Право у античних державах Північного Причорномор’я та Приазов’я
У давньогрецькій міфології, безперечно, розповсюдженій і в античних державах Північного Причорномор'я, відбилися й загальні уявлення про походження права. Так, Платон у своїй оповіді про Протагора згадує, що право, як убачалося давши грекам, було дароване людям Зевсом, який повелів Гермесові встановити від його імені закон: того, «хто не може бути причетним сорому й правді, вбивати як язву суспільства».
Таким чином, людям було даровано почуття «діке» -права, справедливості - уособлення сили, що підтримує державний порядок, а також «айдос» - совісті - морально-регулюючої основи ставлення особи до суспільства. С.В. Волкова зауважує, що джерела У-ІУ ст. до н.е. дають можливість дійти висновку: поняття набагато глибше, аніж поняття «jus», «justіtiа», було пов'язане з уявленнями про державу. Вона звертає увагу й на те, що в давньогрецькій міфології «діке» не персоніфікується у вигляді богині, а застосовується як соціально-політичне поняття, як державно-правовий термін. Дещо пізніше, за уявленнями тогочасного. суспільства, виникає «номос» - писане законодавство полісів, як основна передумова існування держави (причому обов'язково з демократичною формою політичного режиму).Суттєвим елементом полісної правосвідомості дослідники вважають ставлення до розмежування населення за походженням, майновим станом тощо. Статус повноправного громадянина полісу надавав багато істотних (політичних, правових, матеріальних. морально-релігійних тощо) пільг, вигідно вирізняв серед інших тим, хто на тих чи інших підставах проживав на території даної держави. Громадяни були формально рівноправними.
Громадяни мали низку прав, що вирізняли їх з-поміж інших, неповноправних груп населення. Серед найважливіших варто виокремити енктісіс - право набувати у власність землю та іншу нерухомість; ателію - звільнення від усіх прямих податків і мита (щоправда, це право з часом сходить нанівець); тімухіон - право обіймати громадські (державні) посади; епігамію - право брати шлюб із громадянкою (хоча відносно жінок це поняття було досить умовним).
За визначні заслуги перед общиною громадянам також могла надаватися проедрія - право займати почесні місця в театрі, головувати в Народних зборах, а також промантіан - право першому запитувати оракула під час офіційних релігійних церемоній. За тогочасними уявленнями, на відміну від громадян, іноземці, які не мали ніяких обов'язків перед державою свого тимчасового перебування, не мали на її території й ніяких прав, які б гарантувалися державою. Навіть у разі завдання іноземцеві якоїсь шкоди він не мав права відстоювати свої права в судовому порядку.Археологічні відомості, доведений ученими факт входження деяких північно-причорноморських полісів (Феодосії), до Афінського морського союзу дозволяють припустити, що основні риси процесуального права Афін та багатьох держав Північного Причорномор'я були значною мірою тотожними, а пізніше - в елліністичний період,-, судочинство уніфікувалося в усьому грецькому світі.
Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися ' в дікастерії, складався з декількох стадій:
Перша - порушення справи - відбувалася за письмовою скаргою до відповідного магістрату. Скарги могли подаватися не лише вільними, але й рабами. За донос, що підтвердився, раб одержував волю; співучасник такого злочину - звільнення від відповідальності; треті особи - грошову винагороду.
Друга стадія процесу, -заклик до відповідача з'явитися у визначений день до магістрату, до компетенції якого належав розгляд справи. Цей заклик здійснювався на вулиці чи площі у присутності клетерів - понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. У такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача), звичайно не на його користь. Інколи до обвинуваченого застосовувався попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу, яка вносилася поручителями.
Третя стадія - попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє бажання передати справу на розгляд до суду діетета або ж безпосередньо до суду присяжних.
В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою. Обидві сторони повинні були надати докази своєї правоти: закони, усілякі документи, показання свідків, свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під катуванням, клятви тощо. Клятви приносились як у кримінальних справах, так і у справах з майнових спорів. Кожен, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, яке він понесе, якщо її порушить. Як повноцінні свідки могли виступати лише вільні особи: громадяни чи іноземці. Не могли свідчити жінки, неповнолітні (тобто ті, хто не досягли 18-річного віку) та близькі родичі сторін.Свідчення, отримані від очевидців, давалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже в записаному вигляді через довірених осіб. їхня автентичність обов'язково підтверджувалася спеціальними свідками. Усі свідчення рабів неодмінно отримувалися через катування (биття бичами із щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх. Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана іншою стороною як доказ страху і невпевненості у правоті.
Після закінчення попереднього слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин - ехін - і одразу ж опечатувалися. Із цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час судового розгляду посилатися на документи, які не знаходилися в їхніх ехінах.
Четвертою стадією процесу було судочинство - безпосередня діяльність суду зі здійснення правосуддя. День засідання суду призначався після закінчення попереднього слідства та повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося із принесення жертв та молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача та виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови.
Перше слово надавалося позивачеві. У випадку,коли в одній справі виступало декілька позивачів, першим говорив найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) повинен був висунути аргументи на свою користь, які заперечували б свідчення пошукувачів в єдиній промові. У більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, який контролювався за допомогою водяного годинника клепсидри, за якою наглядав спеціальний службовець. Обом сторонам надавалися однакові проміжки часу, але конкретна тривалість визначалася залежно від обсягу та важливості кожної окремої справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли.Незважаючи на те, що згідно із законом вимагалося, щоб кожний громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників. Зазвичай, до цього вдавалися особи, нездатні відстояти свої права.
Обидві сторони у своїх промовах вдавалися до всіх можливих заходів, щоб схилити суддів на свій бік, часто при цьому не гребуючи ніякими можливостями для дискредитації супротивників.
Після виступів позивача та відповідача з дозволу суду допускалися "репліки" сторонніх осіб на підтримку однієї зі сторін. Такі промови називалися ' девтерологіями.
Захисники, які таким чином залучалися до справи, називалися синегорами. Деякі вчені вважають, що, оскільки "промова їхня могла торкатися головної сутності справи, доводити фактичну правильність та юридичну обґрунтованість цілої претензії", то синегори за своєю роллю "найменше різняться від сучасних адвокатів". Окрім синегорії давньогрецький процес знає ще одну форму захисту - параклетію. Удавалися до неї в разі,, коли власний захист сторони міг досягти головної мети - переконати суддів у своїй правоті. Вимагалося одне: роз'яснити якусь окрему обставину, підкріпити певну тезу у промові позивача або відповідача, розчулити дикастів картиною незаслужених злиднів, зобразити моральні якості або громадянську доблесть особи.
Відмінність параклета від свідка полягала в тому, що він міг говорити лише про факти, які не увійшли до свідоцьких показань. Найчастіше вони просто свідчили про "правдивість" і "чесність" позивача або відповідача, характеризували його з позитивного боку.Після закінчення судоговоріння відбувалося таємне голосування суддів без попередньої наради їх шляхом закритої подачі голосів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини цілі жетони для голосування - псефи, для засудження - просвердлені [9, 94]. (У більш ранній період кожен суддя, ймовірно, отримував по два псефи (цілому та з отвором) і мусив покласти, висловлюючи свою точку зору, один - до мідної, інший - до дерев'яної посудини). Після закінчення процедури голосування дікастів підраховувалася кількість цілих та просвердлених псефів у першій посудині та відповідно до результату оголошувався вирок. Камінці у другій посудині могли перераховуватися для контролю у разі виникнення сумнівів. При голосуванні ' у приватних справах, наприклад, справах про спадок, кількість посудин дорівнювала кількості претендентів на спадщину. Результат голосування оголошувався головою суду. При однаковій кількості голосів відповідач вважався виправданим. Такі випадки траплялися і при непарній кількості суддів,, коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінці до дерев'яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф
Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у такому випадку сплачував грошову компенсацію на користь відповідача
Останньою, п'ятою стадією процесу було виконання вироку. Виконання судового рішення покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам'яток права держав Північного Причорномор'я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких ' полісів.
З джерел відомо про спеціальних чиновників, які виконували судові вироки в Афінах та інших містах,. Тут неодноразово згадуються практори та полети, в Афінах - ендеки, які, окрім виконання призначених судом тілесних покарань та нагляду за місцями ув'язнення, мали й інші обов'язки. Смертні вироки виконувалися, ймовірно, служителями або катом, який проживав за межами міста. В окремих державах існували також особливі відомства, на кшталт архівів, до яких повинні були вноситися судові рішення (а також скарги), і де вони зберігалися протягом тривалого часу. Працівники цих установ іменувалися мнемонами, ієромнемонами, епістатами тощо..
ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ
Аналіз правосвідомості громадян античних держав Північного Причорномор'я, дійшов висновку, що їй були притаманні міфологічний і релігійний характер. Вона ґрунтувалася, передусім, на нормах звичаєвого права, а також на нормах, утілених у законах і постановах Народних зборів і Рад полісів. Є також достатні підстави вважати, що вже в античний період правосвідомість громадян Ольвії, Херсонеса та інших північно-понтійських держав досягла достатньо значного рівня розвитку й виконувала, принаймні частково, свої найважливіші функції: когнітивну, право-утворюючу та право-реалізуючу (право- регулюючу). Рівень правосвідомості в державах Північного Причорномор'я цілком відповідав рівневі розвитку цивілізації, якого сягнуло античне суспільство. Процес у північно-понтійських державах мав яскраво виражений змагальний характер, що свідчить, на нашу думку, про наявність ознак демократії у їх правовому житті. Процесуальне право в античних полісах досягло значного рівня розвитку, задовольняло тогочасні суспільні потреби і цілком відповідало ступеню розвитку державності.