цитує (віче, міський лад, духівниця і опік.» суперечать родовому побутові). Та він зовсім мовчки обминає твердження того-таки Беляева про існування в старій Русі земельної громади Не спиняється Р. Лащенко н на значінні стародавньої верни Київської доїж, в якій воло­діння землею, як доводить Πti8ΛθB-CκΛbпанський, було не громадсько-передільне, а участкове, причому володільці цілком орудували своїми участками ').

Навпаки, досить докладно розглядає Р. Лащенко думку Б. Чичерина про те, що зз княжого періоду пся земля вважалася за власність князя. Відкндлючи цей погляд, він наводить заперечення, які свого чпсу зробили Сергеевич і Корф (брак звязку межи старо-руським князем і землею, договірний характер відносин князя до людности, τo∙ujo).

Згоджується Р. Лащенко з поглядом Сергеевича й Енґельмана, які доводили, що, за доби Руської Правди, права власности в тому розумінні, як його розуміють наші сучасники, не було,— воно цілком зливалося а розумінням фактичного володіння й ним покривалося. Одначе, згоджуючись з таким умовним розумінням власности, зовсім не можна вважати за розвязання питання про земельні стосунки, які тоді існували, питання про те, кого вважали суб'єктам володіння. Тут автор залишає читача без відповіли н указує, що з Xl — Xll століття „володіння нерухомістю вже без усякого сумніву починає ЯСІ.О відрізнюватися од права власности" (стор. 385).

Не зупиняючись докладно на доводженні своїх твердженні», проф. Лащенко перехо­дить до Литовського періоду історії України. Попереду торкається він земельного устрою Московської держави й вбачав характерні його риси в dominium Ctninens московських князів (уважаючи його, слідом за Неволіним, запозиченням із мусудманського права при татарському напуванні) і в громадському землеволодінні, що дуже обмежувало індивіду­альні права окремих членів громади. Такому ладові він протиставить устрій селянського землеволодіння на Україні за литовських часів. Вказуючи, що основною одиницею цього землеволодіння було дворище, він визначає ного, як невелике поселення, що складалося із декількох господарств (стор. 291). Декілька дворищ складали село, декілька сіл — волость. Звідси наш автор без дальших міркуваннів приходить до висновку, що „земля[‡]⁴, яку обробляв селянин і яку він дістав був спадково від батька, з’являлася вже його „отчиною", в його уяві — його „спадковою власністю". Потвердження цього висновку автор вбачає у тому, що в XV столітті, з одного боку, продовжувалася вільна займанщнна порожніх земель, а з другого — земля стала об’єктом цивільного обороту. На останок Р. Лащенко наводить цитати з праць проф. Владімірського-Буданова й Лсонтовича, де визнається, що селяни Лнтопсько-Руськиї держави Х\’І століття мали повні прана як що-до користування, так і що-до розпорядження тими землями, котрі воин обробляли (стор. 393). Розляпуючи таким чином складне питання про землеволодіння в Литовсько-Руській державі XVl століття на протязі двох сторінок, проф. Лащенко зовсім поминає мовчки инші надзвичайно важливі для вияснення характеру землеволодіння питання, висвітлені до того-ж низкою дослідів: 1) як стосується право власності! селян на їхні ділянки до прав громадської організації і 2) яке відношення селянського землеволодіння до земельних прав великого князя Литовського.

Першому пнт«[§]інню, окрім застарілих уже праць проф. Іваиішева, О. Я. Єфименкової, Ф. І. Леонтовича, присвячено пізніші розвідки проф. М. В. Довнзр-Запольського. У своїй розвідці про селянське землеволодіння в Західній Русі до половини XVI віку М. Ф. Вла- ДІМІрСЬКИЙ-Бу данов приходить ДО висновку про існування селянської земе-'.ьної BAUC' ПОСТИ ^,); ^н Другій своїй праці — про форми селянського землеволодіння в Литовсько-Русь­кій державі XVl століття — той самий вчений розглядав організацію громадських стосунків і приходить до висновку про існування трьох типів громад у Литовсько-Руській державі — дворища, села й волости. Ці організації являлися, на його думку, формами як адміні- страцінних, так і поземельних стосунків. За первісну форму співволодіння вій уважав дворище, за дальший ступінь його—село, що мав такі права: „по-перше, безпосередні права сільської громади поширюються на землі, не поділені на дворища, по-друге, в деякому відношенні, сільсько-громадській владі підлягав й земля, пряналежна дворищам, що пере­бував в спадковому володінні осіб, які складають дворище[**]. Сільська громада мав також право брати участь у роздачі незайманих ділянок землі. Третьою формою спільного воло­діння в волость. До її компетенції проф. Буданов відносить розподіл земельних мавт- ностів, прийняття нових осельннків, з призначенням їм ділянок землі, догляд за тим, \ щоб такі ділянки не переходили до рук осіб чужих громад, розпорядження незайманою землею '). Таким чином, за висновками М. Ф. Владімірського-Будановз, прано приватної селянської власності! сполучалося з громадським землеволодінням. Треба визнати, що співвідношення між тим і другим названий дослідник освітлив недостатньо. Визнаючи існування селянської земельної власности за доби, що нас цікавить, проф. Любавський рішуче заперечуй визнання громадського землеволодіння: і волосна, і. навіть, сільська громада не являються, на його думку, формами поземельного стосунку і виконують, тільки-но адміністрацій^ та фіскальні функції⁹). Досліджуючи питання про західньо-руську громаду, проф. М. В. Довнар-Запольський, приходить на основі розглядуваних актових матеріялів. до таких висновків: 1) кожне дворище мне право користуватися землею, що її воно розчистило під ріллю; 2) це володіння в селянською „власністю**, „^лтч:»ною^м. причому володільці орудують нею в межах, що їх дозволив великий князь намісник; 3) ні сільська, ні волосна громада не мають жадних прав розпоряджа жах отчини; 4) сільська громада володів на праві спільної власности тільки територіє»» що прилягав до села.— вгіддями, а иноді й ораною землею (коли вона оброблена спільною діяльністю членів громади), причому користування цією територією одбувзється за спільною волею співгромадян; 5) волосна громада — цс тягло-адміністраційний союз, що мав дуже обмежену ролю в справі розпорядження землею *). В розглядуваній праці Р. Лащснкп, навіть коли вона не претендує на науконо-дослідчий характер, замовчання наведених контроверз і самої проблеми співвідношення між приватним селянським земле­володінням і громадським — це неприпустима прогалина.

Те саме треба сказати й за друге, не менш важливе, питання — про відношення при­ватного землеволодіння до земельних прав великого князя Литовського. Та сама Литовська Метрика, в якій проф. Лащенко бачить потвердження того, що в XV в. з землі був об’єкт цивільного обороту, містить у Ш-й своїй книзі акт, що йому дано заголовка „То суть книги, кому король именія роздал" і що він містить у собі короткі записи з різних років Казимірового королювання, ссб-то другої половини XV' століття, про надання маєт­ків і всяких прав різним особам. Поміж них в надання землі, що належить тим чи иншим особам і що вони її обробляють, причому в записах говориться про надання мастку з людьми, або навіть попросту за надання людей. Питання, що відсіля виникає, про те. як сполучалися право безпосереднього володільця землі, право великого князя та право тієї особи, кому землю було надано,—був дослідив проф. М. Ф. Владімірський-Буданов у праці своїй „Пом'Ьстья Литовско-Русского государства". В цій праці, що за неї не міг не знати Р. Лащенко, й за яку він. одначе, жаднісіньким слівцем не згадує, проф. Буданов, ґрун­туючись на цілій низці історичних актів, установлює, що „земля не була власністю ні тих людей, яких надавали, ні нового володільця. Надаються, власне, прибутки, що їх о дер* «уран я цівї землі й великий кияаь". Від цього надання, що встановлювало доживотнє. або потомне право на господарче визискування, М. Ф. Буданов одрізняє державне надання уділів і нолостей, яке давало прано одержувати державні прибутки впродовж одного року. Надання робилося за умовою нести рлужбу господареві, замість чого той, хто ніс службу, одер­жував землю, як „жалованье", „держанье" або „поместье". Таким чином, у його правах були перемішані прннатно-пранні елементи з публічно-пранними. Тільки шляхом довгої еволюції приватно-праяні елементи переважили ’).

Цю-ж думку відносно селянського землеволодіння подано в пізнішім досліді В. 1. Пі- чети. Він указує, що хоча селяни ті участки, котрі були в їхньому користуванні, і вважали за свою „отчину", але. по суті, вони були тільки державцями державних земель, а зовсім не власниками. Цьому не суперечить, на думку В. Пічети, досить вільна та широка мобілізація селянських земельних участків, яка переводилася в першу полонину XVl сто­лі'~.∙∙, бо „при тогочасних, дуже різноманітних формах селянського землекористування, для уряду, з господарчого погляду, цілком не мали значіння ні тв кількість землі, що •їх; лила до складу кожної служби, ні та кількість „димів", що складали одну службу. У< міг дозволяти й байдуже ставитися до різних угод поміж селянами, аби тільки вони прямо не зачіпали інтересів дворового господарства. Тому адміністрація дозволяла такі угоди, і наявність їх промовляла не за право селянина порядкувати своїми земельними вчастками та вгіддями з власного розсуду, а тільки про те, що певна угода... не може шкодити господарчим інтересам того або иншоґо двору" •),

ям про взаємовідносини земельних прав людности та князя, як носителя

■ • іди, тісно явяз.іно пиіання про феодалізм у Литовсько-Руській державі. Як цс.>.∙.∙∙ пн c.a∣∙i польські історики (Чацький, Ярошевич), а за ними й українські та російські (Ай:- "і,.∙^,∣. ' лабітовський), виходячи з того, що Литовсько-Руська держана утворилася через звоювання литовцями західньо-руськнл країн, уважали, що наслідком такого зво- ювання були заведені ∣ ідносини феодального устрою, право власності! на землю було відібрано від приватних осіб і перейшло виключно до великого князя Литовського, а користування землею давалося приватним особам, але воно мало „нрекарикй" характер. Тільки-но пі до впливом зближення з Польщею, особливо після Люблннської унії, виникло в Литві приватне празо власності! на землю³). Прямо протилежну думку висловив проф. Бершадський, визнаючи, що в Литовсько-Руській державі існувало необмежене право приватної земельної власності! *). Новітні дослідники, надто проф. М. Ф. Владимірський- Буданов та М. В. Довнар-Запольськнй, одкидаючи так звану теорію „литовсько-німецького феодалізму", визнають, що приватні особи були обмежені в земельних правах на користь великого князя Литовського "). Biн-бо • надавав землі окремим особам як винагороду за

^,) М. Ф. В л а д и м и р с к і й - Б у д а ц о в т>. Очерки иаъ исторін лнтовско-русскаго права. Вмп. I. Поместья литовскаго государства. Кіевв 1889. Пор. також М. Довнаръ- 3 а ti о л !> с к і й. Государственное хозяйство великаго княжества литовскаго при Ягелло- нпх-ь Т. І. Кісв-ь, 1901.

*') В. П и чета. Аграрная реформа Сигизмунда Августа въ Литовско-Русскомъ государств!.. Ч. 1-я. Москва 1917, стор. 197.

⁰) H с з а б и т о в с к і й. Чиншевое владініе (В збірникові його творів, Київ, 1884, стор. 308).

*) С. А. Бершадскін. Литовскій Статути н польскія конституція. Спб. 1898» стор. 25.

^л) М. Ф. В л а д н м и р с к і й - Б у д а :і о в ь. Очерки изъ исторін литовско-русскаго права. І. Помістья литовскаго государства. Кісвт, 1889.

минулу службу та з умовою майбутньої служби. Дослідники ції вбачають у цьому явищі паралелізм у розвиткові пряна Литовської й Московської Руси, паралелізм, обумовлений найбільше походженням права обох держав од одного загально-руського права ’).

Звсртаючися до нього, вкажемо, що, коли за київської доби князь, за договором з людністю, одержував винагороду за свою організаційну діяльність, то ступснево. в міру розвитку товарового господарства, ця винагорода обернулася в еквівалент за корнету* вання землею, в винагороду за юридичний титул. Инакше кажучи, князя починають вважати за зверхнього власника землі, виникле розуміння dominium eιnincns, — інститут феодального ладу, що деякі його риси М. 11. Павлов-Сильванськнй знаходять у Київській Русі Xll — XIH вв. В міру того, як удільна система по українсько-литовських землях занепадала (а цей процес почавсь до Витоята й закінчивсь десь наприкінці XV в.), усенька державна влада, а разом із нею й зверхня власність, переходить од удільних князів до великого князя Литовського. Саме тоді, як ми були бачили, у другій половині XV в. Казимір і надив мавгки і волості; це було для нього за засіб керувати величезною державою. У такому вигляді уявляємо ми пояснення взаємин приватного землеволодіння й поземельних прав великого князя за Литовської доби.

Повернімося до статті Р. Лащснка. Настоюючи, як ми бачили, на тому, що селяни України в XVI в. мали певне право власності! на землю, наш автор заперечує академи­ков! М. С. Грушевському, що як він каже, „змінив значно свій попередній погляд на саму історію селянської приватної власности на землю на Україні і висловлював думку, що сама ідея приватної власности на землю майже ворожа оранному світоглядові народу нашого^-. Розвиваючи цю думку, акад. М. С. Грушевськкн в одній із своїх статті», напи­саній року 1921, одзнвчин, що українські селяни XV! в. заявляють, „що вони в землі свого нічого не мають — одно Боже тп господарське*. Тільки згодом, як гадає акад. Грушев- ськнн, у боротьбі з панами селянин був примушений протиставити ззборчим тенден­ціям пана „аргумент власности тому, що він міг боронити його право праці від панських прстенсій". Заперечуючи цс, Р. Лащенко говорить: „Але но погляд селянина, не тільки земля, а й все тс, що існує на світі, вся природа, все тс, що живе, що дихає, — все Боже..." Але така уява про землю, як про „Божу*, ніскільки не перешкоджає селянинові покупати, продавати, міняти і т. д. не тільки воли, коні, овечок, а й землю*. Що-до другої частини формули („земля... господарська"), Лащенко вважає, що цим український селянин XVl в. тільки віддавав данину свойому часові: як у німецького селянина в середині віку жила уява, що всі незайняті землі належать королеві, так і в уяві україн. ського селянина в процесі своєрідного „феодалізму" — процесі, що одбувавсь за того періоду в Литовсько-Руській державі, виникло разом з уявою про „зверхність* влади господарської й уява про його зверхні господарські права на землю". Та ця уява, на думку Лащснкову, ані трохи не перешкоджала українському селянинові XVI в. „дивитись на господарську землю, як на свою споконвічну власність*. Як ми бачимо, тут, полемі­зуючи з акад. М. С. Грушевським, Лащенко торкається тих серйозних пнтаннів з історії права власности, що за їх у свойому викладі він, як ми це зазначили вище, не згадував. Тут питання про співвідношення земельних прав князя й селян зачеплено тільки мимохідь і вирішено на 10 рядках, причому автор не помічав, що цс його вирішення не відпо­відає його попередньому твердженню, коли він, за кілька сторінок до цього, доводив повноту селянського права власности і специфічно московський характер.

Далі, полемізуючи з акад. Грушевським, Р. Лащенко наводить його-ж перший погляд, висловлений в „Очерк! исторіи украинского народа" (1906) і в V томі його,.Історії України-Руси* (1905). М. С. Грушевськнй вбачає там контраст між польським і українським селянином у тому, що перший являє собою тільки користувача панських чи князьких земель, тимчасом як другий — власника. Згоджуючись з оцим давнім поглядом акад. М. С. Грушевського, проф Лащенко вважає, що з зазначеного власницького характеру українського селянина XV — XVI вв. випливає й усенька пізніша боротьба українського селянства з поміщиками.

^,) М. Д о в н а р ъ - 3 а п о л ъ с к і й. Государственное хозяйство великаго княжества Л ітовскаго при Ягеллонахъ. Т. І., Кіевь, 1901, Глава Vl-τa.

Не можна, певно, не відзначити, іцо, викладаючи історію права пласпости на землю, проф. Лащенко переходить од половини XVI в. безпосередньо до XVIII в., ані слівцем не згадуючи за такі важливі події, як земельна реформа Сигізмунда-Августа у другій половині XVI в. і козачі повстання XVlI в. Оця реформа, переведена спершу на землях великого князя, а потім і на землях ннших великих власників, визначала юридичне ста­новище великого князя (або великого землевласника), як власника, а становище селян, як спадкових орендарів, повинних виплачувати власникові певну грошову плату — чинш — і, крім того, одбувати на користь власника землі кілька панщинних днів. Отже, ця реформа повинна була довершити, що задовго до того почалося, як ми були бачили, перевертання князя на земельного власника. Разом з тим, ця реформа руйнувала гро­мадську організацію селянства і дворищний характер землекористування окремих селян­ських дворів, об’єднаних у волоки. Реформа Сигізмунда-Амгуста йшла шляхом прикріп­лення до землі вільних селян ')• Коли все це успішно було здійснено на Литві, то н південно-руських (українських) землях, що ввійшли по Люблинськін унії до складу Польщі, реформа ця викликала чималий опір людности, вихід селян на степи — до козаків і низку • козачих повстанців, що мали яскравий класовий характер. Повстання ці, надто ■ повстання Богдана Хмельницького, цілком знищили попередній земельний лад, отже, як висловлювавсь один з істориків Ю. В. Готье, земельна історія України почалася в XVII в. сп чатку: а саме, відбувалося вільне займання землі групами козаків і селян. До всього по тих місцях, де відбувалася нова селянська колонізація, ссб-то на Полтавщині й на Слобідській Україні, нове землеволодіння набувало характеру громадського й сліди оцього громадського.«аду зберегалися довгенько. Разом із тим виникає поступінно землеволодіння козачої старшини, що перевернулася опісля на українське шляхетство. Воно впродовж XVIII в. зосереджує в своїх руках усі землі й, збезземеливши козаків та поспільство, повертає їх спершу на орендарів, а згодом кріпаків.

Усі оці події проф. Р. Лащенко, як ми зазначили, ігнорує й обмежується на зауваженні, що й по революції Хмельницького народ не відмовивсь од пристосування багатьох норм Литовського Статуту, пройнятого ідеєю приватної земельної пласиости (стор. 400). Торкаючися XVlIl в., P Лащенко обмежується тільки вказівкою на „займай* щнну", як на спосіб набувати прано власності! на землю, і твердженням, що громадське землеволодіння на Україні насаджували великоруські урядовці й поміщики, і що навіть по слобідських полках існувало не громадське, а особове землеволодіння на праві цілко­витої приватної власності!. Питання, цього автор торкається дуже побіжно і, ігноруючи літературу, що є про це питання, покладається на самого А. М. Шиманова.

Наприкінці своєї статті проф. P. Лащенко вказує на той опір, що зустріли з боку вкраїнського селянства соціялістичні реформи, і заперечуючи тим, хто зве індивідуалізм українського селянина легендою, каже, що досвід революції дає повне право назвати з свого боку легендою комуністичні тенденції українських селянських мас іцо-до володіння землею. З цього приводу треба зазначити, що правна ідеологія, являючи собою відбиток економічних відносин, що існують, і позитивного права, що їх оформлює, є, як відомо, сфера консерватизму і в розвиткові свойому йде здебільша позаду розвитку суспільних відносин. Тому, коли не тільки протягом низки літ. а й за наших часів у нас панує в ца­рині сільсько-господарського виробництва приватне господарство, господарство двору, — певне не можна звати прапну ідеологію нашого селянства комуністичною. Tn рівночасно не можна, як цс робить проф. Р. Лащенко, вважати індивідуалізм за якусь абсолютну, притаманну національну властивість українського селянства, бо з бігом часу, із зміною суспільного ладу, змінюється і навіть корінним способом, і суспільна ідеологія. Історія знає на тс чимало прикладів.

Ол. Добров.

^,) Порівн. М. Д о R H а р -ь - 3 а п о л ь с к і и. Очерки по организации западно-русскаго крестьянства въ XVI ιi⅛κb. Кіевь. 1905. Очсркь 2-й. В. Il и ч е т а. Аграрная реформа Сигизмунда-Авіуста пі» Лнтовско-русском-ь государств^. Части І и II. Москва 1917 г.

ПОПРАВКА.

Сторінка

6

Рядок

16 зверху

Надруковано

Ґоліцнн

Треба ч я т а/и

Голові н