ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ 1917-1921 РР. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ
Світлана Григорівна Ковальова
кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії і теорії держави і права Чорноморського національного університету імені Петра Могили (м. Миколаїв)
Навряд чи викликає сумнів твердження, що врахування історичного досвіду державотворення є важливою запорукою оптимізації державотворчих процесів.
Це стосується не лише досвіду успіхів і перемог, але - у першу чергу! - негативного досвіду поразок і прорахунків, адже неупереджений їх аналіз надає можливість виявити їхні закономірності й причини для уникнення подальшого повтору помилок: як відомо, повторюючи одні й ті самі дії, марно очікувати іншого результату. Тож звернення до аналізу причин поразки українців у боротьбі за створення національної держави у 1917-1923 рр. є актуальним завданням нинішньої історико-правової науки. Такі дослідження набувають особливої ваги в сучасних умовах посилення як ідеологічного, так і збройного тиску на нашу державу з боку Росії.Важливою складовою Української революції був селянський повстанський рух, що активно тривав упродовж 1917-1921 рр. на території Східної, Центральної, Південної України. Сучасна вітчизняна історична наука визнає, що у процесі формування концепції Української революції 1917-1921 рр. як самостійного історичного явища стало зрозуміло, що селянський повстанський рух був одним з найважливіших її особливостей, наскрізним мотивом, який пронизував її від початку до кінця [1, с. 7-8]. Зусиллями вітчизняних вчених-істориків та істориків права напрацьовано значний науковий доробок, що охоплює різноманітні аспекти цієї унікальної прикмети українських державотворчих змагань. Метою даної розвідки є встановлення причин поразки українського повстанського руху на теренах Південної України у 1927-1921 рр.
Селянський повстанський рух на Півдні України масово розгорнувся вже наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. В його руслі діяли як великі організовані об’єднання, керовані із центру та нерідко очолювані кадровими військовими, що отримали військову освіту ще у царській Росії або Австро-Угорщині (Чорноморське повстанське козацьке військо, Балто-Ольгопілський повстанський загін, загін отамана Н.
Григор’єва, Первомайська повстанська організація), так і створені за ініціативою самих селян повстанські загони, що діяли практично на всій території Півдня. Такі загони діяли як у межах декількох сіл (наприклад загони Г Трояна у с. Трикрати, Г. Тимофєєва у с. Анатоліївка, В. Афанасьева у с. Братське на Миколаївщині [2, с. 121] та багато інших), так і у цілих повітах (наприклад, у Первомайському повіті Миколаївщини активно діяли загони Залізняка, Підкови, Головатого, Марченка, Чумака; у Вознесенському - загони «Чорного Ворона», Задорожнього, Гупала, Свища та сотні інших) [2, с. 127]. Попри потужність селянського повстанського руху більшовицькій владі вдалося придушити його вже до 1922 р. Причини поразки цього сегменту Української революції можна умовно поділити на внутрішні, зумовлені недоліками та прорахунками всередині самого руху, та зовнішні, які були викликані втручанням у його діяльність з боку більшовиків. Зауважимо, що зовнішній чинник часто лише відігравав роль каталізатора, загострюючи ті проблеми, що існували всередині руху.Головною соціально-політичною причиною поразки селянського повстанського руху, як і Української революції взагалі, була відсутність у тогочасній Україні сформованої політичної еліти, яка б чітко уявляла
та сформулювала для себе і для українців конкретні політичні цілі та програму. Наслідком стало те, що проукраїнські політичні сили зазвичай ставили вузькі партійні інтереси вище за загальнонаціональні. Крім іншого, така практика не могла сприяти виокремленню широкої соціальної бази для жодної з політичних сил. Відтак у тогочасному суспільстві, у тому числі серед селянства, бракувало національної свідомості та самосвідомості. Українська селянська ідеологія традиційно негативно сприймала сильну владу [3, с. 73], а тодішні українські політичні лідери не змогли подолати політичного нігілізму селян, протиставивши йому інші соціальні цінності.
На цю основну причину нашаровувалися інші чинники, що врешті-решт і призвело до національної катастрофи.
Важливою причиною поразки селянського повстанського руху була його мозаїчність та слабкий зв'язок із армією УНР. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР Олександр Доценко писав, що уряд УНР і Головний штаб «ніколи не мали планового зв'язку з усіма повстанськими організаціями, а через це... не було сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР» [цит. за: 4, с. 97]. Незважаючи на наявність координаційних зусиль з боку самих селян (так, Ю. Котляр зазначає, що організатори сільських загонів налагоджували зв'язки з іншими селами, відтак упродовж 2-3 тижнів цілі волості були охоплені мережею бойових осередків, що разом налічували до 2000 бійців [5, с. 17-18]), недостатньо чітка стратегічна координація зусиль різних загонів і формувань з боку УНР часто ставала на перешкоді досягненню навіть тактичної мети, що врешті вилилося у стратегічну військову поразку.
Чинником, що відіграв фатальну роль у вирішенні долі селянського повстанського руху, була слабка ідеологічна установка більшості селянства на національні ідеали. Лідери селянського повстанського руху докладали зусиль по ідейному стимулюванні селянських мас, апелюючи не так до їхньої національної пам'яті та свідомості, як до конкретних насущних потреб. Наприклад, у листівці політичного відділу Чорноморського повстанського козацького війська (1921 р.) містилися заклики до селян допомагати повстанцям, «які борються за ваше щастя, за спокій, за землю і волю проти насильства і грабунку комуністів» [цит. за: 6, с. 30]. Відсутність достатньої національно орієнтованої мотивації була одним із чинників утворення низки бандитських формувань, які діяли у рамках повстанства, але не ставили перед собою ніякої політичної мети [2, с. 109], відверто займаючись кримінальною діяльністю. Крім того, були випадки, коли загони, створені як повстанські, згодом починали займатися погромами та грабежем. Такі прояви плямували репутацію всього руху в очах селян, водночас надаючи більшовицькій пропаганді підстави для шельмування повстанців як бандитів.
Серед причин поразки селянського повстанського руху слід назвати економічні проблеми, які постали перед урядом УНР у той час і не давали йому можливості належним чином забезпечити озброєння, одяг та харчування для армії та повстанців. Так, у рапорті начальника партизансько-повстанського штабу УНР Ю. Тютюнника Голові Директорії і Головному отаману військ УНР С. Петлюрі про початок Другого Зимового походу військ УНР від 6 листопада 1921 р. повідомлялося, у тому числі, про стан взуття та одягу старшин та козаків, що відбули на повстання. Вказувалося, що 35% осіб не мають ніякого взуття (для них було закуплено личакові постоли), «а решта в дуже кепському стані»; 50% вояків не мають шинелей, решта одягу - старий та потертий [7, с. 159]. Відсутність елементарних побутових умов також сприяла згортанню селянського повстанського руху: повстанці розходилися по домівках. Так, у грудні 1921 р. бойові загони отаманів С. Заболотного та К. Солтиса - найбільші серед повстанських загонів Одещини - нараховували відповідно 55 і 60 бійців; очолюваний отаманом Сокирою партизанський загін, що діяв у районі річки Кодима, налічував 40-50 повстанців. Водночас збройні формування Червоної Армії в Україні налічували 1 мільйон 200 тисяч бійців [6, с. 133]. Така кричуща перевага більшовиків у військовій силі вселяла зневіру у доцільності продовження подальшої боротьби. Успішні воєнні операції Червоної Армії у поєднанні з
Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції масовими терористичними заходами радянської влади, організованим нею голодом, а також відсутністю зовнішньої підтримки українських визвольних змагань сприяли тому, що селянський повстанський рух поступово вщухав. Керівники партизанських загонів або гинули, або складали зброю. Вірними національній справі залишалися окремі пасіонарні особистості, які усвідомлювали приреченість боротьби, але обрали її продовження. У своїх спогадах один із яскравих діячів селянського повстанського руху на Півдні України Я. Гальчевський- Войнаровський писав: «...ми...
не загинемо безславно, а загинемо зі зброєю в руках, по-козацьки. А кожна нова жертва - це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно.. Може ми врешті-решт покладемо голови, але пам'ять кривавих змагань залишиться після нас для тих, що будуть боротися після нас» [цит. за: 6, с. 145].Отже, причинами поразки селянського повстанського руху 1917-1921 рр. стали політичні, соціальні, економічні, ідеологічні проблеми, що не змогли бути вирішені тодішньою владою УНР в умовах російської агресії та відсутності зовнішньої підтримки.
Література:
1. Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 років / за заг. ред. В. Лободаєва. Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. - 399 с.
2. Миколаївщина: нариси історії революції 1917-1921 років / Л. Левченко, Л. Вовчук, О. Волос та ін. Миколаїв: Іліон, 2017. - 280 с.
3. Котляр Ю. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (19171925).
4. Шкварець В. П. Українська національно-демократична революція і боротьба за незалежність на Миколаївщині. 1917-1921: Навч. посібник. Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2007. - 120 с.
5. Котляр Ю. Висунська і Баштанська республіки (до 90-ї річниці проголошення).
6. Боган С. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920-1925 рр. К.: Гамазин, 2013. - 176 с.
7. Рапорт начальника партизансько-повстанського штабу УНР генерала-хорунжого Ю. Тютюнника Голові Директорії і Головному отаману військ УНР С. Петлюрі про початок Другого Зимового походу військ УНР в Україну // Реабілітовані історією. У 27 томах. Миколаївська область. Книга 5. Київ-Миколаїв: Світогляд, 2010. - 653 с.