Вищі органи державної влади Польського Королівства та їх роль у формуванні правового статусу Галичини

Проблемам влади в суспільстві присвячено значну кіль­кість науково-публіцистичної літератури. Це цілком зрозуміло, оскільки влада і відношення до неї громадян слугують важ­ливим індикатором того, в якому напрямі розвиваються сус­пільство та держава.

У загальному розумінні влада - це відносини залежності між людьми, в котрих одні можуть здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим. Тому влада - це цілеспрямований вплив тих, хто має владу (суб’єкт влади), на тих, на кого ця влада спрямована (об’єкт влади). Владні відносини виявляються лише у тому випадку, якщо суб’єкт і об’єкт перебувають у від­носинах панування й підкорення. Оскільки влада в суспільстві поширена на людей і має на меті регулювання відносин між людьми, то її називають соціальною. Влада має багато різно­видів: батьківська, релігійна, економічна, політична, державна та ін.

Влада як соціальне явище є предметом наукового дослід­ження і в юридичній науці, де існують різноманітні визна­чення влади. Зокрема, влада - це 1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підпорядковуються; 2) здатність досягти мети; 3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; 4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функції управління та виконання; 5) можливість і здатність здійснювати свою волю. Влада завжди передбачає взаємодію її суб’єктів, що ґрунтується на підлеглості одного іншим. З усіх видів влади за їх суб’єктами найвпливовішою у суспільному процесі є державна влада, яка здійснюється спеціально ство­реними для цього державними органами^[478].

Влада найконцентрованіше виражає сутність організовано­го соціального впливу, що виявляється і як державне управлін­ня, і як самоврядування.

У юридичній літературі публічна влада трактуєть­ся як суспільно-політична влада. Її основними вида­ми є: 1) влада народу як безпосереднє народовладдя, безпосередня демократія (вибори, референдум тощо.); 2) державна влада - законодавча, виконавча, судова; 3) місцеве самоврядування - місцева публічна влада, що здійснюється територіальними громадами, представницькими органами місцевого самоврядування, виконавчими органами та ін.^[479]

Публічна влада функціонує і виражає себе через інсти­тути. Інститут - це структурований спосіб здійснення функ­цій влади. Є три головних інститути влади, які співіснують, взаємодіють і дають картину “буття влади”^[480]: представни­цька демократія; безпосередня демократія; професійність. Звідси - класифікація і державних органів, й інших способів реалізації функцій влади. Тому, розглядаючи формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в цей період, необхідно проаналізувати вищі та

місцеві органи польської влади, дія яких поширювалася, зок­рема, і в Галичині.

Державно-правова система Польського Королівства сфор­мувалася під відповідним впливом західноєвропейської тради­ції. У XIV ст. Польська держава згадується у письмових дже­релах як Корона Королівства Польського. Корону пов’язували не з особою володаря, а з державною організацією. За тако­го сприйняття влада набула публічно-правового характеру. Тоді почала поширюватися традиція називати державу res publica (лат. - публічна, суспільна, громадська справа, поль­ською - Tzeczpospolitd). Корона означала суверенність держави та цілісність її території. Це добре простежується в період вступу на престол Людовика Угорського (Анжуйського), який зобов’язувався: “... ми будемо зберігати Корону нашого Ко­ролівства цілою та непорушною і не будемо ані відривати від неї, ані зменшувати жодних земель чи її частин, навпаки, будемо її збільшувати і здобувати для неї нові землі”^[481].

У Польському Королівстві найвищими органами держав­ної влади були король, королівська рада і сейм^[483].

Король. Наприкінці XIII ст., після порівняно недовгого періоду феодальної роздробленості (XII-XIII ст.), у Польщі завершувалася боротьба за об’єднання польських земель.

Підтвердженням цього у 1320 р. стала коронація Владислава Локетка. Він іменувався королем і паном усіх польських зе­мель єдиного та неподільного Королівства Польщі (Regnum Poloniae), який здійснював владу з “Божої ласки”^[484]. Однак у 1327 р. виникла династична проблема. Вона полягала в тому, що єдиний син Владислава І Локетка Казимир у 17-річно- му віці тяжко захворів. Тоді Владислав І Локеток запевнив угорського короля Карла Роберта: польський трон перейде до нього і до тієї лінії Анжуйської династії, яка в особі Карла Ро­берта була започаткована в Угорщині (1301 р.) у випадку, коли Казимир помре і Владислав І Локетка не залишить після себе сина. Підставою для цього рішення стало те, що угорський ко­роль Карл Роберт був одружений з дочкою польського короля Ельжбетою і мав від цього шлюбу сина Людовика^[485].

Після смерті Владислава І Локетка (1333 р.) польський трон посів його син - 23-річний Казимир III Великий (1333- 1370 pp.). На думку декотрих учених, основною заслугою Ка­зимира III стала його послідовна внутрішня політика, яка сприяла інтеграції Польської держави і суспільства^[486]. З при­йняттям Віслицького статуту 1347 р. (його назва пов’язана з місцем видання цього акта) було зроблено важливий крок у кодифікації права Польського Королівства. Казимир III завер­шив процеси об’єднання та централізації польських земель, сформував міцну і централізовану систему управління, в центрі якої постали королівська канцелярія й королівська рада, а на місцях представниками центральної влади були старости, не­залежні від місцевої знаті й усім зобов’язані королю.

Влада короля практично нічим не обмежувалася. Специфічна польська модель “шляхетської демократії” за Казимира III ще не сформувалась^[487]. Назрівала також друга проблема на­ступництва польського престолу. В 1338 р., у зв’язку з відсут­ністю у Казимира III чоловічого потомства, під час зустрічі у Вишеграді Казимира III і Карла Роберта було підтверджено умови договору 1327 р.^[488]

Особливо гостро постало питання про успадкування поль­ського трону в процесі польсько-угорського походу на Лит­ву 1351 р. Річ у тому, що Казимир III під час походу тяжко захворів і був на крок від смерті. Тоді польська шляхта під Любліном присягнула на вірність угорському королю Лю- довикові Угорському, котрий брав участь у цьому поході, як своєму правителю на випадок смерті Казимира III. Людовик Угорський брав зобов’язання правити в Польщі особисто, а не з Угорщини, не призначати старостами-намісниками іно­земців, відшкодувати рицарям-шляхті їхні витрати і втрати під час закордонних походів. Істотним доповненням до них стали зобов’язання Людовика Угорського, що містив виданий ним ще за Казимира III у Буді 1355 р. привілей для рицарства, костелу і міст Польського Королівства. Відповідно до цього привілею, Людовик обіцяв: посівши престол, він не вводи­тиме нових податків, дотримуватиметься всіх прав, здобутих станами до того часу; скасує стації - обов’язок безплатного ут­римання населенням краю його двору під час їхніх поїздок по країні. За це польські пани, котрі були ініціаторами Будського привілею 1355 р., визнали його права та права його можливого чоловічого потомства на польський престол^[489].

Політична ситуація у Польському Королівстві надалі за­лишалася складною. Незадоволений видачею Будського при­вілею і беручи до уваги відсутність чоловічого потомства у себе і Людовика, Казимир III став схилятися до думки, аби передати престол після своєї смерті внукові Казькові - си­нові своєї дочки Ельжбети та західнопоморського князя Бо- гуслава V.

Маючи дочок, Людовик Угорський сподівався забезпечити успадкування престолу однією з них, а це суперечило традиції, яка ніколи до цього на польських землях не порушувалася. Щоб домогтися свого, потрібно було отримати згоду польських станів. Тому 1374 р. король Людовик Угорський скликав у схід- нословацькому місті Кошицях з’їзд шляхти. На ньому шляхта дала згоду, аби спадкоємницею престолу стала одна з дочок Людовика. За це польська шляхта і духовенство отримали від короля Кошицький привілей, який був важливим етапом у подальшому формуванні шляхетського стану, становленні його як суб’єкта державної політики. У 1382 р. Людовик помер, а це спричинило нову кризу вищої державної влади. Польська знать виступила проти переходу корони до спадкоємниці, старшої дочки Людовика Марії, адже її наречений був Карл IV Люксембургський, володар Бранденбургу. Це суперечило польським інтересам у Помор’ї. Для забезпечення виходу зі складної ситуації у 1384 р. на польський трон обрали 11-літню дочку Людовика - Ядвігу (1384-1399 рр.). Оскільки правління жінки було для Польського Королівства явищем незвичним, її зразу ж одружили з великим князем литовським Ягайлом. У Креві 1385 р. була укладена польсько-литовська унія, запо­чаткувавши майбутнє об’єднання двох держав.

Ягайло за католицьким обрядом на феодальному з’їзді у Любліні був обраний королем Польщі під іменем Владислав II (1386-1434 pp.)∙ B⅛ започаткував нову династію - Ягеллонів і очолив об’єднане слов’янське військо у знаменитій Грюн- вальдській битві з хрестоносцями 1410 р.

Від часу правління Владислава Локетка місцем коронації був Краків. Загалом усю церемонію коронування здійснював архієпископ. Коронація польських королів, від коронації Вла­дислава III, відбувалась за чеським зразком^[493].

Польський король як глава держави формально мав усю повноту вищої державної влади, але фактично її суттєво обме­жували станові органи. Обмеження виникали на підставі ста­нових привілеїв, передусім наданих шляхті. Це були своєрідні договірні відносини щодо зобов’язань короля та станів. Такі зобов’язання все більше обмежували владу короля і розширю­вали права шляхти. Насамперед привілейовані стани (магна­ти, шляхетство) домоглись співучасті у здійсненні верховної влади, в зв’язку з чим обмежувались законодавчі, судові, ад­міністративні та військові повноваження короля^[494].

Король, влада якого обмежувалась діяльністю магнатів, був змушений видавати привілеї на користь шляхти, часто остерігаючись невдоволень і навіть бунту шляхти. Поступово король у Польщі перестав бути єдиним джерелом законодав­чої влади. Із середини XV ст. основну частину правотворчості здійснювали вальний сейм і земські сеймики. Попри ці обме­ження, в XIV-XV ст. влада короля, який здійснював виконавчу владу в Польському Королівстві, була все-таки широкою.

Законодавче обмеження свободи короля у призначенні земських чиновників санкціонував Владислав II Ягайло. Від того часу посадових осіб на місцевому рівні призначав король за поданням шляхетської ради відповідної землі^[495]. Отже, зем­ські урядники почали виражати та захищати інтереси місце­вої шляхти. Утвердилось правило, що король їх призначав пожиттєво (за винятком старости). Це також послаблювало королівську владу.

Найдовше зберігались повноваження короля у сфері ад­міністративного управління. Він був главою всієї державної адміністрації^[496], а його намісники-старости здійснювали ко­ролівську політику в усіх регіонах Польського Королівства. Ре­зиденцією короля стало м. Краків. Свобода вибору придворних урядників давала змогу королю призначити відданих людей. Важливим фактором впливу на урядове можновладство було право короля розпоряджатися королівськими маєтками.

Спочатку король вважався найвищим джерелом справед­ливості - найвищим суддею. Володіючи судовою владою, він мав право розглядати будь-яку справу, а низка найважливі­ших справ була лише його прерогативою. Відтак у зв’язку зі зростанням ролі та значення земських судів, котрі формально вважалися королівськими, а насправді - шляхетськими, були обмежені й судові повноваження польських королів.

Польський король як законодавець мав право видавати нормативні акти, що називались статутами, універсалами, едик­тами, привілеями^[497]. Фактично він видавав їх не особисто, а за згодою та співучастю королівської ради й станових органів. Самостійне судівництво король зберіг лише стосовно міст і євреїв^[498]. Польський король і його представники мали виключ­не право щодо євреїв, зокрема поселяти у їх володіннях або не поселяти^[499].

Польський король був головнокомандувачем військами під час походів. Однак польські королі рідко брали участь у таких походах, їх здебільшого заступали коронний, польний гетьмани й інші військові командири.

Король володів правом зовнішніх відносин з іншими де­ржавами, здійснював відповідну міжнародну політику, мав право укладати міжнародні угоди. Однак і тут поруч з королем часто виступали представники привілейованих станів, котрі підтверджували зобов’язання короля виданням особливих документів (гарантій).

Потужним ударом по абсолютистських тенденціях ко­ролівської влади став Радомський привілей 1505 р., відомий також як сеймова конституція “Nihil novi”^[500]. Цей норматив­но-правовий акт фактично підпорядковував короля закону та сейму. Польський король Сигізмунд І Старий і королева Бона Сфорца всіляко намагалися оминути встановлені правила. З цією метою вони коронували в 1530 р. свого сина Сигізмунда II Августа, незважаючи на те, що Сигізмунд І був іще живий. Крім того, його дружина Бона Сфорца скуповували великі ділянки землі, збільшуючи королівський домен. Наслідком цих інтриг стало повстання польської шляхти в 1537 р., яке завершилося для неї цілком успішно. Король був змушений піти на певні компроміси, а шляхта значно утвердила свої позиції в 1538 р. на засіданнях вального сейму в Пьотркові та Кракові.

На початку правління Сигізмунд II Август, підтри­маний польсько-литовською олігархією, перебував та­кож у ворожих відносинах зі шляхтою. Переломним мо­ментом його правління стало засідання вального сейму в м. Пьотркові 1562 р., де він визнав себе речником шляхетсь­ких інтересів^[501].

Королівська рада. Державне управління Польсь­ким Королівством одночасно із королем здійснювала ко­ролівська рада. Вона почала формуватися ще з початку ут­ворення Польщі як держави і вважалася дорадчим орга­ном при королю. Її членів призначав король. Від середини XV ст. королівська рада стала постійно діючим органом держав­ної влади. Визначилися ієрархія посад та офіційний її склад, до якого входили: королівський (коронний) канцлер і його заступ­ник - підканцлер, коронний маршалок, який керував королівсь­ким двором, здійснював нагляд, чинив суд над придворними, і його заступник - надвірний маршалок, коронний підскарбій

- охоронець королівської скарбниці та його заступник - надвір­ний підскарбій. Окрім них до складу королівської ради нале­жали воєводи, каштеляни, католицькі архієпископи, єпископи. У такому складі рада називалася великою, або найвищою. Іноді король скликав нечисленну, таємну раду з вузького кола осіб для розв’язання найважливіших державних питань^[502].

Королівська рада Польського Королівства спільно з монар­хом вирішувала нагальні справи державного управління. Фор­мально король не був зв’язаний рішеннями, але фактично зважав на її думку, зокрема щодо закордонної політики, воєнних дій, укладання миру, призначення урядовців, укладення шлюбів у королівській родині. Члени ради приймали рішення про карбу­вання монети, разом з королем становили королівський суд.

Склад і компетенція королівської ради не були визначені в жодному нормативно-правовому акті Польського Королівс­тва. За часів Казимира III королівська рада мала формальний характер, але з приходом династії Ягеллонів вона здобула реальну та велику владу. До її складу входили найважливіші посадові особи Польського Королівства: канцлер, підканц­лер, воєводи, каштеляни, маршалок і підскарбій, окрім того

- керівники римо-католицького духовенства, в тому числі ар­хієпископ гнезненський і єпископ краківській^[503].

Порівнюючи правовий статус панів-ради сусіднього Вели­кого князівства Литовського та королівської ради Польського Королівства, можна стверджувати, що компетенція панів-ради у Великому князівстві Литовському була ширшою, ніж компе­тенція королівської ради в Польському Королівстві. У 1492 р. пани-рада домоглися прийняття особливого привілею, згідно з яким влада великого князя законодавчо обмежувалась нею. Князь Литви повинен був скликати наради з панами-радою для вирішення питання про делегування послів в іноземні держави, прийняття і скасування законів, призначення та звільнення найважливіших посадових осіб, призначення на­чальників українських замків, використання коштів державної казни. Князь Великого князівства Литовського приймав також рішення щодо найважливіших судових справ спільно з пана­ми-радою. За привілеєм 1492 р., для розв’язання цих питань потрібно було спільне рішення князя і панів-ради^[504].

Вальний сейм. У період становлення та розвитку станово- представницької монархії в Польщі відбувалася істотна зміна функцій і організації віч (народних зборів). Вона привела до виникнення станових зібрань. Народні віча з XIII ст. пере­стали скликатись, оскільки їх замінили періодичні (щорічно скликувані) з’їзди урядників з участю князів. Вони називались “колоквіуми” (лат. Colloguium - співбесіда) і скликались за зем­лями або групами земель. Окрім урядників у них брали участь єпископи та комеси-можновладці. Тут приймалися найваж­ливіші державні рішення.

У останні десятиліття XIV ст. скликались і загальнодержав­ні з’їзди (їх у польській літературі іноді називають “передпар- ламентські органи”). Основним їх завданням було розв’язання проблеми про встановлення розміру і видів податків. Виник­нення цих органів сучасні польські дослідники пов’язують із процесом політичної емансипації шляхти, а також віддзер­каленням своєрідної політичної угоди між королем, вищим урядництвом-можновладством і середньою шляхтою. Участь шляхти, представників міст і катедральних капітул та вищого духовенства у цих з’їздах-колоквіумах привела до визначен­ня їх згодом як сеймів, тобто всезагальних з’їздів. Так, після 1320 р. Владислав І Локетек скликав чотири такі загально­державні з’їзди. За Казимира III вони відбувалися рідко, ос­кільки король здійснював політику одноособового управління державою^{[505] [506].}

У першій половині XV ст. активну діяльність розпоча­ли провінційні з’їзди - окремо для Малої Польщі й окремо - для Великої Польщі та Куявії. На них разом із чиновни­ками та можновладцями почала щораз частіше збиратися шляхта (причому в немалій кількості), запрошувались також представники міст і капітул. Саме тоді до них почали вжи­вати назву сеймів, тобто всезагальних зборів (лат. Conventio, parlamentuni)^.

Усезагальний сейм називали вальним, тобто об’єднаним, спільним, єдиним. Польські дослідники вважають, що пер­ший вальний сейм був скликаний наприкінці XIV ст., після смерті короля Людовика Угорського (1382 р.), у період так званого безкоролівства (1384 р., як уже згадувалось, поль­ський престол посіла дочка Людовика Угорського Ядвіга). Починаючи з часів Владислава II Ягайла сейми скликалися регулярніше, зазвичай раз або двічі на рік. Збирався сейм у королівському замку в Пьотркові, іноді - у Кракові, Topуні чи Бидгощі. Сейм мав право приймати рішення і за відсутності короля, який згодом їх затверджував. Найважливіша роль у нарадах сейму належала світським і духовним можновладцям. Іноді масово прибувала на засідання й шляхта, оскільки кожен шляхтич (спочатку, поки сейм не розділився на дві палати) мав право особистої участі у роботі сейму^[507].

У м. Хенціни 26 травня 1381 р. відбувся з’їзд єпископів і найвпливовіших феодалів. На ньому були прийняті нові нор­ми права та узгоджено дії у війні з Тевтонським орденом. Цей з’їзд мав важливе державно-політичне значення, оскіль­ки започаткував низку подібних з’їздів, котрі потім, на думку польського дослідника К.Пресєвського, переросли у сейми та сеймики^[508].

У 1468 р. Казимир IV вирішив виплатити своїм воїнам плат­ню за війну в Пруссії. Для цього потрібні були податки. Тому він скликав з’їзд малопольської шляхти у Віслиці, на якому на­магався прийняти це рішення. З’їзд у Віслиці в 1468 р. відмо­вив у прийнятті проекту, мотивуючи це тим, що таке важли­ве рішення може прийняти лише загальнодержавний з’їзд. Однак Казимир IV не бажав створювати настільки сильний орган державної влади, який міг знівелювати його вплив у державі, тому скликав великопольську шляхту до м. Кола. Великопольський з’їзд теж відмовив у прийнятті цього рі­шення на тій самій підставі, що й малопольський. Тим часом війна у Пруссії була на межі поразки Польщі, адже рицарі, яким король не платив, могли в будь-який момент покинути поле бою. Усвідомлюючи можливість поразки, Казимир IV у 1468 р. скликав у Пьотркові вальний сейм. Король наказав сеймикам призначити від кожного воєводства чи землі по двох делегатів зі середовища шляхти. Ці делегати разом з урядниками становили склад вального сейму 1468 р. Подія в Пьотркові мала важливе державно-правове значення для Польського Королівства. Уперше до найвищого колегіального органу було обрано представників з усіх “кутків” королівства.

Шляхта використала цю подію як правовий прецедент, тому її участь у розв’язанні найважливіших державних питань стала неминучою у всіх наступних етапах історії Польсько­го Королівства. Наприкінці XV ст. вплив шляхти у валь­ному сеймі постійно зростав. Король Ян І Ольбрахт (1492- 1501 рр.) побоювався того, що вони позбавлять його вла­ди, перетворять посаду короля лише на символ без важли­вих державних повноважень. Але перешкоджати також не міг, оскільки це було занадто ризиковано. На початку XVI ст. король Олександр (1501-1506 рр.), брат і наступник Яна Ольбрахта, поклявся своїм ім’ям та ім’ям наступників, що пра­ва шляхетських представників у вальному сеймі без їх згоди обмежуватись не будуть^[509].

Сейм був обмежений у терміні засідань. Після шести тиж­нів праці, прийнявши або не прийнявши рішення, сейм роз­пускали і посли роз’їжджались. Посли на сейм, котрі обира­лись місцевими сеймиками, отримували від них настанови, які повинні були обов’язково виконувати під час засідань. Це суттєво ускладнювало роботу сейму, оскільки інструкції рідко збігалися, а без загальної згоди рішення не вважалось при­йнятим. Протест хоча б одного делегата - знамените Iiberum veto (ним так пишалась польська шляхта) - часто зводив нані­вець усі зусилля вального сейму схвалити важливе державне рішення^[510].

Порівнюючи сейм Польського Королівства з аналогічни­ми органами влади інших держав тогочасної Європи цього історичного періоду, польський дослідник М.Кареєв вважав, що у нього вирізнялися дві відмінні ознаки: по-перше, пред­ставлена виключно шляхта, тобто одна суспільна верства (в інших державах Європи до вищих представницьких органів влади входило декілька станів); по-друге, сейм, будучи de jure представницьким органом однієї держави, став de facto між­народним конгресом представників земель, де проживали різні народи, нації й етнічні групи. Перша ознака вказувала на те, що шляхта перетворила представницький орган на ме­ханізм власного одноосібного панування як суспільної групи. Це завдавало шкоди не лише іншим верствам суспільства, а й державі загалом. Друга ознака - міжнародний характер сей­му - створила можливість виникнути і розвинутись згубному принципу liberum veto. Він дозволяв одному делегату своєю незгодою відхилити будь-яку ухвалу сейму. Коли стало зро­зуміло, що король не в змозі протистояти сейму, боротьба за політичну владу в державі розпочалася між вальним сеймом і сеймиками^[511].

Від кінця XIV ст. у Польщі відбувались час від часу локаль­ні та вальні з’їзди рицарства. Локальні з’їзди були попередни­ками сеймиків, а вальні - зібраннями, котрі мали загальний представницький характер^[512].

Польський дослідник Р. Губе дійшов висновку на основі згаданих подій, що вальні з’їзди репрезентували стан рицарс­тва через обраних дигнітаріїв або добровільних прибулих на з’їзд осіб. На з’їзд скликалась вся шляхта, тому всі рицарі мали взяти участь у ньому. Однак такий обов’язок був не юридич­ного характеру, а лише морального. Дигнітарії постійно бра­ли участь у з’їздах, а інші шляхтичі могли бути присутніми, а могли й не бути, головно це залежало від їхнього особистого волевиявлення. Вважалось, що всі присутні на з’їзді виражали не лише свою думку, а й думку відсутніх шляхтичів^{[513] [514].}

З’їзди шляхти від кінця XIV ст. - першої половини XV ст. не мали засад представництва, тому їх важко назвати репре- зентаційними. Формування представницьких засад почалось у 1382 р. на з’їзді малопольської шляхти у Віслиці, де брали участь представники великопольської шляхти⁵¹⁴.

На думку німецького вченого Хюппе, з’їзд шляхти в Ново­му Корчові 1404 р. складався з послів шляхти. Крім того, він стверджував, що цими представниками були нижчі урядовці. Виразний представницький характер мали з’їзди 1424, 1433 і 1434 рр. (рицарство, наприклад, - по два представники від кожного “герба”). Однак представництво “гербів” було, радше, явищем винятковим. З 1453 р. делегати з’їзду представляють уже воєводства, а не “герби”, а також збираються окремо від дигнітаріїв^[515].

У Нешавських статутах 1454 р. відображалась авто­номність окремих земель, у тому числі й Галичини. Це особливо виявилось під час видання польським коро­лем Казимиром Ягеллончиком Судебника від 29 лютого 1492 р., у якому він іменувався: “король Польщі та земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Ленчицької, Куявсь- кої, Великий князь Литовський, Поморський, Руський і Прус- ський”^[516]. Це є свідченням того, що деякі території Польського Королівства мали автономний правовий статус, безсумнівно, серед них була й Галичина (Руське воєводство).

Після одержання значних політичних прав, за Нешавсь- ким статутом, шляхта мала змогу створити свої офіційні органи влади, за допомогою яких вона б лобіювала власні інтереси.

Відомий польський хроніст Ян Длугош подав інформацію, що в 1455 р. були вперше скликані партикулярні сеймики земель, відтак - створені генеральні сеймики, котрі обрали своїх представників на вальний сейм, а король збирав їх ра­зом, що зазвичай відбувалось у Пьотркові. Тому, як зауважу­вав М.Кареєв, не варто вважати зібрання вального сейму в XVI ст. продовженням колишніх з’їздів баронів, прелатів і рицарів, адже сеймики формували вальний сейм, а не шляхта безпосередньо й хаотично, як раніше^[517].

Перший вальний сейм відбувся у 1493 р.^[518] На думку поль­ського вченого М.Бобжинського, цей сейм був тільки великим конгресом, оскільки кожен делегат репрезентував лише свою землю, крім того, його діяльність обмежувалась інструкцією сеймику, який його обирав. Він також заперечив те, що пер­винним був сейм, а не сеймики, котрі, за даними окремих дослідників, утворились аж у 1505 р.^[519] Спочатку вальний сейм був лише місцем, де на підставі статутів сеймиків формувався єдиний загальнодержавний статут. Це підтверджують подат­кові універсали вальних сеймів 1493 і 1499 рр. У податковому універсалі 1496 р. міститься фраза “за згодою всіх земель”. Звідси М. Бобжинський виводить ще один висновок: “На валь­ному сеймі голосували не депутати, а сеймики через них”^[520].

У 1496 р. на засіданнях вального сейму король підтвер­див Нешавські статути, проте Ян І Ольбрахт мав на меті підпорядкування сеймиків вальному сейму. З висновками О.Бобжинського не погоджувався інший польський дослід­ник - Й. Шуйський. Він вважав, що король Ян Ольбрахт мав намір здійснювати владу без поділу повноважень із сеймом^[521]. Однак цей задум Яна І Ольбрахта не був реалізований. Його наступник король Олександр ухвалив у 1505 р. Радомський привілей, проголошуючи принцип прийняття кожного рі­шення за згодою короля, сенату послів земських. Польський історик Й.Шуйський навіть звинувачував палату послів у тому, що вони перешкоджали королю Сигізмундові І Старому (1506-1548 рр.) у справі внутрішнього об’єднання Польського Королівства^[522].

Завдяки створенню вального сейму, Польське Королівс­тво опинилось на шляху унітарності, хоча цілком унітарною державою їй не вдалось стати. Рівень самоврядування її скла­дових частин, зокрема Руського воєводства з 1434 р., надавав Польському Королівству певних ознак федеративності. Сей­мики продовжували своїми інструкціями обмежувати діяль­ність делегатів, тому палата послів не мала необхідних свобод і монолітності. Для визначення повноважень посла на вальний сейм існував латинський термін ⁱⁱHmitata potestas”, тобто “від- мірена влада”. Сеймики не довіряли послам і не давали їм змоги змінювати ті вказівки, якими вони були обмежені. Тому король Сигізмунд І неодноразово звертався до генеральних сеймиків з вимогою скерувати на вальний сейм послів з необ­меженою владою^[523].

Радомський привілей 1505 р. повинен був запровадити певні зміни у відносинах між сеймиками та сеймом, перетво­рюючи сеймики на зібрання, де висували кандидатів на валь­ний сейм. Однак Нешавські статути 1454 р. і підтвердження їх у 1496 р. не були скасовані, а відверто суперечили Рад омському привілею 1505 р. Завдяки цій правовій колізії сеймики зберег­ли політичну незалежність і від короля, і від вального сейму.

Правління Сигізмунда II Августа (1548-1572 рр.) було епохою поширення в Польському Королівстві ідей Реформації. Значна частина впливової та найбагатшої шляхти прийняла протестантську релігію. Вона мала численне представництво в палаті послів вального сейму. З приходом нової релігійної ідеології істотних змін зазнала політична ідеологія. Посли перестали дотримуватись інструкцій сеймиків. Незважаючи на те, що продовжували встановлюватись обмеження, заможні й впливові шляхтичі-протестанти на них не зважали. Палата послів стала незалежною від сеймиків, а вальний сейм перей­шов у нову фазу розвитку вищого представницького органу державної влади. Сеймики за правління Сигізмунда II Августа, усвідомлюючи свою політичну слабкість, перестали обмежува­ти повноваження делегатів. Зростання влади вального сейму було настільки сильним і динамічним, що спричинило тривогу в короля. У 1550 р. виник політичний конфлікт між палатою послів і королем Сигізмундом II Августом. Він вирішив вико­ристати дрібну шляхту в цьому протистоянні, але помилився. Посли вального сейму змогли підбурити шляхту проти короля і магнатів, після чого їх влада лише зросла^[524].

До компетенції вального сейму належали такі питання, як організація управління, закордонних справ, оголошення війни й укладення миру. Крім цього, сейм вирішував питання про встановлення і розміри податків, на ньому обирали коро­ля, що, на відміну від багатьох європейських країн, сприяло значному зростанню ролі сейму в Польському Королівстві. Сейм приймав найважливіші закони та рішення, затверджував королівські привілеї; представники сейму були присутніми під час підписання міжнародних угод^[525].

Окрім вального сейму діяли також провінційні сеймики, окремо, як уже згадувалось, для Великопольщі та Малополь- щі. Характерною була альтернативність: відповідну справу чи питання мав право розглянути і вальний сейм, і провінційний. Ця альтернативність була особливістю розвитку тогочасного польського парламентаризму.

Деякі королі охочіше скликали провінційні сейми, ніж вальний, оскільки мали тут вагоміший вплив на прийняття рішень. Окрім цього, у засіданнях сеймів значно активнішу участь брала середня і дрібна шляхта, від котрої король часто мав підтримку у політичній боротьбі з магнатами, надаючи їй за це різні привілеї. Власне, активна участь цієї шляхти іноді була вирішальною під час прийняття рішень^[526].

У XIV-XV ст. у Польському Королівстві здійснювалася централізація державної влади, що вимагала реорганізації адміністративного апарату. Поступово формувались уряди, сфера діяльності яких охопила всю державу. Це відбувалося переважно через розширення сфери діяльності придворних урядів краківського (столичного) уділу.

Уряди (органи та посади) поділялись на центральні й міс­цеві (локальні). До центральних, котрі, в свою чергу, поділя­лись на коронні та придворні, належали: канцлер, підканцлер, підскарбій і маршалки.

З утворенням Польського Королівства зросла роль єдиної на всю країну королівської канцелярії. Очолювали її канцлер і підканцлер. Формальна відмінність між ними полягала в тому, що канцлер скріплював державні документи великою державною печаткою, а підканцлер - малою (юридична зна­чущість їх була однаковою). Чіткого розмежування функцій між цими урядовцями не існувало. Вони були рівноправні, обидва здійснювали дипломатичне листування. У канцелярії зберігалися всі акти стосовно державного управління, привілеї та королівські пожалування.

Податки у Польському Королівстві спочатку призначав король, а від кінця XV ст. - ухвалював вальний сейм. Корон­ний підскарбій здійснював нагляд за реєстрами державних прибутків і видатків. Збирання податків з населення було доручено поборцям, а збирання мит у прикордонних містах та в містах - митникам^[527]. Найпоширенішими податками у Руському воєводстві були: побір (визнавав різні роди подат­ків), подимне - податок від двору, ланове - від лану (близько 20 га), шеляжне - від алкогольних напоїв, шос - від будинків у містах, рогове - від худоби, пресолка - від продажі солі, стація - від утримання війська, поголовне - від євреїв та ін.^[528]

У Польському Королівстві було створено центральний скарб (казна), яким управляв коронний підскарбій, у XV ст. - уряд придворного підскарбія, що був заступником підскарбія ко­ронного. До скарбу надходили грошові доходи держави, тро­феї, звідси здійснювали державні виплати. З-поміж доходів, котрі надходили до казни, вирізняли звичайні й надзвичайні. Джерелами звичайних доходів вважалися:

- майно, яке спочатку королі надавали шляхті, а згодом воно переходило до “головних управителів”, зокрема Руського воєводства;

- соляні копи (“жупи”), розташовані у Галичині;

- митні збори та мита, збір котрих часто змінювався;

-лановий податок, тобто 2 гроші з лана, які платила шлях­та, відповідно до Кошицького привілею 1374 р., і духовенство зі свого майна;

- олькушська “ольбора” - збір 1/10 олова та срібла з руд­ників, розробкою яких займалися “гварки”;

- придворний податок, сплачувався з 1564 р. королівсь­кими містами замість доставки підвод для королівських пос­ланців;

- постійний податок (Stacyjne), сплачували окремі монас­тирі, пізніше - міста і євреї замість “стацій” (постою), тобто утримання короля в дорозі;

- коронаційний податок, що сплачували королівські міста у випадку коронації короля чи королеви;

- дохід від карбування монети;

- “апати” й іншого виду платежі, які передавалися в ко­ристь Папи Римського, що іноді перераховувалися до ко­ролівського скарбу^[529].

Надзвичайними доходами визнавалися такі податки:

- “побор” (pobor) - по суті, “лановий податок”, який зби­рався у більших розмірах. Його сплачували поланно, у XV ст. - по 12 грошів з лана, відтак його розмір зріс до ЗО грошів. “Побори” сплачували ще з водних і повітряних млинів, пило­рам, ткацьких майстерень тощо;

- “шос” (szos). Спочатку - міський податок, який сплачували міщани на користь міст, з будинків та рухомого майна. У ви­падку призначення “побору” зі шляхти міста спочатку платили звичайну певну грошову суму. Однак у першій половині XV ст. держава через “побор” стягувала з міст (замість сукупної грошової суми) цей самий “шос”. Поступово “шос” із міського податку перетворюється на державний податок з міст;

- “циза” (акциз), або чопове (czopowe - питтєвий збір) - не­прямий податок з напоїв (пива, вина, меду, а згодом - горілки). Він був установлений у другій половині XV ст.;

- поголовний податок (poglowne) - установлений один раз у 1520 р. за встановленою таксою зі всього єврейського насе­лення держави;

- “кварта” (kwartd) - установлена і введена сеймом у 1562— 1563 рр. Ця четверта, а фактично п’ята частина доходів пере­давалася у державний скарб тими, хто мав королівські маєтки або як староства чи оренди або “голого пожиттєвого володін­ня”^[530]. З цього випливає, що в Польському Королівстві фор­мувалася єдина податкова система, необхідна для успішного функціонування держави. Було зроблено значний крок до централізації податкової служби, але цей процес не був завер­шений до 1569 р., коли утворилася Річ Посполита.

Підскарбії контролювали діяльність монетного двору, зберігали архів короля та держави, здійснювали фінансові підрахунки.

У середині XIV ст. сформувався уряд маршалка двору, неза­баром перейменований на коронного маршалка. Від початку XV ст. його заступником став маршалок придворний, до функцій якого належали управління двором, контроль і суд над при­дворними^[531].

Отже, захоплення й утримання Польським Королівством Галичини унеможливлювало продовження української де­ржавності, розвиток українського права, культури тощо. Гали­чина була насильно введена до Польщі внаслідок військового походу 1349 р. з метою розширення території Польського Королівства. Відтак обґрунтування польських прав стосовно Галичини були фікцією, оскільки не мали під собою жодних об’єктивних історичних та правових підстав. Землі, отримані Польщею внаслідок військового походу 1349 р., були штучно об’єднані в одну адміністративну одиницю - Руське Королівс­тво, а з 1434 р. - Руське воєводство з центром у Львові. Ад­міністративно-територіальний устрій у Галичині був організо­ваний на зразок існуючого у землях Польського Королівства, що давало польському урядові змогу здійснювати ефективне управління володіннями,віддаленими від Кракова.

3.2.