Державні суди

У Галичині 1434 р. не лише було введено польську ад­міністрацію і поділ на воєводства, а й запроваджено 1435 р. станові шляхетські суди - земські, гродські та підкоморські.

У ранньосередньовічній Польщі судами першої інстанції були суди гродових комісів, котрі управляли гродовими ок­ругами, з яких складались провінції Польського Королівства.

Каштелянський суд вирішував справи шляхти, вільних і феодально залежних людей. Предметна підсудність цього ор­гану охоплювала цивільні та кримінальні справи. Допоміжні функції при каштелянському суді належали коморнику. Він викликав учасників процесу в суд і виконував його рішення.

Особливим різновидом каштелянських судів був торговий суд, який здійснював судочинство на торгу. Деколи на засідан­нях цього суду каштеляна замінював торговий суддя.

Упродовж XIV ст. каштелянські суди занепали у зв’язку з формуванням інших судів (старостинських, міських) і були ліквідовані у 1454 р.^[577]

У 1435 р. у Польському Королівстві відбулася судова ре­форма. Згідно з її положеннями, у судову систему держави вводились земські, гродські та підкоморські суди. У Великому князівстві Литовському аналогічна реформа відбулася у 1564- 1566 рр. Старостинські та воєводські суди змінили земські, гродські та підкормські суди. Це засвідчувало, що судова сис­тема Польського Королівства значно випереджала в розвитку судову систему Великого князівства Литовського.

Певні особливості судової організації були у Галичині. Як уже зазначалося, Руське воєводство складалося з чотирьох земель: Львівської, Перемишльської, Галицької та Сяноцької.

У 1530 р. король Сигізмунд І видав привілей про пере- дання Самбірського повіту під юрисдикцію Перемишльських гродського та земського судів^[579].

Земські суди сформувалися у воєводствах (землях) унаслі­док реформування судів, існуючих раніше в провінціях. Кожне воєводство (земля) мало свій земський суд. У свою чергу, він складався зі судді, підсудка, писаря та підписка. Засідання суду відбувалося у заздалегідь визначений термін, який називався рочками. Члени земського суду систематично об’їжджали те­риторію воєводства, збираючись у певних містах для розгляду справ. Як наслідок - виникли так звані судові повіти. Земський суд був колегіальним, виборним органом. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів (лат. assessor, доел. - засідатель)^[580]™.

Оскільки кандидатів на посади судді, підсудка та писаря земського суду обирали сеймики, вони й репрезентували ін­тереси шляхти і були вихідцями з цього суспільного стану. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король при­значав одного на посаду судді, повноваження якого тривали довічно. Перед кандидатами в судді земського суду не висува­лося жодних вимог стосовно освіти чи юридичної практики.

Земський суд розглядав справи в присутності п’яти-шести асесорів-шляхтичів, котрі прибували на сесії (“рочки”). Спо­чатку сесії земських судів відбувалися кожних два тижні, а відповідно до привілею польського короля з 1425 р. - кожних чотири тижні. Після прийняття у 1454 р. Нешавських статутів земські суди, згідно з їх нормами, проводили щорічно по чо­тири сесії^[582] - почергово у різних землях. Тому в земський суд могли звертатися не лише мешканці цієї території чи повіту, а й сусідніх^[583].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським або підкоморським судам, чи тих, які виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду ко­ристувалась правом “вічності”. Воно полягало в тому, що впи­саний канцелярією в актову книгу земського суду документ отримував юридичну чинність^[584].

У Руському воєводстві діяли Львівський, Жидачівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Коломийський, Краснотавський і Холмський земські суди.

У Галичині земські суди припинили діяльність 1783 р. унаслідок судової реформи, яка відбулася в Австрійській імпе­рії. їх компетенція перейшла до створених 1784 р. у Галичині шляхетських судів.

Гродсъкг суди. Кримінальні справи шляхти розглядали гродські, або старостинські, суди як державні суди першої інстанції. Гродсъкий суд сформувався у Польському Королівстві

через еволюцію судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і йменувався - “старостинський суд”.

Гродський суд зазвичай створювали в кожному повіті, хоча іноді діяли гродські суди, які обслуговували кілька повітів. Так, у Переворському, Перемишльському та Коломийському повітах Руського воєводства гродських судів не було створено.

До підсудності гродського суду належали розгляд кримі­нальних справ міщан, осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування та ін.^[586] У зв’язку з тим, що гродські суди засідали постійно, крім свят і неділь, а земські суд и - декілька разів на рік, гродські суди поступово перейня­ли також і частину підсудності стосовно цивільних справ.

З другої половини XIV ст. у Галичині в складі Польського Королівства було запроваджено обов’язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів.

Порядок ведення актових книг при судах введено у Га­личині в 1434 р., після поширення польського права зі всіма притаманними йому формами й умовами укладення актів, яке ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших краї­нах середньовічної Європи, зумовленими впливом римського права. Подібно, як і в інших країнах тогочасної Європи, но­таріальні функції у Галичині в складі Польського Королівства виконували канцелярії судів. Польський дослідник Я.Бандке вважав, що практика ведення актових книг була започаткова­на ще за Казимира III^[587]. Отже, канцелярії вели актові книги. Вписані писарем суду в актові книги документи - заповіт, до­говір, закладна - набували юридичної сили і на випадок виник­нення в майбутньому спору були основними, неспростовними доказами^[588]. Спочатку повноваження писаря обмежувались лише записами під час судових рішень і вироків, а згодом, з еко­номічним розвитком суспільства, з поділом актів на спірні й без- спірні, з необхідністю записів останніх для надання їм публічної вірогідності, виникла потреба в розширенні компетенції писарів та в постійному їх урядуванні^[589]. При гродських судах існувала постійно діюча канцелярія, яка посвідчувала офіційні документи, приватні договори тощо. Однак зареєстровані гродським судом документи необхідно було засвідчити ще й у земському суді. Від XVI ст. гродські суди отримали також право “вічності”.

У Польському Королівстві XVI ст. відбувалося розмежу­вання повноважень гродського суду (іпоіісіит) і гродського уряду (pfficium). Гродський суд розглядав передусім справи кримінальні, а гродський уряд поступово перебрав у свою підвідомчість справи, які розглядали земські суди^[590].

Гродські суди отримали назву від того, що засідали в гро- дах (замках). їх очолювали старости, від чого ці суди часто на­зивали гродськими, або старостинськими судами. Кожні шість тижнів гродський суд засідав під головуванням старости (роки старостинські) або підстарости для вирішення кримінальних справ, а кожні два тижні - під головуванням заступника ста­рости суду розглядав менш важливі кримінальні й цивільні справи. За відсутності старости його обов’язки виконував поль­ський земський урядник - воєвода. Старостам і суддям допома­гали писарі, які вели гродські книги, де записувалися вироки, винесені у справах, угоди, заяви приватних осіб^[591]. Іноді їх правовий статус визначали привілеї польських королів. Так, 31 березня 1554 р. польський король Сигізмунд II Август своїм декретом застерігав Перемишльського старосту Спитка Иор­дана, щоби гродські книги після смерті посередника старости Петра Кміти були відкритими для людей та на підставі заяв громадян надавалися витяги з них^[592].

У Руському воєводстві діяли Галицький, Жидачівський, Львівський, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський гродські суди. Вони припинили діяльність 1783 р. у зв’язку з судовою реформою, здійсненою австрійським урядом^[593].

У другій половині XIV ст. у Польському Королівстві почав формуватися підкоморський суд.

Керував підкоморським судом підкоморій або його заступ­ник (коморник). Суд займався розмежуванням землі на під­ставі рішення земського суду. Акт розмежування здійснювався в присутності свідків і “людей добрих”^[597].

Специфічною ознакою підкоморського суду було те, що він не мав власного приміщення, засідаючи завжди безпосередньо на місці суперечки. Символи судочинства підкоморіїв (лопата для насипання межових пагорбів-копців, а також шнур для вимірювання землі) підтверджували, що первісно межовий суддя брав особисту участь у розмежуванні. Доказом такого припущення була і форма оплати за це, встановлена Вісли- цьким статутом 1347 р., - дві сокири, дві лопати та згадані грошові винагороди^[598].

Заступав підкоморія у здійсненні межового судочинства коморник, якого призначав особисто підкоморій. Коморник не належав до земських урядників, але мав бути осілим на даній території. Коморники за письмовим дорученням підко­морія мали право здійснювати і самостійне судочинство, офор­мляючи навіть власні книги. Крім підкоморія та коморника у межовому судочинстві бали участь мірники, підкоморський писар і копачі.

У Галичині, в складі Польського Королівства, підкоморські суди були організовані після 1434 р. Однак перший “підко­морій Руської землі” (Михайло Градкович) згадується вже 1422 р., що засвідчує поступове впровадження польськими властями своїх державних інститутів у Галичині^[599].

У зв’язку з численними порушеннями публічного поряд­ку, ще в XIII ст. у Польщі було сформовано суд юстиціарія (оправці). їх статус регулювали найважливіші акти Польсь­кої держави: Віслицький статут (1347 р.), Краківський статут 1386 р.), Пьотрківський статут (1388 р.), Єдлненський при­вілей 1430 р. У привілеї 1357 р., виданому Казимиром III, міс­титься заборона юстиціаріям судити людей, котрі проживали в архієпископстві Гнезненському^[600]. З Пьотрківського статуту 1388 р. випливало, що король призначав одного юстиціарія на одну землю. Юстиціарій був королівським урядником, а не земським, який здійснював судочинства від імені короля. У XV ст. значення цих чиновників істотно зменшилось. Вони стали в адміністративному сенсі залежними від старост. Напри­клад, у правових актах Ленчицької землі в 1399 р. юстиціарія було названо урядником гродським старостинським^[601]. Це був королівський урядовець, який виявляв і затримував небез­печних злочинців (незалежно від станової приналежності), а відтак здійснював суд над ними. Оправці діяли у Руському воєводстві. Проти цього незабаром виступила шляхта, вимага­ючи від короля скасувати таку посаду. Польський король Вла­дислав II Ягайло 1386 р. дав таку обіцянку, але не поспішав із виконанням. Лише в XV ст. юстиціарія було позбавлено права здійснювати суд - він став поліційним урядником при ста­рості. Затримавши злочинця, провівши слідство, юстиціарій передавав його до суду старости. Наприкінці XV ст. інститут юстиціарія було скасовано^[602]. Однак ці посадові особи в ок­ремих випадках діяли в штаті суду навіть у XVI ст. Скажімо, про оправця (юстиціарія) згадується 1576 р. в актових книгах Галицького гродського суду^[603].

Від 1434 до 1569 р. вищою судовою та єдиною апеляцій­ною інстанцією виступали королівські суди. Польський король Олександр 8 березня 1504 р. відклав, наприклад, до найближ­чого засідання королівського суду спір львівських і краківсь­ких купців про право торгівлі з іноземними купцями у Львові. Королівські суди досягли найвищого розвитку з приходом у 1506 р. до влади короля Сигізмунда І Старого. На їх засіданні король здійснював судочинство або самостійно, або за допо­могою уповноважених ним можновладців. До королівських судів належали:

1. Надвірний власний королівський трибунал. На ньому король особисто розглядав справи. Вів вважався джерелом найвищої справедливості. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, а також справи, які король бажав узяти до свого провадження. Поль­ський король судив там, де перебував: якщо у своїй резиденції (в Кракові), то такий суд називався “придворний” (за участю асесорів); якщо ж приїжджав до якоїсь землі, то місцеві суди відразу ж призупиняли діяльність, усі судді з’їжджалися туди, де перебував польський король. Позиція короля стосовно су­дової справи відігравала важливе, іноді вирішальне значення під час постановления вироку зі справи.

Власний королівський трибунал складався з чотирьох суб’єктів: короля, асесора, земства і референдарів. Безсумнів­но, найважливіша роль відводилась польському королю. Йому належало вирішальне слово, він проголошував вирок, учас­ники судового процесу звертались до нього з клопотаннями. З цього, проте, не варто доходити висновоку, що польський король головував на судовому засіданні, адже ця функція нале­жала судді. Роль короля у цьому суді вважалася визначальною, а три інші елементи були допоміжними. їх процесуальна діяль­ність спрямовувалась на те, щоби королю було легше винести вирок. Король мав безпосередній вплив на формування складу власного (надвірного) королівського трибуналу.

Участь асесорів у власному королівському суді передбачав Статут Казимира III. Проте це не було новелою правової сис­теми Польського Королівства. Задовго до прийняття Статуту Казимира III асесори брали участь у засіданнях надвірного (власного) королівського суду, яка регламентувалася звичає­вим правом. Асесорів власного королівського суду призначав король. У своєму виборі глава держави не був обмежений зако­ном, зокрема Статутом 1538 р., що забороняв участь духовенс­тва у світських судах, тому мав право делегувати і світських, і духовних осіб. Окрім цього, участь священнослужителів як асесорів у королівських судах була обов’язковою, адже у під­судність власного королівського трибуналу входили справи, що стосувались духовенства чи ґрунтувались на канонічному праві. Серед світських асесорів були коронні підканцлер і під­скарбій, земські воєвода, каштелян та ін. У окремих справах як асесори брали участь земські судді^[604].

Цікаво, що Статут 1505 р. використовував терміни-синоні- ми “асесор” і “сенатор”^[605]. Асесори не вирішували справи по суті, а давали рекомендації королю з юридичних питань, щоби він прийняв рішення, яке б відповідало вимогам закону. Ні статут Казимира III, ні жоден інший нормативний акт Поль­ського Королівства не передбачав точної кількості асесорів у складі власного королівського суду. їх кількість залежала від волевиявлення короля. Траплялись випадки, коли в за­сіданні власного королівського суду брав участь лише один асесор^[606].

У першій половині XVI ст. у практику польського судо­чинства увійшла апеляція (лат. appellatio - звернення). Ця форма оскарження судових рішень до суду вищої інституції, що має право переглянути справу, була встановлена у Поль­ському Королівстві 1523 р. окремим привілеєм. Від того часу до королівського суду почали надходити звернення з оскар­женнями рішень нижчих судів. Унаслідок цього кількість справ у королівському суді значно зросла. У 1578 р. замість королівського суду було утворено іншу найвищу судову інс­танцію - Коронний трибунал, який поширював юрисдикцію, зокрема і на Руське воєводство. Коронний трибунал був ви­щою апеляційною інстанцією, що складався з 33 членів - 27 представників від шляхти і 6 - від духовенства. Продовжував розглядати справи і король, але вже не одноособово чи разом з асесорами, а спільно з верхньою палатою сейму - сенатом, у зв’язку з чим суд став називатися сеймовим.

2. Королівський сеймовий суд засідав у період роботи сей­му. На ньому головував польський король. До підсудності сеймового суду належали злочини проти держави, посадові злочини, образа короля та ін.

Складним є питання про тривалість роботи цього суду. Як відомо, в 1538 р. він відбувався кожної середи та п’ятниці, а 1578 р. було встановлено, що його засідання починались через тиждень після виборів сенаторів - тричі на тиждень (у середу, п’ятницю та суботу)^[607].

Сеймовий королівський суд вимагав обов’язкової участі короля, тому прибуття його на сейм породжувало відкрит­тя судового провадження, а його вихід із сейму спричиню­вав зупинення розгляду справи. Вироки, котрі постановляв королівський суд державного сейму, вважалися рішеннями короля, що засвідчували відповідні записи у них. Цей орган судочинства мав у Польському Королівстві важливе політич­не значення. На початку XVI ст. його авторитет у державі став дуже великим. Він вважався вищим органом у системі судочинства, у тому числі й над власним королівським судом. Асесори, які входили до складу королівського суду державного сейму, повинні були належати до сенату. Історичні джерела не називають кількості асесорів у цьому суді, але їх число було вищим, аніж у власному й асесорському королівських судах. На відміну від власного (надвірного) суду, асесори не подавали рекомендацій королю, а діяли з ним ледь не на рівних умовах. У суді державного сейму було два референдарі. Наголосимо, що Статут 1538 р. дещо обмежив право короля призначати асесорів у цей суд. Статут висунув перед королем вимогу про обов’язкове призначення в асесори одного-двох мазовецьких сенаторів^[608].

Обов’язкова участь польського короля в суді державного сейму не означала примусовість його присутності на всіх судо­вих засіданнях. Зазвичай принцип обов’язкової участі короля реалізувався через його процесуальну співпрацю зі сенатом на загальних нарадах сейму. Король Сигізмунд Август у 1563 р. видав привілей і взяв на себе зобов’язання, що на найближчій сесії сейму він пробуде доти, доки не вирішаться всі судові справи^[609]. Вищість сеймового суду серед усіх королівських судів сприяла зростанню в державі значення самого сейму. Суд державного сейму був також апеляційною інстанцією. Статут 1507 р. надавав йому право переглядати і у випадку необхід­ності скасовувати рішення власного королівського суду в спра­вах про купівлю майна короля. Сторона, не згідна з рішенням королівського суду асесорів у справі, мала право оскаржити це рішення до суду державного сейму. Сумнівні, прострочені та занадто складні цивільні справи, котрі розглядались власним чи асесорським королівськими судами стосовно права влас­ності, повинні були направлятись на розгляд суду державного сейму^[610]. Така норма пояснювалась тим, що найкваліфікованіші юристи країни брали участь у цьому суді.

3. Королівський суд асесорів розглядав справи, які стосу­валися населення міст, розташованих у королівщинах. Судо­чинство здійснював коронний канцлер, що розглядав справи, котрі надходили в апеляційному порядку з магістратських судів міст, які володіли магдебурзьким правом.

Ще одним суб’єктом власного (надвірного) королівсь­кого суду було земство з представників шляхти та місцевих чиновників. Серед земства, що брало участь у власному ко­ролівському суді, історичні джерела згадують суддю, писаря, їх заступників, коморників та ін. Середньовічне польське за­конодавство покладало на земство важливе завдання: провад­ження по справі у власному королівському трибуналі. Пред­ставники земства безпосередньо контактували з учасниками процесу, розглядали справу та вивчали її в усіх деталях. Де­крети короля Сигізмунда І конкретизували сферу процесуаль­ної діяльності свідків, перегляд документів зі справи. Статут 1454 р. покладав обов’язок зачитування документів, наданих сторонами як докази до писаря, тобто одного з представників земства у власному королівському трибуналі. Він зачитував їх уголос на судовому засіданні для короля й асесорів. Статус представників земства у суді був однаковим. Суддя і підсудок стояли над писарем і коморниками, котрі не мали самостій­ності в судовому процесі, а лише виконували розпорядження судді та підсудка^[611].

Статут вального сейму 1507 р. увів референдарів (лат. refereus - який доповідає) до складу власного (надвірного) ко­ролівського трибуналу. Це були консультанти з юридичних питань. Без них не могло відбутись жодного його засідання, і на них покладався обов’язок полегшення виконання королем судової функції. Основне завдання референдарів полягало у вивченні змісту судового позову (скарги), яка надійшла до власного королівського суду. Після цього вони вирішували питання про доцільність прийняття або ж неприйняття цього позову (скарги) до розгляду власного королівського трибуна­лу. Референдарі у випадку прийняття судом позову (скарги) викладали перед королем зміст спору, що значно прискорю­вало розгляд судової справи. Статут 1507 р. передбачав участь у власному королівському суді двох референдарів: світського та духовного. Світський референдар мусив бути знавцем у галузі юридичного права Польського Королівства, а духовний референдар - спеціалістом у галузі канонічного права^[612].

Королівський суд асесорів не вважався самостійним пра­вовим інститутом, а заміщав за потреби власного (надвірного) королівського суду. Жоден суб’єкт правовідносин не звертався до королівського суду асесорів із позовом. Компетенція цього органу здійснювалась у випадку, коли встановлювалась необ­хідність перегляду ним рішень і вироків інших інстанцій, а та­кож у випадку направлення справи до нього на розгляд самим королем. Це пояснювалось тим, що у власного королівського суду часто траплялись випадки перевантаження справами. Щоб вирішити такі питання та розвантажити цей найвищий трибунал держави, король скеровував окремі справи на роз­гляд королівського суду асесорів. Статут Казимира III пок­ладав на цей орган допоміжну функцію королівського судо­чинства. Це не означало, що королівський суд асесорів не мав суттєвого значення у судовій системі Польського Королівства. Більше того, історична практика засвідчувала: він розглядав справ більше, ніж власний (надвірний) королівський суд. До складу королівського суду асесорів входили два елементи: асе­сори та земство. Це зазначено в Статуті Казимира III. Розгляд у процесі спірних питань здійснювало земство. Сфера його процесуальних повноважень була такою ж, як і у власному королівському суді. Зважаючи на те, що в королівському суді асесорів не було референдарів, підготовкою судового засідання займалось земство^[613].

Рішення суду приймали асесори. Перед його прийнят­тям вони радились між собою. У цій нараді брали участь та­кож представники земства, роль яких на цій стадії полягала у роз’ясненні асесорами сутності відповідних доказів і юридич­них питань. Це допомагало асесорам ефективніше аргументу­вати власну позицію зі справи і на нараді. Кількість асесорів у королівському асесорському суді була регламентованою. Статут Казимира III передбачав, що асесорів у цьому органі повинно бути від чотирьох до шести^[614].

У першій половині XVI ст. спостерігається повільний зане­пад інституту асесорства. Середньовічне польське суспільство перестало довіряти королівському суду асесорів. Сторони не виконували його рішення. Такі факти фіксуються з 1510 р. Це було зумовлено неналежністю та юридичною неграмотністю асесорів, котрі рідко прислухались до представників земства (фахівців у галузі права), керуючись під час вирішення справи не законом, а власною суб’єктивною думкою^[615].

4. Суд референдаріїв. Розглядав скарги селян королів- щин. Проте цей судовий орган був організований нечітко, з процедурою складною та повільною. Тому не на належному рівні здійснював судочинство. Це призвело до того, що селя­ни до нього зверталися рідко^[616]. На думку польського історика І.Барановського, референдарський суд виник не внаслідок ви­дання законодавчого акта, а еволюційно, тобто на основі право­вого звичаю. Суд референдарів почав працювати з 1507 р., але цей рік не можна вважати датою його створення. Польський дослідник Ю.Матушевський вважав, що цей суд виник невдов­зі після формування інституту референдарів, тобто приблизно в 1521 р.^[617] Натомість Б. Гружевський називав іншу дату ви­никнення референдарського суду - 1512 р.^[618], хоча додав: між 1507 р. і 1538 р. цей орган перебував у процесі формування.

Ю.Рафач зауважував: референдарському суду були під­судні скарги селян королівських сіл на їх адміністраторів^[619]. Ю.Матушевський не вважав таку підсудність можливою, ос­кільки референдарський суд належав до вищих (королівських) судів і розглядав лише справи шляхти^[620].

Спочатку референдарій тільки реферував рішення ко­ролівського суду, стисло, в письмовій формі викладав його зміст, а відтак мав повноваження здійснювати судочинство.

Відомий факт, що першим референдарієм, який видав рішення польською мовою, був магнат С.Оссовський. Це від­булось 1569 р., а до того часу рішення референдарського суду приймались латинською мовою. Референдарі, котрі змінили Оссовського - Фірлей, Тарновський і Тиліцький, - також при­ймали рішення польською мовою. Згодом це стало правовим звичаєм для всього референдаріату^[621].

5. Суд великого маршалка розглядав справи про порушен­ня правопорядку та спокою у столиці Польського Королівства (Кракові).

6. Комісарський суд був судовим органом уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду конк­ретної справи. До компетенції комісарського суду належа­ли найскладніші справи: спори між станами про привілеї та права; скарги на урядовців; тяжкі злочини проти держави й короля, державної влади і суду; фінансові злочини; справи, з яких осілому шляхтичу загрожувала смертна кара, втрата честі або конфіскація майна; справи стосовно королівських маєтків, регалій і прибутків.

До вищих судів належав також вічевий суд - один на воє­водство, своєрідний правонаступник колишнього князівського суду на вічевих зборах. Вічевий суд збирався у кожному воє­водстві щорічно 3 рази (з 1454 р. - раз) на так звані великі роч­ки. Розглядав найважливіші та найскладніші справи - цивіль­ні, кримінальні, а також справи проти урядовців. Головував на цьому суді у Руському воєводстві воєвода. Асесорами були вищі земські урядники. У засіданні цього суду брали участь земсь­кий суддя, підсудок, писар. Вічевий суд припинив існування у другій половині XV ст., коли після видання Нешавських при­вілеїв зросло значення середньої шляхти та земських сеймиків. Власне, до цих сеймиків перейшла компетенція вічевого суду. Під головуванням воєводи справи тут розглядали вищі земські (не королівські) урядники, суддя, підсудок у присутності та під контролем зібраної на сеймик шляхти^[622].

Formula processus 1523 р. визначила, що рішення земського суду може бути оскаржене до вічевого суду або сеймового суду. Це залежало від того, який з них роботу почне швидше. У випадку відкликання рішення вічевого суду справу повинен був розглянути сеймовий суд^[623].

З утворенням вального сейму з’явились також судові фун­кції у нього - як першої й апеляційної інстанції (зокрема, на рішення сеймикових судів).

У період розвитку польської станово-представницької монархії відбулися певні зміни у системі судів і судочинстві духовних судів. Першою інстанцією для духовних судів були суди єпископа, другою - архієпископа, третьою - суд Папи Римського у Ватикані. Духовні суди розглядали справи світ­ських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії свя­щеників. Одночасно виникли і щораз важливішими ставали синодальні суди. Судочинство у них здійснювали єпископи під час візитацій до дієцезій. Синодальні суди розглядали справи духовенства, а також світських осіб про порушення засад християнської віри, шлюбно-сімейних справ, несплату церковної десятини. Сфера підсудності духовних судів щодо світських осіб значною мірою залежала від ставлення короля до костелу загалом. Скажімо, Казимир III намагався в цьому аспекті обмежити компетенцію судів, встановивши у Статуті 1359 р., що світські особи підлягають компетенції духовних судів лише у справах віри і десятини^[624].

Отже, на початку перебування Галичини у складі Польського Королівства діяли суди, котрі функціонували в період Київської Русі та у Галицько-Волинській державі. Однак згодом у Галичині поширилися польські суди, які мали становий характер і оста­точно не були відокремлені від адміністративних органів.

3.33.