До історії сусідства на Правобережжі.

(Зяіломлення до Комісії про науконі досліди на Звиногородцріні та Смілянщині).

Про соціяльно-економічний устрій народнього життя в XVlIl в. можна знаходити цікавий матеріял у документах, що їхнє значіння, здається, не знають ті, хто мав-би їх використувати.

Найцікавіші з цих „чинов" група це сусіди. На них історик зверне увагу вже й через те, що їх, серед несамостійних економічно, найбільше. Сусіди цікаві ще тим, що з них в такий час, як кінець XVIII віку, дуже цінний останок старовини, що залишавсь-би у на- родньому побуті й надалі, коли-б не скасував його російський поміщиць­кий устрій, ъбо, попросту, панщина. Вона-бо після наполеонівської війни стає на Правобережжі міцніша,— як що-до землі, так і що-до люду.

До цього-ж моменту приєднання Правобережжя, зосібна таких його частин, як, напр., південна Смілянщина (пізніш Чигиринщина та Звино- городщина), що лежала поруч дикої Херсонщини, — проваджувано поволі, не за одним планом. Спочатку, після року 1793, цей закуток Правобе­режжя приєднано до далекого Катеринослава, як губерніяльного осе­редку, та Вознесенська, як намісництва. Од початку XIX в.

Отже, вільготне життя під Польщею та нетвердість російського адміністраційного устрою за перші роки, разом з чимось иншим, зро­били те, що на південній Звиногородщині (а може і в инших місцях Правобережжя) затрималися деякі рештки минулого соціяльного устрою, що його юридичні документи феодальних часів обминали, як нецікавий, хлопський.

Говільні зшитки, що їх ми бачили та розбирали (за листом від Академії Наук), джерело непогане. Склад села, Його соціальний розпо­діл вони показують за кожен рік не однаково, переставляючи людність згідно з її рухом. Одного року людина посідає становище самостійного господаря, а другого вона спускається в сусіди. Инша людина робить навпаки. Ми ясно бачимо, як трудові гуртування хазяїв з тими, хто приставав до них у спілку, від року до року змінюються. Людина, що жила на одному краю села, перейшла на другий. Другої в селі не стало, а на її місце прийшли инші. Треба добре додивлятись, щоб сте-

’) Л. Похилсв ич». Сказанія о населенныгъ містах* Кіевской губерній, — Капустина. Тут в уривок а укіятської візити Смілянського деканата: „зржуцона я липо­вых* кругляков* в* року 1739 по спалсной пре» татаров в 1738 г., слома покрыта".

^,) 3 архіву Капустянської церкви. — Станіслав Август Понятовсышй (1798) коро­лював од року 1764. — Цікаво підкреслити, що останній ясир татар зведено з України в 1768 р. Т. ч., Капустина за 1780—1793 рр. одразу замість 40 дворів, стала мати 156. жити (не инакше, як за допомогою таблиць) за людиною, з чого вона почала, через які двори перейшла і чого добилася. Це вже показує, іцо говільні зшитки, що описують народне життя, так різноманітно що­року, — праця, що відповідає справжньому становищу людности. Було-б добре, коли-б наукові установи, що мають пильнувати охорони пам’яток старовини, були-б поклопоталися за церковні архіви Київщини, зосібна — за архівні матеріяли з давнього часу. Тепер церковні архіви у стано­вищі безхазяйному: до них має діло усяк місцева влада, церковні ради, церковні служителі, — инакше, — церковні архіви в становищі небез­печному.

Щр-ж ми знаходимо в говільних зшитках про сусідство? Сусідство виступає перед нами у досить яскравих, побутових рисах. Дещо з'ясо­вується і з правного становища сусід. Трудові колективи, за участю сусід, були дуже непостійні складом. Різні впливи, як з боку хазяїв, так, мабуть, і з боку сусід, — мало не кожного року то додавали спів­робітників, то віднімали їх. Р. 1797 брати Кисиленки (Капустина) жили різно. У Терентія був за сусіду Яків Магаляс, а в Микити Трохим Чамбула з родинами. Другого року брати об’єдналися в одне господар­ство й почали жити без сусідів. А ті, хто був у них в сусідах, пішли в сусіди до инших. Вдова Хотина була сусідою одного року в Карпа За­дніпрянця, а другого року цей Kapno по селу вже не рахується (мабуть, виїхав), і Хотина перейшла в сусіди до Василя Василеги. Семен Малець р. 1797, окрім жонатого сина, мав сусідою якогось Йосипа з родиною. Другого року Семен об'єднавсь в один двір з братом Федем, що привіз із собою до родинного колективу свого зятя, що був раніш у нього сусідою. Андрій Шевченко р. 1798, замість „служителя" Йосипа та сусіди Ониськи Базаренчихи (1797 р.), приймає хлопця Дмитра та дів­чинку Катерину „служителями", а в сусіди Кіндрата Ткаченка (22 р.) з жінкою (24 ρ.)_f с.-то збільшує робочу силу. Були випадки, коли одну робочу силу замінювано на иншу рівноцінну, за умовами не цілком ясними. Мабуть, хазяїн, не досить фізично дужий, не міг вдержати коло себе одного сусіду й на його місце приймав такого-ж другого. Отож, Павло Швець (40 р.) з жінкою (33 р.) та малими дітьми, одного року мав в себе сусідою Федя Драча (40 р.) з жінкою (33 р.) та малими дітьми, а другого року, замість цього сусіди, котрого черговий реєстр вже не знає, прийняв новоприбулого до села Микиту Чухна (40 р.) з жінкою (27 р.) та малими дітьми. В такому самому, мабуть, становищі перебували трудові та економічні стосунки в Охрема Гончара (34 р.) з жінкою (27 р.) та малими дітьми: одного року вони мають при собі „служащей" дівчину Євдоху (15), а сусідою Гаврила Атиряна (27) з жінкою та дитиною; другого року замість Атиряна, що виїхав з села, він запрошує в сусіди Семена Возненка (30) з жінкою та дитиною.

Протягом 17-х років (1797—1814 р.) по с.

Хто в сусідство потрапив після того, як господарював самостійно, той знову хтів піднятись, коли він був і зостається постійним мешкан­цем села і не йде шукати кращої долі в иншому місці. Отож, капустя­ний Семен Василега, замість самостійно хазяїнувати, р. 1802 переходить у сусіди до X. Плахотника, а иніпиії капустяний, Ст. Стягаило, що допіру сам мав сусіду, пішов у сусіди до О. Мольки. Другого року Василега мусів перейти у сусіди ще до Гаврила Лелеки, а Стягайло зоставсь на давньому дворі. На третій рік обидва стали працювати са­мостійно. А втім, не всі були такі щасливі. Петро Лисій, мало не ввесь час самостійний хазяїн, що сам р. 1806 мав сусідою Федя Чижика, р. 1807 опинивсь сусідою в Д. Барана, а 1808—10 рр. — в того-ж самого Ф. Чижика. Не піднявсь він і 1811—14 рр.: реєстри називають його сусідою знову в Д. Барана.

Отже, навіть меншість сусід, — сусіди довгочасні, — бажають того-ж.

Більша частина сусід с. Капустиної являє собою дуже рухливу масу. Частіш були такі сусіди, що на сусідстві задержувалися рік-двоє, бо одним з них пощастило стати на „своє право", другі вийшли з села кудись далі, а треті, дехто, повмирали. На 130 усіх недовгорічних сусід таких одноліток-двохліток по Капустяній припадає приблизно сімдесять. Тих. хто просидів більш, як двоє років, удвоє менше. Ще менше тих, хто був в сусідах більш як п’ятеро років (близько 20-ти). Разом із довголітніми сусідами, яких ми перелічуємо в наведеній таблиці (Ns 1), це

Таблиця √V 1-й.

ХАЗЯЇ („С A M-

складе меншість — 35 чоловіка, проти 115-ти. Отож, ясно, що за головну прикмету сусідства була вільготність.

Порівнюючи сусідство з иншими давніми формами персонально- економічної залеж ности людини від людини, ми можемо сказати, що \/ сусідство це інститут народньо-трудового походження, що не має в собі жадного натяку на утиск, поневолення людини, бо він виріс з відносин трудового співробітництва трудящих. Цікаво відзначити, що відносини хазяїв та сусід не завсіди були відносинами заможників та бідноти. Попереду ми вже були бачили, як недовго колишній сусіда клопотавсь, щоб стати хазяїном, а свого колишнього хазяїна прийняти до себе у сусіди. Коли з сусід легко ставали хазяями, щоб мати в себе нових сусід (а це по наших реєстрах буває не рідко), коли самостійники на- че-б то обмінювались з сусідами своїми станами, то ясно, що сусідство, крім своєї вільготности, має ще одну прикмету демократичність. Тут просто обмінювалися працею. У сусідстві ми бачимо відсутність великої економічної межі між хазяїном й тим, хто оселивсь в його на дворі, якийсь натяк на щось підхоже до трудового спілкування. Що в сусідстві був неодмінно якийсь трудовий договір, а не просте кватирування в чу­жому дворі, за це промовляє дуже помітна непостійність сусідування: так часто з кватири на кватиру не переходять. Коли Явдоха Начосиха, побувши з рік у якоїсь Явдохи-вдови в сусідах, сама приймає до себе в сусіди Хому Рибака, то ясно, що тут ми повинні гадати швидше про договір співробітництва, ніж про договір наймів. Як міг колишній хазяїн піти в найми до того, хто в нього сусідував, коли-б це сусідування було наймами. Отже, коли вдова Марія Кочержиха-Письменчиха приймає до себе сусіду, або молоді хлопці Тимченки-Багметенки мусять иноді прий­няти до себе Максима Рябоконя в сусіди (він то живе самостійно, то пристає до них), то, здається, поміж них робиться договір товариських послуг і вони стоять один коло одного, неначе співробітники. Звичайно, що так могло бути не з кожною сусідською спілкою, а тільки там, де була велика зацікавленість з сусідової праці. Инакше-б не було таких частих переходів од двору до двору, од села до села. Хазяї з давніх капустянських родин, от як Сіренки, Капусти, Скляри, Ляпуни, Кошеві. Киселі, Дівухи, не були тим, чим були вдови, або сироти. Капуст й инших давніх мешканців Капустиної, котрі увесь час міцно держаться свого трудового коріння, ми в сусідах не бачимо, а Марія Письменчиха довший час хазяйнувавши з сусідами, мусіла сама піти у сусіди. Таким чином, у капустянському сусідстві ми помічаємо не всюди одне й те саме, тоб-то, поруч договору рівноправних, рівноважних сил могли бути договори дужчого з слабшим. Чом перші договори не мали доброго наслідку, й ті, хто мав співробітників-сусід. після співробітництва з ними йшов до них-таки в сусіди? Сусіда все-ж-таки був чужий, робив на чужому, а не на свому дворі. Він, гадаємо, і не все робив, а тільки відоме, окреслене догово­ром діло. Це стає для нас більш-менш ясне, коли ми порівняємо стано­вище сусіди та становище наймита, або, як тоді писали, „служителя^*.

„Служитель" — це частина тогочасного вислову — „дворовий служи­тель". Наші реєстри під цим висловом розуміють таких людей, котрі не мають права переходити й повинні бути на дворі свого хазяїна. Такі „дворові служителі" були, напр., у капустянських протопопів Дмитра та Івана Жулковських; вони, як кажуть старі люди, виміняли їх в яко­гось Лопухинського економа. Були ще „служителі" щорічні, наймити. Сусіди були зовсім не те. Правда, наприкінці XVIII в. иноді помилялись, прирівнюючи їх до „служителів". Отож, один писар р. 1797 у своїй таблиці, де він підраховує усіх мешканців села „по чинам", об’єднав сусід з „дворовими служителями" в одну категорію тих, хто нижче од звичайних „поселян". Проте, инші писарі реєстрів цієї помилки не робили.

Справді, як наші реєстри розуміють „служителів" та „сусід"? Вони пишуть родину, починаючи від голови господарства (старий батько, чоловік, вдова жінка), переходять, потім, до дітей, а після них вка­зують наймитів — „служителів". Коли в дворі є сусіда, то його реєстр показує невідмінно після наймита. Юридичним змістом наймів є те, що за наймита-служителя вважають людину, що перебуває в цілковитому трудо­вому, а в старовину і в персональному, розпорядженні хазяїна, домовладики. Це — відгук давнього права, що віддавало домовладвці жінку, дітей і рабів. Наймит і в новому праві — людина найближча до родини. „Служитель" наших реєстрів — хатній, родинний попихач, що знаходиться в постійному розпорядженні господаря й робить чисто-все, що загадає родина. Він і живе в одній хаті з родиною. Сусіда це зовсім инше. Передусім, су­сіда може бути не так близько, як наймит, — приміром, — реєстр пише: „сусЪда въ школі Николай Ступакъ" з родиною. Дитина, або наймит, знаходяться під рукою, про всякий випадок, на очах, бо вони зобов’язані робити усяку чергову послугу. Сусіда-ж частіше сам має родину, і вже через це він повинен мати якусь пільгу для своєї родинної потреби. Тут повинна бути пільга в помешканні, в праці, в розпорядженні часом. Олекса Колесниченко років двоє тримав коло себе в сусідах свого брата Степана. Про нього реєстри пишуть: „Сусіди ихъ: брать Сте- фанъ, сліпой прохачъ (ЗО ρ.), жена его Параскева (29 p.), дочь ихъ Домникія (7 p.), поводатарі — Харитонъ (13 р.), Агрипина (12 р.)“. Від прохача була, мабуть, невелика користь, бо на новий рік Колесниченко приймає, теж у сусіди, Феодосію — вдову (35 р.) з сином Петром (18 р.) та дочкою Оксаною (12 р.). Укупі з родиною Олекси це нове сусідство дало колектив в 14 чоловіка. Гадаємо, що тут повного робітництва не було. Инші вказівки реєстрів ще ясніші. Р. 1798 Іван Сіренко мав у себе „робітника" Явтуха Рибаченка (28 р.), з жінкою Гапкою (28 р.) та трьома дітьми. Крім цього робітника з цілою родиною, реєстр ще вказує сусіду, Хому Рибаченка (33 р.), з жінкою Явдохою (ЗО р.) та хлопцем Іваном (16 р.). Які були злидні цих двох Рибаченків, — може бути рідних братів — значить різними назвами. Такі факти не рідкі. А. Шевченко має „служителя" Йосипа і сусіду — Онкську Базареичиху з дитиною. В Охрема Гончара єсть „служащая" Явдоха, а крім нього—

Збірник Ком..ιax.∙pyc. та у ер. прана, ніш. 2. IG „сусидъ ихъ Гаврило Атирянъ" з родиною. Сюди підходять ще такі цікаві вказівки. Між „служителями" рідних немає, а між сусідами вони є: сини, брати, племінники, братні жінки-вдови часто трапляються в сусідстві, отже иноді сусідство, здається, це якась спілка родин одної крови. LJe все дає нам право гадати, що трудові стосунки в сусідстві було більш-менш обмежено, ясно обумовлено, вони давали певний про­стір для сусід. Отож, між сусідами ми знаходимо, — правда не скрізь, людей старих, од 60-літнього віку й вище. Не всяка людина в такому віці здібна орати, косити та молотити. У таких великих хазяїв, якими були капустини Сіренки, Кошові, Капусти, були лісові сади, пасіки, ху­тори, млини. Щоб завідувати цими частинами господарства такі літні люди підходили; але це вже було тим, що висловлюється назвою „служитель".

Таким чином, оскільки договір служительства був, своєю істотою, умовою наймів батраківських, що віддавала людину під владу хазяїна, остільки договір сусідства міг бути умовою поєднання на підставі кон­кретної, відомої, а не усякої, сільсько-господарської праці. Найчастіше договір торкавсь, мабуть, найголовнішого в сільському господарстві оранки, косовиці, а найбільше, як кажуть старі люди, молотьби, що вона за давніх часів тривала в деяких хазяїв по 2—3 роки. Стіжки мусіли стояти довго, бо ціпом, коли родина мала, багато не намолотиш. Не вважаючи, одначе, на те, що договір сусідства обов'язував сусід не так зо всіх боків, як наймита договір найму, сусідство зустрічається частіше. Чом це так? — Бо договір сусідства добре забезпечував сто­рони. Тим, хто ставав у сусіда, договір давав окреслену вільність, а хазяям можна було від сусідської родини мати головне: орача, сівача, косаря, молотника... Ступична, село недалеке від Капустяної, р. 1797 мало 26 родин у сусідстві і сім чоловік у наймах; р. 1806 на 16 сусід­ських родин наймитів так мало, що їх важко помітити; р. 1809 при 15 родинах сусід було п’ятеро наймитів. Капустина за 1797—1815 рр. сусід­ство знає більше, як найми.

Цікаво підкреслити, як, протягом узятих у нас років, під різними впливами російського устрою, сусідство підупадає, зменшується, ви­роджується.

Ми зрівняли сусідство в с. Ступичній за три роки: 1797, 1806 та 1809 роки. Р. 1797 Ступична нараховувала 65 здатних до різної селян­ської праці людей по сусідських родинах (від 10 до 60 ρρ.). Сусідство годувало 26 родин. Перевагу у цьому складі ступичанського сусідства мали люди від 18 до 40 рр. (34). Сусідства людей фізично підупалих, або малосильних, — як вдови, старі чоловіки з малими дітьми, під цей час ще не помітно. Для сусідства потрібні робочі руки, і поруч вдів старої верстви в сусідстві працюють діти від 16 до 30 рр. Через 9 ро­ків, в 1806 році, ступичанське сусідство дуже зменшилося. Замість 65 чоловіка (10—66 рр.) в сусідстві тепер працює 35 чол. Здатних до фі­зичної праці (18—40 рр.) тут маємо 20 чоловіка (зам. 34). Збільшується кількість нездатних до праці (на 20—19 ч.). Через три роки сусідство

Ступичної стає інститутом не трудового, а вже аби-якого співробіт­ництва,—для родин фізично малосильних. На 13—16 родин п'ятеро складаються з людей, здатних до праці, але й тут на 11 чоловіка дорослих е 10 недорослих. Більшість сусідських родин (семеро) — родини вдов та старих людей від 50 до 90 років. На 21 людину тут фізично дужих маємо тільки двох — жінку-вдову та дівчину 20 років. Інститут трудового співробітництва вироджується, — ми бачимо тепер заступництво фізично безсильному, забезпечення нездатному до самостійного землеробства. В Пальчику р. 1809 в сусідстві всього троє родин, а з них одна „Ма­рина — глуха вдова", — правда, з дорослими, але нежонатими синами.

Така еволюція сусідства не скрізь одбувається однаково.

Хто зробить широко порівняння по селах, той може зустріти таке явище, як в Капустині. Тут сусідство за роки, що ми маємо, йде не­рівною стежкою, — то збільшується, то стає трошки вужче. Кожен рік в сусідство вступає певна група людей. На другий рік з цієї групи в сусідстві зостається меншість, а більшість з сусідства виходить. На місце старих сусід новий рік додає иншу групу, робить з неї те-ж саме, і так іде далі. З кожним роком, група сусід стає, де-далі, все менша, додатки все скупіші. Але кількість сусід за кожний рік зостається мало не од­накова. Lle залежить од того, що в сусідах держаться тільки відомі люди, котрі свого становища, здається, не хтять зміняти, чи не можуть, й залишаються на старих дворах. Це явище виступає останніми часами, і його цікаво подати в маленькій таблиці (№ 2-й).

зменшується аж до 14—15 сусідських ніж було раніше.

Таким чином, сусідство в с. Капустині не дуже тої границі, коли ми не можемо за ним простежити, родин на кожен рік 1811 14 рр. це трохи менше, а проти инших років ще й надто. Капустина, т. ч. довше користується з цього інституту, ніж Ступична. Зате пізніші роки подають нам иншу рису сусідства, — в ці роки сусіди більш-менш твердо сидять по дворах» і тільки окремі люди з сусідства тікають. Раніше, як ми були бачили, було навпаки. Може немає куди йти? Може бігати між дворами та се­лами вже забороняли? Наші джерела за це нічого нам не кажуть. Ми тільки бачимо, що писар 1815 року, почавши писати Капустянську люд­ність, хтів був робити старі вказівки сусід; але той, хто заступив його, писав далі вже без цих вказівок, і так писали й згодом. Панщина зрів­няла, мабуть, усіх, і за нового порядку, коли почали „робити панщину", а не платитись, як було раніше, усі були однаково обов'язані панові працею, — і хазяїн, і сусіди. Коли-ж народ платив, то було важно знати, хто сам хазяїн, а хто сусіда, бо між ними була певна відміна в платні.

„Підсусідки, каже Ф. Леонтович, — разом з городниками, — зай­мали середину між тяглою та оброчною людністю". „Підсусідки викону- вали найменші повинності" ■). Григорій _Попов.

^,) Ф. Леонтович т>. Крестьяне Юго-Западной Россіи по Литовскому праву XV и XVI ст. KicBi>, 1863, 28-29. 77.