ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.

а) Джерела.

Акти про копкий суд ми зустрічаємо в отаких виданнях:

1. Литовская Метрика. М. 1843.

2. Акты, относящееся къ исторіи Западной Россіи т. І—V. Спб. 1846—1853.

3.

4. Е. hr. Tyszkiewicz, Badania archeologiczne nad Zabytkami przed- miotδw szfuki_t rzemiosl і t. d. w dawniey Litwie і Rusi Litewskiey, z tabli- cami rycin na kamieniu rznςteιni. Wilno. 1850.

5. „Протокул Справ поточних 1690 ρ. “ Черниговскія Губ. Від. ‘ за 1852 г.

6. „Протокул Справ поточних 1683 р.“ Черниг. Губ. Від. за 1857 г.

7. Проф. Н. Д. Иванишевъ, „О сельскихъ общинахъ Юго-Запад. Россіи". КІевь, 1863. Приложенія, стор_; 35 — 72.

8. Архивъ Юго-Западной Россіи часть 4, томъ I. К. 1867.

9. Сборникъ Археографическій. Вильна. T. т. 1 та IIL 1867.

10. Историко-Юридическіе матеріальї, извлеченные изъ актовыхъ книгь губ. Витебской и Могилевской, хранящихся въ Центральномъ Архив! въ Витебск!. Витебскъ т. IL 1871.

11. Там-же том VL 1875.

12. Архивъ Юго'Западной Россіи ч. 6 томъ 1, съ Приложенеемъ. Кіевь. 1876.

13. Акты Виленской Археографическ. Комиссіи т. VI. Вильна. 1876.

17. Проф. М. Н. Я син с к ій, Матеріальї для исторіи судоустрой­ства и судопроизводства въ Литовско-Русскомъ Государств!.

18. Там-же, т. II^,)

19. И. Спроги съ, Древній Русскій документъ-декретъ граничнаго копнаго суда 1531 г. 15 ноября. Оттискъ изъ №№ 59 — 61 Витебскихъ Губ. Від. за 1898 г.

') Деякими аокушами з другого тому, як і першим томом, нам ласкаво дозволив скористатися акад. Н. П- Василенко з своєї книгозбірні, за що тут я щиро дякую акад. Васнленкові.

20. Отрывки изъ Стародубовской мЪекой книги за 1664 —1676 р. подъ редакціей В. Л. Модзалевскаго. Черниговъ 1911 г.

21. Актовая книга Стародубовскаго городового уряду 1693 р. подъ редакц. В. Л. Модзалевскаго. Черниговъ 1914 г.

б) Огляд літератури про копкий суд.

1. Γadeusz Czacki O Iitewskich і polskich prawach, о ich zr∂d1ach, zwiqzku і о rzeczach; zawartych w pierwszym statucie, dla Litwy 1529 roku wydanern. Warsz. 1800.

Виклавши зміст Vll розд. Статуту р. 1529 в порівнянні з Статутом р. 1566, автор зазначає:.,3 уламків Ротунда Мілезіуша доходимо по­чатку значіння слова копа“ в такому вигляді. Лічба шісдесять чи копи була лічбою згромадження на Литві, яке відало всім, що до осади на­лежало. Мовить навіть той самий письменник (Мілезіуш), що та лічба копи як на Литві, та і в Польщі — в частинах, близьких до Литви, вжи­валася, була навіть на згромадженнях обрад. Для розсуду речи, про яку йшла нарада, вибирано виділ людей, що звався копою" '). „На тих копах повинні були бути сільські урядники — бурмистри або радні міські — взагалі всі, хто мав уряд над містами, осадами, селами" ²).

Як бачимо, Мілезіуш говорить, що копи вживалися на Литві і на прилеглих до неї частинах Польщі; що компетенцію копи становило все, що торкалося осад; що для розсуду справи обирали групу людей, що теж звалася копою, й що до складу копи входили, розуміється крім рядових мешканців, урядові особи міст, оса а та сіл. Відомості ці, як побачимо далі, цілком відповідали дійсності.

2. Е. hr. Tyszkiewicz. Badania archeologiczne. Wilno. 1850.

Громадському судові названий автор присвятив розділ своєї кни­жечки під назвою,,Kopiszcze^{u 3}). Посилаючися на вищенаведені рядки з Т. Чацького, Тишкевич зазначає, що це й все, що відомо про копний суд. Початок його він односить до дуже давньої старовини; а до якого саме часу копи тривали, не знаємо, зазначає він, хоч і наводить най­пізніший документ з р. 1773 ’). Навівши три декрети копного суду, Тишкевич робить з них такі висновки: „велику владу суди копні мали, бо не підлягали з боку винного жадному оскарженню; шляхту-ж було вилучено з їхнього присуду" ‘),

Висновки ці, як побачимо далі, помилкові.

Наприкінці, покликуючися на „Исторію Государства Россійскаго", де сказано, що кн. Володимир, виправляючи синів своїх до призначених їм уді­лів, придав їм духівництво, яке повинно було ко п и ща ідолів винищувати, наш автор цим ніби натякає, що ко пища ідолів і копов ища — то місця, де громадські суди відбувалися, і звідсіля, на його думку, випливає, що громадський суд ніби вже існував на початкові Xl ст. Покликування ^{[3] [4] це на Карамзіна—невірне, бо Карамзін говорить про капища1), а не копища, що не те-ж саме. Київський Сгнопсис (1823 р.), наводячи відо­мості, що на них покликується Тишкевич^ теж говорить про капища, а не копнща: „а скверный кумиры и капища их бісовскія разоряти" [5])∙}

3. Waclaw Alexander Maciejowski. Historia prawodawstw stOtuiahskich. Wydanie drugie. Warszawa. 1856. T. τ. I — VI.

Власне громадському судові Мацейовський присвятив лиш кілька рядків і то на підставі розвідки проф. Н. Іваиішева „О др. Сел. Общ.**, причому в уявлінні Мацейовського, громадський суд існував „dla Zalatwienia sporu ze szkod па polu wyniklych^u3), а сходилися на нього „вільного стану люди — чи то кметі. чи то шляхта, що на добрах, з рук уряду вийшлих, сидячи, німецького права не вжи­вала"⁴). Як побачимо далі, підкреслені місця не відповідають дійсності, бо переважну кількість люду, що на копу сходилися, становили під­данці панські, а не вільні селяни, причому копного права вживали й міста, що жили на Магдебурзькому праві.

В иншому місці, кажучи про гуцулів, Мацейовський, за листами свого кореспондента Віцента Поля, оповідає про таємничий й фанта­стичний спосіб скликання громади*); про це сказано буде в свойому місці. Оце й усе, що в Мацейовського можна знайти про громадський суд.

Проте Мацейовський прислужився нам для порівняння деяких інститутів судочинства громадського суду з судочинством инших сло­в’янських народів. На жаль, використовування кореспондентських ли­стів (,,rςkopisδw^u, як називає їх Мацейовський) без належної критики, примушує ставитися до багатомової праці Мацейовського з великою обережністю.

4. Н. Иванишевъ. О древнихъ сельскихь обицинахъ Юіо-Зап. Pocciu Кіевь. 1863 р.^{[6] [7] [8] [9] [10] [11]).}

Опубліковано було цю працю вперше в журналі „Русская Бесіда" за 1857 г. кн. 3.

Громадський суд зажив собі слави лиш з зазначеного часу. Оскільки праці Чацького, Тишкевича й Мацейовського були невідомі в науці, можна бачити з оцих рядків проф. В. Б. Антоновича в Перед­мові до видання зазначеної праці Іванішева окремою книжечкою: „Іва­нішев перший знайшов сліди існування общинно-вічових судів... не зва­жаючи на змагання шляхти приголомшити їх і знищити. Це відкриття дало привід д. Іванішеву скласти статтю про копні суди" *).

Звсртаючися до самої праці Іванішева, зазначимо, що вій її склав на підставі 22 судових актів про копний суд, які йому пощастило знайти, переглянувши близько трьохсот актових книг Луцьких, Володимирських й Житомирських*¹). Праця ця має всього 34 сторінки і на протязі їх наш автор виклав склад сільської громади, устрій громадських зібраннів і звичаї, за якими відбувалося судове слідство й ухвалювано вироки. Певна річ, що, маючи в свойому розпорядженні такий обмежений мате­рі ял, Н. Іванішев зробив помилкові висновки, які ми в своїй праці на відповідних місцях і відзначили; до них, опріч гадки про общинне по­ходження копного суду, треба застосувати: копні округи³), думку, що в зібраннях могли брати участь тільки господарі *); що поміщики та їх урядники, хоч і бували на копах, але не брали участи в суді⁵); що в XVII ст.

Виклавши устрій судочинства копного суду, Н. Іванішев зупиня­ється далі на походженні його, гадаючи, що общини сільські виникли за тих часів, коли слов'янські племена не були ще об’єднані в державу під зверхньою владою господарів, які, прямуючи до самодержавства й борячися з міськими общинами, не могли сприяти повстанню сільських общин. Так само й польські королі, намагаючися ослабити общинне начало, поширювали німецьке — магдебурзьке право, де замість народнього зібрання, виступав війт з лавниками й ратманами*³). Тільки в Литовському Статуті наш автор знаходить ясні і певні вказівки на існування общин і народніх зібраннів. Розповівши, що Статут усіх трьох редакцій говорить про копу, Н. Іванішев, нарешті, висловлює думку, що

сільські общини в XVI — XVII ст. цілком підупадають і розкладаються, суперечучи новим началам державного устрою Й особливо владі помі­щиків над їх підданцями ^l). Тому що в' свойому місці ми докладно зупиняємося на цих прогнозах Н. Іванішева, ми тут говорити про це не будемо.

5. Ф. Леонтовичъ. „Крестьяне Юго-Зап, Рос. по Литовскому Стату­ту XVI и XVII cm.^a Кіев.

Тут Леонтович, між иншим, висловлює думку, що старовинний се­лянський суд на сходках (копах, купах, громадах), з розвитком воло­дільницьких елементів, повинен був утратити своє колишнє значіння, замінившися судом панським (боярським)²). Ця заміна сталася протя­гом XV та XVI ст.^[13]). Хоча в Литовському Статуті ще й зустрічаються копні суди, але вони мали вже не те значіння, як раніше, і за ними судова влада вже не 'визнавалася; копкий суд був судом тільки по назві; справді-ж йому належав лиш довід і слідство-установлення і визначення фактів і відносин для вирішення їх в урядовому суді *). Це почалося ще за доби зміцнення князівської влади, до якої й переходить юрисдикція, а громади беруть участь лиш у доводі, а не в самому суді. Так було за доби Руської Правди, те-ж саме ми спостерегаємо й за доби Литов­ських Статутів. Суди гродські, земські й підкоморські вкупі з соймовим, магдебурзьким і боярським присудом обіймали всі ті установи, яким на­лежала судова влада чи власне суд^[14]). Простеживши ролю в названих судах „добрих людей“, що їх згодом замінив возний з стороною, і спи­нившися на ролі їх у справах за шкоди, як оцінників, наш автор робить висновок, що цю діяльність добрих людей хоч і називали судом, але цей суд нічого спільного не мав з тими, що під той час розуміли під ім’ям юрисдикції—права⁰). Згодом-же, коли встановлено було підко- морський суд, добрі люди перестали брати участь і в судах з приводу земляних суперечок і заводів ’). Отже, копи в справах земельних, бувши копами шляхетськими, втрачають своє значіння, бо судова влада пере­ходить до представників уряду⁸). Переходячи до коп у справах спашу (переважно селянських), Леонтович на підставі аналізи Статутових ухвал робить висновок, що й тут добрі люди тільки оглядали шкоду й осу- мовували її; але й це осумовування було лиш за підставу для суду, а не за самий суд; суд добрих людей не мав істотного елементу,— обов’язковости його для винного ’). З установленням уряду возного копи перестають брати діяльну участь як в окопуванні шкод, так і в судових доводах, бо возні стають за головний і виключний довід¹¹¹).

Нарешті, копи в справах крадіжу і забивства, як гадає Леонтович, мали суто-пасивне значіння, бо сами були за предмет опиту;, на таких копах не було добрих людей у властивому розумінні цього слова ”).

Отже Ф. Леонтович не міг збагнути, що поруч з урядовим й пан­ськими (боярськими) судами міг існувати й громадський (копкий) суд; тому, визнаючи урядові й панські суди за справжні суди, громадському судові він одмовляв в юрисдикції, судовій владі, визнаючи його за допомічну установу для судів урядового й панського.

6. Dr. Hermenehild Jirecek. Slovanske prdvo v Gechach а па Morave. V Praze. 1863. Doba nejstarsi. 1864. Doba druha.

Про копний суд ми тут нічого не здибуємо. Цяя праця нам при­служилася для порівняння деяких інститутів копкого судочинства з інсти­тутами инших слов ямських народів.

7. Ф. Леонтовичъ. Русская Правда и Литовскій Статутъ. Кіевь. Унив. Изв. 1865 р. №№ 1—4.

Встановлюючи тісний звязок між інститутами Руської Правди й Литовського Статуту, автор повторює свою попередню думку, що копи за добу Литовських Статутів були просто знаряддям урядового суду у справах забийства, крадіжу й спашу ’). Не зрікся він своєї думки и про земельні копи, кажучи, що, прийнявши до свого складу елементи шляхетські й урядові та замінивши „добрих людей" на простих свідків, копи в справах земляних утратили всяку подібність до старовинних общин­них сходок ') і в з'їздах підкоморського суду вони затримали саму назву коп ^l)∙ Тут Леонтович, говорячи про звід, висловлює думку, що кони (землі) Руської Правди — це копи Литовського Статуту: „Під ко­нами, як нам здається, каже наш автор, треба розуміти селянські суди, що відбувався за давніх часів на сходках... Чеські осади — цілком по­дібні до конів Руської Правди й куп Литовського законодавства... ніщо не перешкоджає припустити тотожність конів з чеськими осадами й ли­товсько-руськими копами" '). З другого боку, верві (общині) Руської Правди, за Леонтовичем, відповідала копа ’).

Помилковість наведених гадок Леонтовича — очевидна: звід, як по­бачимо, переводився на копі — на певному місці, як і за Статутом, на тому самому урядові, де він почався; на копу треба було поставити особу, від якої запідозрений набув спірну річ; звід-же, за Руською Правдою, переводився по конах, землях, — себ-то переходив з землі одної громади до землі другої; там потрібних осіб ставили на копі, тут зацікавлені сторони сами йдуть, розуміється, не до зібрання народнього на иншій землі, а до особи, від якої запідозрений набув спірну річ. Ясно, що тут жадних селянських судів не відбувалося. Так само „вервь" відповідала за забийство особи, голова якої лежала на її землі: вона повинна була видати забийцю або платила дику віру; за копним-же пра­вом, як побачимо далі, відповідала за забитого невідомого чоловіка не копа, а лиш ті копники, що на копу не стануть, або не присягнуть, що вони сами не забийці й про забийцю нічого не відають.

') № З, стор. 23. -) Там-же, стор. 22. ^а) № 4, стор. ЗІ.

⁴) Там-же, стор. 23; порівн. № 3, стор. 5 (прим. І). 23. № 4. стор. 19.

Опріч зводу, Ф. Леонтович показує тотожність инших інститутів Руської Правди й Литовського Статуту: гоніння сліду, дання вини й т. и. ¹); тут він теж помилково розуміє термін >,ОТСОЧЄННЯ*‘—вивід сліду як видачу й вказівку на справжнього шкодника, коли під виводом сліду треба розуміти справжній вивід сліду — тоб-то показування, що слід пішов за границю села чи двору. Опріч того, Ф. Леонтович протиста­вить „обиск“ самій копі²), коли обиск єсть один з інститутів копного судочинства.

Нарешті, треба відзначити помилковість Леонтовичевого тлумачення терміну „добрих людей**, під якими він розуміє суддів факту, протистав- лячи їх справжнім суддям, урядовим³). У цьому тлумаченні можна вбачати ретроспективний погляд на „людей добрих⁴*, ототожнюючи їх з сучасними присяжними засідателями. Нічого подібного тоді не було: люди добрі входили до складу самого суду Й, у певних випадках, сами були суддями поруч з суддями урядовими.

8. Проф. В. Б. Антоновичі». Содержаніе актовъ объ околичной шляхттъ. Передмова до Арх. Юго-Зап. Рос. ч. 4, т. І. К. 1867.

Змальовуючи околичну шляхту симпатичними рисами в відносинах їх до селян, проф. Антонович присвячує кілька сторінок (43 — 48) коп­кому судові. Тут він підкреслює, що околична шляхта вкупі з міщанами й селянами бере участь в копному суді, подає йому свої справи на ви­рішення й заховує копний суд до початку XVIII ст. ⁴)∙ Ідучи слідком за проф. Іванішевим, він констатує наявність двох общин на Овруччині⁵), відзначає в судочинстві копного суду пом якшення норовів відносно мук і кари на горло, причому сам-же наводить приклади вживання мук через биття й вживання кари на горло^б); підкреслює авторитет копних судів і те, що околична шляхта ніколи не заперечувала свою підлег­лість присудові копного суду й не намагалася касувати вироків його, хоч могла-б легко цього досягнути, використавши вороже відношення місцевого старостинського уряду до копного суду. Причому, не* поміча­ючи суперечностн, як-раз наводить приклад протесту — себ-то оскар­ження вироку копного суду перед старостинським урядом, який (протест) потім і ліг у підвалину до скасування через гродський суд цього вироку ^т).

9. И. П. Новицкій. Содержание актовъ о крестьянахъ. Передмова до Арх. Юго-Зап. Рос. ч. 6, т. I. К. 1876.

Зазначений автор теж, між иншим, декілька сторінок по різних місцях своєї передмови присвятив копному судові.

У передстатутовий період він констатує існування судової влади общини (громади), що з дивною живучістю витримала згодом жорстокі переслідування й донесла рештки своїх поглядів до найпізніших часів *). У Статутову-ж добу наш автор констатує участь у гонінні сліду, між иншим. „паробків“-нащадків, як він гадає, колишніх рабів⁹). Далі, ви-

^,) № 4, crop. 25 — 28. ¹J Там-же, crop. 28. ³) Таи-же, стор. 32. ⁴) Crop. 43.

^b) Crop. 44. ^v) Crop. 45 — 46. ^;) Стор. 47 — 48. ⁴) Стор. 23 — 24.

*) Стор. 49.

клавши, що кожен з Статутів говорить про копу ^l), Новицький на під­ставі актового матеріялу, вміщеного в зазначеному виданні, приходить до висновків, що „юрисдикція копних судів сягала мало не на всі ті виступки й переступи, які відав і суд домініяльний, а також і на деякі суперечки приватного характеру. У випадках останнього роду до коп зверталися однаково особи різних станів... а в справах кримінальних копний суд збирали переважно в тих випадках, коли винний не був ві­домий[15] [16]²). Що-до терену, на якому вживався копний суд, то, крім Пів- денно-Західньої Руси (України), він був поширений і на Північному За­ході та прикордонній смузі Корони — Польщі³). Що-до часу, то найстарі­ший документ стосується кінця XV, а найпізніший ^t- половини XVlIl ст. ’). Знайшов Новицький також ще 5 копних округ⁵). Констатує він існування коп і по містах, що були на магдебурзькому праві, у Житомирі та Овручі •) й підкреслює, що до складу копного суду входили особи різ­них станів, хоч поміщики часто й заперечували компетентність копних судів, зазначаючи тут-же, що за тієї доби пани так само ставилися й до ’ загальних урядових судів⁷). Опріч того, наш автор підкреслює, що

з кінця XVlI ст. проти копного суду стали висувати елемент соціяльно- політичний, що від копних судів, мовляв, хлопські бунти зчиняються і що на цей погляд иноді ставав і гродський CyA⁵). У цьому, поруч із зміцненням панської влади, на думку Новицького, і полягала причина зникнення копного суду^η). Навівши приклад зречення копного суду на Берестейщині взяти шляхтича Мочульського на муки, наш автор зазна­чає, що подібних випадків ми не зустрічаємо на Україні, наче Берестей­щина до України не належить’"). Що-до судочинства, то Новицький констатує: 1) муки за допомогою диби й ката, причому муки иноді на­бували характеру самовільного мордування скривдженим винного, не зважаючи на протести копи, і 2) так звані ганьбливі кари ’').

10. Иванъ Спрогисъ. Предисловіе кь т. IV Актовъ Виленской Археограф. Ком. Вильно 1876

Тут автор поруч ставить дослід Іванішева з даними, що він їх знаходить в актах зазначеного тому, і констатує, що багато єсть спіль­ного, відзначаючи до того деякі особливості. Hanp., Іванішев називає села, що входять до копної округи, селами околичними, a Cnporic під­креслює, що „для вислову цього розуміння копа сама вжила слово, що має, як нам здається, ширше і точніше значіння, а саме — сусідство. Розуміння сусідства містить у собі не тільки околичні села, а й око­личні поміщицькі двори, які, за розумом наших актів, коли не просто зобов’язані були, то з доброї волі брали участь в переведенні копного суду поруч з селянськими оселями^{44 l}∙). Не зважуючися просто сказати, що й пани-сусіди повинні були, як і селяни, ставати на копу, наш автор ставить запитання: „чи приймали вони тут безпосередню участь у на­радах копи Й ухвалі нею вироків, чи тільки виконували ролю свідків,.які повинні були в певних випадках давати копі відповідь за свій двір?“— і вирішує це питання в останньому розумінні^,), не розуміючи, очевидно, що коли пани підчас опиту чинили одказ за свій двір, то це вони чи­нили як і инші копникиселяни, і що панській гідності більше личило брати участь в копному суді як справжнім суддям, а не виступати пе­ред мужицьким судом лиш у ролі свідків. Так само, оберегаючи панську гідність, наш автор вирішив і друге питання, про яких осіб копа могла виносити свої вироки. Підкресливши, що скривджений пан Костюшко вимагав од копи вироку її над шляхтичем, Cnporic зазначає: „не можна-ж справді припустити гадки, щоб Костюшко в даному разі не знав, кого може копа судити, а кого ні. Чи не вказує цей випадок на те, що не завмерли ще в народі перекази, за якими в далеку старо­вину судилися на народніх вічах без сумніву не самі селяни, а й особи всіх станів... без вийнятку“? Проте Cnporic зречення селян видати на муки шляхтича з'ясовує їхньою скромністю й небажанням брати на себе відповідальність у справі особи (Мочульського), якого брат — Дмитро Здитовецький був сусіднім паном, значить особою досить сильною для того, щоб і самим копним суддям наробити згодом багато неприєм- ностей“ *).

^j) Стор. 90. *) Стор. 90—91.

ⁱ І Стор. 93 — 94.

^,") Стор. IV.

11. А. Я. Ефименко. Копные суды въ Лгьвобережной. Украингъ. Юж­ная Русь. т. І. СПБ. 1905. Зазначена стаття вперше з’явилася в „Кіев- ской Старині^a за 1885 г. № 10.

Єфименкова, переказавши (стор. 310 — 315) справу Малоросійської Колегії про Савку Розгоненка, ставить собі запитання, чи існував коп- ‘ний суд на Лівобережній Україні, підкреслюючи, що таке питання ще в науці не ставилося й що розвязання його в позитивний бік на- дало-б копному судові ширшого значіння, звязаного зо всією націо­нальною історією. Одзначивши, що хоч і було вже відзначено в літературі два випадки копного суду на Лівобережній Україні, але вони не дають подробиць, на підставі яких можна було-б упевни­тися, що ми маємо справу з копою, — Єфименкова говорить, що тільки документ, який вона переказує в своїй праці, доводить цілком, що коп- ний суд існував і на Лівобережній Україні навіть на початкові XVIII ст., причому підкреслює, що ті характерні риси копного суду, які зазначив H Іванішев у своїй праці, є й в наведеному випадкові³). Після цього О. Єфименкова, зазначивши, що Н. Іванішев, давши докладну і сум­лінну аналізу копного суду, не звів до купи типових рис зазначеного явища, затьмаривши наслідки своєї аналізи невдалою думкою — ото­тожнити копу з сільською общиною, коли справді мова мовиться лиш про копні судові зібрання, а не про общину. Тому О. Єфименкова про* бує сама звести до купи типові риси копи, використовуючи відомі до того архівні матеріялч. ¹). Першу рису Єфименкова вбачає в існуванні територія MiHOi одиниці розміром з волость, яку вона зве судовою окру­гою. Звязувало між собою мешканців цієї округи розуміння свого обо­в’язку, юридичним виразом якого була кругова порука й відповідальність, що, за ними, всі члени союзу повинні були стежити за спокоєм і безпе­кою внутрішньої території, попереджуючи й караючи злочини, які пору­шували спокій; члени общини повинні були також видавати злочинців, ставити їх на суд, винагороджувати скривдженого і т. и. Це все — функ­ції поліційно-адміністративні; до судових-же функцій належало: 1) скли­кання скривдженим копи у випадках, коли шкодник був невідомий, або звязок його з злочином вимагав доводів, та 2) обов’язок усіх повно­правних членів копної округи ставати на копне зібрання'²). Схарактери­зувавши копне вивідування як надзвичайно могутний спосіб до викриття злочинця, рівнин якому (способу) навряд чи тепер і знайдеться, О. Єфи- менкова підкреслює, що користаючи з порівняльної етнографії чи етно­логії в звязку з юридичною археологією, вона хоче поставити копу в звязок з тим раннім її станом, коли вона була не тільки судовим ор­ганом, а установою ширшою і повнішою, коли люди з’єднувалися не в держави, а в прості й невеликі союзи для взаємного захисту й під­тримування громадського спокою; з юридичного погляду ці союзи ха­рактеризувалися взаємною відповідальністю за життя й власність; основи, що стримували такий союз, були подвійні: раніше кревність, пізніше територіяльний звязок, спільна осілість. Входячи до складу держави, союзи для громадського спокою й взаємного захисту змінювалися підо впливом держави, хоча процес розвитку державного життя, знищуючи більшість їх функцій, залишає деякі їхні сліди, по яких наукове до­слідження має змогу відбудувати генезу форми. До решток таких пер­вісних союзіз належить: задружні сем’ї, братства, цехи, гільдії, різні види поземельної общини — вервь, Чеська організація SpoleCndj ruku і т. и. Сюди також стосується і копа³). Доводи на те, що копа була колись со­юзом для громадського спокою й взаємного захисту, Єфименкова вбачає 1) в етимології слова: kuopa у литовців означало родову общину; крім того члени копи називали себе сусідами — терміном, яким на півночі Росії й на заході називали членів територіяльних союзів; 2) в аналізі організації копи: копа повинна була турбуватися про спокій і безпеку в межах своєї території й відповідати за переступи своїх членів — дока­зом чого суть грошові внески, що їх робили члени копи і що так близько стосуються до старовинно-руської й германської віри, голов- щини, болгарської та хорватської вражби й сербської крвини ’)•

Підбиваючи підсумки, О. Єфименкова зазначає, що встановлено існу­вання копних судів і на Лівобережній Україні й намічено генезу цього явища, яка полягає в загальному процесі розкладу підо впливом дер­жави архаїчних організацій, що обіймали переддержавне громадське

’) Там-же, стор. 318. •) Crop. 319-320. ⁵) Crop. 320-321. ‘і Стор. 321-322. життя. Опріч того, О. Єфименкова підкреслює важливе значіння етно­логії для внутрішньої історії побуту ’).

У зазначені висновки треба внести поправки. По-перше, встанов­лено існування копного суду лиш на Стародубівщині, а не на всьому терені Лівобережної України. По-друге, копою звався не територіяльний союз завбільшки з волость, а судове зібрання сусідів. По-третє, що-до походження копного суду, то, заперечуючи думку проф. Н. Іванішева що до цього, О. Єфименкова по суті з ним сходиться, виводячи копу з територіального союзу для взаємного захисту й підтримування гро­мадського спокою, причому, близько підійшовши до інституту сусідства, вона все-ж-таки не зрозуміла, що інтереси сусідства, інтереси взаємної допомоги й захисту від злочинних елементів і були ТИМ УВЯЗКОМ, що з’єднували сусідів — околицю не в територіальний союз з певними, по згоді встановленими межами, а в околицю, яка для кожного села мала свій терен, визначений не згодою, а фактом межування з иншими, на­вколо цього села розташованими селами. Жадної кругової поруки і від- повідальности околиця не знала, а відповідала в певних випадках за невидачу злочинця, за невивід сліду, за неставлення гостя, за зречення присягнути, бо всіма цими діями певне село в околиці в конечному висновкові покривало злочинця й, значить, відповідало вже за свою власну, хоч і спільну вину. Факт грошових внесків і був зовнішнім ви­разом цієї вини певного села чи особи за невиконання обов’язку поста­вити гостя, вивести слід, присягнути на тому, що сам не є шкодником й о дікбднику не знає. Факт згоди копників у справі Розгоненка, на який покликається О. Єфименкова, зробити внесок має на меті цим способом скласти потрібну суму для того, щоб заплатити головщину за повіше­ного Розгоненка, бо копники, знаючи, що козацька влада забороняє самосуди, передбачали можливість своєї відповідальности за повішання злодія именно в формі заплати головщини. Нарешті, треба відзначити помилковість думки О. Єфименкової відносно неприпускання копним звичаєм представництва: відзначаючи, що вічовий принцип вимагав осо­бистої участи кожного, а не представництва, Єфименкова тут-же при­пускає представництво для сторонніх людей та поміщиків. Ми далі по­бачимо, що копне право знало інститут представництва і для копників.

12. Н. Бакай. Значеміе сельской громады въ судебномъ процессгь въ кануть XVll вгъка. „Кіев. Старина" за 1886 р., Листопад.

Зазначений автор говорить, що ми досі не маемо повного історич­ного нарису селянських судів, не вважаючи на той життьовий інтерес, який має це питання ^а). Зазначивши, що відомості, які є в Іванішева, Новицького та Єфименкової, далеко не відтворюють усіх сторін життя. цих судів, автор додає що „ми, напр., майже не маємо відомостей за організацію й діяльність селянського суду в XVlII ст.... деякі дані примушують гадати, що споконвічні селянські самосуди існували й за

») Стор. 322 — 323. Стор. 567.

кріпацтва'* Ч. Навівши випадок в р. 1690 про суд Азарівської громади на Стародубіпщині в справі забиття сина Василя Пиліока, автор робить висновок про участь громади в розвідуванні злочинів: вона допитує винних, иноді сама карає їх, а иноді, розслідувавши справу, передає її до урядового суду через своїх представників, а той бере те розвіду­вання до своєї уваги. Ue вказує на право громади наприкінці XVII ст. розшукувати злочинця та допитувати його. „Право це ґрунтувалося на звичаї, але воно було вигідне для урядового суду, бо зібрати досу- дові відомості про злочинцю й злочин... найзручніше могла сама гро­мада’* ²).

13. С. Шолковичъ. Сборникъ статен, разъясняюшихъ польское дгъло по отношению къ Западном Pocciit. Вып. И. Вильно. 1887.

На сторінках 109—131 уміщено статтю самого Шолковича „О Kon- ныхъ судахъ", яка являє собою (стор. ПО—125) передрук з розвідки Н. Іванішева сторінок 5—33, а решта (стор. 126 — 130) — передрук з пе­редмови їв. Cnporica до т. VI Ак. Вил. Арх. Ком. стор. VI — X. Самому С. Шолковичеві належить кілька вступних (стор. 109) і останніх рядків (130—131) і то не дослідницького характеру.

14. Ф. Еленевъ. Польская иивилизаиія и ея вліяніе на Западную Русь.

У тому самому другому випускові С. Шолковича „Сборникъ статей" вміщено вищезазначену працю Ф. Єленєва.

У ній ми знаходимо такі відомості про копу: у Західній Русі „коліна сільська община (з'єднання кількох сіл) мала своє народне зібрання, яке звалося копою або громадою, а засідання цього зібрання звалося вічем. Kona вирішувала всі справи з общинного управління та суду і мала навіть право виносити вироки на горло. Присудові копи підлягали всі селяни тої общини, що жили як на землях велико­князівських, так і на землях поміщицьких, манастирських і своїх власних. Влада копи поширювалася часто навіть на поміщиків, яких у таких випадках запрошувано на віче; якщо-ж вони на копу не ставали, то копа виносила вирок позаочний. Поміщики в суперечках поміж собою також зверталися часто до розсудку копного" ³)∙ »»В міру того, як крі­пацьке рабство просувалося з Польщі все далі та далі в середину Руси, стародавні Руські установи стиралися, щезали і в XVII ст. ледві вже зустрічаються згадки за сільські віча" ’).

Зазначені рядки Ф. Єленєв написав на підставі розвідки Н. Івані­шева.

15. K Снитко. Предисловие до Ак. Вил. Арх. Ком. т. XVIL •1891. Вильно.

Копному судові відведено лиш одну сторінку. Опріч визначення, що таке являє собою копний суд, автор відзначає компетенцію копного суду, до якої, опріч злодійства та забийства, належали родинні незгоди ^{[‡‡‡‡]} та поділи, земляні справи, потрави. Ідучи за Статутом, Сиітко відзна­чає, що скликати копу був звичай лиш у тій частині Литовської дер­жави, що звалася Руссю ’)• В иншому місці автор говорить про став­лення шапки й надає цьому звичаєві неналежне значіння — покликання на свідків *).

*) Стор. 254.

16. И. Cnporисъ. Предисловіе до Ах. Вил. Apx. Колі. т. XVll. Вильно. 1891.

Спочатку ми тут знаходимо цікаве спостереження автора, що коп- ний суд відбувався поміж руської людности, а в міру наближення до кордонів народу литовського він зустрічається рідше, а в кордонах його й зовсім не зустрічається ³). Правда, він наводить один документ, в якому згадується про копу в кордонах Литовського народу, але по- ясніння цьому та иншим документам про відвід підкоморим Б. Огин- ським коповищ в Троцькому воєводстві ми даємо нижче в своїй моно­графії.

Далі, Cnporic гадає, що копа виділилася з старовинного віча, яке розглядало справи переважно політичного характеру; віча загинули під натиском князів, що зосередили політичну владу в своїх руках, а коп- ний суд, своєчасно ухилившися від політичних тенденцій віча, не ви­кликав до себе негативного відношення з боку державної влади. Підставу для такої гадки Cnporic вбачає в тотожності термінів Руської Правди й копкого права, як от: муж, лице, слід, послух, що перейшов в пере- слух, рота, свод і отсочить, що від нього в актах про копний суд зу­стрічаються терміни — сок, сочити ⁴). Зупинившися трохи на назві копного суду ^s), автор зосереджує свою увагу на питанні, де збирався копний суд. Навівши власні назвиська коповищ *), де звичайно відбувалися копи, Cnporic, як на вийняток, вказує на місце події злочину, де збирався копний суд ⁷). Збирали копу скривджені та уряд, причому в примітці наш автор наводить випадки, коли, на його думку, копа скликалася,,сама собою", з зацікавлених осіб ^в).

Брати участь у копному суді могли всі, хто посідав землю, а саме: села, хоч-би кому вони належали, поміщицькі двори, містечка й міста. Головну масу складали селяни, але не всі, а лиш обранці ⁹). До послуг копи звертатися міг усякий скривджений. Автор з 448 актів нарахував, що в 35 актах зверталися до копного суду селяни, у 201—поміщики земяни, в 42 — їх урядники і в решті — офіційні урядові особи, духів­ництво, бояри, жиди і чомусь окремо виділив бортників і полазників. Таким чином, робить висновок автор, у величезній кількості актів (243) сами поміщики чи їх управителі зверталися до копного суду як у своїх власних справах, так і в справах своїх селян ^,0). До відповідаль- ности притягали головним чином селян та земян — поміщиків, хоч поміщики й намагалися ухилятися від цього, бо, каже автор, дво-

') Стор. VXIX. =) Стор. ХХХІП. ³) Стор. XX. ⁴) Стор. XXI-XXlL

^ь) Стор. XXlV-XXV. ”) Стор. XXV-XXVI!. ^т) Стор. XXVIL ³J Там-же. ’) Стор. XXlX-XXX. ^,судити їхні справи. Головним чинником розкладання копи було кріпацтво з правом пана дозволити чи не дозволити своїм підданцям стати на копу, видати винного — підданця копі, виконати вирок; опріч того, пан в інтересах своїх підданих міг, мимо копного суду, звернутися з скаргою на під­даних до пана їх, а це звужувало компетенцію копного суду. „Копа потроху стає знаряддям панської влади, їй пан може наказати Ьнайти винного під загрозою накласти на ню відповідальність" (sic!). У другій половині XVIl ст. процес розкладу доходить до кінця: висувається теза — хлопській копі не підлягає жаден чоловік шляхетського стану". „Пани ще припускають копу, як зручне знаряддя досудового розвіду­вання. У цих лиш межах її припускали для панських підданих" (sic!). Пани навіть свій шляхетський суд улаштовують за зразком копи: з’яв­ляється „суд приятелів" що засідає на старих коповищах і звертається по допомогу до хлопської копи (sic!). Але стара копа вже вмерла; оці нові її примари не змогли відновити їх, бо позбавлені були того, що тільки й давало копі таку силу: одностайности й одномисности всіх мешканців копного сусідства, в основі якого лежали їхні традиційно- рівноправні взаємовідносини. Там-же, де були необхідні для розквіту копи умови — воля людности, — копа держалася довго: в колишній Ci- верщині, себ-то на Чернігівщині — в XVIII ст. ^[*****]).

У наведеному багато помилок. Згоджуючися з загальною тенденцією, що шляхетський вплив багато шкодив нормальному існуванню копи, треба проте зазначити, що копний суд, як життєздатна установа, раху­вався з оцим впливом, утворюючи нові норми або пристосовуючи старі норми до нових обставин життя, як про це зазначено буде в свойому місці. Фантастикою віддають твердження авторки про те, що копа стає знаряддям панської влади, особливо як зручний спосіб досудового роз­відування, і що пани, за прикладом копи, утворювали свій панський приятельський суд на старих коповищах. Коли-б це було так, то шля­хетство не вело-б тієї боротьби з копним судом, про /.ку говорить авторка, а всяково оберегало-б її, використовуючи в своїх панських інте­ресах. Що-ж до того, що в Західній Русі копа зникла в другій по­ловині XVII ст., а на Сіверщині, де ніби-то не було кріпацьких відносин, вона існувала на початкові XVIII ст., то опублікований вперше р. 1850 в,,Badania Archeologiczne" Е. Tyszkiewicza, а вдруге у Вил. Apx. Сборн. т. VI, документ свідчить, що наприкінці третьої чверти XVIII ст. копний суд існував у тій самій Західній Русі, в якій, на думку авторки, він завмер ще більш як сто років назад.

Далі О. Єфименкова говорить голословно і коротесенько про копкі округи, що вони були союзом сусідства, союзом територіяльним; все в такій окрузі просякнуто було духом кругової поруки, яку зона вба­чає в тому, що господар дому відповідав за свою челядь, село за кож­ний двір, копна округа за все своє населення. Брали участь у суді добрі мужі; судила копа всі справи, що так чи инакше були звязані з Тере­ком, землею округи. Процес копний не відрізняв карного й цивільного порядку ¹)∙

Переходячи до судочинства, Єфименкова також побіжно й коротко говорить за гарячу копу, яка полягала в гонінні сліду, прирівнюючи чомусь цей інститут до зводу Руської Правди, та в трусі; иноді-ж гаряча копа обмежувалася лиш опитом; усе це було за матеріял для великої копи³). Виходить, що гаряча копа справи ніколи не роз- вязувала.

Зібравши матеріял на гарячій копі, або й не зібравши, скривдже­ний все одно скликав копу велику, на яку сходилися мужі, репрезенту­ючи свій двір, а часом і село. Попереду перевіряли, чи всі зійшлися на копу, бо невихід платив шкоду; встановлювали порядок; скривджений чинив скаргу. Далі йшоз опит, якщо винний шкодника не знає; коли-ж він його знає і зібрав на гарячій копі матеріял, він давав вину і чинив довід. Винний міг дати о собі справу, вивестися ⁴)∙ Лице на великій копі не відогравало жадної ролі, бо „злодій, зловлений з лицем мусів добровільно признатися ^s) й не мав потреби в судочинних діях великої копи, а прямо переходив у розпорядження завитої копи, яка виносила вирок і виконувала його" ^β). На великій копі важливе значіння мали свідки, якщо вони були люди добрі й відомі копники; свідків мало бути троє, бо при двох свідках треба було подати додаткові доводи ¹)∙ Бували й ірраціональні доводи — ставлення ноги, шапки, чорта та при­сяга²). Присяга — це звертання до суду божого, ордалії, хоч історики права, на думку О. Єфименкової, неправильно відрізняють присягу від ордалій. Співприсяга є поширення особистої присяги. Копие право вживало присягу там, де воно вбачало труднощі в звиклий спосіб роз- вязати справу. Присягали скривджений, шкодний, свідки й сторонні люди, звязані союзом кругової поруки. Бувала присяга обвинувачення й присяга очищення; свідки присягали рідко ³).

Коли винний, не зважаючи на всі доводи, подані з боку скрив­дженого, не признавався, копа приступала до проби — муки, до якої ста­вилися з великою обережністю, бо скривджений, не домучившися при­знання, повинен був винагородити винного за даремні муки *). На цьому судочинство великої копи закінчувалося: винність копа констатувала, шкоду оцінила. Якщо скривджений зараз-же не одержував відшкодування, то давав копі пам’ятного; а як одержував, то дякував копі; копа брала собі половину пересуду, а другу відсилала до урядового суду або до пана винного. Залишалося виконати вирок, якщо шкодний не заплатив шкоди ⁱ)∙

Намагаючися спостерегти зародження карного процесу, О. Єфи- менкова констатує існування справ, що їх не можна було віднести до тих, які кінчалися відшкодуванням; ставши якимось способом з шкод­ника злочинцем, винний проте заховував приватне відношення до скрив­дженого, який міг вимагати кари на горло, забрати винного до себе на відробіток (кабала) і міг випустити його. Але тут вмішувалися інтереси инших скривджених — членів копної округи, а це змінювало характер процесу; на думку авторки, це бувало вже. на завитій, третій κoπi^β). Завитою була всяка копа, що вирішувала остаточно справу; але типо­вий характер вона мала, як спеціальний акт копної справедливости у важливих справах, коли шкода виростала в злочин. У таких випадках велика копа „завиває копу на инший час, а винного садить до в’язення... або віддає на поруки". На завитій копі, якщо вина „приличного зло­дія" (під яким О. Єфимснкова розуміє не тільки чоловіка, що вчинив той чи инший злочин, а й взагалі здатного чинити злочин — ворога громадського спокою) виявиться з обставин найгостріше, то копа не вважала за потрібне прикладати до нього звичайні форми судочинства, а просто карала його (sicl)⁷). Як-же цього немає, копа тоді допитува­лася у винного, чи не він учинив і ті злочини, які під той час сталися иншим людям, і винних у заподіянні яких не виявлено, а також, чи не­має в нього товаришів. Кожний скривджений мав право домучуватися своєї шкоди. Иноді справа могла скінчитися дубцями, а то й пробою огнем⁸). Незалежно від того, признався злочинець чи не признався,

^,) Стор. 345. ’) Crop. 345-346. •) Стор. 347-350. ⁴) Crop. 351 —352.

⁶) Стор. 352. ^β) Там-же. ’) Стор. 353. ⁹) Стор. 354.

назвав чи не назвав своїх товаришів, — йому одна дорога — на шибе­ницю. Стоячи на останньому ступені, засуджений в-останнє, після на­гадування копників не брати на душу гріха} повторював своє признання; він міг і зняти свій оговір. Цьому останньому воланню надавали великої ваги, записуючи його, до гродських чорних книг ¹)∙ Бувало, що копа й милувала смертника, але звільнити від горла не було легкою спра­вою, бо, звільняючи від смерти, скривджений тим самим f)p⅛B на себе відповідальність за майбутні вчинки смертника²). Кару на горло при­значали переважно за крадіжки, иноді ускладнені пожогою. Святокрад- ство карали спаленням; великі крадіжки у поміщиків — чвертуванням. Виходить, кару на горло призначали за посягання на чуже майно. Один вирок на горло був за чарування. У справах забиття копа переводила лиш слідство, а вироків не виносила, передаючи справу на більший розсудок до гродського суду. Кари на горло мали місце після Хмель­ниччини ³).

У наведеному є багато правдивого, але й,’багато голословного, фантастики, особливо що-до компетенції та судочинства копи гарячої, великої й завитої; невдалим є також спостереження що-до зародження карного процесу, ознаку якого О. Єфименкова вбачає у втручанні сто­ронніх скривджених у справу, або в ув’язненні винного: виходить, що карний процес мав місце лиш на завитій копі, коли все копне судо­чинство є переважно судочинство карне. Не відповідає дійсності й твер­дження, що копа в справах забийства ніколи не розвязувала справи по суті.

Характерну рису копкого судочинства О. Єфименкова вбачає в пе­рериванні копного процесу, під яким вона розуміє випадки, коли копа „шукала не винного, а того, до кого можна було-б прикласти вину, щоб одшкодувати скривдженого. Певне, цим досягалася й инша, сподорожня мета-≈-спростити копне судочинство" [†††††])• Коли копа справжнього шкодника не може викрити, то вона користае з обставин, щоб вийти з скрутного становища й відшкодувати скривдженого: коли село чи господар двору не зможе вивести сліду, не вийде на слід, потаїть гостя, зречеться при­сягти— всі ці випадки давали привід прикласти шкоду до такого села чи господаря, надаючи йому право собі винного шукати. Це саме бу­вало й при забийстві, коли село чи господар, на ґрунтах якого знай­дено трупа забитого, не могли очистити свій ґрунт, — тоді вони платили головщину за забитого, а собі мали винного шукати⁵).

Як ми побачимо далі, за всіма оцими, ніби формальними правилами, лежала презумпція, що невиводом сліду, нестанням на слід, потаюванням гостя, зреченням присягнути — покривали справжнього винного; тут причіпки жадної нема, бо тут карали грошовою карою за потаювання шкодника, даючи змогу виправити цю, часом несправедливу кару — шу­кати потім собі винного.

На закінчення О. Єфименкова розглядає копний суд в історичній перспективі. Звязує вона його з первісною правдою для своїх кревного союзу, де все робиться для того, щоб відновити порушений спокій. З цього погляду копний суд — скоріше поліційна, а не судова установа ^l). Копне право, далі, стоїть у звязку з правдами инших слов’янських на' родів: союзи сусідів, подібні до копкої округи, існували на всьому те[‡‡‡‡‡] [§§§§§] рені слов’янського племени під назвами волости, гміни, ополья околиці, жупи і т. и. Найближчий звязок копне право, на думку О. Єфименкової, мало з Судебником Казиміра Й Литовським Статутом: розуміння зло- чинности, способи розвідування, судові доводи, наслідки злочину — все це виявляє найближче споріднення, як не тотожність принципів права писаного й звичаєвого, себ-то копного²). Користаючися з того, що коп­ний суд в одному акті названо судом гайним, О. Єфименкова зазначає, що прилюдні суди були не тільки в слов’ян, а й у німців³). Вічеві суди були в Пскові, Мазовії, Сербії, Пол-ьщі; жупні суди чеські відрізняються від копи лиш тим, що в жупному суді брали участь упривилейовані землевласники, а в копному — всі землевласники округи⁴). Захоплення судової влади з боку держави було наслідком довгого процесу: спочатку на суді присутній був княжий тивун, щоб брати пересуди на користь князя; потім представник князя бере вже участь у судовому вічі, але участь його пасивна, бо судив не він, а всі, що з ним засідали; навіть і тоді, коли король чи князь стають на чолі суду, вони проте судять з князями, боярами й міщанами; нарешті, у Московській Русі право суду перейшло до рук зверхньої влади, хоч і засідали в суді так звані судні мужі; Литовський-же великий князь ділився правом суду з панами своєї землі. Можливо, що й пан ніколи сам не судив своїх підданих, а був лиш за збірника пересуду і головщини, а найбільше за керманича судової сходки⁵). Рештки народнього суду дожили до наших часів у вигляді сільського суду стариків на Московщині, суду парубоцької громади на Україні та „судського скупу'* на Чорній Горі⁰).

Наведена „історична перспектива", можливо, і має рацію, але вона має дуже далеке або й жадного відношення до копного суду не має.

18. Проф. М. К. Любавскій. Областное дгьленіе и мтьстное управление Лито веко-Русского государства ко времени изданія первою ^.итовскаго Статута. Чтенія въ Обществ! Исторіи и Древностей Россшскихъ М. 1893, кн. 3.

Про копу тут автор говорить лиш на десяти сторінках (652—661). Спочатку йде мова за так звані урядові копи, які урядовий суд скликав для розвідування на місці справ земляних; призначаючи рок копі, урядовий суд надавав право сторонам висадити своїх суддів⁷). Так само і господарські піддані в заводах о землю та сінокос копним пра­вом розвязували спорщизни перед урядником державці, понамістничком або тивуном його ¹), Такі копи, як побачимо далі, відрізнялися складом своїм, а почасти й судочинством, од коп звичайних. Автор цього не спо­стеріг і вставив сюди відомості про виконання копних вироків або спо­собом грабіжу, або через урядовий суд²).

Звичайні копи складалися з околичних людей, яких скривджений скликав на сок (слід). Тут автор одзначає обов’язок копників самим ставати на сок і гостя свого ставити; невиконання обов’язків цих тяг­нуло за собою неприємні наслідки: вони платили шкодуй.

Тут-же автор наводить приклад апеляційного переведення справи за отозвом осудженого на копкому суді до гродського суду. Устано­вивши через вислухання копників, що їх поставив скривджений на трой­ському суді, суть вироку копкого суду, урядовий суд ухвалив одправу вчинити на винному, згідно з вироком копного суду ⁴). Автор, не зро­зумівши сути цієї справи, навів цей приклад для підпору свого твер­дження, що скривджений копу збирав, коли в нього на когось була пі­дозра, причому, якщо запідозрений на копу не ставав, його визна- влли за винного без суду ^ь). [******] [††††††]

Тут-же автор робить сумнівний висновок, що копа ніби-то від­повідала за неправий свій суд^β), але про це докладніше мова буде нижче.

Навівши відомості про копний суд, М. К. Любавський зупиняється над питанням про звязок копи з верв’ю Руської Правди, кажучи, що копа є розвиток і видозміна тої діяльности, що за часів. Русь­кої Правди відбувалася по вервях. Шукання злочинця, на його думку, природньо перевернулося на суд, бо розшук шкодника, оцінювання при цьому винности чи невинности його та подання доводів вже розвязу- вало справу й вирок був лиш простою формальністю. Подібність коп­ного процесу до процесу на вервях виявляється навіть у подробицях, коли село, до якого слід приведено, повинно було або знайти поміж собою й видати шкодника, або платити шкоду, якщо сліду їм н; по­щастило вивести. З цього саме М. К. Любавський робить висновок, що копний суд виник на ґрунті кругової відповідальности місцевих громад за своїх членів, з якої випливала й влада їх над членами. Ця відпові­дальність і влада й були за той звязок, що з’єднував мешканців у мі­сцеві громади навіть тоді, коли инші звязки вже порвалися ⁷). Автор відзначає також, що межі копних околиць, за Статутом, встановлювано штучно, з міркуваннів сусідства: поділи на волості не бралися на увагу. Звідсіля висновок, що межі копних околиць, які утворилися природньо, не приходилися до меж волостей, або не завсіди приходилися. Межі верви Руської Правди, на думку авторову, теж не приходилися до меж воло­стей; можливо, що верві були першим природнім сполученням, яке вий­шло з вузьких рамців кревного союзу. Хоч опісля утворилися більші громадські союзи — волості, князівства й землі, які повбирали в себе

по кілька вервей, проте верві в ролі місцевих громад, зобов’язаних кру­говою порукою за злочини, що сталися в їхніх межах, з владою роз­шукувати злочинців й виносити вирок про винність свого співгромадя­нина, не припиняли свого життя ^,)∙

Опріч відомостей про копний суд, у М. К. Любавського ми зустрі­чаємо відомості про ті чи инші інститути, що зустрічаються в актах про копкі суди, як от про старців²), пересуд³), виметне чи заклад з приставлениям шапок ⁴)> про вину ^{[‡‡‡‡‡‡]}) і т. и.

Опріч висновків, до яких приходить з великою обережністю М. К. Лю- бавський, названа велика й ґрунтовна праця його — цінна ще тим багатим, здебільшого ніде ще до нього ненадрукованим докумен­тальним матеріялом, що його подає автор, переважно * з Литовської Метрики.

19. Г. В. Демченио. Наказаніе по Литовскому Статуту. К. 1894, ч. 1.

Тут лиш знаходимо кілька рядків про копний суд. По-перше, до­гляд за копним судом, як і за судом панським, належав урядовим — зем­ським чи гродським судам ^{[§§§§§§]})∙ Далі, автор зазначає, що за копним судом Статут визнавав певну самостійність, яку автор вбачає в тому, що „община може не видавати ‘злочинця — свого члена" та що „община може зректися допомагати шукати злочинця. В обох випадках община відшкодовує скривдженого за шкоди й взагалі за ті втрати, з якими звязано для нього нерозшукання,свого шкодного*, а собі має винного шукати" '). Статут одзначає два роди злочинів, до розкриття яких при­тягали общину: забийство й крадіж; у першому випадкові община, що не стала на копу або не захотіла прибягти на тому, що сама вона не є причиною того забитого й про забийцю не £ідає, — платить годов­щину; у другому, якщо община не присягне, або не одведе сліду, за­топче або відіб є від сліду, який залишив по собі злодій, платить шкоду. Певна річ, що в таких випадках стягання годовщини чи шкоди має до деякої міри каральний характер, через що й саме право общини не ви­давати свого злочинного члена являється в формі лиш слабкого від­гуку добрих старих часів, коли община мала ще повну самостійність; „але треба відзначити, каже автор, що наприкінці XVI ст. інститут кру­гової поруки в Литовсько-Руському праві досяг власне того моменту в свойому розвиткові, коли, з ступеневою втратою общинами своєї неза­лежности, кругова порука стає одним із засобів, з якого держава кори- стає для цілей громадської безпеки. Найкращим підтвердженням цього є новина третього Статуту, який наказує завести копи навіть по тих місцях, де до того коп не бувало" ⁸).

Автор сам себе розбив: коли общини платили головщину чи шкоду за нестання на копу, за зречення присягти, за невивід сліду і т. и., то це в жадному разі не свідчить про самостійність общин, бо як-би вони справді були самостійні — ясніше, як-би мали право не видавати шкод­ника, то за це вони не повинні були нікому\ нічого й платити; якщо-ж вони платили, то, очевидно, платили за те, іцо не мали права ні неста- вати на слід, ні невиводити сліду, ні зрекатися присягати. Автор сам це відчуває, коли каже, що стягання головщини чи шкоди мало караль­ний характер і пояснює цю суперечність тим, що право общини не ви­давати свого злочинного члена з’являється лиш у формі слабкого від­гуку тих давніх часів, коли община мала повну самостійність. Висновок звідсіля повинен бути такий, що право общини не видавати злочинця й зрікатися допомагати виявленню його вже одійшло в минуле, бо за це сумнівне „право“ в часи Статуту общини платилися, але автор неспо­дівано робить зовсім инший висновок, що з часів 3-го Статуту інститут кругової відповідальности з утратою об цинами своєї незалежности, стає одним із засобів, з якого держава користувала для цілей громадського захисту, і вбачає це в тому, що Статут наказав завести копи там, де вони до того не були. Справді-ж, Статут, ні слова ніде не кажучи * про кругову відповідальність, наказав завести копи там, де їх до того часу не було, з инших міркуваннів—вважаючи копи за могутній засіб до викриття злочинців. Платила община шкоду й головщину, як вище за­значено, не в силу кругової відповідальности, а за те, що вона зречен­ням присягти, нестанням на копу, невиводом сліду і т. и. покривала злочинця і за це співучасництво в злочині й несла грошову кару.

20. Г. В. Демченко. Притомите люди и копная сторона- Вар­шава. 1899.

Названу книжечку на 42 сторінки (відбитку з Варшавских* Универ­ситетских* Изв"Ьстій) написано на підставі переважно т. XVIlI Ак. Вил. Арх. Ком. Торкається вона лиш одного, зазначеного в заголовку, питання з відділу судового устрою та почасти судочинства копного. Спочатку автор ставить і розвязує в позитивному напрямкові питання про те, що притомні люди копи — установа, аналогічна установі судних мужів Східньої Росії. Підстави для цього він убачає в тому, що копне зі­брання иноді „звертається по допомогу до невеликої кількости д брих людей, прохаючи їх взяти на себе спеціяльний обов’язок... спостереження й наступного констатування його наслідків. Так бувало на велелюдних зібраннях, коли доводилося вислухувати важливі зізнання, переводити допити, оглядання, освідчення..." ¹) Щоб забезпечити собі те наступне констатування всього, що на копі діялося, зацікавлені особи, опріч офі­ційних осіб (возного), запрошували своїх приятелів, яких вони й виса­джували для розсуду справи вкупі зо всією копою 'ⁱ). Опріч того, сто­ронні люди — „знавці копного права і порядків копних"— допомагали судити, оцінювати й вирішувати справу. Правда, серед коплян завсіди могли знайтися свої знавці копних звичаїв — так звані старці (старі, до­свідчені в копних звичаях люди), але це не перешкоджало иноді звер­нутися й до сторонніх людей, як це робили урядові судді ^,)∙

Найстаршу згадку про копу автор бачить у Руській Правді, коли вона говорить про гоніння сліду, причому автор, зазначивши, що під сторонніми людьми можна розуміти різних осіб у залежності від того, хто про них говорить (для копи сторонні будуть ті, хто при копі був, для частини копи сторонніми будуть копники з инших сіл, або инших панів і т. д.), висловлює думку, що під послухами Руської Правди треба розуміти сторонніх людей у вужчому значінні, а саме — сторонніх людей для копи, що гнала слід; ці сторонні люди були лиш при тому[*******] [†††††††]); звідсіля й назву взяв автор для своєї монографії — притомні люди.

Звертаючися до ближчого вивчення колегії притомних людей, автор за нормальну вважає возного з його стороною, але присутність її на копі не необхідна: копа може судити і без возного, і без його сторони³). Склад сторони возного — не сталий: найчастіше сторону возного скла­дали дві особі шляхетського, а то й простого стану. Але в залежності від важливости справи й знатности зацікавлених осіб, буває два — три возних при трьох, чотирьох, п’яти й більше сторонніх людях ⁴)∙ Сторону запрошували не тільки зацікавлені люди, а й треті особи, інтереси яких зачеплено в справи •*— навіть частина копи й, здається, сам возний ^ь). Воз­ний з стороною виконує на копі функції суддів копних і різні доручення копи (чинить оглядання, посвідчення, допит свідків і т. и.), виносить ви­рок, підписує його й зізнае на уряді ⁶). Але найчастіше возний з сторо­ною в самий суд не вмішувався, обмежуючись тим, що був при всіх актах копного судочинства, освідчував їх і потім зізнавав про це все на уряді; фактично, мало не по всіх випадках, притомність возного з сто­роною потрібна була для зафіксування всього, що було на копі, бо копа не мала писарів і жадних книг не вела. Звідсіля спеціялізація возного з його стороною, як особливої категорії притомних людей копи ').

Далі, автор розглядає складні групи притомних людей. Сюди нале­жать: І) возний з стороною з боку скривдженого і другий возний з сто­роною з боку позваного, або один возний від одної частини копи, дру­гий від другої⁸); II) Складні групи кількох сторін (без возного) не тільки від зацікавлених у справі сторін, а й від самої копи чи частини її ⁹); III) Складні групи возного з його стороною та, опріч того, й сторонніх людей. Тут зустрічаються возний з його стороною з боку скривдженого й окремо осібна сторона з боку того самого скривдженого; возний з сторо­ною від копи і окремо сторона від скривдженого; возний з стороною й невідомі сторонні люди; возний з стороною від скривдженого й при­ятелі того чи иншого з зацікавлених копників; возний з стороною з боку скривдженого й сторона з боку позваного, і, нарешті, возний з сторо­ною з боку скривдженого, окремо сторона з його боку і возний З CTO-

роною з боку урядника зацікавленої в справі частини копи ¹). Усі ці комбінації різних груп притомних людей копи вказують на те, іцо кожна зацікавлена особа намагається мати своїх представників на суді. Так що копний суд в ідеалі повинен ‘відбуватися при учасництві стількох груп притомних людей, скільки осіб зачеплено так чи инакше в судовій справі. Оскільки-ж усяка справа найчастіше зачіпає інтереси скривдженого й за­підозреного, то їх сторона найчастіше й буває на копі, особливо з боку скривдженого, бо коли шкодник є невідомий, він своєї стороні? виставити не може. Те саме стосується й до зацікавленої громади, коли їй загро­жує небезпека заплатити шкоду; сторона така має назву „копної сто­рони". Виставляючи сторону, копа здійснює право, яке належить кож­ному судові — виставити своїх добрих людей’²). Це бувало у випадках, коли складові частини копи, бувши сами зацікавлені в справі, не покла­даються на взаємну безсторонність, або коли в складних справах ви­користовують досвід і знання сторонніх людей. Роля копної сторони могла набувати ознак самостійности й незалежности, зменшуючи актив­ність самої копи. Але це бувало не часто, бо в складі самої копи зав- сіди могли бути люди, умієтні копкого права, аби-но недосвідчені члени копи їм не перешкоджали. Здається, для цього й обирали по кілька мужів з кожного села, що брало участь у копі ³).

На закінчення автор підкреслює, що копна сторона й сторона возного зустрічається і окремо по різних справах, і в тій самій справі, зливаючися, а то й виступаючи окремо, як самостійні групи; у таких випадках сторона возного відограє лиш ролю свідка всього, що буває на копі, а копна сторона виступає як суддя — иноді самостійно, иноді вкупі з иншими копниками ⁴).

До висновків автора можна цілком приєднатися, зазначивши тільки, що автор не з’ясував, чи сторонні люди Руської Правди — те саме, що й послухи, чи ні; а як ні, то що-ж треба розуміти тоді під сторонніми людьми, коли, на його думку, послухи й є сторона копна. Опріч цього, у міркування автора про сторону з возним чи без нього, яка виконує судові функції, треба внести поправку: сторона виконує функції суддів копних лиш з обрання самої копи або з висадження з боку зацікав­лених у справі сторін, певне, за згодою копи. Що-до того, що сторона иноді судить незалежно від самої копи, то, як побачимо в свойому місці, цього не бувало, бо висаджені судді судили вкупі зо всією копою.

21. Акад 0. І. Левицький. Очерки народной жизни Малороссіи во второй половингь XVII в. Кіевская Старина за 1901 р.

Тут ми зустрічаємо лиш речення, що сільська й хутірська люд­ність у дрібних справах судилася своїм „народнім", „громадським" судом, що відповідав старовинному „копному" судові, який ще за тих часів вживався на Волині й на Київській Україні, але державна влада

^,) Стор. 33—36. ²) Сюр. 38. ') Стор. 39—41. ^,) Crop. 41—42. цілковито ігнорувала „громадський суд“ (розуміється на Лівобережній Україні), хоча копний суд почасти й визнавала" ’)•

22. Г. В. Демченко. Къ вопросу объ участім добрыхъ людрй въ древне- русскихъ судахъ. К. 1903.

Книжечка ця до копкого суду безпосереднього відношення не мае; але оскільки вона говорить про сторону людей добрих на суді взагалі, урядовому Й копному, остільки про ню треба тут сказати. Як показує назва книжечки, вона являє собою деталь до попередньої книжечки того самого автора — „Притомные люди и копная сторона", трактуючи пи­тання про те, хто може бути стороною й які вимоги вони були повинні завдовольняти. Сторону людей добрих на суді автор взагалі зве пред­ставниками народу на суді і поділяє їх на офіційних, як от виж — возний, і не офіційних ²). Народніми представниками на суді могли бути лиш дорослі, повноправні мужі, а не жіноцтво та недорослі ³). Далі, вони повинні бути місцевими людьми, особливо офіційні представники; неофіційні могли бути й не місцеві ⁴). Потім, вони повинні бути людьми сторонніми — себ-то не входити до складу суду й не бути скривдженим і позваним чи винним ^$). Сторона — люди добрі не тільки сидять при суді, а й можуть бути свідками в тій справі, яку вони судять (напр., возний оповідає про наслідки оглядання, трусу і т. и.) ⁶). Далі, вони повинні бути людьми чесними, непідозреними й права умієтними ⁷). Що-до соці­ального стану свого вони можуть бути не тільки шляхтичі, а й люди простого стану—взагалі, мужі добрі⁹).

Акти Литовсько-Руські частіше на початку акта, поруч з суддями, зазначають і людей притомних ⁹). Як-би акт не назвав людей притом­них, то це не позбавило-б його сили; важно було, щоб те, що-написано в акті, могло бути підперто живим свідоцтвом людей добрих, що були при тому й того добре свідомі ¹⁰).

З усім цим можна погодитися, зазначивши тільки, що сторона людей добрих ео ipso не входила до складу суду, як її на те прямо не обирали, — бо коли-б сторона людей добрих обов’язково входила до складу суду, то тоді парадоксом віддавало-б твердження авторове, що сторонніми цих людей звали тому, що вони, не беручи участи в справі як скривджений й позваний чи винний, не належали в той самий час і до складу суду. • * _ч

23. Акад. М. С, Грушезський. Історія України-Руси, т. И Львів. 1905. Громадський (копний) суд автор має за рештки давнішої громад­ської організації. Вживався він на Волині, на Київському Поліссі й по землях Білоруських. Закон — Литовський Статут не тільки його легалі­зував, а й намагався зробити загальною інституцією, завівши його там, де він до того не вживався; „але шляхецько-кріпацкий суспільний устрій тих часів стояв уже в рішучій суперечності з характером сеї старої інституції і вона.в сих нових обставинах не тільки розвиватися,

^,) № I₁ стор. 7. ²) Стор. 3. Стор. 4. ♦) Там-же. ⁵) Orop. 5. ^β) Стор. 8. ^т) Стор. 9. ³) Прим. 13. ^{[‡‡‡‡‡‡‡]}) Стор. 15. ^l0) Стор. 21. але й жити не могла і, не зважаючи на сю протекцію законодавства, нидіє й заникае, хоч місцями доживає аж до половини XVIIl в.“ ’).

Як видно буде з дальшого, розвиткові громадського устрою шляхетсько-кріпацький устрій не перешкоджав.

Акад. Грушевський теж помиляється, коли твердить, що громад­ський суд не судить, а переводить слідство й викриває злочинців проти життя і власности *). За те правильно він спостеріг, що повстав громадський суд з сусідства й держався на традиції ^a). На копу сходилися як села панські, так і королівські й міські осади. На копочища сходи­лися як з ініціативи скривдженого, так і громади, на терені якої злочин стався *)• Розповівши про гоніння сліду й звязавши його з такою са­мою процедурою Руської Правди, акад. Грушевський висловлює думку, що громадський суд в XVl ст. залишився одиноким слідом ширшої організації сільських союзів, довід на це він вбачає в тому, що деякі села несли спільні певні обов’язки, задержуючи й волосну само­управу ⁵).

Цікаві є також відомості про сільську старшину, яка на Українському Поліссі й Побожжі звалася старцями, десятниками, соцькими, тивунами, в районі старої татарської окупації в Полудневій Україні—отаманами і в південній Галичині—тивунами. Старців й отаманів спочатку оби­рали, а згодом їх, як і решту старшини, призначали пани чи державці ^β).

24. Ф. И. Леонтовичъ. Областные суды аъ Великомъ княжествгъ Лм- товскомъ. Журн. Мин. Юст. за 1910 р. № 10.

Про копний суд автор говорить в розділі V — „Суды вЪчевые и копные". „Народні віча, каже він, затрималися в Литовсько-руських областях до пізніших часів під спеціальним титулом судів копних, що функціонували, головним чином, у справах цивільних і кримінальних, в яких треба було перевести на місці слідство (опит й и.) і самий суд“ ⁷). Копний суд стоїть в тісному генетичному звязку з старим вічо­вим зібранням, на що вказує й те, що иноді копу акти називають вічем; він був дальшим розвитком і видозміною діяльности, що за часів Руської Правди відбувалася на миру, торгу, на конах і вервях ⁸). Ге­неза копного суду таїться в первісних умовах соціяльного устрою старих земель — общин (громад). Сама людність охороняла себе від злочинних елементів у формі групової солідарности й заснованої на ній кругової поруки й заступництва; громадська солідарність виявлялася в інституті сусідства й сусідського звичаю, суть якого полягала в тому, що сусіди чи околичні люди повинні були на перший поклик скривдже­ного допомагати йому шукати шкодника, судити його й карати; хто цього не робив, той порушував сусідську солідарність ⁹).

Після оцих вступних слів, автор зупиняється на складі й компе­тенції копного суду, відкладаючи копне судочинство до особливої праці ¹⁰).

Наводячи назви копного суду, автор, між йншим, відзначає, що копа, до складу якої ввійшли не близькі сусіди, а люди чужі, сторонні, звалася копою „обчою“ ¹). Межі копких околиць визначалися умовами сусідства Й не приходилися до меж волостей ²). Ґрунтуючись переважно на актах Вил. Арх. Ком. т. XVlII, автор говорить, що з актів не видно, • щоб до складу околиць входили міста на магдебурзькому праві ³), хоч, як побачимо нижче, це не так. По соціяльному стану до складу околиць входили не тільки люди простого стану, а й шляхтичі, що зва­лися околичною шляхтою, боярами, земянами, а також представники великих панів ⁴). Збиралися копи звичайно на коповищах, виключаючи випадки, коли обставини справи вимагали присутности копи на місці злочину, при розмежуванні спірних земель ^ь). Збирали копу скривджені або особисто, або через своїх людей, сповіщаючи села й панські двори про час і місце копи; иноді це робилося через оповіщення возними на торгах, коло костьолів, або через листи; иноді копи збирав уряд⁶). На копу скликали всю наявну людність копних околиць ⁷). Ставати на копу копники повинні були, бо нестання, зречення присягти тягли за собою відшкодування скривдженого⁸). Опріч копників, на копах бувала й сто­рона, яку могли виставляти як скривджені, так і запідозрені, ба навіть частина копи; бували на копах і представники від уряду⁹), причому возний з його стороною, на думку Леонтовича, виконував головним чином „функції судового слідства, але не вмішувався в судові вироки. Без контролю возних копа, як видно по всьому¹⁰), не могла взагалі розпочинати своїх судочинних актів". Головний обов'язок возного по­лягав у складанні реляцій, у визнанні їх на уряді, та в виконанні різних дорученнів од копи ^1,).

До копи зверталися, як і відповідали перед нею, всі стани суспіль­ства. Копний суд судив найрізноманітніші справи цивільні й кримінальні¹²). Одні копи скликали для переведення лиш слідчих актів, другі — для слідства й суду — до виконання судових вироків включно ¹³). Перші скли­кали урядові суди в справах, що вимагали розвідування на місці — це шкрутинія; про наслідки її урядові особи — шкрутатбри докладали тому самому судові. Копи для слідства й суду скликали скривджені й взагалі зацікавлені в справі особи¹⁴) Судила звичайно вся копа, хоч иноді й ви­бирали для цього особливих суддів ^l5). Зібравшися на копне засідання, копники робили порядок і приступали до перевірки складу копників, чи всі стали на копу. Копники повинні були дати о собі справу ¹⁶). Вироки копний суд оголошував на словах або й на письмі. Крім штрафу, копний суд присуджував до кари на тілі, ба навіть і на горло, і сам виконував такі вироки, або відсилав справу до урядового суду для виконання. Иноді копйий суд звертався до уряду по науку, як справу вирішити,

^,) Там-же. ’) Стор. 97. ³) Стор. 99, 105. Там-же. ^ь) Стор. 101.

∙) Crop. 103. ⁷) Стор. 104. *) Стор. 107. ⁹) Crop. 103 — 115.

^,0) Підкреслення наше. ⁿ) Стор. 116 — 117. ^lt) Стор. 118 —119. ”) Стор. 119. “) Стор. 120. ^lt) Стор. 120-121. ^,β) Стор.122.

а коли її сам не вирішував, то це за нього робив урядовий суд. Свої вироки копний суд докладав або урядові або панові винних ^,)∙

Автор ні закінчення робить висновок, що копний суд, як і инші краєві суди, був досить самостійні: він сам вирішував справу, иноді сам і виконував свої вироки і лиш у важких справах звертався по науку до уряду, або передавав їх йому для вирішення. Самостійність за копним судом визнавав і Статут³).

Апеляційні скарги на вироки копного суду зацікавлені сторони подавали до гродського суду, який иноді і касував ті вироки³). Копний суд брав пересуд і пам’ятне, половину яких відсилав до уаіду або до пана винного⁴). Хоч копному судові шляхта й селяни иноді ставили опір, але такий самий опір ставили вони иноді й урядовому судові^ь).

Як бачимо, у цій праці Леонтович відмовився, хоча про це прямо й не говорить, од своїх поглядів на копний суд, що ЇХ ВІН ВИСЛОВИВ у своїй праці „Крестьяне Юго-Западной Россіи": там він не визнавав за ним жадної влади, а тут навіть виправдує й той опір, що йому чинили з !цікавлені особи — чи то шляхта, чи то піддані — поручставленням, що таке саме відношення було й до урядового суду. Зазначена праця підбиває підсумок усій літературі з цього питання, посилаючися до того й на актовий матеріял, переважно т. XVllI Ак. Вил. Арх. Ком. На жаль, автор обмежився лиш деякими питаннями судового устрою копи, за­лишивши судочинство до иншої праці, яка так досі, за смертю авто­ровою, і не вийшла, хоч деякі риси копного судочинства, правда надто побіжно, автор і навів наприкінці своєї розвідки.

25. Л. Г. Кутовая. Нгъсколъко словъ о копныхъ судахъ въ Малороссии. Черниговъ. 1915. (Відбиток з „Трудовъ Архивной Комиссіи", вип. XI).

Пославшися на працю О. Єфименкової „Копные суды в Левобе­режной Малороссіи", Кутовая поставила собі за мету розшукати по друкованих уже актах Лівобережної України відомості про копу й знай­шла їх у О. М. Лазаревського в „Чертахъ быта и нравовъ XVII—XVIII в.", в „Отрывкахъ изъ Стародубовской мЪской книги за 1664—1673 г.“, в „Протокулах справ поточных", в „Актовыхъ книгахъ Стародубовского городового уряду*), але відомості ці остільки уривчасті і не повні, що на підставі їх можна лиш прийти до висновку, що копний суд поши­рений був лиш на терені Стародубівського полку⁷). Наприкінці автор на підставі „Актовыхъ книгъ Полтавскаго городового уряду" вбачає в „Раді товариській", що брала участь в урядовому козацькому суді в вирішенні справ, велику подібність до копи⁸), але питання про участь „товариства** в козацькому суді не має нічого спільного з копою, бо копний суд це є суд громади, а козацькі суди були судами урядовими, в яких брали участь лиш представники від козацтва й поспільства. Питання це — спеціяльне й ще його не досліджено, як треба.

’) Стор. 122-123. ?) Crop. 126 -127. ³) Стор. 127. «) Там-же

^δ) Стор. 128. ^β) Стор. 4-8. ’) Стор. 9. *) Стор. 10—11.

27. Проф. Р. Лащенко. Копні суди на Україні, їх походження, ком­петенція і устрій, ч. L Львів. 1926.

Про походження копного суду автор держиться думок πpQφ. Н. Іва- нішева, Ф. Леонтовича та О. Єфименкової ¹). Поділяє він також думку своїх попередників що до копної округи²), помилково гадаючи, що копна округа охоплювала район в одну милю на всі чотири сторони³). До складу копи входили всі громадяни-господарі¹). Опріч копників, на копах була сторона⁵) й офіційні від уряду представники⁶); на копах були й пани⁷). Компетенцію копних судів складали справи цивільні й кримінальні⁰); підлягали цьому судові селяни, міщани й пани⁹). Переходячи до судочинства, автор дає загальну характеристику його, зазначаючи, що судочинство копне не відрізняло процесу цивільного від кримінального, що приватне право панувало в судочинстві копному. Скривджений був і обвинувачем, і позивником, а винний — шкодником і відпорною стороною; обидві ці стороні сперечалися на суді межи собою¹⁰). З самого судочинства, автор говорить про опит свідків¹¹), присягу¹²), муки¹³) лице¹¹), трус¹⁵) і оглядання¹⁶).

Зазначена праця є теж підсумок усьому, що є в літературі про копний суд, хоч авторові невідомою зосталася праця Леонтовича „Об­ластные суды в ЛитвЪ“ та деякі дрібніші. Автор звязуе інститут коп- ного судочинства з Руською Правдою та Литовським Статутом, наво­дячи паралелі з прав инших слов’янських народів. Додержуючися взагалі й переважно літератури, автор майже не робить самостійних екскурсів- в актові матеріяли, чим і можна пояснити чималі прогалини в тракту­ванні у нього зазначених вище інститутів.

26. Мик. Горбань. Копний суд над відьмою (побутово-історичний нарис). Червоний Шлях. 1925 № 18, стор. 146 —159.

Як показує підзаголовок, зазначена праця не є історично-юридичною розвідкою і тому в ній правничій природі копного суду відводиться незначне місце. За джерело для автора була архівна судова справа про спалення відьми Вівді Москаленчихи, за що активні учасники копного суду понесли від козацького урядового суду певну кару.

Переказавши, з нахилом у белетристику, зміст справи — спалення відьми з ухвали копного суду, що відбувся р. 1745 на Стародубівщині, і відзначивши кілька характерних рис з копного судового устрою та судочинства (присутність на копі всіх — старих і малих, чоловіків, жінок і дітей — мешканців с. Обухова, скликання її з наказу сільського війта— одного з скривджених, участь у ній експерта — знахура, ув’язнення виявленої відьми, прив’язавши її віжками до тину, допит винної без муки, та спалення її в смоляній бочці на роздоріжжі (стор. 146—149), автор переходить до висновків (стор. 156 —159) і констатує існування:

’) Стор. 2 — 4. ⁴) Стор. 7. ³) Стор. 11. *) Там-же. ⁶) Стор. 14.

^β) Стор. 15-17. ’) Стор. 14. *) Стор. 20 — 21. ^β) Стор. 22 — 26.

^:) Стор. 27 — 29. ^u) Стор. 38. ^и) Стор. 39 — 47. «) Стор. 47 — 4$.

^м) Стор. 50 і дал. “) Стор. 59 — 61. ^lβ) Стор. 61 — 65.

копкого суду на Стародубівщині „у глибині XVHI віку". Далі він, маючи за канон для себе що-до юридичної природи копного суду відому працю О. Єфименкової з приводу також архівної судової справи про повішання копою злодія Савки Розгоненка,'констатує, що копкий суд еволюціонував, і вбачає це в тому, що копу складали не члени копної округи, як це, за О. Єфнменковою, треба було-б, а мешканці лиш одного села і до того — не повноправні члени — голови самостійних господарств, а й усі члени тих господарств — жінки Й діти, старі й малі. Далі, автор підкреслює, що одні копники були в „совіті" (ч:і не окрема це колегія суддів копних, спеціяльно на копі обраних?), а решта їх були тільки присутні на копі. Нарешті, підкресливши приватно-правний характер копного процесу, автор зупиняється на негативному відношенні

./

козацького урядового суду до копи і невдало пояснює це класовим ха­рактером козацького суду на Гетьманщині: класовість оту він вбачає в тому, що козацький суд не міг терпіти суду копного, який, ніби, „де- в-чому обмежував владу поміщиків", хоч на Правобережній Україні, за сильнішої влади панів над їх кріпаками, аніж це було на Гетьманщині, копниЙ суд все-ж-таки існував поруч і з урядовим, класово-шляхетським судом і з судом панським.

28. Проф. Р. Лащенко. Український копний процес (по карній справі) на одному прикладі. Відбитка з Записок У. Г. А. 1927.

Як зазначає автор, цей нарис е витяг з другої частини вище­згаданої розвідки про копні суди й має на меті на одному прикладі продемонструвати копний процес. Тут треба хіба відзначити помилкові висновки автора: сюди, по-перше, належить висновок, що,виконання вироку копного що-до відшкодування відбувалося через гродський суд, якщо винним був шляхтич; порядок цей був однаковий, як відносно шляхтича, так і відносно підданого, раз пан винного не хотів викону­вати вироку копного; про це ясно говорить і Статут. Далі, автор не­правильно кваліфікує ролю гродського суду відносно вироків суду коп­ного, як інстанцію касаційну’): за тих часів касаційного переведення справи ще не знали, а знали взагалі апеляційні інстанції; з виразу „репротеста- ції" засуджених на горло, що вони прохають гродський суд про скасу­вання вироку копного, ще не значить, що касування вироку нада­вало гродському судові право стати за касаційну інстанцію, бо й апеляційним судам належало право відміняти (касувати) вироки ниж­чого суду.___________ •

Наведений огляд нам наочно показує, що ніхто з авторів не вико­ристав у повній мірі всі, досі надруковані матеріяли про копний суд- Найновіші праці Леонтовича й Лащенка теж цього не зробили; Леон- тович ще збирався написати працю про судочинство копного суду, а Лащенкова друга частина ще світу не побачила.

^,) Crop. 8. »

36 і рая с праць Ком. aαx ∙pyc та укр- праіа. в. 4. З

Де рж зава Публівяа БІБЛІОТЕКА УРСГ ІНВ. S7¾P⅞4