Міські суди

Більшість галицьких міст у складі Польського Королівс­тва XIV-XVI ст. отримали магдебурзьке право, або, як його інакше називали, “німецьке право”. Судочинство у галицьких містах і містечках здійснював лавничий суд, який складався з лавників на чолі з війтом.

Судочинство здійснювала також міська рада, іноді - спіль­но з лавою, тоді суд називався радно-лавничим. Суд міської ради розглядав як перша інстанція публічні й приватні спра­ви міського населення^[626]. Інакше він називався “бурграфсь- кий великий суд” (indicium magnum burgrabie)^[627]. У Магдебурзі він відбувався за участю бурграфа або провінційного війта як представника найвищої судової влади: у Кракові функції бурграфа виконував найстарший бургомістр, а у Львові й ін­ших українських містах з повним магдебурзьким правом ці повноваження виконував війт. У Львові війт мав титул бург­рафа. Великий бурграфський суд вимагав присутності війта. У випадку, якщо ж він з певних причин не міг бути присутнім на засіданні суду, то його функції виконувала особа, котру він особисто призначав. Найчастіше ним був лендвійт (віце-війт). Суд відбувався тричі на рік: у день Святої Агати (5 лютого), третього дня після свята Івана Хрестителя (27 червня); в день Святого Мартина (18 листопада). День відкриття великого бурграфського суду оголошували за два тижні наперед, а учас­ників возні повідомляли не пізніше ніж за три дні.

Відповідно до магдебурзького права, кримінальні справи міщан розглядала лава. Вона разом з війтом формувала вій- тівсько-лавничий суд міста^{[635] [636], який поділявся на види: вій­тівський гайний (поточний) і гайний гарячий (нагальний) кримінальний656.}

Війтівський суд - це одноособовий суд війта. Він розглядав спори щодо боргових зобов’язань, заподіяння легких тілесних ушкоджень, образи словом чи діями. Його засідання відбували­ся щодня в приміщенні ратуші чи війтівському будинку в піс­ляобідній час, від третьої до сьомої години або довше, коли було багато справ^[637]. Апеляції на його рішення розглядали райці.

Гайний суд - суд до підсудності якого належали спадкові справи та справи про захист особистих немайнових прав. Його засідання відбувалися тричі на тиждень: понеділок, четвер і суботу. Справи розглядалися колегіально в складі головуючого судді - війта та не менше двох лавників^[638].

Гайний гостинний суд вирішував справи між міщанами Львова та гостями (іноземцями) міста. Під гостями розуміли осіб, котрі проживали за межами міста на такій відстані, що за день не могли пішки добратись до міського суду^[639]. Суд засідав у ратуші щоденно. Цей суд був колегіальним. До його складу входили головуючий - війт та не менше трьох лавників.

Гайний гарячий суд вирішував кримінальні справи, в яких злочинець був затриманий на місці вчинення злочину. Справи розглядали війт разом із лавниками. Якщо дії були кваліфіко­вані як замах на вбивство, крадіжку, грабіж, підпал або інші протиправні діяння, спрямовані на порушення громадського порядку, тоді розгляд справи відбувався не пізніше 24 год. з моменту вчинення злочину, причому затриманий не міг пере­даватися на поруки, засідання суду не могло переноситися на інший термін, судове рішення не передбачало апеляційного оскарження^[640].Такий вирок підлягав негайному виконанню. Цілком слушною є думка М. Кобилецького, що цей суд був дієвим у боротьбі з найпоширенішою категорією криміналь­них злочинів у тогочасних містах України^[641].

Головою війтівсько-лавничого суду міста був війт. У львівсь­ких судових книгах він, наприклад, згадується як advocatus, wojt. Початково посада війта була спадковою. Джерела фіксують згад­ки про війта Бертольда та його спадкоємців на цій посаді від кінця XIII ст.

Згідно з привілеєм польського короля Казимира III від 17 червня 1356 р., війт отримав усю повноту судових пов­новажень над львівськими міщанами^[643]. До 1378 р., коли м. Львів викупило війтівство в короля, він виконував усі судові й адміністративні функції. Тоді було встановлено, що війта обирають з-поміж себе райці, 1/3 судових прибутків надхо­дило місту, а 2/3 - королю^[644]. Однак цей привілей не набув законної сили^[645], тому в 1388 р. його підтвердив Владислав II Ягайло, а 1541 р. Сиґізмунд І Старий^[646]. Щодо обрання війта, ці нормативні акти не виконувались - до 1590 р. його обирали з лавників. Війт одночасно був головою війтівсько-лавничого суду та, разом із бургомістром, - бурграфського^[647].

Війт приступав до виконання своїх обов’язків після скла­дання присяги. Згідно з текстом присяги львівських війтів початку XVI ст., особи, обрані на цю посаду, присягали на вірність польському королю, раді міста і міщанам Львова^[648].

До судових повноважень війта належало розглядати справи й виносити вироки відповідно до чинних правових норм, на до­питах і судових слідствах не бути упередженим до осіб, котрих звинувачували у вчиненні злочину, призначати захисників жін­кам, дітям, особам з обмеженою дієздатністю, надати змогу об­винуваченому подавати докази невинуватості, бути присутнім на допитах обвинуваченого і даванні показань свідків, під час застосування до підозрюваного тортур, разом з вірменськими старійшинами розглядати судові справи між вірменами та вино­сити вироки^[649]. Спори між вірменами про маєтки та нерухомі речі (будинки, ділянки), насильства в місті й поза містом, вбивства та криваві рани і синці, крадіжки розглядав війт разом з лавниками міста. Він мав неухильно дотримуватися норм магдебурзько­го права, сеймових конституцій, ухвал ради міста. Вироки війт виносив після затвердження лавниками: “Панове дають на це право, а я погоджуюся з ними”^[650].

Важлива роль під час здійснення судочинства у Польсь­кому Королівстві, зокрема в Руському воєводстві, належала присяжним (pfficium dominorun juris fidelium - обов’язок вірних господарів права). Основним обов’язком присяжних була участь у судових засіданнях. За неприбуття на засідання вин­ний сплачував штраф - 8 шелягів. Систематичне порушення обов’язків призводило до втрати посади та громадянства міста. У 1444 р. у структурі військово-лавничого суду було створено уряд присяжних, до складу якого входили війт, два лавники і писар. Цей уряд здійснював введення у володіння власника належного йому майна, вимірювання земельних ділянок, поділ майна між спадкоємцями, оприлюднення заповітів, оцінку рухомого й нерухомого майна^[651].

Лавники допомагали війтові готувати тексти вироків. У суді, крім складання юдикатів, вони брали участь у допитах обвинувачених, огляді місця події, були присутні під час ви­конання вироків. Присутність двох лавників була обов’язкова в процесі складання заповітів. Так, у 1555 р., “на вимогу Анни вдови й інших спадкоємців покійного Мартина Ганеля, рад­ника львівського, вписано до актів текст мандата на паперовій грамоті з титулом і печаткою короля такого змісту. Сигізмунд Август (титулатура) доручає бургомістру і радним, війтові та лавникам Львова представити Анні вдові та іншим спадкоєм­цям Мартина Ганеля витяг з рішень вашого суду, оформлений належним чином. Дано в Перемишлі, 15 червня року Божого 1555 на 26 рік нашого правління”^[652]. Новообрані лавники ви­конували функції скарбників лави^{[653] [654].}

У містах Галичини, котрі функціонували на основі наданого польським королем магдебурзького права, існувала канцелярія, якою керував писар. Після надання привілею 1356 р. у Львові було створено міську канцелярію на чолі з писарем. Перша згадка про львівського міського писаря Григорія датується 1359 р. У документах писар згадується під назвами notarius Scabinorum, notarius judicii et scabinorum, а в німецькомовних тек­стах - scheppenschreiber^brj4.

Після складання присяги писар приступав до виконан­ня посадових обов’язків: був присутнім на всіх засіданнях лавників і лавничого суду, вів протоколи допитів та судових засідань, реєстрував у лавничих книгах скарги потерпілих, покази свідків, висновки експертів та ін. Разом з війтом та дво­ма лавниками він мав брати участь у допитах обвинувачених, записувати їх покази, складав заповіти, представляв інтереси міста в королівських судах, перед королем і шляхетськими урядами. Крім складання процесуальних документів до ком­петенції писаря належали видача і завірення копій судових документів, складання текстів цивільних угод. За виконувану роботу писар отримував зарплату з бюджету міста^[655].

Важливе місце серед урядових осіб, котрі забезпечували належне функціонування міського лавничого суду, посідав возний. У судових книгах ця посада називалася по-різному: bedetius juris, wozny, nuntius, minister, famulus, servus sluga, butel. Кандидатуру на цю посаду раді міста пропонували війт із лав- никами, вона ж її затверджувала. Щоб отримати посаду воз­ного, особа мала бути громадянином міста, мати у власності нерухоме майно, досягнути віку - 21 року. Возний приступав до виконання посадових обов’язків після складання присяги, що відбувалося щорічно перед кожним новообраним складом магістрату^[656]. До повноважень возного належало: забезпечен­ня прибуття сторін процесу на судове засідання, затримання й арешт підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочину. Разом із війтом і лавниками він мав право здійснювати обшуки в приватних будинках, відбирати показання у потерпілих, кон- фісковувати знаряддя вчинення злочину, а також предмети, на яких залишилися сліди злочину. Для належного виконан­ня своїх обов’язків йому дозволялося носити і застосовувати зброю. Як представник судової влади, покликаної захища­ти інтереси всіх, хто перебував під її юрисдикцією, возний у кримінальних справах виступав публічним обвинувачувачем, давав свідчення. Його показання прирівнювалися до показів двох свідків^[657].

До організації міського суду та судочинства вводили також ката, якого називали “майстром справедливості”, “мало доб­рим”, “екзекутором” чи просто “майстром”^[658]. Перша письмова згадка про цю посаду, зокрема у Львові, належить до початку XV ст.^[659] Завданням ката було служити справедливості та захи­щати суспільство від “засилля погані“, “щоб зло не ширилося на світі”^[660]. Правознавці XV-XVIII ст. стверджували: кат, ви­конуючи судові рішення, не мав гріха ні перед Богом, ні перед людьми, бо є Божим слугою і робить все в ім’я справедливості. Однак, незважаючи на таке теологічне виправдання, кат і члени його родини були позбавлені права участі в громадському житті міста. Цехові статути забороняли ремісникам укладати з ними будь-які цивільно-правові угоди^[661]. Навіть у церкві (костелі) “пану мало доброму” було виділено окреме від інших місце.

Правовий статус катів був чітко визначений польським за­конодавством. Вони перебували під правовим захистом поль­ського короля та місцевих органів влади. Він безпосередньо підпорядковувався війтові^[662]. Разом із синдиком, писарем, сто­рожовою вартою, війтівськими слугами міський кат числився у штаті магістрату і за виконувану роботу отримував платню.

Офіційними мовами діловодства у міських судах Галичини в складі Польського Королівства була латинська та польська.

Отже, функціонування органів міського судочинства у Га­личині в складі Польського Королівства засвідчувало сфор­мовану в той час систему міського судочинства, яка зазнавала позитивного впливу європейських правових традицій, зокре­ма магдебурзького права. У Галичині застосування магдебур­зького права в містах і містечках мало свої особливості через істотну питому вагу в ньому місцевого звичаєвого права. У той час відбувалося формування інституту підсудності щодо розгляду кримінальних та цивільних справ, окремих слідчих і судових дій.

Судове самоврядування національних громад XIV-XV cm. у Галичині. Як уже згадувалося, національним громадам Львова й іншим галицьким містам і містечкам було надано певні при­вілеї стосовно права на самоврядування, в тому числі, зокрема, судового. І найповніше цим привілеєм скористалися вірменсь­кі громади, котрі функціонували у Галичині, зокрема у Бродах, Кутах, Львові, Язлівці, Самборі, Снятині, Перемишлі, Сяноку та ін. Від XIV до XVII ст. у Галичині виникло понад 20 вір­менських поселень^[663]. Найбільшим за чисельністю поселенням та економічним і культурним потенціалом з усіх вірменських поселень Галичини XIV-XVII ст. була вірменська громада міста Львова. Вона вирізнялась тим, що перед польською вла­дою львівська вірменська громада неодноразово виступала від імені інших вірменських громад Галичини^[664].

Після надання Львову магдебурзького права у 1356 р., вірмени поряд з іншими народами, які проживали у місті, отримали право судитися у власному суді. Це стало правовою основою для діяльності вірменського суду. Привілей князя Владислава Опольського 1378 р. надав вірменській громаді право судитися під головуванням власного війта. Повноважен­ня вірменського суду в вірменських громадах міст Галичини було визначено у привілеях польських королів у 1444, 1474, 1482, 1483, 1489 рр. тощо^[665].

До складу вірменського суду входило від 5 до 13 осіб: війт і 4-6 або 12 засідателів, котрі мали знати вірменське право і вирізнялися чесністю. Крім війта обирався його заступник, а також нотаріус (секретар суду), в обов’язки якого входило також тлумачення змісту правових норм.

Головуючим у вірменському суді виступав вірменський війт. Посада вірменського війта, на думку Я.Дашкевича, О.Бальцера, М.Кобилецького та інших дослідників, існувала ще в період Галицько-Волинської держави. Вірменські війти згадуються у документах львівських радників і лавників упро­довж XIV-XV ст. Зокрема, у 1368 р. йдеться про війта Абрагама, 1378 р., - війта Богдана, 1411 р. - війта Миколу, а 1434- 1441 рр. - війта Якуба^[666].

Головою вірменського суду був вірменський війт. Окрім повноважень у галузі судочинства до обов’язків вірменського війта належало посвідчення юридичних фактів: заповітів, ук­ладання мирових угод, вирішення дрібних правових спорів та ін. Подібні повноваження виконували і старші вірменсь­кої нації (вірменські лавники). Старійшини вірменської нації виступали посередниками між вірменською громадою і жи­телями міста, міською владою, органами державної влади та ін. Повноваження вірменських лавників були аналогічними повноваженням, котрими володіли львівські міські лавники. Вони розглядали справи і виносили рішення, які оголошував війт.

Під час здійснення судочинства виникали проблеми із розмежування компетенції між війтівсько-лавничими судами та вірменським судом. Це спричиняло конфлікти між міською владою і вірменською громадою, що було вирішено на ко­ристь міської влади декретом короля Казимира Ягеллончика у 1469 р.^[667] Ним було ліквідовано посаду вірменського війта, який діяв з початку XIV ст., а його повноваження передавались міському війту. За старійшинами вірменської нації збереглися функції присяжних. Справи у вірменському суді продовжува­ли розглядатися на основі вірменського права. Королівський декрет 1476 р. визначив порядок судочинства у вірменському суді. Він надав право вірменам на власний розсуд судитися у війтівсько-лавничих судах, а спір між вірменською лавою й міською владою мав розглядатися у королівському суді^[668]. Королівськими ординаціями 1510 та 1518 рр. було проведено розподіл кримінальних і цивільних справ між війтівсько-лав- ничим судами та вірменським судом. До повноважень міських судів належали найважливіші справи за участю вірмен, що стосувались: вбивств, зґвалтувань; крадіжок; повторного за­подіяння тяжких тілесних ушкоджень; спадкові справи та ін.^[669] Цей перелік був доповнений декретом короля Сигізмунда І у 1523 р. справами про розбої, покарання, котрі передбачали смертну кару або позбавлення честі, та цивільними справами відносно нерухомості вірмен^[670]. Апеляційним судом другої інстанції для справ за участю вірмен був королівський суд. Справи на рішення міських війтівсько-лавничих судів розгля­дались у королівському суді на основі магдебурзького права. Сторона, яка програла спір, оплачувала всі судові витрати.

Під час здійснення судочинства у вірменських громадах Га­личини керувалися сгаровірменським правом, тобто Судебником Мхітара Гоша (1130-1213 рр.)» складеного у 1184 р. і переве­зеного з Вірменії на українські землі. Судебник складався з вступу (11 глав), церковних канонів (124 статті) й світських законів (130 статей)^[671]. Джерелами Судебника слугували ста- ровірменське звичаєве право, назване Гошем “природним законом”; закони інших народів (зокрема Грузії), що або діяли, або були відомі у Вірменії до Гоша, Старий і Новий Завіти, канонічне право й ін. Основним же джерелом було вірменське звичаєве право.

У процесі здійснення судочинства іноді виникали су­перечності щодо правильності тлумачення норм вірменського права, складених малозрозумілою для королівської та міської влади Львова вірменською і вірмено-кипчацькою мовами (так називалася мова львівських вірмен). Окрім того, виникали нові економічні відносини, котрі потребували правового регу­лювання. Унаслідок проведеної відповідної роботи 5 березня 1519 р. Сигізмунд І затвердив Статут львівських вірмен (Statuta Juris Armenici)^[672]. Декотрі вчені в історико-правовій літературі називають його скорочено - Вірменський статут, або Статут польських вірмен. Статут складався з двох частин: до першої входило 10 статей, до другої - 124^[673]. Головним джерелом Ста­туту був Судебник М.Гоша.

Оскільки Вірменський статут стосувався переважно норм матеріального права, у другій половині XVI ст. було складено “Порядок судів і справ вірменського права”. Назва “Поря­док...” відповідала назві праці Б. Троїцького 1562 р. “Порядок судів і справ міських права магдебурзького”, і він здебільшо­го регулював норми процесуального права. “Порядок судів і справ вірменського права” офіційно не затвердили, і він, на думку професора В. Кульчицького, був своєрідним навчальним посібником для вірменських судів на території тогочасного Польського Королівства^[674]. На відміну від Вірменського стату­ту, “Порядок...” мав менший зв’язок з вірменським правом.

Структурно “Порядок судів і справ вірменського права” містив передмову, 11 розділів і 132 статті. Розділ І мав на­зву “Про поступки перед паном війтом і перед двома стар- шими вірменами”. У II розділі йшлося про судочинство у виложених судах, IV - “Про апеляцію”, V - “Про присягу”, VI - “Про поручительство” та ін. Розділ XVIII “Про заповіти” відносився до матеріального права, інші - до процесуального. Заповіти членів вірменської громади зберігались у вірменсь­кому суді й записувались до спеціальних книг приватних за­повітів. Якщо помирав чоловік і він не мав рідного брата, який би був опікуном його дітей та не залишив заповіту, тоді опікуном дітей ставала жінка. Якщо діти були повнолітні, то майно поділялось порівну між жінкою та дітьми.

Вірменський суд засідав кожного третього вівторка щомісяця за участі не менше чотирьох лавників. Суд не відбувався під час вірменських і католицьких релігійних свят. Про початок суду та про сторони процесу жителів вірменського кварталу голосно повідомляли спеціальні судові службовці - “підвійські”. Перед початком суду війт і два лавники були присутні у вірменській церкві, де присягали сторони процесу. Батько мав право пред­ставляти у суді інтереси дітей, чоловік - дружини, брат - брата, товариш - товариша та ін. Але якщо вони визнавались винними, то представники несли повну юридичну відповідальність. Цер­ковний вірменський суд відбувався кожного понеділка, четверга та суботи за винятком релігійних свят, днів народження і коро­нації польських королів.

Термін розгляду справ чітко не регламентувався, за винят­ком справ гостей (купців, котрі прибували до міста), для яких встановлювався чотириденний термін. Рішення суду мало на­зву декрету, і їх виконання входило до компетенції суду.

Кримінальні справи порушувались за заявою потерпілого, а цивільні - на основі позовної заяви. Відповідальність насту­пала з 15-річного віку. За вбивство передбачалась головщина у розмірі 365 злотих. Розмір головщини за вбивство заможної особи збільшувався, а за вбивство бідняка зменшувався на третину. До вбивства прирівнювалось і неналежне лікування лікарем хворого, унаслідок чого він помирав. Лікар також сплачував годовщину. Від головщини лікар звільнявся у ви­падку, коли хворий не виконував його рекомендацій стосовно лікування. Вірменський статут 1519 р. передбачав відповідаль­ність і за навмисне, і за ненавмисне вбивство. Особливістю судочинства було поєднання цивільних і кримінальних справ. Майно від боржника до нового власника переходило на ос­нові норм звичаєвого вірменського права. Під час вилучення будинку в боржника новий господар на кухні запалював во­гонь, що підтверджувало перехід до нього права власності. Боржник мав сплатити борг упродовж трьох тижнів - грішми або майном. У випадку, коли особа не змогла сплатити борг у названий термін, він підлягав арешту до погашення боргу. Борг могли сплатити й інші особи^[675].

Судочинство вірменської громади на основі власного пра­ва й окремого вірменського суду відбувалось до 1784 р. Воно було пов’язане зі скасуванням магдебурзького права 1786 р. у Галичині та реорганізацією Австрією міського самоврядуван­ня. Фактично самоврядування вірменської громади у галузі судочинства в м. Львові здійснювалося до 1790 р.

3.3.3.