Місцеві органи державної влади Польського Королівства в механізмі управління Галичиною та їхня компетенція

У 1349 р. Галичина увійшла до складу Польщі спочатку як особисте володіння Казимира III. У грамотах Казимир III називав себе не лише королем Польщі, а й “Руської землі господарем і спадковим володарем”^[532].

Галичина, хоч і перетворилася на вотчину (“посідання”) Казимира III, спочатку мала територіальну адміністратив­но-правову автономію, що на основі польських королів пе­редбачала право самостійно вирішувати питання місцевого значення. Польський король Казимир III, надавши статус адміністративно-правової автономії Руському Королівству, тим самим змушений був враховувати інтереси галицьких українців, котрі компактно проживали на певній території. Надання автономії польським королем відображало держав­но-правові традиції колишньої Галицько-Волинської держави, що історично функціонувала, зокрема у Галичині. Захопивши Галичину, поляки зіткнулися з високорозвинутою адміністра­тивно-правовою системою колишньої Галицько-Волинської держави. Тому в перші десятиріччя після захоплення Галичи­ни польським королем у ній діяли суспільно-політичний лад і право, котрі сформувалися ще за часів Галицько-Волинської держави. Окремими волостями та воєводствами по-старому управляли українські воєводи, яким були підпорядковані сотські, десятники, тивуни (тіуни). Разом з тивунами вони за­сідали в судах: за окремими судами, писарями ще до середини XV ст. зберігалася назва дяка. Згодом польські старости з’явилися в провінційних центрах, а представники старої ад­міністрації, уступаючи їм місце, стали нижчими урядниками. Воєводи почали керувати сільськими волостями або працю­вати заступниками старост, котрих призначали самі старо­сти^[533]. Тивуни ставали сільськими старостами, десятниками, ще меншими сільськими службовцями^[534]. Офіційні документи складалися тогочасною староукраїнською мовою. Збереглася, наприклад, грамота львівського воєводи Я.Блотишевського 1370 р., написана тогочасною українською мовою^[535].

На Галичину, котра у документах 1350-1434 рр. назива­лась ‘‘Руське Королівство”, не поширювалось польське право, яке уніфікувало політичне та господарське життя Польського Королівства, зокрема встановлювало єдність монетних оди­ниць на всіх польських землях^[536]. Одним з виявів територіаль­ної адміністративно-правової автономії Галичини була спе­ціальна монета - руський півгрош. На думку львівського до­слідника А.Крижанівського, карбування руських півгрошів Казимира III розпочалося між 1351-1354 рр. На аверсі руські півгроші мали зображення герба Галичини та міста Львова - лева, що стоїть на задніх лапах, зверненого праворуч (ге­ральдично, тобто ліворуч від глядача); навколо нього, поміж крапковими обідками, напис: ⁱⁱMoneta dot Ruczie Kⁱⁱ - “Монета господаря (doi - скорочення від domini) Русі Казимира”. Лише на галицьких півгрошах Казимира III слово ⁱⁱRuczie" написа­но через “с”, що дає змогу безпомилково виявляти випадки використання його штемпелів для карбування пізніших русь­ких монет. На реверсі монет в оточенні чотирьох з’єднаних дуг стоїть ініціал короля, літера “К” під короною; навколо, у кратковому обідку, легенда: ⁱⁱRegis Polonie" (тобто “Короля Польщі”)^[537]. “Руського Королівства” - мідні динарії з ініціалом “К” і зображенням корони та срібні напівгроші з таким самим ініціалом зі зображенням лева - герба Львова та Галицької Русі - з написом латинською мовою “Монета володаря Русі Казимира”^[538].

Однак наступ на адміністративно-правову автономію Гали­чини розпочався уже в роки правління Казимира IIIi виявився у заселенні окупованих Руських земель іноземними колоністами: поляками, німцями, чехами та в призначенні у Львові й Саноку своїх представників (старост)^[539].

Як уже зазначалося, після смерті польського короля Ка­зимира III (1370 р.) Галичина, згідно з умовами польсько- угорської угоди 1339 р., перейшла під владу короля Угорщи­ни Людовика Угорського (Анжуйського). Він одночасно став королем Польського Королівства, проте Руське Королівство вважав окремим державним утворенням, сполученим персо­нальною унією з іншими володіннями угорської династії. Лю­довик Анжуйський тримав також у галицьких містах угорські гарнізони і послідовно призначав замість руських урядовців угорських.

У 1372 р. Людовик передав Руське Королівство (Галичину) своєму родичу Владиславов!, онімеченому князеві ©польсь­кому, князівства Силезії. Владислав ©польський (Опольчик) вважався васалом угорського короля, але намагався стати спад­ковим монархом Галичини^[541]. Він титулував себе “господарем Руської землі, вічним господарем і самодержавцем”.

Володарювання Владислава ©польського у Галичині (1372—1378 рр.) належить до дискусійних питань в історико- правовій літературі. Зокрема, не існує спільної думки стосов­но того, на яких засадах здійснював владу в Галичині князь Владислав. Одні дослідники були готовими визнати його повновладним князем, що володів Галицькою Руссю на вот­чинних правах (М.Грушевський, наприклад, вбачав у ньому останнього незалежного галицького правителя). Інші вважа­ли Владислава королівським намісником, князівський титул якого давав йому підстави називати себе князем і господарем Русі. Приводом для суперечливих тверджень істориків ста­ли нечисленні документи 1372—1378 рр., у котрих Владислав іменувався князем ^dux Russiaeⁱⁱ), господарем Русі (“dominus

Russiaeⁱⁱ) або й спадковим володарем, дідичем ^ⁱdominus et heresⁱⁱ

- формула необмеженої влади, яку звичайно застосовували королі, зокрема, щодо Галицьких земель - Казимир III)^[542].

Через малочисельність історичних джерел складно безпо­середньо пов’язати різні формулювання титулу Владислава з хронологією його правління в Галичині 1372-1378 рр., позаяк у різних документах він називав себе всіма трьома переліченими титулами.

Це випливає з аналізу двох надань короля Людовика (сам привілей про приналежність Галицької Русі Владиславу не зберігся). Привілей з 1372 р. сповіщав урядовців королівства про те, що князь Владислав отримав від Людовика Галицьку Русь для управління та збереження на вічні часи (^ⁱperpetue Contulenmus gubernandum et Convervandumⁱⁱ). Цей документ свід­чить про князя Опольського як про королівського намісника. Наданням 1378 р. Людовик оголосив: “Узяв Руську землю у князя Опольського”, яку той зберігав. Характер влади Вла­дислава на Русі засвідчує і те, що в 1375 р., коли на Русі засно­вували католицькі єпископства, відповідного листа до Папи Григорія XI підписав не лише Владислав, а й король Людовик

- його сюзерен.

Окрім цього, певних висновків можна дійти після аналізу монетного обігу за правління Владислава Опольського. Ціл­ком слушною видається думка стосовно обігу монет у Гали­чині за цього князя. Її переконливо обґрунтувала львівська дослідниця Д.Зуб, яка вважає, що на аверсі руських півгрошів Владислава Опольського, як і Казимира III, розміщено герб Галицької Русі - лев, на реверсі - ініціали Владислава, літера ⁱⁱW" (або ініціали короля Людовика, ⁱⁱL") у традиційному для руських монет обідку з чотирьох з’єднаних дуг. Типи монет цієї емісії розрізняються за змістом і розміщенням легенд. Відповідно до цієї формальної ознаки, шість типів руських півгрошів Владислава Опольського можна звести до трьох груп.

1. Монети двоіменні, в легендах котрих, окрім імені князя Владислава, зазначено ім’я його сюзерена, короля Людовика. На аверсі монет цієї групи, тобто навколо лева, нанесено ле­генду ⁱⁱWladislaus dux' (“Князь Владислав”), на реверсі - ініціал Людовика, літера “L” під короною і напис: ⁱⁱLodvici R Ungane \ тобто “Людовика, короля (7? - скорочено Regis) Угорщини”. До цієї групи формально можна було б зарахувати й монети, на аверсі яких написано: ⁱⁱMoneta doi ruczie К", а на реверсі - стан­дартна легенда ⁱⁱWladislaus dux". Однак тут був застосований старий штемпель, на обох боках уміщено однакові написи.

2. Монети Владислава, на обох боках яких - однакові на­писи: або ⁱⁱWladislaus dux", або ⁱⁱMoneta Russie".

3. Монети, легенди котрих містять ім’я князя Владислава (“ Wladislaus dux") і вказівку на їхню приналежність до цієї те­риторії (ⁱⁱMoneta Russie"). На одних монетах ім’я князя було на аверсі навколо герба, найменування території - на реверсі нав­коло ініціала “IV”^[544]. На інших ці написи розміщено навпаки, тобто ім’я князя викарбувано на реверсі, а назва території - на аверсі. Останній тип найчастіше траплявся серед галицьких півгрошів князя Владислава Опольського^[545].

-S.25.

У Галичині Владислав Опольський здійснював широкі адміністративні повноваження. Він карбував у Львові власну монету, стягував податки, за його наказом військо вирушало в походи. Мав власний двір і канцелярію, використовував княжу “маєстатичну” печатку. Він упорядкував та уніфікував адміністрацію у Галичині. У всіх галицьких містах гроди (за­мки) отримали своїх каштелянів і навіть бурграфів (комендан­тів замку). Завдяки Цьому збільшилося число урядів, на які князь призначав осіб із власного оточення, або представників місцевої політичної еліти, з котрою він прагнув мати тісні ВІДНОСИНИ^[546].

За правління Владислава Опольського всі урядові посади у Галичині обіймали силезійці - особи, що походили з рідного краю Опольського (їм князь найбільше довіряв).

У 1379-1385 рр. Руське Королівство перебувало під вла­дою угорських урядовців: 1386-1387 рр. у Галичині знову володарював Владислав Опольський. У 1387 р. польська ко­ролева Ядвіга, дружина Владислава II Ягайла - наступниця Анжуйської династії (її батьком, як уже згадувалося, був Лю­довик Угорський) - здійснила військовий похід у Галичину й остаточно утвердила в ній польську владу^[549].

Від 1387 р. до 1430 р. окремими округами Галичини уп­равляли королівські намісники - старости, яким належали адміністративні, судові та військові повноваження^[550]. Ополь­ський князь Владислав обіцяв у 1387 р. жителям Галичини відшкодувати всі видатки за час можливого військового по­ходу королеви Ядвіги на Галичину та зобов’язувався у май­бутньому не надавати без їх відома й волі жодному угорцеві старосте на Руських землях^[551]. 3 1387 р. Галичина зберігала назву “Руська земля”, або “Руське Королівство”. Крім старости, який управляв Галичиною, старости були в Перемишлі та Сяноку. В інших українських містах, зокрема в Белзі, Ярос­лаві, Галичі, Любачеві^[552]* та Львові, замість воєвод призначали каштелянів.

У 1434 р. привілеєм польського короля Владислава II у Галичині було скасовано “руське право”, а натомість введено польське право і запроваджено такий державний лад, як і в усьому Польському Королівстві. Після цього в офіційному вжитку зберігалися лише незначні пережитки правових норм Галицько-Волинської держави, хоч більшість українського населення, насамперед українське селянство, продовжувало й надалі застосовувати українське звичаєве право^[553].

Привілеями польського короля 1425, 1430, 1434 рр. на галицьку шляхту було поширено польське право. Як уже за­значалося, водночас із введенням польського права зміню­валася й система управління. Після поширення польського права документація в урядових органах, гродських (замкових) і земських судах у Галичині велася латинською мовою, а з XVI ст. - і польською. Українська мова застосовувалася впро­довж XV-XVI ст. лише під час складання актів суто місцевого значення. Однак чимало норм, інститутів “руського права” продовжувало зберігатися в адміністративній практиці й судо­чинстві сільських громад, а також подекуди - в шляхетських та гродських судах^[554].

Як уже згадувалося, у 1434 р. усі Східногалицькі землі польський уряд об’єднав і створив Руське воєводство з ад­міністративним центром у Львові^[555]. Водночас в адміністратив­ному сенсі Галичина була поділена на чотири області-землі: Львівську, Галицьку, Перемишльську та Сяноцьку, які входи­ли в одне Руське воєводство. У XVI ст. до його складу була при­єднана Холмщина. Окрім того діяло Белзьке воєводство.

На початку XVI ст. у Польському Королівстві вводяться зміни в адміністративний поділ. Воєводства і староства, що існували раніше, поділяються на новостворені адміністративні одиниці - повіти, котрі були неоднаковими стосовно кількості населених пунктів. Наприклад, Галицька земля складалася з та­ких повітів: Галицький - 247 населених пунктів, Червоноград- ський - 14, Коломийський - 52, Коропецький - 11, Снятинсь- кий - 25, Теребовлянський - 4б^[556].

Одночасно з уведенням нового адміністративного поділу в Польському Королівстві виникла необхідність організува­ти управління великими земельними володіннями колишніх галицьких князів та осіб, котрі, не бажаючи миритися з поль­ською окупацією, залишили Галичину. Ці землі перейшли у власність польського короля і називалися королівщинами. Загальна площа королівських маєтків у тогочасній Галичині становила третину всієї території Польського Королівства^[557].

Територіальне управління в Польському Королівстві здій­снювали місцеві урядники, які поділялися на земських і грод- ських. Найвищими земськими урядниками були воєводи та каштеляни. Ці посадовці існували і в Галичині з 1434 р. Воєвод призначав польський король з кандидатів, котрих пропону­вала місцева шляхта. Воєвода очолював місцеве (воєводське) ополчення, був головою воєводського колегіального органу - панів-ради, виконував судові функції, здійснював нагляд за міською адміністрацією, контролював систему цін та ін.

У науковій історико-правовій літературі сформувався ус­талений погляд, що більшість судових повноважень воєводи після прийняття Статутів Казимира Великого перейшли до земських судів, а в сфері правосуддя воєводи лише здійснюва­ли судочинство стосовно єврейського населення, виконуючи також функцію нагляду за возним.

Після реформ судової системи Польського Королівства у Галичині воєвода втратив майже всі судові функції. Повноцінні воєводські суди збереглися після судових реформ лише на тих землях Польського Королівства, де мешкала велика кількість зубожілої та неупривілейованої шляхти, а саме - на Мазовші та в Люблінському воєводстві^[558].

Каштелянів також призначав король за рекомендацією місцевої шляхти. Каштелян мав такі повноваження: фінансові (збір податків із населення), судові (здійснював судочинство), адміністративні (управління), військові (організація війська у своєму окрузі). На території Руського воєводства діяло чотири каштелянства: Львівське, Галицьке, Перемишльське та Сяно- цьке. Однак з поширенням феодальних імунітетів каштеляни втратили більшість фінансових і судових повноважень^[559]. Cno- чатку всі каштеляни входили до складу королівської ради, але з середини XV ст. - лише каштеляни воєводств.

Важливим земським урядником був підкоморій (у кож­ному воєводстві), до компетенції якого найперше належало вирішення земельних суперечок. До нижчих земських уря­довців належали посади стольника, підстольника, чашника, підчашного, ловчого і мечника^[560]. Переважно це були почесні посади. Виняток становила посада хорунжого. Він виконував військові функції, а також мав обов’язок особисто брати участь у вічевому суді; військового, що відповідав за безпеку відповід­ної території (землі).

У структурі державного апарату Польського Королівства існувала група так званих судових урядників. До них належали підсудок, земський писар і возний. їх також призначав король із кандидатів, рекомендованих шляхтою (крім возних, їх при­значали воєводи). Король призначав урядників пожиттєво. На вимогу шляхти він мав право їх звільняти і призначити інших.

У зв’язку з тим, що воєводи та каштеляни були представ­никами шляхти, захищали переважно їхні інтереси, король установив для управління провінціями інститут старост. Вони вважалися намісниками короля, уповноважені дбати про його інтереси на місцях. Польські королі призначали старост на власний розсуд, їх називали “королівською рукою” {brachium regale).

Правовий інститут старост був організований у Польсь­кому Королівстві вперше в період правління Владислава II з наданням статусу заступників короля^[561]. Тоді їх було троє: ма- лопольський, великопольський і куявський. Коли трон посіла династія П’ястів, потреба у заступниках короля відпала. Змі- нився і правовий статус старост - вони стали представниками виконавчої влади короля. Додалось ще два старости: руський (здійснював виконавчу владу в Галичині) та прусський. Цим старостам, яких називали генеральними, підпорядковувались повітові старости. На старост покладалися такі функції: ви­конання розпоряджень короля, правоохоронна діяльність (поліційні функції), кримінальне судочинство, частково цивіль­не провадження, управління королівським майном^[562].

Дещо іншої позиції стосовно історії та значення правового інституту старост дотримувався польський дослідник А. Вей­нерт. Він вважав, що цей інститут сформувався в Польщі за правління Болеслава Хороброго. Цей король завоював великі за обсягом території. Разом зі збільшенням розмірів держави зростала кількість замків - військових, економічних і політич­них центрів. Окрім того, активними темпами споруджувалися нові замки, що особливо відображалось у прикордонних зонах. Керівниками цих замків король призначав своїх представни­ків - старост. Він призначав військових для оборони замку та кілька найближчих сіл для продовольчого й економічного забезпечення. Замок разом із селами, що забезпечували його утримання (було встановлено спеціальний податок на збіжжя та харчі), називали “староство”. Король часто відвідував ці адміністративні центри, наглядав за добросовісністю старост, а також здійснював судочинство^[563].

Назва посадової особи “староста” виникла, на думку А. Вейнерта, унаслідок поєднання двох слів: “сто” (у замку зазвичай було сто солдатів) і “рота” (у Середньовіччі так на­зивали військовий гарнізон)”^[564].

Науковець Т.Чацький вважав, що староста був виключно економом, тобто управителем майна. Водночас цей дослід­ник наголошував на його не дуже вагомому значенні в ад­міністративному апараті. А.Вейнерт категорично заперечував такий погляд^[565], вважаючи, що староста виконував насамперед військові функції, тобто очолював оборону замку. Крім того, цей урядовець здійснював адміністративні функції, займався організацією матеріального забезпечення замку. А. Вейнерт висловлював припущення: за відсутності короля в замку ста­роста самостійно здійснював судочинство, і це стало початком зародження старостинських, а згодом - гродських судів^[566]. Так, на одній із актових книг був запис: “Містить акти протестацій з часу управління староством Львівським шляхетного Матея Горецького, хорунжого Познанського полку, королівського земського нотарія, на той час судового секретаря у вищеназ­ваному старостві, після смерті ясновельможного Миколая Од- новського з Фельштина, воєводи краківського і старости цього міста. Діялося у львівському Нижньому замку у вівторок після дня св.Йоанна Хрестителя року Божого 1555”^[567].

Як відомо, територія Польського Королівства поділялась на землі світських і духовних феодалів та землі, що були безпосеред­ньою власністю короля. Староства утворювались саме на землях короля. АВейнерт виділяв такі підстави утворення староств:

- у зв’язку зі завоюванням сусідньої землі;

- через приєднання до Корони певних територій (напри­клад, 1526 р. у Мазовші);

- унаслідок добровільного піддання під протекторат Поль­щі, наприклад, усі замки Пруссії в 1454 р. і всі замки Курляндії та Семигалії у 1561 р.;

- через заміну земель духовних і світських феодалів на землі короля;

- у зв’язку з конфіскацією феодальної земельної власності за державну зраду. Так утворились староства: Одолановське в 1381 р.; Рабштинське у 1439 р.; Бервальдське у 1477 р. і Кщоновське в 1351 р.^[568]

Від часів Болеслава Хороброго сформувався правовий звичай: старостою мав право стати лише поляк шляхетсько­го походження. Цю вимогу скасував Кошицький привілей 1374 р., що надавав королю право призначати на посаду ста­рости не лише поляків, а й будь-кого за його вільним вибором. Така норма була прийнята з ініціативи короля Людовика, угорця за національністю, тому для нього було вигідно при­значати старостами угорців. Цікаво, що це найяскравіше відоб­разилось у Галичині. Відібравши 1377 р. в Опольського князя Владислава в Галичині всі його замки, король Людовик при­значив у них старостами угорців. Зайняття іноземцями значної кількості адміністративних посад Польського Королівства не задовольняло польських магнатів і шляхту, тому вони нама­гались цьому протистояти. Насамперед вони домоглися того, що Владислав II Ягайло у 1433 р. установив правову норму, за якою старостою мав право стати тільки заслужений і осі­лий поляк. Король Сигізмунд Август передбачив у 1550 р. ще жорсткіші вимоги для зайняття посади старости. Цю посаду могли обійняти лише представники родової польської шлях­ти, тобто вони повинні бути тільки шляхтичами щонайменше у третьому поколінні. Виняток становили особи, котрим у дипломі про надання шляхетства король надавав право бути старостою^[569]. “У 1555 р. в присутності шляхетних Миколая Гінека з Унева, підстарости львівського, Яна Гербурта з Фель- штина, підскарбія львівського, Петра Барзи, королівського придворного, Кристофера Васічинського, Яна Свірського, львівського земського возного, обачного Яна Заборського та інших, гідних довір’я, внесено королівську грамоту Сигізмунда Августа з дорученням (мандатом) Матею Горецькому, хорун­жому познанському, підписану та скріплену печаткою його ко­ролівської величності у присутності вищеназваних (...) такого змісту: “Сигізмунд Август, з Божої ласки король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький і т.д., володар і дідич шляхетному і удостоєному нашої довіри Миколаєві Гінеку з Унєва, нашому львівському підстарості або його заступникам, нашому королівському нотарію після смерті ясновельможного Миколая Одновського з Фельштина, воєводи краківського і старости нашого львівського. Щоб не розсипалася наша Львівська земля і добро, яке до неї нале­жать, бажаючи їх зміцнити... доручаємо шляхетним Матею Горецькому, хорунжому познанському, нашому придворному після смерті того ж ясновельможного Миколая Одновського... прийняти володіння цим містом і цілим староством з нашої належної довіри та ласки”^[570].

Дослідник А.Вейнерт називав такі підстави втрати права обіймати посаду старости:

- закінчення терміну, на який його призначив король;

- у випадку, коли замковий (гродський) староста неналеж­но здійснював судочинство;

- у випадку, коли пограничний староста неналежно ор­ганізував охорону державного кордону;

- втрата відповідності тим вимогам, які висувались до ста­рости: заслуга, шляхетство, наявність маєтку тощо;

- невиконання або неналежне виконання старостою своїх службових обов’язків;

- вчинення старостою державної зради чи зради королю;

- оголошення щодо старости інфамії^[571].

У 1347 р. король Казимир III видав привілей, відповідно до якого старости отримали повноваження судити бурграфів і їхніх намісників. У 1423 р. привілеєм короля Владислава II Ягайла старости мали право вирішувати кримінальні спра­ви про розбій, зґвалтування, підпал чужого дому. Цю норму було підтверджено привілеями у 1454 і 1496 рр. У 1496 р. їм було надано право заарештовувати кметів у містах, розгля­дати справи про шкоду, заподіяну найманими солдатами. У 1520 р. король Сигізмунд І Старий видав привілей, згідно з яким старостам було надано право карати смертю бургомістра і райців, котрі засуджували до смертної кари шляхтича без попереднього узгодження з королем. Відповідно до привілею короля Сигізмунда II Августа 1563 p., старости мали право призначати покарання за порушення громадського порядку в судах, на ярмарках або в сеймиках^[572].

Старости поділялися на генеральних і звичайних. Перші очолювали найбільші провінції (великопольський генераль­ний староста, подільський, краківський та руський). Старости - представники короля - здійснювали функцію управління, судочинства й фінансову^[573]. У 1396 р. генеральний староста, воєвода калішський і архієпископ гнезненський Доброгост вирішував спір між громадянами міст Львова та Кракова: мешканці Львова не пускали краківчан по дорозі на Золоту Орду, з чим громада Кракова не погоджувалась. Краківчани свідчили, що за часів Казимира III вони вільно користува­лись цією дорогою, тому зараз мають на це право на підставі звичаю. Від кінця XIV ст. король почав призначати старост замкових (гродських) - для управління замками (гродами) і прилеглими територіями. Управителів замків також називали гродськими (замковими) старостами. У зв’язку з тим, що межі старосте часто змінювались, кількість їх у різний час була не­однаковою. Наприкінці XVI на початку XVII ст. на території Руського воєводства налічувалося вісім старосте: Львівське, Жидачівське, Перемишльське, Сяноцьке, Галицьке, Теребов- лянське, Холмське та Красноставське.

Попри те, що адміністративний апарат Польського Ко­ролівства був уведений на території Руського воєводства лише після привілею короля Владислава II Ягайла 1434 р., окремі його елементи впроваджувалися і в 1349-1434 рр. Окрім ста­рост, котрі вважалися намісниками короля та здійснювали ши­роке коло повноважень, у Галичині з XV ст. почали функціо­нувати й інші земські урядники. У документальних джерелах 22 липня 1421 р. міститься згадка про перемишльського під­коморія Добеслава Одровонжа. У 1429 р. польський король присвоїв йому звання генерального руського підкоморія. У 1428 р. сяноцький суддя в документації позначався “суддею земським”^[574].

Після трансформації Галичини у Руське воєводство на підставі привілею Владислава II Ягайла 1434 р. почав фор­муватися місцевий апарат управління: каштеляни, підкоморії, хорунжі, підстолії, стольники, підчашії та мечники. Місцеві суди складалися із земських суддів, підсудка та писаря. Посада войського була не лише в кожній з чотирьох земель Руського воєводства, а й у деяких повітах - Жидачівському, Снятинсь- кому таТеребовлянському^[575]. Отже, окремі посадові особи не були новими для Галичини, оскільки функціонували на цій території ще в часи Галицько-Волинської держави (мечник, стольник, ловчий та ін.).

Після інкорпорації Галичини Польське Королівство поши­рило на її територію свій адміністративний апарат, скасував­ши адміністративно-правові інститути Галицько-Волинської держави. Значно сприятливіше склалася ситуація в сфері де­ржавного управління на українських землях, які перебували в складі Великого князівства Литовського.

Литовці фактично зберегли давньоруську систему управ­ління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська династія змінилась литовською. На межі XIV-XV ст. знову зросло значення Києва як адміністративного, культурного та релігійного центру в Середній Наддніпрянщині. Йому нале­жала помітна роль у розкладі політичних сил на території всієї Східної Європи. Відомо, що в Києві почали карбувати власну монету. Історик М.Брайчевський навіть вважав за можливе називати час правління в Києві Володимира Ольгердовича, його сина Олелька й онука Симеона - другим Українським Королівством (1362-1471 рр.).

Структура адміністрації литовського князя формувалася та функціонувала на основі руських державних традицій. Литовці запозичили український досвід військової організації, споруд­ження фортець, а також систему оподаткування^[576].

Отже, апарат управління Польського Королівства був не­численним, з обмеженою компетенцією, недостатньо цент­ралізованим. Це пояснюється слабкістю польської державної влади, її неупередженостю до інтересів галицької шляхти і духовенства, оскільки основні адміністративні, поліційні, судо­ві та військові функції стосовно основної частини галицького населення - селян і міщан - виконувала польська шляхта. До того ж у цей період Польська держава захопила багато сусідніх, непольських земель, де непольське, некатолицьке населення підлягало соціальній, політичній, релігійній і мов­ній дискримінації. Після інкорпорації Галичини Польським

Королівством усі органи державної влади у Галичині, котрі існували до того, були замінені на польські органи. Пошири­лась чинність польського права. Це, з одного боку, призвело до негативних наслідків, зокрема до скасування українських державних інститутів, правових норм, створених у Галицько- Волинській державі, та полонізації галицького населення. З іншого-через Польське Королівство відбувалася, хоч і опосе­редковано, “європеїзація” Галичини. Вона зазнавала впливу західних традицій, у тому числі правових тенденцій розвитку й опосередкованої рецепції римського права. Крім правових впливів, у Галичині поширювалися європейські культурні традиції.

3.3.