Особливості державного механізму та правової системи Галицько- Волинського князівства.

В Галицько-Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат.

Внаслідок близьких зв'язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Загально прийнятим титулом галицько-волинських правителів був "князь". Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів. Деяким князям як виняток надано титул "великого князя". Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславич та його жінка "княгиня велика" Романова. Галицько-Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька. Але місце "великого князя" надалі замінив титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. "Королем Галичини" вперше назвав себе угорський король Бела III 1189р. Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.).

Титул "король" римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями.

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти "королівський сан". Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русії. Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем.

В титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися раніше. Насамперед, князі називають себе володарями "Божою милістю" (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка "спиралася на божеське походження". Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе "Божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії"; Андрій Юрійович 1320 р. "Божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі"; Юрій II 1325 р. "Божою милістю князь Русі". Назва королівства Русі для Галицько-Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як "королівство Русі".

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт "посадження" на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: "Тоді ж бояри

володимирські і галицькі, — Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці.

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова.

Траплялися також випадки спільного володіння двох князів. Данило протягом довгих років управляв волинськими землями спільно з Васильком. Пізніше співправителями були Андрій і Лев Юрійовичі, які у грамоті 1316 р. називають себе "Божою милістю князі всієї Русі, Галичини і Володимирії".

Галицько-волинські князі вживали деякі ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв'язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді, невідомо; наші відомості починаються з половини XIII ст.

Розповідаючи про коронацію Данила, літописець згадує, що папа прислав послів, "які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан". Вінець ^— це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, "коруна" — це так звана "держава", куля з хрестом зверху. Малопольська хроніка, описуючи події 1340 р., розповідає, що польський король Казимир вивіз із Львова скарбницю галицько-волинських князів, в якій було кілька золотих хрестів, "дві дорогоцінні діадеми, одна дуже цінна туніка та престол, прикрашений золотом і дорогим камінням".

Г алицько-волинські князі мали свої родові знаки, герби — як і інші князі того періоду. Ті герби відтворювалися на князівських печатках, прапорах, будинках.

Літописець згадує, що недалеко від Холма побудовано кам'яний "стовп", "а на ньому вирізаний кам'яний орел, а висота каменя десять ліктів, з головами ж і з підніжками 12 ліктів". З цього опису виходить, що скульптура зображала двоголового орла. Неясно, чи це була тільки архітектурна прикраса стовпа, чи герб. Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей "стовп" разом з іншими холмськими укріпленнями. Цікаво було б з'ясувати, як цей герб знайшовся в Галицько-Волинському князівстві. В тому часі двоголовий орел був гербом візантійських імператорів.

На зворотній стороні печатки Юрія І зображений вершник, який у правій руці тримає прапор, а на лівому рамені — щит. Напис латинською мовою: "Печатка пана Юрія, князя Володимирії" вказує, що це печатка Володимирського князівства. На щиті, який держить вершник на рамені, нарисований лев, звернений вправо. Зображення лева є також на печатці, прикріпленій до листа князів Андрія і Льва 1316 р. — лев з хвостом, піднятим уверх, повернений вліво. Походження цього герба не з'ясовано. Можливо, герб має зв'язок з іменем Льва Даниловича: Оскільки Володимирське князівство мало за герб вершника, слід припускати, що лев вважався гербом Галицького князівства. Пізніше він набув ширшого значення, як герб Руського королівства, яке об'єднувало Галичину і Волинь. Лев, як герб, знаходиться на печатці Любарта, який вважається спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Зображення лева вміщено у гербі міста Львова, починаючи з XIV ст.

Літопис згадує прапори галицько-волинських князів та їх полків. На печатці Юрія І відтворений вершник зі списом у правій руці, а на кінці списа прапор, розділений на три смуги. Але немає звісток, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено.

Князь об'єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався "самодержцем", тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни.

В Галицькому князівстві XII ст. зустрічаємо єдину згадку про стародавнє віче. 1146 р. військо Всеволода київського облягало Звенигород і спалило

"острог" міста: "на другий день звенигородці створили віче, хотячи здатися", але княжий воєвода Іван Халдієвич репресіями придушив цей виступ. Як видно з ходу подій, це віче скликали самі жителі міста, без відома представника княжої влади — отже, це було народне зібрання, що в X—XI ст. висловлювало волю населення. В Г алицько-Волинському літописі згадується ще віче близько 1232 р.: "Сам Данило скликав віче". Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності.

Бояри Галицько-Волинського князівства мали значно більший вплив на державне життя, ніж у інших князівствах, що обумовлено їх економічною могутністю (активна участь у торгівлі між Сходом та Заходом, прибутки від видобування та продажу солі).

Більше значення мала боярська "дума". Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її зросло, особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місця в управлінні та в війську. Щоб провести будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства. Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова "зробила раду" з боярами Мирославом і Дядьком. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину "за порадою безумних своїх бояр молодих". Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.

Боярська рада виступає як організований інститут тоді, коли існують напружені відносини між князем та боярством, що загострюються до боротьби між ними.

Князі, які почували себе досить сильними, намагались обминати боярську раду. Отже, інститут боярської ради існував, але князь намагався применшити його вплив.

До найбільшої могутності галицьке боярство прийшло в період боротьби за Галицьке князівство у перші десятиріччя ХІІІ ст. Бояри тоді добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними. В той час повинна була існувати особливо міцно організована боярська рада.

Коли ж Данило вже засів на Галицькому престолі, бояри намагалися обмежити його владу: "Данила князем собі називали, а самі землю держали". Літописець лише раз згадує засідання боярської ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь Данило і Василько ("вони сиділи в думі"), проте нічого не повідомляє, які питання на ній обговорювалися. Становище було напружене, бояри під проводом "невірних" Молибоговичів підготовляли заколот, хотіли підпалити будинок, де відбувалася рада, і убити князів. Але Василько, побачивши небезпеку, вхопився за меч, з ним дружинники, і змова була ліквідована.

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри, як радники князя. До ради входили високі княжі сановники, як суддя княжого двору та воєводи, а також представники боярства, які не мали посад; був тут представник духовенства ^— галицький єпископ. В обох списках повторюються ті самі прізвища, це вказує, що склад ради був постійний.

Адміністративні посади найближчих співробітників князя були різного походження. Деякі з них виникли у ранніх часах як органи стародавнього самоврядування, інші були створені князями для виконання різних функцій управління.

Перше місце між княжими сановниками в XIII ст. зайняв дворський або дворецький. Цей чин був майже невідомий в інших князівствах. Він виник, правдоподібно, під впливом державного устрою сусідніх країн, а зокрема, Угорщини. В Галичині дворський згадується вперше 1238 р. при Ростиславі Михайловичу, який мав близькі зв'язки з Угорщиною. З 1242 р. дворські виступають постійно між боярами Данила

Літопис характеризує функції дворських лише з одного боку: їх участь у воєнних походах. Так, дворський Андрій виряджався на Перемишль проти бунтівного єпископа, брав участь у бою під Ярославом, у поході проти ятвягів та ін.; так само у боях зустрічаємо і інших дворських.

Але сама назва дворського вказує, що його основна діяльність зв'язувалася з княжим двором. Ці функції дворського пояснюють грамоти Юрія II, в яких виступає "суддя нашого двору", — 1334 р. Хотко, 1335 р. Васько Кудинович. Правдоподібно, суддя княжого двору — це урядник, ідентичний з дворським. Якщо цей здогад правильний, то дворський виконував судівництво від імені князя. Можливо, що він мав ще інші обов'язки, зв'язані з управлінням княжого двора.

Один раз згадується в літопису печатник. Ця посада невідома в інших князівствах Русі, але поширена в Західній Європі. Як можна здогадуватися із назви, печатник зберігав княжу печатку і використовував її до княжих документів, так, як це робили західні канцлери. Збережені оригінальні грамоти Галицько-Волинських князів XIV ст., писані на пергаменті, а печатки при них привішені на жмутках тонких нитяних мотузків; печатки витиснені на воску двобічно. Печатник, очевидно, також складав текст грамот або керував його складанням. Грамоти писав окремий писар — писець. Печатник виконував також інші адміністративні функції.

У літописі не завжди вказано посади бояр, які виконували важливі доручення князя. З цього видно, що центральна адміністрація в Галицько- Волинському князівстві була досить диференційована, мала ряд спеціальних посад (дворський, печатник, писець та ін.). Але необхідно зауважити, що всі вони не завжди виконують обов'язки, зв'язані прямо з їх посадою, а князі доручають їм інші адміністративні доручення. Це дозволяє зробити висновок, що спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена.

На які кошти утримувалося центральне управління, нам точно невідомо, але можна здогадуватися, що князь давав утримання двірським сановникам, наділяючи їх землями та іншими угіддями. Неповні відомості й про те, як була організована провінціальна адміністрація. Розподіл на князівства зберігся до кінця XIII ст. Пізніше зустрічаємо лише назви Галичини і Володимирії, як назви двох складових частин Г алицько-Волинського князівства.

Територія князівств поділялася на менші округи, які звалися волостями. Назва волості в такому значенні з'являється у джерелах в середині XIV ст., раніше волость була однозначна з князівством. В XIV ст. волостями звалися і давні князівства та їх округи. Так були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін.

Управителів волостей назначав князь, добираючи їх з визначних бояр. Управління волостю було тісно зв'язане з землеволодінням. Князь надав різні міста боярам для тимчасового прохарчування, але так само князі надавали боярам міста і райони у постійне управління. Так, один з наймогутніших бояр, Доброслав, держав управління частини Підкарпаття, і Данило давав йому доручення, кому має надавати волості і як використовувати "коломийську сіль", але Доброслав не слухав наказів князя.

Устрій міст в ранішому періоді був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому проявлялися прагнення рядових жителів. Літописи передають деякі риси у випадкових звістках з Галичини і Волині. Із грамоти Мстислава Даниловича 1289 р. виходить, що місто Берестя поділялося на сотні: жителі, мали платити данину "з усякого ста".

Надалі в деяких містах Галицько-Волинського князівства поширюється німецьке, магдебурзьке право і приймається новий міський устрій. 1324 р. лист міщанам Торуня пишуть "бурмистри і громада міста Володимира". З форми цього листа можна вважати певним, що Володимир був уже організований на німецькому праві, яке стало формою самоврядування міської верхівки. Але не цілком ясно, чи це була організація лише поселених у Володимирі німців, чи до складу громади входило все населення, всі "містичі": і місцеві жителі, і німці. Більше правдоподібно, що громада включала все населення. Місцеві жителі Володимира, "володимирські мужі", складали серед населення переважну більшість і важко припустити, щоб управління міста захопили самі німці.

Інший тип міської організації на німецькому праві являє м. Сянок. Юрій II грамотою 1334 р. дозволив створити тут війтівство на магдебурзькому праві, назначив у ньому війтом Бартка із Сандомира і піддав його війтівському судові всіх жителів "чи це буде німець, поляк, угорець, і русин". Війтові передано у власність ринок міста, ратушу, всі крамниці і буди ремісників, лазню, кожен шостий лан землі, усі доходи із оброблених земель, сіножатей, пасовищ, лісів, ловищ та ін., право рибальства у р. Сяні з "язами", млин у с. Теребчі. Він мав одержувати кожен третій динарій із городів в місті. Отже, в місті війтові належала значна влада. Нема ніякої згадки про представників міської громади, про міську раду. Жителі міста одержали звільнення від податків на 15 років, а після того мали платити щорічно по 16 грошів від лана землі та окремо від городів в місті.

У Львові також згадується війт, який був призначений князем, отже, і тут існувала грамота на німецькому праві.

Судова влада була з'єднана з адміністративною. Судівництво в особливо важливих справах проводив сам князь. Зокрема, судові князя підлягали великі бояри. Роман Мстиславич засудив на вигнання, "загнав", бояр Кормильчичів "за їх невірність". Боярин Жирослав за свої інтриги був покараний вигнанням і конфіскацією земель. Мстислав Данилович покарав берестян за їх "коромолу", накладаючи на них окремі данини. Інколи князь доручав боярам і службовцям розслідувати вчинені злочини. Так, Данило вислав печатника Курила на слідство у справі зловживань бояр в Бакоті, а дворського Андрія послав у Перемишль покарати бунтівного єпископа. В XIV ст. дворський заступав князя у судівництві, як це видно із його титулу судді княжого двору. Нижче судівництво виконували тивуни. З 1255 р. є звістка, що жителі Возвягля "схопили тивуна і не дали йому тивунити".

Деякі дані про устрій княжого суду містять джерела пізнішого часу ^— XIV—XV ст. "Руська правда" застосовувалася у судівництві галицько- волинських земель. Окремий суд мали міста на магдебурзькому праві. До суду війта не вільно втручатись нікому із княжих службовців та слуг. Церква користувалася своїм церковним правом і судом.

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Вище було згадано, що Данило роздав міста боярам і воєводам — "і було у них багато харчів", очевидно, з данин, які надходили від жителів.

Непрямою податтю було мито, яке сплачували купці. Митниці були в Холмі, Городлі і Володимирі та в Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Такі ж митні пункти існували, очевидно, і на інших торговельних шляхах. Митники, крім мита, вимагали для себе сукна або інших товарів. Угорський король Людовик у листі Дмитру Дядьку вимагав, щоб галицькі митники "на місцях ваших мит" не брали від угорських купців "надмірного мита, а таке, яке платять купці з Польщі та інших країн. Згадка про прибутки від "коломийської солі" може свідчити, що в Коломиї збирали оплату від вивозу солі, певно також подібні оплати стягалися і при інших солеварнях Підкарпаття.

На які потреби використовувалися фінансові засоби, джерела не дають точних даних. Знаємо лише, що доходи із "коломийської солі" мали йти "на роздавання оружникам", тобто на утримання важкоозброєних полків війська.

Виникає питання, якими платіжними засобами користувалося і населення країни, і княжа влада. Літописи свідчать про те, що в руках заможної верхівки зосередилися значні засоби благородних металів. Так, галицький боярин Судислав, потрапивши до угрів, "перемінився у золото, тобто дав багато золота і відкупився". Великими запасами золота і срібла володіли галицькі князі. Володимирко Володарович кілька разів відкуплювався сріблом і золотом від наступу своїх ворогів: Літописець оповідав про дорогоцінності Володимира Васильковича ("золото і срібло, дороге каміння, золоті і срібні пояси його батька і власні,...тарелі великі, срібні і кубки золоті та срібні,.намиста великі золоті баби і матері своєї".).

Але основою для торгових розрахунків служили гроші, такого самого вигляду, як і в інших земля Русі.

В першу чергу це були "гривні кун". Гривня кун — це одиниця грошової лічби. Крім того, гривнями називали, як і раніше, злитки срібла встановленої ваги і форми.

У грамотах Андрія Юрійовича згадані нові назви: монети, гроші і денарії. І гріш, і денарій — це частини монетної гривні; у XIV ст. рахували у гривні 48 грошей, або 240 денаріїв. Це була дрібна, розмінна монета; карбували її в Чехії, Угорщині, Польщі і інших країнах. Як видно із княжих грамот, вони були в обігу і в Г алицько-Волинському князівстві. Можливо, що й галицько-волинські князі карбували свою монету на зразок західної, але до цього часу її не відкрито у монетних скарбах. Існування галицько-волинської монети очевидне з того, що польський король Казимир, зайнявши Г аличину, випускав для неї окремі гроші з написом "монета володаря Русі Казимира".

Військо в Галицько-Волинському князівстві було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалося деякою місцевою специфікою.

Основними формами військової організації були "вої" і "дружина". "Вої" ^— це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Дружина складалася з бояр. Як уже з'ясовано в іншому місці, князь надавав боярам землі, а за те вони мали обов'язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а приводили і свої військові частини. "Великі" бояри держали інколи на утриманні цілі полки. Так, галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї — списів і стріл, що служили на потреби його воїнів. Середні бояри, як видно із пізнішої традиції, були зобов'язані на заклик князя йти у похід з одним-двома воїнами — оружниками або стрільцями.

При такій організації військових сил князь був залежний від доброї волі бояр, які могли дати йому допомогу або її відмовити. Маючи своє власне військо, "великі" бояри неодноразово повставали проти князя. 1231 р. всі галицькі бояри покинули Данила так, що при ньому залишилося тільки 18 вірних "отроків".

Щоб позбутися залежності від бояр, князі намагалися організувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони. 1208 р. Роман Ігорович їздив в Угорщину і привіз з собою найманих угрів. Часто князі користувалися допомогою степових орд — переважно половців. Але іноземним загонам не завжди можна було довіряти, вони не раз руйнували землі князів, яким приходили на допомогу: так, 1236 р. половецькі союзники пограбували "всю Галицьку землю".

Щоб не бути залежними ні від іноземців, ні від бояр, князі почали організовувати свої власні полки. Етапів цієї організації ми точно не знаємо, але бачимо їх результат — створення сильних військ, підвладних лише князю. Ці зміни в організації сил провів в першу чергу Данило Романович. Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр, а далі примушений захищати своє князівство від нападів ординців, Данило присвячував особливу увагу поліпшенню військової справи.

Військо Данила поділялося на важкоозброєних "оружників" та легкоозброєних "стрільців". Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях. Перший удар виконували списами, коли ж списи ламалися, продовжували січу мечами.

Формування важкоозброєних і легкоозброєних військ існували на Русі ще з XI^-XII ст. Але у війську Галицько-Волинського князівства XIII ст. помітний прогрес і в озброєнні війська, і в його тактиці. Зображення важкоозброєних воїнів, які бачимо на печатках XIV ст., показують значне удосконалення зброї: так, наприклад, шолом вершника менший, ніж у раніших часах, і краще забезпечує голову; щит також менший і легше ним воювати. З літопису знаємо, що були три роди списів: копія, сулиця і рогтиця. Легкоозброєні стрільці одержали також нову зброю — рожанці, якісь поліпшені луки.

Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240-х і дальших років немає згадок про боярські полки. Всім військом порядкував сам князь. Данило організував нове військо на основі народного ополчення — у склад його входили селяни і дрібні бояри. Це було в згоді з соціальною політикою Данила. У боротьбі проти великих бояр він шукав союзників серед селян і дрібних бояр, експлуатованих боярською верхівкою, з них він організував свої полки. За участь у війську воїни одержували платню грішми чи іншими засобами. Вже вище згадано, що прибутки із прикарпатських солеварень Данило і Василько призначали "на роздавання оружникам".

Одночасно з новою організацією збройних сил проходило також поліпшення фортифікаційних споруд. Гради, тобто замки, ранішого періоду складалися в основному з земляних валів, з якими були з'єднані дерев'яні городниці, ворота, зведені мости тощо. В літописі знаходимо згадку про могутні укріплення Володимира, яким дивувався угорський король Бела: "такого града не знайшов я і в німецьких країнах". Ординці, вважаючи такі укріплення небезпечними для себе, не лише спалили дерев'яні споруди Володимира, але й розкопали вали. Такі ж міцні укріплення були в Галичі і в інших містах. Існували спеціалісти високої кваліфікації, які "рубили гради", як згаданий у літописі Олекса, який побудував багато укріплень'

Галицько-Волинська держава заслуговує уваги дослідника як політичний організм з особливими, притаманними йому рисами. Вона стала на шлях політичної консолідації в час, коли продовжувалось роздрібнення Київської держави на малі відокремлені від себе князівства. У деяких землях, як, наприклад, в Київщині і Чернігівщині, розподіл дійшов до такого ступеню, що князівство, як цілість, перестало існувати і роздробилося на дрібні феодальні володіння. В час, коли стихійний процес прямував до повного роздрібнення території колишньої Київської держави, треба вважати значним досягненням з'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство.

Г алицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і зберегла територіальну єдність під сильною князівською владою. Це була заслуга Данила, який зумів подолати боярську олігархію, так що його наступники, маючи під своєю рукою усі сили країни, могли ставити собі ширші державні цілі. І хоч княжій династії Романовичів не вдалося створити такої бази під централізовану державу, як це зробили суздальські князі, то все ж Галицько- Волинське князівство саме завдяки своїй єдності досягло значних успіхів в економіці, культурі і політиці.

Територія Галицько-Волинського князівства була досить обширною для організації державного організму. Сприятливими рисами цієї території було те, що з півдня вона була забезпечена карпатським хребтом, а з інших сторін мала вільні простори, придатні для колонізації. Галицько-волинські князі намагалися поширити кордони свого князівства на північні литовські землі, на південний схід, у степові простори, і, врешті, в напрямі на Київ. Хоч політичні досягнення були короткотривалі, все-таки заселена площа значно поширилась.

Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного розвитку, як про це свідчать вислови літописів з часів Юрія Львовича: "Тоді була у своїй пошані і значенні Волинська земля, відзначалася всяким багатством і славою". "За його правління Русь радувалася миром і славилася багатством". Велика кількість поселень свідчить про густе залюднення країни. Розвиток сільського господарства, солеваріння і ремесел забезпечував значну кількість продукції для експорту. Корисне положення на перехресті шляхів, які ішли з Києва на захід та від Балтійського моря в напрямі Візантії, сприяло розвиткові широкої зовнішньої торгівлі.

Західні землі відзначалися особливим укладом соціально-політичних відносин. Далеко сильніше, ніж в інших землях, зросло тут велике землеволодіння і могутнє боярство намагалося обмежити владу князів. Данило провів успішну боротьбу з феодальною верхівкою, спираючись на дрібне боярство і міста, та досяг деякої рівноваги соціальних сил. Але суспільні суперечності не зникли, і в пізнішому часі боярство знову намагалося взяти владу у свої руки.

В період монголо-татарського поневолення Галицько-Волинське князівство було найчільніше організованим князівством у Східній Європі. Татари не змогли його настільки зруйнувати, так як зруйнували наддніпрянські князівства, і Волинь та Галичина стали захистом для населення, яке втікало з- під татарського ярма. Одночасно Галицько-Волинське князівство було "непереборним щитом", який захищав Польщу і інші західні країни від татарської агресії.

Та хоч Галицько-Волинське князівство здобуло знані економічні і політичні успіхи, воно несподівано прийшло до занепаду. Однією з основних причин кризи були не наладнані відносини між князем та боярством — їх боротьба за владу. Юрій II намагався зробити себе незалежним від феодальної верхівки і попав у конфлікт з боярами, які його і позбулися. Бояри не зуміли організувати тривкого управління, і Галицько-Волинське князівство стало жертвою агресії з боку Польщі та закінчило своє самостійне існування.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ

Історичні досягнення цього періоду були такі глибокі, що їх традиції збереглися протягом багатьох сторіч. Польський король Казимир, займаючи Галичину, залишив за нею офіційну назву "Руського королівства", карбував для неї монету з левом, як історичним гербом. Пізніше було утворене Руське воєводство, в якому до перших десятиріч XV ст. було обов'язковим "руське право". Традиції давнього часу збереглися в архітектурі і малярстві, в літературі і мові, у літописах і історичних творах. Богдан Хмельницький, намічаючи західні кордони держави Запорізького війська, посилався на границі "давніх руських князівств".

Історія Галицько-Волинської держави — яскрава сторінка історичного минулого українського народу.